РЕФЕРАТ

На тему:

Злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи

Злочини цієї групи характеризуються тим, що ставлять в реальну
небезпеку життя і здоров’я особи, а в ряді випадків передбачають
настання смерті потерпілого або завдання його здоров’ю тяжких наслідків.

Злочини у медичній сфері діяльності, що ставлять у небезпеку життя і
здоров’я особи

Основним об’єктом цих злочинів є життя і здоров’я людини, додатковим —
встановлений законодавством порядок надання громадянам медичної
допомоги.

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження
особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби (ст. 131). Об’єктивна сторона злочину полягає у: 1) неналежному
виконанні медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх
професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до
них; 2) зараженні особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; 3)
наявності причинового зв’язку між неналежним виконанням професійних
обов’язків і наслідком — зараженням особи вказаними хворобами.

Неналежне виконання професійних обов’язків може виражатися в тому, що
особа взагалі не виконує певних дій, які вона зобов’язана виконувати
згідно зі своїми функціональними обов’язками, або виконує їх не повністю
чи таким чином, що це не відповідає вимогам відповідних нормативних
актів.

Неналежне виконання таких обов’язків може полягати, наприклад, у
користуванні непродезінфікованими інструментами, неретельній перевірці
донорської крові, порушенні правил діагностування, недоробках у
виготовленні тест-систем для діагностування.

Злочин вважається закінченим з моменту зараження потерпілого вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним можуть бути медичні, фармацевтичні, а
також інші працівники, які за своїми професійними обов’язками мають
відношення до хворих на вказані хвороби, або до ліків, за допомогою яких
здійснюється їх лікування (працівники установ по виконанню покарань,
підприємств-виготувачів тест-систем для діагностування ВІЛ-інфекції
тощо).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується злочинною самовпевненістю
або злочинною недбалістю.

Кваліфікуючою ознакою злочину є спричинення зараження двох або більше
осіб (ч. 2 ст. 131).

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення
зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби (ст. 132). Об’єктивна сторона злочину полягає у розголошенні
відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження
вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби,
що є небезпечною для життя людини, або захворювання на СНІД та його
результатів.

Медичний огляд на наявність ВІЛ-інфекції проводиться добровільно.
Відомості про проведення такого огляду та його результати є
конфіденційними й становлять лікарську таємницю. Передача таких
відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у
випадках, передбачених законами України, також законним представникам
цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства,
дізнання та суду.

Злочин полягає у протиправному розголошенні відомостей:

1) про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження на
вказані хвороби, 2) про результати цього огляду — наявність чи
відсутність хвороби.

Розголошення полягає у доведенні до відома хоча б однієї сторонньої
особи вказаних конфіденційних відомостей. Воно може бути вчинено у
розмові з іншими особами, в процесі публічного виступу, у листі, засобах
масової інформації, в результаті недбайливого зберігання інформації.

Злочин вважається закінченим з моменту розголошення конфіденційної
інформації.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним може бути службова особа лікувального
закладу, працівник допоміжного персоналу, який самочинно здобув
конфіденційну інформацію (секретарка, санітар тощо), медичний працівник
цього закладу (лікар, фельдшер, медсестра) чи інших закладів (лікар
швидкої допомоги, працівник санепідемстанції тощо).

Суб’єктивна сторона характеризується умислом або необережністю.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138). З об’єктивної сторони злочин
характеризується: 1) заняттям лікувальною діяльністю без спеціального
дозволу; 2) спричиненням тяжких наслідків для хворого; 3) причиновим
зв’язком між вказаним діянням і наслідком.

Злочинне діяння може виразитись у лікувальній діяльності, що
здійснюється антинауковими методами й засобами або такими методами й
засобами, що застосовуються в медицині, але особою, яка не має підстав
для заняття відповідною медичною практикою.

Медична практика підлягає ліцензуванню за певними видами лікувальної
діяльності. Отже, незаконною буде лікувальна діяльність без наявності
ліцензії взагалі або наявності ліцензії, що не відповідає фактичному
напряму тієї медичної практики, якою займається особа (наприклад,
гінеколог займається лікуванням хворих на серцево-судинну систему).

Термін «діяльність» означає, що така практика здійснюється суб’єктом
протягом більш-менш тривалого часу.

