Реферат на тему:

Предмет психології

Психологія – наука і система знань про закономірності, механізми,
психічні факти і явища в житті людини.

Психічні факти виявляються об’єктивно, зовні: в міміці, психомоторних
діях, рухах, діяльності і творчості, і суб’єктивно, внутрішньо: в
процесах відчуттів, сприймання, уваги, пам’яті, уяви, почуттях, волі і
т. Д. Разом з тим їхній зміст може усвідомлюватися або існувати в
неусвідомлюваній формі.

Протиріччя внутрішнього і зовнішнього в психіці людини дозволяються
рухами, діями і вчинками, що висловлюють відношення людини до людей,
природи і суспільства.

Зміст і динамічна характеристика відношень людини корениться в його
мотивах, потребах, меті, до яким він прагне, а також в властивостях
темпераменту, характеру і хисту.

Основними механізмами психіки людини є: відображення, проектування і
опредмечування – перетворення людиною своїх сил і хисту в форму
матеріальних речей або знакових систем.

В продуктах діяльності відбивається неповторність, самобутність і
індивідуальність — міра людини – його творчий потенціал.

Для отримання об’єктивних і точних даних про закономірності, механізми і
психологічні факти використовуються засоби дослідження. Засіб – засіб
пізнання і шлях застосування системи прийомів для досягнення поставлених
мети, наприклад, засоби самовиховання, засоби управління, засоби
наукової творчості і т. п.

В психології розроблені засоби вивчення психічних фактів і феноменів. До
Них відносяться: спостереження, самоспостереження, експеримент
(лабораторний, природний і експериментально-генетичний), засіб
експертних оцінок, анкетування, інтерв’ю, тестів і т. п.

Головна вимога до засобів наукового дослідження в психології: давати
вірогідне знання, вести до об’єктивного відбивання психічних фактів і
феноменів оптимальним шляхом – відповідно закону оптимальності. Ті же
вимоги стосуються і засобів практичної діяльності людини – вони
закликані гармонізувати психіку, дії, діяльність і творчість – з
мінімальними витратами енергії, часу і праці

Виконання цих вимог припускає методичність – послідовність і
організованість дій на основі одного або системи засобів в пізнанні,
вченні, трудової діяльності. Тому методичність є необхідною умовою і
системоутворюючим чинником оптимізації людської діяльності

 

Психологія — одна з наук про людину. Предметом її вивчення —
найскладніша сфера життєдіяльності людини — психіка. Складність психіки,
як явища, зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного та
суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік
психіки. Вона — засіб орієнтування організму в навколишньому світі й
регулятором поведінки в динамічних умовах середовища.

Психічна активність людини спрямовується на різні предмети.
Задовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потреби як
необхідну умову життя, людина шукає й одержує з навколишнього природного
та соціального середовища необхідні для цього джерела, набуває знання,
планує свої дії, визначає засоби й шляхи його здійснення, напружує свої
сили, щоб досягти поставленої мети, переживає свої успіхи та невдачі.

Все це — психічна активність людини, предмет вивчення психології.

Предмет психології — закономірності розвитку і проявів психічних явищ та
їхні механізми.

Коло явищ, які вивчає психологія, у кожної людини виявляються чітко в
досить виразно – це наші: почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення,
бажання, міркування і погляди тощо все, що складає внутрішній зміст
нашого життя, що дається нам безпосередньо і належить нам.

Психічне явище — власність людини.

Почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, міркування і
погляди

так чи інакше пов’язані з тим, що розташоване поза людиною, що нею
відображене. Вони її зміст того, що їй не належить, але вона ними може
користуватися для розв’язання власних задач. Відображене — духовне
багатство, яким людина пов’язується з культурою людства і ноосферою.

Психічне є відображенням взаємодії з довкіллям, дійсністю.

Людина, відображаючи дійсність, сама є часткою цієї дійсності. До складу
відображення входить відображення самої себе, яке нею переживається у
формі самопочування. Ось чому психічні явища виступають як процеси,
властивості конкретної людини; бо у їхньому складі міститься те, що їй
особливо близьке і цінне і разом з ним зміст психічних станів людини у
момент створення відображення.

