РЕФЕРАТ

на тему:

“Міжособистісні конфлікти”

Процес спілкування не завжди відбувається в бажаному напрямі — адже у
взаємодію вступають люди з різними цілями, мотивами, потребами,
очікуваннями, життєвим досвідом, способами інтерпретації подій, рівнем
емоційності, зацікавленості у взаємодії тощо. Це можуть бути часткові
суперечності, а може, й антагонізм позицій, що породжується наявністю у
партнерів по спілкуванню цінностей і цілей, що виключають одна одну.

Коли стосунки ускладнюються до такої міри, то кажуть, що виникає
міжособистісний конфлікт. Соціальна, професійна та індивідуальна
значущість цього конфлікту можуть істотно різнитися. В одному випадку
конфлікт є результатом відмінностей у базових цінностях окремих людей,
їх світосприйнятті. В іншому особистісне неприйняття іншої людини

може ґрунтуватися на «дрібніших» причинах (наприклад, суперництво за
увагу впливової людини, боротьба за лідерство) або на неправильному
трактуванні дій іншої сторони, відсутності об’єктивної інформації про її
реальні спонуки і вчинки.

Психологи вважають, що 80 % міжособистісних конфліктів виникають
усупереч бажанням їх учасників. Тому види професійної діяльності, що
пов’язані зі спілкуванням, вважають найнапруженішими. Адже тут часто
виникають ситуації, які призводять до конфліктів. А будь-який конфлікт —
це насамперед велике емоційне навантаження.

Розрізняють конфлікти конструктивні і деструктивні. Конструктивні
конфлікти є «революційним» засобом розв’язання суперечностей, тобто якщо
в стосунках людей виникають якісь проблеми, то часто необхідно їх
виявити й усунути (навіть якщо це буде болісно), щоб уникнути подальших
непорозумінь. Тому конструктивні конфлікти сприяють подальшому розвитку
стосунків.

Деструктивні конфлікти заводять у глухий кут, призводять до посилення
вихідної суперечності або породження нових, глибших. Значну роль у
переході конфлікту з конструктивного в деструктивний відіграє поведінка
сторін, що спілкуються, в ситуації конфлікту. Неадекватна поведінка
(розбіжності між словами та мімікою, некоректне вживання деяких слів,
невдале інтонування), навіть якщо людина цього не хоче, може
поглиблювати непорозуміння.

Для того щоб конфлікт виник, потрібний певний збіг обставин, вплив
чинників, які мають назву конфліктогенів. Під конфліктогенами розуміють
умови спілкування, які призводять до виникнення непорозумінь, провокують
захисні реакції учасників. Це можуть бути невдалі слова, дії учасників
(або відмова в очікуваних діях), мімічні або пантомімічні вияви, вчинки,
які навколишні неправильно зрозуміли, збіг певних обставин тощо.
Наявність конфліктогенів необов’язково призводить до конфлікту, для
цього потрібна ще одна умова — загострене реагування на них іншої
сторони. Так, невдале висловлювання одного з учасників спілкування
партнер може просто проігнорувати або, навпаки, відреагувати на нього.

Є певні механізми переходу конфліктогенів як потенційно можливих
«запускачів» конфлікту в реальні його причини:

1) дія конфліктогенів підсумовується, виникає кумулятивний ефект. Що
більше конфліктогенів допускає одна зі сторін, то швидше ситуація
перейде в конфлікт і сильнішою буде відповідна реакція. Адже іншій
стороні може набриднути постійно робити вигляд, що вона не помічає
образливих слів та вчинків партнера, і вона також виявить сукупну
реакцію («помста за попередні образи»);

2) найчастіше реакція на конфліктогени перевищує «потрібну та
достатню», тобто людина, яка відповідає на образу, робить це з певним
«запасом образливості». Це призводить до ескалації конфлікту;

3) люди, втягнені в конфліктну ситуацію, неоднаково ставляться до
конфліктогенів, які одночасно сприймають та видають: те, що йде від
опонента, оцінюється за іншими критеріями, ніж те, що належить самому
собі. Тобто будь-яка людина значно чутливіша до слів, дій, вчинків інших
людей, ніж до того, що робить сама.

Ігнорування цих механізмів у реальних життєвих або професійних
обставинах веде до того, що незначні причини призводять до непомірно
тяжкого ускладнення стосунків, а дріб’язкові суперечки виходять з-під
контролю й переростають у глибокі порушення міжособистісних контактів.
Те, що з позиції стороннього спостерігача здається дріб’язковим,
безглуздим, смішним, не вартим уваги, при виникненні міжособистісного
конфлікту може набувати непропорційно великих розмірів.

Якщо між двома людьми виникає деструктивний міжособистісний конфлікт, це
призводить до глибокого і тривалого порушення стосунків. Кожна сторона
надалі фіксуватиме найменші дії противника, приписуватиме їм додатковий
негативний контекст навіть тоді, коли той діяв з найкращих міркувань.

Існує низка поведінкових проявів людини, які є хронічними
конфліктогенами. Психолог В. Шейнов уважає, що більшість конфліктогенів
належать до одного з трьох типів: прояви агресивності, прояви егоїзму,
прагнення до зверхності (переваги) (Шейное В. П. Конфликты в нашей жизни
и их разрешение. — Минск, I960). Із двома першими типами все зрозуміло.
Адже справді, є люди, агресивні від природи: вони цілий день відчувають
дискомфорт, якщо з ранку не зірвали на комусь злість. Людина з
підвищеною агресивністю потенційно конфліктна, вона розв’язує свої
внутрішні проблеми за рахунок інших. Для неї сам момент виникнення
конфлікту особистісно привабливий, бо дає змогу «санкціоновано»
виплеснути емоції. Поряд із явною (силовою) нерідко спостерігаються й
прояви прихованої агресії (в міміці, образливих словах, іронії,
саркастичній посмішці тощо).

