Реферат на тему:

Дати поняття гармонійного розвитку особистості і обґрунтувати шляхи

його формування

Процес розвитку і формування особистості

Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними
їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних
відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси
загальнолюдського, суспільне значущого та Індивідуально неповторного.

Індивідуальність — це цілісна характеристика окремої людини, її
оригінальність, самобутність її психічного складу. Не кожен індивід є
індивідуальністю. Для цього треба стати особистістю.

Розвиток людини — процес становлення та формування п особистості під
впливом зовнішніх і внутрішнє, керованих і некерованих чинників, серед
яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею
знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності.
Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає
передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її
нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам’яті, сприймання,
уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей
особистості.

Формування особистості — становлення людини як соціальної істоти
внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття «розвиток особистості» та «формування особистості» дуже близькі,
їх нерідко вживають як синоніми. Виділяють три види розвитку і
формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток і
самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному,
соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток
кісткової та м’язової систем, внутрішніх органів, нервової системи.
Психічні зміни — передусім розумовий розвиток, формування психічних рис
особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в
суспільстві — соціальний розвиток особистості.

Розвиток особистості залежить від спадковості, середовища та виховання.
Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні
суперечності: процеси збудження і гальмування; в емоційній сфері —
задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і
потребами виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного
рівня розвитку); між рівнем розвитку особистості й ідеалом: оскільки
ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до
самовдосконалення особистості; між потребами особистості та моральним
обов’язком: щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона
«стримується» моральним обов’язком людини, сприяючи формуванню здорових
матеріальних і духовних потреб особистості; між прагненням особистості
та п можливостями: коли особистість прагне досягти певних результатів у
навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще не достатній, для
вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою.

У навчально-виховній діяльності педагогам слід враховувати, що розвиток
особистості школяра має наслідувальний характер (на основі цієї
закономірності розробляються теоретичні засади використання методу
прикладу у вихованні), а людська особистість розвивається в діяльності
(природні задатки людини реалізуються тільки в процесі її
життєдіяльності, всебічному її розвитку сприяє залучення до різних видів
діяльності), під впливом середовища (умови життя, насамперед близьке
оточення, засоби масової Інформації, вулиця, шкільний колектив
справляють відчутний вплив на розвиток особистості школяра). Цей
розвиток відбувається як результат впливу на всі сторони людської
психіки (на уроці, на виховному занятті повинні бути задіяні й мислення,
і увага, і пам’ять, і уява, й емоційно-почуттєва сфера). Нові риси
особистості потребують нового ставлення до неї (врахування у вихованні
не тільки вікових особливостей учнів, а й того, що дитина щодня
збагачується знаннями, життєвим досвідом, сьогодні є іншою, ніж була
вчора).

Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов’язані з
анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної
нервової системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку
людини поділяють на певні вікові періоди.

Вікова періодизація (класифікація) – поділ цілісного життєвого циклу
людини на вікові відрізни (періоди), що вимірюються роками.

Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості запропонував Платон
(охоплює життєвий цикл розвитку людини від народження до смерті). У ній
розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному з
вікових періодів.

Видатний чеський педагог Я.-А. Коменський розробив чітку для свого часу
вікову періодизацію і систему шкіл. Він намітив чотири ступені в системі
народної освіти (дитинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожний з
яких був розрахований на шість років.

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична класифікація, пов’язана з
розвитком школи і дошкільних закладів.

У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6—7 — 11—12 років);
середній, або підлітковий (12—15 років); старший, або юнацький (15—18
років). Межі вікових періодів відносно рухомі, тому що природний
потенціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віковій групі
властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні ознаки, які
називають віковими особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливими показниками готовності дитини до
навчання є навички до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння
слухати вчителя і виконувати його завдання. Пізнавальна діяльність
відбувається переважно в процесі навчання, пам’ять наочно-образна,
мислення розвивається від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Позначений бурхливим ростом і розвитком організму. Нові
переживання вносить у життя підлітка статеве дозрівання, хоча воно й не
є визначальним. Сприймання перебуває у стадії становлення, тому якість
його різна. Поліпшується продуктивність пам’яті. Для підлітка характерна
розпорошеність інтересів. Значну роль у його житті відіграють різні
форми спілкування, посилюється прагнення дружити. Підлітковий період
потребує певної диференціації в організації життя хлопців і дівчат.
Наприкінці цього періоду перед учнями реально постає завдання вибору
професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру
і життєвого самовизначення, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам’ять
старшокласника стає зрілішою. Мислення здатне абстрагувати і
узагальнювати навчальний матеріал. Мовлення збагачується науковими
термінами, увиразнюється і конкретизується. Вперше старшокласники
переживають почуття кохання. В них формуються стійкі професійні
інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

Всередині кожної вікової групи існують значні відмінності, що залежать
від природних задатків, умов життя і виховання дитини, їх називають
індивідуальними особливостями (темперамент, характер, здібності та ін.).

Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка
виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу
) і психічних процесів.

Темперамент залежить від світогляду, характеру, освіти, виховання і
позначається на всіх сторонах психічного життя й діяльності людини. Він
зумовлений типом нервової системи. Сучасна психологія виділяє такі типи
темпераменту: 1) сильний, врівноважений, рухливий — сангвінік;

2) сильний, врівноважений, інертний — флегматик;

3) сильний, неврівроважений — холерик; 4) слабкий, гальмівний —
меланхолік. Від урахування цих типологічних властивостей нервової
системи школярів у навчальновиховному процесі залежать наслідки навчання
і виховання.

Характер — комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються
в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці,
колективу, до самої себе.

Як і світогляд, характер є стрижнем особистості, визначає її
індивідуальність.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного
виконання певних видів діяльності.

До загальних здібностей, які виявляються в усіх видах людської
діяльності, відносять загальні розумові здібності, пам’ять, увагу та ін.
Спеціальні здібності відповідають вужчому колу вимог конкретної
діяльності (музичний слух — для музиканта, творча уява — для
конструктора та ін.). Для формування здібностей школярів потрібні
відповідні умови.

Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її
інтересів, потреб.

Інтерес — спрямованість людини на певний об’єкт чи певну діяльність,
зумовлена позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось.

Потреба — необхідність у чомусь.

Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання виконувати
певну працю.

Нехтування індивідуальними особливостями призводить до того, що нерідко
навіть здібні учні втрачають інтерес до навчання, праці й потрапляють до
категорії так званих важких дітей. Належним чином поставлене виховання
передбачає знання кожного учня, тому що без урахування індивідуальності
школярів неможливе успішне навчання і виховання.

Вплив середовища на розвиток і формування особистості

Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і
значною мірою впливають на її розвиток.

Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на
природне (географічне), соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну
роль у розвитку людини. Природне середовище, у тому числі клімат,
різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб
життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як
сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими
постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому
потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло
використовувати в процесі виховання.

«Головна справа виховання якраз у тому й полягає, — вважав відомий
психолог С. Рубінштейн, — щоб тисячами ниток зв’язати людину з життям —
так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для
неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона
залучається. Це важливо тому, що головне джерело всіх моральних
негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка
утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує,
відходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостерігачами,
готовими на все махнути рукою, — тоді все їм стає ні до чого».

Рубінштейн Сергій Леонідович (1889—1960) — видатний російський психолог
і філософ. Основні праці присвячено проблемам психології, дослідженням
пам’яті, сприймання, мовлення, мислення. Головна праця «Основи загальної
психологи».

У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з
одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми,
установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він
належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних
зв’язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти
вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній,
енергетичній, інформаційній, комп’ютерній тощо, оволодіти досвідом
старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи
найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне
до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення2.

Соціалізація залежить від багатьох чинників, які можна звести до трьох
груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос); 2)
мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і
розвивається людина); 3) мікрочинники (сім’я, дитячий садок, школа,
позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства
однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання).
Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину,
динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі,
змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також
оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив
сусідів на виховання дітей у родині, адже від них найшвидше можна
отримати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід — найближча
родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусідами, батьки вводять дітей у
громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою
націю та поважати інші народи.

Родинна педагогіка вчить батьків не тільки того, як використовувати
сусідські стосунки у вихованні дітей, а й як учити їх будувати розумні
взаємини з однолітками у дворі. Адже тут дитина шліфує свій характер,
позбувається недоліків. Цього вона не досягла б, перебуваючи тільки в
оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти.
Тому «у цій справі треба виявляти обережність, але й не бути боягузом. У
запалі веселих дитячих ігор і забав, що гартують тіло, відточують розум
і радують душу, навряд чи так легко дитина може зіпсуватися.

Спеціальної виховної роботи щодо їх профілактики потребують такі
патологічні явища суспільного життя, як пияцтво, наркоманія, паління,
хабарництво, злодійство, рекет, проституція. Про методику виховної
роботи з формування у школярів несприйнятливості до цих негативних явищ
йтиметься далі.

