.

Особистісні виміри сьогодення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
213 1468
Скачать документ

Реферат на тему:

Особистісні виміри сьогодення

В сучасних умовах дедалі гостріше відчувається трагічний ірраціоналізм
людського буття, оскільки домінування матеріальної активності призводить
до руйнування особистісного „Я”. Тим часом розвиток нашої молодої
держави, формування нової філософії державотворення потребують значного
потенціалу активності, інтелекту, духовним носієм яких є особистість.
Відтак проблема особистості на сьогодні є вельми актуальною.

З огляду на необхідність пошуку нових шляхів реалізації індивідуальних
можливостей, перед особистістю постає проблема інтеграції в новий
універсальний центр буття з урахуванням усіх попередніх етапів
формування людської цілісності. Втім, досягнення нового рівня інтеграції
неможливе методом заглиблення в традиційні системи трансляції людського
досвіду. Це по-перше.

По-друге, проблема особистісної активності стає ще вагомішою, зважаючи
на процеси зростання відкритості суспільства і, як наслідок, змін у
розумінні співвідношення матеріальної і духовної активності.

Саме тому виникає нагальна потреба побудови нової теоретичної моделі
особистості, яка дозволить відобразити її цілісність, врахувати її
сутнісні особливості, показати особистість як систему внутрішньо
самостійну і водночас взаємопов’язану з іншими системами (суспільством,
світом тощо).

Останні дослідженння і публікації

Особистісний розвиток є фундаментальною і водночас складною проблемою
філософських, соціологічних, психологічних досліджень. Пильну увагу їй
приділяють як вітчизняні (В. Андрущенко, Л. Газнюк, Л. Губерський, О.
Злобіна, М. Михальченко, Н. Соболєва, В. Табачковський, В. Циба та ін.),
так і зарубіжні вчені (Г. Арендт, В. Іноземцев, Г. Кисельов, В.
Козловський, К. Муздибаєв, А. Уткін та ін.) [2; 5; 6; 7; 9; 10; 11; 13;
14; 18].

Аналіз зазначених публікацій допомагає виявити різноманітні аспекти
особистісної активності, її критеріїв, співвідношення об’єктивних і
суб’єктивних факторів особистісного розвитку, його ціннісно-смислової
спрямованості. Водночас жоден з нинішніх теоретичних підходів у
дослідженні проблем особистості – історичний, соціологічний,
економічний, діяльнісний – не дає змоги розглядати її як цілісну систему
взаємовідносин з внутрішнім і зовнішнім світом.

Невирішені складові загальної проблеми

Незважаючи на численні дослідження з теорії особистості та окремих
аспектів особистісної активності, проблема напрямків і способів
утвердження особистості в нових суспільних реаліях потребує ретельного
аналізу.

Мета статті

Розвиваючи теоретичні напрацювання щодо вивчення особистісної
активності, доцільно дослідити її особливості в сучасних умовах,
визначити теоретичний інструментарій особистісного виміру сьогодення.

Теперішня динаміка людської суб’єктивності визначається чітко
окресленими процесами індивідуалізації, об’єктивною ознакою яких є
надмірна рухливість соціальної структури, що призводить до
дестабілізації психологічних зв’язків індивіда з різними суспільними
групами. В результаті розмивається традиційна модель „людини
колективної”, яка черпала свої мотиви, знання, моральні норми та
світоглядні настанови з відносно усталених групових культур.
Індивідуалізація посилює автономію особистості, необхідність
самостійного вибору цінностей, які у подальшому орієнтуватимуть її
активність.

В структурі активності, як правило, виділяють суспільний та
індивідуальний рівень [1; 3; 15 та ін.], а розвиток активності постає як
постійне розгортання протиріч між особистістю і суспільством. Тому
завжди актуальною є проблема узгодження цих двох структур. Яка з них
може дати ширший простір для реалізації особистісної активності?

Протягом всієї історії розвитку людської активності спостерігаємо
існування двох систем: колективізму та індивідуалізму, котрі на певній
стадії, за певних умов витісняють одна одну.

Наше ставлення до суспільства зазнає певних змін, тобто сучасний підхід
до суспільних проблем має свої чітко окреслені особливості. Зокрема,
переглядається та „береться на озброєння” традиція індивідуалізму, з
якої зростала західна цивілізація і яка донедавна не знаходила належного
застосування в системі цінностей українського суспільства.

