Реферат на тему:

Національні репресії часів СРСР та етнічна самосвідомість німців України

Подано результати етнопсихологічного дослідження німців-переселенців із
країн колишнього СРСР до України, метою якого було з’ясувати ступінь та
характер впливу національних репресій на їxню етнічну самосвідомість.
3’ясовано, що головним та найстійкішим елементом етнічної самосвідомості
переселенців поважного віку є спогади про історичну долю народу —
депортацію 1941 року, трудармії та національні peпpecії повоєнного часу.
Визначено головні фактори, що вплинули на етнічну самосвідомість німців
внacлiдoк репресій, — втрата культури і мови, асиміляція та русифікація.
Етнопсихологічне анкетування виявило, що ці явища на фоні загостреної
етнічної самосвідомості значно посилюють ocoбиcтicні напруження та
помітно ускладнюють соціально-психологічну адаптaцію
німців-переселенців.

Особливості радянської національної політики стосовно німецької діаспори
багато в чому визначили як історичну долю цього народу, так і його
сучасне становище. Очевидно, що корені багатьох сучасних
етнопсихологічних проблем українських німців варто шукати в політичному
курсі радянського керівництва, у його репресивній політиці періоду
Вітчизняної війни.

У 1940-і роки – в часи сталінсько-беріївського режиму – відбувся перехід
від „класового” й індивідуально-державного терору до масових
„національних чисток”, жертвами яких стали більше десяти націй і
народностей. Наслідки цього удару були фатальними: в результаті геноциду
німецький народ СРСР опинився на межі повного етнічного зникнення.
Депортація до Сибіру 1941 року та подальше перебування 1.200.000
радянських німців у „робітничих колонах” було аналогічним запроторенню
до „виправних трудових” таборів. Люди прирікалися на неминучу загибель,
зникнення в безіменних могилах.

З вступом радянської армії в Німеччину ще 250.000 російських німців –
тоді вже громадян Німеччини – було депортовано в СРСР („репатрійовано”),
де за „зраду соціалістичній батьківщині” їх засудили до довічного
заслання та примусових робіт. До них, як до „зрадників”, ставилися ще
суворіше, ніж до німців, депортованих 1941 року.

В результаті геноциду німецького народу загинуло понад 800.000 чоловік,
тобто кожна третя особа німецької національності, що проживала в СРСР.

До 1989 року німці СРСР – 2.036.000 чоловік не відносилися до
національної меншини, що проживає в СРСР: у Великій Радянській
Енциклопедії німці й німецька мова не згадуються жодним словом.

Законом Російської Федерації від 18 жовтня 1991 року завершилася
розпочата у воєнний період репресивна політика стосовно німецького
народу СРСР, що продовжувалася, таким чином, понад півстоліття. В
Україні (законодавчо) німці, репресовані з політичних мотивів в
адміністративному порядку (за національною ознакою), у своїх правах не
відновлені.

Переселення німців у 1993 – 1998 роках в Україну з місць депортацій
відбувалося згідно з німецько-українськими міжурядовими угодами та
Указом Президента України.

Геноцид німців СРСР та його наслідки, подальші події й досі впливають на
особистісні особливості кожного німця, на весь німецький етнос в
Україні.

Етнічна самосвідомість німців СРСР, внаслідок суворих репресивних
заходів, що застосовувались до них протягом кількох десятиліть, не могла
не зазнати якісних змін.

До сукупності етнополітичних факторів варто додати й міжнародний,
значимість якого досить велика. Німецька діаспора складала національну
меншину, будучи однією з діаспор великого етносу, що має своє державне
утворення – впливову міжнародну державу. В уявленні радянського
керівництва, німці, що жили на теренах СРСР, були зв’язані зі своєю
історичною батьківщиною. Через це доля німецької діаспори безпосередньо
залежала від розвитку відносин СРСР з Німеччиною. У кризові періоди
радянсько-німецьких стосунків ця етнічна група неодмінно опинялася в
становищі „внутрішнього ворога” і піддавалася дискримінаційним та
репресивним заходам.

