КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з психології

ПЛАН

Властивості свідомості людини.

Індивідуальні особливості памяті та їх врахування в процесі діяльності

Методологічні основи змісту навчання та виховання

1. Властивості свідомості людини

На питання «Що таке свідомість?» — навряд чи можна дати відповідь, що
володіє точністю математичної формули. Занадто складний і своєрідний
об’єкт. Однак помилково вважати, що в області явищ свідомості немає
закономірностей і що воно не піддається пізнанню.

Як і поняття психіки, поняття свідомості пройшло складний шлях розвитку,
одержало різні трактування в різних авторів, у різних філософських
системах і школах. У психології аж до дійсного часу воно вживається в
дуже різних значеннях, між якими часом майже немає нічого загального. Я
приведу одне з визначень свідомості, що дав радянський психолог А. Г.
Спиркин: «Свідомість — це вища, властива тільки людині і зв’язана з
мовою функція мозку, що полягає в узагальненому, оцінному і
цілеспрямованому відображенні і конструктивно-творчому перетворенні
дійсності, у попередній розумовій побудові дій і передбаченні їхніх
результатів, у розумному регулюванні і самоконтролюванні поводження
людини».

В даний час перелік емпіричних ознак свідомості є більш-менш сталим і
співпадаючої в різних авторів. Якщо спробувати виділити то загальне, що
найбільше часто вказується як особливості свідомості, то вони можуть
бути представлені в такий спосіб:

1. Людина, що володіє свідомістю, виділяє себе з навколишнього світу,
відокремлює себе, своє «я» від зовнішніх речей, а властивості речей —
від них самих.

2. Здатний побачити себе, що знаходиться у визначеному місці простору й
у визначеній крапці тимчасової осі, що зв’язує сьогодення, минуле і
майбутнє.

3. Здатний побачити себе у визначеній системі відносин з іншими людьми.

4. Здатний встановлювати адекватні причинно-наслідкові відносини між
явищами зовнішнього світу і між ними і своїми власними діями.

5. Віддає звіт у своїх відчуттях, думках, переживаннях, намірах і
бажаннях.

6. Знає особливості своєї індивідуальності й особистості.

7. Здатний планувати свої дії, передбачати їхні результати й оцінювати
їхнього наслідку, тобто здатний до здійснення навмисних довільних дій.

Усі ці ознаки протиставляються протилежним рисам неусвідомлюваних і
несвідомих психічних процесів і імпульсивних, автоматичних чи
рефлекторних дій.

Свідомість не дана людині від народження. Вона формується не природою, а
суспільством. З’явившись на світ, дитина ще не здатна відразу
суб’єктивно відокремити себе від зовнішнього світу, вона немовби
“розчинена” в ньому. Її свідомість складається поступово через
осолодіння в процесі життєдіяльності багатствами суспільної свідомості.

Свідомість – це продукт суспільно-історичного розвитку людства. Як і
завдяки чому розвивалася свідомість? Одне з можливих розв’язань цих
питань знаходимо в працях О.М.Леонтьєва.

Основою якісної зміни в розвитку психіки – переходу до свідомості – є
специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну
перетворювальну діяльність, спрямовану на загальну ціль. Складна
діяльність вищих тварин, що підпорядкована природним предметним зв’язкам
і відношенням, у людини перетворюється на діяльність, підпорядковану
суспільним зв’язкам і відносинам. Це має вирішальне значення у
зародженні власне людської психіки. Вона є тією безпосередньою причиною,
завдяки якій виникає специфічна людська форма відображення дійсності –
свідомість людини.

У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній
потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній
біологічний смисл. У людини завдяки її участі в спільній діяльності з
іншими людьми (в умовах розподілу функцій між ними) те, на що спрямована
дія, саме по собі може і не мати прямого біологічного смислу. Кожна
окрема дія для людей має сенс тільки завдяки тому місцю, яке вона займає
у спільній діяльності відповідно до взаємостосунків, що утворюються між
ними під час її виконання.

Спільна трудова діяльність має багато важливих наслідків. Здійснюючись
за допомогою знарядь, створених самою людиною, вона суттєво змінює
характер операцій, які виконуються людьми. У тварин примітивне природне
“знаряддя”, яким вони користуються, не створює ніяких нових операцій, а
підпорядковане природним рухам тварини, до системи яких воно включене. У
людини ж користування штучним знаряддям, винайденим самими людьми, являє
собою суспільний предмет, продукт суспільної практики, суспільного
трудового досвіду і створює суспільно вироблену систему нових операцій,
зафіксованих у знаряддях праці.

