Реферат на тему:

Контури системної соціальної психології

Соціальна психологія як наукова дисципліна перебуває на межі психології
і соціології, і з цим пов’язані проблеми виокремлення її об’єкта і
предмета дослідження, понятійного апарату, специфічних
соціально-психологічних явищ, закономірностей щодо їх сутності і
механізмів дії тощо. Аналізові цих проблем присвячено чимало літератури.
До речі, з критичним аналізом її можна познайомитися за підручником Г.
Андреєвої [1]. Для систематики матеріалу соціальної психології успішно
використовувався методологічний принцип системного аналізу, наприклад,
К. Платоновим [2 – 3]. Завдяки зусилляи багатьох вітчизняних і
зарубіжних вчених соціальна психологія оформилася в сучасну науку.
Однак, проглядаючи підручники і посібники з соціальної психології,
переконуємося, що за змістом і логікою викладу матеріалу вони
надзвичайно істотним розмаїті. І це свідчить про недостатнє
обгрунтування логіки внутрішньої побудови її предмета.

В даній статті робиться спроба оптимізації розробки і структури предмета
соціальної психології шляхом застосування методології системного
підходу, що відображено в її назві – системна соціальна психологія.
Оптимізація формування предмета цієї науки зумовлена тим, що системний
підхід передбачає виявлення інваріантних властивостей ізоморфних (або
гомоморфних) систем, що дозволяє розробити єдину теорію для їх
сукупності.

І

Ми розглядаємо системну соціальну психологію як соціально-психологічну
теорію соціального суб’єкта – особистості, контактної групи,
організації, об’єднання організацій, держави тощо. Соціальний суб’єкт
розглядаємо як систему, що задовольняє всі нижченаведені (ІІ) вимоги до
її визначення. Соціальні суб’єкти, класифіковані за соціальними
інституціями і стратифіковані за ступенями складності, становлять
сукупність ізоморфних систем, до яких застосовується системний підхід.

Об’єктом дослідження системної соціальної психології є найбільш загальна
система “соціальний суб’єкт – ціннісне соціальне і техногенно-природне
(життєве) середовище”, яка складається, як це видно, з двох спряжених
підсистем: “соціальний суб’єкт” і “ ціннісне соціальне і
техногенно-природне (життєве) середовище”. Ця складна система являє
собою ієрархію ізоморфних систем нижчого порядку складності і містить їх
як підсистеми:

“людина (елементарний суб’єкт) – ціннісне життєве середовище”,

“особистість – ціннісне життєве середовище”,

“особистість – ціннісне соціальне середовище”,

“контактна група – ціннісне життєве середовище”,

“контактна група – ціннісне соціальне середовище”,

“організація – ціннісне життєве середовище” тощо.

Зауважимо, що під середовищем ми розуміємо сукупність класифікованих і
стратифікованих матеріальних та інформаційно-ідеальних (духовних)
цінностей як природних, так і штучних, як фізичної, так і соціальної
природи.

Структурі найбільш загального соціального суб’єкта як системи, складеної
з суб’єктів-підсистем, відповідає структура предмета їх дослідження щодо
механізмів і особливостей формування та розвитку об’єкта дослідження,
тобто загальної системи та окремих її складових у формі внутрішньо
спряжених соціально-психологічних систем. Системна
соціально-психологічна теорія соціального суб’єкта складається з теорій
соціальної психології окремих суб’єктів (особистості, контактної групи,
масового зібрання людей, організації тощо) як часткових. Отже, предмет
соціальної психології охоплює не тільки закономірності, механізми
формування і розвитку особистості як елементарного суб’єкта, але і
соціальних суб’єктів вищого порядку.

Побудова системної соціальної психології грунтується, як зазначалось, на
ідеї системного підходу до аналізу ізоморфних (або гомоморфних)
соціальних систем з метою виявлення їх інваріантних властивостей і
розробки на їх основі єдиної для всіх суб’єктів системної
соціально-психологічної теорії. Тоді побудова теорії конкретного
суб’єкта полягає в конкретизації теорії абстрактного соціального
суб’єкта щодо його природи – хай то буде особистість, формальна чи
неформальна, контактна чи неконтактна група, організація чи ситуаційне
зібрання людей. Це дає змогу надати соціальній психології системного
характеру.

