.

Формування ціннісно-мотиваційної сфери особистості студента (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
390 1906
Скачать документ

Реферат на тему:

Формування ціннісно-мотиваційної сфери особистості студента

Політична соціалізація особистості здійснюється через цілий спектр
інститутів – загальноприйняті соціальні норми, традиції, звичаї, сім’ю,
а також через державні і громадські заклади та організації. Завдання,
які постають перед соціальними інститутами, не постійні. Вони
обумовлюються соціально-політичним замовленням певної історичної доби.
Особлива ніша в процесі політичної соціалізації належить системі освіти,
основним призначенням якої є попередження та корекція негативних
факторів розвитку майбутнього суспільства на основі сучасних прогнозів.

Початок нового тисячоліття – це не тільки хронологічний рубіж в історії,
а й час переходу до нового розуміння соціально-політичного життя,
визначення нових орієнтацій і стратегій поведінки в
соціально-політичному просторі. Специфіка цього переходу логічно висуває
особливі вимоги й до освітянської галузі, до об’єму, різноманітності,
актуальності та якості політичних знань, що їх отримує молодь в
навчальних закладах, та до ціннісно-мотиваційної сфери особистості, яка
формується переважно під впливом навчально-виховного процесу.

Відомий філософ, лауреат Нобелівської премії А.Тоффлер, характеризуючи
постіндустріальне інформаційне суспільство, зазначає, що такі риси
сучасної освіти, як суворо регламентоване життя, авторитарна роль
вчителя, нехтування індивідуальністю перетворили свого часу публічну
освіту на досить досконалий інструмент. Але завтрашній день вимагає не
мільйонів поверхово начитаних людей, не лише одержання інформації, а й
уміння оперувати нею. Перш за все студенти повинні навчитися ревізувати
старі ідеї, модернізувати їх, змінювати себе [11].

Нова парадигма гуманізації освіти переносить акценти навчання на
особистість студента та забезпечення умов його саморозкриття, на активне
засвоєння ним способів пізнавальної діяльності. Освітній процес повинен
відповідати потребам і запитам особистості, навчити людину оцінювати
інформацію, класифікувати її, розглядати з різних точок зору і
застосовувати для максимального використання знань у практичному житті.

Нове суспільство потребує нових, динамічних, адаптованих до соціальних
потреб технологій в галузі освіти. Ще наприкінці 70-х років минулого
століття було сформульовано уявлення про два основні типи навчання:

· підтримуюче (maintenance learning) – яке забезпечує ретрансляцію та
спадковість соціокультурного та соціополітичного досвіду. Воно
традиційно притаманне як шкільному, так і вузівському освітянському
процесові;

· інноваційне (innovative learning) – яке стимулює і вносить інноваційні
зміни в існуючу культуру та соціальне середовище. Таке навчання активує
творчий пошук на основі набутого раніше досвіду і в такий спосіб
збагачує суспільство новими знаннями [3].

Особливої уваги в системі виховання особистості, яка б відповідала
вимогам часу, заслуговує проблема політичного виховання, яка, на жаль,
залишається однією з найменш досліджених вітчизняними науковцями. На
особливій важливості цього аспекту наголошував ще видатний мислитель ХІХ
століття А. Токвіль, чиї ідеї залишаються актуальними й сьогодні. На
думку А. Токвіля, “оновлений світ” потребує “нової політичної науки”,
основи якої закладено у формуванні демократії. Оскільки суспільний лад є
справою всіх, політичне виховання належить до основних людських потреб і
стосується моральних проблем, оскільки змушує слугувати собі духовні
сили людини, одночасно вимагаючи від неї звіту – саме від людини
залежить, який політичний лад є бажаним чи можливим [5, с. 373].

Враховуючи проблеми, з якими зустрілась Україна в розбудові своєї
молодої держави, необхідно наголосити, що така бажана нам демократизація
суспільства можлива лише за умови активного розвитку процесів
демократизації особистості. Реальні можливості досягнення цієї мети – у
відповідній організації навчально-виховного процесу у вищій школі, яка
завжди була осередком передової наукової та суспільно-політичної думки.
”Коли справа стосується перебудови свідомості та психології людей,
виховання може, а іноді навіть і повинне випереджати тенденції, що
обумовлюються розвитком суспільства. Але для цього треба мати чітке
уявлення про ті різноманітні зв’язки, що виникають між суспільством і
особою. Лише за такої умови можна надати належної спрямованості
виховному процесові, що здійснюється” [1, с. 16] .