Певний позитивний виховний вплив на розвиток особистості мають і засоби
масової інформації — телебачення, радіо, преса — як один з компонентів
соціального оточення. Повідомляючи про соціальне значущі факти, явища,
події, процеси, вони виховують у підростаючого, покоління певне
ставлення до цієї інформації, сприяють його Духовному збагаченню,
соціальному зростанню, виробленню в нього правильного ставлення до
життя, активної життєвої позиції. Зрештою, все це позначається на
позитивному ставленні до навчальної праці як основного виду Діяльності
учня.

Використовуючи засоби масової інформації у виховному процесі, педагогам
і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі або статті у
газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр
обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко
розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому
нерідко він схвально сприймає те, що викривають автори фільму, а відтак
намагається наслідувати «телегероя». З огляду на таку психологію
сприймання побаченого, найнебезпечнішими для виховання підростаючого
покоління є зарубіжні серіали бойовиків, що заполонили український
телеекран. Педагоги повинні допомагати школярам правильно оцінювати
побачене чи прочитане.

Розвиток і виховання

Виховання — один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток
дитини.

Якщо середовище переважно стихійно впливає на розвиток людини, то
виховання завжди є цілеспрямованим, тому його результати передбачувані.

Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції:
організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;
підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвиткові й формуванню
особистості; усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку
і формуванні особистості; ізолює особистість від несприятливих для її
розвитку та формування умов, які неможливо усунути.

Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку
успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових
рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Звісно, воно не може
змінити кольору шкіри чи конституції тіла, успадкованих особистістю, але
може зробити її фізично здоровою, витривалою, загартованою. Виховання не
може докорінно перебудувати й тип темпераменту, але здатне внести до
нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням, людина
розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збільшує силу й динамічність
нервових процесів.

Успадковані людиною задатки розвиваються тільки у процесі її виховання:
правильне виховання сприяє розвиткові навіть дуже слабко виражених
задатків, неправильне — гальмує його.

Виховання не лише визначає розвиток, а й само залежить від нього,
постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його
завдання — йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому
новоутворення. Таку ідею висунув психолог Л. Виготський, який
обґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості. Суть
її в тому, що в розумовому розвитку дитини простежуються два рівні:
перший — рівень актуального розвитку як наявний рівень підготовленості
учня, що визначається тим, які завдання він може виконати самостійно;
другий, вищий рівень — «зона ближнього розвитку», — охоплює завдання,
які дитина не може виконати самостійно, але впорається з ними за
невеликої допомоги. Те, що сьогодні дитина робить за допомогою дорослих,
завтра робитиме самостійно. За таких умов, вважає Л. Виготський,
навчання викликає у неї інтерес до життя, пробуджує і приводить у рух
низку внутрішніх процесів розвитку. Отже, виховання формує особистість,
сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які ще не визріли, але
перебувають у стадії становлення.

Виготський Лев Семенович (1896—1934) — російський психолог, автор
культурно-історичної теорії розвитку людини, відомий теоретик
психології. Його праці мали значний вплив на розвиток суміжних з
психологією наук — дефектології, мовознавства, етнографії та ін.

Ефективність розвитку і формування особистості підвищується за умови, що
вона стає не лише об’єктом, а й суб’єктом виховання. Тільки ті виховні
впливи, які виражають потребу самої дитини і спираються на її
активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

Прикладом такого підходу до організації навчально-виховного процесу може
слугувати діяльність педагогічного колективу Севастопольського
гуманітарно-технічного ліцею. Тут з метою врахування вчителями
індивідуальних особливостей учнів психолог підготував психологічні карти
на кожного гімназиста, в яких зібрано необхідні для роботи відомості.
Так, у психологічній карті гімназистки Ніни записано, що вона прагне
дружнього спілкування, але природна підозрілість змушує її триматися від
однокласників оддалік. Схильна до аналізу, проте ця її риса може
перерости у критиканство. Докладає чимало зусиль для досягнення успіху в
навчанні, зневажливо ставиться до невдах. Психолог радить учителям
тримати її «в рамках», у її присутності наголошувати на позитивних
якостях інших гімназистів. Можна запропонувати дівчині стати
організатором, контролюючи при цьому виконання нею своїх обов’язків.

Скільки дітей — стільки й порад. Отримавши відповідні орієнтири,
педагоги виводять учнів на оптимальний режим навчання, і ті швидко
адаптуються до нових обставин.

