Реферат на тему:

Давні уявлення про конфліктність буття

Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує,
що конфлікти завжди були і будуть.

Сучасним управлінцям і спеціалістам різного профілю необхідні знання в
галузі конфліктології управління та профілактики конфліктів, тому
важливо в наш час вивчати основи конфліктології. Проблеми
конфліктології, конфліктних ситуацій завжди цікавили науковців,
політиків, практиків, народ.

Науки будь-якого профілю (філософія, історія, культура, політологія,
світові релігії) оперують поняттями конфлікту через поняття добра і зла,
порядку і хаосу. Наприклад, історики прагнуть виявити причини розвитку й
занепаду держав, глибоких криз і тривалого розквіту в житті окремих
народів, адже всі ці процеси відбуваються проблемно, конфліктно.

Над природою конфліктів уже замислювалися давньогрецькі філософи.
Анаксимандр (бл. 610-547 pp. до н. є.) твердив, що речі виникають із
постійного руху «апейрону» — єдиного матеріального начала, що приводить
до виокремлення з нього протилежностей, а це означає, що воно
конфліктне.

Античний філософ Геракліт (бл. 530-470 pp. до н. є.) вважав, що у світі
все народжується через ворожнечу і розбрат, що єдиний закон, який панує
в Космосі, — це війна — батько і цар усього. Це перша спроба дати
позитивне трактування боротьби у процесі суспільного розвитку через
проблемність і конфліктність.

У середні віки Фома Аквінський (1225-1274) висунув думку, що війни
допустимі в житті суспільства, тобто конфлікти є об’єктивною реальністю.

Еразм Р оттер дамський (1469-1536) вказував на наявність власної логіки
конфлікту, який, розпочавшись, втягує в орбіту свого впливу нові й нові
сили. Зокрема, він писав, що «війна солодка для тих, хто її не знає».

Френсіс Бекон (1561-1626) уперше глибоко проаналізував причини
соціальних конфліктів в Англії. Ф. Бекон звертає увагу на конкретні
заходи попередження конфліктів, зауважуючи, що на «кожен випадок
хвороби» існують свої ліки. Крім політичних помилок в управлінні Ф.
Бекон називає і деякі психологічні чинники соціальних негараздів.
Важливим засобом запобігання соціальним конфліктам він вважав мистецтво
політичного маневрування, особливо слід звертати увагу на те, аби у
невдоволених не знайшлося підхожого ватажка, який би міг їх об’єднати.

Іммануїл Кант (1724-1804) вважав, що стан миру між людьми, які живуть по
сусідству, не є природним станом, природнішим є стан війни або загрози,
тобто проблемності й конфліктності в системі геополітичних процесів.

Георг Гегель (1770-1831) писав, що основна причина конфліктів коріниться
в соціальній поляризації — між нагромадженим багатством, з одного боку,
і змушеним працювати народом — з другого.

Чарльз Дарвін (1809-1902) запропонував теорію еволюції, основні ідеї
якої виклав у праці «Походження видів шляхом природного відбору, або
збереження сприятливих порід у боротьбі за життя». Розвиток живої
природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, тобто
постійного конфлікту, вважав він.

Польсько-австрійський юрист Людвіг Гумплович (1838-1909) у книзі «Расова
боротьба» висунув своє бачення соціальних конфліктів. Він розглядав
суспільство як сукупність груп людей, що борються за виживання,
панування. Соціальне життя — — це групова взаємодія. Основні положення
його теорії такі:

• конфлікти — суть історичного процесу, вони вічні, змінюються лише їх
форми;

• конфлікти сприяють єдності суспільства;

• диференціація суспільства на панівних і підлеглих — явище вічне.
Гумплович писав, що конфлікти слід шукати не тільки в природі

людини, а й у соціальних феноменах різних за типом культур.

Конфлікти в рамках соціополітичного виміру

Велике зацікавлення серед конфліктологів кінця XIX — початку XX ст.
викликала соціологічна теорія Карла Маркса (1818-1883). Марксизм визнає
соціальні конфлікти, колізії, антагонізми як можливі, а в умовах
класової боротьби — і як неминучі явища суспільного буття. Помилковість
марксистів полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому,
після знищення приватної власності на засоби виробництва, створити умови
для ліквідації антагоністичних відносин як бази соціальних конфліктів і,
отже, побудувати безконфліктне суспільство.

