Пошукова робота:

Історико- та теоретико-соціологічні засади дослідження проблеми
смислопродукування

Соціологія та соціальна психологія ХХ століття представлені широкою
палітрою інтегральних міждисциплінарних концепцій, кожна з яких так чи
інакше розв’язує проблему інтерпретації і практичного забезпечення
холодинаміки та інваріантності в процесі еволюції соціальних систем. Наш
час позначений двома протилежними тенденціями: а) кристалізацією
соціальних систем при синхронному зростанні рівня їх внутрішньої
нестабільності, що корелює із міжцивілізаційною конфліктністю в
загальносвітовому масштабі, та б) породженням нових соціальних протиріч
постінформаційного суспільства, що стосуються сфери соціального
смислопродукування.

Соціальне смислопродукування відбувається на тлі множини як автономних,
так і екзогенно-гетерономних чинників економічного, політичного,
фізико-географічного, духовного та соціально-психологічного походження.
Для стабільного соціального зростання кожне суспільство прагне зберегти
автентичність власної версії смислопродукування при спробах інтегрувати
в неї різні фрагменти (блоки) досвіду інших суспільств. Внаслідок цього
виникають аберації при забезпеченні основних функцій соціальної системи
за Т. Парсонсом: адаптації, латентності (інтеграції), ціледосягнення та
соціалізації. Особливо це стосується перехідних суспільств,
смислопродукуючі чинники яких часто мають імпортне походження. Якщо,
наприклад, українське суспільство переймається європейськими моделями
соціалізації, поєднуючи їх з американським економічним досвідом, то такі
спроби включення цих практик в українську соціальну систему з іманентною
їй соцієтальною психікою неминуче порушують холодинаміку, а, отже, й
інтеграційні процеси та стабільне самозростання. Відтак актуальність
теми дослідження обумовлюється теоретико-методологічним та
соціально-практичним вимірами.

В теоретико-методологічному аспекті актуальним можна вважати створення
системної моделі побудови соціальних метапрограм з урахуванням
глобалізаційного чинника ХХІ століття. Ця теза стосується передусім
виникнення шокових соціальних ситуацій у перехідних суспільствах, які в
процесах інформаційного обміну із соціальними системами розвинених країн
(а це країни-лідери у сфері соціального смислопродукування) переходять у
перманентний хаотичний стан з усіма похідними негативними наслідками.

В соціально-практичному аспекті актуальність вбачається в подоланні
мегатенденцій руйнування автентичного соціального смислопродукування під
впливом американізації та вестернізації перехідних соціальних спільнот.
Першочергового значення ця обставина набуває для України з її
багатовекторною стратагемою соціального розвитку та мозаїчною соціальною
системою,

Об’єктом дослідження є соціальна система як інституціалізований вияв,
об’єктивація та актуалізація певних смислопродукуючих констант в їх
етно-регіональному вимірі. Тобто як інформаційна модель репрезентації
психічного досвіду в культурі соціальної системи чи ізоморфного їй
нормативного соціотипу, що являє собою закріплений, завдяки домінуючій
психічній функції, аттрактор (метасенс), відносно ізольований як
привілейоване психічне ядро та відповідний йому інституціалізований
соціальний досвід, у поєднанні з набором маргінальних (придушених,
архаїчних) психічних функцій, що репрезентують потенційний психічний
досвід із комплементарними йому потенційними стратагемами соціального
функціонування та розвитку у вигляді архетипів – форм комбінації
нереалізованих периферійних сенсів і матриць смислопродукування
соціальних систем.

Предметом дослідження є механізми актуального смислопродукування
фракталу як метапрограмуючі чинники функціонування та розвитку
соціальних систем різного етно-регіонального походження.

Джерельна база дослідження представлена працями міждисциплінарної
тематики, які можна поділити на такі групи:

1. Праці з теорії та історії соціології узагальнююче-методологічної
спрямованості (М. Вебер, Т. Парсонс, Г. Мід, Г. Блумер, І. Попова, П.
Сорокін, О. Цвєтнов, С. Кравченко, П. Бергер, П. Лукман та ін.). В них
досліджуються нормативні макродиспозиції структурування простору
смислотворення в соціальних системах.

2. Монографії з етносоціології, присвячені особливостям вияву етнічних
чинників у функціонуванні та розвитку соціальних систем (Г. Гарфінкель,
М. Мід, А. Кардинер та ін.). Вони стосуються передусім
нормативно-мікросоціальних чинників смислопродукування як важливої
функції вибору сценарія становлення модальної особи в культурі
соціальної системи.

3. Праці з соціального психоаналізу К. Г. Юнга, Д. Хіллмана, Д. Шарпа;
праці з проблематики етносоціології та психології трансперсональних
конструктів, соціальної психології мас та соціології політики (Г. Тард,
Г. Лебон, С. Московічі, П. Бурд’є та ін.). Ця група досліджень має (з
точки зору історії і теорії соціології) допоміжний характер. Вона
присвячена аналізові позасвідомих соціальних диспозицій в
смислопродукуванні соціальної системи.

4. Монографії з проблематики фрактальної детермінації соцієтальної
психіки (О. Донченко, Ю. Романенко, А. Фурман та ін.). Основною ідеєю
цієї групи праць є ідея про існування зв’язку між механізмами
смислопродукування фракталу та створенням замовлення на нормативний
соціотип або ж „модальну особу” (М. Мід) як мікроізоморф соціальної
системи .

Метою дослідження є побудова аналітичної моделі інтерпретації чинників
смислопродукування із визначенням етно-регіональних специфікацій
метапрограм.

Висуваються такі завдання:

· визначення факторів смислопродукування в соціальних системах та
специфіки їх прояву в соціальному житті;

· обґрунтування типології моделей смислопродукування на основі
етно-регіонального критерію;

· теоретичний аналіз механізмів смислопродукування як метапрограмуючих
чинників функціонування і розвитку соціальних систем.

Основною ідеєю дослідження є теза про зв’язок між механізмами
смислопродукування фракталу та створенням замовлення на нормативний
соціотип або ж „модальну особу” (М. Мід) як мікроізоморф соціальної
системи.

