.

Думка і дія. С. Гемпшир (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
163 1928
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Думка і дія. С. Гемпшир

Вчення про “думку та дію” Стюарта Гемпшира ніяк не може бути віднесене
до психологічних теорій, хоча у центрі його уваги були такі
конкретно-психологічні поняття й феномени, як думка, дія, свідомість,
мова, мовлення, наміри (інтенци) та ін. Це вчення відтворює
феноменологічну філософську традицію тлумачення вихідних складових
людського буття. Одначе, як у період свого становлення, так і в період
існування у статусі самостійної галузі наукового знання психологічна
наука не може обійтися без залучення до свого арсеналу філософських
здобутків. Корисними тут є і напрацювання у плані формулювання та
визначення понять і категорій, розробки та застосування принципів і
методів пізнання тих чи інших явищ, а також цілісні теорії та концепції.
Хоча однозначного вирішення питання щодо умов гармонійного співіснування
та продуктивного синтезу філософії з рядом конкретних наук сьогодні не
існує. До речі. Гемпшир також присвячує цьому питанню належну увагу.

Формулюючи коло актуальних питань свого вчення, Гемпшир стверджує, що
вихідним у розгляді взаємодії думки та дії є розмірковування про певні
тісно пов’язані між собою суперечності: між тим, що є неминучим у
структурі людської думки, і тим, що є випадковим та мінливим; між
внутрішньою думкою та її природним вираженням у мові та дії; між тим, що
стоїть перед людиною як передвизначена ситуація, і тим, що є її власною
відповіддю на неї; між знанням та рішенням; між критицизмом та
практикою; між абстрактною філософською думкою та конкретним
багатоманіттям досвіду. Не слід сподіватися знайти остаточне вирішення
проблем, пов’язаних з цими суперечностями. Досить буде прослідкувати
зв’язки між цими суперечностями, зв’язки, що часто залишаються
непоміченими. Необхідно також при розгляді філософії розуму
застосовувати аргументи морального характеру, а з іншого боку —
філософію розуму наблизити до моральної аргументації.

У філософії, як і в інших науках, було правилом розробляти окремі
питання ізольовано, аналізувати комплексні проблеми шляхом розкриття
елементарних. Винагорода за це була дуже значною: точність, ясність,
нерідко навіть переконливість. Але можливо, що існують цілі та інтереси,
які потребують, щоб акуратність та послідовність аналізів не обмежували
простору дослідження та варіативності засобів пізнання.

Особистості та їхня ситуація. Люди можуть мислити з точки зору знання
або ж з точки зору дії. Вони можуть запитувати себе: “Це очікування
правильне чи ні?”, а також: “Робити мені це чи ні?”. Ці запитання можуть
бути сформульовані у словах. І ніщо не можна назвати думкою, поки це
“щось” не буде сформульовано у словах. Слова є частинками мови, її
складовими. А мова, серед інших речей, є набором знаків. Мова фактично
використовується для того, щоб мати змогу ставитися до елементів, що
повторюються в досвіді та в дійсності.

У цьому сенсі люди застосовують мову для розрізнення цілей. Вони можуть
ставитись до чогось, щоб дати певну інформацію про це, зробити запит до
цього, дати розпорядження щодо цього, дати обіцянку, виразити
захоплення, а також для безконечності інших цілей, що відрізняються як
різні форми людської поведінки і як різноманітні суспільні утвори.

Хоч би якими були цілі, задля яких використовується мова, вона завжди
виступає як засіб виділення, вирізнений та спрямування уваги на щось,
зокрема на елементи досвіду та дійсності як на предмети, з якими час від
часу встановлюються відношення, стосунки. Мова повинна забезпечувати
засоби розрізнення, поділу дійсності на частини і сегменти, які стають
дійсними предметами відношень. Реальність та досвід не можуть бути
мислимими, поки ми не маємо правил, які корелюють окремі групи значень з
окремими елементами, що повторюються в дійсності та досвіді таким чином,
що помірковане застосування окремих груп значень повинно братися як
відношення до окремих елементів досвіду.

Ці правила обов’язково бувають двох типів: по-перше, правила, які
відбирають елементи в досвіді як сутності одного й того ж роду та
ототожнюють одне й те ж як таке, що повторюється знову й знову. Правила
цього типу можуть бути названі принципами класифікації. По-друге,
правила, які відбирають елементи досвіду як самостійні та незалежні
сутності, що мають певну визначену своєрідність. Отже, правила другого
типу можуть бути названі принципами індивідуалізації. Два типи цих
правил пов’язані між собою системно.

