Пошукова робота

Перспективні напрями розвитку соціальної психології в контексті реальних
проблем суспільства

Років десять – п’ятнадцять тому соціальна психологія як наука в
Україні, можна сказати, ледве скніла. Її курс читався лише в кількох
вищих навчальних закладах. І тільки в процесі національного відродження,
становлення української демократичної держави та утвердження
громадянського суспільства докорінно змінився стан з теоретичним
осмисленням основних понять соціальної психології, а також з
викладанням цієї дисципліни. В наш час дедалі більше людей усвідомлює,
що без ліквідації соціально-психологічної неграмотності неможливо
побудувати правову і суверенну країну. Отож, врахування потреби в
соціально-психологічних знаннях, а також бурхливі соціально-економічні
зміни в українському суспільстві сприяють зростанню вимог як до
осмислення подій з точки зору соціальної психології, так і до діяльності
спеціалістів, яким знання з соціальної психології потрібні у першу чергу
(практики-підприємці, менеджери, керівники різних рівнів, власне
психологи, педагоги, медики, економісти, правознавці та ін.).

Соціальна психологія – відносно молода наука. Вона стала самостійною на
початку XX століття і в наш час є однією з тих дисциплін, які динамічно
розвиваються, особливо в США, Західній Європі, Австралії.

В Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, соціальна психологія
пройшла складний шлях становлення: від бурхливого розвитку в 20-х роках
ХХ століття до стагнації, застою і фактичної заборони у 30 — 50-х роках.
Це зумовлювалося багатьма причинами, серед яких: виконання цілком
конкретних замовлень у сфері політики, управління, виробництва, а звідси
й односторонність соціально-психологічного аналізу дійсності;
„шкідливість” і, отже, непотрібність соціально-психологічних досліджень
з точки зору тих ідеологічних і соціально-політичних засад, що існували
в країні, тощо.

Відродження соціальної психології припадає на 60-ті роки ХХ століття.
Вона стає навчальною дисципліною і починає викладатися в ряді навчальних
закладів України, створюються відділи та лабораторії у науково-дослідних
інститутах, установах. Однак тривала ізольованість радянської психології
від світової науки, її ідеологізація призвели до деформацій у її
розвитку, що позначилося, перш за все, на відриві
соціально-психологічної теорії від практики, на розумінні соціальної
психології тільки з позицій марксистського підходу. Виникла ситуація,
коли досить високий рівень психологічної теорії поєднувався з низьким
рівнем соціально-психологічної практики впровадження соціальних
технологій. І це в той час, як на Заході соціально-психологічні
рекомендації, спрямовані на психологічну регуляцію поведінки людини і
соціальних спільнот, доволі інтенсивно впроваджувалися у практичну
діяльність політиків, управлінців, бізнесменів.

Гальмувало загальний розвиток вітчизняної соціальної психології і
тривале домінування в цій галузі знання американських підходів. Йдеться,
передусім, про американський досвід, методики та техніки досліджень,
застосування новітніх засобів реєстрації та обробки результатів, високу
лабораторну культуру експерименту, які забезпечували їм пріоритет та
визнання в соціальній психології. Все це призвело до того, що теоретичні
тези, підходи та методи американських дослідників стали переноситися на
наш ґрунт, часто без критичного осмислення, з імпліцитно притаманним
уявленням вітчизняних споживачів соціально-психологічних послуг про
західну “першосортність” у порівнянні з вітчизняною “другосортністю”. В
процесі так званого запозичення не враховувався етнопсихологічний аспект
проблеми, соціокультурний контекст підготовки як спеціалістів із
соціальної психології, так і, власне, тих, кому на практиці потрібні
соціально-психологічні знання для ефективної діяльності.

Дедалі очевидним ставало й те, що методи підготовки фахівців мали
принциповий недолік: вони були зорієнтовані на передавання знань і
формування часткових умінь, а не спиралися на рефлексію як внутрішній
механізм розвитку професійного мислення. Саме тому видані в Радянському
Союзі в 60 — 80-ті роки підручники здебільшого виконують свою освітню
функцію, тобто дають загальне уявлення про соціальну психологію як
науку, її головні проблеми і напрями, відіграють позитивну роль у
розвитку її як навчальної дисципліни. Однак при цьому вони не вільні від
ідеологічних штампів і не враховують останніх змін, які відбулися у
розвитку цієї науки. Більше того, поза увагою деяких учених залишився
факт виникнення в Європі у 70-ті роки етапу аналізу американської
соціальної психології, критики її прагматичної позитивістської
спрямованості, обмеженості теоретичних концепцій та напрямів.

Соціальна психологія не є панацеєю від усіх наших проблем і
неоднозначних підходів. Однак оволодіння нею дає змогу більш толерантно
і гуманно здійснювати державотворення, осмислювати реальний досвід
відносин між людьми, бачити його у всій повноті та розмаїтті, знаходити
адекватні і достатньо дієві способи розвитку та вдосконалення
міжособистісних і міжгрупових взаємодій. Отож пріоритетного значення
набувають соціально-психологічні аспекти національного відродження,
зокрема процеси відображення людиною об’єктивно існуючих соціальних
відносин і соціальних спільнот, особливості соціальної взаємодії держави
і особистості, взаємозв’язок соціальних відносин і спілкування, процеси
соціалізації і десоціалізації особистості, характеристика спільнот,
соціальних інститутів і груп та їх вплив на становлення і розвиток
індивіда, соціально-психологічна підготовка спеціалістів, яка має стати
важливою складовою їх загальної професійної підготовки.

У зв’язку з цим соціальні психологи покликані переглянути власні підходи
до предмета соціальної психології, ліквідувати вододіл між практикою і
теорією, запобігати теоретичному вакууму, який виникає на ґрунті
протиставлення соціально-психологічної практики теорії і навпаки. Мова
йде про те, що окремі сучасні вітчизняні соціальні психологи потрапляють
у своєрідну теоретико-методологічну пастку: через свої зобов’язання
перед конкретною організацією, яка вимагає, перш за все, практичного,
помітного результату в можливо короткі терміни, вони, опановуючи
зарубіжний практичний досвід, вимушено нехтують аналізом багатьох
теоретичних моделей, концепцій, вітчизняних у тому числі, що лежать в
основі того чи іншого методу. Звідси виникають перекручення при оцінці
ними ефектів від застосування обраних засобів, а феноменальний успіх
психотехнологій подекуди пов’язують не з чинниками, що діють реально у
конкретному соціальному середовищі, а з бажаною або очікуваною
сукупністю психологічних впливів. Саме тому сучасна теорія соціальної
психології повинна дати гідну відповідь на запити соціальної практики.

Діалектика соціальних перетворень в нашій країні передбачає зростання
ролі людини в суспільстві, її ділової, комунікативної, підприємницької,
організаторської активності, її професійних якостей і психологічних
властивостей, уміння взаємодіяти з різними людьми та у різних соціальних
спільнотах. Мовиться про переорієнтацію мислення особистості, формування
в нових умовах навичок взаємодії індивіда із соціумом, що постійно
змінюється, про особливості регуляції поведінки людей у соціальних
групах, механізми взаємовпливу, взаємовідносин, самовдосконалення та
самоактуалізацію особистості, запобігання невдач, стресів, хвилювання в
екстремальних умовах, розв’язання конфліктів тощо. Сучасна епоха
визначає також перехід на всіх рівнях взаємодії (міжнаціональних,
міждержавних, міжособистісних) від домінанти конфронтації до домінанти
діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання. Отже,
актуальність соціально-психологічних досліджень як теоретичного, так і
прикладного характеру очевидна, адже названі проблеми сьогодення за
своєю суттю саме соціально-психологічні.

