Розділ 1

ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХІКУ. ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

ПСИХІКА ЛЮДИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ІНТЕРЕСУ І НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ. ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

Душа в реаліях та міфах. Одним з найпоширеніших є визначення психології
як науки про душу. Проте сам термін і поняття «душа» виникли й пройшли
певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія,
психологія зробили його предметом свого дослідження.

Людина завжди прагнула відшукати причину всіх явищ, що привертали до
себе її увагу. Головним серед них була смерть. У тих випадках, коли
причина смерті не була очевидною, її пов’язували з впливом якої-небудь
потаємної сили. Так виникло первісне уявлення про душу. На цій стадії
розвитку людина не могла уявити собі душу як психічне, нематеріальне, а
уявляла її як особливу повітряну субстанцію, що залишає людину з
останнім подихом.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного
тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної
дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

Згідно з первісними уявленнями у циклі перетворень народження —
посвячення — смерть — народження і т.д. саме народження пов’язувалося з
участю жінки, яка повертає особово-соціальне начало із світу тіней у
світ живих. Волога, туман, повітря у ролі Ерота визнаються умовою
існування (і походження) Психеї. Орфіки розглядають її як те, що
«вдувається вітром».

Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї
переважно життєве, а не пізнавальне начало, розглядаючи її у сукупності
різнорідних визначень. Психея поєднує в собі різні сторони вихідних
суперечностей і являє собою особливий тип причинних зв’язків, управляюче
особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім’я. Те,
що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало
предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про
душу, психіку, які намагалися розв’язати наші давні предки, ще довго
були предметом інтересу для нащадків.

«І що таке душа? — ставить запитання К.А.Гельвецій. — Чи вважають її, як
то робили давні та перші отці церкви, за надзвичайно тонку й звільнену
матерію та електричний вогонь, що оживлює нас? Чи нагадувати мені тут
усе те, що думали про неї різні народи й різні філософські секти? Вони
складали про неї лише невиразні, плутані й дрібні поняття. Єдині, хто з
цього приводу висловлювалися велично, були перси. Виголошуючи похоронну
промову над домовиною великої людини, вони казали:

«О, земле! О, спільна мати людей! Візьми з тіла цього героя те, що
належить тобі. Хай водяні частини, що в його жилах, випаруються в
повітря, хай упадуть вони дощем на гори, наллють струмки, здобрять
рівнини і стечуть у безодні морів, звідки вийшли! Хай зосереджений у
цьому тілі вогонь прилучиться до світила, джерела світла й вогню! Хай
повітря, стиснуте в його членах, розіб’є в’язницю свою! Хай розвіють
його вітри в просторі! І, нарешті, подиху життя, якщо неможливим чином
ти є окрема істота, з’єднайся з невидимою речовиною, що тебе породила! А
якщо ти тільки суміш видимих елементів, то, розвіявшись по всесвіту,
збери знову свої розпорошені частки й знову витвори з них такого
доброчесного громадянина!»

В.Вундт (1832— 1920), звертаючись до проблеми первісного анімізму,
розрізняв, по-перше, Психею, чи душу, що відокремлюється від тіла
людини, наприклад, під час сну чи після смерті і, по-друге, тілесну
душу, що міститься в живому тілі, наприклад, у крові, нирках, чи в
трупі. З цих двох уявлень про душу перше Вундт вважає більш пізнім. Воно
виникло з двох джерел: 1) спостереження за фактами зупинки дихання після
смерті і 2) сновидінь, в яких являється покійник, спостереження за
проявами непритомності, екстазу тощо. Відповідно до свого подвійного
походження вільна душа (Психея) являється, звичайно, у двох формах:
тіні, чи привиду, й дихання.

Історія різних форм вірування в душу зводиться, за Вундтом, до трьох
основних стадій: 1) примітивний анімізм, час панування чародійства й
фетишизму; 2) тотемізм і манізм (культ предків) і 3) віра у світ демонів
(рослинних, насилаючих хвороби, захищаючих та ін.).

Від чистого анімізму як необхідного способу мислення первісної людини
відрізняється спіритизм, тобто віра в те, що духи не зв’язані з певним
тілом і можуть довільно залишати свою оболонку і вільно носитися по
землі й у повітрі.

Протилежністю спіритизму є фетишизм: оскільки духи можуть перебувати в
будь-якому об’єкті, остільки ці об’єкти починають викликати шанування і
поклоніння.

Як же насправді розвивалися уявлення про «душу» в історії наукової
думки? Наскільки оптимістичними тут можуть бути висновки щодо з’ясування
істинної природи’ психічного? Спробуємо з розумінням і повагою до
мудрості мислителів минулого дістати відповіді на ці запитання.

З історії науки про психічне. У стародавньому світі психологія виникла й
набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт
Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою
один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є
першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що-«душа є началом
рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих,
вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток
матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі,
вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за
Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися
матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже
одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ
Платон Афінський (428 або 427 — 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа
людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як «ідеєю» —
безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона
з’єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За
Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ
ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона
первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему
їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало
основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Отже, якщо зосереджувати увагу лише на «метафоричних образах», якими
древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних
уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок
кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж
порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого, віддати
перевагу чи Геракліту, чи Демо-кріту, чи Платону неможливо.

Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв’язок
тілесного й духовного, .то Платон здійснив таку ж геніальну спробу
розототожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними
зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю «єдність
протилежностей», ставав можливим подальший розвиток вчення про душу як
предмет науки психології.

Так, Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар
(99— 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів
Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось
безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона
складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через
сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які
відокремлюються від предметів зовнішнього світу.

Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються
суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним — ні
матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність
Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу
як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль,
підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б
виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття,
які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес
мислення розглядав як властивість незалежної від тіла «розумної душі».

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні
тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність,
унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не
дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього
Середньовіччя і шанується донині.

Так, А. Августин (354—430), стверджуючи безплотність душі, її
незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання
будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому
спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.

У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа
(пам’ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля
відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав «інтенцією душі» і без
якої ні відчуття, ні розмірковування не можуть відбуватися. Тим самим
закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного
напрямів у психології.

Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225— 1274)
продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є
безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні
здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність
чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння
сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом
абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського
з часом будуть покладені в основу раціоналістичного напряму в
психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для
послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки
на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний
англійський філософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи
розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку,
чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки
розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях.
Відчуття, за Беконом, — матеріальний процес, що породжується зовнішніми
предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку
наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат
психіки.

В цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т.
Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носієм мислення

є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише
відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.

Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих
філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття
психічного, свідомості, мислення, розуму — того, що не несе на собі
явного релігійного «навантаження».

Сучасник Гоббса — французький філософ Р. Декорт (1596— 1650)
стверджував, що існування душі й тіла — дві різні й незалежні
субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, «оживлює» тіло,
проголошуючи ідею рефлекторної дуги. «Оживлення» тіла, як і одночасні
пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для
вивчення природи людини на основі принципу антропологічної цілісності.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв’язок
психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст.
Б. Спіноза (1632— 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує
окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає
впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип
детермінізму, розроблений у психології Спі-нози, з одного боку,
заперечує свободу волі, з іншого — включає душу в систему причинного
пояснення природних явищ.

Одного року із Спінозою народився відомий англійський філософ-сенсуаліст
Дж. Локк (1632— 1704), який вважав, що всі істинні знання можна одержати
лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні
методи — самоспостереження, інтроспекції, суб’єктивного експерименту
тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні
стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути
предметом психології.

У XVIII ст. фундаментальні розробки у з’ясуванні природи психіки були
здійснені французькими філософами Ж.Ламетрі, Д.Дідро, К.-А.Гельвецієм,
П.-А.Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим
тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так,
Ламетрі (1709—1751) вважав, що під душею треба розуміти лише здатність
тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою
матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину
всієї машини, стверджував він, порівнюючи діяльність людського тіла з
годинниковим механізмом.

Протилежної думки щодо природи душі дотримувався Дж. Берклі (1685—
1753), грунтовно розробляючи ідею про те, що поза душею не існує
видимого світу. Вихідний пункт його концепції — «esse регсірі» (бути у
сприйманні). Чуттєве тіло є тільки комплексом таких якостей або ідей,
які не існують окремо від сприймання їх розумом.

Д.Юм (1711—1776), продовжуючи розробку ідей свого попередника, доходить
висновку, що не тільки матерія не виступає субстанцією, а й сам дух е
лише сукупністю станів, що сприймаються.

У цей же період свої погляди на природу душевних явищ викладає відомий
український філософ і психолог, професор Києво-Моги-лянської академії
Г.Кониський (1717— 1795). Від розвитку анатомії та функціонування живого
тіла через визначення душі рослинної, він переходить до опису
тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом
тіла, оживленого раціональною душею. Відповідаючи на запитання, що
передусім відрізняє одушевлене тіло від неживого, він вдається до
кількісного критерію (численні дії душі) й до якісного (тіло саме не
може бути причиною дій, такою причиною виступає душа).

Кониський відомий тим, що подає історичний огляд вивчення душі,
завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі
на вегетативну, чуттєву й раціональну. Крім того, він виділяє та описує
й інші різновиди душі, зокрема, «бажальну» й «рухову», зауважуючи,
однак, що цей поділ є штучним і що треба мати на увазі єдину душу, що
має певні властивості, потенції.

Прогресивною виявилася позиція Кониського щодо визнання активного
характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи
необхідність «згоди» між душею і тілом, він вважає, що головними
властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

У цей же період входить в історію України і в світову історію своєю
феноменологією самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної
позиції для пізнання світу Г.Сковорода (1722— 1794). Значення творчості
Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пізнання
себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через
самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Самопізнання як пошук самого
себе у творах Сковороди ще не переходить у самопізнання через і заради
самот-ворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного
самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву
існування людини у світі. Підтвердженням тому є життєвий шлях філософа,
його власний емпіричний досвід мислителя-мандрівника.

Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести
психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово
вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад (К.К. фон
Крейц, Й.Г.Крюгер), все ж відступали під тиском вічно актуальної для
філософії і психології проблеми про природу душі. До цієї проблеми
звертається І.Кант (1724— 1804). На його думку, у випадку, коли душа й
тіло визнаються двома специфічними відмінними субстанціями, взаємодія
яких становить людину, жодна філософія не може вирішити, чи не втратила
б душа всілякі уявлення (споглядання, відчуття та мислення), якби одну з
цих субстанцій було відокремлено від іншої. За Кантом, люди не можуть
пізнати окремо природу душі поза тілом, адже для цього слід було б
спробувати відокремити душу від тіла ще за життя, а така спроба була б
схожа на те, якби хтось став перед дзеркалом із заплющеними очима й на
запитання, чого він хоче цим досягти, відповідав: «Я хочу дізнатись,
який у мене вигляд, коли я сплю».

Шлях проходження душею своїх формоутворень, що наближає її до абсолюту,
до злиття з ним, ствердження принципу історизму в інтерпретації
свідомості, стає одним з основних предметів філософсько-психологічних
пошуків у творчості Г.В.Ф.Гегеля (1770— 1831). Геніальним було відкриття
Гегелем того, що свідомість формується в діяльності. Психології він
відводив місце одного з розділів учення про суб’єктивний дух
(індивідуальну свідомість).

У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського
філософа П.Д.Юркевича, який починав свою діяльність викладачем у
Київській Духовній академії. Ствердження індивідуальності людської
істоти, визнання пріоритету переживань, почуттів, що йдуть від серця,
над розумом, вичленення особистісного «сущого», яке переводить те, що
може бути (ідею), в те, що є (дійсність), спроба поєднати сутність та
існування, гносеологічний та аксіо-логічний аспекти у вивченні людини
відрізняють наукову позицію Юркевича від поглядів Гегеля і набагато
випереджають ідеї представників таких філософсько-психологічних напрямів
початку XX ст., як філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм та ін.

