Реферат на тему:
Проблеми становлення сучасної політичної еліти
Одним із центральних питань державотворчого процесу сьогодні в Україні
є становлення нових політичних структур та нової системи економічних
відносин. Обидва процеси мають за кінцеву мету створити максимально
можливі умови для розвитку особистості кожного громадянина, забезпечити
йому відповідний рівень загальнолюдських свобод, реалізацію творчого
потенціалу.
Окрім простого бажання більшості українського загалу жити у дійсно
правовій демократичній державі, життєво необхідною є потреба мати
політичних лідерів, здатних прискорити процес розбудови такого
суспільства. Отже домінуючою висхідною постає проблема формування нового
прошарку української політичної еліти, її спроможності не просто
самореалізуватися, але й прислугуватися власному народу, державі. Немає
аж ніякої таємниці у тому, що при всій важливій ролі широкого
українського загалу, велику політику все ж формують професіонали,
політичні та громадські діячи, й формують її вони безпосередньо і в
прямій залежності від рівня розвитку національної самосвідомості.
Маємо визнати, що за 9-річний шлях формування власної державності, чи не
найменшим є становлення національної самосвідомості нашого громадянства.
Суттєвими гальмами при розв’язанні цієї проблеми є не лише переоцінка
принципово нових духовних цінностей, та відмова від ідейних орієнтирів
минулого. Проблема виглядає куди глибшою: десятиліттями українська еліта
була вимушена більше боротися проти чогось, а не за щось. Вимушена була
руйнувати, бо розбудовувати власну державу їй постійно заважали:
монголи, Литва, «старший брат» – Москва. Треба врахувати й те, що наша
інтелігенція (яка повинна бути базою становлення національної еліти)
формувалася переважно як провінційна, хуторянська. Все це призвело до
того, що за суттю своєю наша національна еліта стала тоталітарною,
непристосованою до ведення дискусій, пошуку взаємопорозуміння з
партнерами по політичному процесу.
Національна ідея, що є складовою становлення еліти суспільства, повинна
бути завжди спрямована в майбутнє. Вдало сформульована й успішно
здійснена, вона додає народу сил, підносить його у світовому
співтоваристві . Відсутність національної ідеї чи її неповновартісність,
невизначеність того, яку долю хоче мати народ і для чого він існує,
непроникнення ідеї у всі верстви суспільства, брак її пасіонарних носіїв
– гальмує національний розвиток народу, послаблює його духовні сили,
зменшує внесок до світової культури і, в кінцевому висліді, робить
легкою здобиччю більш сильних націй. Зазвичай, цього не вдасться
компенсувати ні правами людини , ні загальнолюдськими вартостями, ні
будь-якими іншими подібними цінностями. «Народ без власної ідеології –
мертвий», -зазначав професор І.Огієнко (митрополіт Іларіон).
Українська національна ідея у художній формі найглибше сформульована
Т.Г.Шевченком :» в своїй хаті своя правда , і сила , і воля». Але
національна ідея – поняття багатогранне, яке охоплює різні екзистенційно
важливі сторони національного буття. З плином часу складники цього
інтегрального поняття можуть міняти свої місця в його ієрархічній
структурі. Якщо у минулому столітті важливо було втримати у свідомості
народу історичну пам’ять про державність і соборність, живити надію на
майбутнє, і це формулювалося як:» ще не вмерла Україна», «встанем,
браття, у бій кривавий від Сяну до Дону» тощо. То на початку 20 ст.
з’являється вислів «Україна – для українців!», а дещо пізніше: «Здобудем
Українську державу або загинемо у боротьбі за неї!». Зрозуміло, що
сьогодні ці складники національної ідеї або перестали бути домінантними,
або тією чи іншою мірою модифікувались у зв’язку з державним
утвердженням України та формуванням української політичної нації, яка
охоплює громадян нашої держави як українського, так і неукраїнського
походження.