У процесі переходу до трудової діяльності змінюється й інтелектуальна
діяльність людини. Виникає суто людське мислення, що якісно
відрізняється від інтелекту тварини. Виникає суто людське мислення, що
якісно відрізняється від інтелекту тварин, який нерозривно пов’язаний з
інстинктами. Відбувається опосередковане відображення дійсності у
зв’язках і відношеннях, недоступних безпосередньому чуттєвому
сприйманню. Розумова діяльність слугує вже не цілям пристосування до
наявних умов існування, що є характерним для інтелекту тварин, а
завданням зміни природи.

Притаманною мисленню людей є також єдність його зародження й розвитку з
розвитком суспільної свідомості. Суспільними є цілі розумової діяльності
людини і способи й засоби її інтелектуальної діяльності. Конкретною
формою реального усвідомлення людьми об’єктивного світу є мова. Саме
тому свідомість, на думку О.М.Леонтьєва, є відображенням дійсності,
немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень,
уявлень, понять.

Отже, виникнення свідомості стало можливим, коли ставлення людини до
природи було опосередковано її трудовими зв’язками з іншими людьми.
Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість
не є чимось незмінним. Вона являє собою форму психічного відображення.
Яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних
суспільних умов життя людей. У ході історичного розвитку свідомості
перебудовуються й окремі психічні процеси: сприймання, пам’ять,
мислення, мовлення.

Обов’язковою умовою формування і прояву всіх зазначених вище специфічних
якостей свідомості є мова. У процесі мовної діяльності відбувається
нагромадження знань. «Мова — особлива об’єктивна система, у якій
відбитий суспільно-історичний чи досвід суспільна свідомість» — як
відзначив А. В. Петровський — «Будучи засвоєною конкретною людиною, мова
у відомому змісті стає реальною свідомістю».

Ментальність поряд з наукою, мистецтвом, міфологією та релігією є однією
з форм суспільної свідомості. Вона жодним чином не закріплена в
матеріалізованих продуктах, а має несвідомий характер. Національний
менталітет є продуктом певної культури і водночас персоніфікуючи її, є
носієм, продовжувачем культурних традицій і норм поведінки в наступних
поколіннях. Вплив культури на ментальність і вдачу людини здійснюється в
її ранні роки через родину, яка відтворює культурне середовище етногупи,
її традиції, звичаї, обряди. В результаті із своєрідного родинного стилю
життя в глибинне несвідоме дитини входить певна система цінностей, якої
вона дотримуватиметься протягом всього свого життя. Пізніші культурні
впливи торкаються здебільшого поверхні психіки.

«Душа» українського народу формувалася впродовж багатьох століть
існування в контексті землеробської культури, яка народжувала в етнічній
свідомості пращурів українського люду архетип ласкавої, лагідної
неньки-землі, її поетичне бачення, що зумовлювало обрядовість народного
життя. Це й спричинилося до формування основних рис української
ментальності.

Те, що українці століттями не мали своєї держави спричинило недостатнє
усвідомлення ними себе як національної самостійної єдності, комплекс
меншовартості, занепад рідної мови та інших ознак національної
самобутності, позначилося н розвитку національної самосвідомості.
Національну самосвідомість тлумачать як усвідомлення народом своєї
спільності, національної своєрідності як усвідомлення людиною
причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення і ролі
у світовій цивілізації та права на національну незалежність.

2. Індивідуальні особливості памяті та їх врахування

в процесі діяльності

Кожного дня ми взнаємо багато нового, з кожним днем збагачуються наші
знання. Все, про що дізнається людина, може бути надовго збережене в
«кольорах» її мозку. Мозок не тільки зберігає наші знання про
навколишній світ, а й має здатність за нашим бажанням відтворювати ці
знання.

Процес запам’ятовування, збереження й наступного пригадування або
упізнавання того, що людина раніше сприймала, переживала чи робила,
називається пам’яттю. Значення пам’яті в житті людини дуже велике.
Абсолютно все, що ми знаємо, вміємо, є наслідок здатності мозку
запам’ятовувати й зберігати в пам’яті образи, думки, пережиті почуття,
рухи та їх системи.

