Реферат на тему:

Предмет загальної психології

ПЛАН

1. Визначення психології як науки;

2. Основні етапи історії психології;

3. Школи, напрямки , концепції у психології;

4. Психіка в світі теорії відображення;

5. Мозок і психіка;

6. Рефлекторна природа психічного;

7. Психіка і свідомість, структура свідомості;

8. Свідоме і несвідоме.

1. Визначення психології як науки

З найдавніших часів знання самої людини, розуміння властивостей і
механізмів її поведінки, законів її психічної діяльності, фактів і умов
її розвитку та формування, складали і складають по сьогоднішній день
одну з найбільш необхідних частин професійних знань учителя, одну з
основ його педагогічної діяльності.

В розв’язанні цього важливого завдання велика роль належить психології.

Що таке психологія?

Перш за все це наука, яка є найскладнішою, досить цікавою і важливою для
людини наук. Тим більше, що вона є однією з найдивніших наук. Правда, в
наш час здивувати людину чим не будь не так вже й легко. Адже наше
сьогодення наповнене вражаючими дивовижними відкриттями і звершеннями в
соціальній, науковій, політичній та економічній сферах. І все таки,
найзагадковіші далеко ще не вивчені до кінця таємниці знаходяться в
самій людині і особливо в її психічній діяльності. Вдумаймось, наскільки
дивні духовні сили людини, якій вдалося відкрити і обґрунтувати
різноманітні закономірності людського буття, закономірності загадкового
всесвіту. Мабуть, найбільш загадковим і надалі залишається мозок людини
маленька крихітка в порівнянні з всесвітом, яка вміщує в собі весь цей
всесвіт із усіма його чудесами, законами, властивостями і силами. Ось,
чому ми кажемо, що зі всіх чудес, які нам відомі це сама людина. Тому
заклик «пізнай самого себе», який був звернений до людей ще
древньогрецьким філософом Сократом, залишається одним з найактуальніших
і для людей ХХІ століття.

«Психологія» вживається в повсякденному, життєвому розумінні. Психологом
називають людину, яка завдяки життєвому досвіду може багато відчути,
побачити, зрозуміти і навіть передбачити в інших людях. В такому
розумінні кожний з нас є психологом і займається психологією. Адже ми
постійно взаємодіємо з іншими в різноманітних сферах людського життя.
При цьому ми так чи інакше змушені формувати для себе відповідні
уявлення про внутрішній світ і особливості особистості цих людей, про їх
ставлення до нас і оточуючого середовища, про їх наміри, думки та інше.

Наше ставлення до інших людей, наші реакції на їхні дії, наші дії по
відношенні до них визначається цим нашим тлумаченням внутрішнього,
психологічного розуміння і змісту поведінки людей, з якими ми
зустрічаємось на всьому життєвому шляху. І таке тлумачення, таке
розуміння інших людей береться головним чином з набутого досвіду
людських стосунків. Проте, від таких інтуїтивних узагальнень і висновків
із власного особистого часткового досвіду ще далеко до справжньої науки.

Для того, щоб всі ці часткові висновки із фактів перетворились в науку,
необхідно нашим знанням про них набути деяких особливих властивостей.
Перш за все, при цьому потрібно відштовхуватись не від того, що хтось
щось сказав, а від дослідження самих фактів. Інакше кажучи, наука
починається лише там, де замість того, щоб запитувати авторитети, ми
запитуємо саму природу і шукаємо у неї з допомогою наукового методу
відповіді на наші запитання. При цьому необхідно керуватись науковими
законами, за якими відповідні стійкі зв’язки мають місце завжди при
наявності відповідних умов, що в свою чергу дає можливість не лише
констатувати те, що є, але і передбачити те, що може бути.

З’ясування специфічних особливостей явищ, які вивчає психологія, являє
собою значну, велику трудність. Саме розуміння цих явищ в багато чому
злежить від світогляду людини. Трудність полягає перш з все в тому, що
явища, які вивчає психологія з давніх давен виділялись людським розумом
і відмежовувались від інших проявів життя як особливі явища. Психічні
явища це постійні регулятори діяльності, що виникають у відповідь на
подразники, які діють в даний момент часу (відчуття, сприймання), або
ті, які були в минулому досвіді (пам’ять), узагальнюючи ці виливи і
передбачаючи результати, до яких вони приведуть (мислення, уява),
підсилюючі чи послаблюючі, взагалі активізуючі діяльність під впливом
одних чинників і гальмуючі її під впливом інших (почуття, воля),
виявляючи відмінність в поведінці людей (темперамент, характер,
здібності). Пояснити психічні явища це означає розкрити їх взаємні
зв’язки, залежність їх від життєвих умов, що їх породжують, з’ясувати ці
закономірності, яким вони підлягають. Значить, предметом психології є
психічні явища. Тому психологію можна визначити як науку, яка вивчає
умови, властивості і закони психічних явищ, маючи при цьому на увазі, що
психіка є особлива властивість особливим способом організованої матерії,
суть якої полягає у відображенні реальної дійсності. Психологія як
наука, вивчає психіку людини і тварин. Загальна психологія вивчає
психічну діяльність дорослої нормальної людини.

