КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Зупинення і закінчення

попереднього розслідування” ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ПІДСТАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗУПИНЕННЯ ПОПЕРЕДНЬОГО
РОЗСЛІДУВАННЯ

РОЗДІЛ 2 ФОРМИ ЗАКІНЧЕННЯ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

РОЗДІЛ 3 ПІДСТАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

РОЗДІЛ 4 ПОРЯДОК ЗАКІНЧЕННЯ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

4.1. Процесуальний порядок закінчення попереднього
розслідування

СКЛАДАННЯ ОБВИНУВАЛЬНОГО ВИСНОВКУ

РОЗДІЛ 5. ДІЇ I РІШЕННЯ ПРОКУРОРА У СПРАВІ, ЯКА НАДІЙШЛА ДО НЬОГО 3
ОБВИНУВАЛЬНИМ ВИСНОВКОМ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Зупинення попереднього розслідування — це вимушене тимчасове припинення
слідчим процесуальної діяльності у кримінальній справі, викликане
наявністю у справі обставин, які перешкоджають подальшому провадженню і
закінченню попереднього розслідування. Ці обставини визначені законом
(ст. 206 КПК).

Попереднє розслідування у кримінальній справі зупиняється у випадках,
коли: 1) місцезнаходження обвинуваченого невідоме; 2) психічне або інше
тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у
справі; 3) не встановлено особу, яка вчинила злочин.[3]

Наведений перелік обставин, які є підставою для зупинення розслідування,
є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. Тому незаконним
буде зупинення провадження попереднього слідства у зв’язку з тим, що
обвинувачений перебуває в тривалому відрядженні або поміщений до
медичного закладу для проведення судово-медичної чи судово-психіатричної
експертизи; потрібен тривалий час на доставлення обвинуваченого етапом
до місця провадження попереднього слідства; у невідомому напрямі виїхав
свідок — очевидець злочину або потерпілий, без яких неможливе подальше
розслідування, та ін.

Якщо ці підстави є причиною затримки розслідування і неможливо
закінчити його y встановлений законом строк, то необхідно порушувати
клопотання про продовження строку попереднього слідства.

Зупинення попереднього слідства за першими двома підставами допускається
тільки при виконанні таких умов: винесення постанови про притягнення
особи як обвинуваченого, виконання всіх слідчих дій, проведення яких
можливе у відсутності обвинуваченого; вжиття заходів до збереження
документів та інших можливих доказів у справі (ч. 2 ст. 206 КПК).

Якщо, незважаючи на вжиття необхідних заходів самим слідчим (шляхом
допитів родичів, знайомих обвинуваченого, накладення арешту на
поштово-телеграфну кореспонденцію тощо), виконання за його дорученням
органами дізнання оперативно-розшукових заходів, місце перебування
обвинуваченого залишилось невстановленим, слідчий, керуючись ст. 138,
207 КПК, одночасно із зупиненням провадження попереднього слідства або й
до цього оголошує розшук обвинуваченого. Згідно зі ст. 139 КПК про
оголошення розшуку слідчий складає постанову, в якій зазначає необхідні
відомості про особу розшукуваного. За наявності підстав, передбачених
ст. 155 КПК, він може також обрати щодо розшукуваного обвинуваченого
запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Спільна постанова про
розшук і обрання цього запобіжного заходу направляється до відповідних
органів розшуку.[5]

Про затримання обвинуваченого, якого розшукували і щодо якого обрано
запобіжний захід у вигляді взяття під варту, орган розшуку негайно
доповідає прокуророві за місцем затримання. Прокурор протягом двадцяти
чотирьох годин зобов’язаний перевірити, чи дійсно затриманий є тією
особою, яка розшукується, і, переконавшись у наявності законних підстав
для арешту, дає санкцію на відправлення заарештованого етапом до місця
провадження попереднього слідства.

Слідчий і після оголошення розшуку повинен продовжувати вживати всіх
необхідних заходів для встановлення місця перебування обвинуваченого.
Якщо після зупинення попереднього слідства для цього потрібно виконати
слідчі дії, він своєю постановою повинен на цей час відновити попереднє
слідство.

РОЗДІЛ 1

ПІДСТАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗУПИНЕННЯ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Попереднє слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого, копія
якої надсилається прокурору. Якщо у справі притягнуто двох або кількох
осіб як обвинувачених, а підстави для зупинення стосуються не всіх
обвинувачених, слідчий має право своєю постановою виділити і зупинити
справу щодо окремих обвинувачених або зупинити провадження у всій справі

Провадження попереднього розслідування відновлюється, як тільки
відпадуть підстави для його зупинення, а саме: 1) буде встановлено місце
перебування обвинуваченого; 2) обвинувачений видужає; 3) буде
встановлено особу, яка вчинила злочин.

Про відновлення попереднього розслідування слідчий виносить мотивовану
постанову, копія якої надсилається прокурору (ст. 210 КПК).

У період, коли провадження попереднього розслідування у справі зупинено,
можуть настати обставини, які тягнуть за собою закриття кримінальної
справи: а) скінчилися строки давності притягнення до кримінальної
відповідальності за вчинений злочин; б) внаслідок зміни обстановки
діяння або особа, яка його вчинила, перестали бути суспільно
небезпечними; в) коли обвинувачений помер; г) видано акт амністії,
який.усуває застосування покарання за вчинене діяння, або акт
помилування даної особи; д) наявність чинного вироку, нескасованої
ухвали чи постанови суду про закриття кримінальної справи, нескасованої
постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної
справи по тому ж обвинуваченню або ж про відмову в порушенні
кримінальної справи по тому ж факту. Про закриття кримінальної справи
складається мотивована постанова (ст. 211 КПК). Винесення при цьому
окремої постанови про відновлення провадження попереднього розслідування
для вирішення питання про закриття кримінальної справи закон не
передбачає.[5]

Захворювання обвинуваченого може бути підставою для зупинення
попереднього розслідування тільки в тому разі, коли з довідки лікаря,
висновку судово-медичної або судово-психіатричної експертизи видно, що
воно: а) тяжке, тобто таке, при якому стан здоров’я обвинуваченого
тривалий час не дозволить пред’явити йому обвинувачення, допитати його,
залучити до участі в інших слідчих діях; б) не хронічне, а тимчасове,
яке піддається лікуванню і можна чекати видужання. Інакше необхідно буде
вирішувати питання про закриття кримінальної справи за ч. 1 ст. 7 КПК у
зв’язку з тим, що внаслідок зміни обстановки особа перестала бути
суспільно небезпечною, а при хронічному душевному захворюванні —
складати постанову про направлення справи до суду для вирішення питання
про застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 417 КПК).