Невирішені проблеми, яким присвячено статтю

Вся історія соціологічної думки є історією пошуку наукових підходів та
методів побудови теорії суспільства, яка б більш-менш адекватно
відображала реальне соціальне життя. Відтворення і розвиток його має
системний характер, тобто відбувається в мікро- і макроконтинуумі
соціальних відносин і взаємодій, найважливішою конституентою яких є
смислові структури. Суспільство зцементовується, інтегрується,
інституціоналізується та легітимується завдяки іманентній йому системі
смислопродукування. Робоча дефініція смислопродукування, що вводиться в
дослідження, підлягатиме подальшому уточненню в контексті різних теорій.

Вводячи дослідження проблеми смислопродукування в русло парадигмальної
специфікації, можна вважати цілком слушною думку представника
символічного інтеракціонізму Т. Уїлсона, який обґрунтував позицію
співвідношення особистого та соціонормативного смислопродукування
співіснуванням в історії соціології двох парадигм: нормативної та
інтерпретативної.

Виклад основного матеріалу дослідження та обґрунтування результатів

В рамках нормативної парадигми смислопродукування розглядається як
механізм соціальної системи, обумовлений існуванням надособових патернів
(символів, значень та цінностей), що лише відтворюються в якості
примусових соціальних фактів і підлягають інтеріоризації індивідом.
Такої думки, дотримувався, зокрема, Т. Парсонс. Він виводив
смислопродукування із системи колективних символів, наперед заданих
індивідній інтеракції: „Соціальна система складається з множини
індивідуальних акторів, що взаємодіють одне з одним в ситуації, що має,
щонайменше, фізичний аспект і аспект зовнішнього середовища; акторів,
мотивованих згідно з тенденцією до оптимізації задоволення і чиє
ставлення до обставин (і одне до одного в тому числі) визначається та
здійснюється відповідно до системи структурованих культурою колективних
символів” (підкресл. моє – Ю. Р.) [1, с. 5 – 6].

Нормативна парадигма керується, отже, принципом інклюзії символічних
конституент соціальної системи в розгортання смислопродукуючої
активності індивідом. Як стане очевидним далі, в неофункціоналізмі, що є
модифікованим науковим прецедентом загального аналізу соціальних систем,
індивід взагалі вилучається з процесу творення кодів соціальної системи,
а, отже, звертається до соціальної системи лише її мовою.

Другим способом розуміння механізмів смислопродукування є
інтерпретативна парадигма, в якій культурно значущі символи щоразу
піддаються варіативному перебору індивідами, що привносять особисту
оцінку ситуації. „Інтеракція, – відзначає Х. Абельс, коментуючи
аналітичну модель Д. Г. Міда в рамках інтерпретативної парадигми, – не є
умовою, в якій виявляються соціологічні детермінанти поведінки, а являє
собою взаємопов’язану поведінку її учасників. Тому інтеракція є
процесом, який сам формує поведінку людей. Висловлюючись простіше, люди
в процесі інтеракції мають звертати увагу на те, що робить або має
зробити інша людина” [2, с. 54]. Доцільність поділу наукового поля
дослідження смислопродукуючих чинників функціонування та розвитку
соціальних систем на нормативну та інтерпретативну парадигму була б
виправданою в контексті введення додаткового критерію специфікації
проблеми, що має своє макро- та мікросоціологічне представництво в
певних соціологічних теоріях минулого і сучасності.

З точки зору теоретичного визначення смислопродукування як самостійного
феномена породження соціальною системою та індивідом аттракторів,
цінностей, символів, норм, ідеалів важливо конкретизувати два моменти.
По-перше, хто вважається первинним суб’єктом (джерелом)
смислопродукування (що розглядатиметься надалі як пріоритування певної
частини символічної реальності суспільства) – індивід чи соціальна
система? І, по-друге, яким чином, в якому режимі (рецептивному чи
конструктивному) здійснюється вибір вже пріоритованих в якості
аттракторів цінностей, символів, норм, ідеалів відповідними агентами
соціального простору?

Співвідношення між ними можна подати у вигляді таблиці 1.

Таблиця 1

  Макросубваріант Мікросубваріант

Нормативна парадигма Пріоритування смислів здійснюється соціальною
системою, а обрання певного сценарію смислопродукування є процесом
примусовим, таким, що спричиняє безособову інтеріоризацію соціальних
символів в індивідну свідомість та життєдіяльність. Пріоритування
смислів здійснюється соціальною системою, але рецепція сценарію
смислопродукування індивідом є продуктом його особистого вибору.

Інтерпретативна парадигма Пріоритування смислів здійснюється в рамках
міжіндивідної взаємодії, символічний продукт якої ретранслюється в
інтерсуб’єктні макроструктури. Пріоритування смислів здійснюється в
рамках міжіндивідної взаємодії, символічний продукт якої залишається в
рамках мікроконтексту і є значущим для певного мікросегмента соціального
простору.

Отже, нормативна парадигма стосуватиметься двох субваріантів дослідження
смислопродукування: нормативно-макросоціологічного та
нормативно-мікросоціологічного. У свою чергу, це стосуватиметься й
інтерпретативної парадигми, в якій виокремлюватимуться
інтерпретативно-макросоціологічний та інтерпретативно-мікросоціологічний
субваріанти.

Нормативно-макросоціологічний субваріант представлений лінією досліджень
в класичних соціологічних теоріях Е. Дюркгеймом, Т. Парсонсом, К.
Марксом, П. Бурд’є, а в сучасних – Н. Луманом та Р. Бертом.
Смислопродукування в ньому розглядається крізь призму існування
соціальної тотальності як системи соціальних фактів (Е. Дюркгейм),
колективно-структурованих символів (Т. Парсонс), суспільно-економічних
формацій з детермінуючим впливом виробничих відносин на надбудову з її
смислопродукуючими механізмами (ідеологією, релігією, мистецтвом,
філософією) (К. Маркс), полезалежних практик (П. Бурд’є), автопоейзису
(Н. Луман), еквівалентних соціальних мереж (Р. Берт).