2. Основні етапи історії психології

Предмет психології визначився не відразу. Він має свою історію
становлення. Слово «психологія» походить від двох старогрецьких слів:
psyche, що означає дихання, душа і logos, що означає наука. Дослівно:
психологія наука про душу. Проте, в наш час ніхто так не визначає
психологію як науку.

В своїх першоджерелах поняття про душу носило матеріалістичний характер.
Так, матеріалістичні філософи (Демокріт, Лукрецій, Епікур) розуміли душу
людини як різновидність матерії, як тілесне утворення, яке виникає із
кулькоподібних, дрібних і найбільш рухливих атомів. А філософ ідеаліст
Платон розумів душу людини як щось божественне, яке відрізняється від
тіла. Душа, перш ніж потрапити в тіло людини, існує відокремлено у
вищому світі, де пізнає ідеї вічну і незмінну суть. Попавши в тіло, душа
починає згадувати бачене до народження. Тобто, нематеріальна душа є
носієм і причиною психічного життя людини її думок, переживань і волі.
Ідеалістична теорія Платона, яка трактувала тіло і психіку як два
самостійних і антагоністичних начал, поклала основу для всіх наступних
ідеалістичних теорій.

Релігія на основі глибокої віри внесла в поняття про душу релігійний
зміст. За релігійним розумінням, душа це нематеріальна, безтілесна
істот, яка ніби-то покидає тіло людини в момент її смерті і продовжує
існувати в потойбічному світі.

Великий філософ Арістотель в трактаті «Про душу» виділив психологію як
своєрідну сферу знань і вперше висунув ідею нероздільності душі і живого
тіла. Душа, психіка проявляються в різноманітних здатностях до
діяльності: чуттєвій, рухливій, розумній і ін., вищі здатності виникають
із нижчих і на їх основі. Первинна пізнавальна здатність людини
відчуття, воно приймає форми чуттєво сприйманих предметів без їх
матерії, подібно до того, як «віск приймає відбиток печатки без заліза і
золота». Відчуття залишають слід у вигляді уявлень образів тих
предметів, які раніше діяли на органи чуття. Арістотель показав, що ці
образи з’єднуються у трьох напрямах: за подібністю, за суміжністю і за
контрастом, тим самим вказав на основні види зв’язків асоціації в
психічній діяльності.

Таким чином, на першому етапі свого становлення психологія існувала як
наука про душу. Таке визначення було дано більше як 2000 років тому.
Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.
Сама душа уподібнювалась із тілом людини, що стало основою
антропоморфізму. Але так як душа нечувана і небачена, то залишається
лише вірити в її існування. А все те, що побудоване на вірі не є наукою,
а є різновидністю релігії.

З подальшим розвитком природничих наук, психологія як наука про душу не
задовільняє вчених. Тому, що все те, що стверджує психологія душі
неможливо довести, так як його неможливо об’єктивно спостерігати та
практично аналізувати. А тому залишається тільки вірити. Вчення, яке
засноване лише на вірі, воно в тій чи іншій мірі є формою релігійного
відношення до світу, а не наукового.

В результаті виникає інший спосіб пояснення дійсності. Цей спосіб дістав
назву теорії захованих властивостей і субстанцій. Це мало свій
відповідний вплив і на психологію. В результаті перестали говорити про
душу, а почали про інше. Людина, чи людський мозок має особливу
властивість, завдяки якій вона здатна думати, відчувати, бажати і таке
інше. Ця властивість дістала назву свідомості. Так історично виникло
друге визначення предмету психології. На зміну психології душі прийшла
так звана психологія свідомості, тобто другий етап розвитку
психологічної науки.