Коли ми використовуємо мову в нашому мисленні та у спілкуванні з іншими,
ми у такій мірі стаємо сприйнятливими, що партикулярний поділ дійсності
на сегменти, що словник і граматика такої партикуляризованої мови
справляють велике враження. Здається, що ми не можемо встановити
теоретичної межі числу різних способів, опосередковано через які
реальність може бути поділена на елементи, що повторюються, для цілей
мислення і дії. Адже не має сенсу в позиціях “у змозі”, “не в змозі”,
якщо ми спочатку не задали правил або принципів, які б виключали певні
методи диференціації.

Але задати такі правила або принципи для вичленування та диференціації
елементів дійсності — означає чітко пояснити структуру можливої або
дійсної мови. Аби показати, що елементи в дійсності могли б розрізнятися
з метою мови звичним способом, ми мали б уяснити: ніщо не повинно
вважатися в якості “елементів дійсності, що розрізняються для цілей
мови”. Ми мали б установити ряд обмежуючих дефініцій, що відносяться або
до дійсності, або до мови, або ж до того й іншого. Така дефініція не
повинна бути тривіальним роз’ясненням слів (або понять), хоча у
філософському розумінні вона була б значною мірою реальною спробою
досягти чи хоча б наблизитись до достеменного роз’яснення.

Той, хто робив спробу встановити (а це стосується всіх філософів)
відношення людської думки та знання до дійсності або намагався віднайти
межу того, що може вважатися дійсністю, думкою чи знанням, — мусив
відповісти на питання: у чому відмінність між істиною та неістиною
відносно дійсності? чи є іманентним уявлення людини про дійсність самій
дійсності? яка сутнісна відмінність між реальністю і образом реальності?
якою мірою діюча мова відповідає реальній дійсності, коли вона
застосовується для позначення її елементів та пояснення окремих явищ?

Кожна діюча мова і кожна система мислення в межах мови, котрі можна
взяти навмання в якості прикладу, виявлять варіації найбільш загальних
принципів диференціації, які, наскільки ми можемо бачити,
використовуються у кожному застосуванні мови відносно дійсності. Але
тоді ми не зможемо сказати абсолютно остаточно, що ці найбільш загальні
принципи диференціації елементів у дійсності є єдино можливими. Ми не
можемо антиципувати й ставити остаточні межі новим формам знання.
Інституції мови завжди перебувають у розвитку, і історія цього розвитку
є історією людської мови.

Найбільш загальні принципи вичленення та диференціації елементів
дійсності можна назвати “необхідністю розмірковування” або “необхідністю
припущення думки, мислення та знання”. Слід також сказати, що ці
принципи ми не можемо ні тлумачити, ні виправдовувати, відносячи їх до
таких принципів, які є ще більш загальними у застосуванні. “Необхідний”
тут є не більше, ніж “останній”, “остаточний”, “найбільш загальний” і
тому — “далі вже не пояснюваний”.

Залучення “необхідності” тут полягає не в тому, що існують постійні
альтернативи, неможливі для подальшого розуміння. Більш точно було б
сказати, що ми не можемо так глибоко осягати та формулювати
альтернативні принципи диференціації, які не є специфічними відносно
цього найбільш загального типу. Але ми можемо тлумачити використання
нашими частковими системами мислення, мови чи частини мови найбільш
загальних принципів диференціації елементів дійсності в усіх типах
розмірковувань.

Найчастіше типи розмірковувань тлумачаться як такі, що мають
безпосередній стосунок до інституцій та форм соціального життя, в які
залучена людина, і з якими, власне, асоціюються ці типи розмірковувань.

Кожному типу розмірковувань властиві своєрідні принципи поділу дійсності
на елементи. Принципи поділу мають відповідати способу, згідно з яким
вичленовуються суб’єктивні терміни, а також цілям, згідно з якими ці
змінні методи ідентифікації замислені для використання. Наприклад,
одиниці (або елементи) фізики як засоби ідентифікації, поділяються на
типи згідно з елементами, які ми виділяємо з метою встановлення
звичайного зв’язку стосовно фізичних явищ. Нефізики можуть навіть не
зрозуміти ні смислу, ні цілей такого поділу. Проте це не є підставою ні
абсолютизувати одиничність (єдино можливий спосіб), ні заперечувати
адекватність встановлених за допомогою такої “фізичної мови” зв’язків
між елементами дійсності. Отже, кожна “мова” як засіб ідентифікації має
право на існування — як і безліч мов, своєрідних за спрямованістю і за
засобами вирізнення елементів дійсності.

