КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Культура мовлення викладача в професійно-педагогічному спілкуванні

Зміст

Вступ

1. Спілкування в діяльності соціального педагога

1. 1. Мовлення як форма спілкування

1.2. Культура мовлення вчителя

1.3. Особливості педагогічного спілкування

1.4 Засоби спілкування

2. Педагогічна діяльність і культура педагогічног спілкування

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Традиційно спілкування вважалося базовою категорією соціальної
психології й визначалося як взаємодія двох чи більше людей з метою
обміну пізнавальною, емоційно-оціньоючою та іншою інформацією.
Наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ століття на межі соціальної й
педагогічної психології з’явилося поняття «педагогічне спілкування», яке
стало використовуватися психологами й педагогами. Зрозуміло, що
педагогічне спілкування як феномен навчально-виховного процесу існує
стільки, скільки існує школа як соціальний інститут навчання й виховання
людей. Усюди, де хоча б одна людина починає взаємодіяти з іншою, як
учитель з учнями або вихователь з вихованцями, там обов’язково виникають
проблеми педагогічного спілкування. Проте поняття «педагогічне
спілкування», «професійно-педагогічне спілкування» стали предметом
спеціальних науково-педагогічних досліджень порівняно недавно – на межі
70-80-х років ХХ століття[27]. Одними з перших у дослідженні
педагогічного спілкування почали вивчатися процеси сприйняття й
розуміння в системі «вчитель – учень» О.Бодальовим, В.Куніциною,
С.Кондратьєвим, В.Роздобудько та ін. Важливим джерелом цікавих ідей і
методів дослідження, фактів та матеріалів стали роботи з проблем
педагогічного такту М.Страхова, І.Синиці та ін. Розпочалося вивчення
О.Леонтьєвим, В.Кан-Каликом, Н.Кузьміною, А.Добровичем та іншими
закономірностей формування в учителя комунікативних навичок та умінь.
Суттєве значення для теоретичного й практичного розвитку психології
педагогічного спілкування мали науково-практичні дослідження й розробки
в галузі педагогічної майстерності Н.Тарасевич, І.Кривоноса, І.Зязюна,
В.Моргуна та ін. У 90-ті роки ХХ ст. вийшли посібники для вчителів та
вихователів В.Кан-Калика, А.Добровича, В.Грехнєва, З.Смелкової та ін.
[14]Життя людини в групі й товаристві неможливо уявити без спілкування.Є
різні теорії спілкування і в закордонній психології. Серед них – теорія
спілкування З.Фрейда, підгрунтям якої є переконання, що під час
взаємодії людина відтворює свій дитячий досвід. Відповідно до Фрейда, у
різноманітних життєвих ситуаціях ми застосовуємо поняття, засвоєні в
ранньому дитинстві. Ми схильні з повагою ставитися до людини, яка має
владу, наприклад, до керівника -нам він нагадує когось із батьків.

Педагогічна майстерність учителя здебільшого базується на мистецтві
спілкування. Спілкування — це зв’язок між людьми, який призводить до
виникнення психічного контакту, що проявляється в обміні інформації,
взаємовпливі, взаємопереживанні та взаєморозумінні. Специфіка
педагогічного спілкування в тому, що під час його реалізації
здійснюється комплексний вплив педагога на учня таким чином, щоб
забезпечити ефективне навчання, виховання і розвиток нової особистості.
Через спілкування відбувається трансляція досвіду поколінь новому
поколінню[1]. Сьогодні проявляється тенденція зміни функціональної
структури впливу педагога на учня. Якщо протягом усієї історії людства в
ній значно переважав інформаційний аспект, то сьогодні, у зв’язку з
розвитком засобів масової комунікації, педагог втрачає передову позицію
як джерело нової інформації. В школі починає помітно переважати інший
зміст ролі педагога — бути провідником у світі знань, «вчити життю» в
нашому складному світі. У вузах інформаційна функція викладача поки що
зберігається на досить високому рівні. Проте з появою нових підручників,
використанням комп’ютерних технологій навчання роль спілкування з
викладачем також буде змінюватись. Активізується функція передачі учневі
функцій самоконтролю, самоорганізації, самооцінки. Від викладача студент
зможе одержувати допомогу в життєвому і професійному самовизначенні, у
пошуку власного стилю діяльності, у подоланні бар’єрів пізнання і
особистісних проблем[29].

1. Спілкування в діяльності соціального педагога

В значній мірі успіх професійної діяльності представників багатьох
професій залежить від рівня культури професійного спілкування. В першу
чергу це стосується професії педагога, психолога, соціального
працівника.Що стосується вiтчизняної науки, то проблема спiлкування
почала дослiджуватися ще в 20-i роки, але спочатку в досить вузькому
науковому просторi — лiнгвiстицi, естетицi. Розвиток в 60-i роки
соцiальної психологiї дав поштовх i до нових дослiджень рiзних аспектiв
проблеми спiлкування.

