.

Аналітична психологія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 376
Скачать документ

Реферат на тему:

Аналітична психологія

Київ 2016

ЗМІСТ:

Частина 1. Введення.

Частина 2. Психотерапія та світогляд.

Частина 3. Психоаналіз.

Частина 4. Колективне несвідоме.

Частина 5. Совість з психологічної точки зору.

Частина 6. Висновок.

Частина 1. Введення.

Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою
психоаналізу, і тільки воно дає йому можливість зрозуміти і прилучити
науці часто спостерігаються і дуже важливі патологічні процеси в душевне
життя. Психоаналіз не може перенести сутність психічного у свідомість,
але повинен розглядати свідомість як якість психічного, яка може
приєднуватися або не приєднуватися до інших його якостей.

Бути свідомим – насамперед чисто описовий термін, який спирається на
саме безпосереднє і надійне сприйняття. Досвід показує, що психічний
елемент, наприклад представлення, звичайно не буває довгостроково
свідомим. Характерним є те, що стан свідомості швидко проходить;
уявлення в цей момент свідоме, у наступну мить перестає бути таким,
однак може знову стати свідомим при відомих, легко досяжних умовах. Яким
воно було в проміжний момент ми знаємо; можна сказати, що воно було
прихованим, маючи на увазі під цим те, що воно в будь-який момент здатне
було стати свідомим. Якщо ми скажемо, що воно було несвідомим, то ми
також дамо правильний опис. Це несвідоме в такому випадку збігається з
приховано або потенційно свідомим.

Під несвідомим можна розуміти дві різні речі: по-перше, – це дія, що
здійснюється автоматично, рефлекторно, коли причина його не встигла
дійти до свідомості, а також при природному відключенні свідомості (уві
сні, при гіпнозі, в стані сильного сп’яніння, при лунатизм тощо),
по-друге, – це активні психічні процеси, безпосередньо не беруть участь
у свідомому відношенні суб’єкта до дійсності, а тому й самі в даний
момент не усвідомлювані.

До терміну або поняття несвідомого вчені прийшли іншим шляхом, шляхом
розробки досвіду, в якому велику роль грає душевна динаміка. Вони
змушені були визнати, що існують досить напружені щиросердечні процеси
або представлення, які можуть мати такі ж наслідки для духовного життя,
як і всі інші уявлення, між іншим, і такі наслідки, які можуть бути
усвідомлені як представлення, хоча в дійсності і не стають свідомими.

Тут починається психоаналітична теорія, яка стверджує, що такі уявлення
не стають свідомими тому, що їм протидіє відома сила, що без цього вони
могли б стати свідомими, і тоді ми побачили б, як мало вони
відрізняються від інших загальновизнаних психічних елементів. Ця теорія
виявляється незаперечної завдяки тому, що в психоаналітичній техніці
найшлися засоби, за допомогою яких можна усунути протидіючу силу і
довести відповідні уявлення до свідомості. Стан, в якому вони перебували
до свідомості, вчені називаємо витісненням, а сила, що призвела до
витіснення підтримувала його, відчувається психологами під час їх
психоаналітичної роботи як опір.

Психоаналіз – загальна теорія і метод лікування нервових і психічних
захворювань. Психоаналіз виник на початку століття як один з напрямків
медичної психології спочатку зусиллями З. Фрейда, а потім і його
послідовників, поступово перетворився на вчення, що претендує на
оригінальне рішення мало не всіх світоглядних проблем. Одночасно він
став частиною повсякденного існування мільйонів людей у ??Західній
Європі і, особливо, в США. Психоаналіз є філософським вченням про
людину, соціальною філософією, належачи, таким чином, до чинників
ідеологічного порядку.

Розібравшись, що є свідоме і несвідоме, можна виділити наступні основні
положення, які будуть більш повно описані нижче: панівне над психікою
несвідоме затримується в глибинах психіки “цензурою” – психічної
інстанцією, утвореного під впливом системи суспільних заборон – табу. В
особливих “конфліктних” випадках несвідомі потягу “обманюють” цензуру і
постають перед свідомістю під виглядом сновидінь, застережень, описок,
невротичних симптомів (проявів захворювань) і т.п. Так як психічне не
зводиться до соматичного (тілесного), то й досліджувати психіку потрібно
особливими методами, які були розроблені З. Фрейдом і його
послідовниками. Ці методи покликані за явною змістом (чи видимого
безглуздістю) проявів несвідомого вгадати їх справжнє підгрунтя.

