Реферат на тему:

Адаптивні механізми самосвідомості й самоідентифікації

Нашим завданням є розгляд структури й функції самосвідомості, або
„Я-концепції” особистості (ці терміни використовуються як синоніми) з
позицій принципів та із застосуванням понять теорії соціально-психічної
адаптації особистості [1 – 4].

Про онтогенетичну черговість виникнення свідомості й самосвідомості в
радянській психології побутували дві точки зору. Так, згідно з В.
Бехтерєвим, найпростіша самосвідомість передує свідомості, тобто,
усвідомленню предметів зовнішнього світу. Під самосвідомістю в такому
випадку розуміють нечітке відчуття власного існування. Друга точка зору
представлена у працях Л. Виготського [5] і С. Рубінштейна [6]. Ці автори
вважали, що самосвідомість дитини виникає тільки у віці 2 – 3 років у
зв’язку з розвитком мови й загальної самостійності.

Але існує третя і точка зору, і вона сьогодні видається найбільш
обґрунтованою. Згідно з нею, самосвідомість виникає одночасно із
свідомістю, оскільки, як говорив І. Сєченов, одночасно з відчуттями,
викликаними зовнішніми предметами, дитина вже на початку онтогенезу
одержує відчуття від своїх органів.

Ця ідея І. Сєченова, яку підтримують і сучасні дослідники, стосується не
самосвідомості у власному розумінні цього слова, а самознання, яке може
бути підсвідомим. На початку онтогенезу знання індивіда про себе є
підсвідомим; нагромадження такого знання є одним з первинних механізмів
формування онтогенетичної підсвідомої сфери психіки. Самознання стає
самосвідомістю тільки тоді, коли перетворюється на об’єкт усвідомлення,
свідомої уваги особистості. Такий процес, як переконують і літературні
джерела, і наші спостереження, відбувається пізніше. Він розпочинається
приблизно з однорічного віку, але найбільший розвиток одержує з кінця
другого року постнатального онтогенезу.

Оскільки структура самосвідомості особистості формується в ході її
онтогенетичної соціалізації, то вона є частиною набутого досвіду. Це
означає, що ця підструктура особистості в аспекті свого психологічного
існування, у порівнянні з іншими надбаними психічними змістами, не
повинна мати якихось значних особливостей. Ми вважаємо, що структура
самосвідомості, або „Я-концепції”, актуально має переважно підсвідоме
існування, бо особливо чітке й можливо повне усвідомлення власної
особистості й власних переживань, психічних процесів і дій вимагаються
від людини тільки у певних проблемних ситуаціях. Обмеження обсягу
одночасно усвідомлюваних змістів зі структури „Я-концепції” значною
мірою обумовлюються феноменом „звуження свідомості”, яка стає, таким
чином, доцільним механізмом психічної активності людини. У випадках,
коли актуального усвідомлення власного „Я” немає, ми не можемо
припустити щось інше, ніж збереження „Я-концепції” поза сферою
свідомості, тобто підсвідомо. До речі, сучасні дослідження сну і
сновидінь свідчать, що в такому особливому підсвідомому стані, у
процесах сноподібної психічної активності іноді досить чітко
проявляються елементи або й цілісні підструктури „Я-концепції”.

Процес розвитку особистості, як відзначають сучасні психологи, „це
спільне для всіх і кожного індивіда співвідношення мінливості й
стійкості, зміна індивіда як якісно своєрідної системи, його
вдосконалення або… руйнування” [13]. Ця загальна теза стосується й
самосвідомості особистості: протягом усього життя людини самосвідомість
змінюється й розвивається, однак згодом набуває відносно стійкої
структури. „Ядерні” утворення і підструктури, які в цілому, якщо не
відбувається патологічних змін і руйнування психіки, зберігають свої
характерні риси. Завдяки цьому центральні утворення особистості
зберігають свою ідентичність і безперервність протягом усього життя
індивіда, і ця обставина переживається людиною як стійкість її „Я”:
особистість переконана й безпосередньо переживає себе сьогодні такою, як
і вчора, і впевнена, що завтра теж будь-яких кардинальних змін з нею не
відбудеться.

