.

Дитячі капризи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 361
Скачать документ

Реферат на тему:

Дитячі капризи

Київ 2016

Найперший, а тому найважчий “пік капризів” припадає на вік 2 – 5 років.
Звичайно, всі родини з тією або іншою часткою успішності, набивши купу
шишок і зіпсувавши нерви, з проблемою капризів в кінцевому підсумку
справляються. Але чи правильно ми поводимося в цей період? І як можна
вийти з неї з мінімальними (насамперед для дитини) втратами?

У віці 3 – 5 років дитина проходить перебудову, в процесі якої набуває
новий досвід під назвою “Я сам”, починає більше розуміти, гостріше
переживати емоційний конфлікти. Саме в цей час і з’являються перші
справжні капризи, так лякають батьків. До цього такий поступливий дитина
раптом немов забуває всі інші слова крім “ні” і “не хочу”, стає
примхливим і непокірним, завзято відмовляється виконувати наші вимоги. І
веде він себе при цьому вкрай, на наш погляд, некрасиво: кричить,
верещить, тупотить ногами, плаче, шпурляє все, що трапляється під руку,
кидається на підлогу. Причому все це може відбуватися не тільки вдома,
але й на вулиці, на очах у багатьох співчуваючих.

Існує кілька основних причин дитячих примх. По-перше, дитина може
вередувати, якщо його щось турбує, наприклад, у нього щось болить, але
сам цього не розуміє, просто відчуває дискомфорт. Адже маленькі діти не
можуть відчувати, що відбувається в їхньому організмі, так, як це
відчуває і розуміє дорослий. По-друге, капрізнічая, малюк, можливо,
просто хоче привернути до себе вашу увагу. Він вибрав такий спосіб
поспілкуватися з вами, тому що йому не вистачає вашого суспільства,
уваги, вашої любові, нарешті. По-третє, ваша дитина, ймовірно, вже
зрозумів, що капризами, сльозами та істерикою він може домогтися від вас
усього, чого захоче. І він починає цим користуватися. Це вірний сигнал
того, що вам не вистачає твердості в боротьбі з дитячими капризами. Але
твердість зовсім не означає категоричність і авторитарність. Необхідно
спокійно, без криків і покарання дати зрозуміти дитині, що є в цьому
житті правила, які ні за яких обставин не можуть бути порушені. Малюк у
цьому віці цілком здатний зрозуміти, що не все в цьому світі
підкоряється його бажанням. І у ваших силах пояснити йому це.

І нарешті – варіант четвертий, найпоширеніший, на якому ми зупинимося
докладніше в силу того, що багато батьків просто не підозрюють про його
існування, пояснюючи капризи дитини першими трьома причинами. І – як
наслідок – неправильно поводяться, тільки збільшуючи ситуацію. Дуже
часто капризами ваша дитина висловлює протест проти надмірної опіки й
демонструє бажання бути самостійним. Це тим більше природно, якщо ви
дотримуєтеся авторитарного стилю виховання, прагнучи звично диктувати
маляті всі його вчинки. При цьому ми керуємося найкращими спонуканнями,
адже ми знаємо “як треба”. Але в цьому віці дитина здатна вже критично
оцінювати це “треба”, воно для нього далеко не завжди очевидно. Саме
тому краще спокійно пояснити дитині, чому ви саме цього від нього
хочете, ніж вимагати безумовної слухняності. Адже дуже часто маля реагує
саме на категоричний тон заборони, не залишає йому ніяких альтернатив
для прояву самостійності, а не на сам зміст. Численні дослідження
психологів показують, що дитині вже з раннього віку для гармонійного
розвитку необхідний певний баланс між опікою (заборонами) і свободою.
Він повинен відчувати, що його не тільки опікують, а й дають йому право
самостійного вибору, поважають його. Багато батьків, впевнені, що
дотримуються демократичного стилю виховання, насправді ведуть себе прямо
протилежним чином. Такі “дбайливі” матусі буквально кроку не дають
ступити своїм чадам самостійно: “Туди не йди”, “Це не чіпай”, “Тут не
грай!”. Чи завжди необхідно оберігати малюка від неприємностей? Ваша
дитина не лялька й не шматок глини і багато в чому творить себе сам,
подобається вам це чи ні. Йому необхідно все довідатися й усе спробувати
самому, а без набивання шишок це не вийде. Набагато корисніше пояснити
дитині, як треба чинити в тій чи іншій ситуації і які наслідки його
чекають у випадку того чи іншого вчинку, а не забороняти все підряд. І
нехай він сам зробить вибір. Не бійтеся цього. Набагато більше, ніж
наполегливе упертість, вас повинно насторожити беззастережна слухняність
маляти.

