.

Феномен емпатії у психологічних дослідженнях (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
245 5190
Скачать документ

Реферат на тему:

Феномен емпатії у психологічних дослідженнях

Принцип гуманізації суспільства особливо підкреслює питання про роль
сім’ї у розвитку особистості дитини. Родина є первинною і необхідною
передумовою формування емоційно-стабільної особистості. Характер
спілкування батьків з дитиною значною мірою визначає її подальший
розвиток. Так, у колі сім’ї виникають перші соціальні зв’язки й
комунікації дитини з дорослим; саме в родині дитина активно засвоює та
сприймає життєві взірці, суспільні норми, звички та традиції того
суспільного прошарку, до якого належить. Сім’я формує емоційні засади та
скеровує на накопичення життєвого досвіду, складовою якого є емоційний
досвід, який людина використовує протягом усього життя, налагоджуючи
контакти з іншими людьми. Коли об’єктом емоційного сприйняття стають
інші люди, у суб’єкта виникає особлива властивість – емпатія.

Узагалі дослідженню феномена емпатії присвячено значну кількість
публікацій, але досі цей феномен залишається предметом гострих дискусій
з боку філософів, психологів, педагогів, митців. Як психологічне явище
емпатія нам відома з часів античності. Зокрема, давньогрецькі стоїки
стверджували, що існує особлива духовна спільність між людьми, завдяки
якій вони співчувають один одному. У Стародавній Греції співчуття
цінувалось настільки високо, що заслуговувало спеціального предмета
поклоніння, а в Давньому Китаї співчуття було залучено до реєстру
основних чеснот людини.

За даними Т.Гаврилової, у давньогрецькій і європейській філософії відгук
на страждання інших людей називали поняттям “симпатія”: від грецького
pathos (почуття), а префікс syn позначав “з”, тобто “відчувати з кимось,
співчувати”. Поряд зі словом “симпатейя” в грецькій мові було слово
“емпатейя” – “почувати в, вчуватися”.

Т.Рібо зазначав, що “симпатія в етимологічному значенні, що виражає її
справжній смисл, складається з тотожних нахилів двох чи кількох
індивідуумів одного й того ж чи різних видів”. Автор у своїй роботі
“Психологія почуттів” (1897 р.) простежив еволюцію симпатії від
елементарних до найвищих форм та виділив три головні стадії її еволюції:
“перша, фізіологічна, являє собою узгодження рухових прагнень – це
синергія; друга, психологічна, є узгодженням почуттів – це синестезія;
третя, інтелектуальна, є результатом спільності уявлень чи ідей,
пов’язаних з почуттями чи рухами” [9, с.206].

У етичних системах А.Сміта, Г.Спенсера, А.Шопенгауера розглядається
термін “симпатія”, який виступає основою совісті, справедливості й
альтруїзму. А.Сміт писав: “…джерело нашої чутливості до страждань
сторонніх людей лежить у нашій здатності переноситись уявою на їх місце,
в здатності, яка надає нам можливість уявляти собі те, що вони
відчувають, зазнавати таких самих відчуттів” [4, с.45]. Учений
припускав, що симпатія виникає іноді безпосередньо при одному лише
погляді на відчуття інших людей.

Г.Спенсер визначав симпатію як здатність співчувати людям, виявляти
зацікавленість у їхньому житті. З ускладненням суспільних форм
ускладнюється й зміст симпатії, а з ускладненням психічного розвитку
людини – характер її виявлення.

За А.Шопенгауером, люди співчувають усьому живому. Таке припущення
випливало з розуміння страждання як властивості самого життя. У процесі
співчуття людина втрачає відчуття відмінності між собою та кимось іншим.

Г.Шелер, на противагу раціоналізму етичних систем, подав специфіку
симпатії як первісну форму відносин між людьми. На його думку, симпатія
– це не тільки переймання почуттів іншої людини, це акт, спрямований на
пізнання особистості іншої людини як найвищої цінності. У акті симпатії
виявляються потенційні можливості людини – від низького рівня
(вегетативного) до вищого (духовного). Виходячи з цього, Г.Шелер
розробив класифікацію форм симпатії: від нижчих (наслідування, чуття)
рівнів до вищих (злиття з об’єктом симпатії, ідентифікація з його
переживанням, участь у переживанні іншої людини з паралельним
збереженням власних почуттів суб’єкта).