Адаптуючись до безперервних змін середовища, особистість протягом життя
зазнає великих або незначних, а часом і прихованих змін. Однак після
формування основних підструктур особистості, які, як ми покажемо, є
результатом повторних адаптацій до типових, повторюваних ситуацій, вони
є своєрідними адаптивними комплексами. Подальші зміни особистості носять
уже неглибокий характер.

Будучи центральною інстанцією особистості, „Я” володіє самосвідомістю,
або „Я-концепцією” (уявленням, сукупністю знань про себе). „Я-концепція”
є загальною структурою самосвідомості, котра належить „Я”. На уявній
схемі самосвідомість оточує сферу „Я” і, у свою чергу, складається з
взаємозалежних підструктур, або відносно стійких „Я-образів”. Ці стійкі
„Я-образи” (маємо на увазі зрілу людину, у якої формування
самосвідомості в основному завершене й піддається лише ситуаційним
поверховим змінам, крім випадків конверсії) одержали в психологічній
літературі назви „актуальне Я”, „реальне Я”, „ідеальне Я” і т. д. Їх
вивчення дуже важливе для розуміння процесів і механізмів
соціально-психічної адаптації особистості.

Особистість проявляє свою активність у різних, переважно соціальних,
ситуаціях. Активність її самосвідомості виражається у вигляді
ситуаційних (оперативних і динамічних) „Я-образів”, котрі, якщо говорити
фігурально, „оточують” „центральне Я” і „Я-концепцію”. Ці динамічні й
значною мірою усвідомлені „Я-образи” є актуально усвідомлюваними
частинами „Я-концепції”, її різних підструктур (стійких „Я-образів”).
Вони входять до складу „плину психіки” (зокрема, „плину свідомості”) і
нерідко, залежно від швидкості зміни зовнішніх ситуацій, швидко змінюють
одна одну. Отже, психіка людини гнучко реагує на ситуаційні зміни
середовища.

Наступний шар структури особистості становлять її психічні якості та
властивості, її риси і їх комплекси, які складають характер і, почасти,
темперамент, здібності тощо.

При розширеному розумінні особистості до її структури включають і деякі
притаманні їй елементи соціально-культурного середовища людини. Без цих
елементів життєдіяльність або неможлива, або ж збіднюється. Однак такі
елементи (інші люди, особисті речі, будинок тощо) можуть вважатися
елементами особистості тільки в тому розумінні, що на них проектуються
настановлення і якості особистості, коли вони є підсилювачами органів
або пов’язані з різними її ідентифікаціями (якщо, наприклад, предмет є
подарунком коханої жінки), інтроекціями (коли властивості предмета або
іншої особистості якоюсь мірою приписуються й власній особистості). Всі
ці змісти можна об’єднати назвою „Моє”.

Психічні процеси (відчуття, емоції, сприйняття, пам’ять, мислення й
уява, предметні дії тощо) на схемі не вказані. Центральне „Я”
особистості через стійкі підструктури „Я-концепції” управляє психічними
процесами, регулює їх, скеровує на пізнання себе й навколишнього світу.
„Я” та зазначені психічні процеси, образно кажучи, зустрічаються на
свідомо-підсвідомому динамічному шарі психіки, де проявляються
ситуаційні „Я-образи”. Ми вважаємо, що пізнавальні здібності й процеси в
психіці людини становлять окремий функціональний блок, котрий підлягає
центральному „Я”, коли особистість досягає достатнього рівня зрілості.