1. 1. Мовлення як форма спілкування

Мовленнєва поведінка, на думку І.А.Зимньої [11], проявляється в манері,
характері мовленнєвих дій, включаючи соматичну активність. Мовленнєва
поведінка, як і інші види соціальної діяльності перебуває під контролем
суспільства. Перш за все, вона підпорядкована загальноприйнятим нормам
літературного мовлення – орфоепічним, лексичним, фразеологічним,
морфологічним, синтаксичним. Культура мовленнєвої поведінки зумовлена
доцільним вибором і організацією мовленнєвих засобів, які в кожній
конкретній ситуації спілкування при дотриманні лінгвістичних і етичних
норм дозволяють ефективно вирішувати комунікативні задачі. Однак, кожний
акт професійної комунікативної взаємодії вимагає нестандартної
мовленнєвої творчості, оскільки будується з врахуванням багатьох
обставин – ситуацій спілкування, індивідуальності партнера по
спілкуванню, його емоційного стану, характеру відносин, які склалися між
партнерами і т.д. Соціальному педагогу в процесі спілкування необхідна
постійна корекція своєї поведінки в зв’язку з отримуваною зворотньою
інформацією від партнера по спілкуванню – вербальною і
невербальною.Суттєвими ознаками культури поведінки будь-якої людини, а
тим більше соціального педагога, є використання системи
національно-специфічних стереотипів, стійких форм спілкування,
призначених для встановлення і підтримання контактів. В процесі
спілкування соціальний педагог покликаний створювати відповідну
комунікативну обстановку, яка б стимулювала мовленнєву активність учня.
Важливо не вишукувати помилки чи неточності у висловлюваннях, а виражати
дійсний інтерес до обміну інформацією, підкреслювати достоїнства, не
наполягати на негайних відповідях, дати можливість подумати, не
перебивати.Важливою характеристикою вербальної і невербальної поведінки
є стиль мовлення. В соціолінгвістиці, як відомо, розрізняють дві основні
його різновидності: офіційний і неофіційний. Функціональні стилі
мовленнєвої поведінки відрізняються один від одного вибором лексики і
експресивних засобів. Соціальний педагог повинен володіти гнучкістю
переходу від одного стилю до другого, враховуючи конкретну ситуацію
спілкування. Безперечно, для вироблення індивідуального стилю
мовленнєвої поведінки фахівця соціальної роботи необхідний досить
тривалий період часу. Індивідуальний стиль мовленнєвої поведінки
проявляється у певній манері самовираження – лексиці, інтонації, міміці,
пантоміміці. Разом з тим, професійна етика передбачає певну мовленнєву
дисципліну, неухильне дотримання літературних норм, які не дозволяють
використовувати діалектизми, жаргони і т.д. як у формальному, так і в
неформальному спілкуванні[11].Імпровізаційність — невід’ємний елемент
мовленнєвої поведінки фахівця. Форми мовленнєвої імпровізації можуть
бути найрізноманітнішими, починаючи із питання, жарту, який знімає
нервову напругу, і закінчуючи монологом, необхідність якого диктується
конкретною потребою. Сила професійної мовленнєвої імпровізації полягає
не тільки у раптовості тих чи інших реакцій, але в їх оптимальності і
результативності. Однією з важливих детермінант мовленнєвої поведінки є
уміла організація діалогу, що дозволяє ефективно вирішувати різноманітні
завдання: досягати взаєморозуміння, виявляти різні підходи в тлумаченні
дискусійних проблем, створювати ситуації вільного вибору особистісної
позиції, на основі зворотнього зв’язку вносити корективи в свої
дії.[16]Крім імпровізаційності, діалогічності важливою є експресивність,
яка дозволяє посилити виразність слова. Культура мовленнєвої поведінки
передбачає осмислення своїх експресивних проявів, їх критичну самооцінку
і свідоме використання можливостей мови у спілкуванні. Відмічено, що у
багатьох людей проявляється стереотипність емоційного самовираження, що
є небажаним.Експресивність мовленнєвої поведінки зумовлена використанням
виразних засобів різних рівнів.На лексико-семантичному рівні вона
залежить від вибору слів. Вираженню емоцій при цьому сприяють вигуки,
частки, сполучники.На синтаксичному рівні мовленнєва експресія зв’язана
з використанням окличних, спонукальних конструкцій, незавершених речень,
риторичних запитань, анафор (повторення слова чи граматичної конструкції
на початку речення), епіфор (повтор слова чи словосполучення в кінці
речення), інверсії.Засобом виразності мовлення виступає образність і
метафоричність слова, тобто оперування мовленєвими формами, які мають
переносний смисл.Експресивність усного слова зумовлена комплексом
невербальних проявів – інтонаційних, мімічних, жестикуляційних. Значення
невербальних комунікацій надзвичайно велике, оскільки вони можуть
виконувати всі основні функції мовленнєвих знаків і фактично замінити
значну частину усного мовлення. Все вищесказане стосується так званої
комунікативної техніки.Пiд технiкою спiлкування або комунiкативною
технiкою слiд розумiти сукупнiсть засобiв (прийомiв), якi