М.Обозов зауважив, що “симпатія є емоційно-позитивною установкою на
об’єкт. При взаємній симпатії емоційно-позитивні установки створюють
цілісний внутрішньо-груповий (внутрішньо-парний) стан задоволення
взаємодією (безпосередньою або опосередкованою)” [4, с.49].

С.Головін визначає симпатію як “стійке схвалюване ставлення людини до
інших людей, їх груп або соціальних явищ, яке проявляється у
привітності, доброзичливості, захопленні, що спонукає до спілкування,
надання уваги, допомоги тощо”.

У психологічній літературі поняття “емпатія” отримало розповсюдження на
початку 50-х років ХХ сторіччя. У більш ранніх роботах дослідники
частіше користувались поняттям “симпатія”, вживаючи його у широкому
сенсі: як розуміння, чуйність, емоційна співпричетність. У радянській
психології термін “емпатія” з’явився тільки на початку 70-х років ХХ
сторіччя у зв’язку з дослідженням Т.Гаврилової.

За визначенням, емпатія (від грецького empatheia – співпереживання) –
розуміння емоційного стану, проникнення-вчуття у переживання іншої
людини. Термін “емпатія” введений у психологію Е.Тітченером, який
узагальнив ідеї, що розвивались у філософській традиції про симпатії з
теоріями вчуття Е.Кліффорда та Т.Ліппса.

За Т.Ліппсом, вчуття – це специфічний вид пізнання суті предмета чи
об’єкта. Вчуття в іншу людину базується на бажанні знайти в ній свої
переживання. Співчуття до інших людей можливе тому, що людина наповнює
їх переживання власним досвідом. Таким чином отримує своє пояснення
природа альтруїстичної поведінки людини.

У період становлення психології як наукової галузі основним джерелом
тлумачення поняття “емпатія” слугували праці Т.Рібо, В.Штерна та інших
учених.

Симпатію як первинну емоцію, на основі якої розвиваються соціальні
почуття, розглядав у своїх працях саме Т.Рібо. Цю лінію продовжував
В.Штерн та зазначав, що вже у 2-3 роки дитина спроможна перейматися
почуттям іншого, ідентифікувати себе з об’єктом симпатії та робити
альтруїстичні вчинки.

З часу введення Е.Тітченером до психології терміна “емпатія” останній
наповнився іншими ознаками й тлумаченням.

На думку З.Фройда, емпатія сприяє встановленню відповідного відношення
до акту сприймання психічних станів. Так, окремий механізм емоційного
залучення людини до переживань іншої змушує навіть у первісному акті
сприймання будь-якої емоції відчувати певні переживання.

У гуманістичному психоаналізі Е.Фрома поняття емпатії переплітається з
поняттям ідентифікації. Тут емпатія розглядається як умова виникнення
повноцінних інтерперсональних взаємовідносин з дотриманням психологічної
рівноправності та самореалізації учасників спілкування.

На сьогодні проблема розвитку емпатії поступово переходить у
міжпредметну й стає об’єктом пильної уваги філософії, соціології та
практично всіх галузей психологічної науки: психології особистості
(А.Бандура, Р.Даймонд, А.Маслоу, Ф.Олпорт, К.Хорні; Л.Виговська,
М.Амінов, С.Максимець, М.Молоканов, Т.Федотюк); вікової психології
(В.Абраменкова, Т.Гаврилова, В.Кротенко, Г.Михальченко, Л.Ткачук,
Т.Пашукова, Л.Стрєлкова, М.Удовенко, О.Чебикін); педагогічної психології
(Ю.Гіпенрейтер, О.Солодухова); соціальної психології (Г.Андрієва,
В.Агеєв, О.Бодальов, М.Обозов, А.Петровський); психології моралі
(А.Сміт, Г.Спенсер, А.Шопенгауер; С.Нартова-Бочавер); психології
мистецтва (С.Маркус, Р.Мей, К.Юнг).