Етнопсихологічне анкетування, проведене серед німців-переселенців
середнього і літнього віку, зафіксувало, що у них й донині зберігається
почуття „етнічної відчуженості”, породженої, в першу чергу, тривогою та
непевністю у власному соціальному статусі (близько 40 % респондентів).
При цьому більшість респондентів визнає, що соціально-психологічна
атмосфера у відносинах між німцями і корінними національностями за
останнє десятиліття значно поліпшилася (76 %) і не бачить причин для
відродження негативного етнічного стереотипу, сформованого в радянський
час. Проте істотне число респондентів думає, що жити „спокійніше і
краще” компактно серед представників своєї нації (46 %) або на
історичній батьківщині (32 %). Далеко не у всіх випадках причиною такого
вибору є економічні чи культурні переваги. Отже, можна думати, що серед
певної частини німецької діаспори поширені приховані побоювання щодо
своєї подальшої долі на тлі загостреного, в результаті сумного
історичного досвіду, почуття етнічної „чужості” у місцевому
національному середовищі.

Депортація німців, проведена в період Другої світової війни, порушила
природний хід етнічних процесів, наслідки чого даються взнаки й
сьогодні. Зокрема, репресивні заходи воєнного періоду призвели до
деградації у сфері традиційної культури і мови. Проживання в регіонах з
чисельно домінуючим іншоетнічним населенням, різке зниження соціального
статусу німців, тривала заборона на функціонування
національно-культурних інститутів – усе це спричиняло руйнування
традиційного побутового укладу діаспори.

Незважаючи на те, що в післявоєнний період було відновлено німецькомовну
пресу й елементи національної школи, з’явилися німецькі католицькі і
протестантські громади, усі ці заходи мали обмежений характер і не могли
істотно вплинути на ситуацію в національно-культурній сфері.

Репресивні заходи часів війни й подальші тривалі обмеження в
національно-культурному житті сприяли розширенню міжетнічних контактів і
розвиткові процесу асиміляції в німецькому середовищі. Депортація німців
завдала сильного удару по інститутах, через які передавалися знання
німецької літературної мови. Заборона церковних служб, скасування
національних шкіл та преси спричиняли те, що побутував лише розмовний
варіант мови. Водночас посилення міжнаціональної взаємодії німців з
іншими етнічними групами в післядепортаційний період обумовлювало
руйнування основ функціонування німецької мови як засобу спілкування.
Наслідком цього стало масове поширення в німецькій діаспорі російської
мови. За словами респондентів, до початку 1940-х років багато німців
недосконало володіли російською мовою або й зовсім не володіли нею. Нині
ж етномовна ситуація кардинально змінилася. Рівень мовної компетенції у
сфері російської мови представників усіх вікових груп німецької діаспори
досить високий, тоді як ступінь володіння німецькою істотно знизився.
Тепер знання німецької мови зберігається переважно у старшого й
середнього поколінь.

У післявоєнний період, в умовах переходу німців до спілкування
російською мовою, скорочувалася частка людей, що вважали німецьку мову
рідною. Про сучасну ситуацію свідчать дані проведеного автором у 1998 –
2001 роках дослідження в Одеській області: німецьку мову визнали рідною
близько половини опитаних представників місцевої діаспори.

Однак, незважаючи на інтенсивний процес асиміляції, етнічна
самосвідомість німецької діаспори відзначається стійкістю. Депортація
німців і наступні репресивні заходи не тільки не спричинили втрати
етнічної самосвідомості цієї групи, але навіть сприяли стійкому її
збереженню. Етнопсихологічне анкетування засвідчило, що парадоксальність
такого становища (втрата значною мірою національної мови і культури на
тлі загостреної етнічної самосвідомості) призводить до значної
особистісної напруги і помітно ускладнює соціально-психологічну
адаптацію німців-переселенців. Особливо тяжко переживають втрату
національної мови, культури і традицій респонденти літнього віку (не
менш 80 %). Багато з них скаржаться, що за роки репресій забули рідну
мову. Етнічна самосвідомість цієї частини німецької діаспори перебуває в
стані важкого внутрішнього конфлікту: з одного боку, ці люди гостро
усвідомлюють свою етнічну приналежність, а з іншого – втратили
найважливіші для них критерії етнічної самоідентифікації (мову,
культуру, традиції). У певному розумінні частина німців виявилася людьми
без батьківщини і без національності. Для цієї категорії респондентів
характерне усвідомлення безповоротно втрачених можливостей і прагнення
емігрувати на історичну батьківщину „заради дітей та онуків”, щоб ті в
рідному етнічному середовищі змогли повернути собі національну
самосвідомість.

