Реферат з психології

ПРОФЕСІЙНЕ КОНСУЛЬТУВАННЯ

ТА ПРОФЕСІЙНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ

ПЛАН

Консультування.

Професійне консультування. Загальні підходи в профорієнтаційній роботі.

Рекомендації.

Додатки.

1.Щороку реальний попит на кваліфіковані психологічні послуги неухильно
зростає і разом з тим зростає кількість псевдо-професіоналів, які
пропонують такі послуги. Украй швидкий, вибуховий розвиток вітчизняного
психологічного консультування, що відбувається останніми роками,
призводить до розмивання меж професійної і непрофесійної психологічної
допомоги різним верствам населення. Контролювати ринкову стихію, дбаючи
як про захист клієнта, так і про захист професіонала, ніхто всерйоз поки
що не намагається.

Таким чином, специфіка консультування у тому, що консультант
відмовляється від погляду на клієнта, як на хворого, не зовсім здорового
чи ненормального. Перед консультантом завжди знаходиться людина, яка
переживає не кращі часи і шукає допомоги.

Консультування — це передусім допомога клієнтові в кращому розумінні
себе, усвідомленні своїх справжніх проблем, у саморегуляції, подоланні
конфліктів, розв’язанні складних життєвих колізій. Це допомога в
оптимізації життєдіяльності, спілкування, сфери сімейних, професійних
стосунків, адаптації до нових, незвичних умов існування. Коротко кажучи,
це допомога в гармонізації себе, свого оточення та способу життя.

Консультування є передусім превентивною, попереджальною роботою, яка не
дає проблемам надто загостритися, стати хронічними. Інколи
консультування стає першою фазою подальшої глибокої і тривалої
психотерапевтичної роботи. Під час консультування цілеспрямовано
актуалізуються внутрішні ресурси людини, що звернулася по допомогу,
стимулюються її власні потенції.

Завдання консультування, його ефективність та тривалість

З якими скаргами найчастіше звертаються до кризового консультанта люди?
Вони перебувають у стані розпачу, пригніченості, розгубленості,
переживаючи тяжку втрату, опинившись перед болісним вибором, втративши
орієнтацію у своєму житті, їм страшно, вони нікому не довіряють,
підозрюючи скрізь зради, несподівані напади, жахливі приниження,
небезпечні взаємини. Вони вкрай напружені, виснажені, самотні, нещасні.
Кризові клієнти шукають допомоги навіть не у розв’язанні своїх реальних
проблем, а у полегшенні суб’єктивно нестерпного емоційного стану. І цей
запит не можна не враховувати, хоча він інколи і не звучить.

Найперше завдання консультування — допомога клієнтові в усвідомленні
його справжнього запиту. Людина має взяти на себе відповідальність за
напрямок подальшої роботи, визначитися з пріоритетами, відповісти
конкретно, над чим саме вона хоче працювати. Лише після цього вона буде
здатною йти на той глибинний контакт, який абсолютно необхідний для
досягнення стійкого успіху.

Перший крок на цьому шляху — поступово забезпечити певний рівень довіри.
Це завдання не вирішується одномоментно. На нього інколи витрачається
чимало зустрічей. Але без такого адаптаційного етапу обійтися неможливо.
Якщо довіри немає, контакт формальний, ніякого поступу вперед в
усвідомленні власної проблеми не буде. Щоб довіра зростала, консультант
має створити безпечний простір, у якому людина поступово відчула б себе
захищені.

3. Фрейд вважав, що таїна людини просочується крізь пори ЇЇ шкіри.

Треба навчитися її бачити, відчувати, розуміти. А для цього необхідно не
лише слухати, а й уважно дивитись, придивлятись, спостерігаючи водночас
і за собою, за власними відчуттями, які інколи стають найважливішими
індикаторами у роботі з клієнтом. У спостереженні дрібниць немає,
важливою може стати будь-яка деталь.

Як людина домовляється про першу зустріч? Тривожно? Напружено? Надмірно
деталізуючи всі можливі аспекти майбутньої роботи чи, навпаки, вкрай
лаконічно, суто по-діловому? Як вона заходить до кімнати: рішучо,
невпевнено, намагаючись довести, що з нею все гаразд? Яке місце для себе
вибирає? Дехто сідає так, щоб обов’язково бачити перед собою двері,
тримаючи все під контролем, дехто шукає затишний куточок, щоб там
заховатися. Важливо, яким голосом (тихо, голосно, швидко, дуже
повільно) клієпт-новачок починає розповідати. Що відбувається з його
диханням, позою, мімікою, інтонаціями? Як він реагує на запитання?

Молодий консультант працює не один рік, щоб навчитися слухати клієнта,
водночас спостерігаючи за його невербальною поведінкою та чітко
відстежуючи свої власні реакції. Бажано так розподіляти увагу, щоб
власний емоційний стан завжди був у фокусі, щоб можна було не лише
відчути тепло, симпатію до клієнта або «спіймати» у собі якесь
напруження, роздратування, але й усвідомити витоки цих почуттів у
минулому досвіді. Можливо, клієнт Вам когось нагадує. Можливо, його
візитові передував* дуже напружений день, загострення конфлікту на
роботі чи вдома.

Якщо забувати про власний стан, не стежити за своєю мімікою чи поставою,
не відчувати, як змінюється дихання і колір обличчя у відповідь на
розповідь клієнта, не звертатися вчасно до своїх колег по допомогу щодо
власних проблем та супервізію, необхідного для консультування простору
взаємної довіри не буде створено.

Консультант створює цей простір, коли він по-справжньому готовий
приймати все, що йому приніс клієнт. Приймати без поспіху, який часто
відчувається у початківців, без зайвих запитань, що ними інколи так
перевантажують першу зустріч. Приймати без бажання відразу показати, як
за першою розповіддю клієнта розумному консультантові вже бачиться його
ретальна прихована проблема.

Щоб зняти напругу, яка нерідко виникає під час першого контакту,
особливо якщо клієнт не поспішає говорити про свої проблеми, непогано
висловити повагу до його рішення звернутися до консультанта. Це дійсно
дуже непросто прийти до незнайомої людини і відразу спробувати бути з
нею відвертою. Треба мати мужність, щоб у нашій країні, де поки що не
дуже популярні такі візити, відважитись па цей крок. В інших культурних
умовах дозволити собі це рішення легше, тому що звичніше. Така підтримка
клієнтові допоможе трохи розслабитися і почати працювати.

Інколи забезпечення першої сповіді стає вирішальним у консультуванні.

Клієнт вперше проговорює вголос усе, що його бентежить, озвучуючи,
означуючи не лише факти свого нелегкого життя, але й дуже приховані,
потаємні почуття, передбачення, припущення. Нерідко наприкінці зустрічі
доводиться чути: «Я ніколи про це нікому не розповідав і навіть не
уявляв, що колись зможу розказати». Виговорившись, клієнт потроху
починає бачити свої життєві обставини зі сторони, більш відсторонено, що
вже на самому початку приносить певне полегшення. Тактовність,
делікатність консультанта, відсутність зайвої допитливості допомагає
людині, яка пішла на ризик відвертості, не шкодувати з приводу своєї
сповіді, знайти в собі сили для продовження праці.

Другим кроком після встановлення стосунків довіри є крок поступового
наближення до реальності. Він теж ніколи не буває миттєвим.

Під час консультування клієнт за підтримки психолога працює над
прийняттям тих життєвих обставин, які є на сьогодні, тієї історії, яку
неможливо змінити, тих почуттів, які він насправді переживає. Деякі
автори називають цей процес адеквацією або розширенням свідомості.
Людина навчається більш адекватно сприймати себе, свої обмеження,
реальніше дивитись на свою життєву ситуацію, свої можливості тощо.