„Я”, як центральна інстанція особистості, і „Я-концепція”, що перебуває
в його віданні, є регулюючими й інтегруючими інстанціями особистості.
При такому розумінні „Я” навряд чи можна включити до його складу решту
психічних процесів, окрім, власне, „самосвідомих”, що реалізуються в
межах психічного простору, зайнятого „Я”, „Я-концепцією” та ситуаційними
динамічними „Я-образами”. Якщо долучити сюди, наприклад, ще й
пізнавальні та емоційні процеси, не кажучи вже про предметні дії
особистості, тоді втратиться специфічність самосвідомості як особливої
підструктури особистості. Навіть багато психічних властивостей
особистості (окрім стійких рис самосвідомості та їх комплексів, що стали
характерологічними) сюди не входять: до структури „Я-концепції” та її
стійких підструктур належать образи, суб’єктивні відбитки цих
властивостей і рис, а також їх особистісні оцінки.

Необхідно підкреслити: самосвідомість, що адаптується, є результатом
соціалізації й соціально-психічної адаптації особистості до типових
ситуацій життєдіяльності. Особливості самосвідомості, або „Я-концепції”
та її окремих структур (стосовно стійких „Я-образів”), є показниками
адаптованості особистості до соціальних умов існування.

Безперечно, слід враховувати, що в структурі різних особистостей можуть
існувати як адаптивні, так і дезадаптивні і патологічно адаптуючі
„Я-концепції” та їх підструктури.

Для адекватної відповіді на запитання, у яких адаптивних процесах
виникає необхідність зміни й розвитку „Я-концепції”, слід розрізняти: 1)
адаптацію особистості шляхом перетворення чи повного подолання
проблемної ситуації, у тому числі й різного роду конфліктів. Це активна,
переважно незахисна адаптація; 2) адаптацію шляхом втечі від проблемної
ситуації: це пасивна „адаптація”, пошук нових, зручніших і сприятливіших
для забезпечення безпеки й задоволення потреб стратегій; 3) адаптацію зі
збереженням проблемної ситуації й пристосування до неї. Кожна з цих
адаптивних стратегій має свої різновиди й варіанти.

Третій різновид може здійснюватися: а) шляхом перетворення сприйняття й
тлумачення ситуації, тобто створення її непроблемного суб’єктивного
образу; б) шляхом глибшої зміни самої особистості, у першу чергу її
„Я-концепції”. Адаптивні підструктури самосвідомості, як вважають деякі
автори, виникають, передусім, в результаті систематичного використання
цього різновиду адаптивної стратегії.

Слід зважати й на так звані „виміри” „Я-концепції” (за Ш. Самуель):
„образ тіла”, „соціальне Я”, „когнітивне Я” і самооцінка особистості.

Схему тіла можна назвати тілесним „Я-образом” особистості. Це є базис
для розгортання подальшого розвитку „Я-концепції”.

Виходячи з такого розуміння схеми тіла, ми не можемо погодитися з тим,
що схема тіла й самопочуття особистості не належать до структури „Я”,
оскільки, як висловлюється В. Столін, „вони вбудовані безпосередньо в
психічну структуру організму” [7]. До структури „актуального Я”
включають те, якою людина здається собі в нинішній момент.

Розвинена людська особистість має систему уявлень про себе, і вона
вважає, що ця система відповідає реальності. Це система якостей, які
приписуються собі в даний „момент” життя. Ми говоримо про властивості,
що приписуються, оскільки уявлення людини про свої фізичні й особливо
психічні якості не завжди точно відображають її реальні якості. Понад
те, реальні властивості і якості особистості часто відображаються в її
свідомості спотворено, причому людина може приписуватися собі якості,
якими вона зовсім не володіє. Проте уявлення людини, якою вона є в
певний відтинок часу (її „реальне Я”, або, точніше кажучи, її
актуальний, відносно стійкий „Я-образ”), відіграє велику роль у її
життєдіяльності: мотивує активність, детермінує вибір найближчих цілей і
рівень домагань, визначає особливості спілкування з іншими, вибір
адаптивних механізмів і стратегій тощо.

