.

Екстеріоризація психічного: Конституційна статика й динаміка вчинкової дії. Тілесний образ людини та характер її поведінки. О.О.Богомолець (1881-1946)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
233 1528
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Екстеріоризація психічного:

Конституційна статика й динаміка вчинкової дії. Тілесний образ людини та
характер її поведінки.

О.О.Богомолець (1881-1946)

Вся історія психології сповнена пошуку таких відповідностей між тілом і
душею людини, які дали б можливість визначити залежність між
“естетичною” будовою тіла (тілесний образ людини) та характером її
поведінки. Було запропоновано безліч кореляцій індивідуального сенсу. XX
століття зробило спробу поставити це питання на справжній науковий
грунт. І саме для того, щоб, маючи надійну основу кореляцій, відразу
здійснювати діагностику і передбачати найбільш можливі вчинки людини.

Одним із перших цю проблему порушив і своєрідно вирішив український
вчений О.О.Богомолець, президент АН УРСР (1930—1946). Його основні
наукові спрямування мають прямий стосунок до психології проблеми
реактивності, конституції та діатезу. Ним були розроблені вчення про
роль сполучної тканини в імунітеті, а також теорія довголіття.

Оригінальну спробу встановлення залежності між будовою тіла і характером
людини здійснив Е.Кречмер — німецький психіатр і психолог.

Проте найпереконливішою та найпопулярнішою вважається теорія В.Шелдона,
яка ввійшла у провідні підручники з біології, фізіології, психології.
Відомі також інші спроби підходу до даної проблеми.

Вчення про конституції та діатези. О.О.Богомолець (1881 — 1946)

У працях О.О.Богомольця міститься докладна історія питання про
співвідношення біологічної та психічної природи людини, яка охоплює
першу чверть XX століття.

Те, що інтуїція відразу відчуває у постаті людини, її конституційних
особливостях певну відповідність її характерологічним ознакам,
доповнюється мімічними і пантомімічними даними, голосом, рухами, а серед
останніх — такими найбільш сталими, як почерк. Відтак природно постає
проблема формування цілісного уявлення про єдність, спорідненість будови
тіла людини та її характеру Адже в ознаках цілеспрямованої активності
можна “побачити” майбутні вчинки особистості, і навпаки, у відповідності
до вчинків особистості тлумачити індивідуальну природу її активності.

У спробах встановити надійні показники суб’єктивних диспозицій щодо
тілесних особливостей не враховується саме те, що вчинок є вихід у
невідоме, неповторне, унікальне, непередбачуване, що у вчинку
створюється людина, а сам учинок створює себе. Тому й цілком зрозуміло,
що будь-яку теорію про відношення тілесного і психічного (будова тіла і
характер) слід без кінця коригувати. Але якщо поставити ширшу
методологічну проблему про характер зв’язку тілесного і психічного,
виявиться, що вона взагалі може бути розв’язана лише в дусі
психофізичної проблеми. А це, звісно, може завести дослідження лише у
безвихідь паралогізму.

Постає питання, яким чином у досвіді людства виникають асоціації щодо
зв’язку особливостей тілесних і психічних. Мова, мабуть, має йти про те,
що тілесні відхилення від норми повинні пов’язуватися з відхиленнями від
моральних норм, тобто з характерологією. Зло повинне мати у своєму
тілесному вираженні риси, які призводять до занепаду життя, до смерті.
Добро має асоціюватися з рисами здорового ідеального тіла. Це — шаблони
фольклору. І саме під ці шаблони, які не відображають унікальності
людського існування, психіатри, психологи, біологи підганяють свої
класифікації залежностей конституції і психічних здатностей. Надто
приваблива проблема. І люди будуть звертатися до її вирішення, хоч і
знали б, що це безрезультатна робота. Іншими словами. це називається
натурфілософським вирішенням проблеми.

Інтелектуальною паралеллю пошукам відповідності між конституцією тіла і
психічними здатностями є одіозна френологія. Там звертали більше уваги
на форму черепа, а не на форму людської статури в цілому. Разом із тим
гідні уваги пошуки наукових кореляцій. Наука іншими шляхами йти не може.
Але говорити про всеможливість і всесилля науки стає дедалі більш
незручно. Це не означає, що предмет глибокої зацікавленості людини
втрачає свою цінність. Він залишається.