використовуються в процесi спiлкування з метою досягнення бажаних
результатiв спілкування[16].Комунiкативна технiка є, фактично, основою
педагогiчної технiки.Педагогiчна технiка — це комплекс умiнь, який
допомагає вчителю глибше, повнiше, талановитiше виразити себе, досягти
оптимальних результатiв у педагогiчнiй дiяльностi. Це — умiння
педагогiчного спiлкування, технiка i культура мовлення, мiмiка,
пантомiмiка, професiйна саморегуляцiя педагогом свого психiчного стану i
т.п.Що є важливiшим у педагогiчному спiлкуваннi: досконале володiння
технiкою спiлкування, чи здатнiсть встановлювати вiдносини на
стратегiчному рiвнi?Якщо допустити, що ефективнiсть спiлкування в першу
чергу визначається технiкою, тобто володiнням комунiкативних знань,
умiнь, навичок, то бiльшiсть педагогiв не дуже б вiдрiзнялися за рiвнем
ефективностi педагогiчного спiлкування. Ця рiзниця могла б хiба що
залежати вiд досвiду. Адже в професiйнiй пiдготовцi вчителя, на жаль,
дуже мало мiсця i часу вiдводиться технiцi педагогiчного спiлкування.
Бiльшiсть умiнь i навичок педагоги отримують стихiйно, з досвiдом, в
процесi педагогiчної дiяльностi. Отже, логiчно було б допустити, що
педагоги, якi працюють в школi тривалий час, володiють бiльшою
комунiкативною компетентнiстю, спiлкуються бiльш ефективно.В якiйсь мiрi
це дiйсно так, але прямого зв’язку тут, безперечно, нема. У багатьох
випадках молодi педагоги досягають бiльшої ефективностi у спiлкуваннi,
нiж їх старшi колеги.Очевидно, це можна пояснити тим, що рiзнi люди
по-рiзному набувають комунiкативного досвiду. Вони вiдрiзняються за
рiвнем компетентностi в силу рiзних комунiкативних установок,
вiдмiнностей в особистiсно-емоцiйнiй сферi, тобто вiдмiнностей в базових
стратегiчних орiєнтацiях. Деякi орiєнтацiї сприяють оволодiнню
необхiдними умiннями i навичками спiлкування, i таким чином пiдвищують
ефективнiсть спiлкування, iншi ж перешкоджають успiшному формуванню
комунiкативної компетентностi.В той же час, безперечно, самi по собi
особистiснi властивостi, установки, орiєнтацiї, не завжди забезпечують
повну ефективнiсть спiлкування без застосування відповідної технiки
спiлкування[11].Мовлення вчителя повинне забезпечувати вирішення завдань
навчання та виховання школярів, тому перед ним (мовленням) стоять, крім
загальнокультурних, і професійні, педагогічні вимоги. Вчитель несе
соціальну відповідальність і за зміст, якість свого мовлення, і за його
наслідки. Ось чому мовлення вчителя є важливим елементом його
педагогічної майстерності.Вираз «мовлення вчителя» («педагогічне
мовлення») вживають, коли мова йде про усне мовлення педагога. Під усним
мовленням розуміють як сам процес говоріння, створення усних
висловлювань, так і результат цього процесу – усні
висловлювання.Педагогічне мовлення має на меті забезпечити: а)
продуктивне спілкування, взаємодію між педагогом та вихованцями;б)
позитивний вплив вчителя на свідомість, почуття учнів з метою
формування, кореляції їх переконань, мотивів діяльності;в) повноцінне
сприйняття, усвідомлення і закріплення знань у процесі навчання;г)
раціональну організацію навчальної та практичної діяльності вчителя.З
виразом «педагогічне мовлення» тісно пов’язане поняття «комунікативна
поведінка вчителя». У сучасній літературі – це не просто процес
говоріння, передачі інформації, а така організація мовлення і
відповідної йому поведінки вчителя, які впливають на створення
емоційно-психологічної атмосфери спілкування педагогів та учнів, на
характер їх взаємовідносин, на стиль їх роботи [6].Для характеристики
комунікативної поведінки вчителя мають значення:тон мовлення; виправдане
використання оціночних суджень; манера спілкування з учнями; характер
міміки, рухів, жестів, що супроводжують мовлення. Усне мовлення вчителя
існує в двох різновидах:а) монологічне мовлення (розповідь, шкільна
лекція, коментар, тлумачення (правил, знаків, термінів), розгорнуті
оціночні судження (мотивація шкільної оцінки під час оцінювання знань;
оцінка поведінки, позанавчальної діяльності учня);б) діалогічне мовлення
(виду бесіди з учнями, які побудовані в формі питань та
відповідей).Окрім того, у шкільній практиці виникають ситуації, коли
необхідно обмінятися привітаннями, оцінками, висловлюваннями між учнями
та вчителями під час зустрічі, а також спільне обговорення певних
навчальних проблем, вчинків, норм поведінки. У таких ситуаціях
спостерігається переплетення форм усного мовлення.Щоб сприяти успішному
виконанню педагогічних завдань, мовлення вчителя повинне відповідати
певним вимогам, тобто мати певні комунікативні якості. Так, вимога
правильного мовлення педагога забезпечується його нормативністю
(відповідністю мовлення педагога до норм сучасної літературної мови –
акцентологічних, орфоепічних, граматичних та інших), точністю
слововживання; вимога виразності мовлення – його образність,
емоційність, яскравість.