Новим кроком у поясненні психологією природи людської душі, свідомості,
життєдіяльності загалом стало вчення К.Маркса про історичний розвиток
суспільства як основу розвитку людського духу в різних формах його
існування.

Ось як сьогодні пояснює саму історичну необхідність виникнення марксової
концепції людської свідомості відомий російський психолог
М.Г.Ярошевсьтй. На той час, пише він, гострим став конфлікт між
механістичним детермінізмом і принципом активності суб’єкта у філософії
Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають іззовні на пасивно
сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх
просторово-часових параметрів, конструюється самим суб’єктом. Німецькі
ідеалісти — Й.Фїхте, Ф.Шеллінг, Гегель — спробували повністю звільнитися
від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади зовнішніх
предметів над свідомістю. У Фіхте «He-Я» (зовнішній світ) породжується
активністю суб’єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб’єкта й об’єкта.
Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив його як
діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю
багатоманітність об’єктивного й суб’єктивного буття і досягає в
людському дусі повної самосвідомості. Активність свідомості набула тим
самим не тільки предметну змістовність (викривлено зображену), а й
історичну спрямованість. Маркс взяв за вихідний пункт реальний, а не
ідеальний світ і реального індивіда, а не чисту свідомість, але
взаємодія між ними була розкрита принципово інакше, а саме як предметна
діяльність, що перетворює і зовнішню природу, і саму людину.

У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й
залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується
дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі
розв’язання психофізичної проблеми.

Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні
процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в
організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося
це «установленою гармонією» з боку божественного начала.

Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між
психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія:
психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій
дуалізму, що стверджував лише протилежність душевного й тілесного, ця
теорія, як і попередня, не мала перспективи.

У процесі розв’язання психофізичної проблеми, широких емпіричних
досліджень виникають різні наукові напрями, школи, розробляються
«авторські» концепції психічного та його окремих механізмів.

Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням
асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні
елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних
зв’язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності).
Г.Спенсер (1820— 1903), якого традиційно вважають яскравим представником
асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один
безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється
тенденція до того, що другий також обов’язково має відтворюватися. Проте
вже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин
і факторів, закладаючи основи еволюційної психології.

Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослідників на
приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього
напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої
лежать імпульсивні чуття, об’єднані в комплекси емоційних переживань.
Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею «психічної
причинності». Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не
детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення
суб’єкта.

Психологія як вчення про інтенціональні акти свідомості була
започаткована Ф.Брентано (1838— 1917). Психічні явища, на його думку,
відрізняються своєю іманентною «об’єктивністю», в кожному психічному
акті присутній і його об’єкт, тобто психічний акт завжди
інтенціональний, включає суб’єктивну віднесеність до чогось, що не є
суб’єктом. Тому психологія визначається як наука про психічні акти.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою
ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США
Е.Лтченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психології мають бути
елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається
простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію,
свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об’єкти.
Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття,
образи й почуття, що викликаються цим об’єктом.

Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експериментального
дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб’єктивне, на
свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму — науки про
поведінку. Дж.Уотсон (1878— 1958), наприклад, вважав, що предметом
психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та
вчинки, які можна спостерігати й об’єктивно досліджувати. Психічні
процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно
не пов’язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну
природу.

Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його
засновника З.Фрейда (1856— 1939), навпаки, стверджував необхідність
включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у
власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини
лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як
детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини,
і прояви її поведінки.

У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К.Юнг
(1875— 1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних
систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» — образ душі, а також
«особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне
несвідоме» з архетипами. Всіх їх об’єднує «самість», інтеграція якої з
«Я» є актом «індивідуації» — кінцевої мети розвитку особистості.

Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи,
компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиставила себе
гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і
вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого,
неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність
визнається іманентною для психіки, є «чистою» психічною сутністю.
Вихідною для гештальтпсихології стала феноменологія Е.Гуссерля (1859—
1938).

На початку XX ст., у зв’язку з процесами інтеграції у суспільстві
особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов’язані із
впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини,
проблеми групової динаміки (У.Мак-Даугалл, Г.Тард, С.Си-геле, Г.Лебон,
Ф.Олпорт та ін.).

Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології
напрям і нову школу започатковує КЛевін (1890— 1947). Центральним
моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки
людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про
особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.

В аспекті психології дії розроблялася операціональна теорія інтелекту
Ж.Піаже (1896— 1980), його структура, функції та розвиток через механізм
інтеріоризації. В цій же парадигмі здійснював свої дослідження А.Вамон
(1879— 1962), з’ясовуючи перехід від дії до думки.

Онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою
мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його
послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної
сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої»
психіки та ін.) та в екзистенціальній психології (А.Камю, Ж.Сартр,
К.Ясперс), головною проблемою, в якій виступає проблема цінності й
смислу людського існування.

З моменту виникнення і до нинішнього часу кожна із зазначених
психологічних шкіл зазнала істотних трансформацій, зробила чимало
поступок одна одній, орієнтуючись на критерій істинності як основний.
Проте й інноваційні форми всесвітньо відомих психологічних теорій
(неофрейдизм, необіхевіоризм та ін.) зберігають певною мірою свою
прихильність до ортодоксального варіанту на рівні найбільш загальних
принципів.

Отже, підведемо деякі підсумки здійсненому екскурсу в історію поглядів
про природу душі, психіки й предмет психології.

Узагальнення емпіричних фактів життєдіяльності дало змогу людині
провести дуже умовну з точки зору «кордонів», але безумовну з погляду
реальності межу між собою і навколишнім світом взагалі і між своєю душею
та іншими душами чи неодухотвореними предметами як між внутрішнім і
зовнішнім зокрема. Тому в історії психології більш чи менш послідовно
саме «внутрішнє» (душа, психіка, свідомість, безсвідоме, підсвідоме,
надсвідоме тощо) називалося предметом дослідження.

Занурюючись у глибини психіки, відчувши подих безмежних її світів,
людський розум нерідко втрачав надію на можливість осягнути неосяжне.
Відступав, залишаючи душу відпочити від ролі «піддослідного».
Погоджувався приписувати їй божественне походження, як і всьому тому, що
не міг пояснити, що лякало й причаровувало. Втім, зневірившись, він
уважно спостерігав і прискіпливо вивчав її зовнішні прояви, переконуючи
себе, що це і є єдино можливий предмет психології.

Проте неможливо довго не помічати реальну активність психічного,
реальність ідеального внутрішнього світу. І він знову вабить до себе,
вимагаючи переглянути предмет науки. Коли в процесі людського пізнання
робиться акцент на виділенні суттєвого, предмет психології підноситься
до категорії свідомості, душі, духу, відокремлюючись від усіх визначень,
які йшли від біології чи фізіології. Внаслідок такого підходу навіть
мозок і вся нервова система починають розглядатися як паралельно існуючі
і генетично ніяк не пов’язані з розвитком і функціонуванням свідомості.

Проте з часом виявляється неспроможність психології пояснити всю
складність психічного життя, виходячи лише з категорії свідомості.
Навіть практика, особливо клінічна, переконливо доводить, що суттєву
роль у становленні, розвитку й функціонуванні свідомості відіграє саме
несвідоме, безсвідоме, підсвідоме і навіть надсвідоме, які і підміняють
на певний час собою свідомість на місці предмета психологічної науки.

У дискусіях про те, чим же відрізняється психічне від інших явищ,
визріває уявлення, а надалі й твердження, що предметом психології має
бути суб’єктивне, що протистоїть об’єктивному як таке, що не тільки
вирізняється своєю природою, а й здатне відтворювати й творити
об’єктивний світ і себе самого за своїми власними законами. У намаганні
відстояти цю позицію дехто, правда, доходить висновку, що навколишній
світ є нічим іншим, як продуктом функціонування душі, або духу,
комплексом специфічних енергій органів чуття, нічим не детермінованої
волі, або грою асоціацій, законами гештальту, чи проявом глибинного
інстинктивного потягу, колективного безсвідомого тощо. Зовнішній світ,
таким чином, або «анігілюється», або знецінюється, або ж
характеризується як із самого початку чужий і ворожий.

Комплекс свободи, реакцію вивільнення від зовнішньої залежності не
завжди вдавалося утримати в межах, що задовольняли хоча б «відносну
істину». Будь-яке «роздування» однієї залежності відразу ж породжувало
протилежні, не менш крайні підходи.

Зрозумілою реакцією на перебільшення ролі внутрішнього було виникнення
наукових напрямів, що визнавали предметом психології поведінкові
реакції, які можна спостерігати, досліджувати об’єктивними методами на
противагу інтроспекції тощо. Тим самим робилася спроба протиставити ідеї
незалежності, автономності людської психіки від зовнішнього світу
твердження про існування такої залежності.

Щоправда, і тут не обходиться без перебільшень, адже за такого підходу
психіка як така з усіма її формами існування може взагалі бути вилучена
з числа «претендентів» на завжди історично «вакантну роль» предмета
психології.

У спробах розвести до антагонізму, а потім ототожнити внутрішнє і
зовнішнє інтроспективна і біхевіористська психологія, психологія
свідомості й поведінкова психологія, суб’єктивна й об’єктивна психологія
пройшли своє становлення, розквіт і дійшли закономірного фіналу,
залишаючи у спадок нові емпіричні факти, оригінальні теорії,
психотерапевтичні техніки і висновок про необхідність пошуку
альтернативних підходів до пояснення природи психічного.

Такий калейдоскоп дефініцій відбиває певною мірою логіку становлення
предмета психології залежно від того, як змінювалось уявлення про
природу психічного.

Спостереження. Одним із основних емпіричних методів психологічного
дослідження є спостереження, яке полягає в умисному, систематичному та
цілеспрямованому сприйнятті психічних явищ з метою вивчення їхніх
специфічних проявів у конкретних умовах та з’ясуванні смислу цих явищ,
який не може бути даний безпосередньо. Спостереження використовується у
процесі дослідження явищ, що підлягають безпосередньому сприйманню, і як
метод наукового пізнання змістовно відрізняється від спостереження як
засобу пізнання в буденному житті. Психологічне спостереження — це метод
наукового пізнання, спрямований на аналіз зовнішніх проявів
індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) у безпосередній
сенсорно-перцептивній взаємодії з ним.

Спостереження включає елементи теоретичного мислення (задум, система
методичних прийомів, осмислення та контроль результатів) та набір
кількісних і якісних методів аналізу (узагальнення, фак-торизація даних
та ін.). Методика спостереження як детально описана послідовність
реалізації методу включає: вибір ситуації та об’єкта спостереження,
узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність та
виділення цілей дослідження; побудову програми (схеми) спостереження у
вигляді змінного переліку ознак (аспектів) явища, що сприймається,
одиниць спостереження з детальною їх презентацією, а також спосіб і
форму фіксації результатів спостереження (запис, кіно-, фото-, аудіо-,
відеореєстрація у суцільній, щоденниковій та категоризованій формах);
опис вимог до організації роботи спостерігача; опис способу обробки та
представлення отриманих даних.

Розрізняють неструктуралізоване спостереження, що виявляє .недостатньо
формалізований процес реалізації методу, і структуралізо-ване
спостереження. Цьому типу відповідає високий ступінь стандартизації, для
фіксації результатів використовуються спеціальні документи, бланки,
досягається достатня близькість даних, отриманих різними спостерігачами.