Г. Ратценхофер (1842-1904) вивчав боротьбу за існування. Абсолютна
ворожість рас — основні процеси і явища життя, вважав він. Із цих
процесів він виводить теорію конфліктності суспільних відносин.

Вільям Самнер (1840-1910) — американський соціальний дарвініст, основним
соціальним конфліктом у суспільстві вважав «конфлікт інтересів». З
огляду на переконання, що боротьба за існування є безперечним чинником
прогресу, він зробив висновок, що в цій боротьбі гинуть найслабкіші,
гірші представники роду людського. В. Самнер, спираючись на великий
історико-етнографічний матеріал, поклав початок системному вивченню норм
соціальної поведінки, внутрішньогрупових і міжгрупових відносин.

Німецький соціолог Георг Зіммель (1858-1918) вважається першим, хто
запровадив у науковий вжиток термін «соціологія конфлікту».

Він запропонував зайнятися аналізом «чистих форм» соціального
спілкування та взаємодії. Серед таких відносно стійких форм соціальної
взаємодії, як авторитет, договір, підпорядкування, співробітництво та
інші, особливе місце займає конфлікт — не лише норма, а й винятково
важлива форма життя. Конфлікт сприяє соціальній інтеграції, він визначає
характер конкретних соціальних утворень, зміцнює їхні принципи й норми
організації.

Теоретичні роздуми Г. Зіммеля розділили у 20-ті роки XX ст. соціологи
чиказької школи, видатними представниками якої були Роберт Езра Парк
(1864-1944), Ернест Уотсон Берджесс (1886-1996), Албіон Вудбері Смолл
(1854-1926). Вони розглядали соціальний процес в аспекті чотирьох
взаємопов’язаних типів взаємодії: змагання, конфлікту, пристосування й
асиміляції.

Соціологічне значення конфлікту підкреслював американський соціолог,
представник психологізму в соціології А. В. Смолл. Він, зокрема
стверджував, що «немає нічого соціального, що не було психічним». Вважав
поняття інтересу важливим феноменом боротьби. Звідси — загальний
конфлікт інтересів, де індивіди — продукт боротьби власних інтересів, а
суспільство — наслідок зіткнення інтересів соціальних груп. Таким чином,
конфлікт є базовим і універсальним соціальним процесом.

У першій половині XX ст. під впливом марксизму утвердилася самостійна
галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом
розвитку сучасних концепцій конфлікту. Серед її представників В. Парето,
Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Вони звернули увагу на
необхідність вивчення конфліктів і змін, а не лише злагоди й
стабільності в суспільному житті. В. Парето (1848-1923) — італійський
дослідник, який створив свою теорію еліти і наголосив на подвійності
психології людини. Будь-які суспільні теорії, ідеології є ширмою, що
ховають дії, продиктовані почуттями, емоціями. Таким чином,
ірраціональні пласти психіки людини детермінують соціальну поведінку.

Гаетано Моска (1858-1941) — італійський юрист, соціолог, історик — теж
серед творців теорії еліт. У своїй праці «Еліти політичної науки» (1896
р.) він виокремлює тезу про формування панівного класу на основі розуму,
здібностей, освіти й творчих заслуг.

У теорії французького соціолога і філософа Ж. Сореля (1847-1922)
центральне місце займає політична боротьба та насильство. В його праці
«Роздуми про насильство» (1907 р.) сформульовані ключові поняття міфу й
насильства. Згідно з його теорією, соціальні та політичні конфлікти
виявляються ознакою ірраціонального характеру суспільства й історії,
вони заперечують ідею соціального процесу й утверджують стихійний рух
мас.

Ф. Оппенгеймер (1869-1943) звертав увагу на питання походження держави
та особливості соціальних процесів, які відбуваються в ній. Держава
могла виникнути тільки шляхом пограбування й підкорення людей.

Артур Бентлі, американець, розглядав політичне життя як процес
політичної діяльності. Політичні групи реалізують свої інтереси через
дії. Із зіткнення інтересів різних груп складається політичне життя
суспільства. За формою свого прояву це життя являє собою
багатоманітність фактів застосування сили.