Не можна забувати і про клієнтські очікування щодо майбутніх результатів
спільної праці. Ці очікування теж мають бути реалістичними. Консультант
не буде обіцяти повернути чоловіка, який пішов до іншої жінки, чи
зробити так, щоб одинока людина через місяць знайшла своє щастя. Довіра
зростає, якщо бути чесним з тим, хто шукає допомоги, обговорюючи
перспективи праці та її тривалість.

Третій крок полягає в тому, щоб дати змогу клієнтові відчути себе
автором усього, що з ним трапляється. Повірити у власні сили. Під час
консультування поступово відбувається підвищення рівня суб’єктності
клієнта, він стає інтернальнішим, тобто бере на себе відповідальність.
Типові запитання «Хто винний?», «Чому все це трапилось саме зі мною?»
втрачають актуальність, і людина починає шукати шляхи розв’язання
проблеми.

Що вважати критерієм успішності психологічної допомоги?

Суб’єктивні чинники на зразок самопочуття клієнта, його задоволеність
серією консультацій? Чи оцінки близьких, товаришів, друзів, які
вважають, що людина достоту змінилася у кращий бік, що її не впізнати?
Чи так звані об’єктивні чинники на кшталт досягнення консультантом мети,
яку він перед собою поставив?

Щодо ефективності остаточної відповіді немає. Найголовнішими все-таки
більшість вважає оцінки клієнта щодо пробудження самостійності,
автономності, почуття цілісності, підвищення життєвої активності,
зростання почуття благополуччя. Дехто підкреслює досягнення внутрішнього
спокою, стабільно позитивного ставлення до себе, дехто говорить про нову
якість життя.

Найдивовижніші дані щодо ефективності психологічної допомоги наводить
усім відомий Г. Айзенк, стверджуючи, що ремісія без лікування (так звана
«спонтанна ремісія») розвивається настільки часто, як і поліпшення стану
після психотерапії (1994). І про це треба пам’ятати особливо
консультантам-початківцям, н перевищувати власної значущості. Всі ми
лише супроводжуємо людину у її праці над собою, лише створюємо умови,
які полегшують цей непростий шлях до більшого самоусвідомлення та
самосприйняття.

Порівняння психоаналітичного, біхевіорального, гештальтистського,
психодраматичного та інших видів консультування не дає остаточних даних
щодо більшої ефективності якогось із них. У кожного є свої плюси й
мінуси. Головне в питанні ефективності — особистість психолога, його
професійність і віра клієнта передусім у цю людину, в корисність для
себе того специфічного контакту, який створюється під час консультацій.
Як підкреслює І. Ялом, лікує атмосфера, що виникає в кабінеті
психотерапевта, лікує його вміння слухати.

Тривалість роботи з клієнтом буває дуже різною. Як свідчать
спостереження, кожна третя людина, що звертається по допомогу, готова
лише на одну-дві зустрічі, після яких вона чи то говорить, що все вже
зрозуміла, чи просто зникає. Це може бути так званий «відхід у
здоров’я», коли людина виявляється внутрішньо неготовою до серйозної,
далеко не завжди приємної праці і тому задовольняється лише найпершими
кроками, які дозволили їй побачити свою ситуацію трохи іншими очами. Це
може бути і недовіра до консультанта, яку важко долати. Інколи це
насправді завершення певної невеликої роботи, наприклад, перевірка вже
практично прийнятого життєвого рішення.

Для консультанта-початківця важливо зрозуміти, що такі нетривалі
консультації — не результат його професійної некомпетентності чи
помилкових дій. Клієнт був не готовий на інтенсивне й тривале просування
вперед, і він має на це повне право. Інша річ — оформлення як початку,
так і кінця праці, тобто стимуляція клієнта до обговорення і старту, і
фінальної стадії роботи.

Нерідко буває, що клієнт, який просто зникає без пояснень, з готовністю
повертається до роботи, коли консультант йому телефонує і просить прийти
для остаточної зустрічі. Якщо ж робота все-таки переривається, клієнт
бере на себе частину відповідальності за таке рішення, а консультант
висловлює готовність повернутися до праці тоді, коли життєві обставини
клієнта цьому будуть більше сприяти.

Щоб разова консультація була плідною, треба мати великий досвід. Разова
консультація — це дуже відповідально, адже психолог не знає докладно ані
обставин життя клієнта, ані його справжньої мотивації, ані його захистів
і обмежень. Доводиться працювати майже наосліп, намагаючись максимально
сприяти саморозкриттю з боку клієнта. Якщо консультантові вдається бути
доброзичливим та уважним, якщо якість його слухання висока, а запитання
влучні, результативність такої зустрічі буде високою.

Тривалість разової зустрічі у різних консультантів коливається від 45
хвилин до години і більше. Це залежить від методу, за допомогою якого
працює консультант, від стану клієнта, його ланиту.

Близько половини клієнтів налаштовані на так звану короткотривалу
консультативну роботу, тобто на п’ять-вісім зустрічей. Найчастіше
звертаються молоді люди, що мають проблеми з батьками, пошуком роботи,
збираються брати шлюб чи розлучатися зі своїм тимчасовим партнером;
молоді сім’ї з першими труднощами у спілкуванні; батьки з приводу
стосунків з дітьми різного віку; старшокласники, які хочуть глибше
зрозуміти себе, визначитись професійно.

За три-чотири тижні вони встигають розв’язати певну конкретну життєву
проблему, з якою звернулися, пережити полегшення. Водночас декому з них
вдається побачити підґрунтя тієї колізії, яка привела їх до кризи, її
історичні корені, її зв’язок з іншими проблемами, що час від часу
активізуються. Відчувши той величезний обсяг роботи, який є попереду,
вони не знаходять в собі достатньої мотивації для продовження і
завершують працю.

Не більше десяти відсотків клієнтів мають сили зрозуміти, що
психологічні зміни, яких вони так бажають, відбуваються досить повільно,
що наслідки дитячих травм, які заважали їм жити протягом років та
десятиріч, не зникають протягом єдиного місяця. Ці люди працюють з
консультантом протягом року і більше, з часом змінюючи свій первісний
«кризовий» контракт на контракт особистісного зростання.

На тривалість консультативної роботи активно впливає і соціальне
середовище. Сьогодні більшість консультантів має працювати, у стислі
терміни, оскільки у населення немає поки що стереотипів регулярних
звернень до психолога і довготривалої праці над собою. Під впливом
західного досвіду популярність психологічних консультацій все-таки
поволі зростає, і вже виникає певний прошарок населення, готовий до
тривалих багаторічних стосунків зі своїм особистим консультантом.

Стиль роботи консультанта

Стильові ознаки роботи консультанта стають вирішальними для клієнта,
який переживає сумніви з приводу того, чи зможуть йому допомогти, чи
можна цій людині довіряти, чи продовжувати спільну працю або краще
перервати взаємодію. Стиль — це стійка улюблена манера спілкування,
спосіб побудови взаємин, характер впливу, організація праці. Власний
стиль не завжди усвідомлюється, але легко «прочитується» іншою людиною.
Він може бути підкреслено стриманим, практично офіційним або дуже
розкутим, вкрай безпосереднім. Такі крайності рідко сприяють
продуктивному контакту з клієнтами.

Якщо заглибитися у вивчення біографій класиків психології особистості,
стає зрозумілим, чому саме стриманий, інтровертований 3. Фрейд наполягав
на принципі психоаналітичного уникнення контакту, сензитивний, скромний
К. Роджерс — на ефективності методу емпатійного слухання, а енергійний,
екстравертований Дж. Морено — на принципі спонтанності та відтворення в
дії (Василюк Ф. Е., 1992).

Виділяють два різні типи психотерапевтів залежно від провідної
мотивації: тип Юнга, спрямований на розуміння та пізнання, і тип
Роджерса, орієнтований передусім на допомогу, підтримку, любов до
людини. Такий поділ є, звісно, досить умовним.