Включеним спостереженням називається такий його вид, при якому
психолог-дослідник, безпосередньо включений, залучений у досліджуваний
процес, контактує, діє разом з учасниками дослідження. Характер
залученості може бути різним: в одних випадках дослідник повністю
зберігає інкогніто, й інші учасники ніяк його не виділяють серед інших
членів групи, колективу; в інших ситуаціях — спостерігач бере участь у
досліджуваній діяльності, але при цьому не приховує своїх дослідницьких
цілей. Залежно від специфіки ситуації, яка спостерігається, а також
дослідницьких завдань будується конкретна система відносин і взаємодій
спостерігача та інших учасників дослідження. Вказаний тип спостереження
часто використовується у процесі дослідження соціально-психологічних
явищ та професійної діяльності людини.

Спостереження називається польовим, якщо воно відбувається в природних
для досліджуваного явища умовах. Іноді необхідною є лабораторна форма
спостереження, яка створює можливість направленої організації умов,
характеру та специфічних особливостей розгортання досліджуваного явища.
Систематичні спостереження проводять регулярно та протягом визначеного
проміжку часу. Це може бути подовжене спостереження, яке триває
безперервно, або спостереження, що проводиться в циклічному режимі (один
раз на тиждень, фіксований термін року та ін). Як правило, систематичне
спостереження здійснюється за достатньо структуралізованою методикою, з
високим ступенем конкретизації всієї діяльності спостерігача.
Несистематичне спостереження використовується часто в незапланованих
ситуаціях, у випадку взаємодії з явищами, що попередньо не очікувалися і
не включалися в програму спостереження.

Важливим для визначення сутності спостереження як методу психологічного
дослідження є поділ його за ознакою «об’єктивність-суб’єктивність».
Об’єктивне (або зовнішнє) спостереження спрямоване до зовнішньої сторони
протікання психічних процесів та розгортання психологічних явищ. Проте
дотримання принципу єдності об’єктивних характеристик психологічних явищ
і суб’єктивного змісту їх сутності вимагає чіткої диференціації та
спеціалізації аналітичних моделей і засобів тлумачення даних
спостереження, коли стає можливим наукове обгрунтування та презентація
процесу «перекладу» змісту «зовнішніх» даних як осягнення змісту
.протікання «внутрішніх» процесів предмета дослідження. Таким чином, дві
форми спостереження — зовнішнього та внутрішнього — слід розуміти як дві
різні стратегії аналізу, тлумачення та виявлення сутності психічного.

Суб’єктивне (внутрішнє) спостереження, або самоспостереження, являє
собою процес споглядальної взаємодії з власними внутрішніми психічними
процесами невідривне від спостереження за їхніми зовнішніми проявами.
Однією з форм зовнішніх виявів результатів самоспостереження
(інтроспекції) є метод словесного звіту, чітка організація та
структуралізація якого дає змогу узагальнити та «об’єктивувати» зміст
даних, отриманих у результаті дослідження.

Самоспостереження в психології — унікальний метод «проникнення» у
внутрішнє психічних процесів та явищ, проте для дослідника використання
цього методу пов’язане з цілим комплексом труднощів, подолання яких
постає як чітка та методична організація пізнавальної роботи
спостерігача (самого піддослідного): дані самоспостереження повинні
даватися не в інтерпретованому, а в сут-нісному вигляді; у тій
послідовності, в якій вони виникають, а словесний вираз почуттів та
переживань у цей момент має бути чітким та максимально спонтанним
(умовно вільним від осмислюваних дій учасника дослідження). Хід і
дослідницький ефект застосування методу самоспостереження багато в чому
залежить від умілих та вправних дій дослідника, який організовує та
забезпечує процес дослідження від початку до його логічного кінця.

Позитивна якість методу спостереження полягає в тому, що він дає
можливість вивчати психічні процеси та явища в природних для них умовах.
За необхідної забезпеченості дослідницьких дій засобами аналізу й
тлумачення, а також за необхідної доповненості процедури дослідження
іншими методами та прийомами метод спостереження є цінним засобом
емпіричного пізнання психологічних явищ світу.

Лабораторний і природний експеримент. У психології експеримент — один із
основних, поряд зі спостереженням, методів наукового пізнання загалом,
психологічного дослідження — зокрема. Експеримент відрізняється від
спостереження можливістю активного втручання в ситуацію дослідника, який
здійснює планомірні маніпуляції однією або декількома змінними
(факторами) та реєструє зміни, що відбуваються з досліджуваним явищем.

Основні особливості експерименту, які зумовлюють його дослідницьку
цінність, такі: 1) в експерименті дослідник сам викликає досліджуване
ним явище замість того, щоб чекати (як при об’єктивному спостереженні),
поки випадковий потік явищ надасть йому можливість це явище
спостерігати; 2) експериментатор може змінювати умови, за яких явище
виявляє свої характеристики, замість того, щоб сприймати їх у випадково
даному контексті ситуації; 3) варіативні маніпуляції експериментатора
умовами дослідження дають можливість виявляти закономірності протікання
тих чи інших процесів, явищ за конкретних умов і ситуацій; 4) у ході
експерименту можливе встановлення кількісних закономірностей між
різнорівневими явищами, взаємодія яких моделюється в конкретній
процедурі дослідження.

Експеримент у психології може бути лабораторним або природним.
Лабораторний експеримент відбувається в штучних (лабораторних) для
досліджуваного явища умовах, коли експериментатор спеціально організовує
ситуацію для з’ясування явища або окремих його характеристик, ініціює
очікуваний процес і моделює штучно всі необхідні для цього умови.
Лабораторний експеримент дає змогу точно враховувати досліджувані
зовнішні впливи (силу, тривалість і послідовність подразників або їх
комбінації) та реакції-відповіді (дії та висловлювання) людини на ці
подразники. Так, наприклад, у процесі вивчення відчуття та сприймання
точно враховуються сила й послідовність різноманітних подразників, а
також відповідні реакції на них різних органів чуття. Під час
дослідження пам’яті точно враховується кількість та якість матеріалу, що
запам’ятовується, різні способи запам’ятовування (цілком, частинами,
уголос, «про себе», кількість повторювань та ін.), а потім шляхом
зіставлення всіх даних установлюються умови ефективнішого
запам’ятовування того чи іншого типу матеріалу й інші закономірності.

Перші експериментальні дослідження психічних процесів (спочатку —
відчуттів) були проведені в середині XIX ст. М.Вебером і Г.Фехнером.
Перші експериментально-психологічні лабораторії заснували В.Вундт (у
Німеччині), а пізніше — В.М.Бехтерев і А.А.То-карський (у Росії),
М.М.Ланге (в Україні). Значну роль у розвитку лабораторного експерименту
в психології відіграли методи дослідження пам’яті, розроблені наприкінці
XIX ст. Г.Еббінгаузом. Великою перевагою лабораторного психологічного
експерименту є те, що він дає змогу враховувати не тільки зовнішні дії
та висловлювання піддослідних, а й внутрішні (приховані) фізіологічні
реакції: зміну електричних потенціалів головного мозку, зміну діяльності
серця та кровоносних судин, пропріоцептивні та міокенетичні реакції
тощо. Фіксація цих фізіологічних реакцій здійснюється за допомогою
спеціальної апаратури. Взагалі, залежно від природи досліджуваного явища
та цілей дослідження, в експерименті використовуються ті чи інші
технічні засоби або інші моделюючі елементи експериментальної ситуації.

Результати лабораторного експерименту завжди аналізуються з урахуванням
таких його особливостей: 1) штучність експериментальної ситуації; 2)
аналітичність та абстрактність процедури експерименту; 3) ускладнюючий
ефект впливу експериментатора на хід і наслідки експерименту. Крім
цього, експеримент завжди доповнюється тими чи іншими методичними
засобами, що дає змогу розширити дослідницьку площину експерименту й
підняти ефект дослідження в цілому.

Своєрідним варіантом експерименту, що являє собою ніби проміжну форму
між спостереженням та експериментом, є метод природного експерименту,
запропонований О.Ф. Лазурським. Він проводиться не в лабораторії, а в
звичайних життєвих умовах; при цьому експериментальному впливу
піддаються умови, в яких протікає діяльність, що вивчається, сама ж
діяльність піддослідного спостерігається в її природному виявленні.
Проте вибір природної ситуації експерименту не є спонтанним, випадковим.
Дослідження відбувається згідно з підібраними умовами, що відповідають
цілям дослідження, а процеси, що пізнаються, протікають у природному їх
порядку та послідовності без втручань експериментатора. Природний
експеримент поєднує в собі позитивні якості спостереження і
лабораторного експерименту, однак порівняно з останнім є менш точним і в
багатьох випадках має доповнюватися ним.

Бесіда, інтерв’ю, анкетування. Бесіда в психології — емпіричний метод
одержання інформації на основі вербальної (словесної) комунікації. Цей
метод досить широко використовується в різних сферах психології:
соціальній, медичній, дитячій та ін. В окремих випадках бесіда виступає
основним засобом отримання фактичних даних, застосовується також як
спосіб введення піддослідного в ситуацію психологічного
експериментування: від чіткої інструкції до вільного спілкування в
психотерапевтичній ситуації. Специфічними видами бесіди можуть бути
такі:

«введення в експеримент», метою якого є настроювання співрозмовника на
характер експерименту та перелік основних дій і діяльностей,
передбачених експериментом, надання інструкції перед кожним з
виконуваних циклів дій та елементів експерименту;

«експериментальна бесіда» як форма емпіричної взаємодії використовується
в тих експериментальних ситуаціях, де кожний окремий елемент діяльності
передбачає повну змістову завершеність попереднього, а отже, контакт
експериментатора з піддослідним як «підбиття підсумків» є необхідним
елементом дослідження;

«клінічна бесіда» — форма емпіричної взаємодії психолога з пацієнтом у
ситуації індивідуального консультування або, власне, в
психотерапевтичній ситуації.

Стосовно розподілу змістових складових перетворюючих дій психолога та
виділення прикладних впливів психолога на предмет взаємодії, метод
бесіди дістає специфічний зміст відносно кожного з типів перетворюючих
дій: бесіда в теоретико-стверджуючому впливі, бесіда в
психотерапевтичному впливі, бесіда в професійно-педагогічному діянні
психолога, бесіда в акті вчительського відношення та духовного
посередництва та ін. Таким чином, якщо в ситуації емпіричної
пізнавальної дії психолога метод бесіди відіграє, як правило, допоміжну
роль, то в ситуації перетворюючих дій психолога може застосовуватися як
основа організації взаємодії.

Інтерв’ю в психології виступає способом отримання
соціально-психологічної інформації за допомогою усного опитування. В
історії інтерв’ю як психологічного методу можна виділити три основні
етапи розвитку: 1) спочатку інтерв’ю використовувалося у сфері
психотерапії та психотехніки, у свою чергу це сприяло виникненню
психологічних консультацій; 2) використання інтерв’ю в соціологічних та
соціально-психологічних дослідженнях, де вперше виникли питання про
валідність способів організації та проведення інтерв’ю та достовірність
отриманої інформації; 3) сучасний етап психологічних досліджень
характеризується координацією практичних, теоретичних та методологічних
проблем інтерв’ю з метою використання його як особливого методу
отримання інформації на основі вербальної комунікації.

Розрізняють два види інтерв’ю: вільні — не регламентовані темою та
формою бесіди, і стандартизовані — за формою вони близькі до анкети із
закритими запитаннями. Проте межі між цими видами інтерв’ю рухливі й
залежать від складності проблеми, цілей та етапу дослідження. Ступінь
свободи учасників інтерв’ю зумовлюється переліком та формою запитань,
змістовий рівень отриманої інформації — багатством та складністю
відповідей.

У ході спілкування можуть скластися різні ситуації щодо позиції
інтерв’юера: а) респондент (той, кому ставляться запитання) знає, чому
він діяв або має діяти так, а не інакше; б) респонденту недостатньо
інформації про причини власного діяння; в) інтерв’юер має за мету
отримати симптоматичну інформацію, хоча респондент не оцінює її як таку.
Та чи інша ситуація передбачає використання різних методів інтерв’ю. У
першому випадку достатньо використати впорядкований, чітко спрямований
цикл запитань. У двох інших ситуаціях потрібні методи, які передбачають
співробітництво респондента в процесі пошуку необхідної інформації.
Прикладами таких методів є інтерв’ю клінічне та інтерв’ю діагностичне.

