РЕФЕРАТ

на тему

Невербальні засоби спілкування

Процес невербального спілкування відбувається завжди у деякій
конкретній ситуації, що містить множину факторів, які мають значення для
змісту самого спілкування. Так, будь-який діалог, наприклад, завжди
“прив’язаний” до конкретних осіб з особливостями їхнього голосу, міміки,
до контексту – теми розмови і т. д. Всі ці умови перетворюють загальну
схему спілкування в мовленнєвий акт з участю власних мовних факторів,
наприклад, речення з його структурою у взаємодії з усіма такими
побічними факторами, як психічний стан мовця, його манера жестикуляції,
присутність сторонніх осіб (що може бути причиною вживання “натяків” і
т. д.). Як бачимо, людське мовлення супроводжують невербальні
(несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють
найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в
писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне
мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та
інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при
спілкуванні. Отже, вивчення процесів вербальної передачі інформації
завжди повинне спиратися як на мовні, так і на немовні фактори.

Усвідомлення необхідності включення у тій чи іншій формі у сферу
лінгвістичного дослідження факторів, які безпосередньо супроводжують
мовлення, у сучасному мовознавстві було чітко виражено у “Тезисах
Празького товариства”, у яких концепція функціонального підходу до мови
природно вимагала розширення поняття “засоби мовленнєвого спілкування”.
У зв’язку з цим у вищевказаних тезисах звертається увага на те, що “слід
систематично вивчати жести, які супроводжують і доповнюють усні прояви
мовця за його безпосереднього спілкування із слухачем, жести, які мають
значення для проблеми лінгвістичних регіональних союзів”.

У живе мовне спілкування вплетено множину обставин, які супроводжують як
ціле висловлювання, так і його фрагменти, причому всі немовні фактори
грають допоміжну роль у спілкуванні, мова ж – головну: для неї завжди
відкрита можливість використовувати для спілкування лише власні мовні
засоби. В даному випадку не розглядаються два явища, що можуть свідчити
про трохи іншу роль немовних факторів: 1) мова глухонімих, де сукупність
жестів і символів може трактуватися і як первинна (власне мовна), і як
вторинна система (код-замінник); 2) мова жестів у деяких народів, яка,
проте, не може розглядатися як символічна система вторинного походження,
що існує на базі природної мови. Незважаючи на перехідний характер
зовнішніх обставин, існують деякі стереотипи ситуацій, які супроводжують
той чи інший конкретний зміст акту комунікації.

Про важливість невербальних засобів комунікації свідчать численні
приклади. Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову
промову про О. Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Прочитавши
її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім
інша промова. Однак це була та ж промова, промова великого майстра
слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі
своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж
словесний. На доказ цього наводиться зауваження Р.М. дю Гара про своїх
героїв із його твору «Сім’я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком.
Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші рухи вели між собою
безугавну розмову».

Невербальні засоби комунікації вивчає паралінгвістика. Це досить нова
мовознавча дисципліна, що займається вивченням факторів, які
супроводжують мовне спілкування та які беруть участь у передачі
інформації. Паралінгвістика розвинулась у 50-і роки ХХ століття. На
сьогодні назва “паралінгвістика” міцно утвердилася у мовознавстві для
позначення галузі науки, яка займається загалом сферою несловесної
комунікації.

Коло питань, які обговорюються у межах паралінгвістики, охоплюють всі
види кінесики (від жестів до пантоміми), всі види фонації (від мовлення
до вокального мистецтва) і всі види спілкування за участі так званого
ситуативного тексту.

Як вважають деякі лінгвісти, паралінгвістика як наука про мову не
співіснує із соціолінгвістикою, етнолінгвістикою і т. д. (як порівняно
самостійними розділами мовознавства), а є, скоріше, частиною
інтралінгвістики, оскільки вивчення функціонування мови містить у собі
вивчення зв’язків внутрішніх засобів мови з факторами, що супроводжують
мовне спілкування і беруть участь у передачі інформації.

Власне лінгвістика не може обійтися без пояснення тієї чи іншої
структури висловлювання у випадках, коли ця структура зумовлена участю
яких-небудь паралінгвістичних засобів, і оскільки паралінгвістика є
чисто функціональною частиною комунікації, то, природно, вона і повинна
входити у загальну сферу інтралінгвістики.

Таким чином, відбувається зіткнення двох систем: первинної – мовної і
вторинної – паралінгвістичної як функціонально мовної. У зв’язку з цим
завданням паралінгвістики є “вивчення можливого згортання структури
висловлювання в умовах реального спілкування й аналіз немовних
елементів, які є опорою для експліцитного розгортання конкретного
висловлювання при сприйнятті повідомлення”.