Частково системні ідеї стосовно психології соціальних суб’єктів
використані в дослідженнях соціальної психології організацій [4 – 7],
частково реалізовані в наших попередніх розробках [8 – 10].

ІІ

Охарактеризуємо коротко суть методології системного підходу. Основою
його є загальна теорія систем. Предметом її є порівняльний аналіз
інваріантів ізоморфних (або гомоморфних) систем різної природи. Пізнання
реальної системи полягає в тому, що властивості абстрактної інваріантної
системи адаптуються до реальної системи певної природи.

Існує багато різних визначень поняття “система”, але узагальненим є
таке: система – це сукупність елементів з певними зв’язками між ними, що
утворюють певну якісно своєрідну цілісність. Системний аналіз різних
утворень неживої, живої і соціальної природи базується на загальних
положеннях аналізу таких систем. Розглянемо деякі з них.

· Система – соціальний суб’єкт – характеризується певною цілісністю,
зумовленою істотною незалежністю прийняття рішень.

· Системи поділяються на відкриті і закриті. Відкриті соціальні системи
обмінюються інформацією з соціальним оточенням.

· Кожна система входить в певне ієрархічне утворення. Аналіз фіксованої
проміжної системи в ієрархічній структурі з позиції зовнішньої
складнішої системи називається макропідходом, аі з позиції її внутрішніх
підсистем – мікропідходом.

· Системи поділяються на гомеостатичні і гетеростатичні. Гомеостатичні
системи перебувають у стані динамічної рівноваги з середовищем і не є
розвивальними. Негомеостатичні або гетеростатичні системи з рухомою
точкою динамічної рівноваги є розвивальними. Людина як біо-соціальна
істота складається з організму людини як гомеостатичної підсистеми і
психічної сфери свідомості особистості як гетеростатичної підсистеми.

· Кожна система існує в просторі і часі, і пізнання її здійснюють
спочатку в статиці – аналіз структури, а потім у динаміці – розгортання
її дії в часі. У динаміці системи, зокрема, соціальні, характеризуються
стаціонарними і нестаціонарними процесами. Останні бувають прогресуючими
(які розвиваються) і регресуючими (які деградують). Показником перших є
зменшення, а показником других – збільшення показника ентропії.

З положень системного аналізу випливають етапи і послідовність
дослідження системи: виокремлення її як цілісності; аналіз фіксованої
проміжної системи в ієрархічній структурі з позиції більш складної
системи (макропідхід) і з позиції її внутрішніх підсистем (мікропідхід);
аналіз гомеостатичної і гетеростатичної підсистем; аналіз її структури
(статики), а потом дії її в часі (динаміки) і т. д.

ІІІ

Об’єктивна реальність – соціальне і фізичне середовище – структурована і
являє собою систему цінностей – матеріальних та інформаційно-ідеальних
утворень, в яких людина має потребу і з якими вона спряжена. У
ціннісному середовищі відбуваються два протилежні процеси – ентропійний,
руйнівний і антиентропійний, творювальний. Притім перший відбувається
спонтанно, довільно, а другий, що йому протидіє, вимагає докладання
зусиль суб’єктів на творення цінностей.

Соціальним суб’єктам, зокрема – людині, належить активна роль у
подоланні ентропійних процесів, тобто в упорядкуванні, структуруванні
середовища шляхом творення матеріальних і духовних цінностей. У системі
“соціальний суб’єкт – соціальне і техногенно-природне середовище” у
першій її складовій закладено механізм, антиентропійна дія якого
спрямована на відтворення і створення штучного ціннісного середовища. З
цієї загальної картини протидії творювальних і руйнівних тенденцій
ціннісних перетворень, що є розвитком культури, цивілізації, випливає
призначення кожного соціального суб’єкта й, зокрема, особистості: знайти
своє місце в структурі соціуму, бути ним затребуваним на певну роль у
механізмах творення цінностей. Отже, задоволення потреб соціальних
суб’єктів становить собою сенс їхнього існування, а критерій їх
задоволення сприймається як їх самоактуалізація. Зокрема, задоволення
соціогенної потреби особистістю є сенсом її життя, а критерій
задоволення сприймається як її самоактуалізація, самореалізація.