Пам’ять зберігає нам знання, а без знань немислимі ні плідна діяльність,
ні успішне навчання. Чим більше людина знає та вміє, тобто чим більше
зберігається в неї в пам’яті, тим більшу користь вона зможе принести
своєму народові, своїй Батьківщині.

Пам’ять, як і всі інші психічні процеси, має характер діяльності. Чи
запам’ятовує людина, чи згадує вона, а чи пригадує що-небудь, відтворює
або взнає — завжди вона здійснює певну психічну діяльність.

Людина запам’ятовує найміцніше ті факти, події та явища, які мають для
неї, для її діяльності особливо важливе значення. І навпаки, все те, що
для людини малозначуще, запам’ятовується набагато гірше й скоріше
забувається.

Як відомо, спрямованість особистості виражена в її інтересах та
схильностях. Інтереси людини дуже сильно впливають на пам’ять—
забезпечують успішність запам’ятовування. Особливо велике значення для
запам’ятовування мають стійкі інтереси, що характеризують особистість.
Усе, що в навколишньому житті пов’язано з стійкими інтересами,
запам’ятовується краще, ніж те, що з ними не пов’язано. Це й буде
проявом вибірковості пам’яті.

У дітей шкільного віку особливо яскраво проявляється вплив інтересу на
продуктивність запам’ятовування. Відомо, що багато хто з школярів
неоднаково запам’ятовує і засвоює різні навчальні предмети. Пояснюються
ці факти не різною пам’яттю учня, а різним інтересом до виучуваних
предметів. Педагогічна практика показує, що коли вчитель виховує в дітей
інтерес до так званих нелюбимих предметів, запам’ятовування та засвоєння
цих предметів учнями різко поліпшується.

На запам’ятовування великий вплив справляє емоційне ставлення людини до
того, що запам’ятовується. Якщо предмет чи які-небудь події для нас
байдужі й не викликають яскравого переживання, то запам’ятовуються вони
погано. Все те, що викликає в людини яскраву емоційну реакцію, залишає
глибокий слід у свідомості й запам’ятовується міцно й надовго.

Продуктивність пам’яті в багатьох випадках залежить і від вольових
якостей людини. Люди слабовільні, ліниві й не здатні до тривалих
вольових зусиль запам’ятовують завжди поверхово й погано. І навпаки,
люди з сильною волею, які наполегливо добиваються засвоєння того чи
іншого матеріалу, міцно й глибоко його запам’ятовують.

Продуктивність пам’яті значною мірою залежить від загальної культури
людини, від її розумового світогляду.

Таким чином, характер пам’яті, її продуктивність пов’язані з
особливостями особистості. Людина свідомо регулює процеси своєї пам’яті
й керує ними, виходячи з тих цілей і завдань, які вона ставить у своїй
діяльності.

Короткочасна пам’ять (КП) — процес відносно невеликої тривалості (кілька
секунд чи хвилин), але достатньої для точного відтворення подій, що
тільки-но відбулися, тільки-но сприйнятих предметів та явищ. Після цього
недовгого часу враження зникають, і людина, звичайно, виявляється
неспроможною що-не-будь згадати із сприйнятого. Така пам’ять друкарки,
яка друкує текст. Кожне слово, фразу вона пам’ятає точно, але завжди
кілька секунд. Довгочасна пам’ять (ДП) характеризується відносною
тривалістю і міцністю збереження сприйнятого матеріалу.

Структура й механізми короткочасної й довгочасної пам’яті ще не досить
вивчені й потребують додаткового дослідження-Однак уже зараз відомо, що
при короткочасній пам’яті відтворення матеріалу відбувається у тій
«фотографічній» формі й послідовності, в якій він сприймався, тобто
певною мірою механічно. При довгочасній пам’яті сприйнятий матеріал
реконструюється й закріплюється за смислом, тому й відтворюється
вибірково й узагальнено, залежно від завдань та характеру самої
діяльності, тобто теж свідомо.

Значення короткочасної і довгочасної пам’яті в житті та діяльності
людини різне.

