РЕФЕРАТ

На тему:

Злочини проти здоров’я

Фізичне й психічне здоров’я є одним з найважливіших людських благ. Саме
нормальне здоров’я забезпечує особі високий рівень соціальної
активності, сприяє розвитку її талантів і здібностей. Завдання шкоди
здоров’ю заподіює особі в багатьох випадках велику фізичну, моральну й
матеріальну шкоду (останнє пов’язане з витратами на відновлення
здоров’я, лікування й реабілітацію).

Завдання шкоди здоров’ю людини є негативним чинником і для суспільства в
цілому, яке також потерпає від втрати або зниження соціальної активності
кожного з його членів.

Закон захищає здоров’я будь-якої людини. Тобто здоров’я як об’єкт
кримінально-правового захисту охоплює поняття будь-якої функціонуючої
людської системи, незалежно від її фізичних чи психічних дефектів.

Злочинами проти здоров’я є протиправні умисні або необережні діяння, які
безпосередньо спрямовані на завдання фізичної або психічної шкоди
здоров’ю інших осіб.

Об’єктом таких злочинів є здоров’я іншої людини. Додатковими об’єктами
можуть виступати честь і гідність особи.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може виражатися як у дії, так
і в бездіяльності. Бездіяльність можлива, коли особа, яка повинна була і
могла своїми діями запобігти шкідливим і| наслідкам, не робить цього.

Абсолютна більшість складів злочинів проти здоров’я є матеріальними
(формальним є лише погроза вбивством). Тому обов’язковою ознакою їх є
причиновий зв’язок між відповідними діяннями та наслідками.

Згода особи на завдання шкоди її здоров’ю не виключає кримінальної
відповідальності особи, яка таку шкоду їй заподіяла. Слід зазначити, що
у певних випадках кримінальне караним визнається також заподіяння особою
шкоди власному здоров’ю. Так, злочином є завдання особою шкоди своєму
здоров’ю з метою ухилення від призову на строкову військову службу (ст.
335), або ухилення від військової служби військовослужбовця шляхом
самокалічення (ст. 409). Суб’єкт більшості злочинів проти здоров’я
загальний. Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 121 та 122, може
бути фізична І осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14
років.

Суб’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується умисною
(статті 121-127, 129) або необережною (ст. 128) виною. Злочини,
передбачені статтями 130, 133, можуть бути вчине-1 ні як умисно, так і
через необережність.

Тілесні ушкодження

Тілесне ушкодження — це протиправне завдання шкоди здоров’ю потерпілої
особи, яке полягає у порушенні анатомічної цілісності тканин, органів та
їх функцій внаслідок застосування одного чи кількох зовнішніх
ушкоджуючих чинників — фізичних, хімічних, біологічних, психічних.

Згідно з КК України, тілесні ушкодження поділяються на три ступеня
тяжкості: тяжкі тілесні ушкодження, середньої тяжкості тілесні
ушкодження, легкі тілесні ушкодження (їх ознаки передбачені відповідно у
статтях 121, 122, 125).

Детальне визначення кожного із зазначених видів тілесних ушкоджень дане
в Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України 17 січня 1995 р. (далі —
Правила).

Встановлення ступеня тяжкості тілесного ушкодження здійснюється
судово-медичною експертизою, призначення якої у випадках заподіяння
тілесних ушкоджень є обов’язковим.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121). Частина 1 ст. 121 містить
перелік ушкоджень, які віднесено до тяжких: а) небезпечне для життя в
момент заподіяння, а також таке, що спричинило б) втрату будь-якого
органу або його функцій; в) психічну хворобу; г) інший розлад здоров’я,
поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;
ґ) переривання вагітності; д) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в
клінічному перебігу (через різні проміжки часу), спричиняють загрозливі
для життя явища (їх перелік даний у Правилах), і котрі без надання
медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть
закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлене наданням медичної
допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя
таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в
клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув
після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому
причиново-наслідковому зв’язку.

До ушкоджень, небезпечних для життя, належать ті, що проникають у
черепну порожнину, в т. ч. й без ушкодження мозку, відкриті й закриті
переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого
скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння
черепа, забій головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і
без здавлення головного мозку, забій головного мозку середньої тяжкості
за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки, переломо-вивихів та
переломів тіл чи обох дуг шийних хребців, проникаючі поранення грудної
клітки та ушкодження живота, котрі проникли в черевну порожнину,
ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної, підключичної
артерії чи вен, що їх супроводять, тощо.

Детально про зміст кожної із зазначених ознак див.: Правила
судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Наслідками — це втрата будь-якого органа чи втрата органом його функцій
— втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності.

Під втратою зору розуміється повна стійка сліпота на обидва ока чи такий
стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох
метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче).