Тяжкі наслідки для хворого можуть виразитись у його смерті, різкому
погіршенні стану здоров’я, захворюванні на інші хвороби, які викликані
незаконною лікувальною діяльністю, тощо.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є особа, яка не має належної медичної
освіти (не має такої освіти взагалі, або не має відповідного рівня та
профілю медичної освіти, або не отримала дозволу МОЗ на здійснення
діяльності в галузі народної та нетрадиційної медицини).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисним ставленням до
заняття незаконною лікувальною діяльністю та необережним — до наслідків.
Як правило, така діяльність здійснюється з корисливих спонукань.

Якщо лікувальна діяльність, здійснювана без ліцензії, пов’язана з
отриманням доходу у великих розмірах, скоєне кваліфікується за ч. 1 ст.
202, а при настанні тяжких наслідків для хворого — за сукупністю
злочинів, передбачених ст. 138 та ч. 1 ст. 202.

Застосування при незаконній лікувальній діяльності антинаукових методів
і засобів з корисливих мотивів, що спричинило тяжкі наслідки для хворого
(в одному випадку суб’єкт «лікував» від ожиріння шляхом накачування
повітря під тиском у шлунок людей, в результаті чого сталася смерть
потерпілого), має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених
ст. 138 і ст. 190 (шахрайство).

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139). Медичний
працівник зобов’язаний сприяти запобіганню і лікуванню захворювань,
надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу та
безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі
нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях’. До цього
спонукають лікарів вимоги законів та відповідних відомчих
нормативно-правових актів, а також «Клятва Гіппократа», що дається ними
після закінчення навчального закладу.

Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником,
який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку
допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для
хворого, тягне кримінальну відповідальність за ст. 139.

Об’єктивна сторона злочину полягає у бездіяльності суб’єкта, який без
поважних причин не надав допомоги хворому, якщо йому завідомо відомо, що
без такої допомоги можуть настати тяжкі наслідки.

Неподання допомоги можливе як у лікувальному закладі (відмова у
терміновій госпіталізації, у необхідних ліках, процедурах, терміновій
операції, відмова прибути за терміновим викликом до пацієнта тощо), так
і за іншим місцем знаходження хворого: в його помешканні, на вулиці, в
транспорті тощо (відмова зробити штучне дихання, зупинити кровотечу,
викликати швидку допомогу тощо).

Завідома можливість настання тяжких наслідків для хворого обумовлюється
усвідомленням медичним працівником такого стану хворого, яких може
призвести до настання тяжких наслідків. Таке усвідомлення базується на
його спеціальних знаннях, показаннях спеціальної апаратури, результатах
аналізів тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту ненадання без поважних причин
медичної допомоги при можливості її надати.

Під поважними причинами, які обумовлюють неможливість надання допомоги
хворому медичним працівником і виключають його кримінальну
відповідальність, слід розуміти, зокрема, непереборну силу, крайню
необхідність, відсутність необхідних ліків чи відсутність у такого
працівника необхідної спеціальної підготовки.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним можуть бути тільки медичні працівники
— лікар, фельдшер, медсестра тощо (незалежно від профілю медичного
закладу, де вони працюють і його форми власності), а також особи, які
займаються індивідуальною медичною практикою і які зобов’язані, згідно з
установленими правилами, надати таку допомогу.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний
усвідомлює, що він без поважних причин не надає допомоги хворому, що
може мати для останнього тяжкі наслідки, що цю допомогу він надати
зобов’язаний, згідно з установленими правилами, і бажає дотримуватися
такої лінії своєї поведінки.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 139) є спричинення ненаданням
допомоги хворому його смерті або інших тяжких наслідків (ампутацію руки,
ноги, втрату зору, настання інвалідності тощо). Смерть та інші тяжкі
наслідки повинні перебувати у безпосередньому причиновому зв’язку з
протиправною поведінкою суб’єкта. Психічне ставлення до них (смерті
хворого та інших тяжких наслідків) характеризується необережною формою
вини.

Якщо смерть або інші тяжкі наслідки настали б навіть за умови надання
медичним працівником допомоги хворому, суб’єкт має нести
відповідальність за ч. 1 ст. 139.

Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним
працівником (ст. 140). Об’єктивна сторона

злочину полягає у: а) невиконанні чи неналежному виконанні професійних
обов’язків медичним або фармацевтичним працівником внаслідок недбалого
чи несумлінного до них ставлення; б) настанні тяжких наслідків для
хворого; в) причиновому зв’язку між зазначеними діянням і наслідком.

Невиконання професійних обов’язків означає, що винний не вчиняє щодо
хворого ті дії, які він повинен вчинити згідно з відповідними
нормативними приписами, методикою проведення лікування тощо, а також
ситуацією, що склалася.