У психології намітилися два підходи у поглядах на емпатію. З позицій
першого підходу, емпатія розглядається як процес або стан (О.Сопіков,
І.Юсупов, Т.Райк); для другого підходу характерним є уявлення про цей
феномен як про здатність чи стійку властивість особистості (М.Муканов,
В.Лабунська, О.Саннікова). У межах другого підходу існує тенденція
по-різному ставити акценти у визначенні поняття “емпатія”: деякі
дослідники розглядають її в контексті моральних почуттів (Т.Гаврилова,
Ю.Гільбух, В.Шадриков); інші роблять акцент на тому, що емпатія відіграє
центральну роль у гармонізації міжособистісних стосунків (В.Абраменкова,
В.Агеєв, Ю.Гіпенрейтер); багато дослідників уважають її джерелом
альтруїзму, підтримуючої поведінки (Є.Ільїн, В.Колпачников, М.Яницький).

Як свідчать дані Т.Гаврилової, зарубіжними дослідниками емпатії були
виявлені дві її найважливіші функції: 1) емпатія є детермінантою
поведінки, вона пов’язана з альтруїзмом (Валлон, Дауголл, Епстейн,
Лібхарт, Ліппс, Рібо, Шафер); 2) емпатія – це специфічна емоційна форма
пізнання, об’єктом якої є людина (Аш, Маркус, Роджерс, Шелер).

І.Коган зазначає, що в зарубіжній психології проблема емпатії має велике
значення, як прикладна психологія у таких галузях, як психотерапія,
навчання, взаємодія в соціальних сферах тощо.

На думку Т.Василишиної, емпатія є особливою здатністю суб’єкта до
відбиття емоційних переживань внутрішнього світу іншої людини, що
дозволяє партнерам досягати взаємоузгодження позицій, взаємопорозуміння
та здатності обирати у відповідності з цим спільні засоби само- і
взаєморегуляції у процесі міжособистісної взаємодії.

Емпатія, за С.Головіним, – це “осягання емоційного стану,
проникнення-вчуття в переживання іншої людини. Здатність індивіда до
паралельного переживання тих емоцій, що виникають у іншого індивіда в
ході спілкування з ним. Розуміння іншої людини шляхом емоційного
“вчуття” в її переживання”. Автор поділяє емпатію на: емоційну,
засновану на механізмах проекції та наслідування моторних та афективних
реакцій іншого; когнітивну, що базується на інтелектуальних процесах –
порівняння, аналогія тощо; предикативну, що проявляється як здатність
передбачати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях.

В.Кротенко вважає, що, по-перше, емпатія визначається як психічний
процес, спрямований на моделювання внутрішнього світу переживань іншої
людини. При такому підході підкреслюється динамічний, процесуальний і
фазовий характер емпатії. По-друге, емпатія розглядається як психічна
реакція у відповідь на стимул. По-третє, емпатія визначається як
властивість або здатність особистості, яка розкривається в умінні давати
опосередкований емоційний відгук на переживання іншого, що включає
рефлексію внутрішніх станів, думок і почуттів самого суб’єкта емпатії.

Серед сфер життєдіяльності, де виявляється емпатія, перш за все
виділяють соціальну сферу: прояв емпатії у близькому колі спілкування
(О.Бодальов, В.Кротенко, Т.Пашукова); у професійному спілкуванні
(Л.Виговська, С.Максимець, Л.Галицька, Н.Каліна, Т.Федотюк); у широкому
колі спілкування (Є.Ільїн, І.Юсупов; Д.Майерс, П.Фрес); емпатія суб’єкта
до самого себе (А.Бохарт, Д.Іган, К.Роджерс, Е.Шостром, Е.Фром).
Емпатичні переживання можуть бути пов’язані не лише з подіями, які
відбуваються з об’єктом “тут і зараз”, але й з ситуаціями, що трапилися
з ним у минулому чи відбуватимуться у майбутньому (Т.Гаврилова,
В.Лабунська). У багатьох роботах розглядається можливість переживання
емпатії щодо творів мистецтва (О.Бодальов, Л.Большунова, С.Борисенко,
Б.Додонов; С.Маркус, Р.Мей, Т.Ліппс, К.Юнг); до тварин, рослин, інших
об’єктів природи та навколишнього світу (Є.Ільїн, В.Кротенко,
М.Удовенко, Т.Федотюк).

