РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Підготовка юнаків та дівчат до вступу у сімю

ПЛАН

ВСТУП

1.Подолання негативних тенденцій при підготовці до створення сім’ї.

2.Традиції дошлюбного спілкування.

3.Шляхи виховання майбутнього сім’янина.

4.Морально-психологічне становлення сім’янина.

ВИСНОВОК

Список рекомендованої літератури.

Вступ

Серед важливих проблем зміцнення Української держави важливе місце
займає формування сім’янина. Як найбільш чисельний динамічний первинний
осередок суспільних відносин сім’я постійно розвивалася зі всією
складністю своїх багатогранних взаємозв’язків, взаємо залежностей.
Звернення до прогресивних народно-педагогічних ідей минулого, уроків
історії дозволяє не тільки об’єктивно і правдиво висвітлювати
становлення шлюбно-сімейних відносин з найдавніших часів і до
сьогодення, найбільш прогресивною формою яких стала сучасна моногамна
сім’я, але й творити інформаційну базу прогнозування і розвитку
наступних сімейних процесів.

Сучасна родина (з її нуклеаризацією, малодітністю, відривом батьків і
дітей від спільної життєдіяльності, негативним впливом розлучень та
інших асоціальних явищ) перестала служити монополістом у передачі
досвіду старших поколінь. Нинішні юнаки і дівчата поняття не мають про
ту складну культуру взаємовідносин, якої вимагає шлюбне життя: “Їм ніхто
не говорив, і вони не знають, що жити в шлюбі, жити день у день разом в
одній кімнаті, не в щасливі години побачень, а все життя — це не стільки
черпати воду з криниці щастя, скільки відкривати нові джерела — це
великий ні з чим не порівнянний труд, напруження… Для цього потрібна
величезна культура, моральна підготовка, школа мудрості”.

Виділення зазначених інтегральних аспектів формування сім’янина
здійснено нами умовно. Підготовка підростаючого покоління до сімейного
життя повинна здійснюватися повсякденно і систематично, цілісно і
гармонійно на всіх вікових етапах розвитку особи. Не можна

“частинками”, готувати окремо до виробничої, трудової, педагогічної чи
будь-якої іншої діяльності. Але кожна окрема сфера людського життя має
свою специфіку, усвідомлення якої допоможе не тільки інтенсифікувати
зусилля педагогічної громадськості у зазначеному напрямі, але й значно
поліпшити їх результативність. Важлива роль відводиться не тільки сім’ї
,родині ,школі, вищим навчальним закладам, а й середовищу в якому
зростають діти.

1.Подолання негативних тенденцій при підготовці до створення
сім’ї.

Національне відродження і дальший розвиток духовної культури
українського народу зумовили гостру потребу актуалізації проблеми
формування особи українця з багатогранними знаннями, глибокою
національною свідомістю, високими інтелектуально-творчими,
духовно-моральними й естетичними якостями, патріотичними почуттями та
працьовитістю. Провідну роль у цьому відіграє цілеспрямована підготовка
підростаючого покоління до сімейного життя, до засвоєння родинних,
економічних, духовно-культурних й історичних традицій своєї сім’ї,
народу, нації.

Від моральної підготовки молоді до майбутнього сімейного життя,
від культури відносин між юнаками і дівчатами залежить культура нашого
суспільства, щастя й благополуччя майбутніх сімей. Емоційне безкультур’я
у людських стосунках породжує егоїзм, що виступає головною причиною
байдужості, аморальних вчинків, злочинів. Цинізм, бездуховність,
неробство, підліткова наркоманія, проституція, що все більше
проявляються у нашому суспільстві, мають згубний вплив на суспільство
взагалі і на окремі особи та

відносини між ними зокрема. Відійшли назад народні традиції природного
засвоєння та передачі наступним поколінням соціально-правової,
громадянської, морально-психологічної, господарсько-економічної,
емоційно-інтимної, педагогічної, дозвільно-оздоровчої культури
сім`янина.

Сім`я виступає для людини першим і найбільш довго тривало діючим
прикладом між особових стосунків, закладає основи виконання у
майбутньому всіх її сімейних ролей. У зв`язку з цим за глибиною,
безперервністю, силою впливу безпосередній досвід життя у батьківській
сім`ї набуває особливо важливого значення.