Спроби наукового вирішення цього питання досить повчальні. Це стосується
насамперед цікавої наукової розвідки О. О. Богомольця щодо створення
вчення про конституції та діатези (схильності до захворювань). Цю роботу
було завершено у 1928 році.

Богомолець вказує на факт існування великої кількості конституціональних
класифікацій, але їхня різноманітність лише уявна. Насправді всі вони
мають спільний архетип. Для правильної класифікації Богомолець пропонує
розрізнення понять конституції та конституціонального стану організму.
Деякі типи диспластичних конституцій у дійсності є лише різними формами
недостатності у функціонуванні ендокринних залоз, апаратів дихання,
кровообігу, нервової системи.

Основою власної класифікації конституції Богомолець вважає фізіологічну
систему сполучної тканини. Він формулює попереднє гіпотетичне поняття
конституції так: конституціональною особливістю організму можна вважати
лише таку, вплив якої накладає свій відбиток на організм у цілому — як
на морфологію індивіда, так і на індивідуальний характер його
фізіологічних реакцій.

Наводячи типологію Тандлера з її засадничими положеннями про конституцію
як “соматичний фатум індивіда”. Богомолець зауважує, що конституція
впливає не тільки на сому, а й на характер, темперамент, психіку,
особистість. Не слід вважати її фатально успадкованою, адже вона може
змінюватися під впливом середовища, вправ тощо. На цьому наполягали
Ф.Мюллер, а також Бауер, твердячи, що поняття конституції рівнозначне
поняттю генотипу.

Богомолець підкреслює, що тільки враховуючи події життя, середовища,
можна створити повноцінне вчення про конституцію. Це не означає, що
поняття генотипу взагалі безплідне. Як на головну ваду типології
Марціуса і Беніне вказується на відсутність у ній ідеї цілісності.
Автори визначають конституцію організму як суму окремих конституцій
анатомофізіологічних систем та певних органів, їхніх енергетичних
можливостей. Але навіть таке “динамічне” розуміння сутності конституції
залишається недосконалим. Богомолець зазначає певні досягнення теорій,
автори яких захоплювалися морфологічними критеріями, адже здатність до
морфологічної регенерації (відновлення у звичній нормі) є досить
важливою. Він наголошує, що вивчення законів, які керують хімічною
регенерацією, — єдино правильний шлях наукового пізнання конституції.

Було здійснено серйозне зрушення в напрямі від центру до периферії —
робочих, виконавчих органів — у зв’язку з важливим відкриттям влади
гормонів над індивідуальними рисами організму. Про цю владу Богомолець
пише так: “Речовини відносно простого хімічного складу виявилися
здатними радикально впливати на конституцію організму, на весь склад
його психофізичної особистості. Напівмістичні уявлення про “мужність” і
“жіночність’1 у природі людини й цілих народів, таємнича метаморфоза
“тургенєвської жінки” у “жінку Бальзака” і, нарешті, в “жінку
небезпечного віку” виявилися наслідком кількісних співвідношень у
гормонопоетичній системі, виявилися доступними довільній модифікації в
руках експериментатора”.

Кожна нормальна конституція криє у собі відхилення від норми як
результат впливу патологічних факторів ендо- або екзогенного походження.
Сифіліс і туберкульоз можуть безпосередньо впливати на становлення
лімфатичної конституції.

Аналізуючи теорію типів нормальних конституцій організму, Богомолець
зауважує, що автори попередніх типологій так чи інакше пов’язували
морфологічний habitus — зовнішній вигляд — і характерні функціональні
стани організму.

Зокрема, Сіго поділяє за габітусом усе людство на чотири конституційних
типи: дихальний — з великою грудною кліткою, порівняно малим животом,
без схильності до ожиріння; мозковий — з великою черепною коробкою,
тонким загальним габітусом; травний — з домінуванням відповідних функцій
та органів: великий рот, великий живіт, зі схильністю до ожиріння;
м’язовий — з гармонійним габітусом, розвиненою мускулатурою.

За Віолою, найбільш характерними виступають три типи, що відрізняються
величиною внутрішніх органів — нормальні, маленькі (habitus phtysicys)
та великі (habitus apoplecticus, arthriticus — тобто той, що страждає
від подагри).