Необхідність сприймання дійсності як такої, що складається з предметів,
речей, є тільки необхідністю знаходження постійних об’єктів відношень,
стверджує Гемпшир, якщо відношення встановлюється особистістю, що займає
певну позицію (професійну, релігійну тощо) і здійснює розрізнення явищ
дійсності відповідно до цієї позиції. Саме так слід розуміти феномен
предметності, речовості як означеності згідно зі встановленим смислом.
Так виділяються відтінки кольорів як об’єкти відношень. Якщо людина не
має засобів встановлення таких відношень, вона ніколи не буде в змозі
вибирати певне місце, певний час, певну ситуацію як об’єкт свого
відношення. З цього може бути один висновок: змальовування дійсності є
по суті невичерпним.

Дійсність сама по собі не має меж. Межа встановлюється зміною практичних
потреб у процесі розвитку нових сил та нових форм соціального життя.
Інерція звички у користуванні словником та граматикою діючої мови також
ставить певну межу.

Сприймати — значить сприймати щось вище відносно того, хто сприймає.
“Вище” втрачає смисл, якщо той, хто сприймає, не мав ситуації і точки
зору (тобто мотиву), що в свою чергу є певним збігом обставин у
конкретний час, щоб стати для людини її ситуацією та її точкою зору
(мотивом). Разом із тим неможливо говорити про ситуацію і точку зору
взагалі як про даності, якщо той, хто сприймає, не мислиться як
саморушійний об’єкт (власне — суб’єкт) серед інших об’єктів.

Глибокою помилкою емпіричних теорій сприймання, що йдуть ще від Берклі
та Гюма, було уявлення про людське буття як існування пасивного
спостерігача, що сприймає враження “з того боку” розуму, мислення (тобто
ззовні); причому його власне тіло сприймається теж немовби ззовні.

У Гемпшира мова йде про здатну до сприймання самосвідомість. “Я знаходжу
свою силу саморуху, що обмежується опором об’єктів навколо мене. Цей
сприйнятий опір моїй волі визначає для мене, у зв’язку з моїми
сприйняттями, мою власну ситуацію як об’єкт серед інших об’єктів”.

Принциповим є розуміння того, що було б хибним уявляти досвід про,
зовнішній світ як синтез вражень від кожного з п’яти органів чуття. І
вражень значно більше, і світ значно багатший, аніж ми можемо дізнатись
про нього лише у безпосередній взаємодії. Людина перебуває у світі, як
тіло серед тіл, котрі в свою чергу є не лише спостерігачами, а й
активними учасниками взаємодії (“експериментаторами”). Цей факт ще
більше збагачує уявлення про різноманітність та різноплановість
змістових характеристик світу.

Інтенція та активність (дія). Існуючі інтенції людини, її впевненість у
даній ситуації та оточенні, взяті разом, складають конкретний
(теперішній) стан її свідомості. Інтенції людини виникають, очевидно, з
її “віри у конкретну ситуацію та оточення”. Відповідно, Інтенції людини
мають змінюватися так, як змінюються ці останні — ситуація та оточення.
Людина уважна до певних рис ситуації, і це формує впевненість у
відповідних її інтересах та інтенціях. Людина дивиться реалістично
навколо себе, а отже, актуальна ситуація (модель корисних або заважаючих
речей, з якими людина має намір змагатися) сприяє тому, що людина
відрізняє і класифікує речі у відповідності до їх співвідношення з її
практичними інтересами та безпосередніми інтенціями. Ситуація людини
визначається тим, де вона була і що вона намагалася робити.

Спроба дефініції є для людини чимось таким, що вона робить і що вона
хоче. Невдача у цій спробі є чимось таким, “що діється зі мною всупереч
моїй Інтенції”. Подальші розмірковування Гемпшира презентують
рефлексивний зміст цієї дії: “Припустимо, що я вирішив зробити дещо і в
той же час вирішив, посилаючись на те, що сталося, що ймовірно
очікуваною для мене зараз може стати невдача щодо моїх намірів.
Здається, що я не можу, у нормальному застосуванні слів, назвати перше
рішення передбаченням і що я повинен назвати друге рішення вірою, яка за
умови відповідного вираження могла б бути названою передбаченням”.

Намір (Інтенція) людини зробити щось — це обгрунтована віра, впевненість
у майбутній дії, яка освітлює певну частину майбутнього подібно до
променя, оточеного темрявою.