В умовах нуклеарної сім`ї нинішня дитина не бачить, а відповідно й не
переймає, позитивного прикладу взаємовідносин бабусі та дідуся з татом і
мамою, як батьків із дітьми У багатопоколінній сім`ї діти відчувають на
собі вплив старших, переймають їх звички, спостерігають їх взаємини,
вчаться розуміти, співпереживати іншим людям тощо.

В умовах неповної сім`ї відбувається обмеження тих різноманітних
стосунків, які складаються у сім`ях повних. Вірогідно, що даний вакуум
негативно відбивається на підготовці юнаків та дівчат до майбутнього
сімейного життя. Ситуація, що характеризується відсутністю наочного
зразка взаємин між чоловіком і дружиною, батьком і сином (дочкою),
матір`ю і дочкою (сином), ставлення кожного з них до сім`ї як до групи,
породжує ризик того, що у дітей сформуються викривлені погляди на шлюб
та сім`ю, що перешкодить у майбутньому становленню їх власної сім`ї.

Не сприяє позитивному становленню сім`янина і
малодітність сучасних сімей, приблизно половина яких — однодітна.
Звичайно, одно дітна

сім`я має можливість більше уваги приділяти освіті дитини, зростанню її
поінформованості, але як відзначають спеціалісти, у вихованні єдиної
дитини більше негативних, ніж позитивних факторів. Єдині діти —
вимогливі до інших і поблажливі до себе; як правило, більш егоїстичні,
зманіжені, розбещені.

Цілеспрямована підготовка сім`янина нерідко залишається поза
впливом не тільки батьків, але й суспільства в цілому, особливо сучасної
школи. Сім`я і школа знаходяться на задвірках щодо отримання
старшокласниками достовірної, наукової, довірливої інформації про
взаємини статей, першість з якої надійно займає вулиця та засоби масової
інформації. У цьому немає, на перший погляд, нічого загрозливого, адже
споконвіків, за народними звичаями, чим більше хлопчики і дівчатка,
юнаки і дівчата спілкуються між собою, тим краще. Але колись особливих
хвилювань у батьків за поведінку своїх дітей не було — хлопці і дівчата
спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем.

Отже, до створення своєї сім’ї, до виконання подружніх і батьківських
обов’язків готувати підростаюче покоління повинна не тільки сім’я, але й
спеціально підготовлені до цієї справи педагоги. Головними педагогічними
принципами у формуванні сім’янина виступають: народність,
природовідповідність, гуманність, етнічна соціалізація, збереження
духовної єдності, наступності і спадкоємності поколінь,
культуровідповідність, демократизм, родинно-громадсько-шкільна гармонія,
систематичність педагогічного впливу, утвердження життєвого оптимізму,
врахування вікових та індивідуальних особливостей дитини. Не менш
важливе значення мають і дидактичні принципи: науковість, доступність,
наочність, єдність різних форм, методів і засобів навчання (Стельмахович
М.).

2 Дошлюбного спілкування.

Дестабілізація нинішніх сімейних відносин у значній мірі викликана
низькою культурою дошлюбного спілкування. Відійшли назад народні
традиції тих дошлюбних форм і обрядів, важливим компонентом яких була
певна ритуалістика молодіжного спілкування.

З давніх часів момент вибору судженого був дуже відповідальним і
торкався інтересів як майбутнього молодого подружжя, так і громади,
суспільства в цілому. Особливо гостро ми відчуваємо тепер, що без
відродження перевіреної століттями народної виховної практики
молодіжного спілкування аж ніяк не можемо обійтись..

За народними поглядами, чим більше хлопчики і дівчатка, юнаки і дівчата
спілкуються між собою, тим краще.

Традиційними формами їх спілкування були: пасовиська, курені, курища,
вогнища, ковзанки; забави, вулиці, годенки, вечорниці, досвітки,
посиденьки, супрядки, толоки, ярмарки тощо.