Таким чином, у соціально-політичному житті на початку XX ст. виникає
очевидний інтерес до проблем конфлікту, а саме:

• природі людини та суспільства властиві біологічний, психологічний та
інші фактори, що породжують численні конфлікти;

• конфлікти виконують певні позитивні функції;

• протилежність між керівною меншістю та керованою більшістю є вічна
істина, що породжує завжди різні колізії.

Конфлікти не завжди займають домінуюче місце у поясненні соціальних
процесів і змін. Сформувався цілий напрямок, який у своїх теоретичних
побудовах робить акценти на проблемах стабільності й консенсусу (Е.
Дюркгейм, Т. Парсонс, Н. Смелсер).

Теорії конфліктів (кінець XX — початокXXI ст.)

Починаючи із середини XX ст. відбувається активний розвиток
науково-практичного осмислення конфліктів.

Спочатку була запропонована модель рівноваги суспільства, пов’язана з
методологією структурно-функціонального аналізу. Суспільство
розглядалося як цілісне утворення, в якому гармонійно взаємодіяли його
складові. Представники цього напрямку (найбільш відомий з них —
американський соціолог Т. Парсонс) зазначали роль саморегулюючих
механізмів суспільного життя, які підтримують стійкість всієї системи,
конфлікт вони розглядали як властиве людському суспільству явище.
Парсонс вважає конфлікт деструктивним, дисфункціональним і руйнуючим.

Проблемам конфліктів були присвячені праці З. Фрейда, К. Юнга, Е. Берна
та інших авторів.

Австрійський психолог Зигмунд Фрейд (1856–1939) створив одну з перших
концепцій конфліктології — теорію психоаналізу. Згідно з його теорією,
поява і розвиток внутрішньоособистісних конфліктів визначаються
зіткненням всередині особистості несвідомих психічних сил, основною з
яких є лібідо (сексуальний потяг) та необхідністю вистояти у ворожому
індивідові соціальному середовищі. Заборони з боку середовища завдають
душевної травми, придушують енергію несвідомих потягів, які прориваються
обхідними шляхами у вигляді невротичних синдромів. З. Фрейд наголошував
на необхідності пошуку причин міжособистісних конфліктів у сфері
несвідомого.

Послідовник З. Фрейда швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875–1961)
заснував школу аналітичної психології, висунув концепцію про існування
колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особистості,
що до певної міри пояснювала поведінку особистості в конфлікті.

У 60-х роках ХХ ст. були опубліковані праці американського
пси-хотерапевта Еріка Берна (1902–1970), який на основі синтезу ідей
психоаналізу й інтеракціонізму (Г. Міда) створив теорію трансакт-ного
аналізу. Згідно з Е. Берном, структура особистості поєднує в собі три
компоненти-стани: “дитина” (джерело спонтанних емоцій, прагнень і
переживань), “родич” (потяг до стереотипів, забобон, повчання) і
“дорослий” (раціональне і ситуативне ставлення до життя). У процесі
взаємодії людей здійснюється трансакція. Якщо реалізується непересічна
трансакція, спостерігаються безконфліктні стосунки. Якщо виникає
пересічна трансакція, процес спілкування порушується і може виникнути
конфлікт.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф та інші науковці узагальнили теорію
“конфліктної моделі суспільства”, діалектичну теорію конфлікту, прагнули
визначити й показати загальні для усіх суспільних систем причини
конфліктів, а також вказати шляхи оптимізації конфліктного процесу.

Р. Дарендорф виокремлював не тільки негативні сторони конфлікту, а й
позитивні. Конфлікт, на його думку, може бути джерелом інновацій,
соціальних змін. Дарендорфа вважають класиком конфліктології.

Інший американський учений М. Амстуті розвинув ідею “корис-ності” та
“негативності” (шкідливості) конфліктів.

Конфлікти є корисними тому, що:

• можуть попередити більш серйозні проблеми, які роблять розрядку в
колективі, дають змогу уникнути великого насильства, створюють
можливість розв’язувати проблеми цивілізованим шляхом;

• стимулюють творчість та ініціативу;

• прояснюють позиції та інтереси його учасників тощо. Конфлікти
шкідливі, оскільки нерідко ведуть до безпорядку, нестабільності,
насильства, уповільнюють та ускладнюють прийняття рішень тощо.