Не менш зрозумілим є конфліктогенний характер прояву егоїзму, бо людина
також звикає розв’язувати свої проблеми за рахунок інших (що ті
найчастіше заперечують).

А ось із прагненням до зверхності розібратися значно складніше.
По-перше, його прояви дуже різноманітні й не завжди явно корелюють з
конфліктною ситуацією. Часом людина може навіть не розуміти, чому дії
партнера її ображають, а лише відчувати загальний дискомфорт. По-друге,
той, хто прагне зверхності, не задоволений своєю поведінкою, він вимагає
свого визнання з боку партнера і, якщо той не забезпечує йому
необхідного психологічного комфорту, намагається звинуватити в порушенні
стосунків саме його. Наведімо основні конфліктогени цього типу (за В.
Шейновим):

— безпосередні прояви зверхності (наказування, погроза, зауваження або
будь-яка інша негативна оцінка, критика, звинувачення, глузування,
сарказм);

— поблажливе ставлення, тобто прояв зверхності, але з відтінком
доброзичливості («Не ображайтеся», «Заспокойтесь», «Як можна цього не
знати?», «Невже ви не розумієте?», «Ви — розумна людина, а поводитесь,
мов дитина…»). Конфліктогеном може бути й поблажливий тон;

— вихваляння, тобто захоплена розповідь про свої успіхи, справжні або
вигадані. Це дратує співрозмовника, викликає в нього бажання «поставити
на місце» хвалька;

— категоричність, безапеляційність — прояв надмірної впевненості у своїй
правоті, очікування повної підкореності співрозмовника («…і завершимо
на цьому розмову», «Я так вважаю», «Я переконаний», «Він тобі не пара»).
Будь-яке висловлювання категоричним тоном також може спричинити опір
партнера. Сюди можна зарахувати й максими-узагальнення — думки, що
вважаються незаперечними: «Всі обманюють…», «Кожна людина насамперед
дбає про себе»;

— нав’язування своїх порад. Той, хто дає поради, фактично посідає
позицію вищості. Тому часто партнер прагне вчинити навпаки, щоб
позбутися цього тиску. В спілкуванні люди часто звертаються до інших не
за порадою, а сподіваючись отримати психологічну підтримку, доказ своєї
правоти. І якщо у відповідь на це приховане прохання вони отримують
поради, то відчувають, що їх не хочуть зрозуміти, почувають себе
ображеними. Тому золоте правило спілкування — давайте поради тільки
тоді, коли вас про це прохають, у більшості ж випадків обмежуйтесь
виявом співчуття;

— прагнення перервати співрозмовника, виправити його. Таким чином ви
демонструєте, що вважаєте власні думки ціннішими за думки іншого. Сюди ж
належить і підвищення голосу;

— кепкування над ким-небудь. Об’єктом жартів, кепкувань, глузування
нерідко стає людина, яка з певної причини не може дати відсіч
(наприклад, добре вихована). Саме відчуття власної безкарності надає
можливість самоутверджуватися за рахунок іншого. Підступність цього
засобу в тому, що той, хто самоутверджується, починає вважати подібний
стиль спілкування «законним» і, якщо «жертва» опирається, посилює тиск.
Поступово частка доброзичливості зменшується й жарти стають дедалі
жорстокішими;

— нагадування про неприємні для партнера ситуації: звичайно, нагадати
партнерові про якісь події, де він мав не найкращий вигляд — правильний
засіб отримати доказ власної досконалості. Проте такі ситуації можуть
виникати й без певного наміру. Відомо, що саме ті люди, яким було надано
найбільшу підтримку, часто виявляють невдячність, прагнуть уникати своїх
«благодійників», адже один вигляд останніх нагадує їм про власну
безпорадність, відчуття безвиході, які вони переживали в період життєвих
ускладнень. Водночас посилюється почуття психологічної залежності,
необхідність знову демонструвати свою вдячність. Усе це викликає
роздратування, прагнення скинути цей психологічний тиск;

— перекладання відповідальності на іншу людину. Це найлегший спосіб
позбутися власних проблем, адже в разі невдачі під рукою є об’єкт, який
можна звинуватити. Саме ця можливість уникнути відповідальності
призводить до значної кількості прохань або доручень навіть тоді, коли
людина, до якої вони звернені, не може реально їх виконати.
Психологічний «виграш» у разі невдачі набагато перевершує мотивацію
досягнення позитивних результатів.

Яким би дріб’язковим не здавався привід для непорозуміння, який
використовують опоненти для чергової конфронтації, слід пам’ятати, що:

— самі антагоністи цей привід не вважають дрібницею, оскільки
нашаровують на нього значну кількість додаткових контекстів. Випадкове
слово, дія можуть спричинити вибух прихованих емоцій, навіть якщо вони й
не мали жодного додаткового смислового навантаження, саме тому, що за
асоціацією актуалізують негативні установки і ставлення;

— у разі міжособистісного конфлікту знижується здатність його учасників
до саморегуляції, свідомого самоконтролю, спостерігаються часті
афективні спалахи, знижується стійкість до стресів і фрустрацій;

— спроби бодай частково примирити ворогуючі сторони, як правило,
результату не дають, бо відразу виникають нові непорозуміння і приводи
для ускладнень, а тих, хто прагне організувати замирення, звинувачують в
упередженості, поблажливому ставленні до іншої сторони.

Найчастіше причиною конфліктів є або предметно-ділові розбіжності, або
розходження особистісно-прагматичних інтересів. У разі доброзичливої
ділової атмосфери в колективі, зацікавленості людей у кінцевих
результатах предметно-ділові розбіжності долаються без між-особистісних
ускладнень, не супроводжуються нагнітанням емоційної напруги, ворожості.
Більш конфліктогенними є суперечності у сфері особистісно-прагматичних
інтересів, саме вони легко переходять у неприязнь і ворожість. Атмосфера
конкуренції в колективі особливо ускладнюється, якщо два або більше його
членів претендують на позиції лідера, прагнучи отримати статусну
перевагу.