Діагностичне інтерв’ю — метод отримання інформації про властивості
особистості, який використовується на ранніх етапах психотерапії. Цей
метод слугує особливим засобом встановлення тісного особистісного
контакту зі співрозмовником. У багатьох ситуаціях клінічної роботи він
виявляється важливим способом проникнення у внутрішній світ пацієнта та
розуміння його труднощів. Розрізняють діагностичне інтерв’ю: 1) кероване
— від цілком запрограмованого (за типом анкети — незмінна стратегія та
незмінна тактика) до цілком вільного (стала стратегія та вільна
тактика); 2) некероване, «сповідальне», де ініціатива належить пацієнту.
В клінічній практиці повністю стандартизоване діагностичне Інтерв ю
використовується дуже рідко.

Клінічне інтерв ‘ю — метод терапевтичної бесіди у випадку надання
психологічної допомоги. В психіатрії, психоаналізі та медичній
психології цей метод використовується для допомоги пацієнту усвідомити
свої внутрішні труднощі, конфлікти, приховані мотиви поведінки. Клінічне
інтерв’ю належить до найбільш вільних форм бесіди; в бесідах такого типу
психолога цікавить не тільки безпосередній зміст відповідей пацієнта
(факти, погляди, почуття, словесний ряд — словник, асоціації ідей тощо),
а й його поведінка (тон, жести, рухи та ін.). Важливою передумовою
успішності реалізації методу є встановлення позитивних особистісних
відносин між учасниками бесіди, що вимагає від психолога бути терплячим,
винахідливим, пристосовуватися до інтересів пацієнта. В окремих випадках
метод може мати безпосередній психотерапевтичний ефект; при цьому
пацієнт не тільки усвідомлює причини своїх труднощів, а й визначає шляхи
їх подолання. Загальна стратегія та хід реалізації методу будуються на
попередніх даних діагнозу тощо.

Анкетування — метод соціально-психологічного дослідження за допомогою
анкет. У соціальних науках (демографії, соціології, психології) анкетне
опитування проводиться з метою з’ясувати дані біографічного характеру,
погляди, ціннісні орієнтації, соціальні установки та особистісні риси
опитуваних. Залежно від характеру необхідної інформації та способів її
отримання використовуються різні типи анкетного опитування: суцільне
(охоплюються великі групи населення) та вибіркове (охоплюється конкретна
група учасників); усне (за типом інтерв’ю) та письмове (робота з
бланковими анкетами); індивідуальне та групове; а також — очне (за
умовою безпосередньої взаємодії) та заочне (поштою, телефоном тощо). Для
проведення будь-якого типу анкетування необхідне попереднє вирішення
двох методичних проблем: по-перше, визначення об’єму та забезпечення
однорідності вибірки, по-друге, забезпечення репрезентативності вибірки.
Ці параметри дослідження зумовлюють його завершеність та достатність.

Методичним засобом для отримання первинної соціологічної та
соціально-психологічної інформації за анкетного опитування є, звичайно,
анкета. Вона являє собою набір запитань, кожне з яких логічно пов’язане
з центральним завданням дослідження. Побудова анкети — це процес
перекладу основних гіпотез дослідження на мову запитань, що є складовою
та відповідальною процедурою. Анкета має забезпечувати отримання таких
відповідей, які є правдивими стосовно і опитуваного, і проблеми, що
становить предмет дослідження. Анкета будується на основі теоретичних
уявлень про сутність предмета дослідження, відповідно до цього
обираються шкали оцінок, типи запитань, визначається кількість та
порядок запитань, що мають ставитися. Також в кожному конкретному
дослідженні вибирається найбільш адекватна процедура реалізації
анкетування з урахуванням усіх умов ситуації пізнавального акту. Кожний
окремий тип анкетування передбачає як ситуацію дослідження, так і
структуру анкети, включаючи послідовність та емоційну насиченість
запитань, засоби опрацювання та аналізу отриманих даних.

Соціометрія, референтометрія. Соціометрія — це розроблена Дж.Морено
психологічна теорія суспільства й одночасно соціально-психологічний
метод, який використовується для оцінки міжосо-бистісних емоційних
зв’язків у групі. Метод відтворює методологію соціометричних досліджень
і включає цикл вимірювальних процедур та математичних методів обробки
первинної інформації, отриманої в результаті здійсненої процедури. В
технічному, власне процедурному плані Соціометрія — це співвідношення
опитувальної методики й алгоритмів для спеціальної математичної обробки
первинних вимірів. Сутність її полягає у визначенні різноманітних
персональних та групових індексів. У цілому соціометрія спрямована на
вивчення соціальних ролей у малих групах та на вимірювання структури
взаємовідносин у групі в цілому.

Запитання соціометричної анкети або інтерв’ю містять так званий
соціометричний критерій, який відповідає за формою та змістом вимогам
соціометричних анкет та предмету дослідження. Вербальне він формулюється
так: «Кого б Ви обрали…?», «Чиїй думці Ви віддасте перевагу в
ситуації…?», або «Хто зумів би Вас переконати…?» та ін. Запитання
відтворює не тільки уявлення дослідника про явище, що пізнається, а й
завдання конкретного етапу дослідження тощо. Соціометричний критерій
повинен: а) націлювати учасника дослідження на вибір або відведення
іншого члена групи під час розв’язання завдання сумісної діяльності; б)
бути зрозумілим та цікавим для учасників дослідження; в) включати в себе
пропозиції щодо вибору або відведення, сформульовані так, щоб це
викликало в членів групи емоційно-психологічний ефект; г) не допускати
обмежень індивідуального та змістового характеру щодо вибору одних та
відхилення інших членів у межах однієї групи.

Соціометричні критерії поділяються на два основні класи: комунікативні
(«соціометричні тести») та гностичні («тести соціальної перцепції»).
Комунікативні критерії використовуються для того, щоб описати, виміряти
реальні або уявлювані відношення в групі, виявити, яким кожен член групи
бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії спрямовані на
відображення уявлень людини про те, якою вона бачить свою роль, свою
позицію в групі, хто, на думку самого суб’єкта, може обрати його для
розв’язання конкретної задачі, а хто — відвести. За гностичними
критеріями можна визначати як закономірності розуміння людиною
взаємовідносин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між
людьми, які входять у дану групу.

Соціометричні критерії поділяють також на офіційні та неофіційні.
Офіційні дають змогу вимірювати міжособистісні відносини на рівні
формальної структури групи, виробничих та службових обов’язків,
неофіційні — відкривають перед дослідником «вхід» у сферу неформальних
відносин, емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей.

У ході соціометричного дослідження будується соціограма — графічне
вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою
соціометричного тесту. Соціограма наочно показує складне сплетіння
взаємних симпатій та антипатій, присутність соціометричних «зірок» (яких
обирає більшість опитуваних), «паріїв» (від яких усі відмовляються) та
ієрархію проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма також дає змогу
представити структуру відносин у групі, зробити припущення про стилі
лідерства, міру організованості групи в цілому. У ході побудови
соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний
вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення. Розрізняють
колективні та індивідуальні соціограми, які відрізняються за структурною
організацією та змістом простору, що моделюється в них.

Референтометрія — один із соціометричних методів, спрямований на
виявлення референтності членів групи для кожного індивіда, який входить
у цю групу. Референтометрія включає дві процедури: попередня (допоміжна)
являє собою з’ясування за допомогою опитувального листка позицій
(оцінок, відносин, думок) кожного члена групи з приводу значущого
об’єкта, події або людини. Друга процедура виявляє особистостей, позиція
яких відображена в опитувальному листку, є найпривабливішою та
найцікавішою для інших піддослідних. Даний метод дає змогу виявити
мотиви міжособистісних відносин та вибору, переваг у групі. Дані,
отримані за допомогою референтометрії, опрацьовуються математично і
можуть бути виражені графічно.

Біографічний метод, вчування. У психології біографічний метод — це
система засобів дослідження, діагностики, корекції та проектування
життєвого шляху людини. Даний метод емпіричного пізнання почав
розроблятися в першій чверті XX ст. (М.О.Рибніков, Ш.Бюлер). Спочатку
обмежувалися ретроспективним описуванням минулих етапів життя людини або
всього життєвого шляху історичних персонажів минулого. Надалі
біографічний метод почав включати аналіз актуальних та припущених у
майбутньому подій (майбутня автобіографія, керована фантазія, графіки
життя, каузо-метрія), а також дослідження кола спілкування (додаткові
біографії, лінії відносин суб’єкта). М.О.Рибніков розглядав
автобіографію як психологічний документ, що документує особистість та її
історію.

Він розділяв спонтанні автобіографії, коли ініціатива ретроспективного
погляду на власне життя належить самій особистості, та про-воковані
автобіографії, коли дослідник використовує прийом спонукання
піддослідного говорити про себе за визначеним планом. Такий прийом
гарантує однорідність зібраного матеріалу, що дає можливість
порівнювати, поєднувати, узагальнювати отримані факти тощо.

Сучасні біографічні техніки, побудовані на основі вивчення особистості в
контексті історії та перспектив розвитку її індивідуального буття і
взаємовідносин із «значущими іншими», спрямовані на реконструкцію
життєвих програм і сценаріїв розвитку особистості. Аналізу піддають
також просторові та часові характеристики організації ділового,
сімейного, духовного життя особистості, взаємодію її з природним та
соціальним середовищем.

Застосування біографічного методу передбачає отримання різнорідної
об’єктивної інформації, для чого використовуються різні форми
автобіографічної методики: опитування, інтерв’ю, тести. Також необхідним
є аналіз свідчень очевидців; дані отримуються під час бесіди та
опитувань близьких людей, під час первинного аналізу спогадів
сучасників. Також використовуються модифікації методу вивчення продуктів
діяльності, коли проводиться контент-аналіз щоденників та листів,
здійснюється побудова кривих продуктивності і діаграм життєвих вимірів
активності особистості.

Одним із методичних прийомів організації та проведення психологічного
дослідження в межах біографічного методу є вчування. Цей прийом
передбачає спільну роботу експериментатора та особистості над змістовими
матеріалами її особистого життя. Реалізується прийом у два етапи:

1) перший етап — отримання фактичних даних про життєвий та творчий шлях
особистості за допомогою набору тестових та дослідницьких методів.
Особливо важливим є акцент на емоційній насиченості репрезентованого
особистістю матеріалу. Таким чином вдається не лише змістовно відновити
хід подій у просторі індивідуального життя особистості, а й установити
їхню емоційну значущість, насиченість смислом для особистості, сенс
результуючих моментів у цих подіях. Психологу вдається на цьому етапі
встановити та змістовно розкрити так звані «критичні точки», періоди
події, ситуації, моменти в житті особистості. Саме вони зумовлять
предмет взаємодії на наступному етапі;

2) другий етап — організація взаємодії психолога з особистістю, суть
якої полягає в повторному, абстрагованому в часі від реальної події,
переживанні, вчуванні особистості в зміст тієї чи іншої ситуації
минулого, яка об’єктивно вплинула на хід подальшого життя цієї
особистості, та корекція переживань з приводу якої може дещо
гармонізувати або стабілізувати самовідчуття особистості в нинішньому
періоді її життя. Застосування прийому вчування має, як правило,
подвійний ефект: власне дослідницький, та психотерапевтичний. Цей прийом
може реалізуватися в різному методичному оснащенні і є дуже лабільним
щодо експериментальної ситуації дослідження.