Короткочасна пам’ять обслуговує окремі ланки та операції діяльності.
Наприклад, перекладач зберігає точно у своїй пам’яті фразу, поки її
перекладає. При переході до нової фрази точне формулювання попередньої
фрази відразу забувається. Аналогічні (схожі) прояви короткочасної
пам’яті спостерігаються в роботі стенографістки, оператора і
представників інших видів скороминущої діяльності. В цьому явищі,
мабуть, є своя доцільність. Якби вся стара інформація залишалась у
пам’яті, то увага не могла б переключитися на сприйняття і утримання
нової інформації, а отже, і виконання нової операції було б неможливе.

Довгочасна пам’ять обслуговує більш складну інтелектуальну й практичну
діяльність людини. До такої діяльності, зокрема, належить навчальна
діяльність учнів. Школяр, діставши навчальне завдання, повинен пам’ятати
не тільки одержані вказівки та інструкції до його виконання. Він також
повинен свідомо згадати ті раніше набуті знання, які потрібні для
успішного розв’язання завдання.

При працевлаштуванні та виборі майбутньої професії найкраще вибирати
такі види діяльності, які найкраще дозволяють реалізувати свої навички
та психологічні задатки.

3. Методологічні основи змісту навчання та виховання

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття
«навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладача,
використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під
керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, забезпечення
навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям
«процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох
взаємопов’язаних процесів — викладання й учення.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в
постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових
знань, організації спостережень, лабораторних І практичних занять,
керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці
якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння
вміннями і навичками. У широкому значенні — оволодіння соціальним
досвідом з метою його використання в практичному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учителем і учнем, а не
просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо
або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу
навчання залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу
навколишнього середовища.

Процес навчання формують тісно пов’язані між собою компоненти: цільовий
(постановка конкретної мети вивчення навчального матеріалу на уроці,
вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного
закладу певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які
спонукають учнів до активної навчально-пізнавальної діяльності, формують
у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний
підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і
підручників, а також продуманість змісту кожного навчального заняття);
операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, методів і організаційних форм
навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної
роботи щодо засвоєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в
них відповідних умінь та навичок); контрольно-регулюючий (контроль за
засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних
коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності
процесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і
навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному
конкретному випадку і відповідна робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка
вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні
закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною
навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у
свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси. Обидва
спрямовані на пізнання істини, об’єктивної дійсності. І навчання, і
пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об’єкта навчання чи
пізнання—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв’язків цього
об’єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або
перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання
можна вважати специфічною формою пізнання об’єктивної дійсності, набуття
суспільного досвіду. Спільність між навчанням і науковим пізнанням у
тому, що вони спрямовані на пізнання законів і закономірностей
об’єктивного світу.

Між процесом навчання і процесом наукового пізнання існують і певні
відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об’єктивно не
відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас
відбувається дослідження об’єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам
об’єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням.
Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило
десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання
впродовж року. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання,
то навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і
навичок. Зрештою, практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у
навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. Тут практика
допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

Рушійними силами навчального процесу є його суперечності: між
зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом
цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; між досягнутим
учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками,
необхідними для розв’язання поставлених перед ними нових завдань; між
фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його
засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретичними
знаннями й уміннями використовувати їх на практиці та ін. Мистецтво
вчителя полягає у з’ясуванні й використанні цих суперечностей для
активізації пізнавальної діяльності учнів.

Виховання — один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток
дитини.

Якщо середовище переважно стихійно впливає на розвиток людини, то
виховання завжди є цілеспрямованим, тому його результати передбачувані.

Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції:
організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;
підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвиткові й формуванню
особистості; усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку
і формуванні особистості; ізолює особистість від несприятливих для її
розвитку та формування умов, які неможливо усунути.

Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку
успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових
рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Звісно, воно не може
змінити кольору шкіри чи конституції тіла, успадкованих особистістю, але
може зробити її фізично здоровою, витривалою, загартованою. Виховання не
може докорінно перебудувати й тип темпераменту, але здатне внести до
нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням, людина
розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збільшує силу й динамічність
нервових процесів.

Успадковані людиною задатки розвиваються тільки у процесі її виховання:
правильне виховання сприяє розвиткові навіть дуже слабко виражених
задатків, неправильне — гальмує його.