Тривалі предметно-ділові розбіжності, якщо вони довго не розв’язуються
керівництвом, зрештою також призводять до ускладнень у міжо-собистісних
стосунках, до погіршення процесу спілкування в цілому. Відмінності в
особистісно-прагматичних інтересах подекуди маскуються інтересами
справи. Людина стверджує, що діє винятково заради діла, тоді як чинники
її дій приховані саме в особистісній сфері.

Важливо пам’ятати, що до міжособистісних конфліктів найчастіше схильні
люди, чиї базові потреби (в безпеці, прийнятті, визнанні компетентності)
не задовольняються в процесі спілкування або ж занадто гіпертрофовані.
Тоді конкретна людина в безпосередньому оточенні може стати своєрідним
символом цієї загальної незадоволеності, саме їй делегується
відповідальність за всі особисті невдачі.

Особливим джерелом конфлікту можуть стати смислові бар’єри — незбіг
смислу, який вкладається у вимогу, прохання, наказ однією стороною, і
смислу, який декодується (виводиться з тексту повідомлення) іншою.
Виникає перешкода для взаєморозуміння і взаємодії. Одне й те саме слово,
дія, звертання можуть мати для двох людей зовсім різні смисли, які до
того ж доповнюються інтонацією, мімікою, пантомімікою, включенням у
контексти минулого досвіду і прогнозування майбутнього. Нерідко невдачі
виховного впливу дорослого на дитину зумовлені саме тим, що остання може
просто не усвідомити смислу, який дорослий вкладає у «виховне
висловлювання».

Наприклад, учитель запитує в учня: «Скільки годин ти витрачаєш на
підготовку до занять?» Уже в самому формулюванні запитання закладено
невизначеність, адже кількість часу може значно варіюватися. Тому учень
може не знати, як відповісти, саме через форму запитання, а вчитель
вважатиме, що той зовсім не приділяє уваги його предмету. У запитанні
може бути закладено щире прагнення вчителя з’ясувати, скільки часу
витрачають учні на підготовку домашніх завдань («А чи не занадто я їх
навантажую?»). Він очікує, що учень надасть йому необхідну інформацію
(«Півгодини»), яку він зможе зіставити з іншими відповідями. Це суто
предметно-ділове запитання, позбавлене додаткових контекстів. Проте
учень може привносити в нього особистіший смисл («А чому він саме мене
про це запитує?») і почне відповідати не на запитання, а відповідно до
того негативного висновку, що у нього склався, тобто захищаючись («Я
займаюсь.., я вчу…»).

Нарешті, в те саме висловлювання вчитель вкладає підозру, що учень майже
не працює з його предмета. У свою чергу, учень розуміє, що як би він не
відповів, учитель все одно буде незадоволений — або звинуватить його в
тому, що цього замало, або скаже: «Не обманюй, якби ти стільки вчив,
справи були б не такі кепські». Якщо ж перед цим в учня з учителем вже
була розмова про тривалість підготовки, то у відповідній ситуації
актуалізуються додаткові смисли: «Ти знову став гірше знати предмет» —
«А що, ви вважаєте, що я знову перестав працювати вдома?» або: «Я тобі
казав, що кількість часу недостатня, а ти не хочеш мене слухати», — «Я
чесно займаюся, скільки ви казали, чому ви мені не вірите?».

Що більше різних контактів між людьми, їх функціональних зв’язків, то
більшими контекстами наповнюються найбанальніші фрази і дії.
Проілюструємо це на такому прикладі: син-підліток збирається йти гуляти,
а мати каже: «Куди це ти зібрався?». Ця фраза може бути нейтральною,
тобто мати хоче знати, де буде син. Проте найчастіше вона має приховані
контексти:

— «…а уроки ти вже зробив?» — висловлювання недовіри до його здатності
бути відповідальною людиною, самому розподіляти свій час, підозра, що
домашні завдання не виконано;

— «…а якщо мені потрібна твоя допомога?» — докір у тому, що син
неуважний до матері, не виявляє ініціативи допомогти;

— «…якщо я тобі не дозволяла гуляти так пізно» — натяк на те, що він
поки що не має права приймати самостійні рішення;

— «…якщо тобі заборонили йти надвечір з дому» — нагадування про
заборону;

— «…адже ти минулого разу побився, і знову хочеш ускочити в халепу» —
покарання нагадуванням тощо.

У свою чергу, син реагує на відповідну фразу, виходячи не з того
об’єктивного смислу, який вона містить, а зі свого актуального стану,
тобто мати не вкладає в запитання будь-якого додаткового контексту, її
справді цікавить, куди іде син, а йому здається, що воно містить саме
цей контекст (неправильно «розшифровує» повідомлення). Так, якщо у нього
в цей період актуальна проблема самоутвердження, він почує натяк на те,
що не отримав дозволу, і саме на цей уявний натяк відповідатиме: «А що
я, маленький, навіть не можу піти куди хочу, маю постійно дозволу
просити?» Мати ж, яка «не почула» додаткового смислу у своїй фразі,
виразно чує образливий для неї додатковий підтекст (невизнання ЇЇ
авторитету, неповагу) у відповіді й виявляє реакцію обурення: «Ти чому з
матір’ю таким тоном розмовляєш?»

За такого смислового нерозуміння конфлікт дедалі розгортається, бо
співрозмовники майже не «слухають» один одного, а «чують» саме те, що
найменше хотіли б почути.