Смисли формуються як конденсати, типізації соціального досвіду,
примусові щодо індивіда, який перебуває в суспільстві, підсистемі
інтеграції, соціальному класі, соціальному полі, аутопоетичній системі
чи соціальній мережі. Акцент дослідження зміщується на констатацію факту
примусової соціалізації, загального консерватизму механізмів
смислотворення в аспекті здійснення вибору людиною певних ціннісних
орієнтирів власної життєдіяльності, переважаючому значенні рецепції та
репродукції смислу над конструюванням і творенням.

Проблема смислопродукування в нормативно-мікросоціологічному субваріанті
представлена соціальною драматургією І. Гофмана, соціологією
комунікативної дії Ю. Габермаса та низкою інших концепцій. Механізми
смислопродукування та відповідні їм образи аналізуються тут в якості
типізацій, що підлягають вибору індивідом. Звідси випливає, що індивід
може обирати соціально-типізований сценарій смислопродукування, але має
досягати інтеграції власної ініціативи і патерну соціальної дії, тобто
компромісу між власною смислопродукуючою активністю та
соціально-легітимним сценарієм її здійснення. Первинним щодо вибору є
пріоритування певної частини символічної реальності соціальною системою,
тоді як пріоритування вже пріоритованого індивідом є вторинним явищем.

„Аналізуючи Я, – констатує І. Гофман, – ми абстрагуємося від його
набувача, від людини, яка більш за все виграє чи програє від нього,
оскільки ця людина та її плоть забезпечують опору, на якій певний час
утримуватиметься певний продукт колективної діяльності… Засоби для
виробництва та утвердження соціальних Я всередині цієї опори не
містяться” [3, с. 252 – 253].

Інтерпретативно-макросоціологічний субваріант акцентується на
конструюючій активності щодо створення типізацій соціального світу,
котрий існує як універсум самоочевидностей, що забезпечують
інтерсуб’єктну інтеграцію різних агентів із суперечливо-альтернативними
патернами смислотворення. Стабільність останнього залежить вже від того,
чи ставляться під сумнів певні рутинізовані сценарії соціальної
практики, тобто визнають чи ні їхню легітимність індивіди і соціальні
групи. Цей субваріант передбачає включення смислотоворення в
мікроконтекст, де значущою стає „практика тлумачення” та „рефлексивна
пояснюваність” смислу для учасників мікроситуації. Такої позиції
дотримуються, зокрема, представники етнометодології (Г. Гарфінкель, Е.
Щеглофф, Ч. Гудвіл та ін.), визначаючи об’єктивну реальність соціальних
фактів як мікропростір мовного смислотворення, як „локально та ендогенно
здійснювану, природно організовану, рефлексивно пояснювану безперервну
практичну справу, яка всюди, завжди, виключно є творенням учасників…”
[4, с.11].

Н. Луман (1927 – 1998 рр.) розробив соціологічний підхід, що поєднує
елементи структурного функціоналізму Т. Парсонса із загальною теорією
систем, і залучив поняття когнітивної біології та кібернетики. Н. Луман
вважає погляди пізнього Т. Парсонса єдиною загальною теорією, досить
складною для створення бази нового соціологічного підходу, що
віддзеркалює останні відкриття в біологічних і кібернетичних системах.
Однак у парсонівському підході він бачить два недоліки. По-перше, у
ньому немає місця для самоспрямованості, а, за Н. Луманом, здатність
суспільства звертатися до себе — центральна для розуміння його як
системи. В руслі запропонованого теоретичного підходу – концепції
психофракталів – самоспрямованість означає передусім соцієтальну
рефлексію прийнятності власної програми функціонування та розвитку,
тобто „самоафінність” (О. Донченко) або ж самореферентність як визнання
власного аттрактора абсолютно досконалим та прийнятним метасмислом, а в
іншому аспекті – втіленням месіанської ідеології (Ю. Романенко).

По-друге, Т. Парсонс не визнає випадковості. Відтак він не може
адекватно аналізувати сучасне суспільство, оскільки не вважає, що воно
могло б бути іншим. Так, якщо взяти з творчості Т. Парсонса один
приклад, схему AGIL, то її варто розглядати не як факт, а як модель
можливостей. Наприклад, вона показує, що підсистеми адаптації і
ціледосягнення можуть співвідноситися по-різному. Отже метою аналізу має
бути розуміння того, чому система породжує конкретне відношення між цими
двома підсистемами в будь-який заданий момент часу.

Н. Луман звертається до цих двох проблем у творчості Т. Парсонса,
розробляючи теорію, що приймає самоспрямованість як головну
характеристику систем і фокусується на випадковості, на тій обставині,
що все могло б бути інакше. Ключ до розуміння того, що Н. Луман має на
увазі під системою, можна знайти в розрізненні системи і її зовнішнього
середовища. По суті, це різниця в ступені складності. Система завжди не
така складна, як її зовнішнє середовище.

Ця ідея Н. Лумана цілком актуальна для авторської концепції дослідження
фракталу як інформаційної моделі репрезентації досвіду, в якій
відбувається спрощення, редукція розмаїття смислового поля за рахунок
пріоритування атрактора-метасмислу. „Кібернетична модель соціальної
системи, – відзначає Н. Луман, – є аналогією відносин „людина – ЕОМ”.
Для того, щоб ЕОМ „зрозуміла” вимоги людини, слід перекласти їх на мову
окремих операцій, тобто вказати певний обсяг параметрів, у межах яких
здійснюватиметься функціонування програми. Відтак обсяг вимог
зменшується, а самі вимоги формалізуються до рівня математичного ряду
від 1 до N. Це означає, що ЕОМ спроможна прорахувати нескінченно велику
кількість можливостей. Помноження нескінченності на нуль дає будь-яке
число, тобто певну кількість індивідуальних вимог. Звідси випливає, що
соціальна інклюзія передбачає зведення вимог до нульового рівня…” [5,
с. 231].

Аналогізуючи цю тезу стосовно механізмів смислопродукування, можна
констатувати, що витворення соціальною системою штучного коду робить
індивіда простим споживачем смислу соціальної системи.