Індивідуальний стиль роботи консультанта стає зрозумілим вже з перших
зустрічей — з того, як він визначає ключову проблему. Дехто вислуховує
все, що хоче розказати клієнт і самостійно формулює запит, з якого краще
починати. Дехто наполягає на тому, щоб клієнт сам визначився із
найактуальнішою задачею, вирішив, з чого розпочати робив це па кожній
зустрічі.

Головною ознакою стилю роботи консультанта є його метод, підхід. Можна
бути прихильником одного напрямку, наприклад, транзакційного аналізу чи
роджсріанства, а можна декларувати еклектизм, підбираючи методики до
конкретного клієнта та його запиту. Як слушно підкреслюють досвідчені
консультанти, психологічна допомога може інколи і нашкодити. Особливо
небезпечно вибирати неефективні для цієї конкретної людини методичні
прийоми або надто поспішати, не враховуючи індивідуального темну
клієнта.

Більшість експертів стверджує, що різні теорії по-різному ефективні для
різних клієнтів. Тому консультант, який не володіє техніками, які, на
його думку, бажані для даного конкретного випадку, має переадресувати
такого клієнта колезі.

Стиль визначається також цілями, які консультант перед соболю ставить.
Коли Фрейда питали про ближні і віддалені цілі психоаналізу, він
відповідав лаконічно: «Щоб любити і працювати» (див. Айві А та ін.,
с.19). А. Маслоу та його послідовники говорять по бажаність досягнення
більшого рівня самоактуалізації, А. Бандура наполягає на
самоефективності. Більшість сьогоднішніх консультантів вважають, що
головне — більша гнучкість, адаптованість, продуктивність. Для деяких
консультантів довготривала ціль може формулюватися як наближення до
реальності чи розвиток почуття життєвої перспективи.

Певний вплив на стиль консультанта має його ставлення до культурного
чинника, його тлумачення відмінностей між клієнтами різних
національностей, з різних соціальних прошарків. Західні дослідження
свідчать, що одні й ті самі методи по-різному спрацьовують в роботі з
білими та чорними клієнтами. Виявляється, що до 50% вихідців з країн
третього світу, як правило, не приходять на повторну зустріч з
психологом. Очевидно, вони хочуть отримати дуже конкретну пораду чи
рецепт і не схильні до тривалої нелегкої праці.

Дуже по-різному психологи тлумачать етичні норми, які бажано пам’ятати,
будуючи професійні взаємини, зокрема, зміст норми конфіденційності.
Клієнт має право на конфіденційність, і обговорення його ситуацій з
іншими клієнтами неприпустимо. Теоретично консультант не повинен
використовувати інформацію про клієнта ані в своїх публікаціях, ані у
лекціях без спеціального дозволу з боку клієнта. Насправді часто
консультанти вважають, що їхня наукова праця відокремлена від взаємин із
клієнтом, і нічого страшного не буде, якщо певний випадок із практики
проілюструє якесь положення.

Дехто дозволяє собі говорити про зміст роботи з учнем його батькам, якщо
вони ініціювали консультування, чи спілкується досить відверто з родиною
клієнта, який страждає від певної залежності. Дехто вважає це порушенням
конфіденційності. Зрозуміло, що саме ця норма сприяє виннкнсі’ню

довіри, без якої консультування утруднюється, і тому важливо чесно
обговорювати з клієнтом її межі.

Важливо усвідомлювати межі своєї компетентності, і якщо проблеми клієнта
потребують консультування з психіатром чи наркологом, то про це слід
вчасно сказати, рекомендуючи людині звернутися до відповідного
спеціаліста.

Не дуже приємне враження справляє консультант, який починає розпитувати
про деталі приватного, професійного або сексуального життя клієнта, якщо
робота прямо не стосується цих сфер життєдіяльності. Надмірна
допитливість, неконтрольована цікавість утруднюють контакт, активізують
захисти, знижують довіру.

Різні консультанти різною мірою враховують у своїй роботі вік та стать
клієнта. Дехто звик працювати передусім з жінками, адже їх у кожного
консультанта завжди більшість, і до чоловіків ставиться упереджено,
чекаючи він них непослідовності, безвідповідальності та бажання
отримання швидких результатів. Такі настанови якимось чином транслюються
і мають безпосередній вплив на клієнтів, які дійсно починають відчувати
бажання змінити консультанта або взагалі перервати працю.

Інші консультанти впевнені, що з клієнтами після 45-50-ти років
працювати неефективно, що їхня вікова ригідність, негнучкість, небажання
змінюватися гальмуватимуть будь-яку роботу. Насправді, сучасними
дослідженнями доведено, що навіть після 70-ти років людина здатна на
значні особистісні зміни, на покращення якості свого життя.
Консультантам, які вводять певні вікові обмеження, варто було б
проробити свій страх похилого віку, страх старіння.

Дослідження свідчать, що у переважної більшості
консультантів-початківців консультативна позиція є відверто директивною.
А якщо і маскується, то лише за формою: «поради» звуться
«рекомендаціями», і клієнта якщо не «спрямовують» до правильних рішень,
то «підштовхують» до них. Внутрішній світ клієнта, його актуальний стан
у всій його своєрідності не помічається, ігнорується, адже орієнтація на
середньостатистичний взірець є визначальною. Насправді директивні
аспекти взаємодії консультанта з клієнтом не виключаються, але загальний
стиль спілкування має бути насамперед не директивним.

Відповідно до індивідуального стилю консультування формуються навички
організації цього процесу. Деякі консультанти обов’язково ведуть
магнітофонні записи зустрічей з клієнтами, прослуховуючи їх після
інтерв’ю, роздруковуючи для себе протоколи роботи. Ясна річ, такі записи
можливі лише з дозволу клієнта, якщо вони йому не заважають. Більшість
фіксує свої враження після завершення зустрічі. Так вимальовується більш
повна, глибока картина реальності, в якій перебуває клієнт, стають
зрозумілішими його захисти, його способи переривання контакту, уникання
рішень. Так можна навіть без супервізора побачити власні помилки,
прорахунки, невдалі запитання чи невиправдані спроби прискорити пронос.

Існують також індивідуальні відмінності у ставленні консультантів до
клієнтських запізнень чи перенесення часу зустрічі. Дехто схильний
трактувати кожне запізнення як прояв опору, як певну демонстрацію
ставлення (негативний перенос) чи як зниження мотивації. Можливо, така
категоричність є перебільшенням, але запізнення обов’язково
обговорюються, проробляються, стають предметом аналізу. Важливо
підкреслити, що відповідальність за запізнення має нести клієнт. Не
виключено, то у реальному житті він також схильний шукати причини, які б
виправдовували його несерйозне ставлення до свого і чужого часу.
Автоматичне додавання консультантами-початківцями часу роботи найчастіше
є помилковим. Такі потурання з боку консультанта говорять про
відсутність у нього віри в клієнта, про неусвідомлене бажання брати на
себе зайву відповідальність і, відповідно, про плекання клієнтської
незрілості та несамостійності.

Одним із важливих процедурних моментів є орієнтування у часі роботи.
Досвідчений консультант чітко домовляється про тривалість кожної
зустрічі ще під час знайомства з клієнтом та обговорення контракту і
витримує ці часові обмеження, незважаючи на схильність деяких клієнтів
активізуватись в останні хвилини та їх намагання «видати найголовніше»,
вже тримаючись за ручку дверей. Цей момент є не лише процедурним, а й
поведінковим, життєво значущим. Часто буває, що клієнти, які завжди
хочуть додати до свого інтерв’ю хоча б 10 зайвих хвилин, у реальному
житті також постійно виправдовують свою нерішучість, неуспішність
дефіцитом часу. За таким специфічним ставленням до часу може ховатися
якась важлива неусвідомлена проблема, яку бажано актуалізувати.

