Реферат на тему:

Звичаєво-правові засади трудового найму в українському селі

На сучасному етапі політичного та соціально-економічного розвитку
України актуальним і вкрай необхідним стає підвищення рівня
державно-правової свідомості як частини самосвідомості народу. Без
глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно б не
було, неможливо творити нову Українську державу, серцевиною якої має
стати право. Українське право зароджувалося і міцніло разом із розвитком
української нації, укріпляло національний дух, поглиблювало національну
свідомість народу. Витоки українського права віднайдено у
нормах-звичаях, які регламентували поведінку людей ще до появи писемного
права, переходячи з покоління в покоління та зберігаючись у народній
правосвідомості.

В Україні до звичаєвого права завжди ставилися з особливою повагою.
Існує українське повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків,
карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не
може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого
народу. Упродовж століть формувалися юридичні звичаї, які становили
основу національної правового регулювання трудових відносин. Важливе
місце серед них посідає звичаєво-правове унормування трудового найму в
українському селі. Характерним для селян є споконвічне прагнення мати
власну землю, яка була б годувальницею і способом існування, бажання
віддати їй всі свої фізичні сили, натомість отримати втіху і насолоду
від результатів праці. Проте ця мрія для багатьох була нездійсненою.
Єдиним способом вижити, прогодувати свою сім’ю для таких селян залишався
особистий найм, що був поширеним способом заробітку.

Традиційними видами особистого найму серед сільського населення були
зажин та замолот, толока, супряги, праця спілки бжолярів та тютюниць, а
також випас худоби. Угода зажину звичайно укладалася тоді, коли хліб вже
поспівав остаточно. Тому працівник був впевнений, що його праця не буде
марною і він отримає за неї винагороду. Найняті женці, їх ще називали
сніповиками, звичайно працювали за третій, інколи — за четвертий сніп; а
у врожайний рік господар давав і половину всього врожаю. Серед умов
угоди — зобов’язання господаря під час жнив годувати та поїти робітника
своїм коштом. Водночас жнець зобов’язаний був за умовний сніп зняти все
з коріння та укласти за вказівкою господаря в клуню. Зі своєю частиною
сніповик міг чинити на свій розсуд; якщо він жив далеко від місця жнив,
то в умови входив дозвіл господаря надати у себе місце для зароблених
снопів. Там же працівник мав можливість їх молотити, продавати на місці
солому, а хліб в зерні везти додому.

Під час замолоту, як і під час зажину доля молотильника залежала від
двох складників: індивідуальних властивостей господаря та врожаю.
Молотили «за коробку», тобто молотильник отримував 10-ту або 12-ту міру
вимолоченого хліба. Інколи, у неврожайний рік, могли молотити й за
солому [12, с. 34]. Дружини жнеців теж наймалися до того ж господаря: у
нього вони поралися на городі, у дворі на господарстві. Оплату за такий
вид роботи жінки грошима брати не хотіли. «Полючи на городі в багатого
мужика, вона не хотіла брати грошей, — пише М. Коцюбинський, — а прохала
відсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшениці». Селяни
вірили, що коли вони взяли у господаря зерно чи насіння, або навіть
«погану» худобу, їм перейде частина достатку самого господаря. Однак
слід зазначити, що такою формою розрахунку селяни по суті санкціонували
перевагу натуралізованої оплати праці, чим на майбутнє себе обмежили,
залишившись без грошей.

Поширеним явищем у господарствах була нестача тяглової сили, адже
достатньою кількістю робочої худоби володіли лише заможні господарі,
яких ще називали «господарями, що твердо стоять на ногах». Тому під час
нагальних господарських робіт формою колективних трудових зобов’язань
селян були трудові кооперації. Саме потреба тяглової сили зумовила
виникнення звичаю взаємодопомоги під час оранки, що отримала назву
«супряги», тобто спільного запрягання худоби. Суть її зводилася до того,
що люди взаємно допомагають одне одному в обробці землі та впрягають
своїх волів і коней в плуг. Сам факт існування таких форм кооперації
свідчить, що звичайні люди були здатні згуртовуватись заради
взаємодопомоги. Зазвичай договори супряги укладалися усно без втручання
сторонніх осіб. У договорі визначався спосіб участі в супрязі кожного
(плугом, волами, в ролі плугатаря чи погонича), черговість оранки, умови
забезпечення працівників харчуванням, догляду худоби, ремонту плуга
тощо.