Спрощення означає необхідність вибору (соціальній системі важливо
здійснити вибір метасценарію функціонування і розвитку). Вибір
передбачає варіанти, оскільки завжди можна зробити інший вибір (політики
могли б врахувати той чи інший варіант мети програмування соціальної
системи і розробити відповідний сценарій). А випадковість означає ризик.
Отже, вихід за межі певних напрацьованих системою смислопродукуючих
сценаріїв функціонування та розвитку може спричинити розгортання
деструктивних або реконструктивних процесів (зростання девіації,
революційних збурень тощо), які й визначатимуть тенденцію до переходу в
хаотичний стан.

Система просто не може бути однаковою за складністю із зовнішнім
середовищем. Оскільки системи не можуть зрівнятися за складністю з ним,
то вони продукують нові підсистеми і встановлюють між ними різні
співвідношення, щоб ефективно взаємодіяти зі своїм середовищем. Якби
вони цього не робили, їх би поглинула складність зовнішнього середовища.
Відтак складається парадоксальна ситуація, коли „тільки складність може
зменшити складність” [6, с. 26].

Н. Луман відомий своїми міркуваннями про автопоезис. Поняття автопоезису
належить до різних систем — від біологічних клітин до всесвітньої
спільноти. Вчений використовує цей термін, зокрема, стосовно економіки,
політичної, законодавчої, наукової систем і бюрократії. У нижче поданому
описі спробуємо навести різні приклади, аби показати можливості цієї
концепції.

Автопоезійні системи мають такі характеристики:

1. Автопоезійна система створює базові елементи, що, у свою чергу,
складають систему. Це може здаватися парадоксом. Якщо система може
створювати власні елементи, то з чого вона складається? Візьмемо сучасну
економічну систему і її базовий елемент – гроші. Ми говоримо, що це
базовий елемент, бо цінність речей в економічній системі можна визначити
за допомогою грошей, але дуже важко сказати, чого коштують самі гроші.
Значення грошей, їхня цінність і способи використання визначаються
економічною системою. Грошей, у тому вигляді, в якому ми сьогодні
розуміємо цей термін, до економічної системи не існувало. Сучасна форма
грошей і економічна система виникли разом і залежать одне від одного.
Важко уявити сучасну економічну систему без грошей. У свою чергу, гроші
без економічної системи — лише шматочок паперу чи металу.

Стосовно соціальної системи в цілому, це положення конкретизується щодо
необхідності існування цілісної ідеологічної метапрограми – похідної від
атрактора системи уявлень про майбутнє, що продукується на основі
етноавтентичних, автохтонних сценаріїв розвитку. В контексті цього
твердження дещо безпідставними видаються міркування деяких українських
політиків і публіцистів, які постійно нагадують про необхідність
рецепції іноземного досвіду та насадження відповідних соціальних
інституцій без чіткого пріоритування в межах метапрограми відповідних
макросенсів спільноти, яка переживає справжню аномію.

2. Автопоезійні системи самоорганізуються в двох аспектах: вони
організують власні кордони та внутрішні структури. Власні межі вони
організують, розрізняючи те, що складає систему, і те, що належить до
зовнішнього середовища. Що перебуває всередині, а що поза автопоезійною
системою, визначається самоорганізацією системи, а не функціональними її
потребами.

Інші сили можуть спробувати обмежити розміри автопоезійних систем.
Наприклад, капіталістичні економічні системи завжди розширювали свої
межі, аби включити сексуальні послуги і заборонені наркотики. Це
відбувається навіть всупереч виробленню політичною системою законів,
спрямованих на те, щоб вони не ставали економічним товаром. Замість
того, щоб утримувати їх поза економічною системою, такі закони скоріш
впливають на ціну сексу і заборонених наркотиків у межах цієї системи.
Їхня незаконність підвищує ціну, в такий спосіб звужуючи коло покупців.
Але в економічній системі високі ціни, що перешкоджають покупкам, також
сприяють продажам. Якщо, продаючи сексуальні послуги і наркотики, можна
дістати великий прибуток, то вони залишаться в економічній системі.
Отже, закони, покликані утримувати будь-який товар поза економічною
системою, просто впливають на ціну, встановлювану економічною системою.

У своїх межах автопоезійна система створює власні структури. Наприклад,
якби економіка грунтувалась на товарообміні, а не на грошових
відносинах, то банків би не існувало, а відтак і таких понять, як
відсоток. Ринок, де купуються і продаються товари, був би структурований
зовсім інакше.

3. Автопоезійні системи мають самоспрямований характер. Наприклад,
економічна система використовує ціни як спосіб звертання до себе.
Приписуючи акціям компанії мінливу грошову цінність, фондовий ринок
демонструє приклад такої самоспрямованості в межах економічної системи.
Ціни на фондовому ринку визначають не індивіди, а сама економіка. Так
само законодавча система має закони, що відсилають до законодавчої
системи: закони про те, як можна вводити в дію, застосовувати, тлумачити
і т. п. закони.

4. Автопоезійна система — система замкнена. Це означає, що між нею та її
зовнішнім середовищем немає прямого зв’язку. Замість цього система має
справу з уявленнями про зовнішнє середовище. Наприклад, економічна
система приблизно реагує на матеріальні потреби і бажання людей; однак
ці потреби і бажання впливають на економічну систему тільки в тій мірі,
в якій вони можуть бути представлені мовою грошей. Отже, економічна
система адекватно реагує на матеріальні потреби і бажання багатих людей,
але дуже слабко – на потреби і бажання бідних.

Іншим прикладом може бути бюрократична структура, така, скажімо, як
внутрішня служба доходів (ВСД). ВСД у реальності ніколи не має справи зі
своїми клієнтами; вона взаємодіє тільки з уявленнями про клієнтів.
Платники податків представлені формами, які вони заповнюють і які потім
реєструються. Реальний платник податків впливає на бюрократичну
структуру, тільки порушуючи бюрократичні уявлення. З особами, що
викликають порушення (неправильно складені форми, форми із суперечливими
даними, форми з помилковою інформацією), найчастіше поводяться суворо,
оскільки вони загрожують системі. Навіть попри на те, що автопоезійна
система замкнена і не має прямого зв’язку із зовнішнім середовищем,
зовнішньому середовищу має бути дозволено порушувати внутрішні уявлення
системи. Без таких порушень систему б зруйнували зовнішні сили – вони її
придушили б.