Стосовно ж колективних систем можна підкреслити їх спільну рису –
„свідому організацію продуктивних сил суспільства для виконання певного
соціального завдання” [17]. Ідеологи таких систем свідомо принижували
значення особистісної активності, посилаючись на те, що особистість не
завжди прагне до суспільної мети.

Власне, тут і зароджується конфлікт між індивідуальною і колективною
свободою. Усі види колективізму прагнуть організувати суспільство в
цілому, підпорядкувати всі його ресурси задля досягнення єдиної мети і,
як правило, відмовляються визнавати будь-які сфери автономії, де
особистість та її активність є самоцінними. Зрештою, за таких умов
особистісна автономія якщо й існує, то лише формально.

У реальному житті люди постійно здійснюють ціннісний вибір. Визнаючи
певні загальні критерії (загальнолюдські цінності), особистість щоразу
здійснює свій вибір. Але там, де всі засоби належать державі,
„суспільний підхід” починає домінувати у прийнятті рішень.

Колективістська система цінностей ставить людину у залежність, зокрема,
від держави у виборі засобів для досягнення особистісних цілей. Саме
держава, відповідно до своїх пріоритетів, визначає, що і скільки
виробляти, кому і які блага надавати. Звужується не лише свобода
споживчого вибору, а й свобода вибору професії, роботи, місця
проживання. Це свідчить про розмивання, зникнення сфери приватного
життя, захищеного законом, де людина – повновладний господар своїх
рішень.

У тих світоглядних системах, де суспільство або держава поставлені над
особистістю, їхні цілі загалом суперечать розвитку особистості і
спрямовані переважно на її підкорення. Справжніми громадянами можуть
вважатися лише ті, чиї інтереси співпадають із суспільними. За таких
обставин цінною стає лише особистість, яка належить до певної групи і не
відхиляється від її приписів і норм. Відповідно й будь-які індивідуальні
цінності стають у колективістській філософії стороннім тілом.

Дух колективізму відчувається і у Заратустри: „Тисяча цілей існувала
дотепер, бо існувала тисяча людей. Але все ще немає ярма для тисячі ший,
все ще немає єдиної мети у людства. То ж скажіть, якщо немає у людства
мети, хіба це не означає, що немає людства?” [12, с. 61].

Прагнення ототожнити себе з групою найчастіше виникає у індивіда
внаслідок почуття власної неповноцінності. При цьому групова
приналежність сприяє відчуттю переваги над людьми, котрі не входять до
складу цієї групи. Насправді, діючи від імені групи, особа, з одного
боку, звільняється від багатьох моральних обмежень, які стримують її
поведінку всередині групи. З іншого боку, „сучасна людина все частіше
схильна вважати себе моральною, тому що переносить свої вади на досить
широкі групи” (цит. за [19, с. 203]).

Не принижуючи ролі колективізму, який мав важливе значення на ранніх
етапах розвитку людського суспільства, необхідно підкреслити, що
сучасний індивід прагне до уособлення, автономії, прояву особистісної
активності. Не виключено, що така активність перетвориться на колективну
діяльність, якщо її цілі задовольнятимуть приватні потреби індивідів.

Загалом колективна свобода виступає як зовнішня, як крок (етап) до
справжньої індивідуальної свободи, на рівні якої розгортається
особистісна активність.

Отже, свобода особистості несумісна з верховенством однієї мети, яка
підкоряє все реальне життя суспільства. Його моральні принципи стають
дієвими, коли особистість вільна, коли вона спроможна самостійно
вирішувати проблеми. Більше того, заради дотримання таких принципів вона
добровільно нехтує власною вигодою. За словами Дж. Мільтона, якби
будь-який вчинок зрілої людини був продиктований, вимушений чи
нав’язаний, то що була б доброчинність, як не порожній звук, якої б
похвали заслуговувала моральна поведінка, якої вдячності –
поміркованість і справедливість? Моральні переконання, власне як і цілі
та ідеали людей, не підлягають владно-законодавчому визначенню. Так, ще
у етичній концепції І. Канта знаходимо поняття „моральної автономії”
особистості, тобто її моральної активності. У протилежному випадку
виникає ідея примусового ощасливлення людей.

Кожному членові суспільства має бути надано можливість самостійно
вирішувати, що для нього вигідне, а що навпаки. Роль держави у такому
випадку – турбота про рівні стартові умови для самореалізації громадян.

