Протилежність та єдність Сада й Захер-Мазоха. Ідея безконечності. Ж.Дельоз (нар. 1925) (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Протилежність та єдність Сада й Захер-Мазоха. Ідея безконечності.
Ж.Дельоз (нар. 1925)

Жиль Дельоз — професор філософії Ліонського університету, один з
найвидатніших сучасних французьких філософів. Книга Дельоза “Ніцше і
філософія” (1962) свідчить про “ніцшеанське відродження” у французькій
філософії. При цьому Дельоз показує спільність своїх ідей з ідеями
Ж.Батая і П.Клоссовського. У працях ”Відмінність і повторення” (1968),
“Логіка смислу” (1969) розкривається близькість Дельоза до
психоаналітичних тлумачень Ж.Лакапом людської поведінки. Набули визнання
такі книги Дельоза, як “Капіталізм і шизофренія” (1972, 1980), двотомник
“Юно” (1983, 1985) та ессе “Фуга” (1986).

Глибинно психологічним за змістом є досить обширне ессе Дельоза
“Представлення Захер-Мазоха”. Свого часу Р.Крафт-Еббінг визнавав
заслугою Мазоха відтворення ним (у літературно-художніх працях) певної
клінічної сутності — поведінкових моделей рабства і приниження. І Сад, і
Молох оцінюються Дельозом як “великі антропологи”. У Мазоха виводиться
жертва, яка шукає собі ката, переконує його, укладає з ним спілку для
виконання свого дивного задуму. Мазохіст сам створює для себе деспотичну
жінку, він по суті є її вихователем. Так виникає “сходження до ідеалу…
під ударами батога”. Саме він навіює їй жорстокі слова, з якими вона до
нього потім звертається. Жертва говорить вустами свого ката. Це і е ніби
справжня діалектика у психології.

У Мазоха використано слов’янський фольклор, виражено українську душу,
яка піддається насильству і відчуває в цьому благо. Згадується
гоголівське з “Ночі перед Різдвом”: “Підведіться ж”, — звертається до
козаків-посланців Катерина II. “Ні, не встанемо, матінко!” Чи були у
Гоголя підстави саме так тлумачити історичну психологію українського
народу? Тіло жінки-ката прикрите хутром. Тіло жертви — сама
невизначеність. Велику роль тут відіграють фетиші — хутро, взуття,
батіг, козацькі шапки. Але Мазох ніколи не доходить до непристойностей,
використовуючи мистецтво натяку.

Дсльоз досліджує взаємну доповнюваність Сада і Мазоха, говорить про
садомазохістську єдність, що вже детально було досліджено Е.Фроммом.
Дельоз зауважує, що будь-яке надмірне збудження певним чином
еротизується. Відтак здатність еротизму слугувати світові дзеркалом,
відображати все, що в ньому є надмірного, відбирати все насильственне,
бажаючи його одухотворення.

Єдність садизму і мазохізму бачать у тому, що садизм виникає завдяки
спокутуванню, а мазохізм — у відсутності такого спокутування. Дельоз на
противагу Фромму, не бачить тут єдності. “Жінка-кат у мазохізмі не може
бути садисткою саме тому, що вона перебуває в мазохізмі, є складовою
частиною мазохістської ситуації”. Будь-яка особистість потребує в тому
чи іншому спотворенні лише стихії цього спотворення. Дельоз питає: чи не
є зустріч садизму і мазохізму простою аналогією, їхні процеси та
утворення — речами зовсім різними, а їхній спільний орган, їхнє “око” —
косим?

Садомазохізм, на думку Дельоза, — це хибний термін, “семіологічний
монстр”. Мова має йти про синдром, який дисоціюється не симптомами, що
не можуть бути зведеними один до одного. Спекуляція і доведення в
садизмі протиставляються діалектиці та уяві в мазохізмі; підкреслюється
антиесте-тизм садизму та естетизм мазохізму, інституціональний смисл
одного та договірний смисл іншого. “Понад-Я” і ототожнення переважають у
садизмі, “Я” та ідеалізація — в мазохізмі. Мова йде про дві протилежні
форми — десексуалізації та ресексуалізації; існує радикальна відмінність
садистської апатії від мазохістського холоду, вони не сполучаються один
з одним. Ці положення, на думку Дельоза, виражають суттєву різницю між
садизмом і мазохізмом, а також різницю літературних прийомів Сада і
Мазоха.

Співвідношення садизму і мазохізму має бути зіставлене з головними
категоріями психоаналізу — Еросом і Танатосом, що Дельоз, на жаль,
обходить стороною. Протилежність Еросу і Танатосу, як її розкрито у
психоаналізі, не є прямою протилежністю, а лише ізольованими,
автономними началами. Еросу протилежний не Танатос, а переживання
цілковитої самодостатності особи. Ерос пов’язаний з соромом саме тому,
що він показує повну залежність людини від іншої. У цьому бачать гріх.
Але це є гріх проти самодостатності людської істоти. Такий її ідеал.
Деякі соромляться їла, адже вона показує залежність від речового світу,
хоч і залежність необхідну.

Садизм і мазохізм з цього погляду показують залежність однієї істоти від
іншої для самоздійснення, але ці ухили не можна розглядати як замкнені в
самих собі. Вони пов’язані феноменологічні)

Смерті протилежне безсмертя, або вічність. Але і в смерті, і в Еросі є
начала безконечності. Смерть — безконечне заперечення життя, але разом з
цим вона надає йому визначення і смислу. В Еросі істота підноситься над
своєю одиничністю і продовжує себе в потомстві, субстанції. Богові та
ін. В кожному з цих потягів міститься ідея безконечності.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.