Теперішнє (актуальне) „Я” бере участь в адаптації особистості в
актуальних соціальних ситуаціях, але якщо ситуації змінюються, то й
теперішнє „Я” зазнає певних змін, що забезпечують гнучке реагування й
регулювання поведінки, а відтак і адаптацію особистості.

Динамічне „Я” являє собою той тип особистості, який індивід поставив за
мету набути. Це вже відносно стійка підструктура „Я-концепції”.

Фантастичне „Я”. До цієї підструктури входить уявлення про те, якою
хотіла б стати людина, якби все було можливим. Тобто, якби можна було
ігнорувати реальні умови життєдіяльності і розвитку.

Ідеальне „Я”, адаптивні можливості особистості і „синдром Пеле”.
Ідеальне „Я” як підструктура особистості включає уявлення людини про той
тип особистості, яким вона повинна була б стати внаслідок засвоєних
моральних норм, ідентифікацій і зразків. Ідеальне „Я” стає метою людини,
якої вона прагне більш-менш послідовно.

Майбутнє, або можливе „Я”. Цю підструктуру „Я-концепції” М. Розенберг
визначив як уявлення індивіда про той тип особистості, яким він може
стати. Вважається, що цей тип може значно відрізнятися від ідеального
„Я”: людина прагне стати героєм і водночас відчуває, що стає міщанином.
Інакше кажучи, до свого майбутнього „Я” людина в певній мірі йде
мимоволі.

Ідеалізоване „Я”. Таке найменування одержав образ, яким людині приємно
бачити чи уявляти себе. В літературі відзначається, що „…цей образ
може містити компоненти і нинішнього „Я”, і ідеального „Я”, і
майбутнього „Я” [8]. Таке визначення ідеалізованого „Я” дозволяє
припустити, що воно не є стійкою підструктурою „Я-концепції”.
Ідеалізоване „Я” складається з різних елементів кількох її підструктур.
Якщо це так, то зрозуміло, що ідеалізоване „Я” є ситуаційним
„Я-образом”, що виникає в особливих соціальних ситуаціях.

Уявлюване „Я”. Під назвою уявлюваних „Я-образів” розуміють образи і
маски, „…які індивід виставляє напоказ, аби приховати за ними якісь
негативні чи хворобливі риси, ідіосинкразії, слабкості свого реального
„Я”. Очевидно, що такі „вітринні” „Я-образи” (а під уявлюваними „Я”, на
нашу думку, можна розуміти тільки ситуаційні „Я-образи”, які, однак,
досить стійкі й багаторазово відтворюються у відповідних ситуаціях) є
захисно-адаптивними утвореннями психіки людини. Їх можна назвати
захисно-адаптивними підструктурами самосвідомості.

Фальшиве „Я” та його захисно-адаптивні наслідки. Оскільки самопізнання –
дуже складне й тонке явище, здійснюване переважно соціально
опосредкованими шляхами, то людина нерідко має спотворене уявлення про
себе. Це найчастіше спотворене нинішнє (актуальне) „Я”, хоча в принципі
будь-яка з описаних підструктур „Я-концепції” може бути неадекватною
структурі реальної особистості. Спотворене актуальне „Я” називають також
фальшивим „Я”. Для підтримання фальшивих (але бажаних) „Я” особистість
систематично використовує такі механізми, як самообман, дискредитація й
витіснення. Внаслідок цих процесів особистість набуває таких негативних
рис самосвідомості й характеру, як острах негативної самооцінки,
очікування негативного ставлення інших, нездатність до вчинків, що
забезпечують самоповагу тощо [7]. Це означає, що фрустроване фальшиве
„Я” приводить в рух ті захисні механізми, які, стаючи патологізованими,
призводять до ще більшого поглиблення стану патологізованої адаптації
особистості. Спотворений „Я-образ” заважає правильно розуміти власний
досвід, інших людей. Відбувається перехід від спотворення самопізнання
до спотвореного пізнання навколишнього світу, у першу чергу –
соціального.