Для консультанта, який працює в режимі приватної практики, дуже
актуальними є питання вартості послуг. Професійні психотерапевтичні
асоціації наполягають на тому, що безплатна допомога є неефективною. Це
питання не таке просте, як здається. Дійсно, досвід свідчить, що сума,
яку клієнт готовий витратити на цикл консультацій, певною мірою
відтворює його вмотивованість. Водночас бувають обставини, коли людина
не може обійтися без консультацій, але вона втратила роботу, переживає
тяжкі часи і не здатна вносити адекватну платню.

Кожен самостійно вирішує, скільки коштує одна зустріч, коли клієнт має
їх сплачувати, яким чином це робиться, чи можливі тимчасові знижки,
робота «в кредит», якщо цього вимагають життєві обставини. Середні
гонорари деяких психотерапевтів складаються із 5-10% від щомісячних
доходів клієнтів. Інші мають фіксовані ставки, не цікавляться тим, які
суми заробляє клієнт і не погоджуються на варіації у платні для різних
категорій клієнтів.

Виправдовує себе гнучкий підхід до питання грошової компенсації праці,
який передбачає і можливість тимчасового зниження платні, і відстрочки,
і навіть безкоштовну працю. Консультант, який має велику клієнтуру,
завжди може дозволити собі одного-двох безкоштовних клієнтів, які
потрапили у дуже скрутне становище. Головне — робити всі ці питання
предметом спільного

обговорення, чітко домовляючись про часові межі знижок або
благодійності. Адже у кризовому консультуванні, коли людина змушена
звернутися по допомогу терміново і невідкладно, нездатність вчасно
сплачувати консультативні послуги — не рідкість, і з цим треба
рахуватися.

Індивідуальний стиль роботи консультанта проявляється у ставленні до
різних типів клієнтів, серед яких трапляються і ті, хто лише імітує
роботу, і ті, хто активно чинить опір. Якщо консультант вчасно не
вирішує власних проблем, він потрапляє в лещата контрпереносу.
Наприклад, у дитинстві він не отримав безумовної підтримки батьків,
їхнього прийняття. Тепер, консультуючи, він буде із надією домагатися
визнання і грати у гру «класний психолог».

Психологе моделлю для клієнта, від його стану великою мірою залежать
зміни в особистості клієнта. Тому навчитися адекватно задовольняти свої
глибинні потреби для психолога дуже важливо. У внутрішньо збалансованого
консультанта, що відповідально ставиться до своєї праці, клієнт також
відчуває відповідальність, усвідомлюючи, що його шлях, тривалість
роботи, ЇЇ успіх багато у чому залежать саме від нього. Цей шлях він має
пройти сам, хоча і спираючись на консультанта.

Існують певні стильові розбіжності і в ставленні консультантів до
власного зовнішнього вигляду. Дехто стежить за тим, щоб його одяг не був
надто демократичним або дорогим. Дехто, навпаки, вважає, що певні
зовнішні особливості, якась нестандартність у зовнішньому вигляді
допомагають встановленню атмосфери довіри.

Подібні вимоги є й до приміщення, в якому відбувається консультування.
Це приміщення не повинно бути абсолютно нейтральним чи схожим на кабінет
лікаря. Воно відтворює естетичні смаки консультанта, певним чином
транслює його ставлення до свого оточення, що теж може мати як
позитивний, так і негативний ефект на певні категорії клієнтів, впливає
на їхнє рішення продовжувати або переривати спільну роботу.

Головними ознаками продуктивного стилю є наявність досвіду роботи з
різними категоріями клієнтів, потреба постійно вдосконалюватися,
вчитися, засвоювати нові прийоми, техніки, підходи. Успішний консультант
завжди дає волю своїй інтуїції, намагаючись підходити творчо,
нестандартно до кожного нового випадку. Психологічна допомога — це не
лише професійні вміння, відповідальність, бажання, але й трошки магії,
трошки чогось незрозумілого, ірраціонального, що виникає в атмосфері
відкритості та довіри.

Однією з професійних проблем психологів-консультантів є проблема
вигоряння. Число людей, які відчувають себе знесиленими, емоційно
«згаслими», постійно втомленими, які втратили енергію, зростає. Це біда
всіх професій, які передбачають постійне інтенсивне спілкування з
людьми. Вперше синдром вигоряння був описаний американським психіатром
X. Фрейденбергером у 1974 році. Сьогодні його включено до Міжнародної
класифікації хвороб серед «проблем, пов’язаних із подоланням життєвих
негараздів».

Термін «вигоряння» використовують для позначення переживання стану
фізичного, емоційного та психічного виснаження, що виникає внаслідок
довготривалого включення в емоційно напружені та значущі ситуації у
представників соціальних професій. Вигоряння можна вважати специфічним
видом стресу, який інколи називають стресом спілкування. Цей стресовий
процес порівнюють з повільною, практично непомітною течією, хоча його
результати мають сильні негативні наслідки для тих, хто обрав для себе
так звані «професії допомоги» чи «комунікативні професії»: це медичні та
соціальні працівники, вчителі, викладачі, психотерапевти, адвокати,
політики, торговий персонал тощо.

Чому саме представники цих професій страждають від вигоряння? Серед
причин — бажаність неабиякого особистого вкладу у щоденні взаємодії з
іншими людьми. У професіях, зорієнтованих на спілкування, дуже велике
значення має отримання зворотного зв’язку, тобто вдячності, визнання,
проявів поваги. І хоча консультант, як правило, такий зворотний зв’язок
має, специфіка його контакту з клієнтом, що передбачає повну
заангажованість, вкладеність, відкритість, співчуття, призводить до
появи симптомів вигоряння.

Загальні підходи в профорієнтаційній роботі психолога-консультанта

Етапи формування професійних намірів школярів 1-11 класів

Важливим моментом у профорієнтаційній роботі з учнями є те, що нерідко
проблема вибору професії в момент завершення шкільного утворення як би
не встає перед учнями. Причин такої ситуації трохи; почасти вони
обумовлені особливостями процесу професійного самовизначення. Цей процес
проходить кілька стадій, що є прямим відображенням процесу формування
самосвідомості особистості [ 2 ].

На 1 стадії (4-11 років) визначальним фактором професійної орієнтації
дитини є його фантазії. Доцільним є заняття по розвитку уяви за
допомогою малювання, ліплення, конструювання і т.д. У цей момент
розвитку необхідні організація і проведення комплексних занять по
формуванню особистості через світ фантазії дитини.

На 2 стадії (11 -14 років) важливим аспектом у професійній орієнтації
дитини є його інтереси. Ця стадія зв’язана вже з реальними пробами
власних можливостей, з активною цілеспрямованою діяльністю в пізнанні
навколишнього середовища і самопізнанні. Самопізнання — основа розвитку
самосвідомості підлітка. Від наївного нерозуміння у відношенні самого
себе підліток приходить до усе більш заглибленого самопізнання, що
з’єднується потім з усе більш визначеною, а іноді і різко коливною
самооцінкою.

Не менш складним є випадок, коли в силу сімейних чи традицій чекань, що
сформувалися в батьків, у відношенні професійної майбутньої дитини до
моменту вибору професії ні в батьків, ні в підлітків не існує проблем у
цьому питанні. Звичайно в таких випадках говорять: «У нас у родині всі
юристи»; «Я не стала лікарем, хоча і мріяла про це все життя, нехай
дочка ним буде». Безумовно, і традиції родини, і ранні успіхи дитини в
якійсь області — вагомі аргументи у виборі конкретної професії, але це
лише аргументи, що мають тим більше ваги, чим повніше, активніше
включення підлітка в діяльність, сполучену з майбутньою професією, чим
критичні оцінка його можливостей і домагань. Таким чином, сам факт, що
підлітки і їхні батьки бачать проблеми професійного самовизначення, є
однієї з передумов успішного її рішення.

f h ‚ „ ” – ?

h „ – ?