Без сумніву, період національної політичної ейфорії вже минув. На
противагу виборам 1991 та 1994 років, під час яких домінували політичні
аспекти (національна ідея, ідея відродження національної культури, мовна
політика, проблема ідентичності, розбудови інститутів держави), на
виборах 1999 року першорядну роль відігравали соціальні аспекти (місце і
роль соціальних груп, концепція соціальної політики, співвідношення
держави і ринку).
У першій половині 90-х максимізація задоволення відбулася значною мірою
за рахунок риторики націоналістичної політекономії старої номенклатури,
яка і репрезентувала політичну еліту того часу. Еліта нова, висунута на
етапі боротьби за незалежність України масами населення, а не певними
владними стуктурами, багато в чому потерпіла від тих пасток, що їх
полишила стара влада. Наприклад, авторитет нова еліта завоювала серед
пересічних громадян критикою бюрократизму та роздутих апаратів
управління. Сьогодні у цій сфері відчутних змін на краще не сталося. Те
ж саме можна сказати про критику корупції та привілеїв партноменклатури.
Це – ті болісні крапки, якими широкий загал населення постійно докоряє
новій еліті, звинувачуючи її у бездіяльності. Отже для нової еліти
величезна загроза – якщо не перетворитися в тоталітарну, то набути рис
деспотизму й відмежуватися від свого народу.
Політика держави у сфері економічного регулювання життя країни, головним
чином – затримка реформ – призвели до соціально-економічної
структуризації суспільства, але переважно не за роллю та значенням тих
чи інших груп у господарстві та суспільному житті країни, а за принципом
спільних проблем та інтересів у подоланні життєвих негараздів.
Зрозуміло, що все нагальнішою в цих умовах стає потреба розподілу влади,
існування справжнього політичного плюралізму, який має забезпечити
відкрите змагання політичних еліт саме на тлі розв’язання доленосних для
України соціальних проблем. Таке змагання, а особливо його об’єктивне
висвітлення ЗМІ, значно підвищить інтерес до політики, до формування
політичної культури тих громадян, що, врешті, як виборці, приводять
політичну еліту до влади на різних її рівнях.
При цьому треба також брати до уваги, що процеси, які відбуваються в
Україні, суттєвим чином відрізняються від тих, що мають місце в інших
посттоталітарних країнах близького і далекого зарубіжжя. Значну роль у
таких процесах нашої країни відіграє не правлячий клас, чи будь-яка
політична сила, а саме політичний лідер, особистість як головна фігура
важливих політичних процесів. І це цілком природньо, бо Україна,
фактично, завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани,
полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у
виборі та забезпеченні шляхів суспільно-політичного розвитку країни.
Кількість лідерів, які дійсно відстоюють ідею революційних (у кращому
розумінні цьго слова) перетворень в Україні на сьогодні ще надто мала,
навіть на тлі надзвичайно розвинутого популізму та різноманітних
політичних спектаклів, свідками яких ми є.
Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в нашій країні,
абсолютно неможливо визначитися з багатьма персоналіями: вони є лідерами
загальнонаціональними чи регіональними, інтереси яких соціальних груп
відстоюють та захищають, яке в них ставлення до існуючого суспільного
ладу (функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче)? Іншими словами,
так званих «розмитих» лідерів, які діють адекватно до
суспільно-політичних змін і конкретних колізій у державі, сьогодні
більше ніж лідерів сильних, спроможних взяти на себе відповідальність за
долю нації, а не лише за долю тих, хто віддав за них свій голос на
виборах.