Підкреслюючи суть виховання як однієї з базових складових соціалізації
особистості, С. Гончаренко визначає його як “процес цілеспрямованого
систематичного формування особистості, що зумовлений законами
суспільного розвитку, дією багатьох факторів. У широкому розумінні слова
виховання – це вся сума впливів на психіку людини, спрямованих на її
підготовку до активної участі у виробничому, суспільному та культурному
житті суспільства” [2, с. 35].

Політичне виховання та політична освіта розглядаються нами як одна з
неодмінних складових процесу виховання, метою якого є формування
громадянської особистості – повноцінного члена суспільства. В умовах
демократизації виникає необхідність в появі творчої, активної
особистості, якій притаманні здатність до критичного мислення, прагнення
до самоосвіти та безперервного особистісного зростання.

В основу політичного виховання повинні бути покладені такі основні
принципи:

· принцип духовності (визнання провідного значення духовних,
загальнолюдських цінностей);

· принцип індивідуально-особистісного підходу (визнання неповторності та
унікальності кожної особистості, врахування і повага її неповторності);

· принцип єдності свободи і відповідальності (визнання людини суб’єктом
власного особистісного розвитку, визнання свободи особистісного вибору і
відповідальності за нього самою особистістю).

Як стверджують вчені, політичне виховання включає в себе три компоненти:

· раціональний, пов’язаний із засвоєнням політичної інформації. Він
знаходить своє відображення в політичній освіті, яка забезпечує
необхідний мінімум політичних знань. С. Рябов пропонує трактувати
політичні знання як знання про історію вітчизни і суспільство взагалі,
про державні та національні символи й атрибути, чинну політичну систему
та головні принципи демократизму, процедури і способи їх здійснення,
головні конституційні та законодавчі регламентації суспільно-політичного
процесу, права і обов’язки громадян і держави, умови їх здійснення та
захисту тощо. [9]. Вищий рівень оволодіння політичними знаннями
передбачає ознайомлення з різними течіями сучасної світової
філософсько-політичної думки, ознайомлення з політичними програмами і
стратегіями дій партій, уміння аналізувати й критично оцінювати
суспільно-політичні події, використовуючи отримані політичні знання;

· емоційний, який проявляється в політичній психології та інформації як
певні політичні емоції. На думку російського психолога О. Лазурського,
“індивідуальність людини визначається не лише своєрідністю її внутрішніх
психічних функцій, наприклад, особливостей її пам’яті, уяви і т. д., але
в не меншій мірі і її ставленням до оточуючих її явищ – тим, як кожна
людина реагує на ті або інші об’єкти, що вона любить чи ненавидить, чим
цікавиться і до чого байдужа” [6, с. 57];

· діяльнісний, який реалізується у різних формах соціальної активності і
пов’язаний із самореалізацією особистості. Адже особистість не лише
асимілює соціальну програму, але й певним чином робить в неї свій
власний вклад. Саме цей і визначає цінність особистості для суспільства
[7].

Змістова частина політичної освіти зумовлює вибір оптимальних технологій
засвоєння її студентами. Необхідно врахувати специфіку освітнього
процесу: взаємодоповнюваність та взаємодію двох явищ: розвиток студента
передбачає і постійний саморозвиток викладача. В процесі
навчально-виховної взаємодії потрібно врахувати, що соціальна взаємодія
суб’єктів має опосередкований характер. У цьому процесі відбувається
обмін інформацією, типами діяльності і спілкування, ціннісними
орієнтаціями, соціальними установками. Сам процес взаємодії являє собою
діалог педагогів і студентів. Його ефективність визначається тим, які
особистості в ньому беруть участь, наскільки вони усвідомлюють себе
особистостями і готові сприйняти та побачити особистість в партнерові по
діалогу. Процес саморозвитку багато в чому визначається різноманітною
діяльністю та середовищем, яке є обов’язковою умовою зростання і
розвитку студента [8, с. 131].

Розглядаючи навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі крізь
призму його впливу на політичну соціалізацію студентів, необхідно
врахувати цілу низку феноменів психологічного порядку:

· інтелектуальна та особистісна готовність до сприйняття нових знань, в
тому числі й політичних понять;

· можливість створення умов для формування навичок і принципів
орієнтування особистості в соціально-політичному просторі;

· індивідуальні можливості і особливості інтеграції особистості в сферу
багатокомпонентних відносин “особистість – освітнє середовище –
соціально-політичне середовище”.