IV

Для розробки абстрактної соціально-психологічної теорії соціального
суб’єкта необхідно провести порівняльний аналіз властивостей
(параметрів, характеристик) низки ізоморфних соціальних суб’єктів-систем
з метою виявлення їх інваріантних властивостей, не забуваючи про
існування специфічних властивостей для кожного з них. Розробку кожної з
теорій конкретного соціального суб’єкта ми будемо починати з адаптації
до нього саме інваріантних властивостей, наповнюючи їх конкретним
змістом.

У загальному випадку структура і комплекс властивостей суб’єктів
будь-якого рівня в соціально-правовій ієрархії суспільства (особистість,
осередок, організація тощо) відтворені у відповідних статутах або інших
правових документах. Загальною ознакою таких суб’єктів є наявність
інтересу (потреби), сформульованої у вигляді мети діяльності, і
регламентуючих її правових норм (настанов). Наприклад, метою фірми є
одержання прибутку при дотриманні норм законодавства про комерційну
діяльність; мета політичної партії – прийти до влади в державі на
законній основі. Перша з цих властивостей є детермінуючою
(динамізуючою), а друга – регулюючою діяльність суб’єкта. Ці
властивості-параметри виділені як інваріантні для будь-яких соціальних
суб’єктів і відображені в назві регулятивно-детерміністської теорії
соціального суб’єкта.

В процесі задоволення потреб у стосунках даного суб’єкта з іншими
суб’єктами останні виступають його партнерами або конкурентами, що
зумовлено мотивацією їх діяльності і що диктує необхідність узгодження з
ними своїх або з’ясування їхніх дій. Саме за допомогою механізму
задоволення потреб суб’єкти здійснюють антиентропійну діяльність,
створюючи штучне ціннісне середовище.

V

Конкретизуємо виявлені інваріантні властивості соціальних суб’єктів щодо
елементарного суб’єкта – особистості і викладемо коротко основний зміст
регулятивно-детерміністської теорії особистості.

Особистість є ізоморфною системою в ієрархії соціальних систем-суб’єктів
і об’єктом пізнання. В утворенні “особистість – соціальне середовище”
(як частковому випадку утворення “соціальний суб’єкт –
природно-техногенне і соціальне середовище”) спряження складових його
підсистем “особистість” і “соціальне середовище” здійснюється за
допомогою соціогенних параметрів, набутих (а не природжених) в
результаті соціальних впливів. Предмет цієї теорії містить теоретичні
основи функціональної структури і діяльності особистості; обґрунтування
її головних параметрів і їх функціонального призначення шляхом
порівняння з відповідними параметрами соціальних суб’єктів вищих рівнів;
визначення ролі особистості в подоланні ентропійних процесів у
соціальному і техногенно-природному середовищі та в розвитку
суспільства.

Під структурою особистості розуміємо функціональну структуру її сфери
свідомості як психічного органа мислення і програмування діяльності за
допомогою її параметрів. Системний підхід у дослідженні дозволяє
провести порівняльний аналіз функцій сфери свідомості особистості з
подібними функціями соціальних суб’єктів вищих рівнів (організацій і
об’єднань організацій), виділити комплекси відповідних параметрів
суб’єктів і їх “сплетінь” у багатоцільових, полімотиваційних, відносно
довготривалих і ситуаційних програм життєдіяльності. Люди, з розвитком
цивілізації, прагнуть визначитися з життєвими орієнтирами, яким
відповідали б їхні здібності, і, по можливості, спрогнозувати і
запрограмувати свій життєвий шлях не тільки щодо задоволення біогенних
потреб, зв’язаного з матеріальним забезпеченням, але, насамперед,
стратегічних соціогенних потреб, які б становили сенс життя. Особливо це
стосується людей творчих професій.

Простежимо особливості системного аналізу особистості за вказаними в
розділі ІІ етапами.

A) Адаптуючи інваріантні параметри суб’єктів до людини й особистості як
її соціогенної підсистеми, доходимо висновку, що детермінуючим
діяльність параметром є потреби (цілі), а регулюючим – соціальні
настанови (норми, регламенти). Виділені інваріантні параметри
особистості зумовили назву теорії особистості як
регулятивно-детерміністської (як і назву регулятивно-детерміністської
теорії соціального суб’єкта).

Крім того, особистість характеризується низкою специфічних суб’єктів
параметрів – риси характеру, професійна компетентність, життєвий досвід,
гендерні властивості тощо, які слід враховувати в її діяльності щодо
задоволення споживних і творювальних потреб.