Психічне є  суб’єктивне відображення.

Суб’єктивність як властивість відображення накладає свій відбиток на
ставлення людини до свого оточення, яке визначається особистими
поглядами, інтересами смаками, уподобаннями тощо, що і свідчить про її
відмінність від інших людей, неповторність. Надмірна суб’єктивність у
відображенні довкілля веде людину до помилкових поглядів, позицій,
оцінок і суджень, що підвищує її аварійність у діях і діяльності. 

Психічне  — регулятор взаємодії з довкіллям.

 Почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, міркування і
погляди

так чи інакше пов’язані з тим, що розташоване поза людиною, що нею
відображене, є не лише продуктами дій і діяльності людини. Користуючись
відображенням як безпосередніми регуляторами дій і діяльності, вона
здатна стабілізувати їх параметри, підтримувати оптимум функціонування,
спрямовувати їх хід за певною програмою. Тобто, втілювати свої
суб’єктивні здобутки у матеріальні конструкції. Це ж саме стосується і
власних задатків, здібностей, особистості, які підлягають під процеси
регулювання.

Психічне – здатність до розвитку змісту, глибини і регулювальної сили
відображення в упорядкуванні, спрямуванні доцільності дій і діяльності
людини.

У психічному, як регуляторі дій і діяльності, таїться величезний
потенціал розвитку самих механізмів психіки: відображення, проектування
і втілення.  Адже людина не лише відображає, але і перетворює довкілля в
нові форми, будує відповідно законів гармонії, а це, у свою чергу,
сприяє покращанню її життя і діяльності.

 

Душа – доцільна основа людини

 

Зупинимося на етимологія слова “психологія”.

Слово «психологія» походить з двох грецьких слів: «псюхе» — душа і
«логос» —  закони природи, а психологія означає «закони життя душі».

Псюхе – душа — поняття давньогрецької філософії. Воно мало декілька
значень: 1) життєва сила, яка залишала тіло з останнім подихом; 2)
безтілесна основа, яка  після смерті людини позбавлялася свідомості і
пам’яті; 3) “демон” – невмируща  істота божественного походження; 4)
мета праведного життя; 5) “покарання” за первородний гріх Титанів тощо.

Одночасно псюхе  — носій пам’яті про всі минулі  інкарнації. Іноді
ототожнюється

з психічним “Я”.

У Геракліта псюхе – феномен субстра свідомості і носій моральних якостей
(Суха псюхе – наймудріша і найкраща). Він розрізняє рівні псюхе і різні
форми її зв’язку зі світом: вищий рівень – це зв’язок з логосом, зі
світовим законом, нижній – з живою діяльністю людини.

Вчення Платона про псюхе розглядає її як невмирущість і безтілесність,
що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а раз так, то створюється
у людини можливість пізнання ідей за посередництвом “пригадування”.
Платон створює ієрархію трьох частин псюхе: а) раціональна, б) емоційно
гнівлива, в) похітлива; визначає локалізацію в межах тіла: раціональна –
в голові,  емоційно гнівлива – у грудях, а похітлива – в черевній
порожнині.

Платон на підставі поділу псюхе на частини, розмежовує структуру
суспільства на: 1) сторожів-філософів, 2) воїнів і 3)
ремісничо-землеробський стан людей.

За Платоном невмируща лише вища частина душі – раціональна, яку він
називає деміургом – будівельником всього, ідеальне першоначало.

Аристотель у “Трактаті про душу”, окрім аналізу різних проявів психіки,
які не втратили цінності і для сучасної психології, дає оригінальне її
бачення. Для нього душа і тіло – неподільні частини цілого, так само
невіддільні як форма – образ і матерія, що в ньому відобразилася. Душа –
принцип життя, не відокремлено пов’язаний з органічним життям.