Поряд із широким ситуаційним паралінгвістичним контекстом, усне
спілкування широко використовує типізовані фізичні прояви мовця,
спрямованими на орієнтацію слухача однозначно сприймати висловлювання.
До цих засобів належать насамперед жести і міміка. До жестів належать
різноманітні рухи тіла, тобто кінесика, а до міміки – вираз обличчя
мовця.

Слово “жест” запозичено з французької мови, а у французкій мові це слово
успадковано з латинської мови: gestus означає “постава, поза, рух тіла”.

Значення окремого жесту коливається від цілого повідомлення до
позначення окремого звуку. Мова жестів засвідчена у народів первісної та
розвинутої культури, в умовах багатомовності (в індіанців Північної
Америки), природної німоти (мова жестів глухонімих) та штучної (мова
жестів цистерціанців, жінок у деяких місцях Кавказу). Жестами
американські індіанці могли переказувати повідомлення на досить значні
відстані в межах видимості, але за межами чутності. В їхній кінетичній
мові образних та вказівних знаків були також умовні знаки, за допомогою
яких можна було передавати власні імена та назви.

Антропологи виявили, що людське тіло може приймати до тисячі
найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене
комунікативне призначення. Міміка та жести підсилюють інформацію, а
іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють
сказані слова, таким чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для
того, щоб приховувати свої дуки. Не треба упускати з уваги й те, що у
спонтанному мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його
заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або
брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані,
мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в
горизонтальному положенні похитувати пальцями.

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо
якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчується
створенням в останній час словників жестів і міміки.

Існують і принципово інші засоби перевтілення мови, коли остання
копіюється більш-менш точно, стаючи в результаті вираженою не в
послідовності фонем, а в послідовності інших елементів — оптичних або
звукових. За першим прикладом немає необхідності ходити далеко. У даний
момент перед вами письмовий текст, що є не що інше, як найточніше
зображення мови. Саме тому той засіб письма, яким ми користуємося, і
називається фонетичним. У ньому кожному елементарному звуку мови
(фонемі) відповідає один-єдиний графічний елемент — буква, або графема.
Найбільш послідовними в цьому плані були античні греки.

У своєму розвитку фонетичне письмо — як найадекватніше зображення живої
мови — пройшло довгий шлях. Спочатку люди намагалися зобразити свої
думки, малюючи послідовну низку малюнків, кожний з яких відповідав
певному предмету або явищу зовнішнього світу. Це так зване піктографічне
письмо, зразки якого трапляються і зараз у народів, що не мають власної
писемності. Малюнки-піктограми поступово спрощувалися, стилізувалися і
перетворювалися, таким чином, в умовні знаки, кожний з який позначав
окреме слово. У найбільш повному вигляді таке словесне, або
ідеографічне, письмо зберігається вже майже 4000 років у китайській
культурі. Повний словник китайської мови містить біля 50 000 ієрогліфів,
причому малюнковий характер деяких із них помітний ще і сьогодні. Не всі
слова вдасться зобразити за допомогою одного-єдиного значка. Тому,
наприклад, поняття «співати» позначається стилізованими малюнками рота і
птиці, поняття «слухати» — зображенням вуха, зверненого до відкритих
дверей, поняття «сварка» — фігурками двох жінок. Цілком очевидно, що
знаки ідеографічного письма — ідеограми, ієрогліфи — не можуть слугувати
для графічного зображення звуків мови. Це стає зрозумілим при порівнянні
цифр, що є, по суті, ідеограмами, і словесного позначення чисел.
Наприклад, цифра 7 позначає поняття «сім», але нічого не говорить про
звучання слів «сім» «seven», «sieben».

dh

Sхідність надовго зафіксувати, ніби «законсервувати» сказане. Великі
твори літератури і видатні здобутки науки не могли б зберегтися для
сучасників і нащадків, якби вони не були переведені у форму рукописного
або друкарського тексту. Фігурально висловлюючись, писемність спроможна
передавати мовні повідомлення, долаючи найскладнішу перепону — перепону
часу.

Принципи перекодування мовних висловлювань у звуки іншої природи можуть
бути, як виявилося, ще простішими.