Однак процес подальшого вдосконалення соціальної психології не може бути
безпосереднім і прямим продовженням минулого, дещо скоригованого під
впливом організаційно-економічних та соціально-політичних змін. Потрібні
докорінні перетворення в підходах до окремих фундаментальних її
аспектів.

У зв’язку з цим при розгляді перспектив соціальної психології виникає
ряд питань. Передусім, що є предметом соціальної психології? Що собою, з
точки зору соціальної психології, являє реальність, яка пов’язана з
поняттями “моральний”, “духовний” і котра заявляє про себе у суспільстві
й науці? Чи є такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра,
заздрість та інші, якісно новими в порівнянні, для прикладу, з
когнітивним дисонансом? Йдеться про посилення уваги не просто до
морального досвіду, моральних почуттів, моральних уявлень, а про якісно
новий поворот у розумінні сутності людини як істоти духовної. Отже,
передбачається ґрунтовний аналіз таких понять соціальної психології, як
соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища,
соціально-психологічний простір, соціально-психологічний тип,
соціально-психологічне відображення, комунікативний потенціал індивіда,
вивчення соціально-психологічних проявів особистості в умовах зміни
системи цінностей та форм господарювання, дослідження феноменів віри,
моральних переживань. Результатом цього може стати нова теорія
соціальної психології, яка передбачатиме і власні методи дослідження:
зсув від кількісних методів до якісних, аналіз даних психолінгвістики
тощо. П. Шихірєв стверджує, що визнання за духовністю системоутворюючої
якості соціальної взаємодії спричинить формування якісно нових моделей
людини, суспільства та їх взаємодії [1]. У зв’язку з цим актуалізується
також значення таких категорій соціальної психології, як ціннісне
ставлення (оцінка), образ (форма існування ціннісного ставлення),
соціальний обмін, соціальне.

Нова парадигма, скоріш за все, охоплюватиме не щось одне з відносин
системи “індивід – група – суспільство”, а всю систему. Отож, окрім
продовження розвитку соціально-психологічних досліджень, спрямованих на
вивчення процесів групової взаємодії (співвідношення “індивідуального” і
“групового”, рівень ефективності лідерства, більшість –
меншість, прогресивний і регресивний, кризовий і стабільний розвиток
особистості та групи, особливості взаємовпливу, сприйняття людьми один
одного, прогнозування та коректування різних рівнів конфліктів,
адаптація – дезадаптація, альтруїзм і апатія, аномальна поведінка,
соціально-психологічні чинники суїциду тощо), значно більше
вивчатимуться відносини “суспільство – індивід”, “група – суспільство”,
про що свідчить зростання кількості досліджень в галузі прав людини і
різного роду меншин, етики управління і бізнесу (відносини “підприємці –
суспільство”, “керівник – організація”), взаємної відповідальності
суспільства і особистості, суспільства та різних соціальних груп і
спільнот, соціальної психології релігії.

Можна впевнено говорити, що предметом вивчення соціальної психології
стануть великі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.),
кроскультурні, порівняльні дослідження. Підтвердженням цього є зростаюча
зацікавленість соціально-психологічних дослідників названою
проблематикою.

Вітчизняна соціальна психологія має збагнути надбання, які вже здобули
європейські соціальні психологи. Мова йде, передусім, про дослідження
таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація,
соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість,
соціальний ритуал.

Неабияке значення має подальше вивчення резервних можливостей
міждисциплінарних зв’язків соціальної психології (йдеться, в першу
чергу, про зв’язок соціальної психології з акмеологією, етнопсихологією,
психологією управління, віковою і педагогічною психологією). У розрізі
основних тенденцій, які мають місце в соціально-психологічній теорії та
практиці, виокремлені нами напрямки можна вважати актуальними та
перспективними. Детально проаналізувати кожен з них в даному випадку
немає можливості, отже назвемо лише окремі шляхи оптимізації
пріоритетних досліджень.

1. Погляд на предмет, категорії та структуру соціальної психології з
позицій минулого і сучасності

Зародження соціальної психології на межі психології і соціології, її
виокремлення як самостійної наукової дисципліни зумовлене об’єктивним
існуванням таких явищ суспільного життя, які не можуть бути досліджені
без допомоги об’єднаних зусиль цих двох наук (соціології і психології).
Правомірність такого твердження пояснюється тим, що, по-перше, будь-яке
суспільне явище має свій “психологічний” контекст, адже соціальні
закономірності проявляються не інакше, як через діяльність людей,
по-друге, в ситуації взаємодії та спілкування виникають особливі типи
зв’язків між індивідами, аналіз яких неможливий поза системою
психологічного знання. Інша причина, яка вказує на двоїстість становища
соціальної психології, є сама історія становлення цієї дисципліни, яка
одночасно визріла у надрах психологічного і соціологічного наукового
знання. Все це створює немалі труднощі для визначення предмета
соціальної психології.

Процес уточнення предмета соціальної психології можна уявити як
хронологічне виокремлення певних періодів: нагромадження
соціально-психологічних знань у сфері суспільних і природничих наук (з
давніх часів аж до середини ХІХ століття); виокремлення соціальної
психології із соціології і психології та перетворення на самостійну
галузь знання (друга половина ХІХ – початок ХХ століття); оформлення
соціальної психології як самостійної науки з усіма атрибутами, що їй
притаманні (20-ті роки ХХ століття). Формулювання предмету соціальної
психології можна також розглядати й у хронолого-концептуальному плані,
що дозволяє проаналізувати цей процес як у часі, так і з позицій різних
наукових шкіл і концепцій.

З точки зору хронолого-концептуального підходу сучасна соціальна
психологія являє собою складний об’єм знань, отриманих у рамках різних
за своєю методологічною спрямованістю шкіл. Враховуючи те, що
становлення соціальної психології відбувалося за умов значного розвитку
різних галузей суспільних наук, виокремлення соціально-психологічних
явищ як об’єктів дослідження цієї нової соціальної науки відбувалося
досить суперечливо. Перш за все, багато закономірностей виникнення,
функціювання і прояву соціально-психологічних явищ на макро- і
мікрорівнях досліджувалося за усталеною традицією в межах, зокрема,
соціології, філософії та психології.

Короткий історичний екскурс показує, що існувало і сьогодні існує чимало
окремих підходів до визначення предмета соціальної психології як
самостійної галузі знання. Передусім, важливим є те, що соціальна
психологія як відносно молода наука, що виникла на межі кількох наук, не
є простою взаємодією двох методів дослідження або зближенням двох систем
чинників. Досвід розвитку цілого ряду наук показує, що утворення нового
приводить не тільки до формування інших проблем, понять, а й до
докорінної перебудови наукової логіки самих базових дисциплін. Отож, для
розуміння предмету соціальної психології необхідно розглянути, чим було
зумовлене її виникнення, а також її відносини з психологією і
соціологією.