Психологія свідомості вже заснована на спостереженні, більше того, в ній
навіть стає можливим експеримент, завдяки чому вона нагромадила значний
матеріал про властивості і закономірності внутрішнього психічного життя
людини. Проте, у всьому цьому матеріалі є одна суттєва особливість він
зібраний за допомогою методу, який має суб’єктвний характер. Тобто,
психологія свідомості використовує спостереження людини над самим собою,
над власними внутрішніми станами, переживаннями, думками, бажаннями, і
таке інше. Таке специфічне спостереження дістало назву інтроспекції. При
інтроспекції спостережувані явища «видимі» тільки тій людині, в «душі»
якої вони протікають. А тому ми не можемо перевірити, чи правильно
усвідомлює людина ті психічні процеси, які їй наявні. Ми не можемо бути
впевненими, що втручання самоспостереження не змінює сам характер
протікання психічних процесів. У зв’язку з цим багато вчених на початку
ХХ століття прийшли до висновку, що психологія, щоб стати наукою повинна
взагалі викинути із свого предмету питання про свідомість, а залишити
лише те, що можна безпосередньо побачити і зафіксувати. В результаті
наступає третій етап розвитку психології психологія як наука про
поведінку. Цей етап дістав назву біхевіоризм. Зовні предмет психології,
запропонований біхевіористами, ніби-то строго відповідає вимогам науки.
Адже поведінка, реакції це те, що можна безпосередньо спостерігати,
контролювати і вимірювати. Тобто, всі вимоги науки тут мають місце.
Спостерігаючи поведінку, реакції, ми дійсно досліджуємо об’єктивні
факти. Але ця об’єктивність ілюзорна і поверхова. Сама поведінка, самі
реакції, дії і вчинки людини визначаються її думками, почуттями,
бажаннями, тобто, відповідними мотивами. І якщо ми не враховуємо ці
мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість зрозуміти і саму поведінку.
В результаті психологія поведінки викидає із психології саму психологію,
а залишає лише одну поведінку.

Як бачимо, шлях становлення психології як науки надзвичайно складний. На
цьому шляху одна криза змінює другу. На початку криза психології душі,
потім криза психології свідомості, а тепер криза психології поведінки. І
кожен раз, коли з’ясовувалась помилковість або обмеженість шляху,
вибраного психологією, знаходились скептики, які заявляли, що психологія
взагалі не може бути наукою. При цьому посилались на те, що вона
займається невидимими внутрішніми процесами в голові людини, що «душа»
не пізнавана, що її науково дослідити не можна. В чому помилковість
таких тверджень? Справа в тому, що на всьому шляху становлення вчені
невірно розв’язували основні для психології питання про відношення між
буттям і свідомістю, між суб’єктивним і об’єктивним, духовним і
матеріальним, між психікою і поведінкою. Одні з них розв’язували всі
питання з позиції ідеалізму, де свідомість, психічне це особливості
особливого носія душі або духа, які відрізняються від матерії і не
залежать від неї. Другі розв’язували ті ж самі питання з позиції
вульгарного матеріалізму, для них психічне нічим не відрізняється від
матеріального.

Як одні, так і другі твердження протирічать і сучасним даним науки і
основам наукового підходу до дійсності. Вихід з цього тупика було
знайдено на четвертому етапі розвитку психологічної науки, коли вдалось
довести, що між психічним і матеріальним існує не протиріччя і не
тотожність, а єдність. Психіка являє собою функцію, тобто спосіб дії,
відповідної форми високо організованої матерії нервової системи і в
вищому її прояві мозку. Носієм психічного є матерія. Таким чином
психологія це наука про закономірності виникнення, розвитку і прояву
психіки взагалі і людської свідомості зокрема.

3. Школи, напрямки , концепції у психології

На шляху становлення психології як науки, виникали різні школи, напрями
і концепції. За своїм характером вони були різними, часто суперечили
одна одній. Так, в радянській психологічній науці, на основі
комуністичної ідеї, ставилось завдання виробити один, моністичний підхід
до вивчення і пояснення психічних явищ. Методологічною основою
дослідження психіки мала стати діалектико-матеріалістична орієнтація,
насамперед ленінська теорія відображення. Проте, не зважаючи на
ідеологічний тиск, єдиний підхід до вивчення психіки виробити не
вдалося. В конкретних дослідженнях радянського періоду інколи прямо, а в
більшості випадків замасковано використовувалися положення психологів
різних напрямків і шкіл, що стало свідченням творчого використання
здобутків світової психологічної науки.

Інтроспективна психологія охоплює низку напрямів. Загальним для них є
те, що всі вони використовують як один метод вивчення психіки
самоспостереження, тобто, спостереження людини за змістом і актами
власної свідомості. Одним із напрямків інтроспективної психології є
вчення про «внутрішній досвід», з позиції якого психічні явища
пізнаються принципово іншим способом, ніж матеріальні (Дж. Локк, Р.
Декарт та інші). Такі думки були предметом особливої критики з боку
деяких радянських психологів. Проте, цей напрям психології слід
розглядати як важливий етап у її розвитку, а вироблені інтроспективною
психологією методи заслуговують на увагу. Зрештою, майже всі сучасні
психологи вважають, що свідомість є сукупністю феноменів, частину яких
можна вивчати за допомогою самоспостереження, тобто, інтроспекції.