Неналежне виконання обов’язків полягає у неповному, несвоєчасному або
некомпетентному (такому, що не відповідає вимогам медичної і
фармакологічної науки і практики) наданні медичної допомоги хворому.

Недбале або несумлінне ставлення до професійних обов’язків означає
неуважне, з порушенням нормативних приписів і без врахування ситуації,
що склалася, їх виконання.

Наявність протиправної поведінки винного визначається на підставі
відповідних нормативних документів, які регулюють професійні обов’язки
медичних і фармацевтичних працівників стосовно профілактики, діагностики
й лікування хвороб, а також виготовлення й застосування медикаментів.

Тяжкі наслідки для хворого можуть полягати у настанні його смерті,
несприятливому розвитку хвороби або погіршенні післяопераційного стану
потерпілого, що призвели до його інвалідності тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для
хворого.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є медичний або фармацевтичний
працівник (лікар, медсестра, фармацевт). Суб’єктом цього злочину
визнаються також особи, які займається приватною медичною практикою.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю
до діяння і необережністю до наслідків.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140) є спричинення тяжких
наслідків неповнолітньому.

Порушення прав пацієнта (ст. 141). Потерпілим від цього злочину є
пацієнт, стосовно якого здійснюється лікування, у т. ч неповнолітній та
недієздатний.

Об’єктивна сторона складу злочину полягає у: а) проведення клінічних
випробувань лікарських засобів без письмової згоді:

пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього
чи недієздатного; б) настанні смерті пацієнта або інших тяжких наслідків
для нього; в) причиновому зв’язку між зазначеним діянням і наслідком.

Лікарські засоби — це речовини або їх суміші природного, синтетичного чи
біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання
вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або
зміни стану і функцій організму.

Клінічні випробування лікарських засобів — це встановлення або
підтвердження їх ефективності та нешкідливості для організму людини.
Такі випробовування мають законний характер тільки тоді, коли вони
проводяться на пацієнтах-добровольцях, які без примусу дали письмову
згоду на це, або таку згоду дали їх законні представники.

Під іншими тяжкими наслідками у складі цього злочину розуміються
хронічне захворювання, інвалідність пацієнта тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті або інших тяжких
наслідків.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є керівник клінічних випробувань або
інша особа, яка уповноважена ним на отримання письмової згоди пацієнта
або його законного представника.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом до діяння та необережністю
до наслідків.

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142). Об’єктивна сторона
злочину полягає у: а) незаконному проведенні медико-біологічних і
психологічних або інших дослідів над людиною; б) створенні небезпеки для
її життя чи здоров’я; в) причиновому зв’язку між зазначеними діянням і
наслідком.

Незаконними треба визнавати досліди (експерименти), які не мають на меті
досягнення корисних, соціально-позитивних результатів, проводяться із
ризиком, який не може бути визнаний виправданим, або особами, які не
мають права на проведення того чи іншого досліду.

Так, медико-біологічні експерименти на людях допускаються із суспільне
корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого
успіху над ризиком спричинення тяжких на слідків для здоров’я або життя,
гласності застосування експерименту, повної інформованості і
добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його
застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках
лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного
експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також
терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має
безпосереднього зв’язку з метою досліду.

Злочин вважається закінченим з моменту створення небезпеки для життя і
здоров’я людини.

Суб’єктом злочину може бути як особа, яка наділена правом на проведення
вказаних дослідів, але не дотримується вимог їх проведення, так і така,
яка такого права взагалі не має.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом щодо діяння і
непрямим умислом або необережністю щодо наслідків.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 142) є вчинення його щодо
неповнолітнього, двох або більше осіб, шляхом примушування (застосування
фізичного чи психічного насильства) або обману (надання потерпілому
недостовірної інформації щодо мети, характеру й можливих наслідків
дослідження), а так само, якщо він спричинив тривалий розлад здоров’я
потерпілого (середньої тяжкості тілесні ушкодження). Настання наслідків
у вигляді смерті або тяжкого тілесного ушкодження утворює сукупність
злочинів і потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 142 та ст. 119 або ст.128.

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або
тканин людини (ст. 143). Предметом злочину можуть бути органи або
тканини людини. Органами людини є такі частини організму, що виконують
необхідні або важливі для життя функції: серце, печінка, очі, вуха,
руки, ноги тощо. Тканини людини — це система клітин і безклітинних
структур, які являють собою певне анатомічне утворення: м’які тканини,
тканини опорно-рухового апарату, судини та клапани тощо.