Часом у багатьох родинах надмірна строгість диктується інтересами
батьків, яким слухняне дитя доставляє менше турбот. Адже завжди
зручніше, якщо дитина тихий, спокійний, сидить у куточку і нікому не
заважає, не відволікає дорослих питаннями і проханнями пограти. Але яким
виросте таке маля?

Переступивши трирічний поріг самостійності під назвою “Я сам”, дитина
хоче поширити її на всі, а ми своїми нотаціями, заборонами та
настановами перешкоджає йому, обмежуємо його хоч маленьке, але людське
достоїнство. І вкотре, навіть не помітно для себе, але відчутно для
нього, показуємо, що він – “ніщо”, а ми – “над ним”. І маляті
залишається тільки вигуком незгоди затверджувати своє Я. Упертість – це
своєрідна захисна реакція дитини, протест проти обмеження його
самостійності. І, до речі, чим він сильніший, тим сильніше його Я –
основа майбутнього характеру. Подумайте, якою ціною ви прагнете залишити
його в колишніх рамках? І не думайте, що у випадку вашої авторитарної
“перемоги” над упертістю маляти вам стане легше жити. Як раз навпаки. Ви
ризикуєте отримає безвольного, безликого чоловічка. І дуже незабаром вам
доведеться бити тривогу з іншого приводу: “Що робити, адже моя дитина
зовсім не пристосований до життя. Він не впевнений у собі, всього
боїться. Він боязкий, замкнутий, недовірливий, образливий, не ладить із
однолітками”. Зі скаргами подібного роду звертаються до психолога
близько половини всіх батьків. Причому вік дітей при цьому варіюється
від 5 до 16 років. І невтямки таким батькам, що коріння інфантилізму
їхніх дітей перебувають у цьому самому, першому “піку капризів”, коли
дорослим вдалося-таки зламати втиснути в зручні для них рамки своєї
дитини. Але ж з дитячого егоїзму надалі формується самоповага, а з
упертості – наполегливість.

Тому так важливо не воювати з упертістю, не “тиснути” його, а знайти з
дитиною спільну мову, поважаючи його особистість. Будь-яке нове вимога
або заборона повинні бути, перш за все, розумні і зрозумілі малюкові.
Намагайтеся говорити з ним, як з рівним, це дуже важливо для становлення
його характеру. І це єдиний спосіб полегшити перший “пік капризів” і для
себе і для дитини. Вам здається, що він все робить вам на зло?
Пам’ятаєте, як звучав ваш заборона? Якщо це було просто “не можна”, без
жодного пояснення, то ви майже напевно зіткнетеся з упертістю. Адже в
цьому віці на світі немає нічого більш цікавим, ніж спробувати зробити
те, що “не можна”. І в цьому суть будь-якої індивідуальності.

Звинувачуючи свою дитину в упертості, подумайте, а не вперті ви самі?
Хто впертішими: батьки, весь діти твердять “ти повинен”, “це не можна”,
“треба робити так …” або дитина, наполегливо протестує проти всього
цього, відстоює своє Я? А може, у вас самих недостатньо гнучкості, уяви,
бажання і часу, нарешті, щоб пояснити дитині, чому ви саме цього від
нього хочете або перемкнути його впертість на щось захоплююче і цікаве.
Або вам важливіше всього лише його беззаперечна слухняність? Адже так
просто вгамувати каприз, що загрожує перерости в істерику, сказавши,
наприклад: “Подивися, скільки слезок! Давай збирати їх у пляшечку”. Або
“Ой, у тебе на плечі сидить маленький капрізік! Який гарненький! Давай
пограємо з ним у хованки”. Навряд чи знайдеться на світі дитина, яка,
почувши щось подібне, не перейде з задоволенням на нову гру. А потім
спокійно зробить те, про що ви його безуспішно просили у приказному
порядку.

А ще дуже важливо, щоб всі члени сім’ї в ситуації капризу вели себе
однаково. В іншому випадку, ваш малюк дуже скоро почне майстерно
маніпулювати татом, мамою, бабусею та дідусем, швидко зорієнтувавшись,
який стиль поведінки застосовувати з кожним з них.

Одним з найбільш частих запитів, з яким доводиться стикатися психолога в
його повсякденній практиці, є звернення батьків двох-трирічних малюків з
приводу “нез’ясовного” перевтілення їх “милих янголят” в “жахливих
монстрів”, щоденно тероризують всю сім’ю деспотичними, що принижують
гідність дорослих, вимогами.