Багато в чому нову еліту повинні формувати політичні партії, але й тут
становище не краще. Ми вважаємо досягненням нашої демократії утворення в
країні понад 100 партій різного ідейного спрямування. Однак саме цей
процес уже своєю сутністю є принципово відмінним від того, що діється в
світі. У багатьох країнах політики все менше уособлюють себе з
відповідними партіями, а виборці роблять свій вибір між конкретними
особами, а не між партіями з їх програмами. Десятки лідерів в Україні,
образно кажучи, особливо на березневих виборах 1998 року, сховалися за
партії. Фактично за ними не було електорату, а були лише симпатії
політичних об’єднань. Справді демократичне суспільство має підстави й
існує за умови, коли політичні партії дійсно виконують роль посередника
між владою і народом, коли такі партії виникають як волевиявлення
громадян. Більшість же партій в Україні створювалася зовсім не за волею
мас, а волею одного чи декількох лідерів.
Невизначеність позицій багатьох політичних партій, розмитість, слабкість
їх авторитету цілком зрозумілі, адже більшість із них виникла ще й лише
як противага єдиній компартії. На тлі її критики та усунення з
політичної сцени багато хто набув політичного капіталу. Коли ж справа
дійшла до необхідності виконання безпосередніх функцій партії
-ідеологічної, організаційної, пропагандистської, виховної,
комуникативної, до реалізації конкретних економічних, соціальних,
господарських програм – більшість партій виявилися до цього елементарно
неготовими.
Слабкість політичних партій (тобто – нової еліти) безпосередньо
пов’язана з інтенсивним соціальним розшаруванням (стратифікацією)
населення. При цьому посилання на необхідність мати вагому частку
середнього класу в державі цілком об’єктивні. Середній клас зумовлює
існування сильного центру, в т.ч. й партій, які його підтримують. Ще
Арістотель зазначав, що «ті держави мають добрий устрій, де середні люди
представлені у найбільшій кількості, коли ж одні мають надто багато, а
інші нічого, то виникають або крайня демократія, або олігархія у чистому
вигляді, або тиранія саме під впливом протилежних крайнощів». З огляду
на існування саме такої загрози в Україні дуже добре, що сьогодні деякі
політичні партії та об’єднання доходять свідомого розуміння, що є
потреба у блокуванні, об’єднанні зусиль заради загальнонаціональних,
загальнодержавницьких інтересів. У більшості країн із так званими
розвинутими демократіями переважне число політичних партій і громадських
організацій поєднуються саме навколо стратегічних шляхів розвитку своїх
держав, зберігаючи за собою право різних політичних тактик. Та ми лише
на початку цього шляху.
На рівні безсумнівно талановитої, генетично і духовно багатої
національної еліти в Україні відсутня стратегічна єдність, котра
спрямувала б усіх на розбудову власної держави. У цьому і є трагізм
нашого сьогодення, коли здобувши політичній плюралізм, право сповідувати
будь яку ідею й ідеологію, маючи понвад сто політичних партій, ми
сперечаємось стосовно того, хто більше за усіх любить і дбає про
Україну. Нашим лідерам, національній, насамперед, політичній еліті
бракує не здорового глузду, щоб збагнути необхідність стратегічної
єдності, а усвідомлення того, що всі ми, незалежно від національності –
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, НАЦІЯ. Без такого розуміння немає й
інтернаціонального, космополітичного, загальнолюдського.
Сьогодні просто не модно вести мову (або, навпаки, модно лише базікати)
про виховання національної самосвідомості, чіткої громадянської позиції,
патріотизму пересічного громадянина. Така ситуація надто загрозлива з
огляду на потребу формування життєвих ідеалів і цінностей молоді – нової
генерації українства.
Національна свідомість – це національна ідеологія і національна
психологія в їхній єдності. Рівень свідомості визначається перед усім її
проникненням у психологію народу. А це, в свою чергу, залежить від
позицій і громадянської активності еліти суспільства. Звичайно, якщо
така еліта існує і якщо вона посідає належне їй місце в структурі
суспільства.
На шляху до розуміння цього і повинне складатися становлення нової
української еліти (а у тому, що вона у нас є сумніву бути не може) як
громадянської, так і політичної.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