Б) Розглянемо особистість у статиці. Об’єктом дослідження є мотиваційна
сфера свідомості особистості, що включає пам’ять і операційну систему, в
якій програмуються її детермінуючі і регулюючі функції. Предмет
дослідження – механізм детермінації і регуляції діяльності особистості
щодо задоволення її матеріальних й інформаційно-ідеальних потреб.

Проаналізуємо властивості особистості з позицій: (а) макро- (описового)
і (б) мікро- (пояснювального) підходів.

а) У системі “особистість – ціннісне соціальне середовище” їхні складові
об’єднані в цілісність за допомогою характеристик спряження. З
матеріальними і духовними цінностями середовища спряжені відповідні
соціогенні властивості особистості: соціогенні потреби, соціальні
настанови, а також риси характеру, професійна компетентність, гендерні
ознаки тощо. Набуті за допомогою механізму соціалізації, ці властивості,
згармонізовані з комплексом природжених властивостей – темпераменту з
диференціацією за типами психіки, здібностей та біо- і психогенних
потреб, – забезпечують гармонійне включення людини і її складової –
особистості – у відповідну систему цінностей соціального і
техногенно-природного середовища. Цінності класифіковані і
стратифіковані відповідно до структури суспільства і відображені в сфері
свідомості особистості. Класотворювальною основою класифікації цінностей
є різновиди соціогенних та інших потреб, що реалізуються суб’єктами у
створених для цього соціальних інституціях. Трудова,
суспільно-політична, освітньо-виховна, культуротворча, сімейно-побутова,
духовно-релігійна діяльність людини регулюються, відповідно,
економічними, політичними, педагогічними, культурницькими, родинними і
релігійними соціальними інституціями. Смислові цінності-регулятори у
формі законів, ухвал, наказів тощо стратифіковані в ієрархічних
структурах соціальних інституцій за шкалами статусів.

Загальна класифікація потреб людини постає у формі “дерева потреб”, в
основі якого потреби двох видів: самозбереження і збереження роду [8, с.
37]. Без порушення загальності родове поняття “потреби” охоплює всі види
потреб: і біо-, і психо-, і соціогенні. Перший з двох класів потреб
включає адаптивно-перетворювальні потреби, що забезпечують
самозбереження людини в біо-соціальному середовищі. Процес задоволення
біо-, психо- і соціогенних потреб, що означає гармонійне включення
людини в систему матеріальних і духовних цінностей, проявляється
подвійно: як адаптація шляхом підлаштування своїх потреб до ціннісного
середовища і навпаки – як перетворення середовища шляхом підлаштування
його цінностей до своїх потреб. При цьому останній спосіб задоволення
потреб, що полягає в створенні штучного ціннісного середовища, тобто в
розвитку культури, стає переважним.

У подальшій класифікації адаптивно-перетворювальні потреби поділяються
на біо-, психо- і соціогенні. Причому біо- і психогенні потреби мають
генетичну спадкоємну природу і характерні для гомеостатичних систем, а
соціогенні мають природу соціального наслідування, і характерні для
гетеростатичних систем. Останні відрізняються від перших тим, що вони не
регламентовані нормами і можуть розвиватися безмежно, наприклад,
соціогенні потреби в створенні продуктів творчості. У свою чергу,
соціогенні потреби класифікуються за соціальними інституціями.

Механізм прояву і задоволення всієї системи потреб орієнтує особистість
на досягнення низки життєво стратегічних цілей: одержання професії,
кар’єра, присвячення себе громадсько-політичній діяльності, розкриття
своїх здібностей у творчій діяльності в сферах науки, техніки чи
мистецтва, націленість на створення родини і виховання дітей тощо.

Людина реалізує кожну значущу соціогенну потребу-ціль як домінантну в
різній послідовності в трудовому колективі, громадсько-політичній
організації, навчальній групі, аматорській студії, в родині відповідно
до бюджету часу [8, с. 99]. Задоволення їх є сенсом життя, а критерій їх
задоволення сприймається як самоактуалізація особистості.

Черговість задоволення біо-, психо- і соціогенних потреб, а також
останніх у різних соціальних інституціях зумовлена механізмом
мотивованого прояву домінантної потреби за О. Ухтомським [11].