Біографічний метод та різноманітні його модифікації досить широко
застосовуються не тільки у сфері психологічного дослідження, айв
психологічній практиці: індивідуальному консультуванні, психотерапії і
навіть у сфері професійної підготовки спеціалістів. Відомі
психотерапевтичні техніки — психоаналіз, психосинтез, трансак-ційний
аналіз, нейролінгвістична терапія та ін. — досить активно застосовують
прийоми біографічного методу. Необхідно, проте, зауважити, що
застосування цього методу та аналіз отриманих за його допомогою даних
мусить мати чітку методологічну основу. Це означає, що тлумачення даних
завжди буде відтворювати ту «філософію людини», яку вибудовує
методологія цієї філософії: феноменологічна, екзистенціальна,
онтологічна тощо.

Проективні та клінічні методи тестування. Тестування — метод
психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є
застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну
шкалу значень. Метод використовується для стандартизованого вимірювання
індивідуальних відмінностей особистості. Виділяють три основні сфери
застосування тестового методу: а) освіта, б) професійна підготовка та
відбір, в) психологічне консультування та психотерапія. Тестовий метод
дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень
розвитку в індивіда необхідних навичок, знань, особистісних
характеристик тощо.

Методика тестування може бути поділена на три етапи:

1) вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й
надійності тесту);

2) його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);

3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних
припущень відносно предмета тестування). За функціональною ознакою
призначення тестів щодо предмета дослідження розрізняють: тести
інтелекту, тести креативності, тести досягнень, критеріально орієнтовані
та особистісні тести тощо.

Тести інтелекту — методики психологічної діагностики, призначені для
виявлення розумового потенціалу індивіда. В більшості з них
піддослідному на спеціальному бланку пропонують установити вказані
інструкцією логічні відношення класифікації, аналогії, узагальнення тощо
між термінами, поняттями, явищами, які подаються в задачах тесту. Свої
рішення піддослідний подає або в письмовому вигляді, або роблячи
відповідну помітку на запропонованому бланку відповідей. Іноді задачі
складаються з малюнків, геометричних фігур тощо. В задачах тестів «на
дію» для рішення необхідно скласти з представлених деталей зображення
предмета, геометричну фігуру, зібрати з кубиків, що мають різнооформлені
сторони, заданий малюнок і т.п. Успішність дій піддослідного
визначається кількістю правильно виконаних завдань, за нею виводиться
коефіцієнт інтелектуальності (інтелекту).

В історії тестового методу виділяють декілька етапів щодо визначення
дослідницького ефекту процедур та розуміння універсальності його
результатів: від повної абсолютизації — до критичної оцінки ефективності
методу як засобу дослідження та прогнозу потенціалу індивідуального
розвитку особистості. Сьогодні вважають, що результати тестування
інтелекту виявляють не розумовий потенціал піддослідного, а ті
особливості його минулого досвіду, навченості, які відображаються на
результатах його роботи з тестом. Тому результати, отримані при
застосуванні тестів інтелекту, стали називати «тестовим» або
«психометричним» інтелектом. Проте в психологічній практиці тести
інтелекту мають широке застосування і як дослідницькі процедури, і як
психодіагностичні — в психотерапії та психологічному консультуванні.
Найбільш поширені та відомі: тест структури інтелекту Амтгауера; шкали
вимірювання інтелекту Век-слера; Шкільний тест розумового розвитку;
Аналітичний тест інтелекту Меті; Культурно-вільний тест інтелекту
(опублікований Р.Кеттеллом).

Тести креативності — сукупність методик для вивчення та оцінки творчих
здібностей особистості. Здібність породжувати незвичайні ідеї,
відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні
ситуації була виділена серед інтелектуальних здібностей в окремий тип і
дістала назву — креативність. Вивчення факторів творчих досягнень
особистості ведеться в двох напрямах: 1) аналіз життєвого досвіду та
індивідуальних особливостей творчої особистості (особистісні фактори);
2) аналіз творчого мислення та його продуктів (фактори креативності:
чіткість, гнучкість мислення, чуттєвість до проблем, оригінальність,
винахідливість, конструктивність під час вирішення проблем та ін.).

Найбільш відомі тести для вимірювання пізнавального аспекту креативності
— тести, створені Дж.Плфордом разом зі співробітниками (1959) та
Є.Торрансом (1962). Проте результати використання цих тестів (як і інших
тестів креативності) досить суперечливі, валідність їх не доведена. У
вітчизняній психології досить відомою є методика дослідження
«інтелектуальної активності» особистості — «Креативне поле», створена
Д.Б.Богоявленською.

Тести досягнень — одна з методик психологічної діагностики, яка виявляє
ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями.
Тести досягнень близькі за змістом тестам спеціальних здібностей, однак,
на відміну від них, виявляють те, що було засвоєно піддослідними в ході
виконання конкретної діяльності з конкретними завданнями та вимогами, а
не узагальнені вміння, які формуються в процесі накопичування життєвого
досвіду.

Розрізняють три види тестів досягнень: 1) тести дії (призначені для
виявлення вміння виконувати дії з використанням механізмів, матеріалів,
інструментарію); 2) тести письмові (завдання подаються на спеціальних
бланках і полягають у виборі правильної відповіді на запитання —
вербальне або графічне); 3) усні тести (на заздалегідь підготовлену
систему запитань даються усні відповіді, під час їх оцінки враховується
правильність формулювання відповідей).

Тести досягнень широко використовуються в шкільній психодіагностиці та
системі професійної підготовки й відбору. Проте це більш характерно для
зарубіжної психологічної служби; у вітчизняній психологічній практиці
тести досягнень поки що не мають широкого використання.

Тести особистісні — методики психодіагностики, за допомогою яких
вимірюються різні сторони особистості та її характеристики: установки,
цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та між-особистісні
властивості, типові форми поведінки. Відомо декілька сот різновидів
осббистісних тестів, у зв’язку з цим особливо важливим є правильне
тлумачення та відповідальне використання результатів цих тестів. Тести,
як правило, будуються в одній з трьох форм їх можливої організації: 1)
шкали та опитувальні листи; 2) ситуативні тести або тести діяння, в яких
подаються перцептивні, когнітивні або оціночні задачі, оцінку себе,
своїх особистісних конструктів, тощо; 3) проективні методи. Існують
також тести змішаних форм.

Поряд зі змістовими класифікаціями методів тестування існують також
інші. За особливостями задач, які використовуються в процедурах, тести
можуть розділятися — на вербальні та практичні; за формою процедур
дослідження — групові та індивідуальні’, а залежно від наявності або
відсутності обмежень у часі на проведення вимірювальних процедур — на
тести швидкості та результативності.

Проективні методи в психології — група методів дослідження особистості,
в основі яких лежить механізм виявлення проекцій в отриманих даних
експерименту з наступною їх інтерпретацією. Поняття проекції для
позначення методу дослідження було введене в дослідницьку практику
Л.Френком. Проективні методи характеризуються створенням
експериментальної ситуації, яка допускає множину можливих інтерпретацій
під час сприйняття її піддослідним. За кожною такою інтерпретацією
вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей
когнітивного стилю суб’єкта.

Метод забезпечується сукупністю проективних методик (їх називають також
проективними тестами), серед котрих розрізняють: 1) асоціативні —
наприклад, тест Хольцмана, тест Роршаха, в яких піддослідні створюють
образи за стимулами-плямами; тест завершення незакінчених речень; 2)
інтерпретаційні — наприклад, тематичний аперцепційний тест (ТАТ), в
якому завдання полягають в необхідності тлумачити соціальну ситуацію,
зображену на картинці; 3) експресивні — психодрама, тест малюнка людини,
тест малюнка неіснуючої тварини та ін.

Проективні методики мають значні можливості в дослідженні індивідуальних
проявів особистості. Проте вони не відповідають вимогам психометричних
інструментів, оскільки не виключають впливів на відповіді людини в
проективному тесті багатьох ситуаційних факторів: інструкцій,
особистості експериментатора, стимулів, тимчасових станів суб’єкта тощо.
Крім цього, існує проблема надійності та валідності проективних тестів,
оскільки у процесі їх використання спостерігається нестабільність
результатів та суперечливість інтерпретацій даних. Однак безумовно
позитивним моментом проективних методів є те, що вони полегшують
демонстрацію таких змістовних моментів внутрішнього світу суб’єкта, які
він часто не в змозі висловити прямо, і допомагають зорієнтуватися у
складних властивостях особистості, які часто не підлягають точному
виміру або оцінці. Використання проективних методів потребує широкої
теоретичної підготовки психолога та наявності практичного досвіду з
реалізації методик конкретного типу.

Застосування клінічних методів у психології пов’язане з ситуаціями
конкретної психологічної відповіді професіонала на запит про
психологічну допомогу з боку клієнта. Це так звані клінічні ситуації,
які виникають не лише в психіатричній практиці і пов’язані не тільки з
вирішенням психологічних проблем хворих з соматичним діагнозом. Будь-яка
ситуація, зміст якої полягає в реально-перетворюючому впливі психолога
на індивідуальний світ «Я» людини, може називатися клінічною. Ці
ситуації є основою взаємодії психолога з особистістю і в практиці
індивідуального консультування, психотерапії, і в
соціально-психологічному тренуванні. Клінічні ситуації можуть бути
планомірними та спонтанними. Ініціатива у виникненні цих ситуацій може
належати як самому клієнту, так і психологу або третій особі. Специфіка
ситуацій клінічного типу полягає в тому, що вони не є суто
дослідницькими, або прикладними. Цим зумовлена і синтетичність змісту
методів, які застосовуються в них.

Клінічний метод являє собою синтез: 1) дослідницьких, 2) аналітичних та
3) перетворюючих технік взаємодії з клієнтом, які поєднані один з одним
у часі застосування та у просторі проблеми клієнта, яка і викликала
взаємодію його з психологом. Наприклад, психоаналітичний метод моделює
цикл ситуаційних взаємодій психолога з особистістю і зумовлює як
клінічний метод цілісне проходження пацієнта з допомогою психолога через
«змістовий простір» своєї проблеми; зіставлення її змісту з власним
відчуттям своєї життєвої ситуації та життя в цілому; виявлення причин та
смислу проблеми; оволодіння способами «зняття» емоційних переживань
змісту проблеми в інших життєвих ситуаціях та ін. Кожний з цих етапів
психотерапевтичної (або психолого-консультаційної тощо) роботи
забезпечується комплексом методик, прийомів і технік, які у своєму
поєднанні і становлять застосований клінічний метод, ефект дії якого
визначається вирішенням проблеми, що спонукала клінічну ситуацію.
Вирішення проблеми може здійснюватися на різних рівнях і зумовлюється
індивідуально-психологічними особливостями клієнта, змістовими
компонентами його психологічного стану на момент взаємодії, очікуваннями
клієнта та об’єктивними даними психолога про «не-критичність» ситуації
для клієнта, яка склалася після взаємодії з психологом: а) актуалізація
та осмислення клієнтом своєї проблеми; б) формування здібності клієнта
самостійно «опрацьовувати» свої проблеми; в) психотерапія (короткочасна
чи пролонгована); г) зняття проблемної ситуації тощо.

Загалом клінічний метод постає як цілісна, процедурно обумовлена техніка
подолання критичності ситуацій психологічного життя людини (незалежно
від їхньої змістової наповненості та потенційних характеристик).
Застосування того чи іншого типу клінічних методів (психоаналітичних,
психосинтетичних та ін.) потребує спеціальної підготовки психолога, а в
окремих випадках — засвідченого права на практику в тій чи іншій
психотерапевтичній традиції тощо.