Неабияке виховне значення для виховання в майбутньому подружніх ролей:
хлопцям — господарювати, а дівчатам — бути матерями й господинями — мало
спілкування дітей-пастухів, які одночасно виконували важливу
господарську місію і проходили найрізноманітнішу школу ознайомлення з
природою, із засвоєнням різних трудових, комунікативних,
дозвільно-оздоровчих умінь і навичок.

Особливих хвилювань у батьків за поведінку своїх дітей не було, адже
хлопці і дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним
соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути
лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були
присутні батьки

або старші родичі. Вся система дошлюбного спілкування українців вела
до дбайливого, лицарського ставлення хлопців до дівчат і наречених, до
романтизації почуттів.

Так, головною метою умовин (оглядин, розглядин, обзорин, печеглядин)
було не тільки ознайомлення з господарством молодого, батьки якого
старалися якомога краще показати міцність господарства свого сина, а
часто уособлювалось з результатом — шлюбною угодою, в чому проглядається
серйозність ставлення до утворення сім’ї: молодший, котрий не мав свого
господарства, не мав права і на створення родини.

Умовинам передувало дійство сватання (сватанки, змовини, брання
рушників, згодини, слово тощо), під час якого укладалася попередня угода
про шлюб, відбувалось благословення батька й матері. Траплялись випадки,
коли дівчина не давала згоди на одруження, що було соромом для родини
парубка.

Короткий опис деяких моментів дошлюбного спілкування українців, їх
зіставлення з сучасними формами і змістом такого спілкування свідчить,
що багато прогресивних елементів нами не збережено чи безжально
загублено. Зараз настав час повертатись до зразкових прикладів відносин
колишньої батьківської сім’ї, до істинних зразків лицарських відносин
парубочих і дівочих товариств, до відродження берегині роду людського.
Це примножить сучасному і наступним поколінням народні сімейні цінності,
родинні і суспільні традиції спілкування.

3.Становлення культури між статевих взаємин юнаків і дівчат.

Родинні стосунки взагалі і сім’я зокрема починаються з шлюбу.
Початковою формою суспільного регулювання статевих взаємин вважається
дуально-родовий, або груповий, шлюб, характерний для ранньої стадії

первісних відносин. Груповий шлюб був відношенням між родами, а не між
особами; будь-які статеві зв`язки в межах роду суворо заборонялися,
тобто були вони екзогамними. В подальшому груповий шлюб між членами
різних родів звузився до осіб, які належали до одного покоління, і
поступово перетворився на парний шлюб. На першому етапі його розвитку
члени подружжя мешкали окремо (кожен у своєму роду), в подальшому
чоловік переходив у рід дружини (матрилокальний шлюб), а на більш
пізньому етапі дружина у свою чергу стала оселятися в роду чоловіка
(патрилокальний шлюб)

Ідеалом сім`ї в українській народній педагогіці віддавна стала
моногамна (одношлюбна) сім`я, в якій складаються теплі родинні взаємини,
побудовані на основі шлюбу і кровної спорідненості (в окремих випадках,
усиновлення, опіки, чи свояцтва), скріплені на засадах рівноправності
чоловіка й жінки, взаємного почуття кохання й поваги, духовної
спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні, як
правило, декількох дітей.

Підготовка до сімейного життя у середовищі українців ніколи не
сприймалась лише як особиста справа тих, хто укладав шлюб, їхніх батьків
та родичів; це була і справа громадськості, що здійснювалося через
мережу добре зорганізованих інституцій: сільську громаду, молодіжні
парубоцькі та дівочі товариства. Важливу роль у цьому відігравала також
і громадська думка, котра, як правило, реалізовувалась через систему
звичаєвих норм.

Досить чіткими і вимогливими були звичаї взаємостосунків між хлопцем і
дівчиною. Здавен вважалося: юнак, котрий навіщає оселю дівчини, має з
нею одружуватися. Хоч і кажуть, що на козаку немає знаку, але батьки
неодмінно застерігали сина: “Якщо думаєш брати, то ходи, якщо ж ні — не
сором нас і дівчини”. Одним з найважливіших мірил людської гідності і
порядності ставала

честь людини. І тим, хто одружується, хочеться мати супутника свого
життя з чесного роду. Парубок, який звів одну й одружувався з іншою,
заслуговував прокляття. Доброго слова не вартувала й дівчина , яка не
вміє берегти свої честі. Народ каже про таких дівчат так: ”Цілувала, а
кого, й сама не знала”. Тому дотримуючись усталених норм поведінки,
дівчата коли виходили до хлопців на зустріч, а коли й ні. Коли парубок
до дівки ближче, а вона від нього дальше.