Наприклад, ціни акцій на фондовому ринку коливаються щоденно. Різниця в
їх ціні мало пов’язана з реальною вартістю компанії, тобто з її активами
чи прибутками, і цілком зв’язана зі станом фондового ринку. Інакше
кажучи, ринок може переживати період буму (ринок „биків”), на якому ціни
на акції набагато вищі, ніж повинні бути з урахуванням стану присутніх
на ринку компаній. Однак у довгостроковому періоді ціна акцій повинна
відбивати реальний стан присутніх на ринку компаній, інакше система
зруйнується. Саме це відбулося при обвалі фондового ринку 1929 року.
Ціни акцій не мали відношення до їх справжньої вартості, і тому система
сягла кризового стану. Щоб функціонувати належним чином, фондовий ринок
як система повинен, принаймні іноді, виводитися з рівноваги реальним
станом компаній, що є частиною його зовнішнього середовища.

Замкнена соціальна система відрізняється від індивідів, що здаються
складовими її елементами. За Н. Луманом, у таких системах індивід є
часткою зовнішнього середовища. Це означає, якщо знову взяти за приклад
бюрократичну структуру, що частиною зовнішнього середовища виявляються
не тільки клієнти, але також особи, що працюють у бюрократичній
структурі. З погляду бюрократії, люди, що працюють у бюрократичній
структурі, стають зовнішніми джерелами складності і непередбачуваності.
Аби бути замкненою системою, бюрократія має знайти спосіб представляти
навіть власних працівників у спрощеному вигляді. Отже, замість того, щоб
розглядатися як зрілі особистості, один працівник бачиться „менеджером”,
інший – „бухгалтером” тощо. Справді, у повному розумінні слова людина
впливає на бюрократичну систему, тільки порушуючи її уявлення.

Базовим елементом суспільства виступає комунікація, що породжується
суспільством. Члени суспільства звертаються до нього за допомогою
комунікації. Індивід відноситься до суспільства лише в тій мірі, у якій
бере участь у комунікації. Приховані елементи особистості, що ніколи не
беруть участі в ній, не можуть бути частиною суспільства. Вони складають
частину зовнішнього середовища, що може вносити в суспільство безладдя,
оскільки, згідно з Н. Луманом, все, що не є комунікацією, є частиною
зовнішнього середовища суспільства. Остання включає біологічні і навіть
психічні системи людини. Індивід як біологічний організм і індивід як
свідомість – не частина суспільства, вони мають стосовно нього зовнішній
характер. Звідси випливає досить незвичайна ідея: індивід не є частиною
суспільства.

Під психічною системою Н. Луман розуміє індивідуальну свідомість.
Психічна система і суспільство — система всіх комунікацій — мають
спільну властивість. Обидві системи спираються на значення. Значення
тісно пов’язане з вибором, зробленим системою. Значення окремої дії (чи
об’єкта) є його відмінність від інших можливих дій (чи об’єктів). Воно
виникає лише при протиставленні альтернативі. Якщо немає іншої
можливості, тоді немає значення. Дія має значення лише в тій мірі, у
якій з ряду можливих дій робиться вибір.

Значеннєвий вибір у рамках соціальної метапрограми є синонімічним
визнанню особливого соціального шляху, специфікованого у відповідних
варіантах етнополітики, наріжним каменем якої є ідеологічний метаобраз
суспільства. Н. Луман, звичайно, має рацію, коли говорить про
протиставлення кодів-значень системи зовнішньому середовищу, однак його
теза про протиставлення має бути конкретизована з урахуванням
етноспецифічного досвіду формування, функціонування та розвитку
соціальних систем.

Так, країни Азії вибудовують систему значень як лінгвістичних монокодів,
розрахованих на рецепцію і соціальну трансмісію за принципом „Чуже –
своє”; країни Західної Європи віддають перевагу духовно-ідеологічним
значенням, акумульованим у вигляді стилізованих варіацій політики,
мистецтва, права; США і країни англосаксонської субцивілізації тяжіють
до кодів-значень адаптивного виміру (техно-математична символіка
генералізованих мереж і економічних показників).

Такі системи, як психічна і соціальна, що спираються на значення, мають
замкнений характер, оскільки:

· значення завжди співвідноситься з іншим значенням;

· лише значенням можна змінити значення;

· значення звичайне породжує більше значень.

Значення формує межу кожної з цих систем. Наприклад, у психічній системі
те, що не осмислено, видається зовнішнім стосовно системи, „причиною”
нашої дії, тоді як те, що осмислено, перебуває усередині системи у
вигляді „мотивації” нашої дії. Наша психічна система сприймаює події
тільки як значення. Навіть наші власні тіла — просто зовнішнє середовище
для цієї системи значень. Їх можна розглядати усього лиш як перешкоду
для психічних систем. Тіло проникає в нашу свідомість, тільки здобуваючи
значення. Наприклад, фізичне порушення проникає у свідомість у вигляді
емоції. Аналогічно – у соціальній системі значення є розходженням між
комунікацією в межах системи і шумовими перешкодами ззовні.

Психічні і соціальні системи розвивалися спільно. Кожна з них виступала
необхідним зовнішнім середовищем для іншої. Елементами психічної системи
значень стають концептуальні уявлення; елементами соціальної системи
значень — комунікації. Було б неправильно думати, що значення в
психічній системі важливіше за значення в системі соціальній, оскільки
обидві вони автопоезійні, породжують власні значення з власних процесів.
У психічній системі значення пов’язане із свідомістю, тоді як у
соціальній – з комунікацією. Значення в соціальній системі не можна
приписувати індивідуальному наміру, воно не є і властивістю окремих
елементів соціальної системи. Воно відноситься до вибору з ряду
елементів.