У негрів банту з триби оломбо, що живуть у Центральної Африці, існує
своєрідна гра. Гостя, що приїхав здалеку і незнайомого зі звичаями
оломбо, запрошують у велику хатину або на галявину і просять його
надійно заховати який-небудь предмет у будь-яке, ним самим обране місце.
При цьому присутніми є декілька членів племені, один із яких тримає в
руках незвичну двострунну гітару.

Потім усі присутні розсідаються по своїх місцях, а хтось із них запрошує
ще одного чоловіка, що до цього не брав участі у грі. Він, природно, не
знає, що саме сховав гість і де захована ця річ, але повинен проте
розшукати її. У своїх пошуках ця людина орієнтується винятково на звуки,
що один з учасників гри творить зі своєї двострунної гітари.

Музикант використовує не всі можливості свого інструмента — доторкаючись
лише до однієї струни гітари, він відтворює тільки дві контрастні ноти,
які складуються в короткі музичні фрази. І протягом двох-трьох хвилин
запрошена з іншого кінця села людина без усякої праці знаходить
захований предмет.

Принцип перекодирования мови в звук, відтворений гітарною струною,
виявляється тим самим, що й у свистовій мові мазатеко, з тієї лише
різницею, що в оломбо для цієї мети використовуються не чотири тони, а
усього лише два. Ці прості музичні фрази перекладаються на мову оломбо в
такий спосіб: «Йди назад»; «Це (шукана річ) залишилася за тобою»; «Не
зроби помилки!» і т.д.

У народів оломбо, топоке, келе, комо, мба й інших, що населяють ліси
Конго, основним засобом передачі повідомлень на відстань служать
різноманітні гонги. Такий гонг має дуже мало спільного з барабаном. На
відміну від барабана, що дає звуки однакової висоти, гонг влаштований
таким чином, що з нього можна легко отримати звуки двох або більше
тонів.

Які ж повідомлення можуть передаватися за допомогою гонгу, і чи є межа
їхній розмаїтості і складності? У колекції висловлювань мовою гонгу
нараховується близько 170 фраз. Всі ці висловлювання можна поділити на
шість основних тем: назви предметів і тварин; сповіщення про важливі
події в житті села (скликання на танці, на спортивні змагання,
повідомлення про народження дитини — зокрема, про народження двійні, про
одруження, смерть, загрозу епідемії і т.д.); спеціальні сигнали, що
потребують уваги і пильності; назви сіл; імена людей; менш важливі
сигнали, приурочені до таких ситуацій, як скликання людей у село при
загрозі сильної зливи.

Чудова властивість мови гонгу саме в тому і полягає, що трансляція слова
в ньому практично завжди замінюється трансляцією цілої фрази.
Використання таких стійких зворотів мови дозволяє мові гонгу вирішити
дуже важливе завдання, що виникає завжди, коли необхідно передати деяке
важливе повідомлення на велику відстань. Щоб необхідна інформація десь
не загубилась (за рахунок втрат, неминучих у будь-якому каналі зв’язку),
повідомлення повинно мати певну частку надлишковості. У розмовній мові
ця надлишковість забезпечується тим, що слова, як правило, відрізняються
один від одного не за одним, а за декількома звуками. Декількома
літерами різняться вони й у рукописному або друкарському тексті.

У мові гонгу використовуються й інші засоби підвищення надлишковості
тексту і, отже, надійності їхнього дешифрування. Найбільш звичайний шлях
для цього — подвоєння назв за рахунок використання різних синонімів того
самого поняття. Наприклад, звістка «новини» передається в келе двома
словами: «мболи санго», що означає попросту «новини, новини». У мові
гонгу народу оломбо слово «олія» транслюється так: «соко майна»
(«пальмова олія, пальмова олія»). Щоб повідомити слово «риба»,
сигнальник вистукує підряд назви двох різних видів риб.

Подібно до писемності, яка в історії мови виявлється більш
консервативною, ніж розмовна мова, мови гонгу можуть зберігати в собі
висловлювання, що зникнули з повсякденного лексикону племені. Ця
обставина важлива тим, що через свою безсумнівну старожитність і дуже
жорстку традиційність мова гонгу може дати при своєму ретельному
вивченні багато чого для розуміння історичних шляхів розвитку і
перетворення розмовної мови африканських народів, що не мають
писемності.

Схожі музичні і сигнальні інструменти існують також у багатьох інших
районах земної кулі. Етнографи знаходять їх у жителів багатьох
архіпелагів Океанії (Фіджі, Нові Гебриди, Соломонові острови, острови
Кука), на Новій Гвінеї, в Ассамі, в індіанців Еквадору і Перу. Мабуть,
такі ж гонги існували й в ацтеків Мексики. Подібно до африканських
гонгів, ці інструменти можуть використовуватися і для танців, і з метою
сигналізації.

