Рефрет на тему:

Історична соціологія та соціальна психологія: можливості
міждисциплінарних досліджень

Інтенсифікація розвитку гуманітарних наук, що закономірно відбувається
у постмодерному суспільстві, стимулює зростання потреби в налагодженні
міждисциплінарних зв’язків. З просуванням суспільства шляхом
трансформації ця загальна тенденція все чіткіше відображається в
проблемі теоретичної рефлексії зв’язків між історичною соціологією як
соціологічною дисципліною, пов’язаною з використанням історичного методу
в соціології, та соціальною психологією. Головним змістом цієї
актуальної проблематики стає пошук нових теоретичних, методологічних та
концептуальних підходів до реалізації різних завдань
соціально-історичного аналізу.

Прикладне значення міждисциплінарної практики розкривається в об’єктивно
зростаючій суспільній потребі та релевантності соціально-психологічних
підходів, системних і компаративістських історико-соціологічних
дослідницьких практик. Відтак, з’являється реальний шанс спростувати
традиційне уявлення про те, що історія нічому не вчить.

Загалом налагодження діалогу з теоретичних та методологічних питань між
істориками, соціологами і психологами відбувається досить складно й
суперечливо. Серед причин можна назвати традиціоналізм, зашореність
проблемами власної наукової дисципліни, переконання в неможливості
погодження термінологічного і понятійного апарату різних соціальних
наук. Проте ці проблеми, властиві для будь-яких міждисциплінарних
досліджень, лише стимулюють зацікавлення багатьох вчених у вибудовуванні
спільних проблемно-концептуальних зв’язків між гуманітарними науками.
Адже на початку ХХІ століття поширюється переконання в потребі
інтенсифікації вироблення „спільної мови” для діалогу між представниками
різних соціальних наук.

Звичайно, ця потреба частково усвідомлювалась і раніше. Так, один із
засновників французької історичної „школи Анналів” М. Блок наголошував,
що предмет історії – це свідомість людей [6, c. 86]. Отже, з точки зору
нової соціальної історії, ключовим питанням є тлумачення мотивів
людської поведінки минулих часів. Це завдання методологічно надзвичайно
складне. Його вирішити неможливо без використання відповідних підходів
інших соціальних наук.

Слід зазначити, що міждисциплінарні зв’язки між соціологією та
психологією є традиційними й плідними. Зокрема, італійський соціолог В.
Парето визначав психологізм у соціології як школу „другого позитивізму”.
Він вважав головним соціальним феноменом емоційну сферу людської
діяльності, важливе значення для якої мають культурно-історичні фактори.
Сучасний французький психолог С. Московічі також наголошує, що соціальне
і психологічне можна відокремити лише досить умовно. А німецький
соціолог Т. Адорно називав соціологію наукою про саморефлексію
суспільства.

Окремим напрямом соціологічних студій є біхевіористський підхід,
найбільш „тісно” пов’язаний з соціально-психологічними прикладними
дослідженнями. Так, американський соціолог Г. Хоманс зробив суттєвий
методологічний вклад у формування сучасних міждисциплінарних зв’язків
між соціологією та соціальною психологією. Це стосується, зокрема,
тлумачення психологічних механізмів вибору суспільних ціннісних
орієнтацій різними соціальними групами [1, c. 30]. Найбільш плідною
ідеєю біхевіоризму для соціальної історії є теорія Дж. Міда про
рекурсивну взаємозалежність між соціальним оточенням, індивідуальною і
колективною поведінкою. Він назвав свої погляди „соціальним
біхевіоризмом”. Водночас один із сучасних класиків біхевіоризму Б.
Скіннер дотримується точки зору щодо незмінності природи людини та
неможливості її удосконалення, заперечуючи цим ідею можливості
історичної зміни типів і форм людської поведінки [10, c. 43 — 46]. При
цьому ключовим завданням соціальної психології в її біхевіористській
інтерпретації стає оволодіння методами управління поведінкою людей за
допомогою спеціально підібраних підкріплюючих стимулів. Історія різних
авторитарних і диктаторських режимів дає чимало інформації для роздумів
щодо цього, але залишимо їх за межами нашої статті.

Значної уваги психологічним феноменам соціального надавав класик
інтегральної соціології П. Сорокін, який, зокрема, дослідив зміни
людської поведінки в революційні епохи [25].