Асоціативна психологія бере свій початок із стародавньої філософії. У
межах цього напряму психічні явища пояснювалися головне за допомогою
поняття про асоціації. Цей напрям у психології існував досить довго.
Пізніші дослідження спонукали відмовитись від абсолютизації цього
напряму. Проте, положення представників асоціативної психології плідно
використовуються в сучасній психологічній науці. Дехто з
представників асоціативної психології висунули теорію «елементаризму»,
згідно з якою свідомість складається з простих елементів (відчуття,
згадування, тощо), а ці елементи об’єднувались за законами асоціацій.

Психоаналітичний підхід був розроблений З. Фрейдом (1856 1939)
наприкінці ХІХ на початку ХХ століття спершу як метод лікування
психічних захворювань, а пізніше для побудови гіпотез і теорій з
психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого в психіці людини.
Фрейд прагнув створити узагальнення не тільки психологічного, а й
філософського характеру, побудувати оригінальну теорії психоаналітичної
психології та філософії. В структурі особистості Фрейд виділив три
взаємодіючі компоненти: «Воно», «Я» «Над-Я». Несвідоме (Воно), за
Фрейдом, є успадкованим людською організацією, глибинним шаром,
«киплячим котлом інстинктів», невгамовних потягів людини. Свідоме «Я» є
посередником між «Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функції впливу
цього світу на несвідоме «Воно». «Над-Я» це «інтерналізована» версія
суспільних норм і стандартів поведінки.

За Фрейдом «Я» намагається підкорити собі «Воно», а якщо це не вдається,
то «Я» підпорядковується «Воно», створюючи тільки видимість своєї
зверхності над ним. «Над-Я» також може панувати над «Я», виступаючи в
ролі совісті, або несвідомого почуття вини. Отже, за Фрейдом «Я» немовби
стиснуте в лещатах багатьох суперечностей. «Я», зазначає Фрейд,
перебуває під загрозою зовнішнього світу з боку клекотіння «Воно» і
суворості «Над-Я». Психоаналіз Фрейда поступово зазнавав змін з’явився
неофрейдизм. Один з його представників німецько-американський психолог
Е. Фромм (1900 — 1980) заперечив біологізм Фрейда, переглянув символіку
несвідомого, переносячи акцент із придушення сексуальності на конфліктні
ситуації, зумовлені соціальними причинами. Він ввів поняття «соціального
характеру», трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда та
соціальною структурою суспільства.

У психоаналізі використовується поняття «інтроекція». Воно має місце при
дослідженні механізмів ідентифікації, за допомогою яких людина присвоює
характеристики іншої особи.

Аналітична психологія була заснована швейцарським психологом К.Г. Юнгом
(1875 — 1961). Він розглядав процес психічного розвитку індивіда як
асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За
Юнгом, центром психіки є архетип Самості (від грецького початковий
образ, ідея). Поняття самість у Юнга вживається як архетип колективного
несвідомого. За Юнгом, розвиток особистості у процесі її
індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від
нього до колективного несвідомого, центром якого є самість. Юнг
зазначає, що в міфах, казках, сновидіннях символами Самості часто
виступають мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи
Цілісності. За Юнгом, Самість неможливо виявити емпірично. Він
використовує це поняття для обгрунтування самореалізації індивіда.
Самореалізація, на думку Юнга, відбувається шляхом занурення у глибини
колективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є
досягнення особистістої неповторності. Згідно з Юнгом, людська психіка
поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розглядаються Юнгом як
глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивним
шляхом і який в результаті несвідомої діяльності виявляється на поверхні
свідомості в формі різноманітних уявлень, символів, які є важливим
грунтом для уяви, фантазії. Термін «своє» використовується в аналітичній
психології для оцінки суб’єктивного внутрішнього бачення, яке
складається у суб’єкта про самого себе, про свої почуття, помисли, тощо.
Вживається і поняття «своє глибинне». Воно означає сукупність знань
людини про свій внутрішній світ, не залежений від зовнішньої реальності.

Юнг ввів поняття «комплекс» сукупність взаємопов’язаних, емоційно
заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактується як несвідоме
психічне утворення, яке виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей,
пов’язаних із значимими для індивіда переживаннями. Вживається, поняття
«комплекс» меншовартості, переваги, тощо.

Когнітивна психологія (від лат. знання, пізнання) один з сучасних
напрямів психології. Дослідження представників когнітивної психології
пов’язані з аналізом різних аспектів мисленнєвої діяльності індивіда. До
принципів когнітивної психології належить трактування людини як
діяльної, активно сприймаючої інформацію особистості, яка керується у
своїй мисленнєвій діяльності певними планами, правилами, стратегіями.
Для представників когнітивної психології характерна спрямованість
досліджень на перехід від розуміння складного феномену до розуміння
простого. Суттєвий вплив на розвиток поняттєвого апарату когнітивної
психології справила теорія інформації та дослідження в галузі штучного
інтелекту.