Частина 2. Психотерапія та світогляд.

Психотерапія виросла на грунті суто практичних допоміжних методів,
внаслідок чого довгий час відчувала труднощі в осмисленні власних
ідейних підстав. Поступово психотерапія звільнилася від кола
медично-терапевтичних уявлень. Вона усвідомила, що має мало спільного з
фізіологічними передумовами, і що її більше цікавлять психічні процеси.

Під психотерапією розуміється психічний вплив (словом, вчинками,
обстановкою) на хворого з лікувальною метою. Але психіку не можна
лікувати, не розглядаючи її в цілому, не дійшовши до її останніх і
найглибших підстав так само, як не можна лікувати хворе тіло, не
враховуючи цілісності його функцій. Треба також враховувати, що
елементарні психічні стани найтіснішим чином переплітаються з
фізіологічними тілесними процесами.

Вже перші вторгнення перебувала в процесі становлення психотерапії у
психологічну область привели її в зіткнення з глибинною проблемою
протилежності. Справа в тому, що структура психіки настільки
контрадікторние, що немає жодного психологічного загального твердження
або визначення, якому тут же не знайшлося протилежного.

Внаслідок протилежності психіки виникає велика кількість світоглядних
суперечок. Світоглядний суперечка – це завдання, яке неминуче висуває
сама психотерапія. Юнг каже: “психотерапевтичний мистецтво вимагає
вміння виявити і зайняти чітку позицію, гідну віри, вміння виявити
остаточні переконання, що доводять свою міцність тим, що допомагають
зняти невротичну расщепленность у самого терапевта або не дати їй
виникнути” [1]. Це означає, що наявність неврозу спростовує терапевта.
Адже жодного пацієнта не можна повісті далі того місця, яке займає сам
терапевт.

Світогляд робить вирішальний вплив на долю психіки. Світогляд – це
складне утворення, що є полюс, протилежний полюса, пов’язаному з
фізіологією психіки. На думку Юнга, психотерапевт, по суті, має бути
філософом. У цьому ключі Юнг визначає найважливішу мету психотерапії,
яка полягає не “в перекладі пацієнта в яке-то неможливо щасливий стан”,
а в тому, щоб “зміцнити духом і навчити з філософським терпінням
переносити страждання”.

Частина 3. Психоаналіз.

Перш за все варто усвідомити, що психоаналіз є науковим методом, що
вимагає відомих технічних прийомів; завдяки його технічним результатами
розвинулася нова галузь науки, яку Юнг назвав “аналітичною психологією”.

На початку своєї статті Юнг згадує про двох упередженнях проти
психоаналізу. Перше з них вважає психоаналіз чимось на зразок анамнезу
(анамнез – це сукупність відомостей про розвиток хвороби, умови життя,
перенесені захворювання, що збираються з метою їх використання для
діагнозу, прогнозу, лікування, профілактики). Психоаналітик, звертаючи
увагу на дані анамнезу, чудово знає, що це лише зовнішня історія
хворого, яку не можна змішувати з самим аналізом. Друге упередження,
більшою частиною засноване на поверхневому знайомстві з психоаналітичної
літературою, вважає психоаналіз способом навіювання, за допомогою якого
хворому нав’язується “відома віра або вчення про життя”, завдяки чому
він виліковується. Але насправді психоаналітик не намагається нав’язати
хворому того, що він не може визнати вільно.

Наперекір усім колишнім методам лікування психоаналіз прагне подолати
розлад психіки за допомогою не свідомості, а несвідомого, що вимагає
свідомого сприяння хворого, бо, за словами Юнга, до несвідомого можна
дійти лише шляхом свідомості. Інша найбільш складна проблема – це те, що
психоаналітик не може припустити якогось раз і назавжди встановленого
вирішення різних своїм корінням проблем, то йому доводиться шукати його
в індивідуальності самої особи. Справа в тому, що ні свідомий
розпитування, ні розсудливі відповіді тут не допоможуть, бо причини
приховані від свідомості хворого. Існує кілька шляхів дістатися до
несвідомих глибин психіки людини.