Як на особливий вид найму слід звернути увагу на договірне регулювання
найму пастуха. Порівняно з іншими видами особистого найму, де сторонами
були фізичні особи, тут однією зі сторін була юридична особа — сільська
громада. Організація випасу худоби у весняно-літній період була справою
всієї громади. Громада платила пастухові після закінчення терміну найму,
вона ж відповідала за несправність платників. Наймана праця пастухів
мала сезонний характер і була чітко визначена в часі: «З весняного Юрія
(6 травня) до самих білих мух», а «снігу не буде, то й до загонів (14
листопада) пропасе» [3, с. 153]. Оплата за випас рогатої худоби упродовж
літа зазвичай складалася з грошей і пуда хліба на зимове продовольство
пастуха і здійснювалася наприкінці літа. Навесні або серед літа пастух,
сповістивши всіх господарів, заганяв овець чи свиней до загону і тримав
їх там доти, допоки не отримував гроші. За втрату вівці, яку розірвав
звір, пастух не відповідав, але якщо вона скалічилася, а він не запобіг
загибелі тварини, мусив заплатити господарю її вартість.

ами, молоддю. Все ж існували суто жіночі та молодіжні колективні роботи.
Як правило, толока влаштовувалася вранці у недільні або святкові дні.
Згідно з побутуючими уявленнями працювати на себе у такі дні було гріх,
а допомога сусідові, схвалювалася як допомога ближньому.

Звичаєво-правова регуляція відносин особистого найму не передбачала
рівності між наймачем та найманим робітником. Останній був змушений
укладати невигідні для себе трудові угоди, що досить часто пригнічувало
його особисті права і свободи. Ще «Руська Правда» законодавчо закріпила
таку правову нерівність між учасниками трудових відносин, стверджуючи
особисту залежність холопів та кабальних людей, що випливала із
непомірних трудових обов’язків, накладених на них [5, с. 34–35].

Свої особливості мав найм на річну службу, говорячи сучасною юридичною
термінологією — строковий трудовий договір. Оплата найманцю називалася
роківщиною і видавалася йому у сумі усталеній звичаєм наприкінці року, а
також хлібом та одягом. Упродовж року господар був зобов’язаний одягати
наймита за свої кошти. Річний термін, за звичаєм, вважався від свята до
свята, хоч би вони й припадали не на один день і не на одну дату,
наприклад, від Великодня до Великодня. Якщо ж наймит бажав піти від
господаря до закінчення терміну, він мав повернути одяг і не отримував
ніякої платні за відпрацьований час. Коли ж господар за певних обставин
надалі не мав потреби в наймитові і відпускав його, то був зобов’язаний
повністю сплатити за роботу.

Велике значення мала звичаєво-правова регуляція процедури укладання
угоди. Так її правочинність визначалася наявністю обов’язкових атрибутів
та здійсненням певних обрядодій. Договір особистого найму мав
враховувати запит, пропозицію, проте не залишалася осторонь певна
обрядовість: молитва, рукобиття, могорич, чаювання, завдаток [4, с. 9].

За свідченням І. Шаровича, під час укладання договорів застосовувалися
такі процедури: «Спочатку знімають шапку та моляться на схід, потім
зобов’язальна сторона оголошує ціну і протягує праву руку долонею
догори, питаючи «згоден або що даси»; друга сторона, тобто та, що надає
послуги, б’є також правою долонею протягнутою до нього та оголошує свою
ціну. Так повторюється декілька разів. Один одного б’є по руках та
оголошує свою ціну до тих пір, поки обидві сторони не зійдуться в ціні.
Руко-биття здійснюється голою рукою» [12, с. 22].