Стосовно психології, то вона суттєво змінила зміст свого предмету:
психічне розглядається вже як продукт соціально-історичного розвитку
людини і суспільства. Важливим є і те, що з метою пояснення онтогенезу
психічних процесів до психології було введено нові категорії, за суттю
соціальні, а не психологічні — взаємодія, спілкування, співробітництво.
Все це знімало антагонізм індивідуального та соціального, внутрішнього
та зовнішнього. При цьому не втрачається головна функція — відображення
людиною об’єктивної дійсності. А психічне водночас розглядається і як
регулятор соціальних взаємин. Загалом, соціальне виступає не зовнішнім
чинником, під тиском якого відбувається трансформація внутрішнього
(психічного) життя людини, а його первісним чинником. Водночас внутрішні
психічні процеси не є чимось незалежним від соціальних чинників: це
зовнішні операції, які, за умов взаємодії, перейшли у внутрішній план
окремого індивіда, стали його емоційним, вольовим або інтелектуальним
актом. Соціальна психологія як самостійна наука починає формуватися з
того часу, коли були зроблені перші спроби пояснити, чому зростає чи
знижується активність одного індивіда у присутності інших. І такий
безпосередній вплив одного індивіда на іншого є найпростішим
соціально-психологічним явищем. Отож психологія стала орієнтуватися на
використання соціальних чинників у поясненні сутності психічного.

Щодо соціології, то вона починає аналізувати соціальні структури і
відносини, використовуючи психологічні дані. Це особливо яскраво
виявилось у мікросоціології, яка головну увагу в поясненні соціальних
явищ приділяє зразкам поведінки, мотивам і смислам, міжособистісним
відносинам. І, як підсумок, на початку XX століття психологія і
соціологія в деяких підходах до розв’язання своїх власних проблем
з’єднуються, утворюючи нову дисципліну — соціальну психологію. Проте її
виникнення ще не означало, що предмет цієї науки розуміли однаково всі,
хто називав себе соціальним психологом. Відомі випадки, коли багато
професійних соціологів вважалися соціальними психологами і навпаки.
Процес зливання, об’єднання в одному, намагання “психологізувати”
соціологію та “соціологізувати” психологію призводили не тільки до появи
спільних об’єктів, але й до ототожнювання предметів дослідження.

Нерідко таке становище зберігається й досі. Так, у більшості публікацій
предмет соціальної психології визначається через перелік тих об’єктів,
які вона повинна вивчати. При цьому не важко помітити, що сам по собі
цей перелік (іноді далеко не повний) ще не вказує на специфіку
соціально-психологічного підходу, адже психологічні особливості груп,
закономірності поведінки та діяльності у процесі взаємодії з іншими
людьми, кооперація, форми спілкування, масові психічні явища тощо можуть
бути об’єктом дослідження багатьох наук — соціології, психології праці,
психології управління, політології тощо.

Безпосереднє звернення до аналізу особливостей становлення західної та
вітчизняної соціальної психології показує певну схожість і водночас
різницю у розумінні її предмета. Так, Г. Олпорт, підбиваючи підсумки
розвитку американської соціальної психології наприкінці 60-х років
минулого століття, вбачав призначення цієї дисципліни у поясненні того,
як реальна, уявна чи передбачувана присутність інших людей впливає на
думки, почуття і поведінку індивідів. Д. Майєрс дає, в принципі, подібне
визначення соціальній психології: це наука про те, як люди думають одне
про одного, як вони впливають одне на одного і як ставляться одне до
одного [2]. Яскравий представник європейської (французької) соціальної
психології С. Московічі в рамках альтернативного підходу визначає
соціальну психологію як науку про групи та індивіди, які створюють свою
реальність (вона, по суті, є їх єдиною реальністю), управляють одне
одним і створюють зв’язки, що їх об’єднують чи роз’єднують [3]. Відтак
від різного розуміння предмета соціальної психології створюються й різні
образи соціальної реальності, різне бачення людських зв’язків і
відносин, тобто різні соціальні психології, що і має місце на Заході
сьогодні.

У вітчизняній соціальній психології виокремлюють кілька етапів,
пов’язаних з дискусією про її предмет. У 20-ті роки, в колишньому
Радянському Союзі, відбувалася дискусія з приводу предмета соціальної
психології, в якій взяли участь Л. Войтоловський, Г. Челпанов, М.
Рейснер та ін. Зокрема, Г. Челпанов (1862 – 1936 рр.) – російський
психолог, засновник і директор Московського психологічного інституту –
запропонував поділити психологію на дві частини: соціальну і власне
психологію, де перша повинна розроблятися в рамках марксизму, а власне
психологія зобов’язана залишатися емпіричною. Позиція Г. Челпанова
заперечувалася В. Артемовим, В. Бехтерєвим та ін. Так, відомий фізіолог,
засновник рефлексології В. Бехтерєв (1857 – 1927 рр.) у фундаментальній
праці “Колективна рефлексологія” дав визначення предмета соціальної
психології: вивчення діяльності учасників зборів у широкому розуміння
цього слова. Власне соціально-психологічні проблеми, за В. Бехтерєвим,
мають вирішуватися в певній галузі, яку він назвав “колективною
рефлексологією”. Його експериментальні дослідження впливу спілкування і
спільної діяльності на формування процесів сприймання та пам’яті стали
початком експериментальної соціальної психології.

В 50 – 60 роках знову було розгорнуто дискусію щодо предмета соціальної
психології (О. Ковальов, Б. Паригін, В. Мясищев та ін.). Г. Андрєєва
вказує на існування в той час трьох підходів стосовно розв’язання цього
питання. Перший підхід отримав поширення серед соціологів, які розуміли
соціальну психологію як науку про “масовидні явища психіки”.
Представники другого підходу – психологічного – вважали предметом
дослідження соціальної психології особистість. За допомогою третього
підходу вчені намагалися синтезувати два попередніх і розглядали
соціальну психологію як науку, яка вивчає і масові психічні процеси, і
стан особистості у групі [4].

Як бачимо, у різні періоди розвитку соціальної психології її предмет
визначали як: причинну зумовленість психічного соціальним, що було
предметом обговорення ще під час дискусії 20-х років і стало передумовою
розвитку соціально-психологічних досліджень у рамках загальної
психології та педагогіки; співвідношення соціальної (суспільної)
психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості
(традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища
суспільної свідомості); закономірності поведінки людей, зумовлені їхньою
спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливом одне на одного.

Останній погляд на соціальну психологію склався поступово внаслідок
дискусії про предмет соціальної психології у 20-х та 60-х роках. Його
можна вважати компромісним рішенням, що поєднало в собі два різні
підходи — психологічний та соціологічний.

Виходячи з цієї точки зору, дослідження в галузі соціальної психології
показують, що до визначення предмета соціальної психології можна
рухатися як з боку особистості, так і з боку масових психічних явищ.
Саме в рамках цього підходу Г. Андрєєва пропонує робоче визначення
предмета соціальної психології: вивчення закономірностей поведінки та
діяльності людей, зумовлених включенням їх до соціальних груп, а також
психологічні характеристики цих груп [4].

Різниця між першими двома підходами обумовлена тим, з точки зору якої
науки — психології чи соціології — розглядався предмет соціальної
психології. Так, згідно з соціологічним підходом до визначення предмета
соціальної психології йшли, так би мовити, від “зовнішнього” до
“внутрішнього”, тобто від суспільства, соціального середовища, групи до
індивіда. З точки зору психологічного підходу основою предмета
соціальної психології є особистість, її психологічні особливості,
міжособистісні взаємини. Водночас, визнання факту, що соціальна
психологія базується, з одного боку, на соціології, а з іншого – на
психології, зовсім не сприяло становленню соціальної психології як
самостійної науки.