Виховання не лише визначає розвиток, а й само залежить від нього,
постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його
завдання — йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому
новоутворення. Таку ідею висунув психолог Л. Виготський, який
обґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості. Суть
її в тому, що в розумовому розвитку дитини простежуються два рівні:
перший — рівень актуального розвитку як наявний рівень підготовленості
учня, що визначається тим, які завдання він може виконати самостійно;
другий, вищий рівень — «зона ближнього розвитку», — охоплює завдання,
які дитина не може виконати самостійно, але впорається з ними за
невеликої допомоги. Те, що сьогодні дитина робить за допомогою дорослих,
завтра робитиме самостійно. За таких умов, вважає Л. Виготський,
навчання викликає у неї інтерес до життя, пробуджує і приводить у рух
низку внутрішніх процесів розвитку. Отже, виховання формує особистість,
сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які ще не визріли, але
перебувають у стадії становлення.

Виготський Лев Семенович (1896—1934) — російський психолог, автор
культурно-історичної теорії розвитку людини, відомий теоретик
психології. Його праці мали значний вплив на розвиток суміжних з
психологією наук — дефектології, мовознавства, етнографії та ін.

Ефективність розвитку і формування особистості підвищується за умови, що
вона стає не лише об’єктом, а й суб’єктом виховання. Тільки ті виховні
впливи, які виражають потребу самої дитини і спираються на її
активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

Прикладом такого підходу до організації навчально-виховного процесу може
слугувати діяльність педагогічного колективу Севастопольського
гуманітарно-технічного ліцею. Тут з метою врахування вчителями
індивідуальних особливостей учнів психолог підготував психологічні карти
на кожного гімназиста, в яких зібрано необхідні для роботи відомості.
Так, у психологічній карті гімназистки Ніни записано, що вона прагне
дружнього спілкування, але природна підозрілість змушує її триматися від
однокласників оддалік. Схильна до аналізу, проте ця її риса може
перерости у критиканство. Докладає чимало зусиль для досягнення успіху в
навчанні, зневажливо ставиться до невдах. Психолог радить учителям
тримати її «в рамках», у її присутності наголошувати на позитивних
якостях інших гімназистів. Можна запропонувати дівчині стати
організатором, контролюючи при цьому виконання нею своїх обов’язків.

Скільки дітей — стільки й порад. Отримавши відповідні орієнтири,
педагоги виводять учнів на оптимальний режим навчання, і ті швидко
адаптуються до нових обставин.

Діяльність як чинник розвитку особистості

Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості
здійснюється в діяльності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в
дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є:

1) суб’єкт з його потребами;

2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об’єкт, на який
спрямовано діяльність;

3) засіб реалізації мети;

4) результат діяльності.

У роки навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій,
художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його
всебічний розвиток. «Тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К.
Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже,
діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно
виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно
виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без
другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед».

Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вищезгаданих видах
діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної
діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення
навколишнього середовища й самої себе. Активність виявляється у рухах,
пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на
саму себе. Останній вид активності називають самовихованням.

Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Гру вважають
провідним видом діяльності для маленької дитини, хоча важливою вона є й
для школярів, нерідко граються і дорослі. Навчання характерне для
школяра, але навчаються також дорослі люди. Праця — вид діяльності, яку
здійснюють дорослі, але працювати можуть і школярі. Тому поділ видів
діяльності за принципом, що маленькі діти граються, школярі —
навчаються, а дорослі — працюють, певною мірою відносний. Можна
погодитися лише з твердженням, що на кожному віковому етапі превалює
певний вид діяльності.

Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини. Тому
змалку слід підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання
дитини, розвивати в неї Інтерес до знань. В. Сухомлинський з цього
приводу писав: «Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні
означають, що ти закладаєш корінь свого паразитичного існування».

Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й
інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного
самовизначення.

Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду
поведінки, визначити своє місце в колективі, вчить її підкорятися і
керувати іншими.

Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є потреби.
Завдання педагога — відкрити вихованцям багатоманіття корисних для їх
розвитку видів діяльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від
шкідливих.

Використана література:

Загальна психологія. Посібник. – К., 2002.

Педагогіка / За ред. Фіцули. – К., 2000.

Словник-довідник з психології. – К., 2000.

Похожие записи