Реферат на тему:
Авторитарні тенденції в українській політиці: витоки, стан, перспективи
Системна криза, у стані якої опинилося сучасне українське суспільство,
гостро поставила питання про пошук політично змістовної та цивілізаційно
гідної відповіді на виклик часу. Слід констатувати, що досягнення
національно-державної ідентичності та отримання статусу суб“єкту
європейського та світового процесу не стали і не могли стати кінцевими
факторами задоволення реальних суспільних та державних потреб
українства. Динаміка суспільно-політичного життя яскраво свідчить про
постійне генерування в середовищі українського соціуму досить складного
та специфічного комплексу проблем, що потребують ефективного та якомога
швидкого вирішення.
За цих умов закономірно виникає питання про формування стратегії виходу
з кризового стану, його технологію та механізми, а головне – про сили,
які будуть цей вихід здійснювати. Додаткового ступеня актуалізації
зазначені моменти набули напередодні президентських виборів 1999 року,
надавши можливості усім політично значущим силам в Україні довести свою
доктринальну, функціональну та моральну адекватність вимогам, що постали
перед нацією і державою на зламі тисячоліть. Для реальної політичної
практики окреслений часовий вимір не несе в собі нічого інфернального і
спогад про нього покликаний лише звернути увагу суб’єктів української
політики на необхідність органічного зіставлення здобутів і прорахунків
минулого з надбаннями сьогодення та перспективами на майбутне.
Отримання і утримання найвищої державної посади в період подолання
системної кризи передбачає передусім чітке розуміння причин останньої,
визначення напрямків локалізації та гальмування кризових процесів,
застосування структурно-функціонального забезпечення антикризових
заходів, програмне бачення розвитку ситуації та володіння об“єктивною
інформацією про здійснення програмних положень і засобами контроля за їх
реалізацією. При цьому апріорним стає положення про те, що вихід з
системної кризи може бути здійнений тільки шляхом системних же кроків
позитивної суспільно-політичної, соціально-економічної та ідеологічної
орієнтації.
Сукупність окреслених вище складових дозволяє досить коректно виявити
загальний знаменник процесів, що тривали і триватимуть на українському
політичному просторі. Так, наприклад, врахування специфіки переходу від
тоталітаризму до демократії в Україні передбачає не тільки констатацію
факту насильницьки перерваної державотворчої традиції і подальшого
напівколоніального становища, але й визнання глибинного спотворення
тоталітаризмом вітчизняних суспільних засад. Так саме й час визрівання
системної кризи настав в Україні не в 1991 році, а значно раніше у
зв“язку зі стадіальною деструкцією комуністичної ідеократії доби
горбачовізму і об“єктивно продовжувався в посттоталітарний період
внаслідок амбівалентності політичної поведінки тогочасної правлячої
еліти.
Отже нетрадиційна ситуація в суспільно-політичному житті України вимагає
нетрадиційних, але небезпідставних рішень. Сутність ціннісної
характеристики сучасної української політики полягає в тому, що вона,
позбувшись найбільш уразливих симптомів посттоталітаризму, стала
політикою вітчизняного гатунку як усередині, так і за межами держави. У
минулому залишилося механічне застосування в політичній риторіці
ідеально-методологічних понять ліберальної демократії, але реально
значущі демократичні принципи набули протягом останніх років значно
виразнішого прояву. Збереження цієї тенденції напередодні президентських
виборів є свідоцтвом цивілізаційної якості українського політичного
простору але не затьмарює необхідності прогностичних міркувань щодо її
подальшого розвитку.
Перспективи демократичного розвитку українського суспільства знаходяться
в безпосередньої залежності від того, які саме політичні сили отримають
можливість для прийняття державних рішень, і від того, якими засобами
досягнення своїх політичних цілей вони будуть користатися. Аналіз
передвиборчих платформ та бихевіоральних особливостей претендентів на
посаду Президента України дозволяє з високим ступенем вірогідності
передбачити їх авторитарний характер. Проте досить безпідставно вважати
авторитаризм і демократію цілковитими антиподами політичної практики і
суспільно-політичної організації. Антагонізм сучасних політологічних
категорій зовсім не обов“язково є антагонізмом в реальній політиці.
Раціональні, детерміновані потребами подолання суцільної кризи, що
охопила всі галузі суспільного життя, авторитарні заходи є не тільки
виправданими, але й доцільними і як доводить попередній політичний
досвід багатьох країн, часто єдино можливими. Авторитаризм в умовах
існування конституційних форм влади зовсім не передбачає обов“язкового
усунення або звуження поля діяльності демократичних принципів та
інститутів. В українському суспільно-политічному контексті такий тип
правління має низку привабливих рис, особливо відчутних на тлі задач
подолання екстремальної кризової ситуації. Вітчизняний досвід
реформотворчої діяльності свідчить про те, що принципове вирішення
найвагоміших питань потребовувало застосування авторитарних засобів
державного управління. При цьому потреби розвитку та конституційного
оформлення демократичних засад українського суспільства багато в чому
були реалізовані завдяки застосуванню політичного авторитету діючого
Президента.
В сучасній політичній науці авторитаризм і методи його застосування
досить давно не розглядаються однобічно і вважаються ефективним засобом
проведення системних реформ. Посттоталітарна привабливість авторитарного
типу керівництва диктується його достоїнствами, особливо відчутними в
умовах проведення системних перетворень в суспільстві, а саме, здатністю
здійснити якісну реорганізацию суспільних структур, сконцентрувати
зусилля та ресурси на вирішенні життєво важливих для України питань,
забезпечити суспільний порядок тощо. Тому протягом найближчих років
владні структури в Україні об“єктивно будуть використовувати в своїй
діяльності авторитарні за характером засоби, форми і методи управління.
При цьому політичній успіх на виборах і проведення подальшої суспільно
змістовної політики з боку майбутнього Президента України безпосередньо
залежать від вмілого застосування факторів прямого і непрямого впливу,
політичної майстерності кандидатів, їх здатності згуртувати навколо себе
помірковані демократичні сили і, як головне, довести наявний політичний
авторитет та забезпечити адекватне сприйняття його проявів під час
виходу з кризи. Напередодні практичного вирішення головного питання
президентської кампанії найбільш задовольняючою окреслені потреби є
позиція діючого Президента і підтримуючих його політичних та
інтелектуальних сил. Безумовно позитивною і своєчасною стала розробка
програми «Україна – 2010», формування Всеукраїнського об`єднання
демократичних сил «Злагода», рішучі кадрові дії, особисті виступи з
оцінкою не прийнятих в цивілізованій політиці дій інших претендентів на
президентську посаду тощо. Проте слід враховувати той факт, що боротьба
триватиме і незважаючи на доктринальну невиразність і подеколи відвертий
популізм кандидатів. Більшість з них мають багатий досвід практичної
политикі і так само розуміють значення політичного авторитету та знайомі
з технологією його досягнення. Тому системний погляд Президента та його
оточення на ситуацію в державі і суспільстві повинен бути доповнений
подальшими системними же діями на шляху авторитетного вирішення
породжених сучасною кризою проблем і забезпечення динамічного
позитивного розвитку України як повноцінної в політичному, соціальному,
технологічному, інформаційному плані європейської держави.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