Водночас вважається етично неприйнятним, коли громадяни не беруть участі
у виробленні спільних рішень, які безпосередньо стосуються їх
благополуччя і щастя. Це ущемляє не лише їхні інтереси (вони можуть
забезпечуватися навіть за умов деспотичного правління), а саму
спроможність висловлювати свої судження, свобода якої є морально
очевидною для кожного. Визнання такої очевидності державою встановлює
„громадянську автономію”. Йдеться, насамперед, про правову свободу, яка,
за І. Кантом [8, с. 79], базується на трьох апріорних принципах:

· свободі кожного члена суспільства як людини;

· рівності всіх як громадян;

· самостійності кожного як громадянина.

Таке тлумачення свободи з обов’язковим визнанням правової автономії
кожного члена суспільства є вельми актуальним для формування концепції
правової держави та правової демократії. Водночас „натовп, маса не є
демократією. Демократія – це перетворення хаотичної кількості на певну
самодисципліновану якість” [4, с. 65].

На думку автора, розвивати „самодисципліновану” особистість, спроможну
не перетворюватися на „атом натовпу”, тобто сформувати адекватного
суб’єкта демократичного процесу можливо лише за умов особистісної
свободи. Отже, свобода – це стан людини, яка може діяти на підставі
вибору у всіх сферах своєї життєдіяльності. Цей стан передбачає дещо
більше, ніж незастосування зовнішнього втручання. Багатозначність
свободи відображується в різних поняттях.

Слова, які вживаються сьогодні для означення громадянської і політичної
свободи, утворені від латинського слова libertas. Спершу це поняття
набувало переважно юридичного значення. Зокрема, воно вказувало на
соціальний стан дитини, яка народилася від вільних батьків, а не від
рабів. Зрозуміло, що народитися з правами вільної людини ще не означає
бути вільною або такою залишитися з часом. Первинний стан
вільнонародженого може перерости у стан вільного громадянина, людини,
яка контролює свої бажання, думки, почуття. Це інша свобода (англійською
freedom) – індивідуальна свобода дії та думки, де перша (libertas)
виступає передумовою другої – справжньої свободи, досягнення якої
повинне стати головною метою розвитку нашого суспільства. Якщо поняття
індивідуальної свободи розглядати з точки зору формування його
первинного значення, то з’ясується, що англійське freedom має давнє
походження – від санскритського слова, яке означає „любити”. Рання
інтуїція санскриту визначала свободу як любовне співвідношення двох: я
люблю тебе так, що не хочу, щоб ти був моїм рабом; хочу, щоб ти був
самим собою, без того, щоб я тебе визначала, змінювала, впливала на
тебе.

Варто підкреслити, що глибинна сутність людини закладена саме в цьому
понятті свободи, яке базується на взаємній і внутрішній повазі
особистості, а не на підкоренні однієї людини іншою.

Концепція негативної свободи [16] трактує її як певне звільнення від
чогось або від когось. Саме тому в боротьбі за свободу увага, як
правило, приділяється ліквідації віджитих форм примусу і влади, які,
знову ж таки, відображають зовнішні перешкоди, блокуючи повну реалізацію
особистісної свободи.

Українське поняття свободи включає як суспільний, так і індивідуальний
рівні. Причому специфічним є використання слова „вільний”, тобто такий,
що в змозі керувати своїми діями, думками, почуттями – бути, зрештою,
самим собою. Простежується взаємозв’язок понять „вільний” і „воля”.
Власне, вольовим зусиллям і є прийняття певних рішень.

Цілий ряд рис активної особистості є похідним від волі: в сенсі
прийняття рішень – це самостійність і відповідальність, в сенсі
(само)реалізації – це наполегливість, самовладання тощо. Завдяки волі
об’єднуються і проявляються зовнішній і внутрішній світ особистості,
хоча сама воля не визначається однозначно ні зовнішньою, ні внутрішньою
необхідністю особистості. Вона може вибирати між різними цілями та
способами дії. В результаті свобода особистості є свободою вибору і
самовизначення.

Ми знову виходимо на проблему ціннісного вибору особистості. З одного
боку, він базується на системі суспільних норм і правил, які особистість
здебільш не вибирає і певною мірою має підкорятися їй, з іншого –
ціннісна позиція особистості формує систему критеріїв, якими керується
її воля. Ці суттєві моменти досить суперечливі. За умови розвитку
пасивної позиції особистості спостерігатиметься квієтив – мотивація до
повного безвілля, безучасті, або резин’янція – безмовна смиренність,
покірність долі тощо.

У всіх проявах активності особистості умовою її реалізації є
самовизначення, саморефлексія, які, зрештою, і становлять зміст вибору –
акту свободи волі.