З об’єктивної сторони злочин може вчинюватися у формі:

1) порушення встановленого законом порядку трансплантації «органів або
тканин людини (ч. 1 ст. 143); 2) вилученні у людини шляхом примушування
або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації (ч. 2 ст.
143); 3) незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 4 ст.
143).

Трансплантація (в даному випадку) — це пересадка органа або тканини від
однієї людини (донора) до іншої людини (реципієнта) з метою її
лікування. При цьому донором може бути як жива, так і мертва людина.

Порядок трансплантації органів і тканин визначений Законом «Про
трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини».
Порушення цього порядку за певних умов тягне кримінальну
відповідальність. Такими порушеннями можуть бути:

а) відсутність у реципієнта медичних показань для застосування
трансплантації; б) проведення трансплантації в неакредитованому в
установленому законодавством порядку закладі чи установі;

в) відсутність письмової згоди на трансплантацію у донора (його близьких
родичів) або реципієнта (його законних представників) тощо.

Вилучення у людини органів або тканин утворює склад злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 143, у разі, якщо воно здійснювалося шляхом
примушування або обману і з метою їх трансплантації. Ці дії можуть бути
застосовані до живого донора безпосередньо або до близьких родичів
мертвої людини, що може стати донором.

Кваліфікуючими ознаками незаконного вилучення у людини органів або
тканин (ч. З ст. 143) є вчинення його щодо особи, яка перебувала в
безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного.

Незаконна торгівля органами або тканинами людини (ч. 4 ст. 143) полягає
в укладанні й здійсненні договору купівлі-продажу вказаних предметів. За
наявності підстав ці дії кваліфікуються за сукупністю з іншою частиною
ст. 143.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 143 дій.

Суб’єкт злочину — загальний.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Для незаконної
торгівлі органами або тканинами людини обов’язковим є мотив злочину —
корисливість.

Особливо кваліфікуючими ознаками для вилучення і кваліфікуючими для
незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143) є
вчинення їх за попередньою змовою групою осіб або особою, що бере участь
у транснаціональних (тобто таких, що діють на території двох або більше
країн) організаціях, які займаються такою діяльністю.

Вбивство людини з метою вилучення у неї органів або тканин утворює
сукупність злочинів і потребує кваліфікації за п. 9 ч. 2 ст. 115 і
відповідною частиною ст. 143. Торгівля людьми чи інша

незаконна угода щодо передачі людини з метою вилучення у потерпілого
органів або тканин для трансплантації кваліфікується за частинами 4 або
5 ст. 143 та ч. З ст. 149.

Насильницьке донорство (ст. 144). Предмет злочину – кров та її
компоненти.

Донорство крові та її компонентів — це добровільний акт волевиявлення
людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого
використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських
препаратів або використання у наукових дослідженнях.

З об’єктивної сторони злочин полягає у недобровільному (насильницькому
або шляхом обману) вилученні крові у людини з метою використання її як
донора.

Злочин вважається закінченим з моменту вилучення крові.

Суб’єкт злочину — загальний.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом і спеціальною метою
— використання незаконно вилученої крові та ; її компонентів — для
лікування, виготовлення лікарських препаратів або використання у
наукових дослідженнях.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 144) є вчинення його щодо
неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в
матеріальній залежності від винного, а особливо кваліфікуючими (ч. З ст.
144) — вчинення за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу
вилученої у людини крові.

Вилучення крові з метою заподіяння тілесних ушкоджень або спричинення
смерті потерпілого кваліфікується відповідно за статтями 115, 125, 122,
121. Нанесення тілесних ушкоджень або заподіяння смерті в процесі
вилучення крові має розглядатися як насильницьке донорство і як умисне
або необережне вбивство чи тілесне ушкодження. Торгівля людьми або інша
незаконна угода щодо передачі людини з метою насильницького донорства
кваліфікується за ч. З ст. 149 і відповідною частиною ст. 144.

Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145). Медичні працівники
та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних обов’язків стало
відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну
і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці
відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у: а) розголошенні лікарської
таємниці; б) спричиненні діянням тяжких наслідків;

в) наявності причинового зв’язку між зазначеними діянням і наслідком.

Розголошення лікарської таємниці полягає у доведенні у будь-який спосіб
хоча б до однієї особи, яка не повинна бути ознайомлена з нею, вказаної
конфіденційної інформації.