Ue

o

U

Ue

5Для старших класів, що учаться, доцільне введення в шкільну програму
спецкурсу, орієнтованого на профорієнтаційне самовизначення учнів.

Виходячи з перерахованих проблем, мабуть, що психолого-педагогічний
супровід професійного самовизначення підлітка одна з найважливіших задач
навчально-виховного процесу.

I етап — рішення необхідності вибору професії

Перше, на що варто звернути увагу батьків і вчителів,— на з’ясування
бачення вибору професії тому, хто бере участь у її рішенні і, узагалі,
чи усвідомлюється проблема сама по собі. Це питання може виникати як у
відношенні підлітка, так і у відношенні облич, що беруть участь разом з
ним у виборі професійного «маршруту». Як правило, вважається, що якщо
людина довго вибирала і, нарешті вибрав навчальний чи заклад місце
роботи, то він вирішив і проблему майбутньої професії. У дійсності усі
протікає значно складніше. Практика консультування дозволила виявити
зв’язані з цим етапом типові помилки і ситуації, що утрудняють наступну
професійну адаптацію.

Часто гіркі розчарування осягають і молодих людей, і їхніх порадників,
коли професійне самовизначення фактично підмінюється самовизначенням у
соціальному плані. У цьому випадку замість вирішення проблеми вибору
професії вирішують проблему вибору навчального закладу.

II етап — хто повинний вибирати підлітку професію

Постановка проблеми вибору професії є не єдиним джерелом утруднень. З
теорії ухвалення рішення відомо, що істотний етап — визначення того, хто
відповідальний за ухвалення рішення, хто правомірний у вирішенні
конкретної проблеми. У розглянутому контексті це питання стоїть дуже
гостро. Хто може, і хто повинний приймати рішення в ситуації вибору
професії?

Основним у своєчасній профорієнтації є теза про особливу роль активності
оптанта (того, хто вибирає професію) у процесі профорієнтації. У
профорієнтаційній роботі усе орієнтовано на спонукання активного
відношення самого підлітка, як до самої проблеми, так і до дозволу
основних етапів при виборі професії. Одним з факторів регулюючих рівень
активності людини, є його самооцінка, тобто уявлення особистості про
власні можливості взагалі й у визначених видах діяльності зокрема.
Уявлення людини про власні можливості, критичне відношення до себе
складається на підставі оцінки навколишніми результатів його діяльності,
успіхів і невдач і формується на ранніх етапах становлення особистості.
Самооцінка лежить в основі рівня домагань, тобто рівня важкості тих
задач, до здійснення яких людина вважає себе здатним. Самооцінка і
рівень домагань у конкретній діяльності визначають суб’єктивне право
людини заявити про себе в рамках цієї діяльності. Підлітки, поставлені
перед необхідністю вибору професії, можуть по-різному оцінювати ступінь
власної особистісної зрілості, підготовленості в такім складному
питанні. У практиці консультування часто зустрічаються випадки як
неадекватно завищеного, так і неадекватно низького рівня домагань
підлітків у професійному самовизначенні. При неадекватно завищеному
рівні домагань судження підлітків категоричні, виражена переважна
орієнтація на особистий досвід як ведуче джерело зведень про навколишню
дійсності, судження консультанта, учителів, старших зустрічаються «у
багнети». Небажання таких учнів спільно зі старшими шукати оптимальний
варіант рішення проблеми вимагає корекції з боку дорослих.

Ще більш складно уявляється ситуація, коли підлітки прагнуть, як би
цілком зняти із себе відповідальність за рішення цього питання. Саме
такі підлітки найчастіше приходять до психолога-консультанта. Іноді
рішення вже буває знайдене ними самостійно, але в силу особливостей
сформованої самооцінки (низький рівень домагань) вони поки ще не
вважають себе вправі приймати які-небудь відповідальні рішення взагалі.
Таким підліткам необхідно допомогти повірити в себе, а для цього треба
фіксувати їхню увагу на тих випадках, коли вони виявляли
спостережливість, високу соціальну чутливість, давали правильні і
далекоглядні оцінки собі й іншим людям.

Пильна увага до проблеми самооцінки суб’єкта, що як учиться, ухвалення
рішення дозволяє індивідуалізувати профорієнтаційне взаємодія, а також
більш правильно здійснювати формування в підлітка ціннісного відношення
до власної активності в рамках професійного самовизначення.

ІІІ етап — збір інформації при виборі професії

Одним з основних етапів ухвалення рішення є збір необхідної інформації
про бажану професію. Тут необхідно використовувати нове для багатьох
поняття «проблемна ситуація». У чому суть цього поняття? В узагальненому
виді можна вважати, що проблемна ситуація виникає в тих випадках, коли
підліток приймає на себе рішення задачі, для виконання якої необхідно
або вишукування необхідної інформації про професію, або вироблення нових
способів діяльності.

1.4. Побудова образа професії. Концепція бачення проблеми

Підлітки, як і батьки, часто не інформовані про ті істотні моменти, що
визначають згодом ступінь професійної, а часом і соціальної адаптації
молодої людини. Що ж являє собою проблемна ситуація у відношенні задачі
вибору професії? Академік Е. А. Климов [ 15 ] виділяє наступні
компоненти, істотні в ситуації вибору професії:

— інформованість підлітка;

— схильності; здатності;

— визначені відносини з родичами, зв’язані з професійним майбутнім;

— визначені відносини з однолітками, зв’язані з професійним майбутнім;

— визначені відносини з людьми, що представляють інтереси суспільства у
відношенні професіоналізації молоді;

— рівень домагань;

— особистий професійний план.

Таким чином, для адекватного вибору професії підліток і обличчя, його

що опікують, повинні мати інформацію, як можна більш що повно відбиває
зазначені фактори.

Важливим моментом для формування адекватної інформаційної моделі
проблемної ситуації, що виникає в зв’язку з вибором професії, є
формування повноцінної орієнтованої основи для вибору професії.
Найчастіше на питання про те, як можна класифікувати професії, підлітки
виділяють лише тільки професії розумової і фізичної праці. Відправним
моментом для формування повноцінної орієнтованої основи аналізу професії
є класифікація професій, запропонована Е. А. Климов.

Першою підставою, чи істотною ознакою, професійної діяльності вважають
предмет праці, тобто те, на що спрямовано діяльність людини. У зв’язку з
цим виділяють п’ять типів професій.

I. Професії типу «людина — природа». Предмет праці — рослини, тварини,
мікроорганізми; це — біономічної професії.

II. Професії типу «людина — техніка». Предмет праці — технічні
системи, речовинні об’єкти, матеріали, види енергії; це — технономічні
професії.

III. Професії типу«людина — людина». Предмет праці — групи, колективи,
люди; це — соціономічні професії.

IV. Професії типу «людина — знак». Предмет праці — умовні знаки, коди,
природні мови; це — сигнономічні професії.

V. Професії типу «людина — художній образ». Предмет праці — художні
образи; це — артономічні професії.

Однак на професії можна дивитися і з іншого погляду: орієнтуючись на те,
які дії переважають при виконанні трудових операцій. У зв’язку з цим
виділяють: гностичні, перетворюючі і пошукові професії.

Для гностичних професій характерна перевага пізнавальних, гностичних
дій. Це дії по сприйняттю деяких ознак, їхньої диференціації, по уявному
перетворенню об’єкта, включаючи міркування, умовиводу. До таких професій
можна віднести професії лаборантів, сортувальниць, інспекторів.

Під перетворюючими професіями розуміють будь-як впливи на предмет праці
(будь те річ, чи енергія інформація) з метою зміни його властивостей.

Головна відмітна риса пошукової професій — необхідність при рішенні
конкретної задачі здійснювати оперативно-практичний пошук. До цього типу
можна віднести професію розмітника, розкрійника.