У традиційному народному розумінні дівчина тільки цнотлива. Це
приносить радість батькам. Втрата дівчиною вінка до шлюбу сприймалася як
щось найстрашніше. Щоб зберегти символ дівочої коси, тобто дівочу
цнотливість, дівчині дозволялось бути з хлопцем наодинці до заходу
сонця. Якщо ж хтось порушував цей етикет, неодмінно селом проходила
чутка, що дівчина гуляща.

Чистота відносин української молоді, наповнена відповідними
емоціями, стриманість насамперед мужчини вимагала від нього великої
творчості, великого напруження, спрямованого на те, щоб вільно
володіти і керувати своїм тілом, підпорядковувати це зусилля більш
високим цінностям. Якщо кохаєш, то дбаєш насамперед про добро для іншої
людини, стримуєш себе, доставляючи одночасно більше задоволення і щастя
обидвом.

Це, природно, через покоління передавалося молодим і реалізація
дошлюбного кохання відбувалася іншими виявами, ніж сексуальними.
Ніжність, як основний прояв закоханих, спрямована насамперед на іншу
людину, визнавала її як велику цінність (потяг ставить у центрі себе, а
ніжність — іншого). Ніжність українських дівчат і юнаків передавалась
завдяки багатому мовному і пісенному фольклору (словами ніжності),
невимовній красі природи і людини (поглядами ніжності), безмежній довірі
(можна показати коханій справжнього

себе, висловити свої найпотаємніші думки і прагнення), ніжним жестам
тіла (від звичайного дотику рукою — погладити пишну красу-косу,
потримати за руку — до спокійної певності близькості тіл).

Якщо перед шлюбом юнаки і дівчата вчилися бути разом у радості, в
гармонії, з почуттям безпеки і взаємо обдарування — то вже потім вміли
бути разом ціле життя і доповнювали цю гармонію гарячим тілесним
контактом.

3.Шляхи виховання та розвитку майбутнього сім’янина.

Основними шляхами збагачення духовного та інтелектуального розвитку
особи сім`янина виступають: озброєння молоді знаннями закономірностей
розвитку природи і суспільства, народного світорозуміння та
світосприймання, національної психології і характеру; розуміння ролі
наукових знань і народної дидактики в інтелектуальному розвитку
особистості; виховання любові до істини, розширення політехнічного
світогляду, розвиток творчих здібностей школярів; формування цілісних
уявлень про історію розвитку суспільства і національної культури;
розвиток творчого мислення та пізнавального інтересу до ідейно-моральної
спадщини, культурно-історичних традицій, міфології, фольклору, вірувань,
прикмет української нації; розвиток пізнавальної активності і культури
розумової праці; вироблення готовності і здатності до самоосвіти, до
застосування знань у своїй практичній діяльності.

Багатогранний людський досвід пізнання і здобуття необхідних
знань, умінь і навичок передається, передусім, через навчання. Навчання
виступає основним чинником становлення особистості — формування розуму й
світогляду дитини, її почуттів, пам`яті, уяви, мовлення і мислення,
уваги й спостережливості, ставлення до життя, знань і праці,
пізнавальних і творчих здібностей та інтересів Народно-дидактичні знання
створювались,

шліфувались, перевірялись досвідом багатьох поколінь, тому безперечно
виправданим є застосування найважливіших елементів цих знань і сьогодні.
Розглянемо коротко основні народно-педагогічні методи дидактики:
народну дидактичну гру, переконання засобами народного мовлення, усні
оповідальні жанри фольклору, народнопісенний вплив на свідомість і
сприйняття дитиною навчального матеріалу, народну навчальну творчість,
практичні методи засвоєння нового матеріалу.