Перекодування розмовної мови в послідовності звуків різного тону може
бути досягнуто не лише за допомогою свисту або музичних інструментів.
Виявляється, існує набагато простіший засіб. Мова йде про так звану
«мову вигуків», дуже поширену в уже згадуваних племен банту. Ця мова, по
суті, не відрізняється принципово від мови гонгу. Послідовність звуків
двох різних тонів передається в «мові вигуків» просто двома різними
складами, які людина відтворює за допомогою вокальних засобів,
використовуваних нею у звичайній розмовній мові. Основою для передачі
повідомлень тут слугують ті самі звороти і висловлювання, з яких
побудована мова гонгу.

Склади низкої тональності передаються вигукуванням складів «ке» і «ле»,
високотональні склади — звукосполученнями «ки» і «чи». За рахунок
невеличких розходжень у звучанні складів «ке» і «ле», з одного боку, а
також «ки» і «чи» — з іншого змінюється і ритмічна структура фрази, що
викрикується. Так, два висловлювання з однаковою тональною структурою
(«ботандалококо»-«каное» і «толаконделоко»-«ми будемо процвітати»)
передаються різними сполученнями складів, що викрикуються:
«кекекелекеке» і «келекелекеке».

Отже, невербальні засоби комунікації – невід’ємна частина нашого життя.
Чи можемо ми, наприклад, розмовляти, не жестикулюючи? Напевне, ні.
Спілкування стане ускладненим, адже міміка, інтонація та жестикуляція
посилюють, доповнюють смисл мовлення та дають додаткову інформацію. Ще
дві тисячі років тому Цицерон учив ораторів: “Усі рухи душі повинні
супроводжуватися жестами, здатними пояснити справи душі і думки: жести
кисті руки, пальців, усієї руки, простягнутої уперед, ноги, що вдаряє об
землю, особливо міміка очей; жести подібні до мови тіла, яку розуміють
навіть дикарі та варвари”.

Невербальна комунікація є культурно-історичним і психологічним феноменом
внутрішньоособистісної природи, тісно пов’язаним з розвитком і
становленням особистості, її психічним станом і властивостями. Вона
слугує засобом об’єктивізації, одним із шляхів пізнання людини.

Сучасні люди, вступаючи у взаємодію з іншими, спираються багато в чому
на невербальні засоби комунікації. Наприклад, коли одна людина дає своє
судження про істинність висловлювання іншої, основним для неї буде саме
невербальна поведінка останньої. Чи люди, які вперше зустрілися, завжди
звертають увагу насамперед на зовнішність, манери, інтонацію та
жестикуляцію один одного; іноді більшою мірою, ніж на те, що
обговорюється. У деяких випадках можна навіть казати про вербальний
компонент невербального спілкування. Так, іноді людина навмисно
повідомляє іншій деяку вербальну інформацію з метою побачити її
безпосередню реакцію.

Сучасна лінгвістична наука не визнає автономії невербальних засобів
комунікації, називаючи їх паралінгвістикою. У той же час, лінгвісти
визнають пріоритет невербальних засобів комунікації у становленні людини
мовної, зазначаючи, що в культурно-історичному розвитку, під натиском
досконаліших засобів вербального спілкування вони втратили свою першість
і перетворилися у додаток до мовлення. Жестова мова знаків розвивається
і вдосконалюється всередині суспільства, переважна більшість членів
якого володіє найефективнішим засобом пізнання світу та комунікації,
яким є наша звукова мова. І хоча, жестова мова відіграє надзвичайно
велику роль у людському спілкуванні, нема жодних сумнівів у тому, що без
впливу уже існуючої високорозвиненої культури і тісно пов’язаної з нею
звукової мови, жестова мова знаків не змогла б стати тим, чим вона є
зараз.

Отже, система невербальних засобів комунікації є найпростішою і
найекономічнішою системою, що усуває зайві формальні засоби та дозволяє
досягти однозначності комунікації за умов узагальненого та
полісемантичного характеру власне мовних засобів

Використана література

1. Боєв Б.Ф, Психологія внутрішнього мовлення. – К., 1966.

2. Якобсон Р. Да и нет в мимике // Язык и человек: Сб. статей памяти
проф. П.С.Кузнецова. – Москва, 1970.

3. Корніяка О. Мистецтво ґречності: Чи вміємо ми себе поводити? – К.,
1995.

PAGE 1

PAGE 11

Похожие записи