Втрата слуху — це повна стійка глухота на обидва вуха, або такий
необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані
три-п’ять сантиметрів від вушної раковини.

Під втратою язика (мовлення) треба розуміти втрату можливості
висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для
оточуючих.

Під втратою руки або ноги розуміється відокремлення їх від тулуба
(повністю або ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного
суглобів) чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що
унеможливлює їх діяльність).

Втрата репродуктивної здатності полягає у втраті здатності до злягання
чи втрату здатності до запліднення, зачаття та дітородіння
(розродження).

Ушкодження, що спричинило психічну хворобу, кваліфікується як тяжке
тоді, коли воно потягло за собою розвиток психічного захворювання,
незалежно від його тривалості й ступеня виліковності. До психічних
захворювань не можна відносити пов’язані з ушкодженнями реактивні стани
(психози, неврози тощо).

Ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою
працездатності не менше як на одну третину (не менше 33%). Під розладом
здоров’я належить розуміти безпосередньо пов’язаний з ушкодженням
послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної)
втрати загальної працездатності при ушкодженні встановлюються після
наслідку ушкодження, що визначився на підставі об’єктивних даних з
урахуванням документів, якими керується у своїй роботі медико-соціальна
експертна комісія (МСЕК).

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності належить
розуміти таку необоротну втрату функції, котра повністю не
відновлюється.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її
строку, належить до тяжких за умов, що між цим ушкодженням і
перериванням вагітності є прямий причиновий зв’язок. Винний повинен
знати про вагітність потерпілої і мати умисел на її переривання (прямий
чи непрямий).

Ушкодження, що спричинило непоправне знівечення обличчя Розглядуваний
вид ушкодження має два критерії: юридичний (знівечення обличчя) і
медичний (непоправність такого знівечення) Констатація факту знівечення
обличчя є компетенцією суду (досудовому слідстві — компетенцією
слідчого, прокурора). Він визначається стосовно будь-якої потерпілої
особи, виходячи з естетичної (що базується на загальноприйнятій) оцінки
нормальною вигляду людського обличчя.

Під непоправністю знівечення, яку визначає судово-медичний експерт,
розуміється неможливість відтворення (або значного зменшення вираженості
патологічних змін) з часом чи під дією не-хірургічних засобів. Усунення
знівечення шляхом оперативного медичного втручання (косметичних
операцій) не позбавляє таке знівечення обличчя характеристики
непоправності.

Суб’єктивна сторона діяння характеризується умислом (прямим чи
непрямим).

Кваліфікуючими ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження є вчинення
його: а) способом, що має характер особливого мучення; б) групою осіб;
в) з метою залякування потерпілого або інших осіб; г) на замовлення; д)
коли воно спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121).

Мучення (заподіяння мук) — це дії, що спрямовані на тривале позбавлення
людини їжі, пиття чи тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я
умовах та інші подібні дії. Поняттям мучення у даному випадку
охоплюється і мордування — багаторазове або тривале спричинення болю:
щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих, ушкоджень тупими
чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні
дії.

Визначення наявності ознак мучення (мордування) є компетенцією суду
(слідчого, прокурора). Він робить це, базуючись на висновках
судово-медичної експертизи, що встановлює наявність, характер,
локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різночасність їх
утворення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їх дії, а також
ступінь тяжкості ушкоджень.

За ч. 2 ст. 121 зазначені дії можуть бути кваліфіковані тільки тоді,
коли їх наслідком стало настання хоча б одного з видів тяжкого тілесного
ушкодження, вказаного в ч. 1 цієї статті.

Група осіб передбачає наявність щонайменше двох виконавців злочину, які
його вчинили, незалежно від наявності чи відсутності попередньої змови
поміж ними.

Нанесення тяжкого тілесного ушкодження потерпілому з метою залякування
його або інших осіб може бути вчинено, щоб від вернути цих осіб від
подальшої політичної, громадської, комерційної та інших видів законної
діяльності.

Сутність вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замовлення аналогічна
тому, що розглядалася стосовно п. 11 ч. 2 ст. 115. І Спричинення
смерті потерпілому при нанесенні тяжкого тілесного ушкодження означає,
що цей склад злочину передбачає настання двох наслідків. Перший —
проміжний — тяжке тілесне ушкодження, щодо якого у винного вина у формі
умислу, і другий — кінцевий — смерть потерпілого, щодо якого у винного
вина у формі необережності (так звана подвійна форма вини).

Відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тілесного
ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121) потребує
ретельного з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про
умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин
вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину,
кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень,
причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що
передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне
ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання
смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого
тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення
винного до її настання характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з
моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для
кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має’.