Багато хто дивується батькам найважче змиритися з власним знеціненням в
очах дворічного “бунтаря”, що відкидає будь-які, здавалося б, вельми
розумні обмеження і заборони, за допомогою яких мами і тата прагнуть
відрегулювати його поведінку.

uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiiuuuuu

uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiaaa

і недозволеного, і, врешті-решт , “саме пройде”.

Насправді відбувається змішання різних понять: з одного боку,
негативізм, упертість, норовистість, свавілля, знецінення дорослих, які
є вираженням закономірностей дитячого розвитку, а з іншого – вередування
й істерики, які є відображенням неправильної стратегії поведінки
батьків. Каприз, істерика – це наслідок батьківського небажання “йти на
поводу у балуваних”. Це також сигнал батькам про те, що вони ведуть себе
з дитиною неправильно, не адекватно його віковим можливостям,
пред’являючи “нерозумні” вимоги до “маленького тирану”.

Тому дуже важливо знати, що ж таке вік негативізму і впертості, яке
значення він має для всього подальшого розвитку особистості дитини, і
чому дитина, топнувшій на маму ніжкою, має право бути не доведеним до
істерики.

На третьому-четвертому році життя світ дитини, що характеризується його
невіддільною від дорослого позицією, перетворюється на світ “Я”, для
побудови якого необхідне вироблення власної внутрішньої позиції дитини.
Для того, щоб згодом встановити нові, більш високі взаємини з
навколишнім дорослим світом, дитині необхідно пройти етап відділення
себе від предметів і живих істот, з якими спочатку він відчував
неподільну зв’язок.

Як дитина може дізнатися про існування інших точок зору, якщо не мав
спочатку своєї, а, головне, якщо її не брали до уваги? Як навчитися
відстоювати свою точку зору, якщо він – частина чужої точки зору?

Отже, дитина відокремлює себе від навколишнього світу і виробляє своє
власне до всього ставлення. Починається процес побудови власної
індивідуальності. З чого почати простіше всього? З протесту!

Однак, протест дитини – це не самоціль, це тільки спосіб, за допомогою
якого дитина відстоює себе, своє право на окреме існування. Адже дуже
часто маля, домагаючись саме того, що йому забороняли, відчуває
розчарування. Тому дуже важливо вирішити дитині все, крім основного
заборони: на дії, в результаті яких може постраждати його власне
здоров’я чи здоров’я і благополуччя інших людей.

Всі інші заборони та обмеження мають належати не прямо до дитини, а
опосередковано, до персонажів, з якими, на час гри, ідентифікуються і
дорослий, і дитина. Гра допоможе дорослому освоїтися у світі дитячої
реальності, а дитині – навчитися приймати правила, які в грі строго
дотримуються.

Гра – це єдина діяльність, за допомогою якої спочатку дорослий “увійде”
у світ дитини, а потім звідти “поведе” його в свій дорослий світ. Якісна
відмінність цієї точки зору від загальноприйнятих в соціальній
психології полягає в тому, що дитинство – це не просто підготовка до
майбутнього дорослого життя. Дитинство володіє власною унікальною
цінністю. І тільки ті батьки, які повіривши в існування особливого,
окремого світу дитини, захочуть заглянути туди, обережно ступаючи по
його стежками, зможуть поговорити з дитиною на його мові – мові гри,
тільки такі батьки випустять у доросле життя зрілу особистість.

Дитина, яка у світі, який не поважають найдорожчі для нього люди,
надовго залишається в ньому, щоб самостійно вирішити хвилюючі його
питання. Дитина, у якого було дитинство, сміливо вступає у доросле
життя, несучи з собою з дитинства найголовніше для кожної людини – віру
в себе, надію на розуміння і любов до навколишнього світу.

У чому ж причина того, що багатьом батькам важко прийняти свою дитину
такою, якою вона є, і, замість організації середовища, найбільш
відповідає потребам його розвитку, при стримуванні дитини лише в
особливих випадках, їм легше впливати на малюка засобами і способами
виховання, моделюючими його майбутню особистість?

Суб’єктивно причина – в тих умовах виховання, в яких довелося
розвиватися самим батькам дитини. Як часто мами і тата, незадоволені
тим, як їх виховували власні батьки, повторюють ті ж помилки вже зі
своїми дітьми!