Діяльність як чинник розвитку особистості

Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості
здійснюється в діяльності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в
дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є:

1) суб’єкт з його потребами;

2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об’єкт, на який
спрямовано діяльність;

3) засіб реалізації мети;

4) результат діяльності.

У роки навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій,
художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його
всебічний розвиток. «Тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К.
Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже,
діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно
виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно
виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без
другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед».

Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вищезгаданих видах
діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної
діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення
навколишнього середовища й самої себе. Активність виявляється у рухах,
пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на
саму себе. Останній вид активності називають самовихованням.

Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Гру вважають
провідним видом діяльності для маленької дитини, хоча важливою вона є й
для школярів, нерідко граються і дорослі. Навчання характерне для
школяра, але навчаються також дорослі люди. Праця — вид діяльності, яку
здійснюють дорослі, але працювати можуть і школярі. Тому поділ видів
діяльності за принципом, що маленькі діти граються, школярі —
навчаються, а дорослі — працюють, певною мірою відносний. Можна
погодитися лише з твердженням, що на кожному віковому етапі превалює
певний вид діяльності.

Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини. Тому
змалку слід підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання
дитини, розвивати в неї Інтерес до знань. В. Сухомлинський з цього
приводу писав: «Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні
означають, що ти закладаєш корінь свого паразитичного існування».

Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й
інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного
самовизначення.

Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду
поведінки, визначити своє місце в колективі, вчить її підкорятися і
керувати іншими.

Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є потреби.
Завдання педагога — відкрити вихованцям багатоманіття корисних для їх
розвитку видів діяльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від
шкідливих.

Завдання основних напрямів всебічного розвитку особистості

Усебічний розвиток людини, що є головною метою виховання, охоплює
розумове, моральне, трудове, естетичне й фізичне виховання в їх
нерозривному зв’язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з
цих напрямів має свій зміст і конкретні завдання.

Завдання розумового виховання

1. Озброєння учнів знаннями основ наук. У процесі навчання і виховання
учні засвоюють певний фонд знань: факти, термінологію, символи, імена,
назви, дати, поняття, зв’язки і залежності між ними, відображені в
правилах, законах, закономірностях і формулах.

2. Формування наукового світогляду та національної самосвідомості на
базі засвоєння системи знань і соціального досвіду. Про методику цього
напряму виховної роботи йтиметься далі.

3. Оволодіння основними мислительними операціями (аналіз, синтез,
порівняння, узагальнення, систематизація) у процесі
навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроках і самостійної роботи.

4. Вироблення вмінь і навичок культури розумової праці, передусім
інтелектуальних вмінь (загальних та спеціальних), вміння раціонально
організувати час розумової роботи, здатність робити все точно й
акуратно, тримати в належному порядку робоче місце, навчальні посібники,
приладдя тощо.

Завдання морального виховання

1. Формування в учнів моральних понять, поглядів і переконань.

2. Виховання моральних почуттів, які виражають запити, оцінки,
відношення, спрямованість духовного розвитку особистості.

3. Вироблення навичок і звичок моральної поведінки, які б стали потребою
і реалізовувалися б у будь-якій ситуації та умовах.

Вирішення цих завдань спрямоване на формування моральної свідомості як
одного з аспектів суспільної свідомості, що регулює моральний бік
діяльності людини.

Завдання трудового виховання

1. Психологічна підготовка особистості до праці —

формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, усвідомлення
соціальної значущості праці як необхідного обов’язку й духовної потреби
людини, бережливе ставлення до результатів праці та до людей праці,
творчий підхід до праці.

2. Практична підготовка до праці — озброєння учнів системою
загальноосвітніх і політехнічних знань про загальні основи виробничої
діяльності людини, вироблення вмінь і навичок трудової діяльності,
виховання основ трудової культури.

3. Підготовка школярів до свідомого вибору професії — виховна робота
Інколи, спрямована на те, щоб допомогти молодій людині обрати життєвий
шлях.

Завдання естетичного виховання

1. Формування естетичних понять, поглядів і переконань — виховання в
молодого покоління розуміння прекрасного, любові до нього, вміння давати
правильну естетичну оцінку фактам, явищам, процесам.

2. Виховання естетичних почуттів — особливих почуттів насолоди, які
відчуває людина, сприймаючи прекрасне в навколишній дійсності та в
мистецтві. Наявність таких почуттів є ознакою розвинутого естетичного
сприйняття, істотним критерієм естетичної культури людини.