Кожній людині притаманна певна стратегія розв’язання конфліктних
ситуацій: наскільки вона схильна до суперництва або співробітництва в
групі, колективі, прагне до компромісів, уникає конфліктів або, навпаки,
намагається загострювати їх. Ця стратегія дає також можливість оцінити
ступінь адаптації кожного члена колективу до спільної діяльності.
Виокремлюють п’ять узагальнених стилів:

1) суперництво, змагання (конкуренція) як прагнення задовольнити свої
інтереси на шкоду іншому;

2) співробітництво, тобто орієнтованість усіх учасників взаємодії на
отримання результату, який цілковито задовольняє інтереси сторін;

3) компроміс, відхід від інтересів справи заради збереження стосунків;

4) уникання, для якого характерне прагнення до самоусунення із ситуації
(тобто відсутнє прагнення як до кооперації, так і до досягнення власних
цілей). Пріоритет надається досягненню душевного комфорту негайним
виходом із ситуації, відмовою від розв’язання проблеми;

5) пристосування — протилежна суперництву стратегія, жертвування
власними інтересами заради інтересів іншого.

Розгляньмо ці стилі докладніше, адже багато непорозумінь, що виникають у
педагогічній діяльності, зумовлюються саме недоречною або неадекватною
стратегією поведінки. Упродовж тривалого часу вважали, що, прагнучи
уникнути конфлікту, жодна зі сторін не досягає успіху, тільки за умови
співробітництва виграють обидві сторони. Проте, на думку Дж. Г. Скотт,
за певних життєвих обставин (наявності часу, який відводиться на
розв’язання проблеми, об’єктивного й суб’єктивного ступеня її важливості
для партнерів) та чи та стратегія може виявитися привабливішою й
ефективнішою. Ця теза дуже важлива саме для педагогічної діяльності, яка
обмежує вчителя в часі й можливостях вибору варіантів реагування. Тому
скористаймося відповідними описами та пропозиціями (Скотт Дж. Г.
Конфликты: пути их преодоления. — К., 1991).

Стиль конкуренції

Людина, яка надає перевагу цьому стилеві, найчастіше активна, вона
просувається до розв’язання конфлікту власним шляхом. Вона здатна до
вольових рішень і негайних дій. Прагнучи передусім задовольнити власні
інтереси, досягти тих результатів, що здаються їй найкращими, вона
ігнорує інтереси й думки інших людей.

Залучення партнерів до ситуації має такі особливості: їм не дозволяється
чинити опір декларованому напряму або засобам досягнення результату.
Опір пригнічується. Заохочується і санкціонується те, що йде від лідера
(того, хто започатковує стосунки конкуренції). Люди, які підкоряються,
визнаються спільниками, проте лише доти, доки вони не починають
заперечувати або опиратися. Щоправда, якщо сила їхньої волі, опір, який
чиниться, або елементарна удача будуть достатньо стійкими і сильними, то
зрештою лідер може визнати їхню правоту, підкоритися і прийняти інший
стиль поведінки і стосунків при спільному розв’язанні наступних проблем.

Люди, які не згодні з обраною стратегію і не мають достатньо сили,
впливу, авторитету, автоматично можуть визнаватися противниками («хто не
зі мною, той мій ворог»). Нерідко істотно занижується їхня загальна
особистісна оцінка, з’являється недиференційоване негативне ставлення,
бар’єр упередженості.

Боротьба за особистішу першість буває такою напруженою, що, зазнавши
поразки в локальній ситуації, людина, яка використовує стратегію
конкуренції, може відчувати себе так, начебто зруйновано всі життєві
устої.

Що ж необхідно знати, використовуючи цей стиль і вибудовуючи відповідну
життєву стратегію взаємодії з постійними партнерами?

Цей стиль ефективний тоді, коли ви маєте певну владу, переконані, що
ваше рішення або підхід у конкретній ситуації є найбільш правильним, і
ви маєте можливість наполягати на ньому, не заважаючи іншим зв’язкам і
стосункам. Проте його зовсім недоцільно використовувати в особистих
стосунках, адже, якщо ви часто звертаєтесь до стилю конкуренції, навіть
з найкращих намірів, навіть коли ваші партнери справді не можуть знайти
правильне рішення або як слід виконати доручення, все одно в них рано чи
пізно виникне почуття відчуженості.

Стиль конкуренції потребує й певних суб’єктивних передумов: упевненості
в правильності обраного рішення і власній здатності втілити його в
життя, наполегливості, послідовності, енергії для подолання перешкод і
доведення справи до кінця, вміння обстояти свою позицію, навіть якщо
інші сприймають її негативно, ігнорування психологічних нюансів
спілкування. За жорсткого стилю конкуренції такі загальнолюдські якості,
як гуманізм, рефлексія, емпатія можуть навіть заважати справі, а тому
проголошуватися незначущими. При цьому головна дійова особа може
висувати вельми переконливі аргументи: необхідність самообмеження заради
інтересів справи, надцінність очікуваного результату, апелювання до
авторитетів, національний менталітет, політичні або загальнодержавні
завдання й інтереси, соціальний або професійний обов’язок, сімейні
традиції і пам’ять предків тощо. Прагнення ж примирити інтереси справи й
міжособистісні стосунки призводить до того, що й справа не робиться як
слід, і стосунки стають хаотичними, дезорганізованими. І якщо стратегія
конкуренції, авторитарного тиску, суперництва в якійсь ситуації є
об’єктивно необхідною для того, щоб сконцентрувати спільні зусилля,
спрямувати на розв’язання проблеми колективну енергію, то слід
змиритися, що певний час ви можете бути не дуже популярним. Проте, якщо
ви отримаєте позитивний результат, у вас відразу з’являться прихильники,
в тому числі серед учорашніх противників і критиків.