За даними Т.Василишиної, розуміння дослідниками феномена емпатії має
певні розбіжності, головними з яких є такі: 1) емпатія – це емоційний
процес, переживання афективного стану іншої людини у відповідь на її
емоційну поведінку (В.Бойко, М.Левітов); 2) емпатія – це когнітивний
процес, тобто процес розуміння внутрішнього світу іншої людини,
здатність прийняти роль, перспективу та позицію іншого; 3) емпатія – це
складний афективно-когнітивний процес; 4) емпатія – це взаємодія
афективних (емоційних), когнітивних (пізнавальних) і конативних
(поведінкових) компонентів (Н.Алкіна, Я.Коломінський, С.Кондратьєва).

Аналіз поглядів стосовно форм та видів емпатії, який здійснила
Т.Василишина, свідчить, що деякі дослідники вважають достатнім
обмежитися двома формами емпатії: співпереживанням та співчуттям
(А.Валантінас, Т.Гаврилова); інші виділяють три види емпатії: емотивна,
пізнавальна (предикативна) та поведінкова (діяльнісна) (М.Обозов,
В.Петровський, О.Сопіков). Емпатія розглядається також як спрямований в
одному напрямку процес, де кожна попередня ланка готує появу наступної
(С.Борисенко, Л.Стрєлкова).

“Емпатію, – зазначає О.Ковальов, – можна розглядати як інтуїтивне
пізнання психіки іншого в процесі безпосереднього спілкування. Для
емпатії характерним є швидке визначення емоційного стану, намірів та
думок особистості, яка сприймається” [7, с.14]. У цьому випадку можна
говорити про предикативну емпатію.

Предикативна емпатія проявляється як здатність людини передбачати
афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях. Дослідженням цього виду
емпатії займались Р.Даймонд, В.Бронфенбреннер. Вони вказують, що
емпатичні переживання спонукають індивіда до певних форм поведінки, тому
що в них актуалізується та чи інша потреба стосовно іншої людини.

Природу емпатії також не всі розуміють однаково. Деякі вчені вважають,
що емпатія є природженою властивістю людини, яку вона успадкувала в дуже
послабленому вигляді від первісних пращурів або навіть від тварин.
Французький зоопсихолог Р.Шовен, відмовляючись від порівняння тварини й
людини у сфері інтелектуального, зазначив: “Але є галузь, у якій наша
поведінка справді елементарна й де ми в значній мірі ссавці та маємо
дуже багато спільного з мавпою та щуром, ніж ми це собі уявляємо. Мова
йде про велику сферу емоційного” [3, с.66]. Інші вчені вважають, що
перші емпатійні реакції дитини на психічні стани матері – тривогу,
страх, сум – можна простежити вже у дітей у віці

2-3 місяців. Згадані реакції носять характер плачу, рухливого збудження,
відмови від їжі. З розвитком зорового та слухового аналізаторів реакції
дитини на дорослого стають більш інтенсивними та різноманітнішими.

Емоційне життя дитини періодів новонародженості та немовляти вивчалося
багатьма психологами: Л.Галігузовою, О.Запорожцем, Т.Землянухіною,
М.Лісіною, С.Мещеряковою, Д.Ельконіним.

У дослідженні С.Мещерякової доведено, що в дітей у віці від 1 до 6
місяців активно формується прагнення до співпереживання з дорослим.
Природний контакт з дорослим призводить до розвитку в дитини повної
емоційної ідентифікації з ним.