Було б доцільно зробити уточнення в плані розуміння єдності психічної та
соціальної системи в руслі концепції психофракталу як метасмислу.
Фрактал передбачає не розмежування психічного і соціального, а навпаки –
визнання єдності соціальної системи з індивідною психікою: якщо
соціальна система виступає макроізоморфом індивіда з його свідомістю, то
індивід є мікроізоморфом соціальної системи, проекцією соціальної
системи на психічну систему.

Соціальна система, заснована на комунікації, створює соціальні
структури, щоб розв’язати проблему, яку Н. Луман називає проблемою
подвійної можливості. Подвійна можливість пов’язана з тим, що стосовно
кожного повідомлення має враховуватись те, як воно приймається. Однак ми
також знаємо, що спосіб одержання залежатиме від оцінки відправника
одержувачем. Це утворить замкнене коло: одержувач залежить від
відправника, а відправник – від одержувача. Наприклад, в міжкультурних
комунікаціях повідомлення, адресовані в переговорній практиці одним
суб’єктом іншому, сприйматимуться залежно від того, які етностереотипи
існують щодо країни Б у жителя країни А. Припустимо, американці вважають
німців пихатими і зарозумілими, а тому ці очікування визначатимуть
тенденційність їх інтерпретації будь-яких ініціатив німців у сфері
зовнішньої політики. Отже, чим менше нам відомо про очікування одне
одного, тим серйознішою є проблема подвійної можливості.

Завдяки соціальним структурам ми майже завжди достатньо знаємо про
очікування інших. У наведеному прикладі учасниками міжкультурної
комунікації виступають німець і американець. Ґрунтуючись лише на цій
інформації, ми очікуємо на відносини, що відповідають інституційним
правилам і традиціям. У нас будуть інші очікування, якщо будемо знати їх
стать, національність, вік тощо. В силу цих очікувань, для інтерпретації
людського спілкування з’являються норми і рольові очікування. Люди або
відповідають їм, або ні. Якщо знайдемо приклади, які не відповідають
нашим очікуванням, то наші очікування можуть змінитися. Але суспільство
не може обійтися без цих очікувань через проблему подвійної можливості.

Оскільки кожен з нас має різний набір норм, стає необхідною комунікація,
а оскільки у сфері комунікації існує проблема подвійної можливості, то
ми розробляємо набір норм. Це показує нам функціонування суспільства як
автопоезійної системи: структура (ролі, інституційні та традиційні
норми) суспільства породжує елементи (комунікацію) суспільства, і ці
елементи створюють структуру. Таким чином, система, як у всіх системах,
що самовідтворюються, утворить свої власні елементи.

Через подвійну можливість будь-яка задана комунікація неймовірна.
По-перше, неймовірно, що в нас може з’явитися щось, що ми захочемо
повідомити конкретній людині. По-друге, тому що повідомлення можна
передавати різними способами, неймовірно, що ми оберемо для нього якийсь
конкретний спосіб. По-третє, неймовірно, що людина, до якої ми
звертаємося, зрозуміє нас правильно. Соціальні структури з’явилися, щоб
зробити неймовірну комунікацію ймовірнішою.

Вважаючи комунікацію механізмом утворення інтерсуб’єктного смислу, є
підстави припустити, що комунікації між різними соціумами (соціальними
системами) утруднені за рахунок різних кодів, які складаються в рамках
різних фракталів. Скажімо, коди раціонального суспільства (Німеччина)
будуть малозрозумілими для кодів емоційного суспільства (країни
Латинської Америки): це стосуватиметься як економічної системи, так і
політики та культурних орієнтацій.

„Неймовірності”, які ми розглядали, стосуються тільки взаємодій, однак
суспільство — це щось більше, ніж просто сукупність незалежних
взаємодій. Взаємодії тривають рівно стільки, скільки присутні люди, що
беруть участь у них. Але, з погляду суспільства, взаємодії є епізодами
безупинних соціальних процесів. Кожна соціальна система стикається з
проблемою: вона припинить існування, якщо немає гарантії майбутньої
комунікації, тобто якщо немає можливості поєднати попередні комунікації
з майбутніми. Щоб уникнути руйнування комунікації, мають бути розроблені
структури, що дозволяють більш ранні комунікації зв’язати з наступними.
Вибір, вироблений в одній комунікації, обмежений вибором, що
здійснювався в попередніх, і дійсна комунікація також обмежує майбутні.
Це ще один спосіб подолання „неймовірностей” процесу комунікації та їх
перетворень соціальною системою в „імовірності”. Саме ця необхідність
перебороти подвійну можливість і зробити неймовірну комунікацію
ймовірнішою регулює еволюцію соціальних систем.

Представники теорії мереж наполягають на тому, що їхній підхід
відрізняється від соціологічних, названих Р. Бертом „атомістичним” і
„нормативним”. Ці напрямки вивчають прийняття діючими суб’єктами рішень
ізольовано від інших акторів. Інакше кажучи, вони розглядають „особисті
характеристики” суб’єктів. Атомістичні підходи не приймаються, бо
зосереджені на дрібних елементах і не враховують відносин, що
складаються між акторами. Згідно з Б. Уелменом, „краще залишити завдання
пояснення індивідуальних мотивів психологам” [6, с. 163]. Це має на
увазі заперечення ряду соціологічних теорій, що так чи інакше вивчають
мотиви.

Звичайно, дослідження мотивів як загально- та соціально-психологічного
феномена слід віддати на відкуп психологам. З іншого боку, можна не
погодитися з Б. Уелменом, що соціоструктурні компоненти соціальної
системи не впливають на мотивацію як таку, оскільки не самі мотиви, а їх
диспозиції формуються вже на інтеріндивідному рівні, не зачіпаючи при
цьому специфікацій часткових мотивів конкретних індивідів.