Тому перед тим як застосувати цей стиль для розв’язання конкретних
життєвих ситуацій, ви маєте визначити, що для вас важливіше.» досягти
результату або зберегти дружні, теплі стосунки. Крім того, слід зважити
й власні можливості: чи стане у вас характеру, щоб посісти й утримати
домінуючу позицію над оточенням, чи чітко ви бачите мету, до якої
повинні його вести, чи можете ви розподілити обов’язки таким чином, щоб
не пересварити партнерів і зняти ситуацію невизначеності тощо. Стиль
конкуренції бажано застосовувати в таких ситуаціях:

— результат справи вельми важливий для вас, ви покладаєте великі надії
на розв’язання проблеми саме вашим способом;

— ви маєте достатній авторитет і компетентність для прийняття рішення,
ви переконані, що за обставин, які склалися, таке рішення найкраще;

— треба швидко приймати рішення, і у вас достатньо влади для того, щоб
узяти на себе відповідальність за його результати;

— ви відчуваєте, що у вас немає іншого вибору і вам нічого втрачати та
що, крім вас, цього ніхто не зробить;

— ви перебуваєте в критичній ситуації, яка потребує негайного
реагування, а навколишні не поспішають взяти відповідальність на себе;

— ви не можете показати навколишнім, що потрапили у безвихідь;

— важливо прийняти будь-яке рішення, щоб зрушити справу з мертвої точки;
ви розумієте його непопулярність, але вважаєте, що треба хоч якось діяти
і у вас достатньо повноважень, щоб потім виправити наслідки навіть
помилкового кроку.

Стиль конкуренції, взятий за основу стосунків з іншими людьми, за
стрижень життєвої стратегії, призводить до відчуження й ізоляції в
соціальному оточенні, певних особистісних деформацій (абсолютної
впевненості у власній правоті й непогрішності, прийняття в будь-якій
ситуації позиції «моральної й інтелектуальної вищості», втрати здатності
до самокритики).

Стиль ухиляння

Головною характеристикою цього стилю є відмова від негайного розв’язання
конфлікту, що виникає. Людина не тільки не обстоює власних прав, а й
відмовляється від взаємодії з іншими людьми з метою вирішення наявної
проблеми. Є різні прийоми ухиляння від проблеми: ви можете непомітно для
співрозмовника перевести розмову на менш делікатну тему або відверто
заявити про те, що не готові або не бажаєте продовжувати це недоцільне
обговорення; можете послатися на те, що на вас чекають інші справи, й
піти, а можете сказати, що на тлі світових процесів нерозумно займатися
такими дрібницями; можете пообіцяти зробити щось у недалекому
майбутньому і відразу ж викинути обіцянку з голови, а можете
запропонувати цікавішу або престижнішу діяльність. У будь-якому разі (чи
ви ухиляєтеся від обговорення проблеми, чи ігноруєте її, чи домагаєтесь
відстрочення рішення, чи перекладаєте відповідальність на інших) — ви
реалізуєте стратегію ухиляння.

Якщо ж ваш партнер наполягатиме на тому, що ігнорувати проблему не
можна, або покаже, що він зрозумів ваші хитрощі, включається захисна
аргументація. Ви починаєте доводити, що не можна квапитися, що слід усе
ретельно зважити й уточнити, що «тихіше їдеш — далі будеш», що не можна
так тиснути на вас. Однак найчастіше за цим стилем приховується одне
бажання, щоб проблема розв’язалася сама собою, без вашої участі, не
завдаючи вам додаткової відповідальності й клопоту.

Проте бувають ситуації, коли саме стиль ухиляння є найкращим засобом
уникнути додаткових ускладнень. Найдоцільнішим він є тоді, коли ви маєте
спілкуватись зі «складним» партнером, який ще не «дозрів», не готовий до
розв’язання обговорюваної проблеми, або з глибоко конфліктною людиною, з
якою просто не можна знайти спільної мови і немає серйозних підстав для
подальших контактів. Вчасне припинення взаємодії тут може бути єдино
правильним виходом. У такому випадку ваше керування діями цієї людини
зводиться до блокування прагнень втягнути вас у замкнене коло одних і
тих самих аргументів, з’ясування стосунків, згадування минулих образ.

Корисним є прийом ухиляння також тоді, коли перед вами стоїть завдання
знайти якийсь вихід із ситуації, що склалася, а ви не знаєте, що робити,
вам бракує інформації і відповідної підготовки, та й немає гострої
потреби щось вирішувати негайно. Замість того щоб посилювати напруження,
намагаючись якнайшвидше знайти вихід, ви можете надати собі час на
роздуми і свідомо ухилитися від поспішності, яку вам нав’язують.

Ситуації, в яких стиль ухиляння є найдоцільнішим:

— напруженість ситуації занадто велика (нерви учасників натягнуто до
краю), і ви відчуваєте необхідність її послаблення;

— у вас був важкий день, ви надто збуджені, відчуваєте, що неадекватно
реагуєте на те, що відбувається, тому розв’язання проблеми в цей момент
може бути неправильним, завдасть додаткових неприємностей вам особисто
або іншим людям;

— результат справи для вас не дуже важливий, є багато інших,
невідкладніших справ;

— ситуація настільки проста, а рішення, яке треба прийняти, таке
тривіальне, що вам шкода витрачати на це свій час, або ж ви хочете дати
партнерові реальну можливість потренуватись у прийнятті на себе
відповідальності;

— ви бачите, що партнери налаштовані вороже, не хочуть йти на поступки
або принаймні урахувати ваші інтереси;

— ви хочете виграти час для прийняття більш аргументованого рішення,
отримання потрібної інформації або хоча б для того, щоб заручитися
чиєюсь допомогою або підтримкою;

— ситуація надто складна, а у вас немає часу для того, щоб розв’язати її
на належному рівні або довести справу до кінця;

— ви реально зважуєте свої сили й робите висновок, що в інших більше
шансів ефективніше розв’язати цю проблему, а оскільки вони в цьому ще не
переконалися, ви самоусуваєтесь, щоб звільнити їм місце для дій;

— ви переконані, що виявлення і відкрите обговорення конфлікту негайно
може тільки погіршити ситуацію, тому розв’язання проблеми слід відкласти
принаймні на якийсь час.