Проблеми соціальної психології мають суттєве значення і для історичної
науки. Наявна історіографія публікацій, присвячених проблемі зв’язків
між історичними та соціально-психологічними дослідженнями, стосується
кількох тематичних напрямів. Назвемо, зокрема, такі: психологічні
портрети історичних діячів, аналіз соціально-психологічних засад
історичного розвитку різних проявів культури, висвітлення історичних
аспектів становлення етнічної та національної психології, узагальнення
особливостей масової поведінки та впливу на соціально-історичні процеси
психологічних факторів.

Найчастіше можемо спостерігати, як у працях істориків психологія
переймається лише раціональною свідомістю. Хоча саме ірраціональні
мотиви досить часто вирішально впливають на прийняття найважливіших
рішень. Тому, принаймні, самовпевненістю буде намагання зрозуміти
історичних діячів, не знаючи справжніх мотивів їхніх дій. Розв’язати цю
проблему допомагають історико-психологічні портрети. Традиція їх
створення бере початок від часів Плутарха, з його порівняльних
біографій. На початку ХХ століття соціально-психологічні портрети були
досить поширеними в історичній літературі. Наприклад, відомою стала
галерея психологічних портретів Марії Антуанетти, Марії Стюарт, Ф.
Магеллана та інших, створена С. Цвейгом.

У парадигмі історичної психології психологічні портрети плідно й
майстерно опрацьовує чеський психіатр І. Лесни. Він подав, зокрема, у
двох томах історико-психологічні портрети відомих діячів античної та
середньовічної європейської історії – римських імператорів Цезаря,
Калігули, Клавдія, Доміціана, середньовічних королів Філіпа ІV
Красивого, деяких представників династії Габсбургів, Вільгельма ІІ,
Жанни д’Арк, Наполеона Бонапарта, деяких інших історичних постатей [17].

Що стосується, так би мовити, неврологічного підходу до біографій
історичних діячів, то слід зазначити, що, досліджуючи девіації людської
поведінки, можна втратити об’єктивні критерії для спроможності
розуміння, якою має бути поведінка людини зі здоровою психікою. Так, у
М. Фуко об’єктом досліджень є девіантна поведінка великих соціальних
суб’єктів у формі хвороб, втрати розуму тощо.

Ще один вид психологічних портретів історичних діячів репрезентований
фрейдистським напрямом у психології [28]. Його започаткував 1937 року
сам З. Фрейд психоаналітичною біографію американського президента В.
Вільсона. Цю традицію в межах гуманістичного психоаналізу розвинув Е.
Фромм, який написав психоаналітичну біографію А. Гітлера. Проте, як
слушно зазначав М. Блок, жоден психоаналітик, мабуть, не копирсався так
у своїй свідомості, як західноєвропейські монахи Х — ХІ століть.

Зрештою, в демократичному суспільстві людей понад усе хвилює питання, чи
приймають державні діячі важливі рішення в стані здорового глузду. Пошук
відповіді може відбуватися, зокрема, і завдяки розвиткові
психоаналітичної традиції історичних і сучасних біографій.

Аналіз соціально-історичних засад різних проявів культури є найбільш
плідним полем взаємодії між соціологами, істориками і психологами.
Суттєвим у цьому контексті є вклад французької історичної „школи
Анналів”, починаючи від М. Блока і Л. Февра. Зокрема, М. Блок у праці
„Королі-чудотворці” показав роль уявлень у політичному житті та їх
формування в надрах соціальних груп [8, c. 195; 27]. Помітний вклад у
дослідження історико-психологічних аспектів, зокрема, народної творчості
середньовіччя зробив М. Бахтін. Започаткований ним напрям
культурно-історичної психології досить плідно розвивається [12; 20; 31].

Окремий напрям становлять дослідження, виконані в парадигмі
психоісторії. Зокрема, Л. де Моз розглядає психологію історії як науку,
предметом якої є аналіз мотивацій історичної поведінки. Крім того,
значну увагу цей дослідник приділяє історико-психологічним аспектам
розвитку системи освіти, оскільки від ступеня прогресивності та
інноваційності розвитку навчально-виховного процесу залежить, зрештою,
соціально-історичний прогрес. Згідно з психоісторичною моделлю та
психогенетичною теорією історії іманентна ментальна діяльність через
безсвідоме визначає соціальні процеси та культурну активність людської
діяльності [20].

