Реферат на тему:

Особливості прояву соціально-психологічної адаптації підлітків, хворих
на ДЦП

Серед порушень опорно-рухового апарату дитячий церебральний параліч є
найбільш інвалідизуючим захворюванням дитячого віку. Проблема ДЦП
набуває особливої гостроти у зв’язку з тенденцією до почастішання
випадків цього захворювання в усіх країнах: в Данії на тисячу
новонароджених припадає 2,2 хворих, у Фінляндії — 2 хворих, у Англії —
4, в Україні констатують 2,4 — 2,5 випадків на тисячу дитячого
населення. Сьогодні у нас є понад 30 тисяч таких хворих, що потребують
різнобічної і довготривалої реабілітації.[2]

Словосполучення «дитячий церебральний параліч» (ДЦП) означає групу
порушень рухових функцій мозку, що з’явилися  під час порушення у
новонародженому віці. Ці порушення не прогресуючі, тобто з’являються з
моменту народження дитини та існують на протязі всього життя. Рухові
порушення часто представлені слабкістю в певній групі м’язів, з-за чого
порушена ходьба, рухи руками або, наприклад, закидається шия; також
можливі так звані гіперкінези — різкі стереотипні рухи в руках, ногах,
мімічній мускулатурі, які важко контролюються хворим.

Основними факторами, які призводять до появи ДЦП, є кисневий голод
(асфіксія або гіпоксія) в утробі матері або одразу після народження. У
більшості дітей причиною захворювання є патологія вагітності матері
(токсикози, порушення плацентарного кровообігу, інфекції), а також
порушення аутоімунних механізмів, які безпосередньо приймають участь у
ембріональному розвитку тканини плоду; родові травми, викликані різними
видами акушерської патології (вузький таз матері, слабкість пологової
діяльності, затяжні або швидкі пологи, також пологи після довгого
безводного проміжку) у відносно малій кількості випадків; інші фактори:
збільшення радіаційного фону, генетичні захворювання: цукровий діабет,
ендокринні порушення; загроза переривання вагітності тощо. [1]

Крім фізичних та звичних економічних негараздів, дітей-інвалідів
турбують проблеми спілкування, дефіцит інформації, самотність, проблеми
здоров’я та соціальної адаптації, суїцидальні ідеї тощо.[3] Cистема
порушень психічних та фізичних функцій організму, що зумовлена
церебральним паралічем, вимагає раннього діагностичного і
корекційно-розвивального втручання. Без такої психолого-педагогічної
допомоги подальше навчання та соціально-трудова адаптація дитини
малоефективна. Соціально-психологічна адаптація (СПА) пов’язана з
входженням особистості у соціальне оточення (Ф.Адександер, О.Віру,
В.Лебедєв, Г.Сельє). Завданням шкіл-інтернатів, в яких перебувають
інваліди, є формування особистості хворої дитини, яка здатна, незважаючи
на фізичну неповноцінність, зайняти повноцінне місце у житті
суспільства.

Метою статті є аналіз проблеми психології дітей, хворих на ДЦП, в
історії наукової думки, розгляд різних підходів до вивчення проблеми,
аналіз досвіду психологічної допомоги дітям з ДЦП з метою підвищення
рівня їх соціально-психологічної адаптації.

Дослідження проводилось на базі школи-інтернату для дітей з наслідками
поліомієліту та ДЦП та у ЗОШ №2  м. Дніпропетровська. В експерименті
прийняли участь 80 підлітків у віці від 11 до 16 років. Були використані
методи та методики: бесіда; спостереження; методика діагностики
соціально-психологічної адаптації К. Роджерса та Р. Даймонда; методика
діагностики показників та форм агресії А. Баса та А. Дарки; методика
діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса;
тест «Впевненість у собі»; методика «Автопортрет»; методика 
«Незакінчені речення» Сакса та Леві; методи математичної статистики.

Було виділено три групи досліджуваних: підлітки-сироти з ДЦП, підлітки з
ДЦП, що мають батьків та підлітки ЗОШ .

-T1:3R8?<,@

Похожие записи