Звертаючись до тих чи тих прийомів реалізації стилю ухиляння, ви маєте
бути готові до того, що навколишні тлумачитимуть це як уникання
розв’язання проблеми, бажання зняти з себе відповідальність. Ви маєте
бути впевнені, що ваше ухиляння — це справді конструктивний підхід до
подолання конфлікту, пом’якшення конфліктогенної ситуації, що в
будь-який момент ви готові включитись у розв’язання проблеми. Може, вам
і не доведеться цього робити, бо конфлікт розв’яжеться сам собою, проте
не менш висока ймовірність того, що ігнорування вами проблеми, прагнення
не виявити ставлення до неї лише загострять ситуацію й у майбутньому її
розв’язання потребуватиме енергійніших заходів і більших зусиль.

Переважання тенденції ухиляння в життєвій стратегії призводить до
самовиправдання власної бездіяльності, зниження соціальної і професійної
активності, посилення психологічних захистів, які обґрунтовують
особистісну пасивність. За домінування такої стратегії людина
неусвідом-лено шукає партнера, на якого перекладає відповідальність за
власне життя. Проте визнати свою залежність від нього вона не завжди
здатна, тому утримує його у відповідній ролі різними, подекуди прямо
протилежними засобами: від відвертих лестощів до звинувачування в усіх
своїх неприємностях.

Стиль пристосування

Типовим для цього стилю є відмова від власних інтересів на користь
інтересів іншої людини (дії, начебто протилежні стилю конкуренції,
альтернатива суперництву). Є різні варіанти пристосування. Перший,
сприятливий, пов’язаний з тим, що ви поступаєтеся свідомо, добровільно,
обираєте цей спосіб виходу з конфлікту як найдоцільніший. При цьому ви
не шкодуєте про зроблене і продовжуєте відчувати себе комфортно. Ваші
власні інтереси, прагнення, наміри або безболісно стримуються
(гальмуються), або ж ви знаходите можливість реалізувати їх в іншій
ситуації, з іншими людьми чи в іншій царині діяльності. Те, що інша
людина досягла кращих результатів фактично за ваш рахунок, не створює
для вас додаткової проблеми, ви можете дозволити собі бути щедрим.

Однак нерідко ситуація потребує пристосування, до якого ви не готові,
тобто обставини змушують вас поступатися тоді, коли ви хотіли б досягти
результатів на свою користь, або вважаєте, що інша людина зловживає
вашою добротою. Тоді ви відчуватимете образу, гостре невдоволення тим,
що відбувається, власною нездатністю обстояти свої права. Буває й так,
що обставини вимагають, щоб ви поступилися. Ви цілком правильно дієте
відступаючи, пристосовуючись до характеру ситуації або до партнера по
взаємодії, але незадоволення зберігається. Часто у подібних ситуаціях
виникає відчуття, що на вас неправомірно тиснуть, вами маніпулюють,
ігнорують ваші інтереси, а ви не можете чи не хочете обстояти власні
права. Тоді розв’язання зовнішнього конфлікту за допомогою стратегії
пристосування породжує у вас ще болісніший внутрішній конфлікт. З цього
приводу можна сказати лише одне: «поступаючись — поступайтесь», тобто
якщо ви визначилися, що в цій ситуації або за наявного розподілу сил
потрібне пристосування, то не завдавайте собі зайвих ран роздумами про
те, чому саме ви завжди маєте поступатись і чому інші не хочуть іти вам
назустріч. Однак якщо ви дійшли висновку, що досягли певної межі
поступок, і що подальший відступ призведе до втрати життєво значущих
цінностей, що інша людина не оцінить зробленого вами або зловживатиме
вашими поступками, слід припинити однобічне пристосування. Щоправда, це
доцільно лише тоді, коли ви відчуваєте в собі сили для того, щоб
звернутися до іншого стилю або хоча б відкрито заявити про свої права.
Інакше всі боязкі намагання привернути увагу до ваших інтересів і потреб
просто здивують партнера, сформують у нього думку, що ви почали без
будь-якого приводу вередувати. Адже, привчивши його до ваших однобічних
поступок, ви сформували в нього звичку не зважати на вас. Тому
несподівану відмову діяти в традиційній стратегії він може розцінити як
порушення його прав діяти певним чином.

Отже, якщо ви привчили інших людей до того, що пристосування до них — це
стратегія вашого життя, негайно змінити стиль стосунків буде дуже важко.
Адже постійні поступки з вашого боку для них вельми зручні й відмовитись
від них добровільно ніхто не захоче. До того ж вашим партнерам
доведеться вчитися нової технології спілкування (діалогу,
суб’єкт-суб’єктної інструментовки взаємодії з вами). Природно, що не всі
готові радо прийняти ці додаткові ускладнення і труднощі.

Стиль пристосування зовні дещо нагадує стиль ухиляння. Його також часто
використовують для отримання відстрочки в розв’язанні проблем.
Наприклад, ви бачите, що, трошки поступившись, ви нічого не втрачаєте, і
водночас пом’якшуєте ситуацію, здобуваєте можливість пізніше знову
повернутися до цього питання. Однак головна відмінність полягає ось у
чому. При стилі ухиляння ви не робите нічого для задоволення інтересів
іншої людини, ви просто відмовляєтеся розв’язувати проблему. При стилі
пристосування ви відволікаєте іншу людину від недоцільних дій («на шкоду
самій собі») і повертаєтесь до тієї ж проблеми заради неї самої через
певний час.