Взагалі, поняття культури мовлення вчителя визначається такими його
комунікативними якостями:

правильність;

термінологічна точність;

доречність;

лексичне багатство;

виразність;

чистота.

Якщо звернутися до робіт вчених, що досліджують проблему комунікативних
якостей педагогічного мовлення, то можна уявити собі ідеальну модель
мовлення сучасного вчителя. Це перш за все, мовлення правильне, що
відповідає нормам сучасної літературної мови, точне, зрозуміле. Мовлення
яке не допускає використання жаргонізмів, вульгаризмів та просторічних
слів. Мовлення багате, лексично різноманітне, що відповідає цілям та
умовам педагогічного спілкування. Педагогічно доцільне мовлення
характеризують логічність, переконливість, спонукальність. Його
інтонації, мелодичний рисунок різноманітні та виразні, ритм і темп
оптимальні для кожної конкретної ситуації спілкування[19].Вимоги до
комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені його педагогічними
функціями.Основні педагогічні функції мовлення вчителя:

забезпечення повноцінної презентації (передачі) знань;

забезпечення ефективної навчальної діяльності школярів;

забезпечення продуктивних взаємовідносин між учителем та учнями.

Особливості усного педагогічного мовлення як одного з видів мовлення
публічного:

адресний характер мовлення вчителя (воно звернене до учнів);

зміст такого мовлення приймається учнями з двох каналів – звукового
(через слово, інтонацію) та візуального (через міміку, жести, рухи
вчителя);

імпровізаційний характер усного педагогічного мовлення.