У 1956 р. Л. Козер видав книгу «Функції соціального конфлікту», в якій
дав своє визначення конфлікту. Він довів, що не існує соціальних груп
без конфліктних відносин і що конфлікти мають негативне й позитивне
значення для функціонування суспільних систем та їх змін. Він
стверджував, що чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим
краще для суспільства. Ця його книга відіграла воістину історичну роль в
оформленні конфліктології як науки та в її подальшій долі.

Основні положення «теорії конфліктного функціоналізму» Л. Козер а такі:

• чим сильніше незаможні групи сумніватимуться в законності існуючого
розподілу ресурсів, тим вища ймовірність того, що вони можуть стати
призвідниками конфлікту;

• чим більше злигоднів переживають групи, тим вища ймовірність того, що
ці групи стануть ініціаторами конфлікту;

• чим більше груп вступають у конфлікт через свої об’єктивні інтереси,
тим легший конфлікт і, навпаки, чим більше конфлікт пов’язаний з
неправдою, тим він гостріший;

• чим жорсткіша соціальна система, тим менше інституціалізова-них
засобів для погашення конфлікту та зняття напруження, тим гостріший
конфлікт;

• чим менше між учасниками одностайності щодо спільної мети, тим
триваліший конфлікт;

• чим менше піддається інтерпретації символічний зміст перемоги чи
поразки з супротивного боку, тим триваліший конфлікт;

• чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що повне
досягнення мети коштує дорожче, ніж перемога, тим коротшою буде
тривалість конфлікту;

• чим гостріший конфлікт, тим більша ймовірність того, що в конфліктних
групах утворяться централізовані структури прийняття

рішень, тим краще він сприятиме зміцненню структурної та моральної
згуртованості;

• чим більше відносини між основними конфліктуючими групами мають
первинний характер, тим гострішим є конфлікт, тим більше він призводить
до придушення інакодумання та відхилень у кожній групі й посилює
підпорядкування основним нормам і цінностям;

• чим частіше відбуваються конфлікти, тим менша ймовірність того, що
вони відображають різні думки щодо основних цінностей, тим більшою мірою
їхнє функціональне значення полягає в тому, щоб підтримувати рівновагу;

• чим частіші й слабкіші конфлікти, тим вища ймовірність того, що вони
сприятимуть створенню нормативного регулювання конфлікту.

Отже, в основі будь-якого конфлікту лежать особистісні інтереси
індивідів, які мають приймати рішення на макрорівні.

Наприкінці XX ст. сприйняття конфліктології як науки й практики повністю
сформувалося.

Конфліктологія має кілька напрямків:

• філософсько-соціальний, який охоплює загальні тенденції розвитку
конфліктів на макрорівні;

• організаційно-соціологічний — вивчає причини конфліктів, динаміку
конфліктів організацій, груп, колективів;

• індивідуально-психологічний — з’ясовує психофізіологічні особливості
та характеристики окремих особистостей, їхню поведінку в конфлікті.

Організаційно-соціологічний напрямок розвитку конфліктології тісно
переплітається з управлінськими дисциплінами:

• управління персоналом (комплексний вплив на працівника);

• управління поведінкою — — система заходів щодо формування принципів,
норм поведінки людей в організації;

• організаційна поведінка — систематичний науковий аналіз індивідів,
груп, організацій, щоб з’ясувати, спрямувати та удосконалити
індивідуальне виконання та функціонування організації тощо.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. — М., 1999.

2. Бандурка А. М. и др. Конфликтология. — Харьков, 1997.

3. Ващенко И. В. Общая конфликтология. — Харьков, 2001.

4. Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000.

5. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социс, 1994. —
№ 5.

6. Дмитриев А. В. Конфликтология. — М., 2000.

7. Емельянов С. М. Практикум по конфликтологии. — СПб., 2000.

8. Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. — М., 1995.

9. Ішмуратов А. Т. Конфлікт і злагода. — К., 1996.

10. Конфликтология: проблемы, методы, перспективы. — Симферо-поль, 1997.

11. Ложкин Г. В., Повякель Н. И. Практическая психология кон-фликта:
Учеб. пособие. — К., 2000.

12. Пірен М. І. Основи конфліктології. — К., 1997.

13. Психология конфликта / Сост. и общая редакция Н. В. Гриши-ной. —
СПб., 2001.

Похожие записи