Використання елементів народознавства у формуванні інтелектуальної
культури сім`янина забезпечує реалізацію принципу емоційності, бо в
такому разі актуалізуються емоційно-естетичні фактори, які сприяють
здійсненню навчально-виховного процесу без примусу, насильства, без
психологічного тиску на дітей. Використання ідей народної педагогіки
сприяє тому, що навчання проходить переважно у контексті повсякденного
життя в формах і способах, притаманних народному буттю і максимально
наближених до потреб та інтересів учнів.

Великі можливості для використання народної дидактики має позакласна
робота. В переліку різноманітних видів поза навчальної пізнавальної
діяльності школярів важливими є: самостійне читання й обговорення
школярами фольклорних збірок, проведення ранків “Казка за казкою”,
“Уявні подорожі в чарівному світі народних казок”, збирання фольклору з
уст знавців усної народної творчості, впорядкування учнями рукописних
фольклорних збірок, фіксування у спеціальних альбомах влучних висловів
народу, складання казок, запис на магнітофонну плівку народних пісень,
коломийок, частівок, жартів, байок, оповідань, музичних творів, участь
школярів у внутрішкільних конкурсах читців-декламаторів народних творів,
конкурсах “Мудрий народний оповідач”, “Дотепний оповідач”, ерудитів, в
інтелектуальних аукціонах,

турнірах знавців, у роботі гуртків художньої самодіяльності (народної
пісні, танцю, музики), народної вишивки, народного ужиткового мистецтва,
залучення до художніх промислів, складання тематичних добірок народних
прислів’їв і приказок, написання творів, участь дітей у народних іграх,
забавах, розвагах, святах тощо.

Отже, використання засобів народної педагогіки сприяє найповнішому
розвитку природних нахилів, здібностей і талантів дитини, реалізує
значні можливості в інтенсивному формуванні інтелектуальної сфери
сім`янина.

4.Морально-психологічне становлення сім’янина.

Морально-психологічна готовність молоді до сімейного життя
передбачає серйозне ставлення до шлюбу, продуманість у виборі нареченого
(нареченої), сформованість почуття відповідальності за створювану сім’ю,
готовність до налагодження здорової психологічної атмосфери в сім’ї,
вміння вирішувати складні конфліктні ситуації в сім’ї, терпеливість і
справедливість в оцінюванні вчинків членів сім’ї, глибока повага до
старших чи інших членів сім`ї, чуйність і такт у спілкуванні з ними.

Підростаючому сім`янину необхідно пізнати і глибоко зрозуміти велич
нашої народно-традиційної культури, її гуманізм, доброзичливість,
гостинність, співчуття до чужої біди, всепрощення.

Школа має бути для учнів тим високоморальним середовищем, з якого вони
черпатимуть ці моральні стосунки минулого і яке втягуватиме їх у реальні
моральні відносини сьогодення. Основним природним моральним законом, що
визначає моральну атмосферу школи, насамперед, має бути повага і
відповідальність: повага до себе, до інших людей (старших і молодших,
ровесників і друзів), повага до всіх форм життя і середовища їх
перебування.

Кожній дитині, яка прийшла до школи, необхідно допомогти пізнати себе,
свій рід, свою землю, усвідомити приналежність до свого народу.

Ця робота, звичайно, розпочинається в сім`ї, а далі продовжується в
молодших класах. На уроках читання при ознайомленні з казками, легендами
про рідний край, учитель повинен наголошувати на тому, що кожну дитину
виховують, благословляють на добрі справи, бажають добра — її батьки.
Батько і мати для кожної дитини — це найперші “природні” вихователі і
наставники. Про них у кожного з нас найдорожчі спогади, помисли. Не
випадково в народній творчості (казках, прислів`ях, піснях) батько, мати
займають особливе місце. Вони благословляють своїх дітей в дорогу, на
добрі справи, подвиги. До них звертаються їх діти — герої казок у
найважчі моменти життя, просять підтримки, допомоги (“Івасик-Телесик”,
“Про бідного парубка і царівну”).