Людина, включена в соціальні технології суб’єктів різних соціальних
інституцій, задовольняє свої потреби не сама по собі. Фактично вони
вплетені в “дерева цілей” соціальних суб’єктів – організацій різних
рівнів. Для реалізації потреб особистість керується відповідною системою
соціальних цінностей-регламентів (соціальних настанов) у формі
морально-правових норм різних рівнів – від загальнолюдських і до норм на
рівні формальних та неформальних груп. Інтеріоризовані особистістю
зовнішні соціальні настанови визначають рефлектовані внутрішні соціальні
настанови, які суть її особисті переконання і які, завдяки їх
усталеності, можна вважати параметрами особистості.

В процесі задоволення своїх потреб людина взаємодіє з іншими індивідами
з подібними потребами-цілями – часто в конкурентній боротьбі, керуючись
соціальними настановами, що гарантує її від несправедливих утисків з
боку інших суб’єктів і утримує її саму від можливих зловживань стосовно
них. Зазначимо, що особливості виховання людини в умовах
конкурентно-партнерських стосунків є основою гуманізації освіти.

Слід розрізняти регулюючий параметр у формі соціальної настанови і
ставлення (аттитюду). Ставлення є наслідком, конкретизацією соціальної
настанови в певній ситуації. Соціальна настанова є латентним утворенням
у сфері свідомості особистості і проявляється явно як прихильне або
неприхильне ставлення до певної цінності (в тому числі до людей, до себе
і до об’єктів оточення) у формі вербальних або конативних актів при
виникненні домінантної потреби і наявності відповідної матеріальної чи
духовної цінності для її задоволення. Зумовлене латентною соціальною
(морально-правовою) настановою, конкретне ставлення до певної особи
продиктоване або власним досвідом у стосунках з нею в процесі
задоволення потреб, або запозиченим досвідом сторонніх осіб у стосунках
в подібних ситуаціях. Тому таке ставлення до неї є очікуваним і
сприймається як схильність, як готовність сприйняття її відповідним
чином.

Прийняття рішень щодо задоволення певних потреб ґрунтуються на
формулюваннях причин того чи іншого роду діяльності, які становлять
зміст мотивів, що розділяються на звичайні і захисні. Якщо потреби
детермінують діяльність щодо їх задоволення, то мотиви спонукають людину
до діяльності у взаємозв’язку з реалізацією потреб іншими людьми.

Існують розбіжності щодо визнання потреб або мотивів детермінантами
діяльності людини. Ми поділяємо аргументацію К. Обуховського щодо
необхідності розведення цих понять: “В той час, як у тварини чинник,
динамізуючий (детермінуючий) дію, рівнозначний чиннику, спонукаючому до
дії і скеровуючому її, у людини в цій царині функціонують два окремих
механізми. Один стає динамізуючим чинником, який енергетизує дію, а
другий чинник робить можливою саму дію, програмує її і викликає її
початок” [14, с. 15].

б) З позиції мікропідходу спадкоємні механізми визначають нейронну
основу органу мислення – мозку – без передачі мови і смислового
наповнення, а механізми соціального наслідування фіксують саме в мові
смисл засвоюваних концептуальних цінностей шляхом утворення
інформаційних асоціацій. У певних нейронних зонах мозку створюються
власні ціннісні моделі життєдіяльності людини (у цьому полягає механізм
творчого процесу). Розбіжність між створеними власними чи власної і
чужої суб’єктивними моделями призводить до виникнення у психіці людини
так званого когнітивного дисонансу, що детермінує її діяльність на
усунення пов’язаного з ним психічного дискомфорту, тобто задоволення
власної соціогенної потреби. Якщо така цінність-модель має високу
суспільну значущість, то досягнення мети щодо її реалізації набуває для
неї стратегічного значення з наступною самоактуалзацією і стає сенсом
життя.

В) Згідно з системним підходом, основні детермінуючі і регулюючі
параметри особистості ув’язуються в цільові відносно тривалі програми
або проявляються в комплексі ситуаційно, за допомогою мотивів, і
подальший процес реалізації потреб розглядається в часі, в динаміці. На
відміну від організму людини, у якого етап розвитку змінюється етапом
деградації (старіння), розвиток особистості, її сфери свідомості
продовжується переважно протягом всього життя, хоча в певних умовах теж
може відбуватися деградація психіки.