Перший засіб – дати хворому говорити про все, що йому безпосередньо
приходить в голову. Аналітик же повинен ретельно стежити за всім
висловлюваною і все це зазначати, аж ніяк не намагаючись нав’язати
хворому свою власну думку. Але зрозуміло, неможливо в кожному
конкретному випадку досягти успішних результатів застосуванням цього
нехитрого способу, хоча б уже тому, що лише в рідкісних випадках
потрібні психічні дані лежать настільки не глибоко, не кажучи вже про
те, що деякі хворі не хочуть розповідати про свої миттєвих переживаннях
лікаря через те, що вони можуть бути болючими для нього. Іноді може так
трапитися, що хворому видається, ніби ніяких особливих переживань і не
було, що примушує його говорити про більш-менш байдужих для нього
предметів.

Тому лікарю доводиться вдаватися до інших методів. Одним з таких методів
є асоціативний досвід. Другий же спосіб проникнути в психіку хворого –
аналіз сновидінь, що є класичним знаряддям психоаналізу. При цьому
сновидінням приписують їх несвідомий зміст. Відшукування несвідомих його
джерел технічно є процедурою, здавна застосовували інстинктивно:
намагання просто спрямоване на те, щоб пригадати, звідки запозичений той
чи інший епізод сновидіння. На цьому вельми нехитрому принципі і
засновано психоаналітичне тлумачення сновидінь. Але мимоволі задаєшся
питанням: що ж робити, якщо хворий нічого не бачить у сні? Юнг запевняє,
що такого прикладу він не зустрічав: “всіх хворих, – говорить він, –
навіть стверджують, що вони ніколи нічого уві сні не бачать, аналіз
призводить до сновидінь”. [2] Справа в тому, що якщо хворий з самого
початку аналізу не має сновидінь або ж вони раптово припиняються, він,
безсумнівно, приховує матеріали, що підлягають свідомої розробці.
Відсутність же у хворого сновидінь вказує на ще не використані ним
свідомі матеріали.

a

a

uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiiuu

uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiaeOe

a

—uuuuuuuuuuuiiiiiiiiiiiiiiii

7користуватися лише як джерелами матеріалів для аналізу. На початку
аналізу зайвому і необережним є остаточна їх розробка.

Деякі психологи, на думку Юнга, дотримуються одностороннього статевого
тлумачення сновидінь, при цьому дійсне значення сновидіння вислизає.
Якщо на початку аналітичного лікування виявляється безсумнівно статевої
сенс будь-якого сновидіння, сенс цей треба визнати реальним, тобто
вказує на необхідність піддати статеве питання ретельному розгляду. Якщо
ж у пізніший період аналізу будь-яке сновидіння містить статеву
фантазію, яку можна вважати дозволеним, то їй не потрібно приписувати
безумовно статевого значення, його слід вважати символічною. У цьому
випадку статева фантазія має значення символу, а не конкретності.

Частина 4. Поняття колективного несвідомого.

Колективне несвідоме є частина психіки, яка негативним чином може бути
розпізнана від особистісного несвідомого тим фактом, що на відміну від
останнього вона не зобов’язана своїм існуванням особистого досвіду і не
є персональним придбанням. Змісту колективного несвідомого на відміну
від особистісного несвідомого, яке складається в основному із колись
усвідомлювати зміст, ніколи не входили до тями. Таким чином, вони ніколи
не були індивідуальним придбанням, але зобов’язані своїм існуванням
спадковості. Якщо особистісне несвідоме по більшій частині складається з
комплексів, зміст колективного несвідомого в основному представлено
архетипами. Архетипи – початкові, вроджені психічні структури. Це образи
і мотиви, які лежать в основі загальнолюдської символіки сновидінь,
міфів, казок. Поняття архетипу вказує на існування в душі певних форм,
які є завжди і скрізь.

Крім нашого безпосереднього свідомості, яке, як нам здається, має
повністю особистісну природу і яке є єдиною емпірично даної психікою
(навіть якщо ми приєднаємо як додаток особистісне несвідоме), існує
друга психічна система, що має колективну безособову природу, ідентичну
у всіх індивідів. Це колективне несвідоме не розвивається індивідуально,
але успадковується.