На думку адептів теорії мереж, нормативні підходи сфокусовані на
культурі і процесі соціалізації, завдяки чому забезпечується спільність
норм і цінностей. Згідно з цим підходом, що заперечується, людей
поєднують загальні ідеї. Мережні теоретики, не приймаючи і це положення,
твердять, що варто вивчати об’єктивну модель зв’язків, що поєднують
членів суспільства. „Аналітики мереж прагнуть вивчати упорядкований
характер поведінки людей і спільнот, а не регулярний порядок переконань
про те, як їм слід поводитися. Отже, вони прагнуть уникнути нормативних
пояснень соціальної поведінки. Вони відкидають будь-які положення, що
трактують соціальний процес як суму персональних характеристик
індивідуальних акторів і інтерналізованих норм як таких, що не є
структурними” [7, с. 162].

В концепції цього дослідження структурний підхід реалізується завдяки
аналізу відносин інформаційного обміну як між соціальною системою і
середовищем, так і в межах соціальної системи. Адже ординалізація
відносин інформаційного обміну відбувається за рахунок приведення
соціальних мереж у відповідність з центроверсією соціальної системи, що
означає на практиці досягнення інформаційного балансу між соціальними
інституціями та макросмисловими метапрограмами (в межах соціальної
системи) та створення фільтрів резистенції – відповідних механізмів
захисту її макроідентичності (в контактному зовнішньому середовищі).

Підкресливши категоричне несприйняття окремих ідей, теоретики мережевого
підходу не менш ясно вказують на принципи, які вони захищають, і на
предмети аналізу, у тому числі й головний – соціальні відносини, чи
об’єктивну модель зв’язків, що поєднують членів (індивідуальних і
колективних) суспільства. Б. Уелмен так формулює цю позицію:
„Прихильники теорії мереж відштовхуються від простого, але значного
посилання, що найпершою справою соціологів повинне бути вивчення
соціальної структури… Найбезпосередніший спосіб дослідження соціальної
структури полягає в тому, щоб проаналізувати моделі зв’язків, які
поєднують членів суспільства. Аналітики мереж вишукують за складною
структурою соціальних систем глибинну – впорядковані мережеві моделі…
Діючі суб’єкти і їхня поведінка розглядаються з урахуванням обмежень, що
на них накладають ці структури. Отже, акцент тут робиться не на вільно
діючих суб’єктах, а на структурних обмеженнях” [8, с. 156 – 157].

Однією з прикметних рис теорії мереж є те, що вона розглядає широке коло
структур – від мікро- до макрорівня. Згідно з нею, в якості акторів
можуть виступати люди і суспільства. Зв’язки виникають як на глобальному
соціально-структурному рівні, так і на мікрорівні. М. Грановеттер описує
такі мікрорівневі зв’язки як дію, „вписану” в „конкретні особисті
відносини і структури (чи „мережі”) таких відносин” [9, с. 490]. Але
фундаментальна ідея в кожному випадку залишається однією: будь-який
актор (індивідуальний чи колективний) може мати різний доступ до цінних
ресурсів (добробуту, влади, інформації). Як наслідок, структуровані
системи стратифіковані, одні їх елементи залежать від інших.

Мабуть, одна з головних тенденцій розвитку мережевого аналізу — його
зсув від розгляду соціальних груп і соціальних категорій до дослідження
зв’язків між діючими суб’єктами, не „в достатній мірі зв’язаними між
собою чи сплетеними, щоб іменуватися групами” [10, с. 169]. Ілюструє цю
тезу, зокрема, праця М. Грановеттера „Сила слабких зв’язків” (1973)
[10]. Дослідник розрізняє „сильні зв’язки” — наприклад, між суб’єктами і
їх близькими друзями, та „слабкі зв’язки” — наприклад, з просто
знайомими. Соціологи досліджують, як правило, перше явище – соціальні
групи. Вони вважають їх значимими і не вбачають у слабких зв’язках
якогось помітного соціологічного значення. Однак М. Грановеттер показав,
що останні можуть відігравати значну роль. Наприклад, слабкі зв’язки між
двома діючими суб’єктами стають часом мостом між двома групами,
внутрішні зв’язки в яких сильні. Без цього доповнення дві групи
виявилися б абсолютно ізольованими одна від одної. А ізоляція, у свою
чергу, призводить до більшого подрібнення соціальної системи. Індивід,
що не має слабких зв’язків, виявився б відокремленим, перебуваючи лише в
одній групі, де є сильний взаємозв’язок, і не володів би інформацією про
те, що відбувається в інших групах. Так само, як і про все суспільство.
Отже, слабкі зв’язки запобігають ізоляції та забезпечують індивідам
кращу інтеграцію в суспільстві. М. Грановеттер, однак, уточнює, що
„сильні зв’язки також мають цінність” [11, с. 209]. Вони, зокрема,
посилюють мотивацію допомоги один одному, готовність іти назустріч.

Теорія мереж є відносно новою і ще недосить розробленою. Як зауважує Р.
Берт, нині існує аморфна сукупність підходів, іменована „мережевим
аналізом”. Однак цей підхід розвивається, про що свідчить ряд статей і
книг, а також те, що вже започатковано спеціалізований журнал
(„Соціальні мережі”).

Висновки:

1. Вводячи дослідження проблеми смислопродукування в русло
парадигмальної специфікації, можна вважати цілком слушною думку
представника символічного інтеракціонізму Т. Уїлсона, який обґрунтував
позицію співвідношення особистого та соціонормативного
смислопродукування співіснуванням в історії соціології двох парадигм:
нормативної та інтерпретативної.

2. В рамках нормативної парадигми смислопродукування розглядається як
механізм соціальної системи, обумовлений існуванням надособових патернів
(символів, значень та цінностей), що лише відтворюються як примусові
соціальні факти і підлягають інтеріоризації індивідом. Такої думки
дотримувався, зокрема, Т. Парсонс. Він виводив смислопродукування із
системи колективних символів, наперед заданих індивідній інтеракції.

3. Другим способом розуміння механізмів смислопродукування є
інтерпретативна парадигма, в якій культурно значущі символи щоразу
піддаються варіативному перебору індивідами, що привносять особисту
оцінку ситуації.