Професії можуть розрізнятися в залежності від умов праці. За цією
ознакою виділяють чотири групи професій: професії, представники яких
трудяться в звичайних побутових умовах; праця на відкритому повітрі;
праця в незвичайних умовах (у гарячих цехах, на висоті, під землею);
праця з підвищеною моральною відповідальністю за здоров’я людей,
матеріальні цінності.

Можливе виділення і груп професій у залежності від характеристики
знарядь праці. У зв’язку з цим виділяють професії ручної праці,
машинно-ручної праці, з використанням автоматизованих і автоматичних
систем, професії з перевагою функціональних знарядь праці.

Знайомство учнів, викладачів, батьків із професіями дозволяє їм із усією
повнотою освоювати інформацію щодо процесу праці в кожній професії.

З врахування цього можливе більш точне формулювання загальних вимог
підлітка до майбутньої професії, а також своєрідна прикидка власних
можливостей у зв’язку з вимогами, пропонованими різними групами професій
до людини.

Складності самосприйняття і вибір професії

Незважаючи на те, що підліток може бути досить повно орієнтований у
світі професій і в нього відсутні суб’єктивні розбіжності між оцінками
значущості і надійності інформації про сферу праці з її щирою цінністю,
проте він може зробити помилку при виборі професії. Визначені складності
тут позв’язані з труднощами самооцінки, самосприйняття підлітком власних
особливостей. Складним для підлітка виявляється правильне усвідомлення
власних інтересів і схильностей, того, що на суб’єктивному рівні досить
чітко зв’язано з позитивними переживаннями, досить яскраво позитивно
пофарбовано.

При здійсненні профорієнтаційної роботи варто пам’ятати, що прийнято
розрізняти інтереси і схильності. Ці явища не тотожні, хоча між ними
існує визначений взаємозв’язок. Інтерес може стати джерелом формування
різних нахилів. Наприклад, багато людей люблять музику, цікавляться нею.
Однак, одні схильні до виконавської діяльності, інші — до
мистецтвознавчого, треті — до педагогічного. Гарні виконавці не завжди
бувають гарними педагогами. Фізик-теоретик, фізик-експериментатор,
викладач фізики — усі вони, безсумнівно, цікавляться фізикою. Але їхня
діяльність і схильності різні.

Таким чином, допомагаючи усвідомити підлітку сферу його інтересів,
необхідно звертати увага і на ту діяльність, що у рамках виявленого
інтересу краще дається підлітку, у більшому ступені для нього позитивно
емоційно пофарбована.

Інтереси можуть бути дуже динамічними, мінливими. У ході формування
особистості вони так само можуть розвиватися, поглиблюватися,
збагачуватися, як і підмінюватися іншими. Схильності — більш стабільні
утворення, вони в більшій мірі відображають здатності людини.

І батьки, і педагоги намагаються допомогти підлітку усвідомити себе. Для
цього вони використовують різні способи: часто пропонують підліткам
ознайомитися зі спеціальною літературою на вибір професії, журнальними
статтями з описом особливостей особистості людини, самі характеризують
особистість підлітка, фіксують увага підлітка на тих чи інших проявах
його індивідуальності, консультують дитину з психологом.

Природно, що усвідомлення особливостей власної особистості викликає в
підлітка утруднення. Складності самосприйняття збільшуються для
підлітків відсутністю в них повноцінного понятійного апарата,
необхідного для самопізнання на рівні, що відрізняється від повсякденної
свідомості. Це свідчить про необхідність поглибленого знайомства
підлітків з основними поняттями, використовуваними в літературі з питань
вибору професії, тому що інтуїтивне освоєння підлітками їхнього змісту
чревате прикрими непорозуміннями при наступному застосуванні. І тут
неоціненна роль спецкурсів по психології для підлітків і юнаків.

Узагальнене уявлення про обирану професію

Різноманітна інформація, зібрана учнем, про різні аспекти трудової
діяльності дозволяє підліткам і їхнім вихователям виявити, краще
усвідомити особливості професії в тому чи іншому конкретному випадку.
Природно, що вибір професії, виявлення її особливостей, відповідність
внутрішньому бажанню — досить складний і тривалий процес. При цьому
типові помилки багато в чому можуть бути пов’язані з недостатнім рівнем
критичності підлітка. Низький рівень критичності (якщо він
спостерігається в підлітка) не дозволяє йому в повному обсязі виявити і
дати об’єктивну характеристику власного ставлення. На цьому тлі бачення
проблеми як би спрощується, а до варіантів можливих рішень ставляться
поверхневі вимоги.

При побудові планів одержання професійного утворення необхідно
орієнтувати підлітків на глибокий аналіз їхньої реальної ситуації,
формувати в них реалістичні чекання у відношенні можливості задоволення
найбільш важливих потреб молодої людини на різних етапах професійного
становлення. Соціологи виявили, що в дівчат у цілому більш ідеалізоване,
чим у юнаків, уявлення про сферу праці. Наступний життєвий досвід, зміна
демографічного статусу помітно змінюють оцінки багатьох професій.
Профілактика наступних розчарувань складається у формуванні правильних
уявлень про професію на ранніх етапах вибору трудового шляху.

Зразкова схема вивчення обраної професії по аспектах:

1. Загальні зведення про професію:

— значення і поширення професії на ринку праці;

— перспективи розвитку професії, її соціально-суспільна значимість.

2. Характеристика процесу праці:

— сфера (область) діяльності;

— основні професійні обов’язки фахівця, робочі операції;

— робоча поза, засоби праці, пристосування, інструменти;

3. Практичні поради

1. Емоційно-лабільна особистість, що володіє артистичністю, високою
комунікабельністю, легкою співпрацею в різних соціальних ролях при
досить високому інтелекті може вибирати серед таких професій, як
журналістика, дипломатична, театрально-артистична і педагогічна
діяльність, робота гіда і перекладача. При недостатньому інтелекті, але
перевазі наочно-образного мислення можна рекомендувати роботу вихователя
в дитячому саду і початковій школі, секретарську роботу й у сфері
обслуговування.

2. Сильному типу особистості, акцентованому по спонтанному,
експансивному, не конформному і експлозивному варіанті, при високому
інтелекті можна рекомендувати роботу, зв’язану з реалізацією
організаторських функцій. При низькому інтелекті — роботу, де службова
ієрархія менш виражена. Наприклад, робота, зв’язана з особистою
відповідальністю за транспортні засоби, де створюється ілюзія більшої)
самостійності. Варто враховувати не витривалість цих людей до монотонії.

3. Обличчям з перевагою формально-логічного мислення при високому,
інтелекті підійде робота, зв’язана з точністю інформації, практичністю
цілей, посидючістю, стійкістю інтересів: інженерна робота, економіка,
статистика. При низькому інтелекті: ремесла, столярний і слюсарна праця,
шевське і швейне діло, праця кушніра й електрика, прикладне мистецтво.

4. Сензітивним, тривожно-недовірливим, песимістичним і
интровертованим особистостям з перевагою вербального інтелекту психолог
може порадити наступні напрямки роботи: мовознавство, філософія історія,
література, психологія, психіатрія, медицина. При невисокому інтелекті:
догляд за хворими, збереження архівів, видача книг, довідок, документів.

5. Особливо складною є консультування облич з хиткою психікою, з
одностороннім виявом інтелектуальних можливостей зі заниженим
інтелектом (щира інтелектуальна чи недостатність педагогічна
занедбаність). При загальному заниженому інтелекті іноді виявляються
визначені локальні здібності: гарний окомір, спритність диференційованих
рухів рук і т.п. За результатами діагностики, психолог може
рекомендувати роботу, пов’язану з ремеслами, творчістю і т.п. Важливо
враховувати, що добре адаптовані до визначеного; соціальні ніші розумово
обмежені обличчя згодом усе більше компенсують свою неповноцінність,
розвивають і розширюють свої здібності, чого не відбувається при їхній
ізоляції.