Загалом активні інтенції людини, а значить свідомість загалом, звернені
уперед до зовнішнього світу: “Я роблю спробу зрушити стіл” або “Я роблю
спробу знайти годинник” тощо. Сила метафори “зовнішній світ” полягає в
тому, що вона включає все, що трапляється серед об’єктів активних
інтенцій людини. У метафоричних термінах цей постулат звучатиме так:
“Моя Інтенція подібно до смолоскипа, що поширює своє світло вперед,
освітлює об’єкти, що чинять взаємний опір у їхньому русі. Я вирізняю та
вичленовую з хаосу дійсності все те, що протидіє і потребує
маніпулювання”. Тобто певним чином здійснюється ідентифікація об’єктів
як речей (предметів) певного роду з властивим їм способом опору та
маневреності відносно звичних інтенцій людини.

В кінцевому рахунку поняття інтенції має такі риси та зв’язки з іншими
поняттями:

1) предмет не може бути ігнорований відносно його інтенції, хоча він
може бути помилково представлений у відповідному формулюванні в процесі
втілення цього предмета в слові;

2) робити спробу щось здійснити, реалізувати — значить передусім
інтенціювати дію або мати намір підійти в своїх уявленнях максимально
близько до очікуваного результату дії;

3) прийняти рішення щодо тієї чи іншої дії потребує формування інтенції
цього діяння;

4) маги намір щось зробити в майбутньому — значить мати віру в те, що
людина дійсно буде прагнути це зробити;

5) мати намір щось звершити (в якості результату власної активності)
потребує здатності повірити в те, що це може й повинно статися. Було б
самосуперечливим сказати: “Я очікую цього випадку, але я впевнений, що
це не станеться” або “Я вірю, що це неможливо, але здійсню безліч дій,
щоб довести, що це дійсно неможливо”.

Вираження інтенції в слові може мати низку суперечливих, на перший
погляд, ознак: часто поза словами, використаними для формулювання
наміру, залишається щось невиявлене, оскільки об’єктивно розмовна мова
може не містити аналогів тих відтінків та змістових одиниць наміру, які
людина реально переживає.

Думати, робити висновки, займатися смисловими спекуляціями — це не
думка, що виступає потім у формі дії, це скоріше вступ до дії. Але
повідомлення моєї думки іншому завжди є дієш, оскільки це викликає зміни
у світі (об’єктивному й суб’єктивному): “Те, що я роблю, є те, перед чим
я несу відповідальність, і що є власне вираженням мене самого”.

Розглядаючи проблему співвідношення дії та волі, Гемпшир стверджує:
“Все, що відбувається, отримує свої власні форми і йде своїм власним
шляхом без втручання людини, її волі”. Людина часто схильна ототожнювати
себе з власною волею, а отже, їй властивий такий постулат: “Те, що
відбувається навколо мене, водночас залежить і не залежить від мене, від
мого вольового зусилля”.

Думка, якщо вона доволі чиста, є самоспрямовуючою — як тоді, коли
інтелект зайнятий дедукціями, так і в наслідуванні зовнішній
аргументації. “Якщо я користуюся активними словами волі і говорю,
спрямовуючи мої думки до певної теми, або концентрую мою увагу на ній, я
все ще протиставляю ці акти волі, які починають процес, самому процесу”.
Думка починається і розгортається своїм власним шляхом, керується своїми
загальними правилами, якщо попередньо вольовий акт був здійснений.
“Жодний процес думки, мислення не може бути перерваний актами волі; він
довільно спрямовується увагою і утримує свій статус як процес, що
триває”.

Суперечність між внутрішніми та зовнішніми процесами тісно пов’язана з
іншою суперечністю — між витоком дії та ефектом (результатом) дії, що
викликає певні зміни у світі. Думка при цьому завжди випереджає і саме
рішення, і дію — незалежно від особливостей розгортання ситуацій, в яких
приймається рішення та реалізується дія.

Буттєва функція філософствування. Кінець філософії був проголошений
сучасними філософами неодноразово. Аргументація з цього приводу
наводиться на високопрофесійному (власне філософському) рівні: філософія
у формі абстрактної спекуляції має місце тільки в разі конфлікту між
ідеалами чистого розуму та нерозумністю дійсних форм соціального життя.
В довершеному суспільстві, риси якого вимальовуються дедалі чіткіше,
вільна людина, беручи на себе самостійну роль у соціумі, хоче виразити
власну свободу в своїх діях як громадянин. Вона більше не хоче думати
про свободу як про абстрактний ідеал, що завжди віддаляється від неї.
Якщо в суспільстві вільних, мудрих людей конфлікт зникає, то філософія
як абстрактний вимисел повинна також зникнути.