Н.Лисенко вивчала генезис здатності співчувати у дітей від 6 місяців до
3 років. Було, зокрема, встановлено, що розвиток мовлення та рухливості
дитини сприяє розвитку емпатії. Уже у 2 роки діти співчувають не лише
близькій їм людині, але й дітям-одноліткам. Вони активно співпереживають
не тільки у випадках безпосереднього задоволення прохання дорослих, але
й за власною ініціативою.

Велике значення кризі 3 років у розвитку емпатії надавав французький
психолог А.Валлон. Цей період, на його думку, дуже важливий тим, що у
цьому віці інтенсивно розвивається уявлення про себе як про істоту, що
активно спілкується та переживає. У 5 років діти вже здатні переживати
гострі приступи заздрощів і виявляти сильне співчуття.

У російській психології накопичено дані, що дозволяють розглядати
розвиток емоційної сфери в контексті процесу формування особистості.
Починаючи з робіт О.Лазурського і Г.Трошина та закінчуючи дослідженнями
сучасних науковців, можна постежити достатньо глибокі взаємозв’язки між
проявом особистісних новоутворень та особливостями емоційної сфери.

Так, О.Запорожець та Я.Неверович у своїх дослідженнях показали, що при
переході від раннього до дошкільного віку, з виникненням найпростіших
видів продуктивної діяльності відбуваються зміни емоційних процесів, які
здійснюють регуляцію такої діяльності. Так, виникають зміни змісту
афектів (емоцій), які виявляються в першу чергу у виникненні особливих
форм співпереживання, співчуття до інших людей, задля яких здійснюються
дії.

За М.Кистяковською, перше почуття симпатії до близького дорослого
виникає на основі довгого накопичення актів ситуативно-особистісного
спілкування, які задовольняють дитину.

Як стверджує Г.Бреслав, “з розвитком первинної симпатії у дитини виникає
синтонія – здатність відповідати на емоційний стан іншої людини
(насамперед “близької”, “симпатичної”). Синтонія, у свою чергу, є
основою співпереживання – здатності “привласнювати” основні властивості
емоційного стану іншої людини та приміряти на себе її життєву ситуацію.
Уже наприкінці першого року життя з’являється синтонія як “зараження”
відповідним емоційним станом у безпосередній взаємодії. Латентний період
“зараження”, його тривалість та інтенсивність можуть бути використані як
основні параметри розвитку синтонії. Саме у формі синтонії проявляються
перші досить нестійкі симпатії, які складаються на основі насиченості та
частоти ситуативно-особистісного спілкування” [3, с.69-70]. Автор
зазначає, що в порівнянні з віком немовляти, у ранньому дитинстві
синтонія перетворюється на активний процес пошуку оптимальної співпраці
з дорослим, де дитина певним чином провокує емоційний відгук. У
дошкільному дитинстві синтонія втрачає своє значення, тому що дитина вже
достатньо незалежна від безпосереднього впливу ситуації. Так, Г.Бреслав
наголошує, що “стан іншої людини зачіпає дитину лише за умови її
активного включення в ситуацію породження цього стану, коли вона
достатньо безпосередньо знайомиться з причинами цього стану. Мова йде
про здатність поставити себе на місце іншого та пережити його успіхи та
невдачі як свої, яка поступово з’являється у дошкільника” [3, с.73].