Необхідно мати уявлення, яким чином центральна інстанція „Я” здійснює
контроль і управління психічною діяльністю. Це потрібно також для
розуміння адаптивних процесів особистості, поглиблення нашого розуміння
структурно-функціональних зв’язків у системі самосвідомості особистості.
Ми вважаємо, що в кожній соціальній ситуації центр „Я” особистості
зв’язується переважно з одним зі стійких „Я-образів”, активізує його й
використовує як регулятор рольової поведінки.

Механізм вибірковості зв’язку „Я” з тими чи іншими підструктурами
„Я-концепції” дозволяє зрозуміти також сутність роздвоєння або
„розмноження” „Я”: іноді між стійкими „Я-образами” виникають такі
бар’єри, що центр „Я” втрачає можливість одночасного гнучкого контролю
над ними й переходить від однієї з них до іншої залежно від ролі й
ситуації її виконання. У психіці можуть утворитися різні витіснені
„Я-образи”, між якими немає зв’язків або ці зв’язки, якщо вони й
встановлюються, однобічні (одне „Я” знає про інше, але друге не
інформоване про перше). Це означає, що центральне „Я”, зв’язуючись з
певним „Я-образом” і активізуючи його, тим самим ізолюється від іншої
підсвідомої підструктури „Я-концепції”, якщо ці підструктури ізольовані
одна від одної. Цей феномен пов’язаний з тим, що центральне „Я” може
проявляти свою активність тільки у зв’язку (і за допомогою) одного зі
стійких „Я-образів”. Інших шляхів для нього нема, оскільки воно є
узагальненням всіх підструктур своєї „Я-концепції”.

Установлення зв’язку „Я – Я-образ” обумовлює те, що в соціальних
ситуаціях актуалізуються тільки ситуаційні (оперативні й динамічні)
„Я-образи”, які є вираженням переважно даного стійкого образу.

Етнічна самосвідомість особистості набувається в ході її онтогенетичної
соціалізації. Незважаючи на те, що вона є частиною надбаного нею
досвіду, далеко не завжди, як засвідчили наші дослідження, вона досить
чітко усвідомлюється.

Етнопсихологічне дослідження стану самосвідомості німців в Україні [9]
показало, що в процесі психодіагностичних процедур [11; 12]
зустрічаємося з набагато сильнішим прагненням до повноцінної
маніфестації власної етнічності, ніж це зазначається у відповідях
респондентів. Нам не здається, що німці-переселенці соромляться своєї
національної приналежності – найчастіше (особливо в молодого покоління)
вона ніби „не затребувана” соціальним оточенням і тому лишається
переважно змістом інтимних самоуявлень, тобто тих компонентів
„Я-образу”, котрі не повинні репрезентувати себе в повсякденних
соціальних комунікаціях.

Це підтверджує вже висловлене припущення, що структура самосвідомості,
або „Я-концепції”, актуально існує переважно підсвідомо, бо особливо
чітке й можливо повне усвідомлення власної особистості й власних
переживань, психічних процесів і дій від людини вимагаються тільки у
відповідальних проблемних ситуаціях.

З іншого боку, саме недостатнє усвідомлення нагальної потреби власної
етнічної самоідентифікації може викликати етнообумовлені депресії й
активізувати захисні механізми соціально-психічної адаптації – не завжди
конструктивні для індивідуума, а часом і такі, що прямо суперечать
імпринтованій етнічній інтенціональності (в першу чергу це стосується,
звичайно, сигналів соціокультурного типу).