Пошук нової парадигми у визначенні її предмета триває й досі. Тобто,
можна стверджувати, що дискусія про предмет соціальної психології не
вважається завершеною. Розуміння соціальної психології як сполучної
ланки між соціологією і психологією знайшло відбиття в тому, що, для
прикладу, в США вона існує “двічі”: її секція входить як до
Американської соціологічної асоціації, так і до Американської
психологічної асоціації. Подібна ситуація склалася й у ряді інших
країн, зокрема у Росії та, в принципі, й в Україні. Більшість
дослідників розглядає соціальну психологію як науку з подвійним
предметом: з одного боку – це психологічні властивості людини, що
проявляються у взаємодії з іншими людьми, а з другого – особливості
соціально-психологічних процесів і феноменів, котрі породжують ці
психологічні властивості (Б. Паригін, К. Абульханова – Славська, Г.
Андрєєва та ін.).

Ряд вітчизняних соціальних психологів небезпідставно стверджує, що на
сучасному етапі розвитку суспільства та самої соціальної психології таке
розуміння її предмета потребує певного уточнення із кількох причин.
По-перше, предмет кожної науки, у тому числі й соціальної психології, не
є чимось застиглим, конкретні наукові та соціально-історичні умови
постійно спричиняють його зміни. По-друге, в багатьох визначеннях
предмета соціальної психології не є винятком і те, що було наведено вище
(див. визначення Г. Андрєєвої), розглядається, радше, не її предмет, а
об’єкт. По-третє, стверджуючи самостійний статус соціальної психології
як міждисциплінарної науки, варто чітко визначити її місце у системі
наукового знання та розглянути її зв’язки з іншими науками.

Аналізуючи кризові явища, які виникли в соціальній психології в 60 –
70-х роках ХХ століття, дослідники одну з найважливіших причин цієї
кризи вбачають у тому, що соціальна психологія надто довго залишалася
індивідуалістичною і неспроможною пояснити соціальну поведінку людей у
великих соціальних групах. Це пов’язано, передусім, з тим, що в
соціальній психології головним методом є лабораторний експеримент,
критика якого означає спробу соціальних психологів вийти за межі
експериментальної ситуації. Зокрема, європейські соціальні психологи
вказують на практичну значущість експериментальних даних і адекватність
їх теорії, спроможність соціальної психології пропонувати способи
прогнозування та розв’язання соціальних проблем. Так, С. Московічі, один
із найпослідовніших критиків “лабораторної культури” американської
соціальної психології, прямо звинувачує соціальних психологів у тому, що
вони, захопившись лабораторним експериментом, не змогли передбачити
студентські бунти та демонстрації у 70-х роках минулого століття, не
дали відповіді на проблеми соціальної нерівності, політичного
насильства, національних і расових конфліктів, соціальної напруги.
Тобто, йдеться про наповнення соціальної психології адекватним
соціальним змістом, її “соціологізацію”, що стимулюється не стільки
розвитком теорії, скільки об’єктивними запитами практики, необхідністю
враховувати людський чинник у розв’язанні суспільних проблем і
накресленні перспектив розвитку суспільства. Саме тому дедалі більше
вчених розглядають соціальне (соціальний процес) як спільну зміну людьми
свого соціуму, як особливий простір мислення та реальності.

Окремі сучасні дослідники в якості соціально-психологічної реальності
виокремлюють соціальну психіку, яку визначають як сукупність поглядів,
намірів, почуттів, думок, що виражають готовність до певних дій. Вона,
на їхню думку, виникає в процесі спілкування, взаємодії між людьми, а
також пов’язує в єдине ціле елементи індивідуального та соціального за
внутрішніми законами соціуму, а тому має примусову силу щодо індивідів.
Щодо головної її функції, то вона полягає в наступному: впливаючи на
поведінку, соціальна психіка приводить її у відповідність з вимогами
конкретної спільноти і є не носієм “істини” чи “норм цінності”, а
схваленням-несхваленням з боку групи, сприйняттям чи несприйняттям
певної дії, довіри чи недовіри з боку суб’єкта — носія чи споживача
інформації (В. Вічев та ін.). Це поняття трактують і як неусвідомлювану
структуру соціуму, схожу на міф, у якому постійно повторюються та
закріплюються одні й ті ж соціопсихічні властивості як колективний
словник історико-культурної спадкоємності суспільства, що стимулює,
актуалізує і санкціонує реалізацію численних програм і вмінь
суспільства. До специфічних адаптивних психічних процесів відносять
ідентифікацію, індивідуалізацію, маргіналізацію та ін. (О. Донченко).
Незважаючи на різні підходи до визначення соціальної психіки, спільним
для них є її аналіз через регулятивну функцію.

Виходячи з постановки питання про важливість вивчення
соціально-психологічних явищ, вважаємо за потрібне визначитися передусім
з розумінням одиниці аналізу в соціальній психології. Тут виникає чи не
найголовніша проблема, адже різні соціальні явища, які пропонують брати
за одиницю аналізу, трактують неоднозначно. Так, одиницею аналізу одні
дослідники вважають спільну діяльність, інші – спілкування, треті –
особистість тощо. Конкретно до явищ, які вивчає соціальна психологія,
передусім відносять: психологічні процеси, стани і властивості індивіда,
які проявляються в результаті його включення до взаємовідносин з іншими
людьми та спільнотами, в цілому до системи соціальних відносин (це такі
прояви особистості, як комунікабельність, конфліктність тощо); феномен
спілкування людей у всіх його виявах, наприклад, діалогічна взаємодія,
міжособистісне спілкування та ін.; групові процеси, які проявляються у
формі нормативного впливу більшості чи меншості, лідерства, керівництва
тощо; психологічні властивості різних соціальних груп та масових явищ
(паніка, чутки, мода та ін.). При цьому стверджується, що соціальна
психологія має право називатися наукою за умови, якщо вона спроможеться
висвітлювати закономірності виникнення, розвитку і проявів
соціально-психологічних явищ. Тобто соціальна психологія має вивчати
закономірності виникнення, функціювання та прояви
соціально-психологічних явищ на макро-, середньому та мікрорівні, в
різних сферах, в нормальних, ускладнених і екстремальних умовах. (А.
Деркач, А. Сухов та ін.).

Ряд дослідників стверджує, що для визначення предмета науки треба
виокремити з реальності, яку вона вивчає, те істотне, суттєве,
своєрідне, що відрізняє її від іншої науки. Виходячи з цих позицій,
соціальну психологію визначають як науку про закономірності становлення
соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку та
функціонування.

При цьому постають питання: чи існує така реальність, і якщо існує, то в
чому полягає її зміст? Що є спільного і відмінного між нею та тим, що ми
називаємо соціальною чи психічною (психологічною) реальностями, яке
місце посідає вона в загальній структурі буття? Відповідаючи на них,
можна стверджувати, що соціально-психологічна реальність виникає на межі
соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і, разом із
тим, не є простим їх поєднанням, а становить якісно нове утворення. У
зв’язку з цим соціальну психологію слід характеризувати як науку, що
вивчає конкретні механізми взаємозв’язку соціального та психічного, їхню
взаємодію та взаємозалежність. Щодо соціальних закономірностей, то вони
реалізуються в діяльності та поведінці людей і соціальних груп, які
діють свідомо, цілеспрямовано, вмотивовано, виходячи зі своїх потреб,
інтересів, цілей.