6. Інваліди з порушеннями опорно-рухового апарата, що володіють різним
інтелектом, вимагають індивідуалізованого підходу з урахуванням обмежень
фізичного плану і пережитих людиною комплексів.

7. Якщо, навчаючись в старших класах школи, юнак чи дівчина мають намір
самі вибирати собі професію, що по тим чи іншим причинам не цілком
улаштовує їхніх батьків, то в цьому випадку батькам треба:

— спробувати зрозуміти, чому їхня дитина прийняла саме таке рішення, а
не те, що пропонують батьки;

— постаратися відшукати такі вагомі аргументи на користь професії, що
захищається, що відповідали би потребам і інтересам їхньої дитини.

8. Якщо батьки скаржаться на те, що в їхньої дитини слабко розвинуті
які-небудь інтереси і потреби, практичний психолог повинен поставити
точний діагноз мотивації дитини, а потім пропонувати рекомендації по
практичному вирішенню проблеми. Після постановки діагнозу проблема
нерідко виявляється не такою, який уявлялася спочатку. Наприклад, у
батьків може скластися помилкове враження про те, що в їхньої дитини
немає особливих, ціннісних інтересів, тоді як насправді може виявитися,
що такі інтереси є, просто батьки про них не знають. Нерідко при цьому
з’ясовується, що батьки не додають серйозного значення інтересам дитини,
і він їх ховає від батьків, що змушує його займатися чимось зовсім
іншим.

4. Форми позаурочної роботи з професійної орієнтації школярів:

— змагання з технічної творчості, виставки моделей, технічні вікторини;

— зустрічі з представниками різних професій;

— вечора профорієнтації;

— збір інформації про перспективи розвитку і потреби народного
господарства в кадрах;

— виставки «Усі про професію»;

— робота в кружках і секціях радіоелектроніки, автоматики, технічній
кібернетиці, картингах, авіа-, судо-, автомоделювания, юних техніків,
художньої творчості й ін.;

— екскурсії в профтехучилища на тему «Як одержати робочу
спеціальність?»;

— диспути, бесіди «Що потрібно знати, вибираючи професію?», «Країні
потрібні професіонали, як ними стати?» і ін.;

— спільні з дітьми батьківські збори «Здатності людини і професія»;

— дослідницька робота на пришкільній ділянці оранжереї, птахофермі й
ін.;

— «Свято праці», «Свято першої борозни», «Тиждень саду», «День врожаю»;

— факультативи по інтересах до майбутньої професії;

— стенд «Як продовжити утворення й одержати спеціальність?» і ін;

— класну годинник «Що я знаю про майбутню професію?», «Хочу, можу і
потрібно, при виборі професії», «Захист професії»;

— вікторина «Хто більше знає професії і про професії»;

— конкурс творів «Трудова біографія моєї родини»;

— шкільні кооперативи «Новорічні іграшки», «Ляльковий одяг»,
«Сувеніри»;

— школа молодих менеджерів;

— активна участь у шкільному самоврядуванні;

— колективні творчі справи;

— участь у художній самодіяльності;

— шефська робота з молодшими школярами й ін.

Вправа «Порадник»

Е. Пряжникова, кандидат педагогічних наук

Н. Пряжников, доктор педагогічних наук

Дана вправа являє собою спеціально організовану спрощену процедуру
групової експертної оцінки з елементами гри.

Ланцюг вправи — одержання узагальнених представлень професійному
майбутньому кожного з учасників на підставі групових рекомендацій,
зроблених товаришами-однокласниками.

Методика може проводитися з класом, але більш ефективно вона проходи в
групі, що складається з 12-15 чоловік. Час проведення — від 15 до 25
хвилин.

1. Всі учасники виривають із зошитів чисті листочки.

2. Листочки кладуть вертикально і поділяють на три рівні стовпчики,
тобто роблять бланк (див. табл. 2).

3. Кожен учасник записує на своєму бланку прізвища й імена всі»
присутніх у класі (чи в групі) під диктування ведучого. Важливо, щоб усі
присутні були записані в тому самому порядку у всіх учасників.

4. Всім учасникам дається таке завдання: напроти кожного прізвища
(включаючи власну) написати найбільш придатні для даної людини професії
і навчальні заклади, який можна було б порекомендувати. Бажано не
пропускати нікого. Бажано також поставитися до цього завдання як можна
серйозніше і не писати дурості. На все це приділяється приблизно, 7-10
хвилин.

5. Ведучий збирає листочки і підводить підсумки. Береться перший
листочок і зачитується перша за списком прізвище. Потім зачитується
професія, що рекомендується, і навчальний заклад. Після цього береться
другий листочок, зачитується це ж прізвище і відповідні рекомендації і
т.д. Після того як прочитані всі рекомендації для першого за списком що
учиться, ведучий переходить до другого і потім до наступним.

При підведенні підсумків ведучий може порадити учнем уважніше
прислухатися до рад своїх товаришів, а щось, може бути, позначити для
себе в зошиті. По нашому досвіді, у середньому 5 — 7 чоловік звичайно
дійсно щось для себе записують (правда, в основному це
підлітки-дівчата).

На жаль, при проведенні цієї вправи можливі дурні жарти, коли хтось
«рекомендує своїм товаришам «туалети чистити» і Т.л. ведучий просто це
не зачитує. Якщо усе-таки виявиться, що хтось у класі попросить не
зачитувати рекомендації своїх однокласників, зроблені для нього, то
ведучий повинний спокійно задовольнити це прохання. Потрібно
запропонувати цьому учаснику після уроку самому подивитися на ради, що
дали йому товариші. Визнаємося, що в нас поки таких випадків не було,
але вони цілком можливі.

«Острів»

Профорієнтаційна гра для підлітків

Н. Пряжников, доктор педагогічних наук

Ця гра знайомить школярів з «не престижними» професіями. Але
цілити-орієнтувати хлопців на непривабливі професії — не ставиться прямо

Гра розрахована на роботу з класом (учнями 8-9-х класів, хоча вона може
викликати інтерес і в десяти -, одинадцятикласників).

Тривалість гри — приблизно один урок. Але якщо вона проводиться після
уроків, то час може бути збільшена і тоді гра проходить цікавіше.

На класній дошці фіксуються основні ідеї учасників і відбиваються
результати рішень групи.

Хід гри:

Класу з’являється назва гри — «Острів» і зачитується загальна
інструкція.

Представте, що ми всі чудом виявилися на закинутому в океані острові,
десь у південних тропічних широтах. У нас залишилося деяке особисте
майно: те, що було в кишенях, сумках. Коли нас врятують, невідомо. Як
мінімум два місяці ми повинні прожити на даному острові.

Перед нами коштують дві основні задачі. Перша — вижити. Друга —
залишитися при цьому цивілізованими людьми.

За 40 хвилин ми повинні довести самим собі, що можна вирішити ці задачі.

Отже, ми сидимо на березі й обговорюємо, що нам робити далі. Я поки буду
виконувати роль старшого. Але потім ви зможете собі вибрати іншого
керівника.

Якщо ми зуміємо домовитися про основні шляхи рішення наших задач, а
також про розподіл обов’язків, то зможемо вижити і зберегти своє
достоїнство.

Далі ведучий зображує на дошці загальний план острова. Важливо
відзначити, що тут є джерело чистої прісної води, а також сказати, що на
острові водяться дрібні звірки і птахи, у побережних водах є риба,
ростуть якісь їстівні рослини.

Але за умовою гри на острові немає печери, придатної для проживання.
Немає також інших людей, інакше вся гра перетвориться в з’ясування
відносин з ними.

Далі школярі пропонують, що їм необхідно зробити для виживання. Звичайно
це — будівля житла, організація харчування, керівництво групою,
полювання і рибальство, чергування, підтримка вогню і т.п. Усе це
ведучий записує на дошці у виді переліку в першому стовпчику таблиці
(див. додаток).