В історіографії зв’язків між історією та соціальною психологією
виокремлюється проблематика історичної психології етносів і націй.
„Психологію народів” як таку започаткували 1860 року М. Лацарус і Х.
Штейнталь. На початку ХХ століття їхні ідеї розвинув В. Вундт. Зараз
виокремлюються компаративні та культурологічні напрями досліджень
етнопсихології, генезису розвитку соціальних конфліктів у різних
національних середовищах [2; 14; 18]. Л. де Моз певну увагу присвячує
емоційному життю націй, їх груповим фантазіям. Деякі групові фантазії є
макросоціальними за своїми масштабами, що дає можливість встановити
взаємозв’язок між ними й тривалими фазами розгортання соціальних циклів
історії.

Етнопсихологія як міждисциплінарна наука вивчає етнічні особливості
психіки людей, національний характер, закономірності формування та
функції національної самосвідомості, розвиток етнічних стереотипів, які
сприяють розвиткові міжетнічних конфліктів [5; 7; 13; 21].

Історична психологія (або соціогенез) досліджує походження, розвиток
вищих психічних функцій особи, міжетнічних стосунків, різниця між якими,
зокрема, обумовлюється особливостями соціалізації в різних культурах і
цивілізаціях [32]. В межах марксистсько орієнтованої психології
соціогенез трактується як процес, обумовлений трудовою діяльністю
(„палеопсихологія” Б. Поршнєва) [22; 23].

Наступний напрям соціально-психологічних історичних досліджень
представлений історією ментальностей. Окрема увага у цьому контексті
надається культурно-історичним дослідженням народної творчості.

Прислів’я як народна мудрість по суті є скарбницею архетипів історії
ментального життя певного народу. Цей напрям історичних
соціально-психологічних досліджень репрезентований історичною семіотикою
і психолінгвістикою. Так, з точки зору історичної семантики, поява
нового слова вже засвідчує усвідомлення певного соціального явища. Адже
в галузі соціальних інститутів хаос у семантиці є свідченням безпорядку
в соціальній реальності.

На теоретичній і концептуальній базі історії ментальності розвивається
соціологія емоцій. Теоретик цього історико-соціологічного напряму П.
Стірнс наголошує на її відмінності від психоісторії, адже соціологія
емоцій досліджує емоційні прояви ментальності як соціально-емоційний
процес [29, c. 91]. Слід зазначити, що останнім часом у середовищі
вітчизняних істориків посилився інтерес до ментальної історії. У цьому
контексті, зокрема, досліджується розвиток ідей та уявлень в козацькій
Україні ХVІ — ХVІІ століть та психологічні мотиви дій вітчизняних
історичних діячів того періоду [24; 33].

З іншого боку, в літературі можемо зустріти скептичне ставлення до
історії ментальності. Аргументи приблизно такі: дійові особи 500 –
600-річної давнини вже померли, їх культурний світ зник, тому ми не
можемо хоч більш-менш точно знати, що вони думали. Але навіть з цієї
критичної точки зору феномен соціальної поведінки різних суб’єктів
історичного процесу становить особливий інтерес.

Окремою небезпекою в цьому контексті є спроба перенесення світовідчуття
сучасної людини на мотиви дій, настановлення та поведінку людей далеких
історичних епох. У зв’язку з цією досить поширеною тенденцією М. Блок
зазначав, що „аби проникнути в чужу свідомість, відділену від нас низкою
поколінь, треба майже повністю відмовитись від свого „я”, натомість, аби
приписати цій свідомості власні риси, досить залишатись самим собою” [6,
c. 80].

Інший напрям історико-психологічних досліджень стосується філософського
соціально-психологічного аналізу процесу взаємодії між владою і
соціумом. По суті, засновником цього напряму можна вважати Аристотеля,
який розглянув соціально-психологічні передумови зміни циклів форм
правління від демократії, олігархії, аристократії, тиранії до
охлократії. Подальший розвиток досліджень, пов’язаних із з’ясуванням
історичних аспектів політичної психології, дає підстави назвати кількох
вчених. Зокрема, Х. Ортега-і-Гасет у праці „Бунт мас” порушив питання
нової ролі, яку за доби політичного модерну відіграють великі соціальні
маси в процесі організації влади. Доба панування мас, на думку цього
філософа, є однією з передумов формування соціальної бази підтримки
авторитарної влади, яка начебто прагне захищати „бунтівні маси” від
самих себе шляхом жорсткого соціального контролю. Німецький соціальний
філософ Е. Канетті у праці „Маса і влада” детально розглядає історичні
аспекти типологізації мас, соціально-психологічних механізмів їх
самоорганізації, впливу мас на природу та ієрархію влади, методи її
функціонування, панування і перевтілення [11].