Лонгітюдний, зрізів, генетико-моделюючий методи. Сутнісна ознака
представленої групи методів полягає в процедурній організації
психологічного дослідження з метою більш адекватного та змістовного
відображення предмета дослідження. Дані методи задають тривалість,
послідовність розгортання і тип «керованості» експериментатора процесом
психологічного пізнання конкретного явища. Так, лонгітюдне дослідження —
це тривале та систематичне вивчення особливостей розвитку одних і тих же
суб’єктів, яке дає змогу визначити діапазон вікової та індивідуальної
мінливості фаз життєвого циклу людини. Спочатку лонгітюдне дослідження
(як метод «поздовжніх зрізів») формувався в дитячій та віковій
психології як альтернатива пануючим на той час методам визначення станів
чи рівнів розвитку (методам «поперечних зрізів»). Самостійна цінність
лонгітюдного дослідження пов’язується з можливістю передбачення
подальшого розвитку особистості та встановлення генетичних зв’язків між
фазами досліджуваного процесу розгортання психологічних властивостей
буття людини на основі об’єктивного та послідовного аналізу змістовних
моментів цього процесу щодо кожної конкретної особистості. В процесі
дослідження використовуються необхідні системи методів, які забезпечують
досягнення цілей дослідження: синтез спостереження, тестування,
експериментальних технік, психографії, праксиметрії тощо.

Розділ 4 ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему наукових
дисциплін, що перебувають на різних щаблях формування, пов’язаних з
різноманітними сферами практики.

Як же класифікувати ці численні галузі психологічних знань?

Психологічне пізнання — це пізнання психічного, опосередкованого
багатогранними істотними конкретними зв’язками, в які включене життя
людини, його природи, конкретного змісту, механізмів і закономірностей
розвитку. Дане пізнання відбувається на різних рівнях узагальнення — від
практичного до теоретичного і, навпаки, шляхом з’ясування особливостей
ситуативних, мотиваційних, дійових і післядійових психічних феноменів.

Становлення і розвиток психологічної науки, структури і взаємодії її
різноманітних галузей, що на сьогодні перевищують сотню, уже неможливо
подати в лінійному або двомірному плані. Як слушно зауважує відомий
психолог К. К. Платонов, мова може йти лише про «дерево» психологічної
науки.

Коріння цього дерева — філософські проблеми психології з такими
розгалуженнями, як теорія відображення, рефлекторна теорія психіки,
вчення про принципи психології, її методологія.

Основу системи психологічної науки становлять історія психології та
загальна психологія.

Загальна психологія. Загальна психологія — галузь психологічної науки,
яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему
психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує
методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить
психологічні феномени.

Виявити та описати загальні принципи, категорії, поняття і методи
психологічної науки, що становлять предмет загальної психології,
можливо, лише узагальнюючи конкретні дослідження, що проводяться в таких
напрямах психологічної науки, як порівняльна психологія, індивідуальна
психологія та ін. Саме загальна психологія розкриває загальні
закономірності психіки людини, досліджуючи її, по-перше, в процесі
розвитку психіки спочатку у тварин, потім і в історичному розвитку в
людини; по-друге, в процесі взаємодії людини з енергоінформаційним
психічним полем; по-третє, у проявах різного виду діяльності, в яких
людина не лише виявляє себе, а й формує; по-чЬтверте, у діяльності
вчинкового характеру.

Підґрунтям загальної психології, як показують сучасні дослідження, має
стати постулат, за яким феномен людини необхідно вивчати як
соціоприродну, космопланетарну цілісність в єдності її соціальних і
природних властивостей. Якщо нове мислення ставить у центр концепцію
взаємопов’язаного, взаємодіючого світу, тобто керується тим, що світ
єдиний, то тим самим стверджується, що цей світ — світ цілісної людини.

Загальна психологія становить фундамент розвитку всіх галузей
психологічної науки. Абстрагуючись від конкретних досліджень, вона
вивчає психіку людини в її загальних закономірностях, формулює
теоретичні принципи і методи психології, її основні поняття та
категоріальний апарат. Основні поняття загальної психології
характеризують: психічні процеси (пізнавальні — відчуття і сприймання,
пам’ять, уявлення та мислення; вольові — мотиви, прагнення, бажання,
прийняття рішень; емоційні — емоції та почуття); психічні стани, що є
проявом психічних процесів — пізнавальних (сумнів), вольових
(впевненість), емоційних (настрій, афекти); психічні властивості —
якості розуму (здібності), стійкі особливості вольової сфери (характер),
стійкі якості почуттів (темперамент).

Одним із класичних складових загальної психології є психофізика,
специфіка якої полягає в тому, що різноманітність спостережуваних форм
поведінки і психічних станів пояснюється тут передусім відмінностями
фізичних ситуацій, що викликають їх. При цьому виділяються дві загальні
проблеми: виміри порогу відчуттів і побудова психофізичних шкал (Г.
Фехнер, Р. Шепард).

Основними напрямами досліджень у системі загальної психології є:
загальні принципи, категорії, поняття; зв’язок загальної психології з
галузями психологічної науки, зокрема на грунті понять — «процеси»,
«стани», «властивості».

Звичайно, поділ на вказані групи основних понять загальної психології є
умовним, бо ж поняття «психічний процес» підкреслює процесуальний
характер психологічного явища, що вивчається; поняття «психічний стан»
відображає статичний момент, відносну постійність явища; поняття
«психічна властивість» характеризує сталі душевні якості індивіда, що
утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності,
виховання та самовиховання.

Психологія особистості. Психологія особистості — галузь науки, яка
вивчає закономірності формування людини як суб’єкта жит-тєтворчості;
механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів,
властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію
із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини,
процес соціалізації.

Предмет досліджень психології особистості охоплює структуру особистості
та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування;
самосвідомість особистості, її рефлексивні властивості; самооцінку і
образ «Я»; життєвий шлях; особливості ставлення до життя і смерті;
формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на
особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах;
відхилення в розвитку особистості; можливості гармонізації особистісного
розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і
прогнозування шляхів саморозвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є
так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної
психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі
світом), як у межах «об’єктивної реальності», так і переживання, які
виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання
ембріонального типу розвитку, філогенетичної пам’яті, елементів
колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення
свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних
стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою
людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна
свідомість (просторове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XX ст. значною мірою змінили уявлення про
«нормальну», тобто таку, що соціальне схвалена, і «патологічну»
поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису
особливостей особистості. Центральною ланкою, що визначає своєрідність
складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна
сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв’язку між різними ціннісними
рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів,
загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в
соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації
може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та
аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія. Вікова психологія — галузь психологічної науки, що
вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його
психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів
і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, розгалужується на
дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію
дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкриття
психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової
динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індиві-

дуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і
соціально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема навчання і
психічного розвитку у їхньому взаємозв’язку — широко обговорюється
психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і
визначенням умов, за яких досягається ефективний психічний розвиток у
процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людської
психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнавальних,
вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці,
особливості формування дитини як індивідуальності й особистості.

Дитяча психологія тісно пов’язана з педагогічною психологією,
фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої
психології є науковою передумовою оптимальної організації дошкільного
виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що
відповідає переходу від підліткового віку до самостійного дорослого
життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному,
найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік
(від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До.кінця
юнацького віку завершуються процеси фізичного дозрівання людини.
Психологічний зміст цього етапу пов’язаний із розвитком самосвідомості і
вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця;
збільшується діапазон соціальних ролей та обов’язків. Розв’язання
багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної
активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число
факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв’язку з початком трудової діяльності відносини між особою і
суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розумінню свого
місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми
й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті методу
зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою
за хронологічним віком. Широко використовуються лон-гітюдні дослідження,
в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на
одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду
онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група
генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному
методі Л. С. Виготського.

Акмеологія. Акмеологія — галузь психологічної науки, що виникла на
перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін.

Вона вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини
на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому
розвитку.

Необхідність створення нової науки обгрунтував свого часу Б. Г. Ананьев.
На його думку, акмеологія повинна об’єднати зусилля вчених, що
репрезентують природничі, суспільні й гуманітарні напрями наукового
пізнання, зосередивши особливу увагу на вивченні індивідних,
особистісних і суб’єктнодіяльнісних характеристик фізично і психічно
зрілої дорослої людини, на з’ясуванні умов, які дали б змогу їй
найплідніше виявити себе в житті.

Особливе місце в акмеологічних працях займає з’ясування характеру
взаємовпливів властивостей і якостей «фізичної» і «духовної» субстанцій
людини.

Одним із важливих завдань, що їх розв’язує акмеологія, є виявлення
характерних рис, які формуються у людини в дошкільному віці, у молодшому
шкільному, в роки юності, з тим щоб вона змогла всебічно виявити себе на
щаблі зрілості.

Акмеологія з’ясовує механізми і результати впливів макро-, мезо-,
мікросоціумів (суспільства, держави, навчальних і трудових колективів,
сім’ї та ін.) і природних умов на людину, розробляючи стратегію
організації її життя, реалізація якої дала б змогу їй всебічно й
оптимально самореалізуватися.

У межах цієї галузі створюються необхідні умови для розвитку
психогенетики — суміжної з генетикою сфери психології. Предметом її
дослідження стало походження індивідуальних психологічних особливостей
людини та виявлення ролі генотипу і середовища в їх формуванні.

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і
процеси, пов’язані зі старінням організму, властивими йому інволюційними
тенденціями (притупленням окремих психічних функцій, затуханням окремих
процесів, спадом активності особи).

Предметом геронтопсихології є з’ясування психологічних аспектів старості
і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості. Психологія творчості (самотворчості) — галузь
науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як
базові характеристики особистості і процес продукування творчого
результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного «Я»,
самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча
діяльність у контексті культури, тенденції формування
національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних
традицій.

Окремою галуззю, що тісно пов’язана з психологією творчості, є
психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальності, що
зумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей, і вплив цих
цінностей на її життєдіяльність.

Предметом досліджень психології мистецтва е специфічні характеристики
образно-емоційного ладу особистості; художнє сприймання як форма
співтворчості в різні періоди розвитку індивіда; вплив мистецтва на
ціннісні орієнтації і мотивацію поведінки суб’єкта, його світогляд;
процес художньої творчості з точки зору реалізації в ньому здібностей і
характеру особистості, її інтелекту та емоцій, мотиваційних факторів,
міжособистісних стосунків; переживання особистості і її стан на шляху
від задумки через різні спроби і варіанти до кінцевого результату;
значення інтуїції і особливих емоційних способів осягнення художником
дійсності; феномени катарсису.

Диференціальна психологія. Диференціальна психологія — це галузь
психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та
групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні
характеристики, причини та наслідки. Передумовою виникнення
диференціальної психології було впровадження в психологію експерименту,
а також генетичних та математичних методів. Вона формувалася під
безпосереднім впливом практики — педагогічної, медичної та інженерної.
Початок її розробки поклав Ф. Гальтон, який створив ряд прийомів і
приладів для вивчення індивідуальних відмінностей, у тому числі для їх
статистичного аналізу.

Термін «диференціальна психологія» ввів німецький психолог В. Штерн у
праці «Про психологію індивідуальних відмінностей» (1900). Першими
відомими представниками нового напряму були А. Біне, О. Ф. Лазурський,
Дж. Кеттелл та ін.

Психофізіологія. Психофізіологія — галузь науки, що вивчає
закономірності співвідношення психічного й фізіологічного для
встановлення психофізіологічних закономірностей та механізмів
життєдіяльності, розвитку, навчання та праці людини.

Основними напрямами досліджень психофізіології є: міжрівневі
співвідношення «психічного» і «фізіологічного»; нейрофізіологічні,
біофізичні, нейрональні, енергоінформаційні та інші механізми психічної
активності; механізми становлення і розвитку психофізіологічних функцій;
індивідуальні психофізіологічні механізми та особливості (генетичні,
вікові, статеві тощо); психофізіологічні основи розвитку й удосконалення
вищих психічних функцій; психофізіологічні взаємозв’язки у випадку
порушення окремих фізіологічних, психічних функцій (психосоматичні,
соматопсихічні проблеми); діагностика і корекція психофізіологічного
стану.