Операціональна концепція інтелекту і генетичної епістології. Була
заснована швейцарським вченим Ж. Піаже (1896 — 1980). Провідним чинником
інтелектуального розвитку дитини він вважав процеси соціалізації.
Джерелом інтелектуального розвитку, за Піаже, є дії з речами. На думку
Піаже, психіка функціонує і розвивається в межах адаптації індивіда до
схем поведінки, а також пристосування (акомодації) цих схем до
конкретних ситуацій. Вищою формою урівноваженості суб’єкта й об’єкта є
утворення так званих операційних структур. Під операцією розуміється
інтеріоризована дія, яка має оборотний, поворотний характер і здатна
координуватися з іншими операціями в структурі ансамблю. Ж. Піаже в
своїй теорії вживає поняття схема, яким позначає організовану сукупність
рухів (смоктання, хапання, штовхання), що є у дитини від народження чи
набуті, або операції (аналіз, класифікація, вимірювання, тощо), які
розвиваються в процесі взаємодії з навколишнім світом.

Біхевіоризм (від англ. поведінка) напрям в американській психології,
представники якого заперечують свідомість як предмет психології.
Засновником цього напрямку був Дж. Уотсон (1878 — 1958). Він виступив
проти погляду на психологію як науку про безпосереднє переживання
суб’єктивних явищ. Натомість Уотсон запропонував вважати предметом
психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо замінив
поняттям про м’язові та секреторні реакції. Уотсон запропонував схему
«стимул — реакція» (S — R), яка означає, що в кожній ситуації стимулу S
відповідає певна поведінка чи реакція R. Він вважав, що за допомогою
цієї схеми можна пояснити будь — яку діяльність людини. Під стимулом
розуміється кожен фізичний, хімічний чи механічний агент, який здатний
подразнити рецептори сенсорної системи. Проте, такі погляди виявились
обмеженими і на зміну біхевіоризму прийшов необіхевіоризм.

Необіхевіоризм напрям в американській психології, який виник у 30-х
роках ХХ століття. Сприйняв головне положення біхевіоризму, згідно з
яким предметом психології є об’єктивне спостереження реакції організму
на стимул зовнішнього середовища (схема S-R). Проте, представники
необіхевіоризму ввели в загальну схему «проміжну змінну» сполучну ланку
між стимулом і реакцією (S — O — R). Вони вважають, що поняття «проміжна
змінна» (О) визначає пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки.
Прихильники цього напряму обгрунтували «закон ефекту» («закон вигоди»),
розглядаючи поведінку особистості як сукупність впливів (реакції) за
певні нагороди (стимули), які одержує людина. Вони вважають, що середня
ланка (О) не піддається аналізу за допомогою об’єктивних методів.

Один з представників необіхевіоризму, американський психолог Б. Скіннер
феномени свідомості, самопізнання, моральні цінності і мотиви,
суб’єктивність людини намагається пояснити у поняттях поведінки. Мета
людської діяльності, стверджує він, лежить поза індивідом, у сфері
об’єктивованих надособистісних структур.

Психологія вчинку започаткована українським психологом В.А. Роменцем. На
сучасному етапі вона виступає як концепція, в якій її автори намагаються
об’єднати гуманістичні ідеї з іншими, які виникли в минулому.

Гештальтпсихологія один з напрямів у психології 20 — 30-х років ХХ
століття, створений В. Вертгеймером (1880 — 1943), В. Кёллером (1887 —
1967), К. Коффкою (1886 — 1941) та іншими німецькими психологами. Вони
виходили з примату цілого над частинами, форми над матеріалом (гештальт
нім. образ, форма, конфігурація). На противагу асоціативній психології,
початковим і основним елементом психіки гештальтисти вважають не
відчуття, а цілісні образи, гештальти. Ці образи, на їх думку, виникають
внаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати
прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властива
константність і стійкість. Із сприймання гештальтисти перенесли термін
«гештальт» та мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи
яких пов’язані в єдиній структурі. Концепція психології народів один
із напрямків у соціальній психології, який виник у Німеччині (середина
ХІХ століття). Згідно з цією концепцією, головною рушійною силою історії
є народ, «дух цілого», що виражає себе в мистецтві, релігії, вихованні,
мові, міфах, легендах, звичках, тощо. Представники цієї концепції
виходять з того, що індивідуальна психіка, свідомість особистості є
продуктом такого цілого, ланкою в соціально — психологічному зв’язку
цілого. Психологію народів вони вважали окремою наукою. До представників
цієї концепції належав зокрема В. Вундт (1832 — 1920), в Україні О.
Потебня (1835 — 1891) та інші.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років ХХ століття. Вона
не є однорідною, але всі її прихильники дотримуються погляду, що
психологія не повинна будуватись за зразком природничих наук: людина має
вивчатись як активний об’єкт дослідження. Представники цього напряму А.
Маслоу (1908 — 1970), К. Роджерс (1902 — 1982), та ін., концентрували
увагу на таких проблемах: особистість, розвиток, активність,
креативність, автономність, самоактуалізація, самовдосконалення, свобода
вибору, відповідальність, прагнення людини до вищих цінностей, тощо.