Тяжкі наслідки такого розголошення можуть полягати у самогубстві
потерпілої особи, її захворюванні на психічну або іншу тяжку хворобу
тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких Наслідків.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є особа, якій лікарська таємниця
стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків
(лікар, медсестра, керівник лікарського закладу, нотаріус, слідчий
тощо).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисним ставленням до
розголошення і необережним — до наслідків. При умисному ставленні до
наслідків (самогубство, психічне або інше захворювання) вчинене має
кваліфікуватися за сукупністю злочинів. Кримінально-правова норма,
передбачена ст. 132, є спеціальною щодо норми, передбаченої ст. 145.

Інші злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи

Незаконне проведення аборту (ст. 134). Операція штучного переривання
вагітності може бути проведена за бажанням жінки в акредитованих
закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більш як 12 тижнів.
Аборт при вагітності жінки від 12 до 28 тижнів за соціальними і
медичними показниками може бути зроблений в окремих, передбачених
законодавством, випадках.

Проводити операцію аборту можуть тільки лікарі акушери-гінекологи.

З об’єктивної сторони злочин полягає у: 1) проведенні аборту особою, яка
не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134); 2) незаконному
проведенні аборту, якщо воно спричинило: а) тривалий розлад здоров’я; б)
безплідність; в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134).

Проведення аборту — це протиправне штучне переривання вагітності жінки
за наявності її згоди на проведення операції.

Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної а освіти (не
лікарем акушером-гінекологом), завжди буде незаконним. Незаконним буде і
аборт, проведений лікарем акушером-гінекологом за наявності медичних
протипоказань, не у акредитованому для цього закладі, з використанням
заборонених засобів,

І при відсутності соціальних і медичних показань для аборту, коли
вагітність становить більш як 12 тижнів. Тривалим слід вважати розлад
здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день).

Безплідність — це нездатність особи жіночої статі до запліднення,
виношування плоду та розродження (пологів).

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 134, вважається закінченим з моменту
фактичного переривання вагітності, а злочин, передбачений у ч. 2 ст.
134,— з моменту настання зазначених у ній наслідків.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, є особа, яка досягла 16
річного віку і не має спеціальної освіти, будь-яка особа, крім лікаря
акушера-гінеколога. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134, крім
осіб, які не мають спеціальної медичної освіти,

можуть бути й особи, які таку освіту мають. Суб’єктивна сторона
характеризується умисним ставленням ‘ до діяння і необережністю до
наслідків (ч. 2 ст. 134).

За наявності непрямого умислу на настання наслідків вчинене слід
кваліфікувати за ч. 2 ст. 134 та відповідно статтею КК, що передбачає
відповідальність за заподіяння шкоди життю чи здоров’ю особи (статті
115, 121, 122).

Залишення в небезпеці (ст. 135). З об’єктивної сторони злочин полягає у
бездіяльності суб’єкта — залишенні без допомоги особи, яка перебуває в
небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до
самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого
безпорадного стану. При цьому такі дії є кримінальне караними лише за
умови, що той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися
про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він
сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

Обов’язок піклування про іншу особу може випливати із закону або іншого
нормативного акта (так, згідно з ч. З ст. 150 СК, батьки зобов’язані
піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний
розвиток), з договору (наприклад, договору довічного утримання (догляду)
— глава 57 ЦК).

Поставлення суб’єктом потерпілого в небезпечний для життя стан може само
по собі мати як злочинний характер (наприклад, спихання жартома в річку
людини, яка, як виявилося, не вміє плавати), так і незлочинний
(наприклад, завдання фізичної шкоди потерпілому в результаті наїзду на
нього автомобілем, за відсутності вини у діях водія).

Перебування потерпілого в небезпечному для життя стані означає, що йому
реально загрожує настання смерті. І сам він позбавлений можливості вжити
заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або
внаслідок іншого безпорадного стану (наприклад, стан сп’яніння).

Відповідальність за ст. 135 настає, коли суб’єкт мав змогу надати
допомогу потерпілій особі. Відсутність такої змоги виключає
відповідальність. Наприклад, відповідальність виключається у випадку,
коли автомобіль, яким керувала особа, при зіткненні з іншою автомашиною
був розбитий і водій, хоча й був зобов’язаний доставити потерпілих у
лікарню, не зміг цього зробити через заподіяні йому в результаті аварії
пошкодження.

Залишення без допомоги означає, що суб’єктом не вжиті всі залежні від
нього можливі заходи, які мали б бути спрямовані на відвернення
небезпеки життю потерпілого. Відповідальність не виключається, якщо
допомога, якби вона була надана, все одно не змогла б врятувати особу,
але винний не був обізнаний щодо такої ситуації.