Історичні аспекти розглядаються також і в контексті політичної
психології. До Другої світової війни, наприклад, вважалося, що
колективна психологія майже не піддається експерименту. Однак
заглиблення у механізми соціальної психології дало можливість
маніпулювати масовою свідомістю за допомогою тих же політичних
технологій. У контексті історичної соціології для політичної психології
відкривається можливість не лише констатувати маніпуляцію свідомістю, а
й розкривати її мотиви, адже свідома брехня це теж своєрідне свідчення.

Крім вище згаданих напрямів взаємозв’язків між історією, соціологією і
соціальною психологією доречно назвати ще й феномени масової психології
в контексті універсальної історії. Зокрема, в тісному взаємозв’язку з
природними процесами розглядав соціальну психологію О. Чижевський, який
дослідив зв’язок між проявами соціальної агресії, хвороб тощо і
активністю Сонця [30]. Водночас, говорячи про природний, космічний
фактор, слід пам’ятати, що масова психологія виражає соціально
детерміновану поведінку людей. Адже не лише буття визначає свідомість, а
й навпаки – свідомість спроможна змінювати реалії буття. Тому вплив тієї
ж сонячної активності на соціально-політичні процеси залежить від
існування відповідних передумов суто соціально-історичного характеру.

Нарешті, завершимо наш короткий огляд напрямів історико-психологічних
досліджень феноменологічною теорією в історичній соціальній психології,
яка пов’язана, зокрема, з важливими методологічними питаннями. Відомо,
що, на відміну від соціолога, історик не може провести натуральний
експеримент, але він все ж може провести експеримент з аналізу
історичних джерел та інформації. Адже, розглядаючи історичні свідчення,
історик має пам’ятати, що все побачене принаймні на половину складається
з почутого від інших. У зв’язку з цим „школа Анналів” навіть розробила
своєрідну психологію історичних свідків. Зокрема, М. Блок наголошує, що
ніхто, навіть безпосередній свідок, не може схопити надто багато деталей
подій. Причому, найменш достовірними є свідчення щодо недавніх подій. У
зв’язку з цим вчений зазначав, що „у нас немає іншої машини часу, ніж
та, що працює в нашому мозку на сировині, наданій минулими поколіннями”
[6, c. 34].

Безпосередньо проблематика історії та психології пов’язана через
проблему збереження історичної пам’яті. Зокрема, В. Єгоров пропонує такі
методологічні підходи до дослідження феномена історичної пам’яті: слід
враховувати, що вона завжди свідомо звернена в минуле з його позитивним
і негативним змістом. Вибірковість свідомості визначається, зрештою,
ціннісною сферою культури. Інтерпретація фактів має пов’язуватися з
проблемою альтернатив в історії. Якість і глибина історичної пам’яті
корелюються з якістю усвідомлення історичних альтернатив. Зміна
історіографічних парадигм, яка впливає на історичну пам’ять,
відбувається, коли синхронізуються внутрішні процеси розвитку історичної
науки та зміна культурних цінностей. Історична пам’ять також пов’язана з
толерантними відносинами між різними поколіннями та з
причинно-наслідковими зв’язками в історії. Вплив на історичну пам’ять,
або склероз, залежить від ступеня активності історичної пропаганди та
науковості історії. Якісні історичні знання, як правило, отримуються
через емоційно-особистісне сприйняття [9, c. 76 — 85].

Таким чином, загальною тенденцією є, на нашу думку, суттєва
психологізація міждисциплінарних соціально-історичних досліджень,
предметом яких є людина і суспільство. Особливу роль у цьому контексті
відіграє соціальна психологія, яка досліджує особливості того, що люди
думають одне про одного, як вони впливають одне на одного, як ставляться
одне до одного [19, c. 29].