* * *

Історія психології. Історія психології — галузь психологічних
знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і
логічному аспектах з акцентом на першому із них. Вона показує історичне
становлення психологічних знань, відшуковуючи зв’язок з духовною і
матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрями
досліджень у зв’язку з «духом часу».

Серед найважливіших питань, які вивчає історія психології, можна
виділити такі:

методологія історії психології з її двома основними полюсами —
сцієнтизмом і антисцієнтизмом, критеріями поділу теоретичного й
емпіричного;

історія методології, включаючи проблеми співвідношення механіцизму й
холізму як протилежних підходів до розуміння і пояснення людської
психіки, пізнавальних та метафізичних аспектів, аналіз гуманістичного й
«обезлюдненого» начал, механіцизму та операціоналізму;

сучасний стан психологічної науки з її проблемами сучасної теорії і
методології, структури знання в цілому;

зіставлення досліджень різноманітних шкіл і напрямів — біхевіоризму,
інтроспекціонізму, гуманістичної психології, феноменологічного,
екзистенціального, трансперсонального напрямів, гештальтпсихології,
символічного інтеракціонізму, фрейдизму;

історія окремих розділів психологічного знання — когнітивної психології,
нейропсихології, теорії діяльності, психології релігії, психології
творчості, політичної психології і т. п.;

хроніка наукового життя; внесок учених у розвиток психологічної науки.

Складовою історії психології є історіографія психології— сукупність
досліджень, об’єктом яких і є історія психології. Вона ставить своїм
завданням дослідити минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку
психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку,
закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну
реальність, взаємодії науки та соціальної практики.

На початку XX ст. відомий німецький психолог Г. Еббінгауз почав одну із
своїх книг афоризмом: «Психологія має довге минуле і коротку історію».
Це ж стосується й історії психології як напряму досліджень. Хоча біля її
колиски стояв ще Арістотель, котрий написав перший огляд попередніх
уявлень про душу, загострений інтерес до минулого виник лише в XX ст.
Так, на початку століття, в період різкої критики поглядів на предмет і
методи психології, що панували до цього, зароджуються психоаналіз,
біхевіоризм, геш-тальтизм (М. Діссор, О. Клемм).

На межі 30-х років, коли розпалися головні школи попереднього періоду,
робляться спроби синтезувати ідеї різних напрямів (/. Флю-гель, Т.
Хелдбреді, Ч. Спірман). У 60— 70-х роках виникає нова хвиля
історико-психологічних досліджень, викликана науково-технічною
революцією. Вона поставила на порядок денний кількісні, якісні й
структурні зміни в науковій діяльності, в тому числі у сфері вивчення
людини, її поведінки й особистісних властивостей (М. Хе-нле, Я. Янес, Я.
Силіван, І. Кантор, Д. Клейн, Р. Ландін, М. Рахлін).

У 80— 90-ті роки з’являються фундаментальні праці зарубіжних і
вітчизняних авторів, в яких ставиться завдання створити загальну теорію
розвитку психологічних ідей, розкрити умови й причини цього розвитку
(соціокультурні й особистісні), закономірності і механізми одержання
нового знання про психічну реальність, взаємодію науки і соціальної
практики. Серед численних досліджень варто виділити праці таких
зарубіжних авторів, як «Історія і системи психології» Ф. Бреннана,
«Історія західної психології» Д. Мюррея, «Форми психологічного знання»
Дж. Ноттермана, «Історія психології» Т. Лехейя, «Історія психології» М.
Г. Ярошевського; в Україні — фундаментальні праці академіка В. А.
Роменця з історії психології Стародавнього світу і Середніх віків
(1983), епохи Відродження (1988), XVII століття (1990), епохи
Просвітництва (1993).

Як і будь-яка інша наука, історія психології будується на фактах, на
критичному аналізі особливої емпірії у вигляді реальних подій
(відкриттів, помилок, теорій, суперечок тощо), які відбувалися в
конкретну епоху. Достовірне конструювання цих подій, їх опис —
необхідний грунт історичного дослідження. Від опису картин того, чого
вже немає, до пошуку механізмів, дія яких привела до результатів, що
записані в пам’яті науки, — такий шлях пошуку ключових, значущих думок.
Тільки тоді, коли історичне дослідження виявить, як були досягнуті ці
результати, завдяки чому виникло нове знання, воно набуває статусу
наукового.

У сучасних умовах актуальними питаннями досліджень історії психології є
такі: предмет і принципи історико-психологічного дослідження та його
логіка; психологія в Україні та її зв’язок із всесвітньою історією
психології; проблеми періодизації, рушійних сил розвитку психологічних
знань; зв’язок історії психології з історичною психологією та ін.

Історична психологія. Предметом історичної психології є психологічні
особливості становлення пізнання, світосприймання, особистості,
засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи (В. Вундпі);
специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів;
закономірності соціогенезу вищих психічних функцій у їхньому загальному
історичному розвитку; специфіка побудови свідомості в різних
суспільно-економічних формаціях.

Питання історичного розвитку психіки переважно розглядаються у зв’язку
із вирішенням загальних дослідницьких завдань. Помітними в цьому напрямі
стали окремі положення О. Р, Лурії (1974), Л. С. Виготпського (1968), С.
Л. Рубинштейна (1957), А. В. Брушлін-ського (1968), П. Тульвісте (1988).
Проте історична психологія як самостійна наука робить лише перші кроки.

Одним із актуальних завдань сьогодення є дослідження процесу
міжнаціонального спілкування і відносин, що складаються в процесі такого
спілкування. Етносоціологічні матеріали показують, що етнічне довкілля
значною мірою визначає характер повсякденних психологічних уявлень, які
є важливими механізмами регуляції поведінки особистості.

Етнопсихологія. Етнопсихологія являє собою міждисциплінарну галузь
знання, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний
характер, закономірності формування і функції національної
самосвідомості, етнічних стереотипів, механізми групової психології
всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними (народності,
нації).

Завдання створення спеціальної дисципліни — «психології народів» — було
проголошене вже в 1860 р. М. Лацарусом і X. Штейн-талем, які визначали
«народний дух» як особливе, замкнене утворення, що знаходить свій вияв у
психологічній схожості індивідів, котрі належать до окремої нації, а
водночас і свідомість, зміст якої може бути розкритий шляхом
порівняльного вивчення мови, міфології, моралі й культури.

На початку XX ст. ці ідеї дістали розвиток і часткову реалізацію в
«психології народів» В, Вундта.

У сучасній етнопсихології можна виділити декілька самостійних напрямів:

1) порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіології,
когнітивних процесів, світосприймальних настанов, ментальності;

2) культурологічні дослідження, спрямовані на виявлення особливостей
символічного світу і ціннісних орієнтацій народної культури, нерозривно
пов’язаних з відповідними розділами етнографії, фольклористики і т. п.;

3) вивчення етнічної свідомості й самосвідомості, міжгрупових стосунків;

4) дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей.

У сучасних умовах особлива увага в етнопсихології надається вивченню
психологічних причин етнічних конфліктів, пошуку ефективних шляхів для
їх вирішення, а також виявлення джерел зростання національної
самосвідомості, розвитку її в різному соціальному й національному
середовищі.

Психологія культури. Психологія культури — галузь науки, яка вивчає
механізми процесів психічного відображення та створення людиною
культурних цінностей, особливостей прояву та формування особистісних
якостей людини в процесі інкультурації та має за мету розглянути
культуру з позиції суб’єкта культуротворчої діяльності, його потреб,
цінностей, родових відмінностей.

Предмет досліджень даної науки включає: психологію культури в структурі
гуманітарних наук; різні аспекти виникнення, становлення та
функціонування культури; взаємозв’язок процесів психічного відображення
та створення культурних цінностей; онто-психологічні аспекти культури;
творчість та самотворчість суб’єктів як джерело культури; людину як
суб’єкт і об’єкт інкультурації (формування психічних та особистісних
якостей у процесі освоєння індивідом культурної спадщини та залежність
усієї діяльності від її психічних регуляторів — потреб, цінностей,
цілей, засобів реалізації); проблему «діалогу культур»; причини
неадекватного відображення форм та змісту культури: методи виявлення та
корекції; психічне здоров’я та цілісність особистості залежно від
збалансованості впливу культурного середовища; психологічне
обгрунтування необхідності вдосконалення змісту і форм масової
комунікації; психологічні умови подолання дезинтеграції ціннісних систем
особистості в період кризи певного типу культури.

Соціальна психологія. Соціальна психологія — галузь психології, що
вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх включення
в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп.
Протягом тривалого часу соціально-психологічні погляди розроблялися в
межах різних філософських учінь у психології і соціології, а також в
антропології, етнографії, мовознавстві. До другої половини XIX ст.
належать перші спроби створення самостійних соціально-психологічних
концепцій: «психологія народів», «психологія мас» (С. Сигеле, Г. Лебон),
теорія «інстинктів соціальної поведінки» (У. Мак-ДаугалІі). Початком
існування соціальної психології як окремої дисципліни вважається 1908
p., коли з’явилася праця англійського психолога У. Мак-Даугалла і
американського соціолога Е. Росса.

Структура соціальної психології як науки охоплює таке коло проблем: а)
соціально-психологічні явища у макросередовищі, у великих соціальних
спільнотах (закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв,
упереджень, моди, смаків, чуток тощо); б) соціально-психологічні явища в
мікросередовищі, у малих групах і в колективах (психологічна сумісність
і несумісність людей у різних видах спільної діяльності, міжособистісні
стосунки і груповий -клімат, явища лідерства і керівництва, типи
групової згуртованості тощо); в) соціально-психологічні прояви
особистості (співвідношення самооцінки й оцінки, конформність, стан
фрустрації тощо).

Спорідненою соціальній психології є соцієтальна психологія, що вивчає
групову психіку, психіку мас, психіку раціональних та ірраціональних
соціумів. Предметом досліджень соцієтальної психології стають проблеми
менталітету спільнот, етнічних груп, соціально-психологічні механізми
соціальної динаміки, глибинні соціально-психологічні і духовні параметри
соціуму; підсвідомі регулятивні чинники соціальної динаміки;
властивості, стани, процеси соцієтальної психіки.

Великого значення набуває створення соціально-психологічної служби, яка
могла б забезпечити вирішення прикладних проблем соціальної психології в
економіці, системі виховання, сфері масової інформації, спорті, в сфері
побуту і сім’ї.

Психологія праці — галузь науки, що вивчає психологічні особливості
трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації
праці (НОП). У завдання психології праці входить дослідження професійних
особливостей людини, закономірностей розвитку трудових навичок,
формування конкретних форм трудової діяльності, мотивів ставлення людини
до праці, з’ясування впливу на трудівника виробничої ситуації тощо.

Психологія праці має ряд розділів. Серед них особливе місце займає
інженерна психологія— галузь науки, яка вивчає трудову діяльність людини
або групи людей у процесі взаємодії з технічними засобами.

Предметом інженерної психології є вивчення діяльності оператора в
автоматизованих системах управління, розподілу і погодження функцій між
людиною і машиною тощо, проблеми адаптації людини до технічних засобів
діяльності, системотехнічні проблеми поекту-вання, побудови та
експлуатації систем «людина — технічні засоби — середовище»; розробка
методів оцінки надійності та ефективності роботи спеціалістів у таких
системах. Тут методичною базою досліджень виступає передусім теорія
функціональної системи П. К. Ано-хіна. Відкриті ним якісні специфічні
системні процеси, ідеї «акцептора результатів дії», «ієрархії
результатів» та інші дають можливість вивчити відношення між елементами
системи соціальних, психологічних і фізіологічних параметрів у їхній
взаємозумовленості й неподільній цілісності.