У ході досліджень в Одеській області автор здійснив спробу виявити
структуру етнічної самосвідомості німців-переселенців. При цьому
використовувалися різні методики етнопсихологічного тестування. Як
показали опитування, основний і найстійкіший елемент етнічної
самосвідомості цієї групи складає пам’ять про історичну долю народу, про
особливості депортації 1941 року, труднощі адаптації німецьких родин у
нових місцях проживання та жахи перебування в трудармії. Саме цю ознаку
абсолютна більшість респондентів вважає головною, визначаючи свою
приналежність до німецької діаспори. Інші ознаки – спільна мова,
особливості поведінки (національний характер), звичаї та обряди, релігія
– мають у структурі етнічної самосвідомості менше значення.

Слід зазначити, що репресивні заходи воєнного періоду визначили не
тільки подальший етнічний розвиток діаспори, але й відбилися на
відносинах німців з представниками інших народів.

Особливу роль репресивна політика зіграла в трансформації етнічного
стереотипу українських німців. Здійснені в період Вітчизняної війни
репресивні заходи й висунуті проти німців звинувачення у співробітництві
з фашистською Німеччиною стали причиною того, що такий стереотип одержав
істотне негативне емоційне забарвлення. У нових місцях проживання німці
повністю відчули на собі дію негативного стереотипу. Респонденти
відзначали, що в перший період після депортації їх вважали
військовополоненими і, отже, відповідальними за події на фронті.

Опитування показують, що цей негативний етнічний стереотип в Україні не
простежувався так яскраво, як у Росії та інших республіках СРСР.
Повернення німців у 1990-х роках на місця колишнього проживання в
Україні супроводжувалося, в першу чергу, труднощами економічного
характеру. За словами опитаних, лише зрідка вони зустрічали вороже
ставлення до себе. Це проявлялося в міжособистісних конфліктах, на
побутовому рівні. Однак подальше спілкування сприяло поступовому
„згасанню” негативних рис у стереотипі німців.

Неможливість вирішення етнополітичних та етнопсихологічних проблем
німців в умовах тоталітарної радянської держави пробуджувало у німців
прагнення емігрувати на історичну батьківщину. Слід зазначити, що
еміграція німців стала стійкою тенденцією післявоєнного періоду. В
другій половині 1980-х років лібералізація умов виїзду з СРСР сприяла
збільшенню потоку емігрантів до ФРН. 1993 року було видано Указ
Президента України про повернення депортованих з території України
німців, що дозволяв їх розселення й облаштування в місцях колишнього
проживання.

Незважаючи на те, що, відповідно до міжурядової угоди між Україною і
Німеччиною, німцям-переселенцям надано гуманітарну і матеріальну
допомогу (до 1998 року практично всі німці, що повернулися, стали
власниками нових житлових будинків, присадибних ділянок в компактних
поселеннях Одеської області, створено німецьке КСП „Кранц”), аналіз
останніх міграційних даних показує наявність з 1997 – 1998 років стійкої
тенденції відпливу німецького населення з України – головним чином за
рахунок виїзду в Німеччину на постійне місце проживання. Ослаблення
еміграційних настроїв поки не спостерігається.

За даними проведеного автором дослідження, домінують економічні причини
еміграції німців у ФРН – прагнення поліпшити матеріальне становище
родини. Однак чимало важать також етнічні мотиви, що посідають друге
місце за ступенем поширення. До них належить бажання розвивати
національну культуру, зберегти етнічну самосвідомість, що, як уже
зазначалося, підтримується пам’яттю про історичну долю російських німців
у радянський період і особливо про репресії та дискримінацію воєнного
часу.