Серед найважливіших проблемних напрямів історичних
соціально-психологічних досліджень назвемо такі: аналіз передумов
цивілізаційних відмінностей індивідуалізації, формування „Я-концепції”
[15; 26], розвитку соціальних переконань як ціннісних орієнтацій у
контексті поступового розвитку соціального самопізнання певних
суб’єктів, висвітлення різних історично обумовлених форм і типів
поведінки певних соціальних суб’єктів, аналіз соціально-психологічних
механізмів конформізму, конфліктності та агресії. Суттєвий інтерес також
становлять проблеми компаративістики різних цивілізаційних стратегій
врегулювання певних типів соціальних конфліктів.

Отже, загалом історіографія теми нашої статті стосується загальних
питань аналізу зв’язків між історією і психологією та між конкретними
галузями історії та соціальною психологією. Все вище наведене свідчить,
що найбільш потужним є психоаналітичний вплив на соціально-історичні
дослідження, а також вивчення ментальностей різних народів у історичному
контексті.

Водночас потреба пошуку теорій і методів, які були би більш адекватними
системній складності питання взаємовпливів психології та історії,
тлумачення психологічних мотивів діяльності історичних персонажів,
масових соціальних суб’єктів та соціальних інститутів спонукає до спроби
запропонувати нові концептуальні підходи до соціально-психологічних
аспектів аналізу в контексті історичної соціології.

Головною метою нашої статі є показ деяких можливостей застосування
історико-циклічних підходів до соціальної психології історії. У цьому
зв’язку, зокрема, зупинимось на постановці проблеми кореляції між
феноменами циклічності соціально-психологічних процесів і циклами
соціальної, політичної, ментальної та інших напрямів історичних
досліджень.

Підхід до означеної проблематики відкривається, насамперед, через
психологічні особливості сприйняття часу. Структура психології часу
складається з усвідомлення одночасності, послідовності діяльності,
тривалості, швидкості перебігу подій життя, їх координатної розміреності
в сучасному, минулому чи майбутньому, переживання спресованості,
розірваності, обмеженості або безперервності часу, усвідомлення етапів
вікового життя. Проблемним є сприйняття зворотності часу, його
нелінійності. Це питання традиційно розглядається в межах
причинно-наслідкової концепції. Водночас у парадигмі циклічного розвитку
історії проблема детермінант соціально-історичного розвитку
ускладнюється, адже за цієї теорії вступають в дію вже не лише „прямі”
залежності між подіями, а й опосередковані залежності між стадіями
циклів у розвитку певного соціуму.

У зв’язку з цим звернемо увагу на появу публікацій, присвячених новій
парадигмі міждисциплінарного синтезу соціальних наук [3; 4]. В цьому
контексті, зокрема, пропонується концепція універсального соціального
циклу історії.

Суспільство як суб’єкт історії і світової цивілізації у своєму розвитку
проходить великий життєвий цикл. По суті, історичний розвиток соціуму є
реалізацією епохальних циклів, кожен з яких у запропонованій моделі
складається з двох періодів. Нормативні періоди в історії суспільства
чергуються з перехідними, коли трансформуються структура соціуму та його
інститути.

Перший епохальний період – „революція” є якісною трансформацією всієї
структури суспільства. Цей процес пов’язаний з радикальною зміною
соцієтальних характеристик. „Революція” узагальнює результати розвитку
протягом всього епохального циклу і відкриває новий. Саме на цьому етапі
продукуються нові соціально-психологічні типи особистості та відповідні
соціальні практики. Відбувається руйнація традиційних механізмів
соціального контролю. Він набуває рис зовнішнього примусового контролю,
який властивий екстравертам. Такий психологічний тип активно виходить на
арену історії саме на цьому етапі. Відбуваються також радикальні зміни в
ціннісній орієнтації провідних соціально-демографічних груп. Тим самим
реально започатковується новий цикл соціально-історичного розвитку.

Наступний нормативний період епохального циклу – „інволюція” пов’язаний
із засвоєнням соціально-психологічних характеристик, набутих
суспільством у попередній період розвитку. Провідну роль починають
відігравати внутрішні соціально-психологічні механізми соціального
контролю, властиві інтровертам. Для цього етапу циклу характерні певне
згортання інтенсивності соціальних процесів, спрощення соціальної
структури, традиціоналізм. Таке суспільство фактично є „закритим”, його
соціально-психологічні механізми „фільтрують” надходження інноваційної
інформації, адаптуючи її до сталої традиції. Завдяки цьому здійснюється
соціальний контроль та підтримується соціальна стабільність,
солідарність і єдність. Домінантними стають цінності холізму, сприйняття
соціального та історичного світу як тотального Єдиного. Однак „закрита
система” зрештою є причиною наростання ступеня соціальної дезінтеграції
і хаосу.