Таким чином, кожне соціальне явище має свій психологічний аспект, що
переломлюється через психологічні особливості конкретних осіб та
соціальних груп. При цьому психічне відображення породжується і
одночасно є наслідком активності людини, яка можлива тільки в процесі
реальної діяльності, спілкування з іншими людьми, взаємодії із собі
подібними. Водночас відомо, що психічне існує у формі специфічного
суб’єктивного світу людини і його специфіка полягає в тому, що образи
психічної реальності для самого індивіда відрізняються від явищ
зовнішньої реальності, але у той же час є для нього цілком реальними
утвореннями. І саме завдяки цій реальності, її властивості виявлятися в
динаміці психічних процесів, мотивів, предметних дій, станів особистості
стає можливим вплив психічного на життя особи, регуляцію її діяльності
та відносин.

Отож психічне є не лише формою відображення соціального, а й засобом
його регуляції та існування. Сказане дозволяє розглядати
соціально-психологічне відображення як відображення психічне. Тобто
йдеться про те, що всі соціально-психологічні явища виступають у формі
психічних (суб’єктивних) образів, переживань, станів. Однак, на відміну
від психічного відображення, воно здійснюється не тільки у формі
суб’єкт-об’єктних відносин, а й суб’єкт-суб’єктних, коли кожен із
учасників взаємодії сприймає іншого саме як суб’єкта і дія одного
викликає відповідну реакцію іншого. Саме цей взаємний “обмін реакціями”
підкріплює чи змінює поведінку партнерів по спілкуванню, викликає
двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху в розв’язанні
спільних проблем. При цьому об’єктом соціально-психічного відображення
на відміну від психічного є не все довкілля, а тільки те, що пов’язане
із взаємодією людей, їхньою спільною діяльністю.

Таким чином, соціально-психологічне відображення викликане появою якісно
нового утворення — групового суб’єкта діяльності (соціальної групи,
спільноти тощо), що суттєво змінює характер регуляції між людьми, бо
взаємодія між ними, спільна діяльність неможливі тільки на ґрунті
інтерсуб’єктивних відносин. У результаті суб’єктивного відображення
об’єктивної реальності виникає соціальна поведінка людей, яка завжди
потребує координації, розподілу функцій, контролю. Тобто повинна
функціонувати на ґрунті певних суспільно (спільно) вироблених норм.
Норми, у свою чергу, зв’язують в один вузол розмаїття інтересів, цілей,
мотивів окремих суб’єктів і сприяють появі нової реальності. Саме така
соціально-нормативна регуляція, на відміну від регуляції психічної,
виявляється через інтерсуб’єкгивні відносини, зокрема через оцінки
позицій та вчинків інших людей — партнерів по спільній дії. При цьому
оцінки стосуються не тільки змісту того, що робить людина, а й того, як
вона це робить, заради чого. Тобто, у них сконцентровано відображені
уявлення індивідів про бажане, необхідне, правильне або засуджуване.
Соціальне, як дія на підставі норм та цінностей, реалізується через
почуття, переживання, уявлення конкретних людей. Виходячи з такої
логіки, соціально-психологічне відображення виявляється соціальним за
змістом і психічним за формою та способом регуляції.

Отже, соціальна психологія, на відміну від соціології, вивчає не
об’єктивно існуючі соціальні відносини між людьми, не соціальні
спільноти, які виникають на основі цих відносин, а те, як люди їх
відображають, переломлюють у своїй свідомості і конкретизують в оцінках
і реальній поведінці.

Таким чином, вивчаючи конкретні закономірності і механізми
взаємозв’язку між особистістю та суспільством, сучасна соціальна
психологія повинна відповісти на запитання: як і чому соціальне
(суспільство, організація, група) впливає на особистість; яким чином
особистість, її діяльність впливають на функціонування соціальної групи;
як функціонує соціально-психологічна реальність, яка виникає у процесі
такого взаємозв’язку.

На нинішньому етапі розвитку соціальної психології таке розуміння
специфіки соціально-психологічного знання, в принципі, відповідає
сучасному стану науки і соціальним запитам сьогодення. Саме за рахунок
розширення сфери соціально-психологічної регуляції можна збагатити наші
уявлення про предмет соціальної психології.

Зазначене дозволяє стверджувати, що для уточнення предмета соціальної
психології та її місця в системі наукового знання принципового значення
набуває розв’язання питання про співвідношення соціального та
індивідуального, адже саме їх інтеграція і виявлення нової реальності є
визначальною у подальшому розвитку соціальної психології як самостійної
галузі знання.

Таким чином, предметом соціальної психології є вивчення закономірностей
і механізмів виникнення, функціонування і прояву реальності, яка
складається у процесі суб’єктивного відображення людиною об’єктивно
існуючих соціальних відносин та соціальних спільнот. У цьому визначенні
важливими є:

· особистісні механізми регуляції соціального процесу;

· ціннісне ставлення індивіда до соціального, що дає можливість
соціальній психології пояснити, як та чи інша людина поводиться в
соціальному середовищі, в тій чи іншій групі, як її поведінка, яка
виникла у результаті суб’єктивного відтворення індивідом об’єктивного
світу, та діяльність впливають на функціонування соціальної спільноти,
яким є індивідуальний внесок кожної людини у процеси функціонування
групи;

· соціально-психологічні чинники, які визначають розвиток активності
особистості та групи;

· соціальні спільноти та інші масові явища, які впливають на людину та
її поведінку.

На сучасному етапі розвитку соціальна психологія, незважаючи на свій
молодий вік, не обмежується дослідженням традиційних сфер вивчення
(“індивід – індивід”, “індивід – група”, “група – група”), а розкриває
механізми взаємовідносин на рівні “група – суспільство”, “індивід –
суспільство”. Тобто, до предмета соціальної психології включається
дедалі ширша соціально-психологічна реальність, пов’язана з масовою
свідомістю і масовою поведінкою людей. Загалом, соціальна психологія –
це наука про взаємозв’язок соціального і психічного, їхню взаємодію та
взаємозалежність, їхній взаємовплив на рівні окремої людини чи
спільноти; про соціально-психологічні явища, які виникають у процесі
соціальної взаємодії і характеризують індивіда і групу. Предметом уваги
соціальної психології можуть бути будь-які соціально-психологічні явища
макро- або мікросередовища: соціальна поведінка, соціальна діяльність
особистості, психологія суспільства, суспільні настрої, психічний склад
групи, стан фрустрації, психологічна сумісність, взаєморозуміння під час
спілкування тощо.

Коло об’єктів сучасної соціальної психології як науки доволі широке та
різноманітне, що і визначає структуру соціально-психологічного знання.
Можна констатувати, що структура соціальної психології в кожний
історичний період її розвитку є результатом взаємодії двох протилежних,
але тісно пов’язаних між собою процесів: диференціації (розділення,
подрібнення соціальної психології на складові частини) та інтеграції її
з іншими галузями науки (йдеться про інтеграцію як соціальної психології
загалом, так і окремих її складових).

Стосовно першого процесу – диференціації, то в соціальній психології
сформувалося кілька головних напрямів: орієнтація на різні методи
аналізу соціально-психологічних явищ породжує теоретичну, емпіричну та
практичну соціальну психологію; вивчення різних видів діяльності людини
та спільнот сприяли формуванню відповідних галузей соціальної
психології: праці, спілкування тощо; відповідно до накладання
соціально-психологічного знання на різні сфери суспільного життя
сформувалися такі галузі соціальної психології, як: промислова,
управління, торгівлі, освіти тощо; відповідно до основних об’єктів
дослідження сучасна соціальна психологія диференціюється на такі
розділи: соціальна психологія особистості, психологія міжособистісної
взаємодії, психологія малих груп, психологія великих соціальних груп та
масових явищ, психологія міжгрупової взаємодії.