Результатом реалізації політичного виховання на засадах
особистісно-орієнтованих гуманістичних освітніх технологій повинна бути
особистість студента, якій притаманні певні позитивні якості:

· розуміння власної сутності як потенціалу постійної самоактуалізації та
самореалізації;

· критичність, неконформність, самостійність політичного мислення;

· здатність до саморозвитку, самовиховання і політичної освіти;

· висока культура політичного спілкування;

· здатність протистояти політичним маніпуляціям;

· здатність до оволодіння культурними, моральними та політичними
цінностями;

· відчуття внутрішньої свободи та здатність нести відповідальність за
власні дії.

У зв’язку з цим нагальною необхідністю є перехід від авторитарної та
традиційної (соціоцентричної) концепцій навчально-виховного процесу до
концепції гуманістичного, особистісно-орієнтованого виховання, яка
найбільше відповідає вимогам сьогодення.

Авторитарний підхід розглядає людину як пасивного учасника, на якого
спрямовані зовнішні впливи навчального та виховного характеру.
Традиційна система навчання, як відзначав ще В. Сухомлинський [8],
заснована на соціоцентричному підході. Головною метою розвитку
особистості визначається її формування з позицій максимальної суспільної
корисності.

Сучасна парадигма гуманістичного, особистісно-орієнтованого підходу
базується на ідеї самоцінності особистості, її духовності та здатності
до самореалізації. Головним завданням навчально-виховного процесу у вузі
є створення умов для оптимального розвитку особистості студента.
Забезпечення досягнення цієї мети повинна взяти на себе організація
навчально-виховного процесу, яка передбачає створення таких форм,
методів і засобів навчання і виховання, які сприятимуть ефективному
розвитку та саморозвитку особистості, в тому числі її пізнавальних
процесів, особистісних і духовно-моральних якостей, зацікавлення і
бажання брати участь у такому навчально- виховному процесі [6, с. 128 –
129].

Таким чином, в умовах постіндустріального суспільства, якому притаманні
динамізм відносин, інтенсифікація інформаційних та комунікаційних
процесів, істотна соціальна, економічна рухливість та складність
політичних відносин, пріоритетною галуззю суспільства і держави стає
соціальний інститут навчання і виховання.

Оволодіння політичними знаннями, вміння та готовність застосовувати їх
на практиці є необхідною умовою успішної взаємодії кожної особистості з
іншими людьми та державою, є основою розуміння причинно-наслідкових
зв’язків політичних процесів та їх суті. Без засвоєння політичних знань
і політичної культури особистість ризикує стати розмінною монетою в
політичній грі, перетворитися на об’єкт маніпулювання і поневолення з
боку більш активних суб’єктів політичних відносин.

Внутрішній потенціал демократичного суспільства є відображенням того
потенціалу, який несе в собі молоде покоління і який реалізовуватиметься
в недалекому майбутньому. Вищі навчальні заклади традиційно є носіями
передової суспільної думки, саме тому навчально-виховному процесу в них
відводиться особлива роль у формуванні розвиненої, соціальноактивної
творчої особистості, яка визначатиме економічний, соціальний і
політичний прогрес українського суспільства.

Література:

1. Аза Л. В. Воспитание как философско-социологическая проблема. – К.:
Наукова думка, 1993. – 131 с.

2. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. – К.:
Телепрескорпорація “Республіка”, 1998. – 152 с.

3. Іванов М. Що таке “громадянська” і що таке “політична” освіта? //
Політичний менеджмент. – 2003. – № 2.

4. Кларин М. В. Инновации в мировой педагогике: обучение на основе
исследования игры и дискуссии (анализ зарубежного опыта). – Рига: НЛЦ
«Эксперимент», 1995. – 176 с.

5. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. – Київ: Тандем,
2002. – 584 с.

6. Лазурський А. Ф. Очерк науки о характерах. – М., 1995.

7. Ломов Б. Ф. О роли практики в общей теории психологии // Вопросы
психологии. – 1971. – №1. – С. 12-21.

8. Лопова О. В., Титаренко Ю. И. Социализация и профессиональное
образование личности. – Барнаул: Академия экономики и права, 2001. –
335с.

9. Рябов С. Г. Структура і функції знань про політику // Політичні
питання. – 1994. – №1. – С. 167-169.

10. Сухомлинский В. А. Рождение гражданина. – М.: Молодая гвардия, 1979.
– 335 с.

11. Тоффлер А. Футурошок. С.-Пб., 1997. – 455 с.

12. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020