.

Непарадоксальна парадоксальність кентавризму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
194 2320
Скачать документ

Реферат на тему:

Непарадоксальна парадоксальність кентавризму.

Суспільна свідомість включає сукупні погляди людей на явища природи і
соціальну реальність, виражені у створених суспільством природній і
штучній мовах, творіннях духовної культури, соціальних нормах і поглядах
соціальних груп, окремого народу і людства в цілому. Суспільна
свідомість складає духовну культуру певного суспільства і людства. Це не
тільки ідеї про суспільне життя, а й осмислення суспільством світу в
цілому, в тому числі й людиною свого особистого життя.

Традиційні функції і характеристики суспільної свідомості включають
формування політичного, морального, психологічного, релігійного,
культурного мікроклімату в суспільстві, а також функціонування різних
чуток, думок тощо.

Радикальні зміни, що відбуваються в російському суспільстві, призвели до
появи нових функцій і характеристик суспільної свідомості, до яких
належать: універсалізація, диверсифікованість, актуалізація,
динамічність, критичність, вплив шовінізму і націоналізму, зростання
індивідуалізму, нетерпимість. Серед нових рис особливе місце посідає
феномен парадоксів суспільної свідомості і така, зокрема, його
специфічна форма, як кентавр-проблема.

Парадоксальність суспільної свідомості висвітлена у працях Г. Ареф’євої,
В. Баруліна, В. Демичева, Е. Ільєнкова, В. Лекторського, А. Спиркіна, В.
Степіна, І. Фролова та інших вчених. У соціологічних дослідженнях спроби
осмислення парадоксів започатковані у працях Є. Андрющенка, В. Бойкова,
М. Горшкова та інших. Однак феномен кентавризму розглядається побіжно, в
основному при аналізі проблем міфології. У зв’язку з цим необхідний
науковий аналіз даного специфічного феномена в суспільній свідомості, а
саме: поєднання непоєднуваного в деяких кентавр-процесах,
кентавр-явищах, кентавр-образах.

Суспільна свідомість дуже тісно пов’язана із суспільним буттям, і тут не
можна говорити про “первинність і вторинність” у загальнофілософському
розумінні. Власне, процес матеріального виробництва як основа
суспільного буття, що в одному з моментів існування незалежно від
свідомості детермінує останню, має лише відносну незалежність від влади
свідомості. Свідомість реалізується в двох іпостасях: здатності
осмислювати й активно-творчій спроможності. Сутність свідомості в тому й
полягає, що вона може осмислити суспільне буття тільки за умови його
одночасного активно-творчого перетворення. Але тут таїться суперечність,
що завжди бентежить людину: невідповідність між злетом духу в майбутнє й
відносно повільним розвитком суспільного буття, насамперед його основи –
економіки.

У зв’язку з вищезазначеним виникає низка питань. Чи можливе поєднання
того, що не поєднується? Як і чому в людській уяві виникають такі
фантастичні істоти, як сфінкси (крилата напівдіва-напівлевиця), химери
(ще загадковіші, ніж кентаври та сфінкси: голова лева, на спині друга
голова – кози, а хвіст чи то змії, чи то дракона), русалки
(напівдіви-напівриби), ангели (крилаті людиноподібні істоти), тритони
тощо?

Наукова свідомість відповість, що таких істот у реальності просто не
існує. Але навіщо і чому людський розум створив такі образи? Можливо,
через історично обумовлену обмеженість пізнавальних можливостей людини?
Чи це результат сновидінь, роботи підсвідомого? Або ж робота хворої
свідомості?