Щодо інтеграції, то цей процес розвивається у двох напрямах: інтеграції
соціальної психології з іншими психологічними галузями – зовнішній
контур інтеграції (соціально-економічна, соціально-екологічна та інші);
об’єднання різних складових частин соціальної психології – внутрішній
контур інтеграції.

Щодо структурної організації соціальної психології як навчального курсу,
то сьогодні тут можна виокремити такі розділи:

1) науково-методологічний, в якому розкриваються предмет, завдання,
функції, категорії, методологічні основи та методи соціальної
психології, питання еволюції соціально-психологічного знання;

2) соціальна психологія особистості – розділ, що вивчає проблеми
особистості як суб’єкта соціальної взаємодії та спілкування, психічного
відображення особистістю соціальних явищ в структурі групових відносин;

3) сфера спілкування та міжособистісних відносин – розділ, де
представлені соціально-психологічні знання про спілкування та його
особливості, психологічні способи обміну інформацією, взаємодії,
сприймання, впливу в процесі спілкування;

4) соціальна психологія груп – розділ, що висвітлює
соціально-психологічні знання про комунікативний потенціал учасників
взаємодії, закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв,
моди, психічний склад групи та нації; вивчає сферу
соціально-психологічних групових процесів – проблеми прояву
соціально-психологічних явищ у малих групах (конформна поведінка,
соціально-психологічний клімат, психологічна сумісність тощо);

5) основні напрями прикладних досліджень в соціальній психології –
розділ, що вивчає закономірності становлення соціально-психологічної
реальності в конкретних сферах життєдіяльності індивіда та групи
(соціальна психологія промислового виробництва, соціальна психологія
управління тощо).

Загалом сучасна соціальна психологія як наука може існувати тільки в
єдності її теоретичних та практичних аспектів, де фундаментальні знання
обумовлюють подальший розвиток соціальної психології, удосконалення
наукових уявлень про її предмет, а прикладні передбачають розв’язання
певної конкретної соціально-психологічної проблеми, пов’язані з
конкретною інформацією стосовно соціально-психологічного явища чи
процесу.

2. Особливості спілкування на сучасному етапі розвитку суспільства

Теоретичною передумовою виокремлення цього напряму в якості
перспективного є твердження, що формування в учасників взаємодії
широкого діапазону духовних потреб, комунікативних вмінь та навичок,
здатності до спілкування, озброєння їх певними комунікативними знаннями
є необхідною складовою розвитку особистості; суб’єктивного відображення
нею об’єктивного світу і водночас ціннісного ставлення людини до реалій
сьогодення; становлення її як спеціаліста і професіонала, готового до
життя і функціонування в сучасних мікро- і макросистемах.

Спілкування — це сутнісна характеристика людського життя. Без нього
немає людської цілісності. Комунікативний підхід не спрощує, не принижує
і не абсолютизує суб’єктів спілкування. Він враховує всю складність
процесу взаємодії, індивідуальних особливостей учасників спілкування,
сутність того спільного, що є наслідком спілкування. Особистість у цьому
контексті трактується як ієрархія різних зовнішніх і внутрішніх
комунікацій, динамічно утворюючи нову якість – комунікативне ядро,
комунікативний світ людини.

Постановка питання саме таким чином відсилає нас до проблематики
глибинного розуміння смислу людського існування у соціумі, глибинного
аналізу ціннісного ставлення до дійсності, глибинного вивчення
спілкування, яке, на відміну від зовнішніх комунікативних контактів,
взаємодій та обмінів, є складним онтологічним процесом. В ньому
актуалізується сутність спільності між суб’єктами, що зустрічаються. В
той же час спілкування – це внутрішня характеристика психічної
активності особистості: кожен з учасників взаємодії самовизначається
через утвердження іншого. Запропонована логіка аналізу передусім
спілкування змушує суттєво переосмислити роль цього феномена в
життєдіяльності особистості, у відображенні нею соціальних явищ.

Повноцінне спілкування передбачає одночасно багатовекторний
розвиток психіки індивіда. Воно є інтегруючою компонентою в
життєдіяльності людини та її взаємодії з соціумом. Комунікативний світ
індивіда (гуманістичний і моральний за своїм характером) досягає такого
рівня відображення в ньому іншої людини, коли вона сприймається у ході
взаємодії як найбільша цінність, як носій національного світогляду. Саме
з цих позицій варто розглядати сутність комунікативного потенціалу
особистості.

3. Духовний, комунікативний потенціал індивіда, соціально-психологічні
прояви особистості в умовах утвердження нової системи цінностей

Ціннісне відношення, думки і образи про смисл буття, цілі діяльності,
комунікабельність є інтегральними характеристиками особистості у її
взаємодії із соціальним оточенням, у взаємовпливі одне на одного. Такі
феномени, як соціальна установка, оцінка реальності, регуляція відносин
засобами комунікації розглядаються як смислотворчі процеси життя.
Здатність до регулятивно-оціночної діяльності і спілкування – це
властивість особистості, необхідна в будь-якій суспільній формації. Але
в сучасних умовах оновлення суспільства і свідомості людини, коли
індивід включений в складне переплетіння відносин, вона набуває
особливого значення – вносить етико-гуманний компонент у відносини;
сприяє встановленню ділових контактів; стає засобом, котрий забезпечує
успіх сукупної людської діяльності; має значно більшу глибину і радіус
дії, аніж прийнято вважати: в неї може включатися генетичний, культурний
досвід минулих поколінь.

Названі феномени (соціальна установка, спілкування, регуляторна функція
відношення та ін.) є тими константами, які лежать в основі
соціально-психологічного відображення і забезпечують взаємний “обмін
реакціями”, підкріплюючи чи змінюючи поведінку партнерів взаємодії,
викликаючи двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху у
розв’язанні спільної проблеми.

Успішність людської взаємодії визначається: усвідомленістю учасниками
спілкування значення комунікативної діяльності, комунікативних знань та
вмінь, комунікабельності, тобто всього, що міститься в понятті
“комунікативна компетентність учасників взаємодії”; знанням власних
комунікативних можливостей і комунікативних особливостей партнерів по
спілкуванню; урахуванням соціокультурного контексту спілкування;
систематичним навчанням учасників взаємодії (йдеться про комунікативну
підготовку); розробкою технологічного і методичного інструментарію
спілкування.

Розвиток особистості у взаємодії із соціумом є процесом, коли при
відображенні, ціннісному відношенні та засвоєнні соціального досвіду
здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним
статусом до реальної можливості і перетворення останньої в регулятор
соціального процесу, в дійсність як результат, як сукупність усіх
реалізованих можливостей, наданих людині.

4. Соціально-психологічні дослідження системи відносин “індивід – група
– суспільство”

Традиційне вивчення групових процесів в наш час набуває особливої ваги,
адже зростає кількість конфліктів (від міжособистісних до
міжрегіональних), актуальною стає суїцидальна поведінка людини,
активізувалися такі групові процеси, як групова поляризація та групова
ізоляція тощо.