Отже, в центрі уваги гуманістичної психології проблеми особистості, її
розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної
психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в детермінації
поведінки і симпатії людини. Психологів цього напряму цікавили провідні
мотиви в житті людини, потреба особистості в позитивній оцінці.

Критична психологія напрям у психології, який виник у 60-70 роки ХХ
століття. Засновники його (Х. Хольцкамп, П. Койлер, ін.) виходили з
того, що психологія є наукою про суб’єктивність. Короткий аналіз
різних напрямів, течій і концепцій є свідченням того, що проблеми
психології в різні часи, різними вченими розв’язувались і розв’язуються
по-різному.

4. Психіка в світі теорії відображення

В основі сучасної наукової психології лежать наукові філософські
уявлення на психіку як властивість мозку, суть якої полягає у
відображенні об’єктивної дійсності. Результатом психічного відображення
є образи, які виступають як носії інформації, як регулятори і
організатори поведінки і діяльності. Психіка таким чином виконує
інформуючу, регулюючу і контролюючу функції. Психіка як відображення
існуючої дійсності характеризується тим, що вона не є мертвим,
дзеркальним, одноактним відображенням, а є процесом. Психіка є таким
відображенням об’єктивної дійсності, при якому будь — який зовнішній
вплив завжди проходить через раніше складені особливості психіки, через
той психічний стан, який є в даний момент в даної живої істоти. А тому
психічне відображення носить суб’єктивний характер. Психічне
відображення характеризується такими особливостями:

— воно дає можливість правильно відображати оточуючу дійсність, причому
правильність відображення підтверджується практикою;

— сам психічний образ формується в процесі активної діяльності;

— психічне відображення поглиблюється і вдосконалюється;

— завдяки психічному відображенню забезпечується цілеспрямованість
поведінки і діяльності;

— воно носить випереджуючий характер, завдяки якому, на снові
нагромадженого досвіду знань закономірностей того, чи іншого процесу
виникає можливість передбачення майбутнього;

— воно заломлюється через індивідуальність людини.

І так, психічне відображення завжди зв’язане з матеріальним субстратом
мозком, з об’єктивно існуючим світом, воно носить активний,
перетворюючий характер.

5. Мозок і психіка

Індивідуальність особистості в багатому визначається специфікою
взаємодії великих півкуль головного мозку. Встановлено, що психічні
функції відповідним чином розподілені між правою і лівою півкулями.
Вперше це було експериментально доведено в 60-ті роки ХХ століття
професором психології каліфорнійського технологічного інституту Роджером
Сперрі, за що в 1981 році йому було присуджено Нобелівську премію.
Обидві півкулі здатні отримувати і переробляти інформацію в вигляді як
образів, так і слів, але існує функціональна асиметрія головного мозку,
тобто різна міра вираженості тих чи інших функцій в лівій і правій
півкулях. Функцією лівої півкулі є читання і рахування, взагалі
переважаюче оперування знакової інформації. Ліва півкуля забезпечує
можливість логічних роздумів, без яких не буває послідовності
аналітичного мислення. Права півкуля оперує образною інформацією, легко
сприймає просторові відношення, володіє музичним слухом, забезпечує
емоційне ставлення до сприймання і розуміння об’єктів.

Обидві півкулі функціонують у взаємозв’язку. Функціональна асиметрія
властива тільки людині і формується в процесі спілкування, де може
скластись відносне домінування лівої чи правої півкулі. Не випадково
фізіологи, які встановили пряму залежність між мірою асиметрії і
розумовими здібностями, не схвально ставляться до існуючої давньої
практики переучування лівшів, тому що спеціалізація півкуль при цьому
може послабитись. Адже спеціалізація це стержнева дорога еволюції мозку
і в першу чергу, мозку людини. Не даремно у людини вона виражена
найсильніше. Трудові навички, мовлення, мислення, пам’ять, увага, уява
все це стало розвиватись так бурхливо і так продуктивно у людини завдяки
гнучкості її мозку і вродженій здатності півкуль до розподілу
обов’язків. Тепер на основі даних про функціональну асиметрію півкуль,
фізіологи схильні до того, що еволюція продовжується і кінця на разі їй
не видно.

Саме спеціалізація півкуль і дає змогу людині розглядати світ з двох
різних точок зору, пізнавати його об’єкти, користуючись не лише
словесно-граматичною логікою, але й інтуїцією з її просторово-образним
підходом до явищ і миттєвим охопленням цілого. Спеціалізація півкуль
ніби породжує в мозку двох співбесідників і створює фізіологічну основу
для творчості.