У середовищі німецької діаспори в Україні значимість цих мотивів виїзду
нині дещо знизилася, оскільки для молодшого покоління німців
актуальнішими стали економічні та сімейні причини. Етнічними ж мотивами
пояснюють свої еміграційні настрої люди переважно старшого і почасти
середнього поколінь, що пережили репресії воєнних і повоєнних літ.

Отже, аналіз сучасних етнопсихологічних проблем німецької діаспори
засвідчує всю складність феномена національних репресій. Якщо
репресивний курс стає частиною національної політики, то це впливає
практично на всі сторони функціонування етнічної групи – культуру, мову,
самосвідомість.

Водночас істотний вплив на державну політику здійснює міжнародний
фактор. Історія німців України свідчить, що національна політика багато
в чому визначається розвитком відносин з державою – історичною
батьківщиною меншини. Зокрема, тим, що змінився характер відносин
незалежної України з об’єднаною Німеччиною. Проте помітне невдоволення
німецької діаспори невисокою активністю німецької влади. Цим і
обумовлюється „зсув” емоційних акцентів в етнічній самосвідомості
українських німців.

У цьому відношенні досить характерний такий уривок з відкритого листа
німців України до уряду ФРН (газета „Німецький канал”, 2001 р.):
„Шановні пані і панове! Звертаємо вашу увагу на те, що для депортованих
і репресованих німців колишнього СРСР наслідки Другої світової війни, на
жаль, ще не стали історією. Вони негативно впливали і продовжують
впливати на життя прямих жертв депортації і геноциду, так само, як і на
життя їх нащадків. Десятки тисяч німців України, так і не дочекавшись
реабілітації свого депортованого народу ні в часи СРСР, ні в період
становлення суверенітету країн СНД, цілком утратили віру й надію на те,
що в Україні їх чекає цивілізоване майбутнє з етносоціальними
перспективами. Не маючи перспектив етносоціального майбутнього в
Україні, одержавши абсурдні й цинічні за змістом відмови щодо
рееміграції на історичну батьківщину, у країну, де більшість з нас має
родичів, у тому числі й найближчих, ми змушені висловити керівництву
Німеччини наступне: уряди Німеччини й СРСР в однаковій мірі винні й
відповідальні за драматичну долю німецької меншини в країнах колишнього
СРСР”.

Проведений автором аналіз сучасної ситуації засвідчує необхідність
комплексного підходу до вирішення етнопсихологічних та етнополітичних
проблем німецької діаспори. Переконаність значної частини німецької
діаспори в тому, що вона не має „етносоціального майбутнього в Україні”,
– безумовно, тривожна ознака.

Незалежна українська держава повинна звернути спеціальну увагу на долю
німецької діаспори, дати політичну оцінку геноцидові німців України в
роки сталінського режиму. Терплячі і законослухняні німці України
сподіваються на реабілітацію репресованих за національною ознакою німців
України і відповідну підтримку їх з боку держави. Найбільш доцільні
соціокультурні програми підтримки національної культури й освіти
німецького населення і допомога в процесі облаштування в Україні
німецьких родин з держав колишнього СРСР, що в умовах економічної
стабілізації в Україні можуть здійснюватися інтенсивніше, ніж раніше.
Активна спільна українсько-німецька політика могла б перебороти наслідки
репресивних заходів воєнного періоду і вирішити багато гострих сучасних
проблем німців в Україні.

Література:

1. Немцы-переселенцы в Украине (1993 – 1998). Этнопсихологическое
исследование состояния самосознания и уровня социально-психологической
адаптации. Монография. Астропринт, 2003.

2. Кайгер В. Національні репресії часів СРСР та етнічна самосвідомість
німців України // Соціальна психологія. — 2005. — № 3 (11). — C.52-58

3. www.politik.org.ua

Похожие записи