Шляхи вдосконалення мовлення майбутнього вчителя:

самоконтроль та розвиток культури мовлення, створення для себе установки
на оволодіння правильним літературним мовленням у всіх ситуаціях
мовленнєвого спілкування;

самоконтроль та розвиток умінь виразного мовлення;

розвиток загальних психологічних особливостей особистості, що створюють
передумови для успішного оволодіння мовленнєвими навиками та
вміннями[21].

Засвоєння норм літературної мови – тривалий процес, який починається з
раннього дитинства і триває впродовж всього свідомого життя. Тому не
лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність,
досконалість методичних прийомів, але й словесно-естетичний рівень
педагогічних знань формує особистість учня.

1.2. Культура мовлення вчителя

Культура мовлення — широке і об’ємне поняття, але передусім це-
грамотність побудови фраз, простота і зрозумілість викладу, виразність,
яка досягається вмінням дібрати потрібні слова та синтаксичні
конструкції та активним викориcтанням основних компонентів виразності
усного мовлення — тону, динаміки звучання голосу, темпу, пауз,
наголосів, інтонації, дикції, правильна вимова слів, правильне
використання спеціальної термінології, не багатослів’я.[7] Безсумнівно,
для успішності професійної діяльності вчителя необхідними є такі риси
його мовлення, як бездоганна дикція, дотримання всіх орфоепічних норм
сучасної української літературної мови, добре поставлений голос, уміння
керувати диханням, тобто професійне володіння технікою мовлення.Не можна
собі уявити живого мовлення без інтонації. Кожне осмислення думки,
власної або чужої, може бути правильно виражено й так само сприйнято
слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає
всі компоненти мовлення (системи його звуків, складобудови, словесного
наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної
функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру).
Практичні навички «декодування» інтонації співбесідника, вміння
використовувати акустичні засоби впливу на слухачів є необхідними для
ефективного професійного спілкування. Однак проблема полягає в тому, що
навчитися інтонації як твердять психологи неможливо [25]. Слід
зауважити, що штучно створена інтонація помічається слухачами одразу,
саме природність інтонації, її відповідність ситуації спілкування є її
головними комунікативними перевагами. Відтворення заданої інтонації
нічого не навчає, однак можна навчитися слухати й розуміти змістові
значення інтонації співбесідника, можна визначити педагогічні можливості
використання інтонаційних засобів, виявити спектр їх упливів,
співвіднести ці можливості з особливостями певного голосу,
індивідуальності мовленнєвої поведінки. Все це створює необхідну базу
для вдосконалення практичних засобів інтонування.

1.3. Особливості педагогічного спілкування

Педагогічне спілкування завжди цілеспрямоване. При цьому сам педагог
ніби знаходиться одночасно в декількох «площинах»: він безпосередньо
взаємодіє з партнером, спостерігає за собою і своїми діями з позицій їх
«професійної відповідності» (рефлексивний контекст спілкування), тримає
на контролі свідомості ціль, яку прийняв найпершою і одночасно оцінює
доцільність її збереження або заміни на нову (раціональний контекст
спілкування). Таким чином, часто педагогічне спілкування є засобом
вирішення власних навчальних або виховних завдань, ініціатором,
організатором і головною керівною ланкою якого є вчитель. Педагогічна
діяльність має суттєвий вплив на розвиток особистості виконавця, зокрема
на якості, які реалізуються у спілкуванні. Учителів з великим стажем
роботи завжди можна впізнати за особливим голосовим тоном (вимогливим,
владним або повчальним), за мімікою (вона чітко виражає оцінку дій
партнера). Такі вчителі часто є категоричними і безапеляційними у
висловлюваннях, схильні до нав’язування власної думки, намагаються
подолати опір партнера, не зважаючи на його причини, прагнуть до
надмірної нормативності поведінки тощо. Це є наслідком тривалої рольової
взаємодії, в якій учитель виступає домінантною, авторитарною стороною з
правом переваги, контролю, оцінки. Тому важливе для вчителя завдання
— здійснювати постійне самоспостереження за своєю поведінкою в ситуаціях
позарольового спілкування, щоб своєчасно вловити у ньому ті зміни, які
можуть унаслідок цього закріпитися, стати стійким стилем спілкування.
Не менш важливо враховувати і ті аспекти педагогічного спілкування, які
торкаються інтересів учня. Специфіка праці вчителя полягає, крім всього
іншого, ще і в тому, що в ситуаціях взаємодії він несе подвійне
навантаження: повинен не тільки враховувати можливі дії партнера, але і
розгортати спілкування таким чином, щоб воно мало навчальний, виховний
та розвивальний ефект. Він повинен ураховувати ті можливі труднощі, які
можуть виникнути у вихованця в процесі спілкування, і брати на себе
ініціативу у спілкуванні та відповідальність за взаємодію[17]. Стиль
спілкування, який задає вчитель, суттєво впливає на ставлення учнів до
його навчального предмета. Надміру далека дистанція, яку встановлює
вчитель між собою і учнями, часто призводить до того, що учні бояться
звертатись до нього за поясненнями, приховують своє нерозуміння. Надто
близька відстань, неформальні стосунки можуть викликати в учнів ілюзію
необов’язковості, небажання глибоко засвоювати навчальний предмет.
Конфліктні стосунки, які виникають зі вчителем, можуть призвести до
ігнорування навіть його справедливих вимог. Необ’єктивність учителя до
учня, не адекватно занижена оцінка його здібностей і знань,
нетактовність у спілкуванні можуть викликати глибокі емоційні травми,
внаслідок чого навіть після закінчення школи, вузу, в самостійній
професійній діяльності звернення до відповідних знань може або
блокуватись, або актуалізувати сліди пережитого.