Адаптуючись до безперервних змін середовища, особистість протягом життя
зазнає певних змін. Однак після формування основних підструктур
особистості, які є результатом повторних адаптацій до типових ситуацій,
що повторюються, своєрідними адаптивними комплексами, подальші зміни
особистості носять уже неглибокий характер. Винятком є порівняно нечасті
випадки конверсій, які раптово виникають під впливом життєвих катастроф
або значних і раптових успіхів, або ж готуються поволі, протягом
тривалого часу. Це положення підтверджується при аналізі
етнопсихологічного обстеження німців-переселенців середнього й старшого
віку. Як правило, їх „Я-концепція” остаточно сформована, і всі наявні в
ній спотворення законсервовані життєвим досвідом. Етнічна свідомість і
самосвідомість відверто звужені, тривала фрустрованість етнічних мотивів
часто викликає парадоксальні, аутоагресивні, за своєю суттю, реакції.

Так, деякі респонденти (близько 7 %) відзначили, що „повністю байдужі”
до власної національної приналежності, „не бажають про це думати” і щиро
вважають себе благополучними в психологічному розумінні людьми. Однак
саме ця група в результаті застосованого нами методу діагностування [11;
12] показала досить високу депресивність явно етнообумовленого
характеру.

Власне, етнічні компоненти самосвідомості в таких суб’єктів, що
декларують свою „безнаціональність”, нерідко набувають форму
ірраціональних фобій. Декларований інтернаціоналізм може глибоко
приховувати в особистості побутовий антисемітизм і навіть русофобію.
Зазвичай ця група респондентів байдужа до традиційної релігії, оскільки
вважає себе атеїстами або позаконфесійними християнами. При цьому легко
виявити неусвідомлену ворожість до православної форми літургії і
спокійно-задоволене ставлення до естетики католицького чи
протестантського храму. Неусвідомлювані конфлікти між етнічно значимим
соціокультурним матеріалом і тим, що його не існує в реальному життєвому
досвіді, знижує мотивацію до суспільно-корисної праці, провокує
невмотивовану агресивність стосовно будь-яких проявів національних
почуттів (байдуже, про яку націю йдеться).

Отже, можна говорити про спотворену соціально-психологічну мотивацію, що
розвивається в ході спотвореної соціально-психологічної генералізації
стосовно самого явища етнічності.

Усвідомлені „Я-образи” респондента, що страждає на етнообмовлену
депресію, часто містять негативні компоненти комунікативного і
когнітивного плану („байдужність”, „цинізм”, „недовіра”, емоційний
„космополітизм”, який зазвичай не спирається на реальні світоглядні
настановлення, зрілі й продумані).

В результаті етнообумовленої депресії не можуть не страждати пізнавальні
здібності й процеси в психіці людини, які становлять окремий
функціональний блок, що підлягає центральному „Я”, коли особистість
сягає достатнього рівня зрілості. Оскільки депресивне тло передбачає
знижену здатність індивіда одержувати позитивні емоції від будь-якого
психічного акту, і, в першу чергу, від пізнавального, котрий несе новий
зміст і потенційно спроможний змінити внутрішній світ депресанта, ми
припустили, що когнітивний імпульс цих суб’єктів або згас, або зазнав
деструктивних трансформацій.

Співбесіди підтвердили наше припущення. Більше половини респондентів
уникають читати книги, дивитися телебачення, слухати новини по радіо. Як
правило, вони задовольняють свою психічну активність в улюбленій
спеціальності (найчастіше – технічній), нерідко мають хобі, за змістом
далеке від повсякденних реалій (від філателії й до аматорської
астрономії).

Тут знову спостерігаємо, як конфліктний етнообумовлений матеріал
витісняється й замінюється альтернативною діяльністю, де немає й не може
бути сигналів проетнічного або етнічного характеру.

Необхідно ще раз підкреслити, що самосвідомість, яка адаптується, є
результатом соціалізації й соціально-психічної адаптації особистості до
типових ситуацій її життєдіяльності. Особливості самосвідомості, або
„Я-концепції” та її окремих структур (щодо стійких „Я-образів”), є
показниками того, як особистість адаптована до соціальних умов
існування. Безумовно, треба враховувати, що в структурі різних
особистостей можуть існувати як адаптивні, так і дезадаптивні й
патологічно адаптуючі „Я-концепції” та їх підструктури.