4. З точки зору теоретичного визначення смислопродукування як
самостійного феномена породження соціальною системою та індивідом
атракторів цінностей, символів, норм, ідеалів, важливо конкретизувати
два моменти. По-перше, хто вважається первинним суб’єктом (джерелом)
смислопродукування (що розглядатиметься надалі як пріоритування певної
частини символічної реальності суспільства) – індивід чи соціальна
система? І, по-друге, як, у якому режимі – рецептивному чи
конструктивному – здійснюється вибір вже пріоритованих в якості
атракторів цінностей, символів, норм, ідеалів відповідними агентами
соціального простору?

5. Нормативна парадигма стосуватиметься двох субваріантів дослідження
смислопродукування: нормативно-макросоціологічного та
нормативно-мікросоціологічного. У свою чергу це стосуватиметься й
інтерпретативної парадигми, в якій виокремлюватимуться
інтерпретативно-макросоціологічний та інтерпретативно-мікросоціологічний
субваріанти.

6. Смислопродукування в нормативно-макросоціологічному варіанті
розглядається крізь призму існування соціальної тотальності як системи
соціальних фактів (Е. Дюркгейм), колективно-структурованих символів (Т.
Парсонс), суспільно-економічних формацій з детермінуючим впливом
виробничих відносин на надбудову з її смислопродукуючими механізмами –
ідеологією, релігією, мистецтвом, філософією (К. Маркс), полезалежних
практик (П. Бурд’є), автопоейзису (Н. Луман), еквівалентних соціальних
мереж (Р. Берт).

7. Проблема смислопродукування в нормативно-мікросоціологічному
субваріанті представлена соціальною драматургією І. Гофмана, соціологією
комунікативної дії Ю. Габермаса та низкою інших концепцій. Механізми
смислопродукування та відповідні їм образи аналізуються тут як
типізації, що підлягають вибору індивідом. Виходить, що індивід може
обирати соціально-типізований сценарій смислопродукування, але має
досягати інтеграції власної ініціативи та патерну соціальної дії, тобто
компромісу між власною смислопродукуючою активністю та
соціально-легітимним сценарієм її реалізації. Первинним щодо вибору є
пріоритування певної частини символічної реальності соціальною системою,
тоді як пріоритування вже пріоритованого індивідом є вторинним явищем.

8. Інтерпретативно-макросоціологічний субваріант акцентується на
конструюючій активності щодо створення типізацій соціального світу, що
існує як універсум самоочевидностей, які забезпечують інтерсуб’єктну
інтеграцію різних агентів із суперечливо-альтернативними патернами
смислотворення. Стабільність останнього залежить вже від того, чи
ставляться під сумнів певні рутинізовані сценарії соціальної практики.
Тобто, визнають їх легітимність індивіди і соціальні групи чи не
визнають.

9. Інтерпретативно-мікросоціологічний субваріант передбачає включення
смислотоворення у мікроконтекст, де значущою стає „практика тлумачення”
та „рефлексивна пояснюваність” смислу для учасників мікроситуації.
Значеннєвий вибір у рамках соціальної метапрограми є синонімічним
визнанню особливого соціального шляху, специфікованого у відповідних
варіантах етнополітики, наріжним каменем якої є ідеологічний метаобраз
суспільства. Так, країни Азії вибудовують систему значень як
лінгвістичних монокодів, розрахованих на рецепцію і соціальну трансмісію
за принципом „Чуже – своє”; країни Західної Європи віддають перевагу
духовно-ідеологічним значенням, акумульованим у вигляді стилізованих
варіацій політики, мистецтва, права; США і країни англосаксонської
субцивілізації тяжіють до кодів-значень адаптивного виміру
(техно-математична символіка генералізованих мереж і економічних
показників).

10. Спроба концептуалізації фракталів як смислопродукуючих чинників
функціонування та розвитку соціальних систем, генералізованої
детермінанти смислотворення, що виявляє себе як на мікро- , так і на
макрорівнях існування соціальної системи. Вперше в науковій літературі з
теорії соціології здійснюється побудова системної моделі розгортання
процесів смислопродукування в рамках соціальних систем східного,
західного, англо-американського та візантійсько-слов’янського
походження.

11. Можна сказати, що базові відношення смислопродукування в соціальних
системах утворюють фокус макросмислових значень соціуму, з якого
народжується і формується реальна інституційна єдність організаційних
структур і легітимізованих ідей, з якого починається символічне
розгортання смислу певних організаційних структур, головних норм
соціальної взаємодії (дисципліни) і способів підтримання соціального
порядку. Ці фокуси є головним детермінуючим механізмом формування
базових інституційних систем-центрів – політичних, юридичних,
економічних, комунікативних, ритуальних тощо. Саме в цих центрах
сходяться коаліції з метою утворення і закріплення основних норм
соціального життя. Центри народжують інституційні ареали або символи,
метою яких є активізація всього населення до участі саме в такому
соціальному порядку.

Література:

Parsons, Talcott. The Social System. Glencoe, Ill.: Free Press, 1951.

Абельс Х. Интеракция, идентификация, презентация. / Пер. с нем. Н. А.
Головина и В. В. Козловського. Издательство „Алетейя” (СПб.), 1999.- 272
с.

Goffman, Erving. Presentation of Self in Everyday Life. Garden City,
N.Y: Anchor, 1951.

Garfinkel, Harold. Respecification: Evidence for Locally Produced,
Naturally Accountable Phenomena of Order, Logic, Reason, Meaning,
Method, Etc / in and as of the Essential Haecceity of Immortal Ordinary
Society (I): „An Announcement of Studies”. In G. Button (ed.),
Ethnometodology and the Human Sciences. Cambridge University Press,
1991.

Luhmann N. Soziale Systeme. Grundreiner allgemeinen Theorie. Frankfurt
am Main: Suhrkamp, 1984.

Wellman, Barry. „Network Analysis: Some Basic Principles” . In R.
Collins (ed.). Sociological Theory. San-Francisco: Jossey Bass, 1983.

Granovetter, Mark. „The Strenght of Weak Ties”. American Journal of
Sociology 78:1360 — 1380. 1973.

Романенко Ю. Історико- та теоретико-соціологічні засади дослідження
проблеми смислопродукування // Соціальна психологія. — 2004. — № 6 (8).
— C.106-123

www.politik.org.ua

Похожие записи