Один із засновників політичної науки, державний діяч, письменник і
історик епохи Відродження Нікколо Мак’явеллі (1469 – 1527 роки) у праці
“Монарх” закликав для зміцнення держави використовувати будь-які засоби
і методи, у тому числі недемократичні і негуманні (мак’явеллізм). У
розділі XVІІІ “Про те, як володарі повинні дотримуватися слова” автор
спочатку говорить, що добре бути володареві чесним і дотримуватися
слова, яке він дає. Але одразу ж зазначає, що з досвіду історії ми
знаємо: процвітають володарі, які не дотримуються свого слова і вміють,
кого потрібно, обкрутити навколо пальця. Треба знати, що з ворогом можна
боротися двома способами: по-перше – законом, по-друге – силою. Перший
спосіб притаманний людині, другий – звіру. Але тому, що першого часто
виявляється недосить, доводиться застосовувати й другий спосіб. Звідси
випливає, що володар повинен засвоїти те, що закладено в природі і
людини, і звіра.

Чи не це нам навіюють античні автори, оповідаючи про те, як Ахілла й
інших героїв давнини віддавали на виховання кентавру Хирону, щоб вони
прилучалися до його мудрості? Який інший сенс має вибір у наставники
напівлюдини-напівзвіра, як не той, що володар має поєднати в собі ці
природи, тому що одна без іншої не має достатньої сили? Мак’явеллі
радить володареві уподібнитися і левові, й лисиці (сила і хитрість) і не
залишатися вірним своєму слову, якщо це шкодить його інтересам. А також
– бути в очах людей жалісливим, вірним слову, милостивим, щирим,
благочестивим, але внутрішньо зберігати готовність виявити і протилежні
якості, якщо в цьому буде потреба [1].

Сповнена парадоксів і книга афоризмів Артура Шопенгауера. Автор не
шкодував чорних фарб для зображення нещасть світу і страждаючої в ньому
людини. Світ у всіх відношеннях, безумовно, поганий: естетично він
схожий на карикатуру, інтелектуально – на божевільню, у моральному сенсі
– на шахрайське кубло, а в цілому – на в’язницю. Такому світові й такій
людині, на переконання філософа, краще було б зовсім не існувати.
Вважається, що саме А. Шопенгауер, поряд з англійським поетом Дж.
Колриджем, увів у науковий обіг термін “песимізм” (від лат. Pessіmus –
найгірший). Якщо ж ідеться не про термін, а про світогляд, то песимізм
не молодший за людство.

Заслуга А. Шопенгауера (якщо це можна вважати заслугою) полягає у
розгорнутому обґрунтуванні найбільш радикальної і послідовної,
всеосяжної системи песимізму в європейській філософії. У гіршому зі
світів, де панує зло, живе стражденна і жалюгідна людина. Егоїзм її
надзвичайно сильний, більшість нещасть людини базуються на ній і нею
пояснюються. Але в природі людини є й щось більш аморальне, ніж егоїзм,
– злість, зловтіха, жорстокість. Єдина моральна пружина людської
поведінки, що протистоїть злостивості й егоїзму, – це співчуття, дії,
спрямовані на полегшення страждань інших людей. Зі співчуття А.
Шопенгауера виводяться дві фундаментальні чесноти: справедливість і
людинолюбство. А вони, у свою чергу, складають основу всіх позитивних
моральних якостей.

Справедливість і людинолюбство утворюють ніби два ступені співчуття:
перший – “негативне” співчуття, що спонукає утримуватися від шкоди
іншим; другий – “позитивне” співчуття, що вимагає активного сприяння
щодо зменшення їхніх страждань. Нікому не шкодь і до того ж допомагай
іншим, скільки можеш – такий головний принцип його етики. Це
висловлювання ставить А. Шопенгауера в ряд гуманістів. Але гуманіст він
своєрідний. З часів Ренесансу європейський гуманізм виходив з
переконання у високих чеснотах людини і людського роду, з віри в
різноманітні, хоча б потенційно властиві людині якості, творчі і
моральні можливості, з оптимістичного погляду на перспективи її
історичного й особистого вдосконалення. Любити людину, якою захоплюєшся,
не важко. Набагато важче полюбити істоту, позбавлену чеснот, егоїстичну,
злу, дурну і нещасливу, обтяжену вадами, людину, яка страждає і нудьгує
без надії та перспектив. А. Шопенгауер переконаний, що людинолюбство не
може бути вибірковим, зверненим тільки до гідних і моральних, воно не
допускає взаємності, інакше виродилося б у форму себелюбства. Навпаки,
людина благополучна, успішна, щаслива, наскільки щастя взагалі можливе у
світі страждань, не викликає в нас морального співчуття. У кращому
випадку вона нам далека, байдужа й нецікава, а в гіршому – викликає
почуття заздрості. Щасливим не співчувають.