Г) Виходячи з логіки проведеного системного аналізу особистості як
часткового випадку соціальних суб’єктів, зазначимо, що поняття суб’єкта
є родовим стосовно особистості і тому через нього визначається. Це
означає, що особистість, як і будь-який соціальний суб’єкт,
характеризується певним комплексом детермінуючих і регулюючих діяльність
параметрів – потреб і соціальних настанов. Одночасно особистість
розглядається як соціогенна підсистема біо-психо-соціогенної системи
“людина”, і це зумовлює її специфіку щодо інших соціальних суб’єктів.
Тому в наступному розгорнутому визначенні особистості відображено ці її
особливості: особистість – людина, як продукт соціального впливу і
суб’єкт міжособистісних стосунків у морально-правовому полі соціальних
інституцій, наділена сферою свідомості і самосвідомості та комплексом
детермінуючих (біо-, психо- і соціогенних потреб) і регулюючих
(соціальних – моральних і правових – настанов) параметрів й інших
характеристик (рис характеру, професійної компетентності, умінь,
гендерних характеристик тощо), здатної до суб’єктивного прогнозування та
планування своєї діяльності щодо задоволення матеріальних і духовних
потреб шляхом відтворення і створення цінностей соціального і
техногенно-природного середовища в глобальному ентропійному процесі.

Соціалізація індивіда полягає у здатності його включитися з своїми
матеріальними і духовними потребами в цілеспрямовану діяльність
суб’єктів різних соціальних інституцій шляхом інтеріоризації системи
соціальних (морально-правових) настанов.

Соціалізація людини продовжується все життя. Період первинної
соціалізації дитини відбувається в колі родини. З віком життєвий шлях
кожного індивіда розгалужується за соціальними – політичними,
економічними, культурницькими, освітянськими, родинними та релігійними –
інституціями, яким відповідають окремі програми життєдіяльності,
успішність реалізації яких визначається комплексним показником статусу
[12, с .92; 13, с. 218].

Наступною за складністю після суб’єкта-системи “особистість” в ієрархії
соціальних суб’єктів є система “контактна (мала) група” як самостійне
соціальне утворення (група здоров’я пенсіонерів) або як підрозділ
складного утворення (лабораторія в науково-дослідному інституті). Отже,
йтиметься про предмет соціальної психології контактної групи.

В утворенні “контактна група – соціальне середовище” спряження складових
його підсистем “контактна група” і “соціальне середовище” здійснюється
за допомогою соціальних параметрів. Контактна група, як і особистість, є
ізоморфною системою в ієрархії соціальних систем-суб’єктів і як
соціальний суб’єкт описується тими ж інваріантними детермінуючим і
регулюючим параметрами.

У найзагальнішій класифікації контактні групи поділяються на формальні і
неформальні. У першому випадку контактна група – це підрозділ певної
структури або підсистема певної системи, яку ми розглядаємо у множині
інших підрозділів як соціального середовища, наприклад, цех на
підприємстві, осередок в партійній структурі, рада керівників
організації. У другому випадку контактна група – це самостійне
утворення, для якого соціальне оточення є ціннісним середовищем,
наприклад, клуб аматорів за певним інтересом або група здоров’я.

Взагалі контактні групи класифікуються за соціальними інституціями: 1) в
економічній сфері – це фірма малого бізнесу, бригада, екіпаж, команда,
група страйкарів тощо; 2) в політичній сфері – партійний осередок,
команда політичного лідера, група політичного протесту, фракція
депутатів, загін добровольців тощо; 3) в культурницькій сфері – художня
студія, група аматорів за інтересами, гурток художньої самодіяльності,
клуб дозвілля, спортивна секція, група здоров’я, маргінальна група тощо;
4) в освітянській сфері – навчальний клас, студентська або аспірантська
група, група слухачів навчальних курсів тощо; 5) в родинній сфері –
сім’я, рідня; 6) в релігійній сфері – парафія.

Простежимо вказані в розділі ІІ етапи системного аналізу особливостей
контактної групи.

А) Адаптуючи інваріантні параметри суб’єктів до контактної групи,
доходимо висновку, що детермінуючим її діяльність параметром є
потреба-мета, тобто призначення створення й існування такої групи, а
регулюючим діяльність у соціальному середовищі – соціальні настанови,
тобто норми, регламенти регулювання її відносин з іншими суб’єктами,
незалежно від того, чи така група є підрозділом організації чи якоюсь
стихійною групою.