Відомий вітчизняний правознавець і етнограф П. Чубинський, наводить
приклад з практики волосних судів, коли на роботу був найнятий тесляр,
але умов праці, зазначених в угоді, не виконав. Роботодавець звернувся з
позовом на тесляра, на що останній заперечив: «Адже ми могоричу не
пили!», і суд не прийняв позову [9, с. 13]. За народними правовими
звичаями могорич був обов’язковою умовою укладання договору, без нього
угода не вважалась чинною.

Значну роль у звичаєво-правовій регуляції особистого найму відігравала
селянська сім’я як основна господарська одиниця. Глава сім’ї мав право
розпоряджатися працею її членів і в разі потреби віддавати будь-кого з
них у найм, отримуючи за це гроші чи іншу винагороду.

Як слушно наголошує О. Івановська, важливу роль у звичаєвій регуляції
трудових відносин відігравала календарна обрядовість. До складу річного
аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні обряди та
звичаї, що мали на меті охорону та успішний збір врожаю, підбивали
підсумки аграрно-господарської діяльності у полі, садах та городах. Так
жнива складалися із послідовних етапів: зажину, жнив і обжинків. День
першого снопа був урочистим: женці вдягали святковий одяг, дівчата
прикрашали голову квітами. Право першого зажину надавалося
найшановнішому працівникові, у якого «робота кипіла». Перший сніп
ставили у хаті на покуті і зберігали до Нового року, а в родині, де була
дівчина на виданні, до її весілля. Зерна з нього святили в церкві, а
перед сівбою змішували із зерном для посіву. Жнива мали характер
трудового змагання, першість у колективній праці гарантувала авторитет у
громаді.

Під час обжинків найкращій жниці з дівочої громади одягали вінок,
сплетений з колосків та польових квітів. Коронувалися лише ті дівчата,
що заслуговували на повагу не лише працелюбністю й шануванням старших, а
й моральною поведінкою, дівочими чеснотами. Такій обраниці надавали
право нести до села останній сніп після обжинків. Господарі ланів
влаштовували у своїм дворі частування робітників [6, с. 234].

Соціальним завданням звичаєво-правової обрядовості було забезпечення
добробуту родини й громади; її виховний механізм діяв за принципом
відповідності між працею та соціальним статусом особи: наскільки добре
ти працюєш упродовж року — настільки й поважатиме тебе громада.

Аналіз історичного процесу розвитку національного права України
свідчить, що разом із становленням держави звичаї поступово
трансформувались у норми звичаєвого права, а згодом — у систему правових
норм, що складалась із санкціонованих державними структурами звичаїв.
Наші пращури, як зазначав в 1894 р. вітчизняний правознавець Н.
Ілларіонов, «виявляючи свою правосвідомість переважно в формі звичаю,
цінували його, охороняли його від чужих впливів і, керуючись вельми
тривалий час звичаєвим правом, розвинули це право у такій повноті і
визначеності, що вивчення його дає багатий матеріал для науки права» [7,
с. 10]. Отже, намагання дослідити народні звичаєво-правові інститути,
проникнути в таємниці «народного духу», врахувати тисячолітній досвід
політико-правової консолідації українського народу сприятиме сучасному
українському державо- і правотворенню.

Література

Василенко В. Об обычном праве в земледелии. — М.: «Юридический вестник»,
1889.

Воропай О. Звичаї нашого народу: У 2 т. — К., 1993.

Іванов В. М. Історія держави і права України. — К.: Атака, 2003.

Івановська О. Звичаєве право в Україні. Етнографічний аспект. — К.: «Екс
Об», 2002.

Илларионов Н. С. Обычное право (очерк отношений обычного права к
законодательствам). — Харьков.: Губернское правление, 1894.

Коцюбинський М. Вибрані твори. — К.: «Дніпро», 1977.

Мирний П. Твори. — К., 1965.

Шарович И. Юридические обычаи крестьян Печенежской волости Волчанского
уезда Харьковской губернии. — Х.: Губернское правление, 1896.

Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев и понятий в Мароссии. —
СПб., 1887.

Похожие записи