У зв’язку з цим соціально-психологічного переосмислення потребує
проблема співвідношення “індивідуального” і “соціального” (“групового”)
як на теоретичному рівні, так і на прикладному. Для її розв’язання
актуальною є постановка питання про роль власної активності людини в її
взаємодії з групою, яка може бути як розумною, доцільною, так і
невмотивованою, “надситуаційною”. Таке розуміння активності людини у
взаємодії з соціумом (вмотивована і невмотивована активність може мати
як позитивні, так і негативні наслідки) дозволяє з нових позицій підійти
не тільки до проблеми пізнання психічного як регулятора соціального
процесу, інтуїції, творчої діяльності особистості, але й констатувати
існування поруч із людиною статечною, розважливою – людини ризикової,
яка випробовує свою долю. Ризикова активність у даному випадку
розглядається як перемога над собою, над складною ситуацією, як
самозагартування в складних умовах взаємодії з іншими людьми, як
подолання страху у налагодженні контактів, набуття вмінь вирішувати
нестандартні завдання, як ситуація вибору між двома можливими
варіантами: менш привабливим, але надійнішим, і привабливішим, але менш
надійним для здійсненні мети. У зв’язку з неоднозначністю, динамічністю
і складністю соціальної ситуації та соціальних відносин ризикова
активність особистості у взаємодії з іншими є неминучою.

Сказане дозволяє розглядати людину у групі як самодостатню, вільну
особистість з власним джерелом активності й розвитку, самоактуалізація
якої полягає у подоланні негативних зовнішніх і внутрішніх чинників та в
урахуванні позитивних умов у своєму прогресивному розвиткові. Жодні
зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини,
якщо вони не стануть мотивами, не набудуть суб’єктності в особистості.

Ретельно проаналізувати процеси, які відбуваються на рівні “індивід –
група”, “індивід – суспільство”, “група – суспільство”, ті основи, на
яких ґрунтуються знання про співвідношення “індивідуального” і
“групового” в соціальній психології, неможливо без урахування
соціокультурних, етнопсихологічних особливостей життєдіяльності
особистості.

Йдеться про розвиток і становлення не абстрактного індивіда, який
перебуває поза простором і часом, а людини, що діє в певному
соціально-психологічному, соціокультурному середовищі і на конкретному
етапі розвитку суспільства. При цьому особистість розглядається як
така, що розвивається в суспільстві, в якому також відбуваються зміни.
Отже, адекватні уявлення про співвідношення “індивідуального” і
“групового” можуть бути отримані лише при розгляді їх в єдності та без
фетишизації чи применшені значення одних або інших.

Розгляд цієї проблеми в практичній площині актуалізує й інші її аспекти:
індивідуальний та груповий принцип прийняття рішень, індивідуальна і
групова відповідальність, вплив більшості й меншості на результати
взаємодії.

За умов демократичного суспільства потребують детального вивчення
проблеми нормативного впливу групової меншості. Жорстокість, грубість
членів групи по відношенню до індивіда породжують його аномальну
поведінку (конфлікт, суїцид, агресію, грубість стосовно членів групи
тощо). Дослідження, що ведуться в цьому напрямку, фрагментарні. Вони
більше відтворюють політичні й соціальні моменти, аніж закономірності
становлення та розвитку соціально-психологічної реальності. Отже, ця
група також потребує як теоретичного, так і практичного осмислення.

5. Резервні можливості міждисциплінарних зв’язків соціальної психології

Перспективність розвитку соціальної психології обумовлена і її зв’язками
з іншими галузями психологічної науки. В першу чергу з тими, які
донедавна тільки частково розроблялися у вітчизняній науці (йдеться,
передусім, про акмеологію, етнопсихологію), а також з тими, які в наш
час потребують теоретичного переосмислення та вдосконалення (психологія
управління, психологія бізнесу, психологія організацій, вікова і
педагогічна психологія тощо).

Що стосується зв’язку соціальної психології з акмеологією, то очевидним
для цих галузей знань є те, що опанування секретами майстерності,
формування психологічної готовності здійснювати ту чи іншу діяльність
ефективно й результативно, бачення і розуміння шляхів, що ведуть до
професіоналізму, має сьогодні як теоретичне, так і практичне значення.
Адже непрофесіоналізм у різних сферах діяльності не тільки перешкоджає
процесові державотворення, а й сприяє зростанню психологічного
дискомфорту, невизначеності, розгубленості, апатії, стану фрустрації
тощо.

Однією з актуальних проблем акмеології є формування загальних принципів
вдосконалення професійної діяльності й спілкування спеціалістів, що
працюють у сфері політики, економіки, управління, освіти та в інших
сферах життя. Коли йдеться про високий професіоналізм людини, то з ним
пов’язують не тільки яскравий розвиток здібностей, але й ґрунтовні
знання в тій галузі діяльності, в якій цей професіоналізм проявляється.
Звідси є зрозумілою нагальна розробка акмеологією такого кола проблем,
як “професіоналізм особистості”, “професіоналізм взаємодії”,
“професіоналізм спілкування”, “шляхи попередження професійної
деформації”, “шляхи досягнення вершин професіоналізму” тощо. Саме в
частині “професіоналізм спілкування та взаємодії” вбачається
безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема
соціально-психологічного відображення безпосередньо пов’язана з
проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія часто-густо
невід’ємна від спілкування.

Залежно від виду міжособистісного ділового спілкування, воно в більшій
або меншій мірі стосується питання про продуктивність або
непродуктивність професійної діяльності. Таким чином, безпосередній або
опосередкований вплив того чи іншого виду спілкування (мовне – немовне,
ділове – неформальне, необхідне – бажане – нейтральне – небажане тощо)
може виразитися в досягненні певного результату діяльності (низького чи
високого), позитивних чи негативних соціально-психологічних зрушень
тощо. Важливим у зв’язку з цим є з’ясування того, в якій мірі
комунікативна активність та спільна діяльність членів групи, колективу
пов’язана з їх індивідуально-психологічними та особистісними
особливостями. Ці знання дозволять суб’єктам діяльності в певній мірі
прогнозувати характер міжособистісних контактів, впливів учасників
взаємодії одне на одного, а звідси й успішно розподіляти доручення,
враховувати індивідуально-психологічні властивості та особливості при
організації групової діяльності.

Традиційно акмеологія розглядає феноменологію, закономірності та
механізми розвитку людини на стадії її зрілості. В той же час розвиток
комунікативних вмінь і навичок, набуття соціального і морального
досвіду, що є невід’ємними показниками майстерності й професіоналізму,
закладаються ще в дитинстві. Отже, зрілою людина не народжується, на
стан зрілості “працюють” всі попередні етапи розвитку особистості.
Йдеться про корекцію певних вихідних наукових даних, зокрема про
розширення прийнятих у акмеології вікових рамок, про включення
дошкільного і шкільного віку в галузь акмеології. В цій частині
вбачається не лише зв’язок соціальної психології з акмеологією, але й
зв’язок цих галузей знання з віковою і педагогічною психологією, що
відкриває нові перспективи наукових досліджень.

Актуальність поставленої проблеми очевидна, адже соціально-економічні
процеси, що відбуваються в Україні, загострили проблему раннього
формування у особистості професійних основ її життя, які допоможуть
забезпечити стійкість особистості в екстремальних умовах.

Інтенсифікація міжнародних зв’язків, економічних, культурних та
інших відносин між державами актуалізують значення (в рамках соціальної
психології та етнопсихології) теоретичних і практичних кроскультурних
досліджень, розробки проблем міжнаціонального спілкування.

Професіоналізм сучасної комунікативної діяльності передбачає наявність у
спеціалістів знань та вмінь з питань національно-психологічної
детермінації ділових міжнародних переговорів, неформального
спілкування з представниками різних національностей, що зумовлює
вивчення соціокультурних та етнопсихологічних особливостей сприймання
учасниками комунікативного процесу специфіки міжнаціональних стосунків
та спілкування.

