Реферат на тему:

Функції спілкування.

Спілкування як комунікація

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні.
Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного
знання: Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає
засобом передання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим,
що в процесі спілкування суб’єктивний світ однієї людини розкривається
для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями
та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи
свої індивідуальні особливості. Результат спілкування — налагодження
певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється
інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв’язок людей
у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи.
Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в
психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних
потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному
контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте
спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви
спілкування. М.І.Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в
спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше
півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у
зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній
дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший
дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку —
пізнавальні, ділові та особистісні.

Спілкування і діяльність

Спілкування тісно пов’язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування
виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі
певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших
людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не
тільки суб’єкт-об’єктні (людина — предмет діяльності), а й
суб’єкт-суб’єктні відносини (людина — людина). Сутність .спілкування
полягає у взаємодії суб’єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як
окремий вид діяльності. Але зв’язок спілкування й діяльності полягає
саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова
плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети
діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення.
Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні
можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У
спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й
утворюються нові зв’язки та стосунки між людьми.

УІ.4.2. Функції спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє
три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну,
регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання
та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На
першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості
людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передання
інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі
інформування, навчання та ін. Третій рівень пов’язаний із прагненням
людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок
досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, порівняння поглядів
тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки
спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й
поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес
взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній
діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються
взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну
функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоційну сферу людини.
Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері
виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й
соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжосо-бистісних
стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреєва виділяє три сторони
спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія)
та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов’язана з обміном інформацією,
проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії.
Спілкування — це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки
принаймні двох осіб, де кожна є активним суб’єктом взаємодії. Крім
обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто
аналізуються мотиви, цілі, установки об’єкта інформації (іншого
суб’єкта). В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграють
значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки
знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При
цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто
йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами.

Такий вплив випускається з уваги при інформаційному підході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи
значень усіма учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе
досягнення партнерами взаєморозуміння. Якщо немає такого загального
розуміння, можуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані
комунікативні бар’єри. Останні постають унаслідок дії пси-тологічних
факторів — різних диспозицій, установок, цін-

їісних орієнтацій людей, їх індивідуально-психологічних особ-іивостей
тощо. /

І

VI.4.4. Вербальна комунікація

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній
(словесній) формі — в процесі мовного спілкування. Його особливість
полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу
людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації.
Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, певну групу
(чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має
діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти.

У процесі спілкування мовлення виконує також інформативну функцію.
Виділяють інформацію інструментальну, що стосується безпосередньо
засобів розв’язання певного завдання, та експресивну, що торкається
оцінок, самооцінок, емоційних зв’язків між членами групи (тобто цей вид
інформації має соціально-емоційний характер). Інструментальна інформація
більше пов’язана з регуляцією власне діяльності. З допомогою
експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи.
Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежування, може
йтися скоріше про перевагу одного з цих видів, що визначається
конкретними умовами діяльності та взаємодії.

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію
певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та
емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів.
Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність
групової діяльності. Без застосування комунікативних категорій
«схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка координація спільної
діяльності.

Акт вербальної комунікації — це діалог, що складається з промовляння та
слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує
спеціальна наука — риторика, викладається спеціальна дисципліна —
ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування
велика увага приділяється вмінню слухати. Результати дослід —

жень показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато
людей. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед
зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу
замовкла» то це ще не означає, що вона слухає. Слухання — активний
процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналізуючи
інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам,
ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях
конфліктного спілкування.

У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів нас інший, ніж те, чи
зрозуміли ми його. Це деформує процес спілкування. Найкращий метод
уникнути цього — нерефлексивне слухання. Сутність його полягає у
невтручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання).

Залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися
підтримка, схвалення, розуміння з допомогою мінімальних відповідей, що
допомагають продовжити бесіду (репліки типу «так», «розумію», «це
цікаво»). Такі нейтральні слова сприяють підтримці розмови, знімають
напруження.

Нерефлексивне слухання доцільно застосовувати в таких ситуаціях.