1.4 Засоби спілкування

Спілкування завжди відображається в особливих формах та
засобахкомунікації. Усі засоби спілкування поділяються на дві групи:
вербальні (мовні) і невербальні (немовні). Вербальні засоби комунікації
реалізуються за допомогою мовних іписьмових повідомлень. Мовна передача
інформації здійснюється у процесімовного діалогу, переговорів,
презентацій, телефонної розмови, тоді, колинайбільший об’єм інформації
передається голосом. Мова, як головний інструмент людського спілкування
або вербальна комунікація, спирається на використання людьми звукової та
письмової мови, за допомогою якої найбільш повно передається семантичний
бік інформації, його зміст. Успіх та ефективністьмовного впливу в
значному ступені визначається її змістовністю, багатствоммовних засобів,
культурою, виразністю мови. У мовному спілкуванні великезначення
відіграють такі якості мови як: інтонація, гучність, темп, наголос,
паузи[18].У безпосередньому усному вербальному спілкуванні важливу роль
відіграє інтонація, за допомогою якої партнери виділяють ключові слова,
підкреслюють сенс фрази. Люди довіряють більше інтонації, ніж
об’єктивному мовному виразу. Інтонація також використовується для
вираження емоцій.Усе це слугує додатковою інформацією, яка відображає
ставлення до співрозмовника та до того, хто передає повідомлення.
Мовлення єнайуніверсальнішим засобом комунікації, оскільки при передачі
інформації задопомогою вимови найменше втрачається зміст
повідомлення.Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування —
розуміння. Розуміння сенсу і значень слів залежить від розуміння понять,
від обізнаності досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій
партнерів.За допомогою слів люди програмують свою поведінку і поведінку
інших. Варто пам’ятати, що слова-«агресори» (претензія, дурниця і т.п.)
практично завжди сприймаються негативно і викликають зворотню агресію
партнера.Вербальне спілкування може бути безпосереднім і
опосередкованим, усним і письмовим[4]. Письмові засоби комунікації
реалізуються через документи у формі листів,розпоряджень, наказів,
інструкцій, положень. Не зважаючи на багатство слів, які спроможні
передавати різноманітні відтінки переживань людини, важливим є і
невербальний бік спілкування.Невербальні або експресивні засоби
комунікації, стан людей, їхні стосунки,наміри, особливості характеру,
які виявляються у міміці, жестах, позах, ході,манері триматися, навіть у
дистанції, на якій знаходяться один від одного індивіди, що спілкуються,
вираз їх очей[17]. Людство винайшло безліч видів і способів
комунікації. Це усна і письмова мова, штучні мови типу азбуки Морзе,
мови комп’ютерного програмування, а також технічні види зв’язку: радіо,
телеграф, телебачення. Штучні помічники людини істотно перевершують
природні.Людська мова, тобто звукова мова — це система фонетичних
знаків, включаюча два елементи: лексичний і синтаксичний. Розмовна мова
за сотні тисяч років удосконалилася за своїм змістом, але і за
технічними способами вимовлення звуків він залишився, практично
очевидний: ускладнилася граматика і семантика мови, прийоми ораторської
майстерності, мови багато яких народів прогресували у бік більшої
благозвучності, виразності, різноманітності[2].Мова є самим
універсальним засобом спілкування в людському суспільстві. Вважається,
що завдяки ній найменше втрачається значення повідомлення. Залежно від
характеру і змісту виділяють наступні форми спілкування: 1. службове
(ділове)2. повсякденне (побутове)3. переконливе4. ритуальне5.
міжкультурне (міжетнічне) і ін[23]. Майже всім видам людського
спілкування властива емоційна і суб’єктивна упередженість. Визнання в
любові відноситься до такого роду спілкування. Упередженість
виявляється в багато яких сферах життя. Релігійні і національні
упередження, стереотипи, забобони, обивательська думка, різні чутки,
циркулюючі в навколишньому світі, — все це є эмоційно- оцінною
інформацією. Вона може виконувати не тільки позитивну, але і негативну
роль. Яскравий приклад — анонімка, тобто повідомлення звичайно
помилкової інформації без вказівки автора[5].В своїх пристрастях
неважко перейти розумну міру. Дитину можна хвалити, але можна її і
захвалювати. Можна встановити в класі строгу дисципліну, а можна —
паличну і т.д. Постійний перекіс — в позитивну або негативну сторону —
завжди має шкідливі наслідки. Діти, яких хвалять батьки, вчителі і
ровесники, швидше за все, матимуть високу самооцінку, а ті, яких всі
критикують або ображають — низьку. У перших поступово формується
відчуття переваги і зарозумілість, а у других — комплекс
неповноцінності і занижена самооцінка.З тих дітей, яких в сім’ї і в
школі не перехвалили і не принижували зростають люди, які добре ладнають
з іншими людьми, правильно сприймають критику, чесні і відкриті. Якість
сімейного життя визначають якості всього подальшого життя людини.
Психологи-консультанти по проблемах сім’ї підкреслюють важливість
відвертого спілкування вдома. У вдалих сім’ях родичі вільно говорять як
про позитивні емоції (любов, радість), так і про негативні (гнів,
страх, розчарування)[24].