Найдоцільніше звертатися до стилю пристосування в таких ситуаціях:

— вас не дуже хвилює те, що відбувається, ви цілком можете дозволити
обставинам розгортатися за їх логікою, а якщо від цього виграє хтось
інший, то вам особисто це байдуже;

— ви хочете зберегти мир і гарні стосунки з іншими людьми й готові
«заплатити» за це ціною поступок, відмови від власних пріоритетів:

— добрі стосунки з цією людиною для вас важливіші, ніж той виграш, який
може дати перемога над нею;

— ви бачите, що результат набагато важливіший для іншої людини, ніж для
вас;

— ви розумієте, що цій людині дуже потрібно відчути впевненість у собі,
що ваша поступка допоможе їй підвищити самоповагу або зберегти авторитет
в очах оточення;

— ви розумієте, що не маєте рації, що ваше рішення — не найліпше, тому
краще вчасно відмовитись від нього, ніж заводити справу в глухий кут;

— ви бачите, що у вас замало влади або шансів перемогти, тому краще
вчасно перейти на бік сильнішого або щасливішого партнера, це
забезпечить вам виграш за рахунок його прихильності або прямого
заступництва;

— ви вважаєте, що ваша поступка дасть іншій людині урок «гарних манер»,
вона зрозуміє, що краще жити в злагоді, поступаючись один одному, що
інколи відступити, навіть не погоджуючись з тим, що робить партнер, або
вважаючи, що він робить помилку, — означає морально виграти.

Поступаючись, погоджуючись або жертвуючи власними інтересами на користь
іншої людини, ви можете пом’якшити конфліктну ситуацію й відновити
нормальні стосунки з партнером. Проте не можна заспокоюватись. Звичайно,
якщо ви вважаєте результат задовільним, сприятливим для себе, то можете
забути те, що відбувалося. Якщо ж у вас лишилося відчуття невдоволення,
то ви можете використати отримане затишшя для накопичення сил, щоб потім
знову повернутися до проблеми або скористатись іншими, сприятливішими
обставинами заради остаточного розв’язання конфлікту.

Стиль компромісу

Якщо попередній стиль ґрунтується на однобічних поступках, то основою
компромісу є поступки взаємні. Кожен партнер дещо знижує свої вимоги,
поступається своїми інтересами. В результаті зустрічного руху кожна
сторона досягає часткового задоволення свого бажання і часткового
виконання бажання іншої сторони. Такий рух здійснюється поетапно, шляхом
постійного зважування всіх обставин для розробки компромісного рішення,
яке б задовольнило обох.

Дії партнерів дещо нагадують стиль співробітництва (див. далі), але
здійснюються на більш загальному рівні. Тут не виникає необхідності
виявляти приховані потреби й інтереси, взаємодія здійснюється по суто
зовнішній поверхні ситуації.

До стилю компромісу звертаються, коли обидві сторони бажають того
самого, але знають, що досягти найвищого результату за подібних обставин
нереально. Не можна досягти того, щоб водночас і вовки були ситі, і кози
цілі. В напруженій ситуації двоє людей переконуються, що, прагнучи
одного і того ж результату, заважають один одному його досягти і, що
довше триватиме протистояння, то менша ймовірність досягнення цього
результату кимось одним. Інколи пальма першості дістається комусь
третьому, залишивши вчорашніх конкурентів ні з чим. Саме перспектива
втратити все і веде суперників до згоди задовольнитися частковим
результатом — краще мати синицю в руках, ніж журавля в небі.

Подекуди компроміс є єдиною можливістю якось розв’язати проблему.
Наприклад, якщо суперники настільки сильні, що боротьба між ними може
тривати нескінченно довго і призвести до повного виснаження сил. Або
якщо перемагає розважливість і сторони погоджуються, що солом’яна згода
краща за золоту зваду, або коли вони задовольняються тільки частиною
попередніх вимог.

Стиль компромісу найефективніший за таких ситуацій:

— обидві сторони мають однакову владу і водночас інтереси однакової
інтенсивності, що взаємно виключають один одного;

— ви бажаєте дійти рішення якомога швидше: тому що у вас обмаль часу;
або через те що цей шлях дає змогу уникнути додаткових витрат сил і
ресурсів; нинішній компроміс дає можливість спрямувати сили і ресурси на
розв’язання важливіших питань або таких, які в майбутньому обіцяють
додаткові переваги;

— виявилося, що ваші претензії були завищені, і тепер ви переконалися,
що вас цілком задовольнить навіть часткове розв’язання проблеми;

— досягнувши короткочасної вигоди, відстрочки, перепочинку, ви можете
скористатися ними для розв’язання інших невідкладних проблем;

— інші підходи виявилися неефективними або в майбутньому можуть
спричинити додаткові ускладнення;

— задоволення вашого бажання не є для вас значущим, ви можете дещо
змінити поставлену мету;

— компроміс дає вам можливість зберегти стосунки;

— ви вважаєте за краще отримати принаймні що-небудь, ніж утратити все;

— запропонувавши першим компроміс або з готовністю йдучи на нього за
пропозицією протилежної сторони або посередників, ви переконуєте
суперника в добрих намірах, підштовхуючи до ще більших поступок.

Компромісних рішень зазвичай досягають переговорами: висування власних і
вислуховування зустрічних пропозицій, окреслення зони спільних
інтересів, обговорення форм поступок, прийнятних для партнера, тощо. При
цьому сторони завжди можуть знову повернутися до проблеми, спробувати
використати інші підходи, якщо первинний компроміс ненадовго усунув її.

Компромісна поведінка як стратегія життя за достатньої зовнішньої
привабливості супроводжується глибокими внутрішніми конфліктами,
проблеми майже не розв’язуються, а лише частково послаблюються. Звичка
до постійних компромісів може призводити до втрати життєвих пріоритетів,
розмивання структури особистісної спрямованості, постійного придушення
власних потреб і нездатності зрозуміти переживання партнера з приводу
подій (якщо ці події для нього настільки важливі, що він не може йти на
компроміс).

Стиль співробітництва

Незважаючи на те що цей стиль з психологічного погляду вважають
найпривабливішим, він водночас найскладніший щодо стратегічної та
технологічної реалізації, техніки взаємодії сторін, потребує більше
часу. Тому стихійне оволодіння ним за відсутності відповідної
психологічної підтримки не завжди результативне.