Якщо на інтелектуальному рівні виключення правої півкулі особливо не
відбивається, то емоційний стан різко змінився. Людину охоплює ейфорія.
Весь пасивний її словник стає активним, але, разом з тим, людина
залишається без творчого прояву. Повна протилежність відключення лівої
півкулі. Творчість залишається, але від доброго настрою нема і сліду,
наступає відчай і туманний скепсис, світ уявляється лише в чорному тоні.

І так, відключення правої півкулі супроводжується ейфорією, а лівої
глибокою дипресією. Ліва півкуля володіє великим запасом енергії і
життєлюбства, тоді як права тривожною небезпекою, що діє стримуюче,
повертаючи мозку не тільки творчі здібності, але й саму можливість
нормально працювати.

6. Рефлекторна природа психічного

Психічне відображення за своїм характером є рефлекторним явищем. На це
звернув увагу в свій час французький вчений Р. Декарт (1596 — 1650).
Поняття рефлекс, яке в науку було введене Декартом, в перекладі з
латинської означає відображення. Погляди Декарта при цьому були наївними
і носили дуалістичний характер. Достатньо повно на початку ХІХ століття
фізіологам вдалось вивчити спинномозкові рефлекси. Створення
рефлекторної теорії психіки належить радянському фізіологу І.М. Сєченову
(1829 — 1905) і його послідовнику Павлову І.П. (1849 — 1936).

І.М. Сєченов у своїй книзі «Рефлекси головного мозку» (1863) показав, що
всі акти свідомого і несвідомого життя за способом свого походження є
рефлекси. Він виділив у рефлексах 3 ланки:— початкова ланка зовнішнє
подразнення і перетворення його органами чуття в процес нервового
збудження, яке передається в мозок;— середня ланка центральні процеси в
мозку (збудження і гальмування) і виникнення на їхній основі психічних
явищ ( відчуття, мислення, почуття, інше);— кінцева ланка зовнішні рухи
і дії.

На думку Сєченова, рефлекси головного мозку починаються чуттєвим
збудженням, продовжуються вірогідним психічним актом і закінчуються
м’язевим рухом. Так як середня ланка не може бути відокремленою від
початкової і кінцевої, то і всі психічні явища це не віддільна частина
всього рефлекторного процесу, який має причину у зовнішнього для мозку
реального світу.

Значення положень, висунених І.М. Сєченовим полягає в тому, що
розкривається причинна обумовленість психічних явищ зовнішніми впливами.
Психіка розглядається як результат протікання фізіологічних процесів
збудження і гальмування в корі головного мозку. А також як регулятор
зовнішніх рухів і поведінки в цілому.

Проте, глибока експериментальна розробка рефлекторної теорії психіки
належить І.П.Павлову, який створив нову галузь науки вчення про вищу
нервову діяльність.

Вища нервова діяльність це поняття, яке узагальнює і психологію, і
фізіологію вищої нервової діяльності, що ні в якому разі не означає
тотожність останніх. В основі вищої нервової діяльності лежить умовний
рефлекс, який є одночасно і фізіологічним, і психічним явищем.
І.П.Павлов, розвиваючи ідеї І.М.Сєченова, побудував надійний
фізіологічний фундамент для наукового розуміння психічних процесів.

7. Психіка і свідомість, структура свідомості

Вищим рівнем розвитку психіки є свідомість. Свідомість це вища
інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно —
історичних умов в трудовій діяльності людини та її спілкування з іншими
людьми. Суть свідомості полягає в усвідомленні того, що відображається.
Свідомість як вища форма відображення властива тільки людині. Вона
представляє собою єдність всіх форм пізнання людини, її переживань і
відношень до того, що відображається. Відчуття, пам’ять, мислення,
настрій, мрія, настирливість, принциповість і всі інші психічні процеси,
стани і властивості людини є різними проявами її свідомості. Свідомість
це інтегральний момент психічних явищ. В психічній діяльності немає
окремих психічних актів, усі вони взаємопов’язані, але кожен при цьому
зберігає свою специфіку. Завдяки свідомості людина не лише
пристосовується до навколишнього світу, але й змінює його у
відповідності до своїх потреб. Свідомість людини виявляється в її
діяльності.

В структура людської свідомості виділяють такі її компоненти: 1. знання
як система відповідних понять;2. пізнавальні процеси (відчуття,
сприймання, пам’ять, мислення, уява), завдяки яким здійснюється
відображення навколишнього світу;3. самосвідомість як розрізнення
суб’єкта і об’єкта (тобто того, що належить «Я» і «не-Я»).
Самосвідомість проявляється в пізнавальній, емоційній і вольовій
формах.4. воля, яка забезпечує цілеутворюючу діяльність людини. Завдяки
випереджальному відображенню людина розкриває причинно-наслідкові
зв’язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, враховує мотиви
і приймає вольові рішення. Вносить необхідні корективи, переборює
труднощі.5. почуття як наявність емоційно-оцінних ставлень до цього, що
відбувається навколо до інших людей і до себе самого. Ця характеристика
свідомості проявляється найбільш виразно в таких моральних почуттях як
патріотизм, обов’язок, національна гордість і інші.