На зміну стабільному періоду соціального розвитку приходить
трансформаційний (або „коеволюційний”), протилежний за напрямом
історичних змін щодо „революції”. Більшість соціально-психологічних
характеристик на цьому етапі перебуває в стадії флуктуаційних коливань.
Ця теза підтверджується, зокрема, багатьма прикладними соціологічними
дослідженнями, що проводяться в сучасній Україні. Спостерігається
суттєве послаблення іманентних механізмів соціального контролю, проте і
зовнішній контроль в умовах соціальної аномії втрачає свою ефективність.

У моделі універсального епохального циклу „коеволюційний етап” виконує,
по суті, роль соціально-психологічного механізму переходу від одного
нормативного стану (інволюції) до іншого (еволюції). Загалом цей перехід
реалізується в межах єдиного епохального циклу, тому в таких умовах
змінюється лише „полярність” системних якостей суспільства. Реально нові
типи соціальної поведінки не з’являються. Про період „коеволюції”, з
точки зору суб’єктивного психологічного сприйняття, можна сказати, що в
цей трансформаційний час змінюються зовнішні щодо соціальних суб’єктів
історичні умови, натомість соціально-психологічні характеристики акторів
історичного процесу, тобто особистостей, соціальних груп і класів, а
також соціальних інститутів перебувають у стані „інверсії”, тобто
зворотному щодо сталих нормативних характеристик. Саме на цьому етапі
поступово виникають передумови для розвитку нових суспільних практик, а
також для зміни ментальності різних соціальних суб’єктів.

Сама ж відповідна зміна здійснюється вже на „еволюційній” стадії
розгортання універсального епохального циклу, коли інноваційна
активність досягає великого ступеня інтенсивності, внаслідок чого
укорінюються нові соціальні практики, змінюються провідні види
історичної діяльності. Соціально-психологічна стабільність утримується
завдяки безперервності змін. Адекватною аналогією в цьому плані буде
порівняння соціального розвитку еволюційної доби з їздою на велосипеді:
їздець перебуває в „сідлі” доти, доки „крутить педалі”. Але акумулювання
психологічної „втоми”, відпрацювання стратегічних завдань цього
„еволюційного” етапу циклу розвитку поступово стимулює нагромадження
низки гострих проблем, розв’язання яких стає можливим вже після нового
революційного етапу, який відкриває якісно новий епохальний цикл.

Визначальне значення для розвитку всього зазначеного універсального
епохального циклу, на нашу думку, має духовна сфера. Саме вона
„продукує” соціально-психологічні передумови для циклічного розвитку
провідних соціально-історичних видів діяльності. На кожній фазі циклу
провідними видами діяльності, кожен з яких на певних історичних етапах
відіграє роль „першої скрипки”, є матеріальне виробництво, політика,
релігія, наука, мораль, зміна повсякденної свідомості, трансформація
соціально-психологічних механізмів контролю. Так, на „революційній”
стадії до соціально-психологічного феномена провідних видів історичної
діяльності належать зміна механізмів соціального контролю, нові
практики, які радикально впливають на повсякденну свідомість, змінюючи
мораль і релігійні традиції. Натомість на „інволюційній” стадії розвитку
циклу провідним видом історичної діяльності є матеріальне виробництво,
яке начебто покликане нагромаджувати „реальні цінності”, які потім
перерозподіляються або знищуються на наступних етапах циклу. На
„коеволюційній” стадії провідну роль відіграє політика, яка впливає на
всі інші типи суспільної діяльності. На „еволюційному” етапі циклу
відбувається інноваційне соціально-психологічне наповнення насамперед
релігії, зміна наукової картини світу, перегляд норм моралі, з’являються
нові „віртуальні” риси буденної свідомості. Соціальний динамізм та
нестабільність у зміні механізмів соціального контролю уявляються як
умови розвитку органічної (за Е. Дюркгеймом) соціальної солідарності та
стабільності.