У разі тимчасового тяжкого психічного захворювання (наприклад,
реактивного психозу, викликаного фактом порушення кримінальної справи,
взяття під варту або іншими причинами), коли обвинувачений становить
небезпеку для оточуючих, слідчий може зупинити провадження у справі і
передати справу в суд для вирішення питання про застосування примусового
заходу медичного характеру. На таку можливість указує Пленум Верховного
Суду України у постанові від 19 березня 1982 p. “Про судову практику по
застосуванню примусових заходів медичного характеру” (п. 3).

Формулювання п. 3 ч. 1 ст. 206 КПК “не встановлено особу, яка вчинила
злочин” означає, що слідчий не виконав основного завдання стадії
попереднього розслідування — не розкрив злочин. За цією підставою
провадження розслідування можна зупинити тільки після проведення
всіх”необхідних і можливих слідчих дій як особисто, так і через органи
дізнання, для встановлення особи, яка вчинила злочин (ч. 3 ст. 206
КПК).[3]

РОЗДІЛ 2

ФОРМИ ЗАКІНЧЕННЯ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Закінчити попереднє розслідування можна лише тоді, коли його завдання
виконані. Для цього слідчий повинен всебічно, повно й об’єктивно у
встановленому законом порядку дослідити всі обставини, що складають
предмет доказування у кримінальній справі. Порушення цієї вимоги ст. 22
КПК тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування
прокурором, а при неможливості усунення неповноти або неправильності
розслідування в судовому засіданні — також судом (ст. 229, 246, 281
КПК).

Оцінка зібраних у справі доказів слідчим має визначити, яке саме
підсумкове рішення належить прийняти.

Відповідно до ст. 212 КПК попереднє слідство закінчується винесенням
слідчим одного з трьох можливих рішень: 1) обвинувального висновку з
направленням справи для віддання обвинуваченого до суду; 2) постанови
про закриття кримінальної справи; 3) постанови про направлення справи до
суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного
характеру. [7]

Дізнання, як правило, закінчується складанням постанови про направлення
справи для провадження попереднього слідства, яка затверджується
прокурором. Постанова складається особою, що провадить дізнання, і
затверджується начальником органу дізнання або виноситься останнім і
разом із справою передається прокурору, який здійснює нагляд за
дізнанням, для наступної передачі за підслідністю. У постанові, крім
загальних даних, передбачених ст. 130 КПК, зазначається: які невідкладні
та інші слідчі дії були виконані органом дізнання; які обставини
вчинення злочину були встановлені; його кваліфікація; які докази
зібрано; які предмети та документи вилучено і де вони знаходяться; хто і
коли був затриманий за підозрою у вчиненні злочину, де він знаходиться.
За наявності обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК),
орган дізнання закриває кримінальну справу своєю мотивованою постановою,
копію якої в добовий строк надсилає прокурору (ст. 109 КПК).

Закінчуючи попереднє розслідування, слідчий повинен систематизувати
матеріали і технічно оформити справу. Практикою вироблено дві основні
форми систематизації матеріалів кримінальної справи, тобто послідовності
їх розташування: хронологічну і тематичну.

При хронологічній систематизації послідовність розташування документів у
справі визначається датою їх складання або одержання слідчим. Ця форма
найбільш поширена у невеликих за обсягом і кількістю епізодів справах.

Тематична систематизація означає групування матеріалів за обвинуваченими
або за епізодами злочинної діяльності у багатотомних і багатоепізодних
справах. У межах кожної такої групи документи можуть розташовуватись у
хронологічному порядку, тобто можливе таким чином поєднання обох форм
систематизації.[6]

Систематизувавши документи, слідчий підшиває їх в обкладинку
стандартного зразка, пронумеровує аркуші справи. На перших аркушах
справи складається опис документів, які в ній містяться. На титульному
аркуші обкладинки зазначається відомство, до якого належить орган
розслідування, найменування цього органу, повна назва справи із
зазначенням прізвищ обвинувачених і відповідних статей (частин, пунктів
статей) Кримінального кодексу, дати початку і закінчення провадження.

За технічними правилами в одному томі справи зосереджується не більше
250 аркушів.

Вдало систематизовані матеріали і правильно оформлена справа створюють
зручність для вивчення і користування ними як самим слідчим, зокрема при
складанні підсумкового документа, так і обвинуваченим та іншими
учасниками процесу, прокурором, суддями і народними засідателями.[4]

РОЗДІЛ 3

ПІДСТАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Законне й обгрунтоване закриття кримінальної справи слідчим забезпечує:
а) виконання завдання кримінального процесу, яке полягає в тому, щоб
жодна невинна особа не була притягнута до кримінальної відповідальності
і засуджена; б) незастосування кримінального покарання до тих осіб, які
винні у вчиненні злочинів, що не являють великої суспільної небезпеки, і
можуть бути виправлені і перевиховані шляхом застосування заходів
адміністративного стягнення або громадського впливу чи примусових
заходів виховного характеру або до осіб, які зовсім перестали бути
суспільно небезпечними.

Необгрунтоване закриття кримінальної справи слідчим чи органом дізнання
шкодить боротьбі зі злочинністю, дозволяє уникнути покарання особам,
винним у вчиненні злочину, обмежує права та законні інтереси осіб, які
постраждали від злочину.

Підставами для закриття кримінальної справи у стадії попереднього
розслідування є: 1) обставини, що виключають провадження у справі (ст. 6
КПК); 2) обставини, які надають слідчому право закрити кримінальну
справу ,ст у_10 КПК); 3) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні
злочину (п. 2 ст. 213 КПК).

Про обставини, які виключають провадження у справі (ст. 6 КПК), йшлося у
главі 7, оскільки вони є й підставами для відмови у порушенні
кримінальної справи. Якщо ж ці обставини були встановлені вже в ході
попереднього слідства чи дізнання, то вони є підставами для закриття
кримінальної справи слідчим або органом дізнання.

Кримінальна справа також може бути закрита в зв’язку Ь зміною обстановки
(ст. 7 КПК), притягненням особи до адміністративної відповідальності
(ст. 72 КПК), передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду
(ст. 8 КПК) із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.
9 КПК), передачею особи на поруки громадській організації або трудовому
колективу (ст. 10 КПК).

Підставою для закриття кримінальної справи за ст. 7 КПК і ст. 50 KK є
достатні докази того, що на час провадження попереднього слідства
внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило характер
cy-спільно небезпечного або ця особа перестала бути cyспільно
небезпечною. Мається на увазі, що відбулися соціально-економічні чи інші
зміни в житті країни або конкретної обстановки в даній місцевості
(припинення дії військового стану, особливого стану, викликаного
стихійним лихом чи іншими причинами, докорінна зміна політичної
обстановки у країні тощо), а також зміни умов життя, стану здоров’я
особи, що вчинила злочин (порвав з колишніми “друзями”; влаштувався на
роботу, де під впливом трудового колективу сумлінно працює, добровільно
відшкодував збитки потерпілому; внаслідок травми хребта став постійно
прикутим до ліжка тощо).[3]

Підставою для закриття справи з притягненням особи до адміністративної
відповідальності, передачею матеріалів до товариського суду, із
застосуванням примусових заходів виховного характеру або передачею особи
на поруки (ст. 7і КПК) є достатні докази, які дозволяють слідчому дійти
висновку, що для виправлення і перевиховання цієї особи достатньо
застосування примусових заходів виховного характеру, заходів
адміністративного стягнення чи громадського впливу. У всіх цих випадках
йдеться про злочин, який не являє великої суспільної небезпеки. Крім
того, кримінальний закон (ст. 51 KK) встановлює додаткові умови
прийняття рішення про закриття кримінальної справи.

Закриття справи у зв’язку з притягненням особи до адміністративної
відповідальності допускається тільки у справах про злочини, за які
законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не
більше одного року або інше більш м’яке покарання.

Закриття кримінальної справи з передачею матеріалів справи на розгляд
товариського суду можливе лише тоді, коли особа вчинила це діяння
вперше.[2]

Закриття кримінальної справи із застосуванням до неповнолітнього
примусових заходів виховного характеру передбачає пред’явлення
обвинувачення неповнолітньому, а після винесення постанови про закриття
справи — ознайомлення його з усіма матеріалами справи до того, як справу
із списком осіб, які підлягають виклику в судове засідання, буде
надіслано прокурору (ст. 9 КПК). Слідчий виносить постанову про закриття
кримінальної справи із застосуванням примусових заходів виховного
характеру і тоді, коли встановить, що особа вчинила суспільно небезпечне
діяння до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність
(ст. 73 КПК).

Для закриття справи з передачею особи на поруки громадській організації
або трудовому колективу необхідно встановити, що: а) ця особа щиро
розкаялась у вчиненому злочині; б) вона передається на поруки вперше; в)
від громадської організації або трудового колективу надійшло клопотання
про передачу їм цієї особи на поруки, прийняте на загальних зборах і
оформлене протоколом зборів. Не може передаватися на поруки особа, яка
вдруге вчинила умисний злочин, що не являє великої суспільної небезпеки,
або раніше передавалася на поруки.

За недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину справа
закривається у тому разі, коли: зібрані докази підтверджують вчинення
злочину; винесено постанову про притягнення конкретної особи як
обвинуваченого, але в результаті подальшого розслідування з’ясовується,
що наявних доказів недостатньо для формулювання щодо цієї особи
обвинувачення у вчиненні злочину в обвинувальному висновку, а можливості
для дальшого збирання доказів вичерпані або отримані докази виключають
вчинення злочину обвинуваченим.

Якщо не доведено участь обвинуваченого у вчиненні злочину і не відомо,
хто вчинив злочин, то справа закривається лише щодо цього
обвинуваченого, а провадження у справі в цілому зупиняється на підставі
п. 3 ч. 1 ст. 206 КПК (невстановлення особи, яка вчинила злочин).

Перелік підстав для закриття кримінальної справи, передбачений ст. 213
КПК, не є вичерпним. Ним не охоплюються окремі обставини, при
встановленні яких справа також підлягає закриттю — відсутність згоди
компетентного органу державної влади на притягнення особи до
кримінальної відповідальності (суддів, депутатів та ін.).[5]

За наявності передбачених Кримінальним кодексом підстав для звільнення
особи від кримінальної відповідальності за державну зраду (ч. 2 ст. 56
KK), дачу хабара (ч. 3 ст. 170 KK), незаконне зберігання вогнепальної
зброї, бойових припасів, вибухових речовин (ч. 2 ст. 222 KK) справа
закривається за ч. 1 ст. 7 КПК.

Підстави для закриття кримінальної справи можуть бути реабілітуючими і
нереабілітуючими.[8]

Реабілітуючі — це такі підстави, за якими особа визнається невинною у
вчиненні злочину, повністю реабілітованою, тобто їй поновлено добре
ім’я, репутація, їх лише три: відсутність події злочину; відсутність у
діянні особи складу злочину та недоведеність участі обвинуваченого у
вчиненні злочину (п. 1 і 2 ч. 1 ст. 6, п. 2 ст. 213 КПК). Всі інші
підстави — нереабілітуючі, тобто такі, при закритті справи за якими
виходять з того, що винність особи у вчиненні злочину підтверджена
зібраними у справі доказами, але через передбачені законом обставини
вона звільняється від кримінальної відповідальності.

Такий поділ підстав має практичне значення. При закритті кримінальної
справи за реабілітуючими обставинами орган дізнання, слідчий і прокурор
зобов’язані роз’яснити громадянину порядок відновлення його порушених
прав і вжити передбачених законом заходів до відшкодування шкоди,
заподіяної громадянинові внаслідок незаконного затримання, застосування
запобіжного заходу, притягнення як обвинуваченого (ст. 531 КПК).

Порядок такого відшкодування визначається Законом від 1 грудня 1994 p.
“Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”2 і
Положенням про застосування цього Закону, затвердженим наказом
Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів
України від 4 березня 1996 p. № 6/5, 3, 413.

Про закриття кримінальної справи у всіх випадках (складається
мотивована постанова з додержанням вимог ст. 130, 214 КПК.

У вступній частині постанови зазначаються: місце і дата її складання;
посада, класний чин або звання та прізвище особи, яка склала постанову;
назва справи.

У мотивувальній частиш постанови викладаються встановлені попереднім
розслідуванням обставини справи; зміст і аналіз зібраних доказів з
посиланням на відповідні аркуші справи.

У резолютивній частині постанови формулюються: а) рішення про закриття
кримінальної справи із зазначенням конкретної законної підстави, даних
про особу, щодо якої справа закривається; б) рішення з інших питань, які
підлягають розв’язанню у зв’язку із завершенням провадження у справі:
про скасування запобіжного заходу, заходів по забезпеченню цивільного
позову і можливої конфіскації майна, заходів, пов’язаних з накладенням
арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, а також рішення про долю
речових доказів згідно зі ст. 81 КПК; в) рішення про направлення копії
постанови прокурору до відома; г) рішення про повідомлення
заінтересованих осіб про закриття кримінальної справи з роз’ясненням
права на оскарження постанови прокурору і в суд, а при закритті справи
за реабілітуючою підставою — з роз’ясненням права на відшкодування
шкоди, заподіяної незаконним притягненням як обвинуваченого,
застосуванням запобіжного заходу, затриманням.[10]

До постанови додаються довідки про рух справи (коли сталася подія, яка
розслідувалася, коли порушена справа, затримана особа за підозрою у
вчиненні злочину, застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під
варту, коли було пред’явлено і змінено чи доповнено обвинувачення тощо),
а також про речові докази із зазначенням місця їх зберігання, про
заявлений цивільний позов і заходи, вжиті щодо його забезпечення.

Процесуальний порядок закриття кримінальної справи за рядом
нереабілітуючих підстав вимагає попереднього з’ясування ставлення до
цього особи, щодо якої закривається справа, а в окремих випадках — і
інших осіб. Так, якщо обвинувачений заперечує проти закриття справи у
зв’язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної
відповідальності або внаслідок акту амністії, якщо він усуває
застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з
помилуванням, то закриття кримінальної справи не допускається. У цьому
разі провадження у справі продовжується у звичайному порядку (ч. 4 ст. 6
КПК).

Таке ж положення діє і щодо закриття кримінальної справи, коли внаслідок
зміни обстановки вчинене особою діяння втратило характер суспільно
небезпечного або ця особа перестала бути суспільно небезпечною, а також
з притягненням особи до адміністративної відповідальності, передачею
матеріалів до товариського суду, із застосуванням примусових заходів
виховного характеру або з передачею особи на поруки (ст. 7—Ш КПК). До
закриття кримінальної справи особі слід роз’яснити суть злочину,
підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право
заперечувати проти закриття справи за цією підставою (ч. 2 ст. 7, ч. 2 і
3 ст. 7і КПК).

Закон (ст. 12 КПК) вимагає, щоб при вирішенні питання про закриття
кримінальної справи згідно зі ст. 7—10 КПК прокурор і слідчий з’ясували
також думку потерпілого, яка, на відміну від думки особи, щодо якої
закривається кримінальна справа, не є обов’язковою для них і може бути
лише врахована.

У разі закриття справи у зв’язку зі смертю особи, яка вчинила злочин,
з’ясовується думка його близьких родичів, які можуть наполягати на
дальшому провадженні розслідування для реабілітації померлого (п. 8 ч. 1
ст. 6 КПК).

Для закриття справи за підставами, передбаченими ст. 7—10 КПК, потрібна
згода прокурора, який здійснює нагляд за попереднім розслідуванням даної
справи. У верхній частиш постанови про закриття справи прокурор
засвідчує свою згоду на закриття справи за однією з таких підстав своїм
підписом та гербовою печаткою із зазначенням дати свого рішення. Без
такої згоди прокурора постанова слідчого не має юридичного значення.
Якщо прокурор відмовив слідчому у згоді на закриття справи за цією
підставою і дав вказівку про дальше продовження розслідування або про
закриття справи за іншою підставою, а слідчий наполягає на своєму
рішенні, то він має право подати свої заперечення вищестоящому
прокуророві (ч. 2 ст. 114 КПК).

Прокурор, який вносив відповідному органу влади (Верховній Раді України)
подання для одержання згоди на притягнення певної особи як
обвинуваченого або на її арешт, повинен повідомити цьому органу про
закриття кримінальної справи та його підстави.[5]

Про закриття кримінальної справи слідчий або особа, що провадить
дізнання, повинні повідомити також особі, яка притягувалася до
кримінальної відповідальності, і особі, за заявою якої було порушено
кримінальну справу, а також потерпілому, його представнику, цивільному
позивачу, їм надсилається письмове повідомлення u зазначенням підстав
для закриття справи або копія постанови про її закриття. У семиденний
строк з дня одержання цих документів вони мають право оскаржити
постанову про закриття справи прокурору, а якщо справу було закрито за
згодою прокурора, то вищестоящому прокурору.

Особа, щодо якої провадилося розслідування, має право оскаржити
постанову в частині, що стосується підстав і мотивів закриття.

Прокурор, до якого було подано скаргу на постанову слідчого (або
нижчестоящого прокурора) про закриття справи, ознайомлюється із справою
і не пізніше тридцяти днів з дня надходження скарги приймає одне з двох
можливих рішень: 1) скасовує постанову про закриття справи і відновлює
попереднє слідство; 2) залишає скаргу без задоволення. Про прийняте
рішення він повідомляє особу, яка подала скаргу (ст. 215 КПК).

У разі відмови прокурора скасувати постанову про закриття кримінальної
справи, особа, інтересів якої стосується постанова про закриття
кримінальної справи, протягом семи днів з дня отримання повідомлення
прокурора про це, має право оскаржити u до суду: постанову районного,
міського та прирівняного до них органу дізнання, слідчого, прокурора —
до районного (міського) суду за місцем розташування органу або роботи
посадової особи, яка винесла постанову; постанову вищестоящого органу
дізнання, слідчого, прокурора — до Верховного суду Автономної Республіки
Крим, обласного, Київського чи Севастопольського міського суду (ст. 2365
КПК). Письмове повідомлення прокурора про залишення скарги на постанову
про закриття справи без задоволення у вигляді листа або постанови
прокурора чи їх копії додається до скарги в суд. Його відсутність не дає
права судді приймати скаргу до свого розгляду.[4]

Строк розгляду скарги не може перевищувати 5 днів, а в разі складності
справи — 10 днів. Цей строк обчислюється з дня надходження до суду не
скарги заінтересованої особи, а закритої справи, витребуваної суддею з
органу розслідування.

До призначення справи до розгляду суддя повинен ретельно ознайомитися з
матеріалами справи і постановою про закриття справи, заслухати пояснення
особи, яка подала скаргу.

Про день і час розгляду скарги суддя повинен повідомити прокурора та
особу, що подала скаргу, які мають право взяти участь у її розгляді і
висловити свої доводи.

Розглянувши скаргу, суддя, залежно від того, чи були дотримані органом
дізнання, слідчим чи прокурором вимоги закону щодо підстав та порядку
закриття справи (ст. 213, 214 КПК) виносить постанову: про залишення
скарги без задоволення або про скасування постанови про закриття
кримінальної справи і відновлення попереднього слідства чи дізнання з
зазначенням обставин, які належить з’ясувати при проведенні попереднього
розслідування. Копії постанови суддя надсилає особі, яка прийняла
рішення про закриття справи, особі, яка подала скаргу на постанову, а
також прокурору, який відмовив у скасуванні постанови слідчого чи органу
дізнання.

Постанова судді оскарженню в касаційному порядку не підлягає (ст. 2366
КПК).

У разі закриття справи у зв’язку зі смертю обвинуваченого його близькі
родичі і громадські організації мають право просити про доведення
розслідування до кінця з метою реабілітації померлого (ст. 215 КПК).

Якщо попереднім розслідуванням встановлені факти, що вимагають
застосування заходів громадського або дисциплінарного впливу або ж
адміністративного стягнення щодо особи, яка притягалась як обвинувачена,
чи щодо інших осіб, то слідчий, закриваючи кримінальну справу, доводить
ці факти до відома громадської організації, товариського суду, трудового
колективу чи адміністрації підприємства, установи, організації для
вжиття заходів впливу або ж надсилає матеріали в суд для застосування
заходів адміністративного стягнення (ч. 2 ст. 214 КПК).[3]

Постанова про закриття кримінальної справи є обов’язковою для виконання
всіма підприємствами, установами й організаціями, посадовими особами та
громадянами, яких вона стосується. Вона має і преюдиційне значення.
Наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора
про закриття кримінальної справи щодо певної особи є обставиною, яка
виключає провадження у справі щодо цієї ж особи і за тим же
обвинуваченням, крім випадків, коли необхідність порушення кримінальної
справи визнана судом, у провадженні якого знаходиться справа (п. 10 ч. 1
ст. 6 КПК).

Згідно зі ст. 216 КПК попереднє слідство в закритій кримінальній справі
може бути відновлено в межах строку давності притягнення до кримінальної
відповідальності за злочин, який був предметом розслідування, постановою
прокурора або начальника слідчого підрозділу, причому як з їх власної
ініціативи, так і за скаргою особи, інтересів якої стосується постанова
про закриття кримінальної справи.[6]

РОЗДІЛ 4

ЗАКІНЧЕННЯ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

4.1. Процесуальний порядок закінчення попереднього розслідування

Слідчий закінчує попереднє розслідування кримінальної справи складанням
обвинувального висновку тоді, коли він всебічно, повно й об’єктивно
дослідив всі

обставини справи, зібрав докази, які переконують його у винності
обвинуваченого у вчиненні злочину, і пересвідчився у відсутності
обставин, які виключають провадження у справі (ст. 6 КПК).

Визнавши попереднє слідство у справі, яка піддягає направленню для
віддання обвинуваченого до суду, закінченим, слідчий, перш ніж скласти
обвинувальний висновок, зобов’язаний виконати ряд процесуальних дій: а)
повідомити про закінчення попереднього слідства учасникам процесу; б)
роз’яснити їм право на ознайомлення з усіма матеріалами справи; в)
ознайомити k з матеріалами, якщо вони побажають скористатися цим правом;
г) вислухати і вирішити клопотання, заявлені учасниками процесу після
ознайомлення з матеріалами справи.[6]

Слідчий насамперед має виконати вимоги ст. 217 та 218 КПК. Спочатку він
повідомляє про закінчення попереднього слідства потерпілому і його
представнику, цивільному позивачу і цивільному відповідачу або їх
представникам і роз’яснює їм право ознайомитися з матеріалами справи.
Про це слідчий складає протокол або приєднує до справи копію письмового
повідомлення. У разі надходження від цих осіб усного або письмового
клопотання про ознайомлення їх з матеріалами справи слідчий зобов’язаний
надати ш таку можливість. Цивільний відповідач або його представник може
ознайомитися з матеріалами, що стосуються цивільного позову. Під час
ознайомлення з матеріалами справи ці особи мають право робити виписки із
справи і заявляти клопотання про доповнення попереднього слідства, які
слідчий повинен розглянути в трьохдобовий строк і задовольнити їх своєю
постановою, коли обставини, про встановлення яких заявлені клопотання,
мають значення для справи (сг. 129 КПК). Про ознайомлення цих осіб з
матеріалами справи та про заявлені ними клопотання складаються
протоколи.

Виконавши вимоги ст. 217 КПК, слідчий зобов’язаний оголосити
обвинуваченому, що слідство у його справі закінчено і що він має право
на ознайомлення з матеріалами справи як особисто, так і за допомогою
захисника, а також може заявити клопотання про доповнення попереднього
слідства. Якщо обвинувачений не виявив бажання знайомитися з матеріалами
справи з участю захисника, йому пред’являються для ознайомлення всі
матеріали справи. Під час ознайомлення з матеріалами справи
обвинувачений має право робити з них виписки, заявляти клопотання.

Якщо у справі притягнуто кілька обвинувачених, слідчий зобов’язаний
пред’явити всі матеріали справи кожному з них.[4]

При оголошенні неповнолітньому обвинуваченому про закінчення
попереднього слідства і пред’явлення йому матеріалів справи з дозволу
слідчого може бути присутній законний представник неповнолітнього (ч. 2
сг. 440 КПК).

Якщо у справі бере участь захисник, слідчий надає можливість
ознайомитися з усіма матеріалами і захиснику, про що складає окремий
протокол. При цьому пред’явлення матеріалів слід відкласти до явки
захисника, але не більше як на три дні.

Якщо обраний обвинуваченим захисник не має можливості з’явитися в цей
строк, слідчий відповідно до ч. 3 ст. 47 КПК має право запропонувати
обвинуваченому запросити іншого захисника або призначити йому захисника
через адвокатське об’єднання.

При ознайомленні з матеріалами справи захисник обвинуваченого має право:
робити виписки з матеріалів справи, мати побачення з обвинуваченим
віч-на-віч, роз’яснювати обвинуваченому зміст обвинувачення,
обмірковувата з обвинуваченим питання про заявлення клопотань, подавати
докази, заявляти відводи, оскаржувати дії та рішення слідчого і
прокурора (ст. 219 КПК).

Як і іншим учасникам попереднього слідства, обвинуваченому і його
захиснику матеріали слідства пред’являються для ознайомлення підшитими
та пронумерованими. Це положення закону (ч. 5 ст. 218 КПК) не є cyro
формальним. Учасники процесу роблять виписки з матеріалів, що містяться
на конкретних аркушах справи, і вони повинні мати можливість посилатися
на них в обгрунтуванні своїх клопотань та вимог як при закінченні
попереднього слідства, так і в суді.

Обвинуваченого і його захисника не можна обмежувати в часі, потрібному
для ознайомлення з усіма матеріалами справи. Однак, якщо обвинувачений і
його захисник явно намагатимуться затягнута закінчення справи слідчий
має право своєю мотивованого постановою визначити певний строк для
ознайомлення з матеріалами справи. Така постанова підлягає затвердженню
прокурором разом з графіком дальшого ознайомлення.[4]

Якщо обвинувачений перебуває під вартою при провадженні попереднього
слідства понад один рік, матеріали закінченої розслідуванням
кримінальної справи повинні бути пред’явлені для ознайомлення
обвинуваченому та його захиснику не пізніше як за місяць до закінчення
граничного строку тримання їх вартою, встановленого ч. 2 ст. 156 КПК,
тобто півторарічного строку.

Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами
кримінальної справи при обчисленні строків попереднього слідства і
тримання обвинуваченого під вартою як запобіжного заходу не враховується
(ч. 1 ст. 120, ч. 5 і 6 ст. 156 КПК).

Якщо при провадженні попереднього розслідування застосовувався
звукозапис, кінозйомка, відеозапис, то при пред’явленні учасникам
процесу матеріалів справи для ознайомлення звукозапис відтворюється, а
кінострічки і відеострічки демонструються обвинуваченому і його
захиснику, а в разі клопотання — іншим учасникам процесу. Фонограма,
кінострічка чи відеострічка в опечатаному вигляді зберігаються при
справі (ч. 6 ст. 85і, ч. 2 ст. 852 КПК).

При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений і його захисник
мають право заявити клопотання про доповнення попереднього слідства,
зміну кваліфікації злочину і закриття справи. Відмовляючи в задоволенні
клопотання, слідчий складає мотивовану постанову, яку оголошує
обвинуваченому і його захиснику. Якщо ж обставини, для з’ясування яких
заявлено клопотання, мають значення для справи, слідчий зобов’язаний
його задовольнити. Захисник може брати участь при провадженні додаткових
слідчих дій (ст. 221 КПК).

Про оголошення потерпілому і його представнику, цивільному позивачу,
цивільному відповідачу або їх представникам, обвинуваченому і його
захиснику про закінчення попереднього слідства і пред’явлення їм
матеріалів справи для ознайомлення слідчий складає протоколи. У
протоколі згідно зі ст. 220 КПК зазначається, які саме матеріали
(кількість томів і аркушів) були пред’явлені для ознайомлення, чи
ознайомилися відповідні учасники попереднього слідства з матеріалами
справи, протягом якого часу відбувалось ознайомлення Ь справою і які
клопотання були заявлені. При цьому усні клопотання заносяться до
протоколу, письмові додаються до нього. Протокол підписує особа, яка
знайомилася з матеріалами, і слідчий.[7]

Після виконання додаткових слідчих дій слідчий зобов’язаний ознайомити
обвинуваченого і його захисника, а також надати можливість потерпілому і
його представнику, цивільному позивачу і цивільному відповідачу або їх
представникам ознайомитися з усіма додатковими матеріалами, а в разі їх
клопотання — з усією справою (ст. 222 КПК).

Згідно з ч. 2 ст. 17 КПК кримінальні справи про злочини, за які законом
передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти
років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі
трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Для
того, щоб обвинувачений мав змогу заздалегідь визначитися в цьому
питанні, законодавець зобов’язує слідчого вже під час ознайомлення
обвинуваченого з матеріалами закінченого попереднього слідства роз’яснюй
йому право заявити клопотання про розгляд його справи в суді першої
інстанції одноособово суддею чи колегіально судом у складі трьох осіб
(ч. 1 ст. 218 КПК).

4.2 СКЛАДАННЯ ОБВИНУВАЛЬНОГО ВИСНОВКУ

Закінчивши попереднє слідство і виконавши розглянуті вище вимоги закону,
слідчий складає обвинувальний висновок.

Обвинувальний висновок — це процесуальний документ, у якому слідчий
підводить підсумок попереднього розслідування у справі і формулює
обвинувачення певної особи у вчиненні злочину з наведенням конкретних
доказів. Якщо у справі є кілька обвинувачених, то складається один
спільний обвинувальний висновок чітким визначенням ролі кожного
обвинуваченого у вчиненні злочину (злочинів).