Важливою ознакою контактної групи є те, що вона об’єднує однодумців з
спільною потребою-метою групи. Ідентифікуючи себе за цією ознакою,
індивід долучається до такої групи або прагне стати її членом, якщо вона
є підрозділом певної організації. Група не виникає сама по собі
спонтанно, саме спільна мета гуртує індивідів у групу.

Крім того, контактна група характеризується низкою специфічних серед
інших суб’єктів параметрів, такими, як згуртованість, напруженість
міжособистісних відносин, сумісність, психологічний мікроклімат, вплив
лідера, керівника та інші, які слід враховувати в її діяльності щодо
задоволення споживчих і творювальних потреб.

Б) Розглянемо контактну групу у статиці. Це означає, що треба визначити
її структуру, особливості і місце в соціальному оточенні. Ці
характеристики контактної групи істотно відрізняються в залежності від
того, чи включена вона в певну соціальну структуру, а чи вона достатньо
незалежна в своїй діяльності. Якщо група є підрозділом організації і
створена з певною метою (потребою), то слід в “дереві цілей” організації
визначити мету створення такої групи, проаналізувати детермінуючі і
регулюючі її діяльність параметри в рамках організації (макропідхід).
Одночасно треба проаналізувати внутрішню структуру контактної групи,
якщо кожен з її членів виконує певну функцію, оскільки внутрішнє “дерево
цілей” визначає офіційні стосунки між ними (мікропідхід).

Проаналізуємо властивості і особливості контактної групи з позицій: (а)
макро- (описового) і (б) мікро- (пояснювального) підходів.

а) У системі “контактна група – ціннісне соціальне середовище” їх
складові “контактна група” і “ціннісне соціальне середовище” об’єднані в
цілісність за допомогою характеристик спряження. З цінностями середовища
спряжені відповідні соціальні параметри контактної групи, насамперед
потреби-цілі і соціальні настанови, а саме: потреби-цілі групи спряжені
з матеріальними і духовними цінностями середовища, а внутрішні соціальні
настанови (норми, регламенти) групи – з зовнішніми соціальними
настановами (нормами, регламентами). Цінності класифіковані і
стратифіковані відповідно до структури суспільства і відображені в
колективній свідомості контактної групи за її призначенням.

Формальну групу-підрозділ певної організації очолює керівник – носій і
організатор втілення мети групи в життя. Зауважимо, що керівник
призначається вищим керівником для виконання завдання-мети як підцілі
“дерева цілей” організації. Прийняття рішень щодо задоволення певних
потреб групи ґрунтуються на формулюваннях причин того чи іншого ходу
діяльності, які становлять зміст мотивів, що поділяються на звичайні і
захисні. Якщо потреби детермінують діяльність щодо їх задоволення, то
мотиви спонукають очолену керівником контактну групу до діяльності у
взаємозв’язку з реалізацією потреб іншими суб’єктами. Задоволення
потреб-цілей формальної чи неформальної контактної групи являє є смислом
її створення й існування, а критерій їх задоволення сприймається як її
самоактуалізація, самореалізація в колі інших суб’єктів.

б) З позиції мікропідходу очолена керівником контактна група являє собою
певну сукупність індивідів зі своїми індивідуальними потребами стосовно
загальної потреби-мети, і кожен член групи керується власними
соціальними настановами, набутими в результаті соціалізації. Для
ефективної реалізації потреби-мети групи, тобто для ефективного
функціонування її як цілісності, індивідуальні потреби її членів мають
бути ув’язані без явних чи прихованих суперечностей в єдиний вектор –
потребу-мету групи. У протилежному випадку група матиме вигляд аморфної,
суперечливої, з напруженими міжособистісними відносинами. Крім того, в
групі можуть опинитися члени з іншими потребами, які її дезорганізують.
Тому пов’язані з відхиленнями від норм проблеми в групі мають бути
розв’язаними. Продуктивність діяльності групи залежить від спроможності
керівника на основі компетентності і психологічних особливостей її
членів консолідувати їх зусилля на реалізацію спільної потреби-мети.

Поряд з офіційною структурою в групі може виникнути неофіційна структура
на чолі з неформальним лідером, якому члени групи віддають перевагу як
більш авторитетному, компетентному, психологічно сумісному. Неформальним
лідером може бути і офіційний керівник.