У процесі дослідження ми дійшли висновку, що особи, котрі страждають на
етнообумовлену депресією, видозмінюють свою „Я-концепцію” й
усвідомлювані „Я-образи”, обираючи при цьому адаптацію шляхом відходу
від проблемної ситуації. Це пасивна „адаптація”, втеча, пошук нових,
зручніших і сприятливіших для забезпечення безпеки й задоволення потреб
стратегій; тобто, це адаптація зі збереженням проблемної ситуації й
пристосуванням до неї.

Депресанти найчастіше обирають шлях перетворення сприйняття й тлумачення
ситуації, тобто створення її непроблемного суб’єктивного образу. У
випадках, коли випадає говорити про декларований, штучний
„космополітизм” (позаетнічність) створюваного „Я-образу”, то це шлях
глибшої зміни самої особистості, у першу чергу її „Я-концепції”. На нашу
думку, цей спосіб вирішення ситуації найнебезпечніший: він загрожує
несподіваними модифікаціями депресивної симптоматики, а також
деструктивним типом порятунку від психологічного тиску.

Розвинена людська особистість має систему уявлень про себе, і вона
вважає, що ця система відповідає реальності. Це система якостей, котрі
приписуються собі в певний „момент” життя. Ми говоримо про приписувані
властивості, оскільки уявлення людини про свої фізичні, а особливо
психічні якості не завжди точно віддзеркалюють якості реальні. Більше
того, реальні властивості і якості особистості часто відображаються в
свідомості спотворено, причому можуть приписуватися собі якості, котрих
геть немає. Проте уявлення людини про себе в певний період її життя (її
„реальне Я” або, точніше кажучи, її актуальний, відносно стійкий
„Я-образ”) відіграє велику роль у її життєдіяльності: мотивує її
активність, детермінує вибір найближчих цілей і рівень домагань,
визначає особливості спілкування з іншими, вибір адаптивних механізмів і
стратегій тощо.

Нинішнє „Я” бере участь в адаптації особистості в актуальних соціальних
ситуаціях, але якщо ситуації змінюються, то й нинішнє „Я” зазнає певних
змін, що забезпечує гнучке реагування й регулювання поведінки, а відтак
і адаптацію особистості. Саме нинішнє „Я” є суб’єктом етнообумовлених
депресивних реакцій, тоді як часткові „Я-образи” нерідко виконують
„маскувальну” функцію, підтримуючи ті елементи поведінки й реагування
суб’єкта, котрі допомагають вилучити з усвідомлюваного поля як сам факт
депресії, так і переживання, що її провокують.

Динамічне „Я” суб’єкта, схильного до етнообумовлених депресивних
проявів, часто являє собою „урізану” конструкцію, у якій немає місця для
самого поняття етнічності й національності. Для німців така „урізаність”
буває особливо актуальною, оскільки культивує в собі уявлюваний образ
„людини волі”, здатної силоміць перемогти в собі неконструктивну, як їй
здається, сентиментальність.

Зрозуміло, всі описані процеси мають значення для психічно складних
індивідів – як правило, інтелігентів зі схильністю до рефлексивного
мислення. Подібні ж характеристики зазвичай притаманні й ідеальному „Я”
респондентів, що належать до групи, що описується.

Репрезентовані „Я-образи”, тобто образи і маски, „…які індивід
виставляє напоказ, аби приховати за ними якісь негативні або хворобливі
риси, ідіосинкразії, слабкості свого реального „Я” [2], в осіб, що
потерпають від етнообумовлених депресій [10], незадовільно справляються
зі своїми соціально-психологічними адаптивними функціями. Як правило,
використовується маска байдужого прагматика, непривабливого для
навколишніх, який важко знаходить спільну мову з колегами й близькими.