Об’єктивно витоки цієї проблеми бачаться в позиції офіційної педагогіки,
яка взяла за основу розвитку дитини ідею формуючого навчання: підхід,
при якому учень ніколи не перевершить свого вчителя. Дитина
розглядається як неповноцінний дорослий, який відрізняється від
останньої лише тим, що все робить гірше. Точка зору офіційної педагогіки
на розкриття індивідуального потенціалу, закладеного в дитині від
народження, проста: всіма доступними засобами “втиснути” малюка в рамки,
заздалегідь визначені вихователем, учителем. Наслідки – капризи,
істерики, в більш старшому віці – неврози.

Американський психолог У. Бронфенбреннер у своїй книзі “Діти в США та
СРСР” з подивом описує, як легко наші, російські, співвітчизники
вступають у спілкування з чужими дітьми, і приходить до висновку, що,
мабуть, виховання дітей – улюблене національне заняття у росіян.

Однак виховання вихованню ворожнечу. Якщо максимально схематизувати всі
способи спілкування дорослих з дітьми, то можна виділити шість основних
параметрів, що характеризують емоційне ставлення дорослого до дитини
(прийняття – неприйняття), організацію повсякденного спілкування
(огранічітельство – разрешітельство) і відношення батьків і вихователів
до власних рішень (суперечливість – несуперечливість) .

Поєднання цих параметрів і буде тим стилем спілкування з дитиною, який
вважає за краще дорослий, й аналіз якого допоможе зрозуміти витоки
дитячих капризів і істерик, а також неврозів, якщо процес “утискання”
дитини зайшов занадто далеко.

Внаслідок невжиття і огранічітельства при одночасно високій
суперечливості батьківських вимог формується невротичний тип особистості
дитини. До розвитку неврозу страху призводить емоційне неприйняття
дитини значимими для нього дорослими, а також велика кількість обмежень
і заборон, що гальмують поступальний рух дитини на шляху реалізації її
здібностей. Істеричний невроз розвивається в результаті сверхпрінятія і
огранічітельства з одночасною суперечливістю вимог.

Найбільш агресивно ведуть себе діти, чиї батьки або вихователі емоційно
не приймають їх, при цьому, то “нічого не можна”, то “все можна”.
Сьогодні не можна те, що можна було вчора, вчора лаяли за те, за що
сьогодні хвалять, а що буде завтра, поки невідомо, так як батьки або
вихователі самі ще не в курсі, яке у них завтра буде настрій.

Діти, батьки яких емоційно їх приймають, не пред’являють до них
суперечливих вимог, але при цьому обмежують їх дослідницьку активність,
намагаючись сформувати бажаний для оточуючих вигляд, відрізняються
досить гарною соціальної пристосованістю, не схильні до капризів й
істерик, але, при цьому, вони схильні до навіювань , залежні від думки
оточуючих, несамостійні.

Емоційне прийняття дитини, разрешітельство (зі стримуванням в особливих
випадках), несуперечність повсякденних розумних, доступних для розуміння
дитини, вимог призводять до незалежного, автономного поведінці дитини
молодшого дошкільного віку, сприяють безболісному відділенню себе від
значущих дорослих, формування власної внутрішньої позиції дитини,
прийняття себе , що згодом, у результаті розвитку ігрового поведінки,
допомагає дитині зрозуміти і прийняти інших.

У той же час, діти, не пережили етапу відділення себе від інших, діти,
які не були прийняті найдорожчими для них людьми, погано усвідомлюють
цілі й потреби тих, що оточують, у них погано розвинена уява, вони
насилу розуміють і приймають можливість іншої точки зору , не володіють
самостійними, індивідуальними способами діяльності. Чим раніше дорослі
намагаються “втиснути” дитини в колектив, змушуючи поважати
колективістські цінності, тим менше шансів на те, що така дитина зможе
стати повноцінним учасником колективної діяльності, тим більше
ймовірність формування невротичного типу особистості.

Таким чином, ми розглянули кілька не суперечать один одному, а, швидше,
взаємодоповнюючих точок зору на причини виникнення у дітей капризів і
істерик: невміння батьків і вихователів говорити з малюком на його мові
– мові ігри, нав’язливе поведінку дорослих, які намагаються впливати на
дитину не адекватними його можливостям засобами і способами виховання,
невротичний стиль спілкування дорослого і дитини.

Рекомендована література:

А.І. Захаров. Неврози у дітей і психотерапія. – СПб.: Союз, 1998.

Є.Є. Кравцова. Розбуди в дитині чарівника. – М.: Просвещение: Навчальна
література, 1996.

М. Монтессорі. Допоможи мені зробити це самому. – М.: Видавництво. дім
“Карапуз”, 2000.

М.М. Палагіна. Уява біля джерела. – М.: Інститут практичної психології,
1997

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019