Розрізняють низький і високий рівень свідомості. Про низький рівень
свідомості говорять тоді, коли людина не достатньо усвідомлює обставини,
за яких вона діє і своє ставлення до них. Високий рівень свідомості
характеризується тим, що людина розкриває суттєві необхідні зв’язки,
керуючись віддаленою і суспільно значущою метою та мотивами і відповідно
планує, організує і регулює свої дії.

8. Свідоме і несвідоме

Свідома діяльність людини не виключає наявності в ній несвідомого.
Несвідоме сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених
впливами, про які людина не дає собі звіту. Залишаючись психічним,
несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, при якій
втрачається повнота, орієнтація в часі і просторі, порушується мовне
регулювання поведінки. В несвідомому, на відміну від свідомості,
неможливий цілеспрямований контроль людиною тих дій, які вона здійснює,
а також неможлива і оцінка їх результатів.

В сферу несвідомого входять психічні явища, які виникають у сні,
зворотній реакції, які викликаються не відчуттями, а реально діючими
подразниками (субсенсорні, субцептивні). Рухи, які в минулому були
свідомими, але завдяки багаторазовому повторенню автоматизувались, стали
навичками. До несвідомого відносяться і деякі патологічні явища, які
виникають у психіці хворої людини (галюцинації, марення, ін.).

Несвідоме — це настільки специфічне людське психічне проявлення, яке як
і свідомість детерміноване суспільними умовами існування людини. Воно
виступає як часткове, не достатньо адекватне відображення світу у
людському мозку.

В сфері свідомості є явища, які в тому чи іншому суспільному середовищі
характеризують її відмінність від інших психічних феноменів. До таких
явищ ми відносимо ментальність. Ментальність — притаманний даній нації
варіант світосприймання, поведінки, який реалізується на спільній
мовній, культурній і морально-етичній основі.

Ментальність поряд з наукою, мистецтвом, міфологією та релігією є однією
з форм суспільної свідомості. Вона жодним чином не закріплена в
матеріалізованих продуктах, а має несвідомий характер. Національний
менталітет є продуктом певної культури і водночас персоніфікуючи її, є
носієм, продовжувачем культурних традицій і норм поведінки в наступних
поколіннях. Вплив культури на ментальність і вдачу людини здійснюється в
її ранні роки через родину, яка відтворює культурне середовище етногупи,
її традиції, звичаї, обряди. В результаті із своєрідного родинного стилю
життя в глибинне несвідоме дитини входить певна система цінностей, якої
вона дотримуватиметься протягом всього свого життя. Пізніші культурні
впливи торкаються здебільшого поверхні психіки.

«Душа» українського народу формувалася впродовж багатьох століть
існування в контексті землеробської культури, яка народжувала в етнічній
свідомості пращурів українського люду архетип ласкавої, лагідної
неньки-землі, її поетичне бачення, що зумовлювало обрядовість народного
життя. Це й спричинилося до формування основних рис української
ментальності.

Те, що українці століттями не мали своєї держави спричинило недостатнє
усвідомлення ними себе як національної самостійної єдності, комплекс
меншовартості, занепад рідної мови та інших ознак національної
самобутності, позначилося н розвитку національної самосвідомості.
Національну самосвідомість тлумачать як усвідомлення народом своєї
спільності, національної своєрідності як усвідомлення людиною
причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення і ролі
у світовій цивілізації та права на національну незалежність.

Література:

Введение в психологию (под. ред. А.В.Петровского.-М., 1997);

Годфруа Ж. «Что такое психология».-М.,1992;

Загальна психологія: навч. посібник (О. Срипченко, Л.Долинська, З.
Огороднійчук, та ін.- К.: «А.П.Н.», 2001);

М’ясоїд П.А. «Загальна психологія. К., 1998»;

Максименко С.Д. «Психологія у соціальній та педагогічній практиці»- К.,
1998;

Немов Р.С. «Психология»Кн.1.-М., 1995;

«Общая психология» (под. ред. А.В. Петровского).-М.,1986;

Рубинштейн С.Л. «Основы общей психологии».Т.1.-М.,1989;

Скрипченко О.В., Лисянська Т.М., Скрипченко Л.О. «Довідник з педагогіки
і психології». (навч. посібник для викладачів, аспірантів та
студентів).-К.,2000;

«Хрестоматия по психологии» под. ред. А.В.Петровского.-М.,1977-С. 53-74.
113-121. 134-152.

Похожие записи