3. Виховання потреби і здатності створювати прекрасне в житті та
мистецтві — розвиток творчих здібностей дітей, опанування ними певного
обсягу знань і практичних навичок у галузі музики і співу,
образотворчого мистецтва, залучення їх до різних видів художньої
самодіяльності, а головне — привчити школярів будь-яку роботу виконувати
красиво.

Завдання фізичного виховання

1. Виховання здорової зміни, бажання піклуватися про своє здоров’я,
постійно займатися фізичною культурою і спортом.

2. Підготовка до захисту Батьківщини, оволодіння для

цього прикладними видами спорту.

3. Підготовка до фізичної праці, виховання працездатності.

Зміст і методику виховної роботи з реалізації завдань розглянуто в
наступних розділах.

Людина, наголошував А. Макаренко, не виховується частинами. Через це
кожна складова виховання, виконуючи свою особливу роль, слугує водночас
досягненню єдиної мети, реалізується у поєднанні з іншими складовими.
Наприклад, розумове виховання тісно пов’язане з моральним вихованням,
оскільки моральність формується на основі світогляду й самосвідомості.
Успіх естетичного виховання також зумовлений рівнем розумового
виховання, тому що воно сприяє виробленню оцінних суджень, вихованню
смаків, розумінню мистецтва. Без розумового виховання неможлива належна
трудова підготовка, що потребує певного рівня мислення. Розумове
виховання позначається і на фізичному розвитку особистості; знання нею
основ фізіології та гігієни, розуміння сутності життєдіяльності
організму допомагає їй свідомо й розумно ставитися до свого здоров’я.

Простежується зв’язок естетичного і морального виховання. Прекрасне як
предмет естетичного впливу на школяра викликає також моральні почуття,
наприклад, роль краси рідної природи у вихованні любові до Батьківщини.
Естетичне виховання сприяє підвищенню ефективності трудового виховання
школярів. Вихованню любові до праці допомагає чіткість її організації,
злагодженість і ритмічність дій, раціональна організація робочого місця,
естетичний вигляд виробу як результату такої праці. Існує тісний зв’язок
і між естетичним та фізичним вихованням. Здоров’я, належний фізичний
розвиток, красива постава впливають на естетичний розвиток людини.

Про зв’язок фізичного виховання з розумовим та естетичним вже йшлося.
Воно тісно пов’язане також з трудовим вихованням, оскільки полегшує
виконання трудових операцій і процесів. Фізичне виховання сприяє
здійсненню моральних вчинків, докладанню вольових зусиль, вияву
моральної стійкості й витривалості.

Провідні завдання виховання школярів визначені пріоритетними напрямами
реформування виховання, визначеними Державною національною програмою
«Освіта» («Україна XXI століття»). До них належать: формування
національної свідомості, любові до рідної землі, народу, бажання
працювати задля держави, готовності захищати її; забезпечення духовної
єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та
історії свого народу; формування високої мовної культури, оволодіння
українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури,
звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які проживають
на території України; виховання духовної культури особистості, створення
умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів
вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти,
працелюбності та інших доброчинностей; формування творчої, працелюбної
особистості, виховання цивілізованого господаря; забезпечення
повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх
здоров’я; виховання поваги до Конституції, законодавства України,
державної символіки; формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між
ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;
формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;
розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов
для її самореалізації; формування у дітей і молоді вмінь між
особистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових
відносин.

Програма виховання — короткий виклад основних положень і цілей
діяльності на в чальмо-виховного закладу щодо виховання учнів упродовж
усього періоду їх навчання.

Вона ґрунтується на загальній меті виховання і передусім повинна
відображати якості, які необхідно сформувати у школярів, намічені
завдання та зміст, що мають бути реалізовані для досягнення мети.

Загальної мети виховання досягають поетапно. У роботі з кожною віковою
групою (молодший, середній і старший шкільний вік) ставлять конкретні
виховні цілі залежно від її особливостей, рівня вихованості дітей,
якостей, які треба сформувати відповідно до загальної мети виховання.

Зміст програми випливає з основних напрямів виховання всебічно
розвиненої особистості (розумове, моральне, трудове, естетичне й фізичне
виховання). Важливим аспектом у складанні та виконанні програми є
визначення послідовних цілей, які випливають із конкретних завдань та
змісту виховання на всіх етапах шкільного навчання.