2. Педагогічна діяльність і культура педагогічног спілкування

Особливості особистості педагога, зокрема його моральна культура як
єдність моральної свідомості й поведінки, позначаються на виборі ним тих
або інших операційних засобів комунікативної діяль-ності. Приміром,
застосування примусу в умовах імперативного характеру педагогічного
спілкування чи переконання як впливу педагога на особистість дитини в
атмосфері співучасті, співпраці між вчите-лем і учнем залежить від
психологічної і моральної готовності педагога до певного стилю
взаємодії: маніпулятивного — у першому випадку і демократич-ного — у
другому.Отже, культура спілкування вчите-ля як соціально зумовлений
показник його здібнос-тей і особистого вміння спілкуватися з учнями для
досягнення цілей педагогічної діяльності — поняття моральне. Його не
можна зводити лише до техно-логії спілкування, що сама опосередковується
особистісними характеристиками педагога.Крім здатності до комунікації,
що уможливлює обмін інформацією, вчитель — справжній майстер своєї
справи — має володіти ще й перцептивними й інтерактивними здібностями,
без яких неможливе розуміння партнера зі спілкування і психологічний
вплив на нього. Ці здібності виявляються через такі якості вчителя, як
привабливість, охайність, добро-зичливість, емпатійність, зібраність,
активність, ко-мунікабельність тощо, а також шляхом реалізації
вербальних і невербальних (міміка, пантоміміка) за-собів взаємодії.Проте
зміст поняття культури педагогічного спілкування не вичерпується
згаданими комуніка-тивними якостями та здібностями. На думку І. О.
Зимньої, це комплексне поняття, яке включає пере-дусім особистісну
культуру тих, хто спілкується. В ній важливі такі компоненти: високий
рівень загаль-ної культури; культура мислення; культура мовних засобів і
способів формування та формулювання думки; культура педагогічного
впливу, що викликає адекватну реакцію учня на відповідь; культура
про-гнозування реакції партнера зі спілкування; культу-ра слухання;
культура підтримання спілкування; культура виправлення помилкової дії
[8].Разом з тим, культура педагогічного спілкування передбачає не тільки
наявність у вчителя психолого-педагогічних знань, а й всебічний розвиток
і ви-яв його особистості. Діяльність і спілкування — це основний шлях до
розвитку своєї особистості і вод-ночас найбільш ефективний спосіб для
прищеплен-ня учням певних особистісних якостей, набуття ни-ми
комунікативних вмінь. Адже навчання і досі, по-при повсюдне використання
з цією метою технічних засобів (насамперед комп’ютерів і телебачення),
визнається неможливим без виховного впливу осо-бистості вчителя. Як
показали дослідження А. В. Петровського, осо-бистий вплив педагога
ефективний тоді, коли він сам має творчий склад розуму і багату уяву, ті
якості, які він хоче „транслювати» дітям [20]. Осо-бистість, за його
образним висловом, „випромінює щось на зразок силового поля», яке
перетворює емоційні, вольові й інтелектуальні процеси у люди-ни, з якою
вона вступила в контакт. Це вимагає по-шуку адекватних методів
підготовки майбутнього вчителя до спілкування з учнями, навчання
спілку-ванню.Вивчення закономірностей педагогічного спілку-вання і
шляхів оволодіння особистістю комуніка-тивною культурою дозволило
дослідникам дійти висновку про необхідність спеціального навчання
педагогів спілкуванню, підвищення його культури; і виділити одиницю
такого навчання — педагогічну си-туацію. В спеціально створеній
навчальній ситуації реалізуються два плани взаємодії: предметне і
особистісне, управлінню якими вчитель може навчати-ся за певною
програмою, що містить ієрархічну сис-тему педагогічних ситуацій.
Це мають бути не тільки типові ситуації, які потребують дій
педагога відповідно до умов педагогічної діяльності, а й ті, які
вимагають від нього вияву педагогічної інтуїції, навичок імпровізації у
спілкуванні. Фахове самовиховання і навчання у сфері спілку-вання треба
починати з оволодіння основами педа-гогічного спілкування. На це
спрямована, зокрема, запропонована В. А. Кан-Каліком система вправ для
недагогів-початківців, в якій узагальнено матеріал досліджень Ю. П.
Азарова, Л. Д. Єршової, О. О. Ле-онтьєва та ін.Ця система включає в себе
два цикли:1. Вправи, спрямовані на практичне оволодіння елементами
педагогічної комунікації, які сприяють розвитку комунікативних
здібностей, набуттю нави-чок управління спілкуванням.2. Вправи на
опанування всієї системи спілкуван-ня в заданій педагогічній ситуації
[10].Педагогічна майстерність і педагогічна культура спілкування
невіддільні від поняття „педагогічної інтуїції», ідея якої висунута
видатним педагогом і пси-хологом П. П. Блонським. Вміння спілкуватися,
за-сноване на інтуїції, передбачає врахування педагогом особливостей
співрозмовника. Аби вести бесіду кон-структивно, вчитель має відчувати
свого співбесідни-ка, „бачити» внутрішнім зором те, що говорить інший, і
залежно від цього перебудовувати спілкування, змінювати комунікативний
стиль, який, проте, має за-лишатися завжди, скрізь і з усіма
демократичним, діалоговим. В жодному разі не слід промовляти
заро-зуміло, безапеляційно — чи нудно, неемоційно; не вар-то також
підлаштовуватися під дитину чи ставитися до неї зверхньо — «вона — ніщо,
вчитель — все»; треба по-важати в ній особистість, що розвивається.
Приміром, у разі неприйнятної поведінки вихованця вчитель має будувати
діалог з ним за таким сценарієм: засуджува-ти тільки поганий вчинок
дитини, але не її осо-бистість, яка завжди має залишатися „непідсудною».
При цьому вчителю слід звернути увагу дитини на причини засудження її
дій, виклавши їх стисло і зро-зуміло. Така позиція дорослого допоможе
дитині не втратити повагу до себе і водночас навчить відповіда-ти за
свої вчинки.Вчитель з розвиненою культурою спілкування дбає про постійне
Професійне і особнетісне вдосконален-ня, запровадження сучасних
технологій навчання і ви-ховання. Він перебувас в постійному пошуку
нових форм навчального і виховного процесів. До таких форм, зокрема,
належить покликане до життя демо-кратизацією суспільства і перевірене
сучасною педа-гогічною практикою навчальне співробітництві) в рамках
партнерського діалогу вчителя і учнів.Навчальне співробітництво з учнями
передбачає додержання педагогом низки правил. Зокрема, вчителю, який
прагне забезпечити демократичний і вод-ночас продуктивний стиль
спілкування слід:- дотримуватися позиції „на рівних» з учнем, що
означає обстоювати право дитини, незважаючи на її вік і
недосвідченість;- створити у класі дух товариськості при додер-жанні
певної дистанції, атмосферу емпатійності, до-брозичливих взаємин з учнем
при збереженні впев-неності в діях, твердості голосу й інтонаційної
пере-конливості, аби не вдаючись до засобів тиску, дати зрозуміти
дитині, що останнє слово лишається за дорослим;- використовувати
різноманітні засоби для підтри-мання інтересу до знань, які він передає
учневі, як-от: емоційна насиченість повідомлення, створення проблемних
ситуацій, вплив своєї особистості тощо;- забезпечити активну роль
дитини в організо-ваній педагогом навчальній діяльності через
ство-рення умов для самоактуалізації учня в процесі на-вчальної
взаємодії, вияву творчості і самостійності при виконанні навчальних
завдань, для виходу (вивільнення) емоцій у спілкуванні, а також для
розвитку ініціативності у вирішенні власних ко-мунікативних
проблем.Звідси зрозуміло, що продуктивність нових форм навчання і
виховання, дієвість різних комунікатив-них технік і, зрештою, загальна
спрямованість на-вчально-виховного процесу залежать від психо-логічної
готовності до комунікативної взаємодії і здатності педагога
дотримуватися у своїй педа-гогічній діяльності демократичного стилю
спілку-вання всупереч традиційній імперативно-дирек-тивній позиції, яка
спирається на методи примусу, покарання, вимагає надмірної дисципліни,
пригнічує особистість і не дає їй змоги якнай-повніше виявити себе.З
метою розвитку демократичного стилю міжособистісної взаємодії можна
використати для вправ-ляння метод „слухання». Це нетрадиційна, але
ефек-тивна комунікативна техніка, яка забезпечує емпатійність, свідчить
про вміння відчути стан іншого і стати на його позицію, а не лише
донести власну; зрештою, про щире прийняття дитини такою, якою вона є.
Вчителі та батьки нерідко вважають, що найкоротший шлях допомоги дитині
для досягнення чо-гось у майбутньому — це „позиція неприйняття», тоб-то
осудження, критика, вмовляння, моралізування, вимоги та інші подібні
засоби. Насправді, це найб-лижчий шлях зробити дитину дійсно неслухняною
і недоброю. Тим часом психотерапевти і консультан-ти показали, що
„позиція прийняття», втілена в техніці слухання, спонукає дитину
поділитися своїми почуттями і проблемами з дорослими, вона є
інструментом збереження і стимулювання її актив-ності.Відповіді на
вищеназвані запитання вчитель має супроводжувати аналізом процесу свого
педа-гогічного спілкування, з’ясуванням причин відступу від усталених й
ефективних форм взаємодії з учня-ми, оцінкою свого психічного стану і з
урахуванням результатів саморефлексії, перебудовою стилю педа-гогічного
спілкування з дітьми.Культура спілкування визначає шанобливе і
доб-розичливе ставлення вчителя і учня один до одного, закладає основи
взаємин співпраці і взаємодопомо-ги Розв’язання проблем педагогічного
спілкування, пов’язаних з підвищенням його культури, можливе лише в
умовах додержання принципу спілкування вчителя „від учня», що дає змогу
точніше відобража-ти його особистість, враховувати його потреби,
інтереси та комунікативні можливості.Засвоєння вчителем розглянутих
принципів і за-собів міжособистісної взаємодії, творче застосуван-ня їх
у педагогічній діяльності є запорукою практич-ної дієвості його фахової
підготовки, свідченням культури педагогічного спілкування, яка вимагає
гармонійного поєднання суто навчальних засобів і виховних та
комунікативних зусиль педагога щодо свого вихованця[12].