Аристотель розповсюджує  принцип псюхе на всі рівні органічного життя:
кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями. Тіло
(сома) – це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа –
сутність тіла. В людині він розрізняє три види душі:

1) рослинну, яка специфічна для рослин, котрі ще не мають органів
почування, ні органів регуляції рухів;

2) тваринну, яка забезпечує тваринний спосіб життя, — оскільки тіло має
диференційовані органи відчуттів, рухів і їх регулюючі органи;

3) розумна, суто людська, яка має пізнавальні і діяльні органи.

Аристотель, розрізнюючи три рівні душі, чітко визначає ідею розвитку
людини послідовними формами розвитку психіки у рослин, тварин і у
людини. Разом з тим, вони пов’язані  у людини з різними функціями її
душі: а) споживання, б) почування, і в) розуму.

   Р.Декарт у загостреній формі протиставляє душу і тіло. Його позиція
передбачає існування двох різних субстацій: матерії – субстанції
протяжної і не мислячої і душі – субстанції мислячої і не протяжної. А
раз це так, то вони мають різні атрибути – невід’ємні властивості і тому
протистоять одна одній як незалежні речі.

Ми не будемо говорити, до чого такий розрив душі і тіла призвів
психологію і у як це відгукнулося у філософії.

Р.Декарт в науковий вжиток вводить два нових поняття: рефлекс і
свідомість.

Поняття свідомість стає центральним у психології всіх наступних століть.
Тут почалась трансформація поняття псюхе; воно із принципу життя (за
Аристотелем), душа, дух перетворюється Р.Декартом на принцип свідомості.
І таки чином впроваджується принцип інтроспекції – заглядання в середину
себе, у замкнутий в себе внутрішній світ, який є відображенням людиною
самої себе.

Б.Спиноза до проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі
і тіла не правильно поставлена. Не треба ламати голову як поєднуються
тіло і душа.

Не існує двох протилежних явищ – душі і тіла – а є однин-єдиний предмет.
Це — мисляче тіло людини. Живої, реально існуючої, але яка розглядається
в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не
одна душа, яка вселяється в людське тіло Богом, а само тіло людини.

Тобто, мислення такий самий спосіб існування тіла як і його протяжність:
мислення і протяжність не дві особливі і протилежні субстанції, а лише
дві властивості одного і того ж матеріального утворення – людини.

В такому разі “міркування”, “свідомість”, “уявлення”, “відчуття”, “воля”
тощо є способи зовнішнього враження невід’ємних від природи властивостей
мислячого тіла людини.

К.Д.Ушинський розрізняв “душевні” і “духовні” психічні процеси. Душевні
— елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини; духовні — 
більш високого порядку і пов’язані з моральними, правовими, естетичними
, ідеологічними тощо утвореннями, притаманними лише людині.

І.М.Сєченов, розглядаючи проблему кому і як розробляти психологію,
відмічав, що психологія повинна вивчати:

1) історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;

2) потім способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей
однієї з іншими, з усіма наслідками такого поєднання;

3) вивчати умови відтворення психічних діяльностей.

На жаль, на довгі роки поняття “душа” було вилучене із наукового вжитку.

 

Логос – закони природи

 

Логос – поняття вживане Гераклітом для позначення універсальних
закономірностей, що їм підпорядковується все існуюче. Логос – це те,
“згідно з чим усе відбувається”, те, з чим все безперервно пов’язане –
світовий закон, “спільне”, якому треба підкорюватися.

Проте, на жаль, свідчить Геракліт, люди у більшості своїй глухі до
проголошуваних істин і нездатні долучитися до Логосу:  Логосу, що існує
вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані спершу почувши; бо
хоча усе відбувається згідно з цим логосом, вони скидаються на
несвідомих того, навіть стикаючись з такими словами й ділами, про які я
веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа
мається”.

Тому, на думку Геракліта, безмежність душі зумовлена не лише невичерпною
глибиною властивого їй логосу, а й здатністю його в собі вирощувати.

З часом поняття “логос” набувало й інших відтінків, зокрема, “слово”,
“смисл”, “судження”, “пропорційність”, “основа”, “розум” тощо,
наближаючись або віддаляючись від значення бути об’єктивною
закономірністю, необхідністю, законами буття. 

 

Похожие записи