Цей стиль ґрунтується на повному прийнятті протилежної сторони як
рівноправного, зацікавленого в розв’язанні проблеми партнера, наданні
йому допомоги й сприянні в досягненні бажаного результату таким чином,
щоб водночас досягти найкращого результату для себе. Тут увагу сторін,
що взаємодіють, звернено не на зовнішній бік ситуації, а саме на
приховані потреби, турботи, інтереси обох партнерів. Проблема
розв’язується пошуком взаємовигідного результату і задоволенням
інтересів усіх учасників ситуації.

Труднощі цього стилю полягають у тому, що не всі партнери, які вступають
у взаємодію, чітко уявляють собі реальні рушії своїх вчинків і
результат, який може стати для них найкращим. Для ілюстрації
скористаймося прикладом Дж. Г. Скотт, який вона наводить у своїй книзі.
Зовнішньою стороною конфлікту, який виник у службовця на роботі, може
стати його повільність. Проте така повільність може походити від
глибокого внутрішнього конфлікту — незадоволеності, яка, у свою чергу,
буває зумовлена такими базовими причинами, як брак поваги, визнання
інших людей, незатребуваність індивідуального потенціалу або недостатня
відповідальність, що призводить до відчуження людини від виконуваної
справи. Якщо впливати тільки на поверхові явища, то це радше нагадує
косметичний ремонт будівлі, яка щохвилини може зруйнуватися. Людина може
намагатися зовнішньо не виглядати неквапною, але тоді вона
звертатиметься до прихованого саботажу: робитиме з будь-якого приводу
додаткові перерви в роботі, використовуватиме робоче устаткування в
особистих цілях. При цьому вона переконуватиме себе, що має на це право,
оскільки її недооцінюють або недостатньо оплачується її праця, а тому
вона має сама собі забезпечувати певну компенсацію. Стиль
співробітництва спонукає людину до відвертого обговорення її проблем і
бажань. Той самий службовець може прямо заявити про те, що потребує
визнання, більш високої оцінки або збільшення відповідальності. Якщо
керівник зрозуміє, що це не примха, не прагнення привернути до себе
увагу, не виправдання власної бездіяльності запереченням, що це справді
базова потреба, то він піде назустріч і запропонує роботу, яка більше
відповідатиме індивідуальним потребам та інтересам працівника.

Головна проблема виходу з подібних ситуацій найчастіше полягає в тому,
щоб інша сторона також була налаштована на стиль співробітництва. В
протилежному випадку, відкрито наголошуючи на своїх потребах, ви
ризикуєте втратити довіру, здобути статус «примхливої людини», зажити
додаткових неприємностей. Навіть якщо вам готові йти назустріч, усе одно
слід витратити додатковий час не на досягнення конкретного результату, а
на взаємопізнання, пошук прихованих інтересів і потреб, способу
задоволення справжніх потреб і бажань обох сторін. Крім того, сторони
мають уміти пояснити свої бажання, вислухати одна одну, сформулювати
різні варіанти розв’язання проблеми, намітити альтернативні способи дій.
У реальному житті, як правило, бракує часу або сторони прагнуть
якнайшвидше досягти результату, тому зберегти стиль співробітництва
важко.

Отже, слід чітко визначитися, за яких умов і в яких ситуаціях особливо
не бажане відхилення від співробітництва на користь інших стилів, навіть
якщо саме вони обіцяють негайну і більшу вигоду:

— розв’язання проблеми життєво важливе для обох сторін, ніхто не хоче
цілковито від нього усунутись, оскільки це загрожує відмовою від базових
цінностей;

— у вас тісні, тривалі і взаємозалежні стосунки з іншою стороною, вас
непокоїть душевний спокій партнера, забезпечення йому і вашим стосункам
сприятливих умов для подальшого розвитку;

— у вас є час попрацювати над проблемою, яка виникла, скласти
перспективні плани, забезпечити умови для повної нейтралізації чинників,
що породжують цей та аналогічний конфлікти;

— ви та інша людина обізнані з проблемою і бажаннями обох сторін,
поважаєте один одного й готові до спільного обговорення і пошуку
рішення, яке обопільно задовольнить вас.

Саме співробітництво є наймудрішим підходом до визначення і задоволення
інтересів обох сторін, надання їм рівних прав і можливостей. І нехай
стиль співробітництва потребує додаткових зусиль і витрат часу, нехай не
завжди адекватно розуміється й визнається оточенням. Людина, що обрала
його як життєву стратегію, досягає найкращих результатів у стосунках з
людьми, при цьому не страждає й справа. Якщо ж оцінювати життєвий успіх
не за матеріальними досягненнями, а за повагою та авторитетом серед
інших людей, теплими стосунками з близькими, рівнем розвитку всіх тих,
хто потрапляє під вплив людини, яка прагне співпрацювати, то саме ця
стратегія виявляється найрезультативнішою в усіх сферах життя й
передусім у педагогічній діяльності.

Використана література:

Исайчева Н. Д. Школа глазами учеников // Вопр. психологии. — 1990. — №
4.

Миллер Р. М. Этика, развитие, мораль // Перспективы. — М., 1989.

Ямбург Є. О. Воспитание историей. — М., 1989.

Грановская P. M., Крыжанская Ю. С. Творчество и преодоление стереотипов.
— СПб., 1994.

Бетти Лу Ливер. Обучение всего класса. — М., 1995.

Аникеева Н. П. Психологический климат в коллективе. — М., 1989.

Берне Р. Развитие «Я — концепция» и воспитание. — М., 1986.

Кон И. С. Открытие Я. — М., 1978.

Сталин В. В. Самосознание личности.— М., 1983.

Святовець В. Ф. Алгоритми виховання. — К., 1989.

Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1969.

Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. —
СПб., 1992.

Харрис Т. Я хороший, ты хороший.— М., 1993.

Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. — М., 1991.

Кон И. С. Психология ранней юности. — М., 1989.

Скотт Дж. Г. Конфликты: пути их преодоления. — К., 1991

Воробьев Г. Г. Школа будущего начинается сегодня. — М.:
Просвещение,1991.

18. Черноушек М. Психология жизненной среды. — М.: Мысль,1989.

Похожие записи