А. Шопенгауер – фаталіст, його афоризми і максими сповнені елементів
скепсису, іронії, гри і парадоксу. Сам термін “парадокс” (від грецького
paradox – несподіваний, дивний) означає: несподіване, незвичне,
невідповідне традиції твердження, міркування чи висновок. У логіці –
суперечність, отримана внаслідок зовні логічного міркування, що
приводить до взаємовиключних висновків. Наявність парадоксу означає
неспроможність якогось із посилань (аксіом), що використовуються в
даному міркуванні або теорії в цілому. Хоча цю неспроможність найчастіше
важко знайти, пояснити і, тим більше, усунути.

У гегелівській діалектиці основний закон випливає із суперечливості
життя, це закон єдності і боротьби протилежностей. Сутність закону
виражає категорія діалектичної суперечності (вона посідає центральне
місце й у матеріалістичній діалектиці), що означає взаємодію
протилежних, взаємовиключних сторін об’єкта або системи, котрі, разом з
тим, перебувають у внутрішній єдності та взаємозалежності, будучи
джерелом саморозвитку, еволюції й розвитку природи, суспільства і
пізнання. У своєму розгортанні діалектична суперечність проходить кілька
щаблів: розходження, поляризація, зіткнення, антагонізм. Вищий момент у
розвитку діалектичної суперечності – перехід протилежностей одна в одну.
На цьому щаблі здійснюється вирішення діалектичної суперечності й
перехід системи з одного якісного стану в інший. Форми діалектичної
суперечності: основні і неосновні, суттєві і несуттєві, внутрішні і
зовнішні, антагоністичні і неантагоністичні.

На початку XX століття наука відкрила парадокси в природі, а потім і в
суспільстві: ті, які людина могла уявити тільки у вигляді кентавр-явищ,
кентавр-процесів, кентавр-образів. Так, дуже довго не могли пояснити
суперечливість елементарних часток атому: “частки-хвилі” – це суперечило
не тільки класичній фізиці, але й здоровому глуздові. Над цим билися
Макс Борн, Альберт Ейнштейн, Ернст Резерфорд, та лише Луї де Бройль, а
за ним Нільс Бор ризикнули з’єднати непоєднуване, відповідно до якого
атом у нашій свідомості постав кентавром. Луї де Бройль довів, що
електронові властива здатність перебувати в двох іпостасях: частки і
хвилі. Це була своєрідна революція, що поклала початок новітньому
фізичному світогляду, формуванню сучасної квантово-польової картини
світу.

В умовах ринкових експериментів стало масовим унікальне явище, коли одна
й та сама людина (чи група людей) одночасно дотримується взаємовиключних
соціальних і політичних суджень та установок (соціаліст, вона ж –
ліберал; інтернаціоналіст-шовініст; монархіст-республіканець). При цьому
люди щиро вірять взаємовиключним установкам, не помічаючи часом їх
кричущої суперечливості.