І.Бех наголошує на тому, що джерелом емоційної енергії для виникнення
процесу співпереживання може бути емоційно збагачений рухливий образ.
Процес співпереживання з’являється достатньо легко на ранніх етапах
розвитку дитини, бо сила емоційного компонента рухливого образу досить
велика. Стосунки, що складаються між суб’єктом співпереживання та
суб’єктом переживання, входять до психологічної структури
співпереживання. Сприйняття та визначення емоційного стану суб’єкта
переживання є метою психологічної діяльності суб’єкта співпереживання.
Успіх досягнення цієї мети визначається силою виразності експресивних
проявів суб’єкта переживання. Якщо експресивна реакція недостатньо
яскрава, вона не викликає емоційного відгуку. Для виклику процесу
співпереживання зміст указаної мети є достатньою та необхідною умовою.
І.Бех зазначає, що у деяких дослідників складається ілюзія про
співпереживання як уроджену якість особистості. З віком простежується
тенденція до зменшення емоційної сили рухливих образів суб’єкта, що
неминуче ускладнює процес виникнення співпереживання. Дослідник уважає,
що з часом психологічна структура процесу співпереживання зазнає певної
трансформації, через те що до цієї структури включається додатковий
компонент – виховний вплив іншої людини. Метою такого впливу є пошук
психологічних засобів, що дозволять оптимізувати емоційний компонент
рухливого образу й таким чином викликати процес співпереживання. Так,
коли психологічний засіб (виховний вплив) включається до психологічної
структури процесу співпереживання, то останній здійснюється на основі
мислення (розуміння), але не на основі сприйняття та пам’яті як
відтворення емоційного переживання за допомогою подібної асоціації.

С.Максименко визначає емпатію як “індивідуально-психологічну
властивість, що характеризує здатність людини до співпереживання й
співчуття”, та як “важливий компонент у спілкуванні, який сприяє
збалансованості міжособистісних стосунків, робить поведінку соціально
обумовленою” [5, с.60]. Психолог пише, що з віком значна кількість дітей
уже може відрізняти погані та добрі вчинки. “Зріле моральне судження
передбачає не просто механічне заучування соціальних правил – воно є
прийняттям рішень про те, що є справедливим, а що ні, і виникає із
взаємодії між мислительними структурами, що розвиваються, та соціальним
досвідом, що розширюється” [5, с.61]. Багато чинників упливають на
формування моральних суджень дітей: життєві взірці, суспільні норми,
звички, традиції, характерні для сім’ї, в якій вихована дитина. А також
самі почуття, що переживає дитина в конкретній ситуації. С.Максименко
зауважує, що відносно статевих відмінностей, як уважає Н.Айзенберг,
дівчатка віком 11-12 років виражають більш просякнуті турботою і
співпереживанням емоції до ближнього, ніж хлопчики цього ж віку. З
дорослішанням дітей розвивається здатність приймати моральні рішення на
основі емпатії і турботи про інших. Емпатія розвивається у дівчаток
швидше, ніж у хлопчиків, бо вони дозрівають дещо швидше. Так, “з
розширенням соціального світу діти починають більш чітко та повно
усвідомлювати конфлікти та напруженість у соціальному оточенні – в
сім’ї, школі, сім’ях своїх сусідів. Діти, які на собі відчули наслідки
розлучення батьків, безбатьківщини або жорстокого поводження, повинні
справлятися з бідами й нещастями. Те, як вони з ними справляються,
здатне перерости в стійкі форми соціальної та емоційної поведінки, що
впливають на їх особистість… Більш широкий життєвий досвід відкриває
дітям неоднозначність, складність сімейних і дружніх стосунків, а також
навчає суспільно очікуваної поведінки” [5, с.58]. Соціальний висновок є
підґрунтям емпатії. Неможливо співпереживати іншій людині, не знаючи, що
вона відчуває. За С.Максименком, “соціальний висновок і емпатія
утворюють фундамент, на якому базуються дружні або конструктивні
взаємовідносини” [5, с.62].

Отже, вираження емпатії та її форми залежать як від природних
особливостей особистості, так і від умов виховання, життєдіяльності
людини, її емоційного досвіду та соціальних настанов. Емпатія виникає й
формується у певній взаємодії людей. Особливо велике значення має
емпатія у відносинах з рідними, близькими, друзями.

Н.Паніна та О.Головаха розглядають емпатію як основний принцип
інтимно-особистісного рівня спілкування, що характеризується особливою
психологічною близькістю, проникненням до внутрішнього світу іншої
людини. Цей принцип є основою сімейних відносин: у колі родини
закладається й розвивається емпатійність особистості.

