Реферат
На тему:”Індивід, людина, особистість”
Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення
цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній,
так і в сучасній психології. Це на сам перед поняття індивіда, людини ,
особистості, індивідуальності, суб’єкта.
Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними
можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля—це „чиста
дошка”, на якій під впливом соціуму „пишуться” ознаки людяності.
Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й
мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі
оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту,
самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних,
фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних
соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити
біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини
саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують
поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.
Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки,
анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення
особистості. Індивід—це людська біологічна основа розвитку особистості у
певних соціальних умовах.
Якщо уявити, що П. Жане, неймовірне: що в наслідок якихось драматичних
подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука, техніка,
різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а
меленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй
спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за
антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі
пішов шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про
розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.
Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних
зграй. Такі діти хоч і народилися індивідами, але їхній розвиток був
деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і
не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять
вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища
та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.
У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме
як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними
їй соціально зумовленими ознаками—вищими психічними функціями,
свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та
перетворення довкілля та себе.
Особистість—це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних
якостей, що визначається залученістю людини до суспільних, культурних,
історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі
свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість
опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та
природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті
особистість—це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.
В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом
цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної діяльності й
самого себе.
Спочатку він приймає—переважно як об’єкт—різнобічні впливи з боку
дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного,
культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством
у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї,
дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і
виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які
з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи
її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе.
Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах.
Особистість зажди конкретно-історична, вона—продукт епохи, життя своєї
країни, своєї сім’ї. Вона—очевидець та учасник суспільного руху, творець
власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.
У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської
діяльності та спілкування мовою, в неї формуються вищі психічні функції,
свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного
цілеспрямованого пізнання і перетворення навколишнього соціального та
природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення,
самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання
та самонавчання. Вона вступає у „суб’єкт-суб’єктні” стосунки з іншими
людьми.
Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як
соціальна біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно
ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і
біологічних ознак—антропологічних, етнографічних, культурних та ін.
Поняття особистості тлумачиться неоднозначно—залежно від того, який
підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири
аналітичних підходи—соціально-психологічний,
індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані
багатьма психологами.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