Цілі виховання можна класифікувати:

а) за часом їх досягнення: загальні (формування певної якості впродовж
усього навчання), етапні (досягнення певного результату в коротшому
періоді — початкові класи або навчальний рік), оперативні (постановка
цілі конкретного виховного заходу чи сукупності виховних заходів,
спрямованих на досягнення певного результату);

б) за змістом: постановка цілей щодо формування окремих якостей
особистості (патріотизму, гуманізму, громадської активності та ін.).
Цілі за змістом також реалізуються поетапно. Наприклад, сумлінне
ставлення до праці формується через усвідомлення її цінності в процесі
виконання певної роботи.

Орієнтиром для школи у складанні програми виховання може бути
«Орієнтовний зміст виховання в національній школі», рекомендований
Міністерством освіти і науки України. Методичні рекомендації складаються
з восьми розділів. Перший — виховання як чинник цілісного формування
особистості. Другий — основні напрями виховання в національній школі
(завдання, які необхідно вирішити в процесі виховання учнів у
національній школі та сім’ї). Третій—шостий — характеристики головних
особливостей учнів різного віку, завдання їх виховання та орієнтовні
види діяльності й форми занять з учнями 1—3-х (4-х), 5—6-х, 7—9-х,
10—11-х класів. Сьомий — рекомендації, спрямовані на формування
колективу учнів школи, на розвиток і вдосконалення учнівського
самоврядування, організацію змагання, широке розгортання суспільне
корисної діяльності. Восьмий розділ — основні умови підвищення
ефективності спільної виховної діяльності школи, сім’ї та громадськості,
особливості цієї роботи.

Ці рекомендації не є обов’язковими для вчителя чи класного керівника,
вихователя, вони мають орієнтовний характер. Успішна робота з
рекомендаціями значною мірою залежить від того, наскільки педагог
підготовлений до творчого використання практичних порад.

Програма виховання дає змогу уникнути набору випадкових виховних заходів
у плануванні виховної роботи школи. Складаючи й реалізовуючи цю
програму, слід ураховувати таку систему компонентів духовного світу
особистості українця:

1) національну психологію — психологію працьовитого господаря, вмілого
хлібороба, поборника прав людини й державної незалежності, духовної
спадщини народу;

2) національний характер і темперамент — одвічне правдошукання,
гостинність і щедрість, лагідність, талановитість, ніжність і глибокий
ліризм, волелюбність і душевне багатство;

3) національний спосіб мислення — самобутність, завдяки чому із століття
в століття відтворюються і розвиваються самобутня українська культура і
духовність;

4) народну мораль, етику — людяність, доброту, милосердя,
співпереживання як найвищі духовні надбання;

5) народну естетику — красу поведінки, привабливий стиль життя,
доброзичливе ставлення до людей, уміння вишивати одяг, готувати смачну
їжу;

6) народну правосвідомість — життя за законами добра і краси, правди і
справедливості, гідності й милосердя;

7) національну філософію — самобутню систему ідей, поглядів на природу,
суспільство, всесвіт, на духовний світ людини, проблему долі людини
тощо;

8) національний світогляд — систему поглядів, переконань, ідеалів, яка є
основою національної духовності;

9) національну ідеологію — ідейне багатство нації, систему філософських,
політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних
ідей, поглядів і переконань;

10) національну свідомість та самосвідомість — відчуття гордості за
належність до української нації.

«Потреба спрямування змісту національного виховання (едукації) у русло
українознавства, — вважає М. Стельмахович, — диктується рядом вагомих
мотивів. По-перше, нагальною потребою відродженя й розвитку української
педагогічної культури в Україні. По-друге, тим, що саме українознавство
стало нині державною політикою і філософією, науковою системою, що
визначає основи освіти, культури, мистецтва, навчання й виховання.
По-третє, українознавча едукація орієнтується на здійснення
національного виховання через освіту. Термін «едукація» у класичній
педагогіці втілює в собі найголовнішу функцію основної школи — олюднення
знань, недопущення національного невігластва.

Список використаної літератури

Галузинский В. М. Индивидуальньїй подход в воспитании учащихся. — К.,
1982

Гуревич К. М. Индивидуально-психологические особенности школьников. — М
, 1988.

Конюхов Б. В., Пашин Ю. В. Наследственность чєловека. — М , 1971 Костюк
Г. С. Учебно-воспитательньїй процесе й психологическое развитие
личности. —К., 1989

Паламарчук В. Ф. Школа учит мыслить. — М., 1986.

Фіцула М.М. Педагогіка. – К., 2000

PAGE

PAGE 13

Похожие записи