Яке ж місце кентавр-проблем у суспільному житті? Ще в давньогрецькій
поезії був відкритий стилістичний прийом оксюморон (дослівний переклад –
“дотепно-дурне”), що означає поєднання того, що не поєднується за
змістом. А в російській художній думці ми знаходимо у Л. Толстого “Живий
труп”, у І. Тургенєва – “Живі мощі”, у О. Блока – “Жар холодних чисел”.
А Ігор Северянин – епатажний іронічний поет срібного віку – вірш „Моя
Росія” починає словами: „Моя безбожна Росія, Священна моя країна!” А на
завершення звучать рядки: “Моя повзуча Росія, Крилата моя країна!” У
вірші “Володарка Естії” звучить пафос звільнення, подолання звичного: “У
забороні є біль. Тільки у волі немає болю. Тому біль у ній завжди, Той
біль захопливий”. Фея Eіole – контраст твердженню “так”. Легке покривало
таїни накинуте на всі слова автора: чому суперечить фея і що вона
заперечує? Суперечливість людської свідомості дуже яскраво виявляється в
народних приказках, на кшталт: “Дітки – радість, дітки ж і горе”,
“Багатий Єрмошка: є собака та кішка”, “Немає гіркого без доброго”,
“Швець без чобіт” і багато інших.

Наявність парадоксів у житті спостерігали ще давні греки. Одного разу
грек сказав друзям: “Я брешу!” “Бреше і зізнався – правду говорить, А
коли не бреше, від правди не втечу, Обманює в тім, що неправда діє.” Цей
парадокс живе дві тисячі років, вражаючи тим, що вирішення немає.
Один-єдиний зізнався, що він бреше. Тому й вражений народ? Филіт
Косський все життя присвятив вирішенню цього парадоксу й у відчаї
покінчив із собою. Диодор Кронос дав обітницю не їсти, доки не вирішить
цей парадокс, і помер від голоду. Ще один широко відомий давньогрецький
парадокс – це парадокс голяра: «Рада села видала наказ, що голяр повинен
голити тільки тих чоловіків, які не голяться самі. А хто ж поголить
голяра?»

Чи може безліч містити саму себе в якості свого елемента? Чи може ціле
бути частиною себе? Англійський громадський діяч, математик, філософ і
логік Бертран Рассел відкрив парадокс у теорії множин. Фундатор
філософії життя Фрідріх Ніцше за основу свого вчення взяв не волю до
життя, як А. Шопенгауер, а волю до влади. Ф. Ніцше – чудовий філолог і
музичний імпровізатор, який страждав від недуг, пройшов через манію
величі і впав у хворобливий стан душі. Його погляди перетворюються на
своєрідну філософську форму, де яскраві літературні есе, проповіді,
афоризми, декларації, написані часом у музичних ритмах, раз-по-раз
суперечать одне одному. Парадоксальність виразів, памфлетів і притч у
тому, що, з одного боку, він закликає до вдосконалення культури людини,
поліпшення самого типу людської особистості (а це, погодьтеся, шляхетна
мета), але, з іншого боку, виводить образ “надлюдини” ( культ “сильної
особистості”, одержимої жадобою влади).

В історії (і не тільки вітчизняній) знаходимо масу кентавр-проблем,
кентавр-явищ, кентавр-образів. Російський підприємець, фабрикант і
меценат ХІХ – початку ХХ століття Сава Морозов надавав фінансову
допомогу більшовикам. В Англії XVII століття капіталіст-фабрикант Роберт
Оуен створює утопічне вчення про суспільство загального благоденства і
намагається втілити свої ідеї в життя. У XVII – на початку XVIIІ
століття французький сільський священик і водночас філософ-матеріаліст,
атеїст Жан Мельє у своєму єдиному творі “Заповіт” піддав критиці
феодально-абсолютистські порядки та релігійні догми, висунув проект
ідеального комуністичного суспільства.