Отже, запропонована модель універсального епохального циклу дає
можливість узгодити існуючі „протиріччя” між провідними парадигмами
соціальної психології та історії. Адже частина науковців аргументує тезу
щодо незмінності соціально-психологічної природи людини: „Змінюються
часи, а не люди”. Прихильники ж динамізму соціально-історичного розвитку
наголошують, що „люди більше схожі на свій час, ніж на своїх батьків”.
Проте в моделі універсального епохального циклу обидва ці підходи стають
адекватними для різних стадій циклу (революції – інволюції – коеволюції
– еволюції). Відповідно, використання понятійного апарату соціальної
психології дає можливість поставити точніший „діагноз” певному
історичному часу, а завдяки цьому можна вирішити теоретичну проблему
адекватної ідентифікації соцієтальних властивостей певних етапів
розгортання універсального епохального циклу.

Насамкінець звернемо увагу на перспективи соціально-історичних
досліджень у цій парадигмі. Нагальною потребою, зокрема, є розробка
міждисциплінарної епістемології для верифікації теорій психологічних
аспектів соціально-історичних досліджень. Уточнення потребує і система
критеріїв ідентифікації соціально-психологічних рис, властивих на певних
етапах розгортання епохальних циклів різним індивідам, малим і великим
соціальним групам.

Література:

1. Julius Morel und andere. Soziologische Theorie. Abris der Ansatze
ihrer Hauptvertrerter. – Munchen, 1993.

2. Андерсон Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення
націоналізму. – К., 2001.

3. Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Велика розтока
(глобальні проблеми сучасності: історико-соціологічний аналіз). – К.,
2002.

4. Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Суспільний розвиток від
Різдва Христового. – К., 2000.

5. Бандурка О. М., Друзь В. А. Етнопсихологія. – Харків, 2000.

6. Блок М. Апология истории, или Ремесло историка – М., 1987.

7. Гнатенко П. И. Национальная психология. – Донецк, 2000.

8. Гуревич Л. Я. Марк Блок и Апология истории // Марк Блок. Апология
истории, или Ремесло историка. – М., 1987. – С. 195.

9. Историческая память: преемственность и трансформация //
Социологические исследования. – 2002. – № 8.

10. История теоретической социологии. – Т. 3. – М., 1998.

11. Канетті Е. Маса і влада. – К., 2001.

12. Коул М. Культурно-историческая психология – наука будущего. – М.,
1997.

13. Крисько В. Г. Этническая психология. – М., 2002.

14. Кромм М. М. Историческая антропология. – Санкт-Петербург, 2000.

15. Лебедев Б. К. Исторические формы социальных типов личности. –
Казань, 1976.

16. Леонгард К. Акцентуированные личности. – К., 1989.

17. Лесны И. О недугах сильных мира сего. (Властители мира глазами
невролога). – Т. 1 — 2. – Прага, 1990.

18. Лурье С. В. Историческая этнология. – М., 1998.

19. Майерс Д. Социальная психология. – Санкт-Петербург, 1998.

20. Моз де Л. Психоистория. – Ростов-на-Дону, 2000.

21. Павленко В. М., Таглин С. О. Етнопсихологія. – К., 1999.

22. Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. – М., 1966.

23. Психология. Словарь. – М., 1990. – С. 377.

24. Русина О., Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. Українська історія
в таємницях і курйозах. – К., 2002.

25. Сорокін П. Соціологія революції. Зміна людської поведінки у
революційні епохи. – К., 1999.

26. Толстых А. В. Опыт конкретно-исторической психологи личности. –
Санкт-Петербург, 2000.

27. Февр Л. Бои за историю. – М., 1990.

28. Фрейд З. Тотем и табу. – М., 1998; Фрейд З. Психоанализ. Религия.
Культура. – М., 1992.

29. Черных А. И. Историческая социология на Западе (конец ХХ века) //
Социологические исследования. – 2002. – № 2.

30. Чижевский А. Л. Космический пульс жизни: Земля в объятиях Солнца. –
М., 1995.

31. Шевцов В. А. Введение в общую культурно-историческую психологию. –
Санкт-Петербург, 2000.

32. Шкуратов В. А. Историческая психология. М., 1997.

33. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей
в Україні ХVІ — ХVІІ ст. – К., 2002.

34. http://www.politik.org.ua

Похожие записи