1. Коли співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь події.
Психотерапевти застосовують цей метод на початку бесіди. Доцільно
використовувати його у співбесіді під час прийому на роботу, коли
потрібно більше дізнатися про людину, та при проведенні переговорів.

2. У напружених ситуаціях, коли співрозмовник прагне обговорити наболілі
питання, коли він відчуває себе скривдженим або вирішує важливу
проблему.

3. Коди співрозмовникові важко викладати свої проблеми.

4. Коли треба стримати емоції в бесіді з людиною, яка обіймає високу
посаду.

Нерефлексивне слухання навряд чи доцільне в ситуаціях, коли у
співрозмовника немає бажання вести розмову;

коли наше бажання слухати й зрозуміти сприймається як згода, співучасть;
коли цей метод суперечить інтересам співрозмовника й заважає йому
самовиразитися.

Інший метод —рефлексивне слухання. Він полягає в налагодженні зворотного
зв’язку із співрозмовником для того, щоб проконтролювати точність
сприймання інформації. Іноді цей метод називають «активним слуханням»,
оскільки він

передбачає активніше використання вербальної комунікації для
підтвердження розуміння інформації. Метод рефлексивного слухання
допомагає з’ясувати наше розуміння почутого для критики та уточнення.

Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спілкування у зв’язку з
обмеженнями й труднощами, що виникають у процесі спілкування. Які це
труднощі?

Йдеться насамперед про багатозначність більшості слів. Іноді важко
з’ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не
завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли.
Уточнення може призвести до зворотного результату. Іноді люди починають
розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, з якого важко
встановити конкретні наміри. Чим менше людина впевнена в собі, тим важче
їй розкрити головне. Все це свідчить про потребу в умінні слухати
рефлексивне, тобто з’ясовувати реальний зміст бесіди. Виділяється чотири
види рефлексивних відповідей, які використовуються під час бесіди:
з’ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування.

З’ясування — це звернення до співрозмовника за уточненнями. Воно
проводиться з допомогою «відкритих» і «закритих» запитань. «Закриті»
запитання вимагають відповіді типу «так» чи «ні». «Відкриті» змушують
дати розгорнуту або уточнюючу відповідь. Доцільніше користуватися
переважно «відкритими» запитаннями, тому що «закриті» переключають
співрозмовника з позиції пояснюючого на позицію власного захисту, а це
може загострити конфліктну ситуацію.

Мета перефразування — власне формулювання почутої інформації, особливо
коли інформація здається нам зрозумілою. Власне формулювання почутого
підсилює адекватність змісту бесіди.

Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника,
його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями та змістом
повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити,
але у випадках, коли співрозмовник побоюється негативної оцінки, він
може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.

Резюмування є сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція —
підбити підсумки бесіди або поєднати окремі її фрагменти в єдиний
змістовий контекст.

Розглядаючи структуру діалогового спілкування, П. Мі-цич виділяє п’ять
його стадій: початок бесіди, передання

інформації, аргументація, нейтралізація, прийняття рішень. Цим стадіям
відповідають п’ять основних принципів ведення ділових бесід: звернути
увагу співрозмовника, збудити у нього зацікавленість, детально
обгрунтувати бесіду, виявити інтереси й усунути сумніви, втілити
інтереси співрозмовника в остаточне рішення.

У бесіді ми виступаємо «посередниками» між конкретною ситуацією і певною
людиною або групою. Тому потрібно орієнтуватися як на співрозмовника,
так і на ситуацію. Ми маємо й певні цілі відносно співрозмовника:
пояснення (лекція, повідомлення), стимулювання ініціативи; формування
або підсилення певного настрою. Відповідно до цього можна виділити такі
види бесід:

професійні бесіди, коли розглядаються спеціальні проблеми без впливу на
почуття;

промови, мета яких — досягнути домовленості щодо спільних дій у процесі
інформації та аргументації. Такі промови впливають як на почуття, так і
на розум та волю. Особливим видом таких бесід є дискусії й дебати;

виступи, що торкаються певної події (вітальні промови, подяки, вступні
слова).

Похожие записи