Усі ці пропозиції обговорюються, і в результаті на дошці залишаються
найбільш важливі напрямки роботи.

Після того як написаний перелік робіт, необхідних для виживання,
загальними зусиллями визначається, скільки чоловік потрібно для кожної
роботи. Ці підрахунки ведуться з урахуванням загальної кількості
учасників гри разом з ведучим.

На дошці, напроти кожного напрямку робіт, записується необхідна
кількість працівників. При цьому хто-небудь з учасників може сказати, що
ті самі люди здатні одночасно виконувати різні роботи. Ведучий зауважує,
що в особливих випадках це, природно, допускається, але важливо за
конкретним гравцем закріпити визначений вид діяльності, щоб було видно,
хто за що відповідає.

Бажано не затягувати перші етапи гри: проводити їхній динамічно. При
цьому по ходу гри ведучий постійно нагадує учасникам, що вони повинні
укластися в 40 хвилин (закінчити гру до чи дзвоника якогось
установленого часу), інакше буде вважатися, що група не змогла вирішити
поставлені задачі, а витратила всі сили на з’ясування відносин.

Далі ведучий пропонує підняти руки тим, хто хотів би виконувати ті чи
інші види робіт. По черзі розглядається кожен вид. При цьому гравець
може брати участь тільки в одному виді робіт.

На дошці поруч з необхідною кількістю працівників записується кількість
бажаючих цю роботу виконувати. Як правило, тут виникає деяка
невідповідність. Якраз воно і стає предметом для обговорення. Ведучий
може зайняти визначену позицію: «Раз ви не в силах забезпечити необхідне
число працівників по кожнім напрямку робіт, те швидше за все, не зможете
і вижити в умовах острова».

Після цього ведучий задає подальший порядок гри. По кожнім виді робіт
утвориться група, що сідає за окремий стіл.

Протягом 3-5 хвилин обговорюється, яким образом виконати свою роботу,
виходячи з реальних можливостей. Нагадаємо, що за умовою гри школярі
виявилися на острові з усім своїм майном (у кишенях, у сумках і т.п.).

Представники групи коротко розповідають усьому класу про те, як вони
збираються будувати житло, готувати їжу, полювати, ловити рибу і т.п.
Клас задає питання і потім вирішує, чи здатна дана група виконати свою
роботу. Наприклад, у групи «організація харчування» можна поцікавитися,
у чому вони збираються готувати їжу, у групи «бажання-рибальство — чим
вони збираються ловити рибу і т.п.

Усе це ведучий відзначає на дошці (напроти кожного виду робіт оцінюється
готовність кожної групи в балах).

Далі (для ускладнення гри) ведучий може заявити, що його вразила
невідома тропічна хвороба і він уже не може керувати групою. Тому
терміново потрібно вибрати нове керівництво. Також визначається, скільки
чоловік для цього потрібно. Учасники висувають кандидатів. Іноді група
вибирає одного керівника з одним-двома помічниками (особливо якщо клас
поступово стає некерованим). Обрані керівники займають місце ведучого, а
ведучий сідає за останню парту. Етап зміни керівника повинний зайняти
2-3 хвилини.

Далі ведучий може заявити, що він у результаті хвороби поступово
перетворився в «злого духу», що буде лагодити групі всякі перешкоди.

Наприклад, зненацька напустити хвороба на окремих (найбільш активних)
учасників, за допомогою урагану зруйнувати деякі будівлі, робити
різноманітні «злі чудеса» (скажемо, оголосити, що деякі риби мають душу
і розумом, тому вживати їх у їжу — злочин) і т.п.

У якийсь момент ведучий натякає учасникам, що на острові може виникнути
епідемія, тому що тропічна їжа незвична для європейців і весь острів уже
покритий відходами, що просто нікуди подіти і які стають вогнищами
серйозних інфекцій. Іншими словами, він спонукує учасників до
будівництва туалету, про який вони часто забувають. Також можна
натякнути групі на необхідність будівництва вигрібної ями для харчових
відходів.

Якщо група вирішує спорудити такий важливий для цивілізованого життя
об’єкт, то зробити це необхідно в стислий термін і за всіма правилами,
тобто визначити, скільки потрібно для цього працівників і хто саме буде
цим займатися. Важливо визначити, хто буде постійно підтримувати порядок
у туалеті і взагалі розбиратися зі сміттям на території острова…
Нерідко багато підлітків соромляться виконувати таку роботу, прагнучи
займатися більш престижними справами, тому є ризик, що епідемія вразить
більшість гравців.

Саме звертання до теми «туалету», «нечистот», «сміття» — це спроба
пороздумувати про шляхетність, про аристократизм, про справжню
елітарність у найвищому змісті цих слів. У книзі О. С. Муравйовой «Як
виховували російського дворянина» є цікава історія на цю тему.
Наприкінці 1940-х років на одній з постійних баз геологів очікували
чергову експедицію, у якій працював нащадок древнього князівського роду.
На базі це знали і чекали молодого дворянина, смакуючи його реакцію на
огидно брудний туалет: «Мийте, добре, потерпимо, — жартували геологи, —
але що буде робити Його світлість?!». Його світлість, приїхавши, зробив
те, що багатьох збентежило. Він спокійно взяв цебро з водою, швабру й
акуратно вимив запаскуджену вбиральню… Це і був поступок щирого
аристократа, що твердо знає, що забирати бруд не соромно, соромно жити в
бруді (цит. по книзі Вульфова Б.З., Іванова В.Д. Основи педагогіки в
лекціях, ситуаціях, першоджерелах. М.:Вид-во урао, 1997, с.271).

Буває так, що група із самого початку грає невдало (школярі багато
сперечаються один з одним, мало добровольців на відповідальні роботи і
т.п.). У цих випадках утручання ведучого в ролі «злого духу» може
взагалі деморалізувати учасників, тому кількість і «якість» труднощів
повинне бути розумним.

Нарешті, за 3-5 хвилин до кінця заняття ведучий заявляє про припинення
гри й організує її обговорення.

Обговорення гри:

Ведучий задає учасникам питання: « чи вдалося нам вижити?». Школярі
повинні коротко обґрунтувати свої висновки. Ведучий може також висловити
своя думка по цьому питанню.

Потім він ставить запитання: « чи вдалося остров’янам зберегти людське
обличчя у важких умовах?». При відповіді учнів на це питання ведучий
може звернути їхню увагу на такі моменти: чи виявлялася медична допомога
захворілим, чи було організоване дозвілля, чи учасники були стурбовані
тільки «виживанням», ніяк не піклуючись про свою душу, чи виникали
скандальні ситуації між учасниками і т.п.

Коментарі для ведучого

Учасники разом з ведучим можуть захопитися якимсь одним аспектом гри,
наприклад, занадто докладно обговорювати конкретні види робіт. Тоді на
всю гру може просто не вистачити часу.

Інші типові труднощі — виникнення хаосу, коли учасники по незначних
питаннях починають занадто жваво сперечатися, перебивати Часто виникають
труднощі при оцінці класом своєї готовності побудувати туалет. Хтось
навіть може заявити, що «тільки в північних країнах, в умовах холоду, що
консервує, зараза зберігається надовго, а в тропіках без туалету можна
обійтися». Ведучий може помітити, що навіть багато тварин на рівні
інстинктивних рефлексів прагнуть закапувати свої випорожнення (можна
згадати собак, що активно працюють задніми лапками).

Досвід проведення гри показує, що не завжди учасники готові визнати, що
їхні ігрові дії виявилися невдалими. Іноді хтось говорить, що в реальних
умовах він би поводився «набагато активніше і шляхетніше». Тоді ведучий
повинний пояснити, що гра — це теж модель реальності.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи