Реферат на тему:

“Значення поділу володіння на незаконне добросовісне та незаконне
недобросовісне”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття і види володіння

2. Виникнення і припинення посідання

3. Захист посідання

Використана література

Вступ

З явищ культурного життя цієї епохи особливе значення має розвиток
римського права. Основним джерелом права залишалися закони Дванадцяти
таблиць, до них приєднувалися закони (leges), прийняті центуріатними і
трибутными коміціями. Тлумачення законів і вирішення різних питань, що
стосуються права, залишалися ще в руках понтифіків.

Рано розвинені відносини власності знаходять своє відображення і в
правових нормах.

Римське речове право мало три правових інститути: possessio (володіння),
право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право
власності, Але першим сформувався інститут фактичного володіння.

1. Поняття і види володіння

У римському праві поняття володіння мало подвійне значення:

1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності;

2) одна з правоможностей власника.

У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому
– jus posidendi – право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють:
володільця не відрізняють від власника, а власника – від володільця.
Однак такі різні правові категорії змішувати не можна.

Посідання як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському
праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період
ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без
права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності.
Фактичне володіння річчю може бути основане не тільки на праві
власності, а й на будь-якому іншому, однак воно не буде володінням,
оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю –
просто факт.

Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли
посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її
своєю.

Таке визначення містить два істотних елементи:

1) об’єктивний – corpus possessionis – тобто має бути фактична наявність
речі;

2) суб’єктивний – animus possessionis – намір вважати дану річ своєю,
володіти нею від свого імені.

Не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на
володільницькій волі. Тому володіння річчю від імені іншої особи так
само не є посіданням.

У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені,
а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі –
detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти
від власного імені, ставитися до речі як до своєї.

Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи яка хоч і не
є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману.
Володільницька воля основана на неправомірній підставі, обмані.

Отже, посідання – це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром
вважати її своєю, а держання – фактичне володіння річчю без наміру
вважати її своєю.

У римському праві розрізняли різні види володіння.

Законне володіння – це передусім володіння власника і так зване похідне
володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували
самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю
називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а
держання, і лише через необхідність таких держателів наділили
самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння.

Законний володілець мав право на володіння річчю. Володілець, який
фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав
права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового
титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на
добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не
знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею.

Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля
краденого.

2. Виникнення і припинення посідання

Посідання набувалось поєднанням двох елементів – corpus і animus. Проте,
як уже зазначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну
річ своєю для виникнення посідання було недостатньо. Лише в поєднанні ці
елементи давали посідання.

Такому встановленню юридично значимого посідання завжди передувало
фактичне заволодіння річчю.

Спосіб набуття посідання залежав також від характеру володіння –
добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне –
іншим.

Законне володіння, що базувалось на правовому титулі, набувалось тим
самим способом, що і право власності, або на підставі відповідного
договору. Отже, володіння, основане на праві власності, могло набуватися
тими самими способами, що і право власності: а)первісним(захват нічийних
речей); б)похідним(купівля-продаж, позика, дарування).

Незаконне володіння набувалося тими самими способами,що і право
власності, але з однією істотною різницею: право власності до набувача
не переходило. Мала місце ніби імітація – ставилася мета придбати право
власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і
володілець речі не ставав її власником.

Незаконним, але добросовісним володінням ставало через купівлю-продаж
res mancipi без додержання обряду манципації.

Посідання припинялося:

1.фізичною загибеллю речі;

2.юридичною загибеллю речі(вилучення її з цивільного обігу);

3.втратою посесором одного з правових елементів посідання(фактичного
володіння річчю або наміру вважати її своєю).

Крім того, посідання припинялося зі смертю посесора. Його спадкоємці
повинні були знову відтворити й обгрунтувати весь склад посідання для
себе.

3. Захист посідання

Посідання захищалося за допомогою преторських інтердиктів. Такий
захист називався посесійним, або інтердиктним. Його особливістю було те,
що володілець мав довести лише факт посідання і факт його порушення.
Оскільки при цьому посилання на право не допускалося, то й доводити
правову підставу посідання не було потреби.

Цим посесійний захист істотно відрізнявся від петиторного захисту, за
допомогою якого захищалося право власності.

Петит орний захист був складнішим, оскільки тут необхідно було довести
наявність законних підстав виникнення права власності в особи, яка
зверталась за таким захистом. При цьому обов’язок доказування лежав на
стороні, яка стверджувала, що в неї є право.

Посесійним захистом користувалися як власники, так і фактичні
володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту посідання.
Законне володіння мало ніби подвійний захист – посесійний як посідання,
а за потреби петит орний як право власності. Незаконне володіння, а
також володіння прекариста, заставодержателя, секвестрарія подвійного
захисту не мало.

Інтердикти поділялися на два основні види:

1) інтердикти про утримання посідання(retinendae possessionis);

2) інтердикти про повернення насильно чи таємно втраченого
посідання(recuperandae possessionis).

У свою чергу інтердикти про утримання наявного посідання поділялися на
interdictum uti possedetis(утримання посідання нерухомими речами) і
utrubi(утримання посідання рухомими речами).

Обидва ці інтердикти мали заборонний характер. У їх формулах містилась
пряма заборона претора не застосовувати насильство – vim fieri veto.
Вони мали „подвійний” характер: захист посідання міг одержати і той, хто
звернувся до претора по допомогу, і той, проти кого інтердикт був
спрямований.

До інтердиктів про повернення втраченого посідання належали:

1) undi vi. Інтердикт, що надавався юридичному володільцю нерухомістю,
насильно позбавленого посідання.

Цей інтердикт був наказом, зверненим тільки до однієї сторони –
правопорушника, в якому приписувалося повернути потерпілому неправомірно
захоплену річ.

2) de precario. Інтердикт, що надавався особі, яка передала річ іншій
особі у безплатне і тимчасове користування.

Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою
вимогою власника, йому надавався інтердикт.

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

З явищ культурного життя цієї епохи особливе значення має розвиток
римського права. Основним джерелом права залишалися закони Дванадцяти
таблиць. Однак законодавство не обмежилося тільки рамками виданих XII
Таблиць.

Римське право найдавнішого періоду відрізнялося строгістю, формалізмом.
Особлива увага була приділена врегулюванню відносин, зв’язаних з рухом
майна і правом приватної власності, що розглядалося як повне панування
власника над об’єктом права.

У римському праві поняття володіння мало подвійне значення:

1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності;

2) одна з правоможностей власника.

У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому
– jus posidendi – право володіння. У римському праві розрізняли різні
види володіння.

Законне володіння – це передусім володіння власника і так зване похідне
володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували
самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю
називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а
держання, і лише через необхідність таких держателів наділили
самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння.

Законний володілець мав право на володіння річчю. Володілець, який
фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав
права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового
титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на
добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не
знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею.

Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля
краденого.

Використана література

Бартошек М. Римское право: понятие, термины, определения. – М., 1989.

Всеобщая история государства и права. Под ред. К. И. Батира. Москва:
Билина, 1996.

Методическое пособие по изучению курса основ римского права. Составитель
Е. А. Скрипилев. Москва. 1995.

Пидопрыгора А.А. Основы римского частного права. – М., 1999.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Вид.
2-е. – К., 2003.

Римское частное право: Учебник/под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф.
И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – 512с.

Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред.
Черениловского З.М.. Москва: фирма Гардарика, 1996.

Энциклопедический словарь, том XXVI-а. Издатели: Ф.А.Брокгауз,
И.А.Ефрон, С.-Пб.2000.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи