.

Зміст понять "Людина" і "Громадянин" у конституції України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
270 1984
Скачать документ

Реферат на тему:

Зміст понять “Людина” і “Громадянин” у конституції України

За змістом категорії людина і громадянин є багатоаспектними.
Найважливіший з цих аспектів теорія конституціоналізму пов’язує з
правовим становищем особи. Правове становище людини, громадянина
визначається й такими феноменами, як суспільство і держава, ознаками
змісту яких взаємно виступають категорії людина та громадянин.

Основою суспільства є людина. Саме людина визначає поняття суспільство,
оскільки без людей суспільство не може існувати. Разом з входженням у
суспільство людина вносить і свою природничо-соціальну якісність. Тому
виникнення та розвиток суспільства є, по суті, перетворення
природничо-соціальних начал особи в елементи суспільної дійсності. Отже,
людина в силу свого народження має певні права, тобто природничі права.
Для вираження, реалізації, захисту своїх прав люди об’єднуються в окремі
групи на основі необхідності співпраці, а відтак виникає і розвивається
суспільство. Об’єднувальним елементом тут виступає інтерес (моральний,
матеріальний, професійний, віковий тощо).

Отже організуючий аспект життєдіяльності людей, зароджується на рівні
суспільства. Звідси, на нашу думку, організоване суспільство – це сфера
дії приватних (особистих) інтересів, системи суспільних інституцій
(об’єднання людей, у тому числі партії, суспільні організації,
асоціації, рухи, товариства, спілки тощо), за посередництвом яких
задовольняються різноманітні, зумовлені історичним етапом розвитку
суспільства, інтереси індивідів та їхніх груп. Відтак організоване
суспільство ґрунтується на засадах самоорганізації людей. Власне
наявність такого суспільства є підґрунтям створення цивілізованої
держави як основної форми організації суспільства.

Держава виступає як політико-правова організація суспільства, яка є
якісно новим етапом розвитку суспільства, характерною ознакою існування
держави. Властивою для держави категорією є громадянин, статус якого
визначається позитивним правом. Однак, позитивні права громадян, у тому
числі основні права і основні обов’язки, закріплені в конституції
держави, виражають природничо-правове начало, тобто ґрунтуються на
правах людини. Конституційні права є трансформацією природничо-правових
засад у позитивно-правові інститути. Державно-правове визнання прав
людини (право на життя, рівність, на повагу до гідності людини, на
свободу та особисту недоторканність, на вільний розвиток своєї
особистості та інші) є гарантією їх реалізації з боку держави.

Пріоритетність людини як найвищої соціальної цінності є змістом другого
розділу Конституції України, що має назву “Права, свободи та обов’язки
людини і громадянина”. Інтересам людини, захистові її прав і свобод
підпорядкована чітка організація державної влади та місцевого
самоврядування. Держава відповідає перед громадянами за свою діяльність.

За своєю сутністю Конституція України виходить із загальнолюдських,
загальнонародних інтересів і потреб. Це акт, який на найвищому правовому
рівні закріплює певний баланс інтересів усіх соціальних верств
суспільства, націй, етнічних груп. Усі люди є вільними і рівними у своїй
гідності та правах, підкреслюється у ст. 21 Конституції. Отже,
закріплюючи принципи правового статусу особи, Основний Закон виходить із
не відчуженості людських прав, права громадянина на вільний розвиток
своєї особистості, рівності перед законом. Конституція не допускає
жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження тощо.

Виходячи із політико-правової важливості Основного Закону, держава
правомірно має назву конституційної, чим визначається її сутність як
інституції, яка формує, виражає загальнолюдський інтерес, що своєю
чергою становить зміст публічного інтересу, охоронюваного державою, чим
і досягається гармонія свободи і суспільного розвитку. Ось чому не можна
погодитися з визначеннями держави, що трапляються в літературі, згідно з
якими держава виражає інтереси певних (домінуючих) груп суспільства.
Таке визначення суперечить Конституції, у преамбулі якої однією з
найважливішої мети Основного Закону проголошується зміцнення
громадянської злагоди на землі України. А в ст. 3 проголошується, що
права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави з їх утвердженням і забезпеченням, що є її головним
обов’язком. Звичайно, не слід ідеалізувати текст Конституції, норми якої
є результатом компромісу політичних сил і соціальних верств, які стоять
за ними. Цей компроміс, так би мовити, виступає критерієм істинності
конституційних положень, реалій стану соціально-економічної перебудови і
формування суспільства. Але в цілому конституційний “дороговказ”
суспільного розвитку, на нашу думку, є правильним.

Проте, як свідчить нагромаджений досвід реалізації конституційних
положень щодо прав та обов’язків людини і громадянина, цей розділ
Конституції потребує, на нашу думку, деякого доповнення. Насамперед
йдеться про посилення гарантій соціально-економічних прав громадян, які
б забезпечували реальність рівності усіх суб’єктів права перед законом.
В Основному Законі (ст. 1) Україна проголосила себе демократичною,
соціальною і правовою державою, яка ґрунтується на соціальній
справедливості, який забезпечує соціальним верствам реалізацією їх прав,
культурно-економічний рівень життя, який відповідає встановленим
стандартам.

6

°

AE

:

??4?) проголошено прагнення держави забезпечити відповідний соціальний
стандарт життєдіяльності людей. Однак достатньому життєвому рівню людини
(ст. 48), в тому числі й визначенню мінімального розміру заробітної
плати, своєчасній виплаті її та й взагалі підтриманню нормального
прожиткового мінімуму громадян, фактично приділено мало уваги. Хто це
має зробити? На ці запитання міг би відповісти Основний Закон,
встановивши персональну відповідальність державних органів, органів
місцевого самоврядування, конкретних посадових осіб. Це надасть йому не
декларативного характеру, а реального у цій частині політико-правового
акта.

Конституція України виходить із основних принципів класичного
конституціоналізму. І це цілком зрозуміло. Виявляючи повагу до
загальновизнаних принципів міжнародного права, ми створюємо правову
основу входження України у світову спільноту. Водночас, розбудовуючи
свою національну державу, ми зобов’язані творчо використовувати світовий
досвід, враховуючи національно-державницькі традиції українського
народу, його духовний, науковий потенціал, існуючі реалії сьогодення.
Зовнішньополітична діяльність України, зазначається в Конституції,
спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки (ст. 18).
Міжнародні договори стають частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, що не відповідають Конституції України,
є можливим лише після внесення відповідних змін до Основного Закону
(ст. 9)

Важливою теоретико-практичною проблемою в аспекті її обговорення є
запитання, чи є Конституція України як Основний Закон держави водночас й
законом суспільства. На нашу думку, відповідь на це випливає із змісту
понять держава і суспільство та їхніх взаємовідносин. Для держави
властивою є наявність системи державних інститутів, суспільство ж
характеризується системою громадських об’єднань, які створюються
індивідами з метою реалізації їхніх інтересів. Оптимально організована в
суспільстві система є одночасно передумовою утворення цивілізованого
державного механізму, отже, між ними існує певна взаємозалежність.
Впливаючи на громадськість, держава в свою чергу піддається її впливу як
у процесі формування державних органів, так і їхньої повсякденної
діяльності. Оскільки діяльність громадських об’єднань є важливим
напрямом розвитку демократії, держава не може без них успішно
функціонувати і розвиватися. Їхній вплив на державу виявляється в
процесі формування представницьких органів державної влади і місцевого
самоврядування (через право висування кандидатів у депутати), контролю
за їхньою роботою (участь в організації і заслуховуванні інформації
депутатів перед виборцями) тощо.

Держава виступає однією з форм організації суспільства. Організаційними
формами об’єднання народу є об’єднання громадян, політичні партії,
органи самоорганізації населення. Їх розгалужена система посилює
спрямовуючий вплив на суспільство. В результаті взаємодії з громадськими
об’єднаннями зміцнюються організаційні зв’язки держави з народом, який є
джерелом влади. Цим досягається гармонійне поєднання особистих та
групових інтересів, представлених об’єднаннями громадян, з
загальнолюдськими інтересами, трансформація їх у загальнонародні
сподівання. Іншими словами, через своїх представників громадські
об’єднання беруть участь у формуванні, формулюванні волі народу в
правових актах, які ухвалюються органами держави, самоврядування, що є
виявом публічного інтересу.

Держава здійснює правове регулювання (у тому числі й через Конституцію)
тих аспектів діяльності громадських об’єднань, які пов’язані з їхньою
участю в реалізації народовладдя. Так положення Основного Закону, в яких
проголошуються права на свободу об’єднання у політичні партії та
громадські організації (ст. 36, 37), є складовою правового поля
функціонування громадськості. Однак, правове регулювання громадських
організацій не є безмежним. Воно стосується передусім зовнішніх
стосунків добровільних об’єднань, без вторгнення в їхнє внутрішнє життя.

Охоплюючи своїм впливом більшість сторін суспільного життя, держава не
може створювати ситуацію, коли людина поглинається громадянином,
оскільки держава за, Конституцією, відповідає перед людиною за свою
діяльність.

Панування закону є необхідним для забезпечення свободи, проте для її
повного торжества необхідним є також існування сфери, де людина діє за
своєю власною ініціативою, не будучи ні спрямованою, ні скерованою
розпорядженнями державної влади. Тому неправомірно зводити реалізацію
прав людини лише до природничих прав. Отже, тільки в аспекті
організуючого щодо суспільства впливу конституцію можна вважати Основним
законом не лише держави, а й суспільства.

Література

Ильинский И.П., Страшун Б.А., Ястребов В.И. Государственное право
зарубежных социалистических стран: Учебник. – М.: Международные
отношения, 1985.

Молдован В.В., Мелащенко В.Ф. Конституційне право: опорні конспекти:
Навч. посібник для студентів юрид. вузів та фак-тів. – К.: Юмана, 1996.

Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.)
та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т.1: А-Г.

Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка,
2000.

Конституція незалежної України: Навч. посібник /За ред. В.Ф. Погорілка,
Ю.С. Шемшученка, В.О. Євдокимова. – К.: Ін-т держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020