На уроках рідної мови, читання в початкових класах чи в позакласній
роботі учитель може широко використовувати зразки народної творчості,
щоб показати дітям, з якою повагою і шаною треба відноситись до батьків,
цінувати їх думку і слово, бути доброзичливими і сердечними у ставленні
до них. Про це нагадують нам народні прислів`я і приказки: “Добре тому,
хто має батька, бо в батька найтепліша хатка”, “Усе купиш —
матері-батька не купиш”, “В любенького татка любенька й кроватка”, “Без
матері і сонце не гріє”, “В кого є ненька, в того й голівка гладенька”,
“Любов матірна і на віддалі гріє”, “Матері кожної дитини жаль, бо
котрого пальця не вріже, то все болить”.

Виховання в молодших школярів глибоких почуттів любові до батька-матері
повинно іти з усвідомленням ними бажання завжди допомагати їм, приносити
радість, не засмучувати і не хвилювати їх. Нерідко, ставши на
самостійний шлях у житті, діти чомусь черствіють душею, забувають про
те, як батьки їм допомагали, піклувались про них. Це найтяжчий гріх і
провина дітей

перед батьками. В народній творчості такі дії і вчинки молодих людей
суворо засуджуються (“Добре було б батька годувати, коли б він хліба не
їв”, “Впав батько з гори, дідько ‘го бери”, “Хто батька-матір зневажає,
той добра не знає”, “Одна мати вигодує семеро дітей, а семеро дітей
однієї матері не можуть”).

Духовність дитини має ґрунтуватись на взаємній любові, сердечності,
повазі одне до одного. Діти повинні знати і шанувати свій родовід,
історію рідного села чи міста, їх пам`ятні місця, відомих людей свого
краю, народних умільців. Повага до інших вимагає, щоб ми ставилися до
всіх людей — навіть до тих, хто нам не подобається, як до осіб, які
мають рівнозначну з нами гідність. Споконвіків передається у відносинах
людей “Золоте Правило”: “Поступай з іншими так, як хочеш, щоб вони
ставились до тебе”. Учні повинні усвідомити: поважаючи інших людей, ми
цінуємо їх, відчуваємо відповідальність за їх благополуччя.

Важливим аспектом морального виховання школярів виступає засвоєння ними
етичних норм відповідальності у взаєминах з іншими людьми, у виконанні
своїх найрізноманітніших обов’язків. Мораль відповідальності передбачає
у будь-яких умовах, незважаючи на будь-які труднощі, підтримувати один
одного, полегшувати людські страждання, орієнтуватися і відгукуватися на
нужди і потреби оточуючих. Тому важливе завдання вихователів — сприяти
розвитку емпатії у школярів, тобто не тільки усвідомленню внутрішнього
стану іншої людини, але й співчуттю, співпереживанню, дієвій співучасті
у розв`язанні проблем ближнього.

Ця важлива моральна вартість, яка з прадавніх часів була властивою
емоційно-чуттєвій натурі українців, нівелюється основним чином за
рахунок недооцінювання її значимості, як декілька десятків років тому,
так, особливо, у

теперішній час. Народна педагогіка завжди вдавалася до внутрішнього
світу людини, апелюючи до її честі, совісті, сорому (“Сумління —
найкращий порадник”, “Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає на люди
показатися”, “Совість гризе без зубів” тощо), що підкреслює усвідомлення
народними вихователями значимості трьох взаємозв`язаних складових
характеру людини — морального знання, морального почуття та моральної
поведінки

Важливими народно-педагогічними методами стимулювання,
заохочення, спонукання дітей, корекції їх поведінки виступають:

створення колективної думки схвалення, аналізу вчинку (поведінки) чи
засудження дій дитини;

заохочення позитивних вчинків, спонукання до них, стимулювання якомога
осмисленіших дій школяра;

збудження інтересу до кінцевого інтересу діяльності, розкриття
очікуваної радості від нього;

формування усвідомленої необхідності заборони негативного, спотвореного
та застереження дитини від необачних вчинків;

напучення і навіювання потреби поводити себе і жити так, щоб одержати
схвалення батьків, вчителів, дорослого оточення, однолітків, власної
самооцінки;

використання своєрідних і різноманітних народних методів покарання
дитини за вчинки різної значимості.

нетрадиційне наставляння з використанням казкових колізій, прикладів,
певних паралелей, прийомів тощо.