Перспективною у зв’язку з цим є постановка питання про пошук шляхів
регуляції ділового спілкування як всередині однієї етнічної групи, так і
на міжнаціональному рівні. Все це сприятиме процесові адаптації
особистості в іноетнічному середовищі, у взаємодії з іноетнічним
співрозмовником, ефективному розв’язанню етнічних конфліктів, виявленню
джерел підвищення результативності професійної діяльності, адекватному
відображенню етнопсихологічних та соціокультурних явищ.

Означені проблеми донедавна недостатньо вирішувалися як в межах
соціальної психології, так і в рамках етнопсихології, в той час як
знання національно-психологічних особливостей індивіда та спілкування є
вкрай необхідними для спеціалістів багатьох галузей діяльності, адже у
представників різних етносів існують усталені норми взаємовідносин і
обміну необхідною інформацією, особливості поведінки, організації
діяльності, ціннісне ставлення до соціальної системи тощо.

Теоретичним обґрунтуванням сутності проблеми є твердження, що цілісна
система спілкування являє собою логічний взаємозв’язок
національно-психологічних особливостей взаємодії і загальнолюдських
цінностей комунікації. Мовиться про: допустимість етнопсихологічного
релятивізму в діяльності людини (у неї мають формуватися такі якості,
які б, з одного боку, дозволяли їй ефективно пристосовуватися до
традицій, звичок, стереотипів поведінки, особливостей спілкування
іноетнічних представників, а з другого – не входили б у суперечність з
їхньою національною психікою та загальнолюдськими цінностями);
урахування специфіки прояву етнічної самосвідомості індивіда під час
спілкування; розвиток можливостей адаптації і персоніфікації в умовах
національно неоднорідних взаємовідносин; розвиток навичок і вмінь
взаємодії з представниками різних національностей та народів.

В нових умовах господарювання, підприємництва та управління виокремились
перспективні й недостатньо вивчені спільні проблеми соціальної
психології та психології управління. Зокрема, йдеться про виявлення і
розробку соціально-психологічних чинників управлінської кар’єри,
соціально-психологічних детермінантів управлінського розвитку,
соціально-психологічного консультування з проблем управлінського
розвитку, соціально-психологічних механізмів управлінської адаптації,
соціально-психологічних механізмів професійної управлінської деформації
та регресивного особистісного розвитку.

Очевидним стає також те, що методи підготовки керівників, які
використовувалися й продовжують використовуватися в нашій системі
освіти, мають суттєву ваду: вони зорієнтовані на передавання знань і
формування часткових умінь (в тому числі й комунікативних), а не
спираються на рефлексію як внутрішній механізм розвитку професійного
мислення, професійної діяльності і спілкування, на мотивацію як рушійну
силу розвитку особистості керівника.

Актуальною є також проблема комунікативної підготовки керівника, адже в
умовах ринкових відносин комунікабельність, уміння встановлювати ділові
контакти багато в чому визначають успішність збуту продукції, отриманні
нових замовлень. Хоча сьогодні в практичній психології не бракує
конкретних методик та методичних прийомів для розвитку у спеціалістів,
що працюють з людьми, в тому числі й у керівників, конкретних умінь і
навичок спілкування, взаємодії, однак комунікативна підготовка
керівників у сучасних умовах вимагає не простого збільшення
психологічних знань чи нагромадження “ефективних” комунікативних умінь,
а серйозної переорієнтації особистості керівника, що не користується
авторитетом у роботі з людьми. Саме тому сучасний етап становлення і
розвитку керівника як першочергове висуває завдання створення
соціально-психологічної теорії управлінського спілкування і на цій
основі — оптимізацію технологій і методик комунікативної підготовки
менеджера.

Названі проблеми можна розв’язувати шляхом актуалізації
оціночно-регулятивних процесів, духовного, комунікативного потенціалу
учасників ділової взаємодії. Це забезпечується за умов, по-перше,
розуміння управлінського спілкування як принципово соціального і
діалогічного процесу, як взаємодії, що викликає двосторонню реакцію й
активізацію зусиль партнерів, тобто такої, яка здійснюється всіма
учасниками управлінського процесу; по-друге, розуміння особистості
керівника як партнера, учасника спільної діяльності і спілкування,
актуалізації його соціально-психологічної компетентності; по-третє,
формування індивідуального і групового стилю взаємодії; по-четверте,
урахування етнопсихологічних особливостей спілкування (при
необхідності). Загалом, сучасна наукова думка в галузі соціальної
психології має характеризуватися посиленням уваги до учасників
управлінського процесу, їхньої особистісної ідентифікації, вивченням
рушійних сил розвитку, урахуванням соціально-психологічних умов
життєдіяльності в особистісному становленні суб’єктів ділового
спілкування.

Окреслені перспективні напрями розвитку соціальної психології хоча і не
є остаточними (їхня корекція здійснюється постійно і визначається
нагальними потребами, зумовленими змінами в особливостях регуляції
поведінки людей в переломні етапи розвитку суспільства), водночас
вважаємо, що їх вирішення стане пріоритетним для соціально-психологічних
досліджень нового століття.

Окремі з них вже сьогодні успішно розв’язуються вченими України.
Зокрема, розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології
характеризується уточненням та конкретизацією предмета та об’єктів
соціальної психології, розширенням підготовки спеціалістів, публікацією
посібників та підручників, організацією та проведенням конференцій із
соціальної психології, кристалізацією соціально-психологічної
проблематики, відкриттям наукових закладів, лабораторій та кафедр
соціальної психології.

Вітчизняні соціальні психологи ведуть дослідницький пошук в галузі
методології, теорії і методів соціальної психології, проводять емпіричні
дослідження у різних сферах суспільного життя. Їхні дослідження
спрямовані на вивчення не тільки традиційних проблем взаємодії,
спілкування людей у різних соціальних спільнотах, особливостей регуляції
поведінки у соціальних групах, механізмів їх взаємовідносин,
взаємовпливу тощо. Пошуки визначаються сучасними потребами, зумовленими
змінами в житті країни після проголошення нею державного суверенітету,
виокремленням тих особливостей у поведінці людей, які завжди з’являються
на переломних етапах розвитку суспільства.

Розширення міжнародних зв’язків, ознайомлення вітчизняних соціальних
психологів із надбаннями західної (передусім – європейської та
американської) соціальної психології, а також виходячи із сучасного
розвитку соціуму і його запитів, соціальна психологія в Україні може
досягти успіху у процесі її все більшої соціологізації, тобто розгляду в
контексті реальних проблем суспільства.

Подальшого розвитку набуває проблема соціальної психології особистості,
її комунікативного потенціалу. Пожвавилися дослідження в галузі історії
соціальної психології, міжгрупової взаємодії, лідерства і керівництва,
психології спілкування, соціальної психології управління, соціальної
психології організацій, масової комунікації, масових явищ,
соціально-психологічного тренінгу, соціально-психологічного
прогнозування.

Все це є підставою для очікування подальшої активізації
соціально-психологічної думки у найближчому майбутньому.

Література

1. Шихирев П. Н. Современная социальная психология. – М., 1999. – 448 с.

2. Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ. – СПб., 1996. – 684 с.

3. Перспективы социальной психологии / Пер. с англ. – М., 2001. – 688 с.

4. Андреева Г. М. Социальная психология. – М., 2001. – 378 с.

5. http://www.politik.org.ua

Похожие записи