Таким чином, свобода є умовою саморозкриття особистісного „Я”. Разом з
тим, „Я” не може бути вільним від стосунків з іншими людьми. Можна
обрати об’єктивний шлях відчуження від людей, від суспільства взагалі,
але неможливо знехтувати духовним досвідом людства (вплив традицій,
релігії, мистецтва, науки на особистість). Формувати та утверджувати
свою особистість – це означає визнавати і поважати в інших здатність
оцінювати себе як особистість.

Спільне буття людей є лише зіткненням, розпадом і розсіюванням для того,
хто не досяг єдності „Я”, обираючи свободу (роздвоєність особистості
призводить до розуміння і використання оточуючих як засобів для
задоволення швидкоплинних потреб). Свобода як основа „Я” стає основою і
для міжособистісного розуміння та єдності.

Бути вільним чи невільним для людини означає здійснити вибір, тобто
усвідомити та реалізувати свої можливості або ж втратити їх, що,
зрештою, негативно відіб’ється на розвитку особистості.

У процесі становлення перед людиною завжди постає проблема вибору своєї
суспільної ролі – буде вона особистісним „Я” чи соціальним „Ми”,
особистістю чи лише членом певної соціальної групи. Вирішення цієї
проблеми потребує часу, зусиль, можливостей, бажання.

Особливо актуальною проблема вибору стає в наших сучасних умовах, коли
відбувається переоцінка матеріальних і духовних цінностей, формується
нова світоглядна система, розширюються можливості індивідуального
вибору.

Зрештою, варто зазначити, що ідеального суспільства, яке б уособлювало
єдність спільних і приватних інтересів, не існує і навряд чи колись
існуватиме. Саме тому важливо знайти таку модель взаємовідносин, за
якої, хоча й зберігатимуться протиріччя між особистістю та суспільством,
все ж суспільні інститути, політичні та громадські організації
прагнутимуть максимально враховувати і сприяти розвиткові особистісної
активності. Такою моделлю може слугувати громадянське суспільство, одним
з основних принципів якого є конкретна особистість і захист її
індивідуальності.

Література:

1. Ануфриев Е. А. Социальный статус и активность личности. – М.:
Политиздат, 1984 – 234 с.

2. Арендт Г. Становище людини. – Л.: Центр гуманітарних досліджень ЛДУ
ім. І. Франка, 1999 – 254 с.

3. Белова Г. В. Социальный и индивидуальный уровни отчуждения // Вестник
Московского ун-та. – Серия философия. – 1991 – № 2 – С. 27 – 35.

4. Бердяев Н. Судьба России // Родина. – 1989 – №2.

5. Газнюк Л. М. Соматичне буття: інтерсуб’єктивність та ідентифікація
особистості // Практична філософія – 2003 – № 2 – С. 82 – 93.

6. Злобіна О. Особистісна складова суспільних змін: соціологічний аспект
// Соціологія: теорія, методи, маркетинг – 2003 – № 3 – С. 32 – 46.

7. Иноземцев В. Л. Современное постиндустриальное общество: природа,
противоречия, перспективы. – М.: Логос, 2000 – 304 с.

8. Кант И. О поговорке „Может быть это и верно, но не годится для
практики” // Соч. В 4 т. – Т .4. – Ч. 2.

9. Киселев Г. С. Новая религиозность как проблема сознания // Вопросы
философии – 2002 – № 5 – С. 173 – 183.

10. Козловский В. В., Уткин А. И., Федотова В. Г. Модернизация: от
равенства к свободе. – Спб.: Изд-во Спб. ун-та, 1995 – 280 с.

11. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз /
Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. – К.: Знання України, 2002
– 580 с.

12. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. – М.: Прогрес, 1991 – 276 с.

13. Соболєва Н. Соціологія суб’єктивної реальності. – К., 2002.

14. Табачковський В. Г. Людина. Світ. Світопорядки // Практична
філософія – 2003 – № 3 – С. 34 – 41.

15. Фромм Э. Иметь или быть. – М.: Прогресс, 1986 – 238 с.

16. Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1990 – 271 с.

17. Хайек Ф. Дорога к рабству // Вопросы философии – 1990 – №10 – С. 113
– 152.

18. Циба В. Соціологія особистості: системний підхід
(соціально-психологічний аналіз). – К.: МАУП, 2000 – 152 с.

19. Carr E. The twenty year’s crisis. – N.-Y., 1941.

20. Меркотан К. Особистісні виміри сьогодення // Соціальна психологія. –
2004. – № 4 (6). – C.106-112

21. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020