Майєс звертався найбільше до вивчення конституційних типів ланок,
поєднуючи спостереження психолога та гінеколога. Він визначає три
головних типи — сучасний, минулий, майбутній. Тип минулого (gugendform)
приречений на зникнення. Тип майбутнього (zukunftform) нагадує астеніка.
Це — два якісно протилежних жіночих типи, з яких майбутній має риси
чоловічої статі, минулий — жіночої.

Тип минулого легко народжує. Це пікнічка з однорідною сексуальною
визначеністю, її не цікавить трагічне, хоч при сприйманні його у неї
сльози накочуються на очі. Різні почуття гармонійно сплітаються в неї —
любов до чоловіка, дітей, природи, тварин. Шлюбне життя не становить
проблеми. З віком вона набуває повноти, але залишається привітною,
зворушливою, привабливою. Прекрасні дні розквіту й зрілості змінюються
м’якою осінню і тихими приємними днями зими.

Тип майбутнього має риси астенічні. Це — улюблений сюжет картин
Боттічеллі. Шефлер, не вдаючись у смисл художнього задуму живописця,
характеризує його твори таким чином: “Його мадонни та ангели, яких він
уміє так добре малювати, так чисто і виразно виліплювати, — всі вони
спокушені. Всі вони аскетично хтиві та інтелектуально чуттєві, вони
вдають із себе наївних, проте вони вже все взяли від дерева пізнання”.
Шефлер вказує на парадокс: “гетероподібні святі”. Це й напівдіви
М.Прсво. Вони ексгібіціонують, щоб, спостерігаючи вплив на чоловіка,
більше переконатися у власній належності до жіночої статі. Ці
“інтерсексуальні” жінки воліють мати дитину. Вони схильні до ревнощів,
адже мають недостатню віру у власну жіночність. З применшенням статевої
функції така жінка входить у спокій і мир, все більше віддаляється від
мук дисгармонійного статевого життя. Якщо вона має розум та
обдарованість, то стає центром гуртка чоловіків, які захоплюються
сполученням у ній чоловічої сили духу та жіночої привабливості. Майєс
надає перевагу формі минулого, яка, на жаль, іде з сучасного життя.
Навіть і мода сьогодні вимагає від жінки будь-що надати своєму тілу
habitus asthenico-proticus.

Підсумовуючи наведені та інші класифікації, Богомолець установлює три
основних конституціональних типи: нормальної, здорової конституції, що
втілює ідею гармонійного — морфологічно й функціонально — розвитку
людського організму, та два типових ухили в протилежні сторони, що
підходять до патології. Це типи астенічний та вісцеральний, або
дигестивний Сіго, ingendform Майєса, але не атлетичний, за Кречмерам.

Оскільки конституція виявляється насамперед у реакціях організму на
ендо- та екзогенні впливи, вона є життям динамічним, як і морфологічним
водночас. Це пов’язано з типом індивідуального обміну, ритму життєвих
процесів, хімічної активності, морфологічної регенерації.

Ні вегетативна нервова система, ні ендокринна не можуть бути субстратом
конституціональних особливостей. Справжньою базою є фізіологічна система
сполучної тканини. Вона виявляє велику ферментативну енергію, безмежну
здатність до фізіологічної акомодації, до регулювання обміну речовин в
організмі, виконання трофічних функцій. Щодо ендокринної та вегетативної
нервової систем, то вони здійснюють вплив, змінюючи фізіологічний стан
мезенхіми (сполучної тканини зародка).

Зважаючи на наведені факти. О.О.Богомолець встановлює чотири
мезенхімальних типи конституції: астенічний — з переважанням тонкої,
ніжної сполучної тканини; фіброзний -— з домінуванням щільної
волокнистої сполучної тканини; пастозний — з переважанням сирої, пухкої
сполучної тканини, що має надто розвинену жирову тканину. Свої
дослідження типів конституцій Богомолець виклав у працях: “Конституція і
мезенхіма” (1924). “Ендокргінія та конституція” (1925), а також —
“Криза ендокринології” (1926). Цю проблему також висвітлено у його
широковідомій праці “Продовження життя” (1938).

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020