Формулювання обвинувачення, викладене в обвинувальному висновку, не може
істотно відрізнятися від формулювання, що міститься в постанові про
притягнення як обвинуваченого, погіршувати становище обвинуваченого
порівняно з пред’явленим обвинуваченням внаслідок доповнення
обвинувачення обтяжуючими обставинами, перекваліфікацією на закон про
більш тяжкий злочин або на додаткові статті Кримінального кодексу. Крім
того, воно не повинно бути пов’язаним з іншим порушенням права на
захист: перекваліфікацією дій обвинуваченого на інший кримінальний
закон, що передбачає відповідальність за злочин, який хоч і менш тяжкий,
але істотно відрізняється за фактичними обставинами (наприклад, шляхом
перекваліфікації з розбійного нападу на злісне хуліганство). Якщо
слідчий бачить можливість такого розходження між постановою про
притягнення як обвинуваченого й обвинувальним висновком, він повинен
його усунута, пред’явивши нове обвинувачення, бо інакше справу буде
повернено на додаткове розслідування.[5]

Значення обвинувального висновку полягає і в тому, що він є
процесуальним документом, який оголошується на початку судового слідства
і визначає його предмет (ст. 297 КПК). Суд може змінити обвинувачення
при відданні обвинуваченого до суду і в стадії судового розгляду, якщо
цим не погіршиться становище обвинуваченого порівняно з тим, яке він має
за обвинувальним висновком, інакше справу слід повернути на додаткове
розслідування (ст. 246, 277 КПК).

3 обвинувальним висновком обвинувачений після закінчення попереднього
розслідування не знайомиться. Тому для забезпечення обвинуваченому
(підсудному) права на захист у судовому засіданні копія обвинувального
висновку вручається йому, а якщо він є неповнолітнім, то і його
законному представникові не пізніше, як за три доби до дня розгляду
справи в суді (ст. 254 КПК).

Обвинувальний висновок, згідно зі ст. 223 КПК, складається з двох
частин: описової і резолютивної.

В описовій частиш зазначаються: дані, які стали приводом до порушення
кримінальної справи; обставини справи, як їх встановлено на попередньому
слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого
кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрані у справі, і
відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по cyтi
пред’явленого йому обвинувачення; доводи, наведеш ним на свій захист, і
результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують і пом’якшують
його відповідальність. При посиланні на докази обов’язково зазначаються
аркуші справи. Практиці відомо про два основні методи викладення
описової частини обвинувального висновку: хронологічний і систематичний.

За хронологічним методом обставини вчиненого злочину викладаються у тій
послідовності, в якій їх встановив слідчий. Найчастіше він
використовується тоді, коли обвинувачений не визнав себе винним у
вчиненні злочину, а обвинувачення грунтується на побічних доказах. У
цьому разі після показань обвинуваченого ідуть інші докази, які його
викривають.[3]

При систематичному методі, який застосовується переважно у нескладних
справах з прямими доказами обвинувачення, послідовно викладаються
встановлені обставини вчиненого злочину і докази на їх підтвердження,
тобто кожне положення, що характеризує підготовку і вчинення злочину,
зразу ж підтверджується посиланнями на докази.

У багатоепізодних справах можливе поєднання цих двох методів при
оформленні описової частини обвинувального висновку.

У резолютивній частиш обвинувального висновку викладаються анкетні дані
кожного обвинуваченого і формулюється обвинувачення з посиланням на
статтю кримінального закону, який передбачає відповідний злочин.

Обвинувальний висновок підписує слідчий, а якщо слідство провадилось
декількома слідчими, — старший слідчої групи (ст. 119 КПК), із
зазначенням місця і часу його складання.

Якщо обвинувачений не володіє мовою, якою складено обвинувальний
висновок, то слідчий повинен забезпечити його переклад на рідну мову
обвинуваченого або іншу мову, якою він володіє. Переклад у кількох
примірниках приєднується до справи.

До обвинувального висновку додаються документи, які мають на меті
полегшиш вивчення справи прокурором, суддями, іншими учасниками процесу.
Це — список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, та довідки
(ст. 224 КПК).

У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, вказуються:
обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач,
свідки, експерта, законний представник неповнолітнього обвинуваченого із
зазначенням & адреси та аркушів справи, на яких викладеш їх показання чи
висновки.[9]

У довідці про рух справи, зокрема, зазначається, коли було вчинено
злочин, порушено кримінальну справу, прийнято її до свого провадження,
притягнуто особу як обвинуваченого, застосовано запобіжний захід до
обвинуваченого, а якщо йот застосовано у вигляді взяття щц варту, то
скільки часу і де утримується обвинувачений, коли змінено чи доповнено
обвинувачення, коли зупинялось і відновлювалось попереднє слідство, коли
потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу і
обвинуваченому оголошено про закінчення попереднього слідства, коли їх
ознайомлено з матеріалами попереднього слідства, коли складено
обвинувальний висновок.

До обвинувального висновку додаються також довідки про речові докази,
цивільний позов, про заходи, вжиті для забезпечення цивільного позову і
можливої конфіскації майна; про судові витрата у справі за час
попереднього слідства з посиланням на відповідні аркуші справи.

Крім обвинувального висновку, за результатами розслідування слідчий може
внести також подання про усунення причин та умов, які сприяли вчиненню
злочину. Воно адресується відповідному державному органу, громадській
організації або посадовій особі, які можуть і повинні вжити таких
заходів. Не пізніше як в місячний строк після одержання подання заходи
по усуненню причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, повинні бути
вжиті і про результати повідомлено слідчому.

У разі залишення посадовою особою подання без розгляду слідчий
зобов’язаний вжити заходів, передбачених статтями 254—257 Кодексу
України про адміністративні правопорушення (ст. 23 КПК).

РОЗДІЛ 5

ДІЇ I РІШЕННЯ ПРОКУРОРА У СПРАВІ,

ЯКА НАДІЙШЛА ДО НЬОГО

3 ОБВИНУВАЛЬНИМ ВИСНОВКОМ

Обвинувальний висновок складає слідчий. Однак юридичної сили цей
процесуальний документ набуває тільки після затвердження його
прокурором. Якщо в суді виявиться, що обвинувальний висновок не
затверджено прокурором або його заступником, кримінальна справа у всіх
випадках підлягає поверненню для додаткового розслідування.