Зі свого боку філософи-емпірики сподіваються, що філософія буде поділена
на математичну логіку та інші методичні вчення граматики і форм
звичайної мови. Вони проголошують, що їхня філософія має мету тільки
описувати неправильність рис мови через діючу систему звичок та
конвенцій. Подібно до Гегеля вони доводять, що філософія в її
ультимативній фазі має бути чисто описовою, а не спекулятивною.

Проте ця точка зору суттєво відрізняється від гегелівської тим, що,
по-перше, спрямована на обмеження філософії звертанням лише до одного
соціального явища — мови, котра розглядається як форма людської
поведінки. По-друге, в описі форм мови робиться акцент лише на тих
станах форм, які існують у конкретний досліджуваний момент, а не на
їхньому розвитку.

Загалом не підлягає сумніву, що практичний розум, якщо робити кроки до
його визначення, завжди має завершуватися, реалізовуватися в аргументах,
які належать за своєю суттю до філософії розуму. Коли це так, то
суперечливі філософські побудови є необхідною складовою кожної фази
розвитку людської думки. Вони виникають прямо із критичних рефлексій
людини в розмірковуванні над її власною поведінкою та над тими поняттями
(словами, термінами), якими зміст цієї поведінки може бути виражений.

Вибір понять для формулювання інтенцій людини є умовою її ставлення до
себе як до вільного, раціонально та активно діючого суб’єкта. Людина має
зробити огляд альтернативних методів класифікації поведінки та її
ефферентів з тим, щоб знайти раціональні підстави для віддання переваги
одному базису класифікації над іншим. Людині потрібно розмірковувати про
саме поняття дії, а також визначити її смисл, згідно з яким людина могла
б упевнитися, що буде активною у цій думці, цих відношеннях, ставленнях,
станах мислення та почуттів.

Немає можливості виявити, що передбачається, коли є достатні підстави
для дій та інтенцій, — доти, доки сфера дій та інтенцій не буде
визначена.

Немає можливості шукати поняття раціональності та свободи, поки вони не
визначені у своєму змісті, а також коли людина ще не може сказати, що ці
поняття мають смисл для її реально-життєвих стосунків, бажань, станів і
т. д.

Відмінності у розмовній мові людини є частиною очевидності, яку вона
хоче ігнорувати; вони є необхідністю для людини, її відправною точкою у
визначенні нової ситуації, нового стану, нового переживання тощо. Мова
та мовлення людини мають свою історію, яка розгортається у ланцюгу
постійних змін.

Філософствування над реальністю, власним життям, собою — безконечне, а
отже, безконечним є й філософське дослідження, спрямоване на відшук
аргументованих пояснень того, що було, що є і, звичайно, що ще буде.
Філософствування є необхідністю на кожній сходинці думки; це — віра, яка
спирається на контрасти. Перший контраст полягає у протиріччі між фактом
безконечної множинності речей, діяльностей, їхніх ознак і складових та
обмеженістю можливостей ідентифікації й розрізнення цієї множинності у
мові та мовленні. Другий контраст — у суперечності між індивідуальним
знанням з межею його власних засобів ідентифікації ситуації та наміром
змінити цю ситуацію, розширити її межі. Третій контраст визначається
тим, що, намагаючись активно діяти відносно універсальної дійсності,
критично усвідомлюючи власну обмеженість, людина бачить ще й те, що і
сам цей критицизм, і засоби поведінки є відображенням певної фази
соціального розвитку і окремої фази соціального інституту, статусу мови.
Людина усвідомлює, що у своїй здатності осягнути світ і виразити це у
словах та поняттях вона обмежена певною даністю можливостей пізнання
мови “на сьогодні” — навіть за неймовірних рефлексивних зусиль.

Якщо людина завжди займає певну позицію у просторі та часі історії
(соціальної, духовної тощо), їй завжди властивий певний рівень
можливостей у визначенні, пізнанні реальності цієї історії. Це —
аргумент щодо того, що філософствування, філософське пізнання та
дослідження умов свободи і сутності людської доброчинності завжди
потребують перегляду згідно з умовами та вимогами часу, а також згідно з
поняттями, що домінують у мисленні людини конкретної епохи. Філософське
дослідження завжди поновлюється, і воно є частковим виявом свободи
мислення.

Резюмуючи викладене, можна лише наголосити, що феноменологічний постулат
“Бути свідомим — значить мати активні інтенції” й наприкінці XX століття
має реальні перспективи продуктивного “перекладу” на психологічну мову
тлумачень сутності людської природи, людського існування як дієвого,
активного, спрямованого у майбутнє своєї індивідуальної історії.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020