Економічна психологія. Економічна психологія — галузь психології, що
вивчає психологічні явища, пов’язані з виробничими відносинами людей.
Виникла вона на перехресті соціальної психології, психології управління,
психології праці з економічною наукою.

У межах економічної психології формуються два розгалуження — виробнича
економічна психологія та економічна психологія маркетингу.

Міжнародна асоціація дослідників з економічної психології (МАДЕП) на
основі синтезу різноманітних історичних і національних підходів дала
таке визначення економічної психології: «економічна психологія — це
дисципліна, яка досліджує економічні механізми і процеси, що зумовлюють
споживання та інші види економічної поведінки. Вона характеризує
переваги, вибір, рішення і фактори, що на них впливають, як і наслідки
рішень і вибору у відповідності із задоволенням потреб. У подальшому
вона аналізує впливи зовнішніх економічних феноменів на поведінку людини
і її самопочуття. Відповідні дослідження будуються за різними рівнями
спільноти: від споживання індивіда і сім’ї до макрорівня цілої нації».

Феномени економічної психології — когнітивні й афективні характеристики
економічної поведінки, атитьюди, мотивація, вплив соціуму на економічну
поведінку, і навпаки. Головне — ці феномени пов’язуються з реаліями
економічного життя: прийняттям господарських рішень, маркетингом,
податковими проблемами, стратегією досягнення прибутку тощо.

Сучасна економічна свідомість характеризується парадоксальною
двоїстістю, що виявляється в розриві між відображенням відносин
виробництва, розподілу і споживання. Свідомість ця переважно пасивна,
дискретна і донаукова. Оскільки когнітивна структура цієї свідомості
грунтується на принципі примітивної рівності, остільки стає зрозумілим,
що вона має розвинуті несвідому і підсвідому сфери, викликані
пригніченими потягами й безперервним дисбалансом уявлень про цінності і
виробництва, і споживання.

Серед проблем, що вимагають подальшого дослідження — питання місця
особистості, людини в структурі продуктивних сил, структури економічної
свідомості і проблем її формування; вивчення ставлення людини до різних
форм власності; психологічні проблеми розподілу і споживання; проблеми
потреб людини, їхні кількісні та якісні характеристики, закономірності
їх зародження, розвитку, задоволення і відтворення; умови ефективного
функціонування господарського механізму; психологічні умови ефективності
планування; розробка на основі психологічних досліджень концепцій і
практичних рекомендацій, здатних вплинути на подальше підвищення
ефективності економіки.

Політична психологія. Демократизація життя несе з собою не тільки права
і свободи, а й складніші, ніж раніше, вимоги до громадянина. Передусім
це необхідність оволодіння нормами політичної культури, якими
визначається участь громадян у різноманітних політичних процесах. І хоча
демократія — це влада народу, все ж це — влада, а будь-яка влада
здійснюється за допомогою нормативного регулювання.

Політична психологія — галузь психологічної науки, що вивчає
закономірності засвоєння норм демократичного суспільства, стимуляції
активного ставлення до своїх політичних і громадянських прав, участі в
розвитку культури законодавчої діяльності.

Політична психологія як наука охоплює таке коло проблем: психологічні
механізми та закономірності політичної соціалізації особистості;
політична культура людини і суспільства як соціально-психологічний
феномен; особистість політичного лідера і його імідж; психологія влади;
соціально-психологічні детермінанти політичної свідомості та поведінки
мас і організацій (партій, рухів тощо); ма-совидні психічні явища як
фактор розвитку політичних процесів; .етнопсихологічні чинники
політичного життя суспільства; психологія політичної активності й
екстремізму; соціально-психологічні чинники прийняття політичних рішень;
психологія політичного конфлікту; політико-психологічний аналіз процесів
масової комунікації; психологічні закономірності політичної пропаганди
та реклами; психологія зовнішньої політики та міжнародних відносин;
психологічні засади моделювання та прогнозування політичних процесів;
технології психологічної підготовки політиків, їх консультування та
навчання.

Психологія релігії. Психологія релігійної свідомості — галузь
психологічної науки, яка вивчає релігію як психологічний та
соціо-культурний феномен, механізми процесів творення релігійних
цінностей, соціально-психологічні умови формування релігійних уявлень,
світосприймання, світорозуміння.

Основні напрями досліджень даної науки — психологічні закономірності
формування релігійної свідомості; релігійність як
соціально-психологічний феномен; етнопсихологічні чинники релігійної
свідомості суспільства; психологія релігійної активності; масовидні
релігійні психічні явища релігійного екстазу; особистість релігійного
лідера, його вплив на свідомість членів певного релігійного осередку;
психологічні засади моделювання та прогнозування релігійних процесів у
суспільстві; психологічний аналіз впливу на суспільну свідомість різних
релігійних напрямів та конфесій, психологічні закономірності релігійної
пропаганди та реклами; релігієзнавство як навчальна дисципліна.

Юридична психологія. Юридична психологія — галузь психологічної науки,
що вивчає психологію державно-правових явищ як цілісність, в якій
органічно поєднується психологічне і юридичне і виділяються юридична й
психологічна підсистеми, що перебувають у русі, розвитку й нерозривному
зв’язку.

Юридична психологія вивчає також закономірності особистості та її
діяльності у сфері правових відносин.

Перші лабораторні дослідження в галузі юридичної психології під впливом
експериментальної психології були проведені наприкінці XIX — на початку
XX ст. Основні зусилля були спрямовані на вивчення психології слідчих
показань і допиту (А. Біне, Г. Тросе, К. Марбе, В. Штерн та ін.),
«діагностики причетності» до злочину (К. Юнг та ін.), судової та слідчої
роботи, психологічних основ професійного відбору й навчання юристів (Г.
Мюнстерберг).

Система юридичної психології складається із загальної та окремої частин.

У загальній частині вивчається її предмет, метод, зв’язки з іншими
науками; проводиться психологічний аналіз ситуацій правового регулювання
соціальної поведінки людини, досліджується правосвідомість людини на
суспільному й особистісному рівнях; розглядається психологія юридичної
діяльності, зокрема психологічний профіль юриста, професіограми
юридичних професій, проблеми профвідбору та профорієнтації осіб
відповідно до вимог юридичної діяльності.

Окрема частина юридичної психології аналізує психологічні закономірності
різних стадій провадження правосуддя; вивчає особистість злочинця,
формування злочинної мотивації, соціально-психологічні особливості
злочинних груп. До структури цієї частини входять: кримінальна
психологія; слідча психологія, психологія потерпілого; виправно-трудова
психологія.

Психологія управління. Психологія управління — галузь науки, яка вивчає
психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні
основи добору та навчання управлінських кадрів.

Предмет досліджень: психологічні аспекти змісту та структури
управлінської діяльності; психологічні особливості управління у сфері
виробництва, бізнесу, освіти, культури; психологічні особливості стилів
управління; психологічні основи прийняття управлінських рішень;
закономірності взаємодії та ділового спілкування керівника з підлеглими;
психологічні умови попередження та розв’язання конфліктів у трудовому
колективі; формування сприятливого соціально-психологічного клімату в
трудовому колективі; психологічні критерії та методи добору
управлінських кадрів.

Психологія наукової творчості. Психологія науки — галузь психології
людської діяльності, що вивчає психологічні фактори наукової діяльності
з метою підвищення її ефективності.

Предмет досліджень: зв’язок психології науки з наукознавством (логікою
науки, історією науки, соціологією науки, організацією науки, етикою
науки); психологічні механізми виробництва наукових знань в умовах
індивідуальної і колективної діяльності; психологічна підготовка
наукових кадрів; діагностика формування відповідних особистісних якостей
і установок; вікова динаміка наукової творчості; психологічні аспекти
наукових комунікацій, сприйняття та оцінка нових ідей; діяльність,
спілкування та міжособистісні стосунки вчених в організаціях і
колективах різного типу, що мають як формальний (юридичне узаконений),
так і неформальний (наукова школа, «невидимий коледж») статус.

Первісне суспільство Стародавній світ Середні віки

Ситуативне визначення вчинку.

Приєднання людини до світу як опори буття

ситуація значень ситуація конфлікту ситуація колізії

Екзистенціальний принцип у психології

анімізм відособлення психічного теологічний антропологізм

Фаталізм Магія Табу і оргіастична розкутість поведінки

Психологія вчинку-ритуалу Нірвана, поглад до чуттєвості і уникання
страждання

Мікрокосм і макрокосм

Душа і Бог

Психіка як образ буття Категоріальна сума схоластичної психології

народні вірування,

міфи,

легенди

Конфуцій

Лао-Цзи

Упанішади

Будда

Демокріт

Платон

Арістотель

Цицерон

Плотін Августин

Григорій Нисський Немесій Емесський Абеляр

Данте

Фома Аквінський

Самопізнання

відчуження самосії освоєння самості пізнання самості

проекція на зовнішній світ

уявлення про генія і демона

людина — міра всіх речей, аналог великого світу, рівень досконалості

міфологічна психологія

філософська психологія

Відродження

Бароко (Анти-Ренесанс)

Просвітництво

Мотиваційне визначення вчинку.

Індивідуальна самодостатність людини перед світом

мотивація як така боротьба мотивів прийняття рішення (мета)

Феноменологічний принцип у психології

«Я» та «інший»

стражденність і самодостатність психічного паралогізм інтелектуального
і морального

Психологія титанізму Фаустівська психологія (діалектика добра і зла)

Гуманістична психологія Рефлекторний принцип у психології Монадологічний
принцип у психології Самопзнання як самостворення людини

Емотивістична психологія

Інтелектуальна психологія

Волюнтаристична психологія

Ібн Сіна

Авероес

Піко делла Мірандола

Лоренцо Валла

Беме

Еразм

Роттердамський Гокленіус

Н. Кузанський

Рабле

Сервантес

Шекспір Декарт

Спіноза

Локк

Лейбніц

Берклі

Гоббс Паскаль

Мальбранш

Шефтсбері

Гізель

Я перський

Гельвецій

Дідро

Руссо

Кант

Гегель Фейербах

Кониський

Радищев

Сковорода

Самопізнання

відчуження самості освоєння самості пізнання самості

творчий універсалізм та індивідуалізація, розвиток і утримання
суперечності духу рефлекторний автоматизм, людина як монада, «очерет на
вітрі» творчі здатності, недосконалість, відкритість і закритість
людської психіки як системи

філософська психологія

Психологія XIX— XX ст.

Дійове визначення вчинку. Освоєння людиною світу

мета дії засіб дії спосіб (образ) дії

Принцип індивідуалізації у психології

біологічні і соціальні фактори, становлення і функціонування психіки

адаптація творчість особистість

Еволюційна психологія

Психологія свідомості

Психологія народів Суб’єктівістська психологія творчості Емпірична
психологія творчості Психологія творчої індивідуальності Принцип
цілісності психічних проявів Принцип антагонізму шарів психічного
Психологія життєвого та творчого шляху особистості

Спенсер

Дарвін

Сеченов

Рібо

Вундт

Джеме

Бергсон

Леві-Брюль

Фрезер

Афанасьев Потебня

Веселовський

Франко

Бердяев Уотсон

Скіннер

Фрейд

Юнг

Келер

Фромм

Піаже

Бехтерев

Павлов

Виготський

Узнадзе

Рубінштейн

Самопізнання

відчуження самості

освоєння самості

пізнання самості

біологічне, фізіологічне, соціальне, кібернетичне, техніцистичне, речі
як міра людини

продуктивна діяльність — моральна, художня, наукова, технологічна

моделі світу і людини та їхній феноменологічний рух: окремого індивіда
— особистість, характер, життєвий і творчий шлях; своєрідність вираження
вселюдського

наукова психологія

A — цикл пізнавальній дій дослідника щодо предмета дослідження; В — цикл
перетворююча дій дослідника щодо психологічного явища, відображеного в
предметі; С — загальний цикл дослідницьких дій психолога щодо
психологічних явищ світу

Похожие записи