Висновок

Вчитель зобов’язаний бути не тільки компетентним фахівцем з високою
науковою і діло-вою кваліфікацією, виконавською дисципліною; не лише
духовно багатою особистістю, що несе мораль-ну відповідальність за свою
навчальну і виховну діяльність у школі; педагог має бути водночас
ко-мунікабельною особистістю з високою культурою спілкування, вмінням
вести діалог, дискутувати, за-безпечувати позитивний моральний та
емоційний настрій у педагогічній взаємодії.Зрозуміло, педагогічна і
комунікативна діяльність педагога має бути творчою. Вчитель, у якого
наявна певна модель взаємодії з учнями, у процесі педа-гогічної
діяльності мусить постійно коригувати власну програму дій, максимально
узгоджуючи її з конкретною комунікативною ситуацією і можливос-тями
школярів як партнерів зі спілкування. У ході педагогічного спілкування
вчитель не просто кількісно збільшує свій комунікативний досвід; він
обирає певну стратегію спілкування з властивими їй нормами, прийомами і
засобами.Саме обстоювана педагогом у ході навчальної взаємодії
комунікативна стратегія — монологічна чи діалогічна — визначає характер
педагогічної діяль-ності і фахового спілкування. Визначальною рисою
діалогічної взаємодії є гуманістична позиція вчите-ля щодо учня у
процесі навчання і навчального спілкування, що дозволяє школяреві
задовольнити потребу в розумінні та співчутті і подолати почуття
хвилювання та страху, супутні сприйняттю і за-своєнню нового матеріалу.
На противагу моно-логічній взаємодії, діалогічність виключає вплив на
психіку учня за допомогою певної системи операцій і маніпулювання його
особистістю. В той же час при традиційній, монологічній, тобто
суб’єкт-об’єктній організації процесу спілкування, учню відводиться роль
об’єкта педагогічного впливу, здійснюваного вчителем у формі різних
наказів, розпоряджень, по-вчань, приписів тощо. У такому,
маніпулятивному за своєю сутністю спілкуванні, педагог не вбачає у своїх
вихованцях конкретних особистостей з прита-манними їм індивідуальними
здібностями, ко-мунікативними можливостями, — що гальмує їхню ініціативу
і творчість, породжує репродуктивну форму засвоєння знань. Крім того,
подібне ставлен-ня до учня у процесі спілкування веде до порушен-ня
етичних норм та комунікативних правил; пород-жує егоїзм, зневажання
цінності іншої людини. По-за тим, саме діалогічне спілкування забезпечує
інте-грацію зусиль вчителя і учня, що відбувається в умовах гуманних за
своєю сутністю -суб’ект-суб’єктних відносин між ними, які вимагають
співу-часті та співпраці в ході навчальної діяльності.Побудований на
принципах гуманізму діалогічний підхід до педагогічної діяльності і
спілкування, що визначає професійну культуру педагога, має на меті:-
створення сприятливого психологічного клімату для оптимізації навчальної
діяльності і спілкування. Основою такого клімату є ділові і товариські
відно-сини вчителя зі своїми колегами і партнерські прин-ципи взаємодії
з учнями, які свідчать про культуру педагогічного спілкування і дають
змогу забезпечи-ти послідовність та ефективність виховного впливу;-
перехід від директивного до демократичного, рівноправного стилю
спілкування, від монологічної до діалогічної комунікативної стратегії,
яка завжди має міжособистісний, суб’єкт-суб’єктний характер і вимагає
від педагога відмови від інформаційно-кон-тролюючої позиції на користь
партнерського співробітництва з учнями;- встановлення міжособистісного
контакту педаго-га з вихованцями на противагу міжрольовій на-вчальній
взаємодії, в результаті чого кожен з учас-ників спілкування
сприймається іншим як особистість, і виникає найбільша
сприйнятливість до міжособистісних впливів, передусім до педагогічно-го
впливу вчителя [3];- забезпечення психологічно оптимального підґрунтя
для позитивних змін у пізнавальній, мо-ральній, поведінковій сферах
особистості всіх учас-ників процесу навчального спілкування, для їхнього
постійного комунікативного зростання, а відтак -підвищення культури
спілкування і вироблення власного комунікативного стилю.

Список використаних джерел

Андреева Г.М. Социальная психология. – М., 1980.

Ахманова О.С. и др. «Общее языкознание. Формы существования, функции,
история языка». М., 1970г

БодалевА. А. Психологические условия педагогического общения //
Психология педагогического общеиия / Сб. научных трудов. — Кировоград:
КГПИ, 1991. — Т. 1. — С. 4 -14.

Грабовська С.Л. Комунікативний менеджмент і управління трудовими
ресурсами в некомерційних організаціях. Львів 2005р.

Ефендиев А. Г. Общая социология М., 2000г.

Жинкин Н.И. Психологические основы развития речи // В защиту живого
слова. – М.: Просвещение, 1966. – С.5-25.

Занюк С. Психологія мотивації та емоцій. – Луцьк, 1997.

Зимняя И.А. Педагогическая психология. – Ростов-на-Дону, 1997.

Каган М.С. Мир общения: Проблема межсубъектных отношений.- М.:
Политиздат,1988.- 319 с.

Кан-Калик В. А. Грамматика общения. — М.: Роспедагентство, 1995. — 108
с.

І.В. Козубовська І. В, Лацанич О. Л,Спілкування в діяльності соціального
педагога м.Ужгород 2005р

Корніяка О. М. Педагогічна діяльність і культура педагогічного
спілкування // Практична психологія і соціальна робота. 2003. -№1. – с.
38-43.

Крыжанская Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. / 2-е изд. — М.:
Смысл: Академический проект, 1996.- 276 с.

Ларіна Т. Є Психологічні умови використання невербальних засобів
спілкування на уроці літератури м. Бердянськ, 2005р

Леонтьев А.А. Педагогическое обшение. — М.:Знание, 1979. — 48 с.

Ломов Б.Ф. Общение и социальные регуляторы поведения индивида./ В кн.:
Психологические проблемы социальной регуляции поведения.- М.:Наука,1976.

Мицич П. Как проводить деловые беседы. – М., 1983.

Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений. – Киев, 1990.

Олійник Г.А.. Виразне читання. Основи теорії: Посібник для вчителів. –
Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.

Петровский А. В. Психология о каждом из нас. — М.: Изд. Российского
открытого университета, 1992. — 322 с. -,

Пиз А. Язык телодвижений. Как читать мысли окружающих по их жестам. –
М.: Эксмо-Пресс, 2000. – 272 с.

Рахматшаева В. А. Грамматика общения (Школа для родителей). — М.:
«Семья и школа»,1995. -188 с.

Реформатський А.А. «Введение в языкознание», М., 2000г.

Сеір Е. «Избранные труды по языкознанию и культурологии», М., 1977.

Смелкова З.С. Педагогическое общение: Теория и практика учебного диалога
на уроках словесности. – М.: Флинта: Наука, 1999. – 232 с.

Терлецька Л, Основи психології спілкування, Київ – 2002р

Томан І. Мистецтво говорити. – К.: Україна, 1996. – 268 с.

Цветкова Т. К. Повышение культуры педагогического общения // Вопросы
психологии. -1990. -№2. — С. 176-177.

Юсупов М. Психология взаимопонимания. – Казань, 1992.

Похожие записи