Таке значення факту затвердження обвинувального висновку прокурором
пояснюється тим, що з обвинувальним висновком у прокурора пов’язано
виконання відразу двох функцій: функції здійснення нагляду за
додержанням законів органами попереднього розслідування та функції
державного обвинувачення, яку він виконує в суді (ст. 121 Конституції
України). По-перше, він повинен перевірити, наскільки всебічно, повно й
об’єктивно було проведено попереднє слідство, чи не було допущено при
цьому істотних порушень кримінально-процесуального закону, чи доведено
винність обвинуваченого у вчиненні злочину зібраними слідчим доказами.
По-друге, переконавшись, що попереднє розслідування було проведено
належним чином і зібраних доказів достатньо для віддання обвинуваченого
до суду, він затверджує обвинувальний висновок і передає справу до суду.
Обвинувальний висновок слідчого стає, таким чином, процесуальним актом,
що виходить вже від органу державного обвинувачення.[4]

При вирішенні питання про затвердження обвинувального висновку прокурор
повинен перевірити: 1) чи мала місце подія злочину; 2) чи містить
діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину; 2і) чи були
додержані під час провадження попереднього слідства вимоги КПК про
забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист; 3) чи немає
у справі підстав для закриття справи; 4) чи пред’явлено обвинувачення на
всіх установлених злочинних діях обвинуваченого; 5) чи притягнуті як
обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину; 6) чи правильно
кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону; 7) чи
додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку; 8) чи
правильно обрано запобіжний захід; 9) чи вжито заходів до забезпечення
відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації
майна; 10) чи виявлено причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і
чи вжито заходів до їх усунення; 11) чи додержано під час провадження
дізнання чи попереднього слідства всіх інших вимог КПК (ст. 228 КПК).

Якщо прокурор або його заступник, ознайомившись з матеріалами справи,
знайшов там позитивні відповіді на всі ці питання, він затверджує
обвинувальний висновок і передає справу до суду. Затвердження
відбувається шляхом накладення резолюцій “затверджую” у верхньому куті
першого аркуша обвинувального висновку із зазначенням посади, класного
чину прокурора або його заступника, дати затвердження, із засвідченням
цих записів його підписом і гербовою печаткою прокуратури.[8]

ВИСНОВОК

Якщо попереднє розслідування було проведено належним чином, але
обвинувальний висновок не відповідає матеріалам справи або вимогам” що
ставляться до його оформлення, то прокурор або його заступник має право
скласти новий обвинувальний висновок від свого імені, а раніше складений
вилучити зі справи (ст. 230 КПК). Такий обвинувальний висновок
затвердження вищестоящим прокурором не потребує.

Прокурор або його заступник, затвердивши обвинувальний висновок
слідчого, передає справу до суду, якому вона підсудна, й одночасно
повідомляє обвинуваченому, до якого суду передано справу. Якщо
обвинувачений перебуває під вдртою, то про передачу справи до суду
повідомляється також адміністрація місця попереднього ув’язнення.

У виняткових випадках в разі особливої складності або важливості справи,
що підсудна районному (міському), міжрайонному (окружному)суду,
військовому суду гарнізону, прокурор Автономної Республіки Крим,
області, міст Києва чи Севастополя, військовий прокурор (на правах
прокурора області) та їх заступники можуть направити її на розгляд
відповідно Верховному суду Автономної Республіки Крим, обласному,
Київському чи Севастопольському міським судам, військовому суду регіону
чи Військово-Морських Сил України. За цими ж підставами Генеральний
прокурор України і його заступник можуть направити справу, підсудну
нижчестоящому суду, на розгляд Верховного Суду України (ст. 232 КПК).
Зазначені прокурори або їх заступники затверджують обвинувальні
висновки. [6]

Прокурор або його заступник може внести зміни до обвинувального
висновку, якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою
застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не
пов’язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами. Про
внесення змін складається окрема постанова.

Коли ж необхідно змінити обвинувачення на більш тяжке або таке, що
істотно змінює пред’явлене обвинувачення за фактичними обставинами, то
прокурор або його заступник повертає справу слідчому для додаткового
розслідування і пред’явлення нового обвинувачення (сг. 231 КПК), що
пов’язано з необхідністю забезпечення обвинуваченому права на захист від
зміненого обвинувачення.

Справа повертається з письмовими вказівками прокурора для додаткового
розслідування і в зв’язку з однобічністю або неповнотою попереднього
слідства або істотним порушенням кримінально-процесуального закону.

За наявності для цього підстав прокурор або його заступник закриває
кримінальну справу, про що складає постанову (ст. 213, 214 КПК).

Прокурору та його заступнику надано також право: змінити список осіб, що
підлягають виклику в судове засідання (збільшити його або скоротити);
скасувати або змінити запобіжний захід, обраний слідчим або органом
дізнання, чи обрати запобіжний захід, якщо він не був обраний.
Скасувати, змінити або обрати запобіжний захід у вигляді взяття під
варту мають право прокурори і заступники прокурорів областей та
прирівняні до них прокурори, районні, міські прокурори, а за умов,
зазначених в ч. 2 ст. 157 КПК, — і їх заступники.[7]

На ознайомлення з матеріалами справи, що надійшла з обвинувальним
висновком, і прийняття рішення прокурору або його заступнику відводиться
строк тривалістю не більше п’яти днів (ст. 233 КПК). До строку
попереднього слідства він не входить.

Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя і прирівняні до них прокурори, їх
заступники, районні, міські та прирівняні до них прокурори мають право
відкликати із суду кримінальну справу, в якій обвинуваченого ще не
віддано до суду (ч. 4 ст. 232 КПК).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України // Голос України. 1996, 13 липня.

Кримінальний кодекс України // Кодекси України, № 1, 2001.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П., Кримінальний процес України:
Підручник. — 2-ге вид., перероб. і доп.- К.; Либідь, 1999.

Михеєнко М.М., Молдаван В.В., Шибіко В.П., Кримінально-процесуальне
право: навчальний посібник для студентів юрид.вузів та факультетів.-
К.:Вентурі.,1997.

Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я., Науково-практичний
коментар Кримінально-процесуального кодексу України: за станом
законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 15 серпня
1997 р./ Відп.редактори Бойко В.Ф.,Гончаренко В.Г.- К.: Юрінком Інтер,
1997.

Горський Д.П., Проблеми загальної методології наук та деалектичної
логіки.,М.,1966.

Володимиров Л.Є., Учення про кримінальні докази. — Тула: Автограф,
2000.

Закон України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 року в
редакції від 18 лютого 1997 року //ЗУ, том №12.- К.,1998.

Закон України від 6 березня 1992 р. “Про скасування кримінальних
покарань у вигляді заслання і вислання” // Відомості ВР України, 2000, №
23, С. 337.

Закон України від 6 березня 1992 р. “Про скасування кримінальних
покарань у вигляді заслання і вислання” // Відомості ВР України, 2000.

Похожие записи