Очевидно, що такі „вітринні” „Я-образи” (а під репрезентованими „Я”, на
нашу думку, можна розуміти тільки ситуаційні „Я-образи”, котрі, однак,
досить стійкі й багаторазово відтворюються у відповідних ситуаціях) є
захисно-адаптивними утвореннями психіки людини. Їх можна назвати
захисно-адаптивними підструктурами самосвідомості, які, у випадку
етнообумовлених депресій, не виконують призначеної їм функції.

Описані спотворення „Я-образів” цілком підходять під пропоновану деякими
авторами концепцію „фальшивого Я”. „Фальшиве Я”, що фруструється,
приводить в рух захисні механізми, які, стаючи патологізованими,
викликають подальше поглиблення стану патологізованої адаптації
особистості. Спотворений „Я-образ” перешкоджає правильному розумінню
власного досвіду, інших людей. Відбувається перехід від спотворення
самопізнання до спотвореного пізнання навколишнього світу, у першу чергу
– соціального. Спотворюється сприйняття міжособистісних відносин.

У процесі діагностики етнообумовлених депресій і спостереження за
поведінкою респондентів ми мали можливість переконатися в тім, які
негативні впливи справляє фрустрована етнічна самосвідомість на загальну
структуру психічного світу обстежуваних. У психіці можуть утворитися
різні витіснені „Я-образи”, між якими немає зв’язків або ці зв’язки,
якщо й встановлюються, однобічні (одне „Я” знає про інше, але це інше не
інформоване про перше). Це означає, що центральне „Я”, зв’язуючись із
певним „Я-образом” і активізуючи його, тим самим ізолюється від іншої
підсвідомої підструктури „Я-концепції”, якщо ці підструктури ізольовані
одна від одної.

У такий спосіб на рівні „Я-концепції” і „Я-образів” проявляє себе
соціально-психічна дезадаптованість, викликана етнообумовленими
депресивними станами.

Література:

1. Налчаджян А. А. Личность: групповая социализация и психическая
адаптация. Ереван: Издательство АН Армянской ССР, 1988. – 284 с.

2. Налчаджян А. А. Социально-психическая адаптация личности (формы,
механизмы и стратегии). — Ереван: Издательство АН Армянской ССР, 1988. –
109 с.

3. Налчаджян А. А. Социально-психологическая адаптация личности. Ереван:
Издательство АН Армянской ССР, 1988. – 78 с.

4. Налчаджян А. А., Мкртчян М. А. Мотив, конфликт, фрустрация. — Ереван:
Издательство АН Армянской ССР, 1978. – 63 с.

5. Выготский Л. С. Развитие личности и мировоззрения ребенка. В кн.:
Психология личности. Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтера и А. А. Пузырева. –
М.: Наука,1984. – 268 с.

6. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М., 1946. – 327 с.

7. Столин В. В. Самосознание личности. М.: МГУ. — 1983. – 75 с.

8. Кон И. С. Открытие „Я”. – М.: Политиздат, 1978. – 367 с.

9. Кайгер В. И. Немцы – переселенцы в Украине. Этнопсихологическое
исследование состояния самосознания и уровня социально-психологической
адаптации. – Одесса.: Астропринт, 2003.

10. Сухарев А. В. Этнофункциональный подход в психологии: методика
экспериментального полевого исследования // Прикладная психология и
психиатрия, — №3, 1998.

11. Кайгер В. И., Жуковский В. И., Годлевский Л. С. Способ диагностики
этнообусловленных депрессий // Патент №97115582 от 13.10.98 г.

12. Кайгер В. И., Жуковский В. И., Годлевский Л. С. Способ лечения
этнообусловленных депрессий // Патент №97115580, 97115581 от 13.10.98 г.

13. Абдулатипов Р. Г. Природа и парадоксы национального „Я”. – М.:
Наука, 1991. – 286 с.

www.politik.org.ua

Похожие записи