Юнг наполягає на тому, що інстинкти є безособовими, універсально
зустрічаються спадковими факторами. Вони часто настільки віддалені від
свідомості, що сучасна психотерапія стикається із завданням допомогти
пацієнту усвідомити їх. Більш того, інстинкти за своєю природою не є
невизначеними. Юнг вважає, що вони перебувають у відношенні дуже
близькою аналогією з архетипами, такого близького, що є достатні
підстави припустити, що архетипи є несвідомі образи самих інстинктів.
Іншими словами, вони є зразками інстинктивного поведінки.

Поняття колективного несвідомого має велике значення для аналітичної
психології. У своїй статті Юнг показує як його можна використовувати на
практиці.

До тих пір, поки невроз корениться виключно в особистісних причини,
архетипи не грають ніякої ролі. Але якщо мова йде про загальну
несумісності, при наявності неврозів у відносно великого числа людей, то
варто припустити наявність архетипів. Так як неврози в більшості
випадків є соціальним феноменом, необхідно припустити, що в цих випадках
також підключаються архетипи. Архетипів ж є стільки, скільки є типових
життєвих ситуацій. Тому психотерапевта необхідно в своєму аналізі
спиратися не тільки на особистісний аспект, але й на роль колективного
несвідомого у неврозі хворого.

Особливу увагу в своїй статті Юнг приділяє опису методу доказу,
перевірці існування архетипів. Оскільки передбачається, що архетипи
викликають певні психічні форми, необхідно визначити, як і де можна
отримати матеріальну демонстрацію цих форм. Головним джерелом є в такому
випадку сновидіння, у яких є та перевага, що вони – мимовільні,
спонтанні продукти несвідомої психіки. Тим самим вони є “чистими творами
природи, які не фальсифікуються якої б то не було свідомою метою”. [3]
Запитуючи індивіда, можна встановити, які з що з’явилися в сновидіннях
мотивів відомі самому індивіду. З тих, що йому незнайомі, необхідно
виключити всі ті мотиви, які могли б бути йому відомі.

Іншим джерелом необхідного матеріалу є “активне уява”. Юнг має на увазі
послідовність фантазій, що протікають при довільній концентрації уваги.
Він виявив, що існування нереалізованих, несвідомих фантазій збільшує
інтенсивність сновидінь, і в тому випадку, якщо фантазії стають
усвідомленими, сновидіння змінюють свій характер, робляться більш
слабкими, рідкісними.

Отримана в результаті ланцюг фантазій відкриває несвідоме і дає багатий
архетипними образами й асоціаціями матеріал. Цей метод небезпечний,
оскільки може відвести пацієнта занадто далеко від реальності

Нарешті, дуже цікавим джерелом архетипових матеріалу є ілюзії
параноїків, фантазії, що спостерігаються в надбаннях трансу, сновидіння
раннього дитинства (від трьох до п’яти років). Такий матеріал є в
надлишку, але він позбавлений будь-якої цінності до тих пір, поки не
можна провести переконливі міфологічні паралелі. Щоб провести значущу
паралель, необхідно знати функціональне значення індивідуального
символу, а потім з’ясувати, чи не знаходиться це символ – явно
паралельний міфологічному – в подібному контексті, а отже, чи не має він
те ж саме функціональне значення. Встановлення подібних фактів не тільки
вимагає тривалого і трудомісткого дослідження, але і є невдячною
предметом для доказів.

Частина 5. Совість з психологічної точки зору.

Специфіка “совісті полягає в тому, що це є знання про емоційної цінності
уявлень, наявних у нас з приводу мотивів наших дій. Вже з цього
визначення видно, що совість є складним феноменом, що складається
переважно з елементарного вольового акту або свідомо необгрунтованого
прагнення до дії, а частинно з розумного почуття. Складний феномен
совісті складається з двох рівнів. Один з них, утворює основу, містить у
собі психічне явище, а інший – свого роду надбудова містить затверджує
або заперечує судження суб’єкта.