Певна небезпека і ризик при наданні допомоги також не завжди можуть
виступати підставою для відмови суб’єкта в наданні допомоги потерпілим.

Злочин вважається закінченим з моменту залишення без допомоги особи, що
перебуває в небезпечному для життя стані.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є особа, яка була зобов’язана
піклуватися про потерпілого або сама поставила його в небезпечний для
життя стан.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Вказівка закону на
завідоме залишення без допомоги означає, що суб’єкт усвідомлює, що особа
перебуває у небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити
заходів до самозбереження. Він також усвідомлює, що зобов’язаний надати
допомогу і має змогу це зробити, але бездіє.

Психічне ставлення винного до тяжких наслідків (ч. З ст. 135) є
необережним.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 135) є його вчинення матір’ю
стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому
пологами стані. Новонародженою є дитина, яка народилася живою і прожила
після народження до 28 повних днів.

Обумовлений пологами стан матері означає, що в неї проходять психічні
процеси, які знижують її здатність усвідомлювати свої дії і керувати
ними. Такий стан не виключає кримінальної відповідальності за ч. 1 ст.
135.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. З ст. 135) є спричинення
ним смерті особи або інших тяжких наслідків (інвалідності, тяжкого
хронічного захворювання тощо).

Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані
(ст. 136). З об’єктивної сторони злочин може бути вчиненим у формі: а)
ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані
при можливості надати таку допомогу (кинути рятівне коло, впустити до
оселі обігрітися тощо); б) неповідомлення про такий стан особи належним
установам чи особам (на станцію швидкої допомоги, в міліцію, пожежну
охорону, воднорятувальну службу тощо).

Обов’язковою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 136, є
спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. У разі, якщо допомога
не подається малолітньому (ч. 2 ст. 136), таких наслідків для наявності
цього складу злочину закон не вимагає.

Обов’язок надавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у
загрозливому для їх життя і здоров’я стані, випливає з вимог ст. 136.
Наявність реальної небезпеки для життя і здоров’я людини, яка не надала
допомоги особі, що перебувала в небезпечному для життя стані, виключає
відповідальність за ст. 136.

Склад злочину відсутній у випадках, коли особа взагалі не мала
можливості надати допомогу потерпілому або повідомити про його
небезпечний для життя стан належним установам чи особам.

Настання у потерпілого у розглянутій ситуації легких або середньої
тяжкості тілесних ушкоджень не утворює складу злочину, передбаченого ч.
1 ст. 136.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Не несуть
відповідальності за ст. 136 медичні працівники, інші особи, які за
законом чи цивільно-правовим договором зобов’язані були надати допомогу
потерпілому, а також особи, які поставили його в небезпечне для життя
становище (тобто за відсутності тих ознак, які характеризують суб’єкт
злочину, передбаченого ст. 135).

Суб’єктивна сторона характеризується умислом до бездіяльності й
необережністю до наслідків, що настали.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. З ст. 136) є спричинення смерті
потерпілому.

Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст.
137). Об’єктивна сторона злочину полягає у:

а) невиконанні або неналежному виконанні професійних або службових
обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх внаслідок
недбалого або несумлінного до них ставлення, б) спричиненні істотної
шкоди здоров’ю потерпілого (легких або середньої тяжкості тілесних
ушкоджень), в) наявності причинового зв’язку між зазначеними діянням і
наслідком.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків. Суб’єктом
злочину можуть бути службові особи і працівники всіх закладів освіти,
спортивних закладів, дитячих будинків, оздоровчих закладів,
виховно-трудових колоній для неповнолітніх тощо.

Порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо потерпілим є
неповнолітній, кваліфікується за ст. 271. Медичні та фармацевтичні
працівники за вказане в ст. 137 діяння несуть відповідальність за ст.
140.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом або необережністю щодо
діяння і необережністю — щодо наслідків.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 137) є спричинення смерті
неповнолітнього або інших тяжких наслідків (тяжкі тілесні ушкодження,
тяжка хронічна хвороба).

Література.

Вартилецька І.А., Плутагир В.С. Кримінальне право України.альбом схем:
навч. посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачовського.- К.: Атіка, 2003.-
208с.

Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Загальна: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 432 с.

Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.- 352 с.

Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.- 656 с.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид.
спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.
Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Ін-тер—Право, 2001. — 416 с.

Похожие записи