По своєму парадоксальний і феномен переходу низки діячів дворянської і
буржуазної культури на позиції підтримки пролетарської диктатури та
радянської держави. Причому багато хто з них не відмовився від тих
ідеалів, які сповідував (спосіб життя, обслуга, поняття честі й гідності
тощо). Вони вважали за можливе служити новим ідеалам, хоча останні
нерідко виключали колишні. Встановивши диктатуру пролетаріату,
більшовики заявляли, що висловлюють інтереси всього народу. Політика
більшовиків у роки громадянської війни одержала назву політики “воєнного
комунізму”, але ж комунізм – це такий суспільно-економічний лад, де не
може бути примусу й експлуатації, це суспільство загального
благоденства, де немає класів та існує єдина загальнонародна власність
на засоби виробництва, повна соціальна рівність (так випливає з учення
К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна і їх попередників
соціалістів-утопістів). А в сьогоднішньому житті такий феномен, як
підприємець-комуніст? У фракції КПРФ у ІІ Державній Думі (1995 – 1999
роки) відсоток підприємців був найбільшим у порівнянні з іншими
фракціями, навіть з тими, хто претендує на репрезантацію ліберальних
поглядів (“Яблуко”, “Наш дім Росія”).

Які причини виникнення кентаврів у свідомості та поведінці людей?
Найважливішою характеристикою масової політичної свідомості у
суспільствах перехідного типу є нестійка рівновага двох протилежних
систем цінностей – авторитарної і демократичної. Між двома цими
полярними системами розташовані певні проміжні «комплекси», які
схиляються у той чи іншій бік з окремих питань [2]. Частина тих, хто
висловлюється за реформи, одночасно підтримує планове ведення
господарства, а ті, хто проти реформ, виступають за ринкову економіку
[3]. Специфіка посттоталітарної амбівалентності виявляється у кількох
аспектах: 1) у масовій та індивідуальній свідомості взаємовиключні
ціннісно-нормативні підсистеми співіснують не як антагоністи, а як
узгоджені елементи єдиного типу свідомості й емоційного ставлення до
соціальної дійсності; 2) суперечливі системи цінностей характерні не для
різних соціальних груп, а фактично для кожної з великих соціальних груп;
3) амбівалентність виявляється у суперечливому поєднанні демократичних
цілей соціальних перетворень та тоталітарних засобів їх реалізації [4].

Як показують дослідження, вищезазначене – не примха і навіть не виняток,
а радше норма, дуже характерна для людей у період кардинальних
суспільних змін. Кентавр – це особлива форма суперечності, специфічний
вияв парадоксів. Це не проста суперечність у її розмаїтті,
багатоаспектності, притаманна суспільній чи груповій свідомості, а такий
стан свідомості (і знання теж), який відображає поєднання
непоєднуваного, тобто коли розум не може пояснити одночасне існування
двох (чи кількох) взаємовиключних начал. Метаморфози суспільної
свідомості є розмаїтими, а їхні роль і вплив на суспільне життя
значними. Багато з них є відображенням «соціальних хвороб», барометром
стану суспільства, індикатором неблагополуччя. «Усі ці метаморфози
створили основу та обумовили появу одного з виразних явищ перехідного
періоду – парадоксальність суспільної свідомості», – зазначає Ж. Тощенко
[5]. Більше того, у міру проникнення в таємниці макро- і мікросвіту,
громадського життя, свідомості та поведінки людей ми все частіше
зустрічаємося з такими явищами і процесами, які на колишньому рівні
пізнання неможливо пояснити.

Чи існують методи вирішення кентавр-проблем? Науці відомі такі методи.
Насамперед це принцип додатковості, що його виводить Ю. Афанасьєв [6].
Саме в образі кентавра людина і кінь доповнюють одне одного. І це
доповнення створює принципово новий образ, який не зводиться до двох
його складових. Він має самостійне значення і живе самостійним життям.
Метод конвергенції (взаємопроникнення, взаємозбагачення, зближення,
(наприклад, капіталізму і соціалізму) застосовував А. Сахаров при
вивченні суспільно-політичних проблем у СРСР. Вирішувати
кентавр-проблему у свідомості та поведінці людей можна і на основі
антиномій, коли визнаються правильними обидва судження й уявлення, які
виключають одне одного. Відкриття і використання термоядерної енергії –
як благо і як джерело можливої катастрофи. Це перегукується з думками з
книги Еклезиаста в Старому Заповіті: “У багатої мудрості багато суму”;
“Хто примножує знання, примножує скорботу”.