Аналіз досліджень емпатії, проведений О.Кайріс, показав, що розвиток
останньої зумовлений соціальним упливом та системою виховних заходів.
Численні вітчизняні та зарубіжні дослідження впливу сімейних стосунків
на розвиток емпатії у дітей (А.Валантінас, Т.Гаврилова, М.Гофман,
С.Ірвич, Л.Мерфі, Х.Рош та ін.) показують, що емпатія проявляється в
адекватних формах у адаптованих до соціального життя дітей, які отримали
в сім’ї максимум довіри й тепла. Порушення емпатійних стосунків у колі
сім’ї призводить до утворення таких властивостей особистості, як
тривожність, невпевненість, відчуженість, які стають на заваді прояву
емпатії в поведінці.

Дослідник А.Валантінас стверджував, що в родині з суворим, директивним
контролем за поведінкою дитини розвивається егоцентрична емпатія, коли
головним мотивом дотримання норм стає власне благополуччя. Джерелом
розвитку альтруїстичної форми емпатії є родина з демократичною формою
взаємовідносин між її членами. Емпатія у відносинах батьків та дітей
можлива лише в тому випадку, коли батьки розуміють почуття дітей та
дозволяють їм деяку самостійність.

За І.Юсуповим, “…загострене співпереживання залежить… від культурних
традицій того регіону, в якому виросла людина”. Він зауважує на
необхідності виховання емоційної культури: „Ось чому найбільш емпатійні
діти – … такі, що зростали в родині з культурним спадком” [6, с.33].

Таким чином, у дослідженнях відзначається, що з розвитком
індивідуальності людини відбувається поступовий процес становлення
емпатійності. Це довгий процес переходу від нижчих, інстинктивних форм
емпатійного реагування до вищих, моральних форм. У своїх розвинутих
формах емпатія стає психологічним механізмом розуміння особистості іншої
людини і в цьому сенсі стає підґрунтям формування певної програми
взаємодії з іншим. Саме емпатія дозволяє вивести процес розвитку
індивідуальності людини на рівень, який відповідає психологічним
закономірностям суб’єкт-суб’єктної взаємодії людей, де передбачаються
рівні психологічні позиції учасників, активність обох сторін (при якій
кожна не тільки відчуває вплив, але й сама в рівній мірі впливає на
іншу), взаємне проникнення до світу почуттів та переживань один одного,
прагнення до співчуття та активна взаємна гуманістична спрямованість.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бех И.Д. Сопереживание как детерминанта нравственного поведения
личности // Диагностика и регуляция эмоциональных состояний. Всесоюзный
симпозиум. – М.,1989. – С.12-16.

2. Битянова М.Р. Социальная психология: наука, практика и образ мыслей.
Учебное пособие. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 356 с.

3. Бреслав Г.М. Эмоциональные особенности формирования личности в
детстве: Норма и отклонения. – М.: Педагогика, 1990. – 186 с.

4. Василишина Т.В. Емпатія як фактор ефективності педагогічного
спілкування: Дис…. канд. психол. наук: 19.00.07 – педагогічна та
вікова психологія. – К., 2000. – 230 с.

5. Емпатійний розвиток дитини / Упоряд.: С.Максименко, К.Максименко,
О.Главник. – К.: Мікрос–СВС, 2003. – 182 с.

6. Кайрис О.Д. Развитие эмпатии в профессиональном становлении студентов
высших педагогических учебных заведений: Дис…. канд. психол. наук:
19.00.07. – К., 2002. – 223 с.

7. Коваленко О.Г. Розвиток емпатії та атракції майбутнього педагога за
умов професійного спілкування. Автореф. дис…. канд. психол. наук:
19.00.07. – К., 2004. – 21 с.

8. Развитие социальных эмоций у детей дошкольного возраста:
Психологические исследования / Под ред. А.В.Запорожца, Я.З.Неверович.
Науч.-исслед. ин-т дошкольного воспитания Акад. пед. наук СССР. – М.:
Педагогика, 1986. – 176 с.

9. Рибо Т. Психология чувств. – К., 1897. – 366 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020