Як і у випадку суб’єкта-особистості, рушієм діяльності суб’єкта-групи є
розбіжність між усвідомленою колективним розумом метою-потребою групи і
реальним станом її задоволення, яка проявляється як колективний
когнітивний дисонанс. У випадку невиконання певних завдань чи задумів,
тобто незадоволення потреби, в групі виникає психологічна напруженість,
що детермінує діяльність, спрямовану на усунення її і пов’язаного з нею
психічного дискомфорту її членів. Якщо така контактна група не є
компонентном певної соціальної технології (наприклад, підрозділом
підприємства або установи), а є достатньо самостійним утворенням,
призначення якого має помітну або високу суспільну значущість
(наприклад, група добровольців екологічного нагляду за місцевістю), то
досягнення мети щодо реалізації потреби набуває для неї стратегічного
значення з наступною самоактуалізацією і стає сенсом існування групи,
сенсом життя її членів.

В) Відповідно до системного підходу, основні детермінуючі і регулюючі
параметри контактної групи за допомогою мотивів ув’язуються в цільові
відносно тривалі програми або проявляються в комплексі ситуаційно в
залежності від того, в якій мірі вони автономні, формальні чи ні, і
подальший процес реалізації потреб розглядається в часі, тобто в
динаміці. Від ступеня свідомості, згуртованості, сумісності, цілісності
контактної групи, здатності виступати єдиним колективним розумом,
залежить успіх її діяльності.

Г) Виходячи з логіки проведеного системного аналізу контактної групи як
часткового випадку соціальних суб’єктів, відзначимо, що поняття суб’єкта
є родовим стосовно контактної групи і тому через нього визначається. Це
означає, що контактна група, як і будь-який соціальний суб’єкт,
характеризується певним комплексом детермінуючих і регулюючих діяльність
параметрів – потреб і соціальних настанов, а також низкою специфічних
параметрів, таких, як психологічний мікроклімат в групі, лідерство,
компетентність її членів тощо. Одночасно контактна група розглядається
як підсистема системи-організації, і це зумовлює її специфіку стосунків
і взаємодії з іншими соціальними суб’єктами.

VІІ

Системний аналіз систем “суб’єкт – соціальне середовище” можна
продовжити. На черзі аналіз системи “організація – соціальне середовище”
або “зібрання людей – соціальне середовище”. Конкретизуючи суб’єкти
різної природи, одержимо сімейство регулятивно-детерміністських теорій
цих суб’єктів. Інтегрована сукупність таких теорій становить предмет
системної соціальної психології.

Література

1. Андреева Г. М. Социальная психология. – М., 2001.

2. Платонов К. К. О системе психологии. – М., 1972.

3. Платонов К. К. Система психологии и теория отражения. – М., 1982.

4. Казміренко В. П. Соціальна психологія організацій. – К., 1999.

5. Почебут Л. Г., Чикер В. А. Организационная социальная психология. –
СПб, 2000.

6. Кричевский Р. Л., Дубовская Е. М. Социальная психология малых групп.
– М., 2001.

7. Гибсон Дж. Л., Иванцевич Д. М., Доннелли Д. Х. Организации:
поведение, структура, процессы. – М., 2000.

8. Циба В. Т. Соціологія особистості: системний підхід”.– К., 2000.

9. Циба В. Т. Основні ідеї регулятивно-детерміністської теорії
особистості: системний підхід //Вісник Київського міжнародного
університету. – К., 2002. – Сер. пед. науки. Психол. науки. – Вип. ІІ. –
С. 243 – 268.

10. Циба В. Т. Регулятивно-детерміністська парадигма теорії особистості:
системний аналіз //Проблеми загальної та педагогічної психології. – Зб.
наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України /За ред.
С. Д. Максименка. – К., 2002. – Т. ІV. – Ч. 7. – С. 287–293.

11. Ухтомский А. А. Принцип доминанты //Новое в рефлексологии и
физиологии нервной системы. – Л. – М., 1925.

12. Циба В. Т. Життєва компетентність у соціальній психології: до
визначення поняття //Кроки до компетентності та інтеграції в
суспільство.– К., 2000.

13. Циба В. Т. Математичні основи соціологічних досліджень:
кваліметричний підхід. – К., 2002.

14. Обуховский К. Психология влечений человека.. – М., 1972.

15. http://www.politik.org.ua

Похожие записи