Величезне значення при вирішенні кентавр-проблем належить методам
консенсусу і компромісу, як вважає Ж. Тощенко [7]. Основна суперечність,
що її прагне вирішити синергетика, задається співвідношенням “порядок –
хаос”. У грецькій міфології слово “хаос” означало первісний стан світу,
з якого утворився космос, що розумівся як упорядкована єдність. У
сучасному масовому уявленні хаос – безладний, безформний, невизначений
стан речей. Звідси антитезою хаосу є порядок – структурність, стійкість,
організованість. Напрошується висновок, що хаос – це погано, а порядок –
добре. До того ж, як стверджує І. Попова, кризове сьогодення “обумовлює
оптимістичне перетлумачення минувшини і песимістичне переживання
майбуття” [8]. Абсолютний порядок і абсолютне безладдя однаково
загрожують загибеллю. Отже, при всьому прагненні до упорядкування якась
частка хаосу для життя необхідна. Хаос і порядок об’єднує творчість, і
ця тріадична структура досить гнучка. Сучасна наука дійшла висновку: все
нове народжується через хаос. Звідси можливий ще один метод вирішення
кентавр-проблем – їхнє ретельне вивчення, повна інформація та
індивідуальний творчий підхід до кожного конкретного випадку. Незнання
або ігнорування кентавр-проблемних ситуацій у суспільстві прирікає
політиків на помилкові висновки і може призвести до краху не тільки
їхньої політичної кар’єри, а й самої особистості. Тому необхідно
ретельно вивчати об’єктивну реальність і характерні для неї парадокси.
Особливо цікаво: як співвідноситься основний закон діалектики про
єдність і боротьбу суперечностей з кентавр-проблемами? Тут чисте поле
для творчості.

На цьому наука не обмежує пошуку нових методів вирішення
кентавр-проблем. Можливо, має рацію письменник Д. Данін, який ще 1948
року писав: “Можна напророчити, хоча б жарту заради, що колись виникне
ціла наука – кентавристика. Її предметом буде тонка структура
парадоксів” [9]. Додамо, що покликання науки саме в тому й полягає, щоб
вирішувати нерозв’язані проблеми, часом сумнівні для сучасників, але
перспективні й важливі для майбутніх поколінь.

Література:

1. Макиавелли Н. Государь. Перевод с итальянского.—М.: Планета, 1990.—
С. 52-53.

2. Поливаева Н. П. Политическая культура и политическое сознание:
Учебное пособие по политологии.—Воронеж: Воронежский государственный
университет, 1999.— С. 52.

3. Беляева Л. А. Стратегия выживания, адаптации, преуспевания //
Социологические исследования.-2001.-№6.— С. 44.

4. Головаха Є., Паніна Н. Соціальні зміни в Україні: пострадянська
деінституціоналізація й особливості становлення нових соціальних
інститутів // Політична думка. – 2001.— № 4.— С. 17.

5. Тощенко Ж. Метаморфозы современного общественного сознания:
методологические основы социологического анализа // Социологические
исследования.—2001.— № 6.— С. 14.

6. Тощенко Ж. Кентавр-проблема как особый случай парадоксальности
общественного сознания // Вопросы философии.—2002.— № 6.— С. 35.

7. Там само. – С. 36.

8. Попова И. М. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и
исчезают.—К.: Институт социологии НАН Украины, 2000.— С. 101.

9. Данин Д. А. Старт кентавристики // Вестник РГГУ / Под ред. Д. Данина,
Д. Хубовой.—Выпуск 1.—Кентавристика: опыт сочетания несочетаемого. – М.,
1996. – С. 19.

10. http://www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020