Важливими є також традиційні народно-педагогічні методи формування
суспільної поведінки дитини, нагромадження її життєвого досвіду:

привчання до сумлінного виконання обов’язків у школі, сім’ї, в оточенні
друзів, обов’язків перед суспільством;

чергування постійних та разових доручень і вправлянь на вироблення
певних умінь і навичок;

практична життєдіяльність дітей у виконанні різноманітних ролей
працівника, трудівника, сім’янина;

дотримання загальноприйнятих норм і традицій укладу життя українців
тощо.

Не можна закривати очі на те, що в процесі духовно-морального
становлення особистості мали і мають значний вплив на молодь релігійні
виховні традиції. Релігійні заповіді навчають головних законів і
закономірностей моральної поведінки, стверджують думку про
недопустимість

гріха. “Головною і фундаментальною основою подружжя є любов, чесність,
вірність. У сім`ї має бути пошана, мир і злагода, дух жертвенності.
Церква не дозволяла розлучень: що Бог злучив, людина хай не розлучає”.

Висновок

Головний шлях для досягнення індивідуальної своєрідності конкретної
особи сьогодні — це постійний індивідуальний коректив у зоні досягнутих
особою можливостей, робота вихователів у зоні найближчого, більш
високого рівня розвитку її моральних якостей. Цього можна досягнути
тільки в тому випадку, коли за моральним розвитком особи слідкувати
постійно, як і за інтелектуальним. Тому вже зараз назріла необхідність
сформувати розробку

оптимальної діагностико-прогностичної системи виховної діяльності
психолого-педагогічної служби на допомогу сім`ї і школі.

Ідеально було б, якщо кожен майбутній сім`янин міг: навчитися
використовувати різні методи і прийоми для успішного розв`язання різних,
в тому числі конфліктних ситуацій у сім`ї; навчитися оцінювати динаміку
розвитку конфлікту з метою визначення його першопричини, зуміти зробити
вибір з альтернативних підходів; вирішувати, яка стратегія буде
найдоцільнішою і реалізовувати прийняте рішення.

Отже, актуальність цілеспрямованої педагогічної підготовки молоді до
сімейного життя обумовлена суспільною потребою в більш глибокому і
систематичному вихованні майбутніх батьків і матерів, необхідністю більш
активного подолання застарілих настанов у поглядах на взаємини батьків і
дітей, на сімейне життя.

Основний вклад батьків у педагогічну підготовку підростаючого
покоління до сімейного життя полягає у формуванні в дитини певного
ставлення до сім’ї, усвідомлення її особистої значимості. Саме від
батьків, від успіху чи неуспіху їх власного подружнього життя багато в
дечому залежить, яким буде це ставлення. Гармонійні взаємини батька і
матері, їх турбота один про одного – все це важливі передумови того, що
молоді люди, які виросли в такій обстановці, створять міцну, щасливу
сім’ю. Благополуччя в батьківських сім’ях сприяє створенню щасливих
сімей у дітей.

Список рекомендованої літератури

Бондаренко Г. Від хлопчика до мужа… //Наш край. Хроніка 2000.- 1993.-
№ 3-4.- С.247.

Гребенников И. Основы семейной жизни.- М.: Просвещение, 1991.- 158 с.

Козубовська І. Як учить народна мудрість: Про підготовку до сімейного
життя у школі//Рідна школа.-1993.- №2. — С.22-24.

Костів В.І. Народно-педагогічні ідеї минулого у формуванні сучасного
сім’янина. – Івано-Франківськ – 1996.- 196 с.

Кравець О. Сімейний побут і звичаї українського народу
(Історико-етнографічний нарис).- К.: Наукова думка,1966.- 200 с.

Національне виховання учнів засобами українського народознавства:
Посібник для вчителів /За ред. Скульського Р.- Івано-Франківськ, 1995.-
178 с.

Стельмахович М. Народна педагогіка. — К.: Радянська школа, 1985. — 312
с.

Стельмахович М. Социальная проблема нравственной подготовки к семейной
жизни: роль народной педагогики. //Социологические исследования. —
1990. — № 9. — С. 60-71.

Сухомлинський В. Батьківська педагогіка. — К.: Радянська школа, 1978. —
263 с.

Похожие записи