Складнощі феномена відповідає його широка емпірична феноменологія.
Совість може випереджати, супроводжувати, доповнювати свідоме, виступати
як просто привходящее афективний явище при протіканні яких-небудь
психічних процесів (причому моральний її характер тут не відразу
помітний). Моральна оцінка дії не завжди є справа свідомого, але може
функціонувати і без його участі.

Далі Юнг аналізує теорію Фрейда про “Над-Я”. Він стверджує, що несвідоме
старше свідомого. Несвідоме не піддається ніякому (або майже ніякому)
впливу свідомих вольових актів. Або воно може лише витіснятися або
придушуватися, та й то здебільшого тільки на час. Це витіснення виходить
з якогось психічного фактора, так званого “Над-Я” (за Фрейдом).

Юнг ототожнює поняття “Над-Я” З так званим “моральним кодексом”. У цьому
понятті немає нічого того, що виходило б за рамки загальновідомого.
Особливістю є той факт, що в індивідуальному випадку той чи інший аспект
моральної традиції виступає як несвідомий.

Поки царюють традиційні моральні приписи, відрізнити від них совість
практично неможливо. Тому ми так часто зустрічаємося з думкою, ніби
совість є не що інше, як вплив моральних приписів, що її не існувало б
взагалі без моральних законів. Феномен, іменований нами “совістю”,
виявляється всюди, в усьому людському. Совість не збігається з моральним
кодексом, а скоріше йому передує, і вона змістовно його перевершує.

Як не обгрунтовувати совість, вона ставить індивіду вимога: Іди до свого
внутрішнього голосу, не бійся збитися зі шляху. Можна не коритися цим
наказом, посилаючись на моральний кодекс, але при цьому відчуваючи важке
почуття зради.

Совість є автономним психічним фактором. “Совість – це вимога, яка або
взагалі спрямоване проти суб’єкта, або щонайменше готує йому чималі
труднощі” [4]. Зрозуміло, цим не заперечується наявність випадків
безсовісності. Представляти собі совість чимось отриманими в результаті
навчання може лише той, хто уявляє, ніби вона була вже в передісторії,
коли виникли перші моральні реакції. Совість – далеко не єдиний
автономний внутрішній чинник, що протистоїть волі суб’єкта. Такий всякий
комплекс, але ж ніхто при здоровому глузді не скаже, що комплекс є
результат навчання. Ніхто не мав би жодного комплексу, якщо б йому
втовкмачували його шляхом навчання. Навіть домашні тварини, яким ніяк не
припишеш совісті, мають комплекси і моральні реакції.

Немає іншого такого психічного феномена, який виразніше висвічував б
полярність душі, ніж совість. Безсумнівну її динаміку, щоб взагалі її
розуміти, слід представляти енергетично, тобто як якийсь потенціал, що
виникає з протилежностей. Совість доводить до свідомого сприйняття
завжди і за необхідності існуючі протилежності. Найбільшою помилкою є
припущення, ніби від цієї суперечливості можна позбутися. Вона є
неминучим структурним елементом психіки.

Частина 6. Висновок.

Психоаналіз являє собою не тільки світ, а й філософію. Вона далеко від
оптимізму. Ми володіємо такою, а не інший фізичної та психічної
організацією і мало що здатні змінити у своєму становищі. Реальність не
підкоряється нашим бажанням і не підвладна благання. З нею можна
примиритися, як і зі своєю долею. Психоаналіз – це урок скромності для
людини, оскільки йому слід відучитися приймати ілюзорне за самоочевидне,
а бажане за дійсне. Виявивши себе рабом власних потягів, людина здатна
зменшити залежність, але від ланцюгів йому не позбутися, як і від
смерті. Звільнення від ілюзій, від сновидінь дає пізнання необхідності.
Така філософія не втішає, вона допомагає одній безстрашному прийняття
долі.

Список літератури:

1) Карл Густав Юнг “Аналітична психологія”; “Мартис”; М.; 1997

2) Філософський словник; Під редакцією І.Т. Фролова; М.; 1995

3) Словник з психології; Ж. Лапланж, Ж.-Б. Попталіс; М.; Вища школа,
1996

[1] Карл Густав Юнг “Аналітична психологія”; “Мартис”; М.; 1997; стор.47

[2] Там же; стор. 62

[3] Там же. Стор.78.

[4] Там же. Стор.89.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019