Оскільки при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121, психічне
ставлення винного до смерті потерпілого є необережним, замах на такий
злочин виключається.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122). Ознаками
тілесних ушкоджень середньої тяжкості є: по-перше, відсутність небезпеки
для життя та відсутність наслідків, передбачених у ст. 121, тобто таких,
що характеризують ушкодження як тяжкі; по-друге, а) спричинення
тривалого розладу здоров’я або б) значної стійкої втрати працездатності
менш як на одну третину.

Для наявності середньої тяжкості тілесного ушкодження достатньо
наявності або тривалого розладу здоров’я, або відповідно відсотку
стійкої втрати працездатності.

Тривалий розлад здоров’я здебільшого полягає у тривалому порушенні
функцій будь-якого органа або у постійному їх послаб денні (послаблення
зору, слуху, розмовних можливостей, здатності діяти рукою, ногою тощо).
Характерними для розглядуваного виду ушкоджень є також переломи ребер,
переломи, надломи :

тріщини трубчатих кісток, струс головного мозку середнього ступеня і
деякі інші травми.

Тривалим належить вважати розлад здоров’я строком понад З тижні (більш
як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину належить
розуміти втрату загальної працездатності від 10% до 33%.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом (прямим або непрямим).

Кваліфікуючими ознаками умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження
(ч. 2 ст. 122) є вчинення його з метою залякування потерпілого або його
родичів чи примусу до певних дій.

Йдеться про родичів різного ступеня спорідненості, а не тільки про
близьких родичів.

Мета примусу до певних дій полягає у бажанні домогтися від потерпілого
виконання певних вчинків всупереч його волі.

Якщо в результаті нанесення умисного середньої тяжкості тілесного
ушкодження потерпілому була спричинена смерть, діяння кваліфікується за
сукупністю злочинів, передбачених статтями 122 і 119.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного
хвилювання (ст. 123). Даний злочин за своїм складом є привілейованим.
Йому притаманні всі ознаки (крім наслідків), характерні для умисного
убивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116).

У ст. 123 йдеться тільки про нанесення тяжкого тілесного ушкодження.
Отже, заподіяння в стані сильного душевного хвилювання умисного
середньої тяжкості або легкого тілесного ушкодження не утворює складу
злочину.

Якщо в стані сильного душевного хвилювання завдано тяжке тілесне
ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, кваліфікація здійснюється
тільки за ст. 123.

З суб’єктивної сторони цей злочин може бути вчинено як з прямим, так і з
непрямим умислом.

Якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні через необережність, діяння
кваліфікується за ст. 128. Сильне душевне хвилювання має розглядатись як
обставина, що пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66).

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж
необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця (ст. 124). Даний злочин за своїм складом є
привілейованим. Йому притаманні всі риси (крім наслідків), характерні
для діяння, передбаченого ст. 118.

Відповідальність за заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в разі
перевищення меж необхідної оборони або перевищення заходів, необхідних
для затримання злочинця, настає лише за умови, що здійснений винним
захист явно не відповідав небезпечності посягання чи обстановці
затримання, яка склалася.

За заподіяння (умисного або через необережність) середньої тяжкості чи
легкого тілесного ушкодження в разі перевищення меж необхідної оборони
чи перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, кримінальної
відповідальності чинним КК не встановлено.

З суб’єктивної сторони діяння може бути вчинене з прямим чи непрямим
умислом. Якщо в процесі його вчинення суб’єкт перебував у стані сильного
душевного хвилювання, викликаного протиправними діями потерпілого,
кваліфікація вчиненого здійснюється за ст. 124.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125). Вказана стаття передбачає
відповідальність за нанесення двох видів легких тілесних ушкоджень: 1)
такого, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначну
втрату працездатності (ч. 1) і 2) такого, що спричинило хоча б один з
вказаних наслідків (ч. 2 ст. 125).

Першим видом легкого тілесного ушкодження охоплюються ушкодження, що
мають незначні, швидкоминущі наслідки тривалістю не більш як шість днів
(це можуть бути синці, подряпини тощо).

Другий вид зазначених ушкоджень становлять легкі тілесні ушкодження, що
спричинили: а) короткочасний розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів,
але не більш як три тижні (21 день);

б) незначну втрату працездатності, тобто втрату загальної працездатності
до 10% (незначне послаблення зору чи слуху тощо).

Для кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 125 достатньо спричинення одного із
зазначених наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим чи
непрямим). Необережні легкі тілесні ушкодження не тягнуть за собою
кримінальної відповідальності.

Якщо легкі тілесні ушкодження входять в склад об’єктивної сторони іншого
злочину (хуліганство, зґвалтування тощо), вони не потребують окремої
кваліфікації.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128).
Ознаки тяжкого і середньої тяжкості тілесних ушкоджень розглянуті вище.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю. Заподіяння
зазначених тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості
необхідно відмежовувати від вчинення їх із непрямим умислом (коли винна
особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків,
не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б їх
відвернути), а заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної
недбалості — від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала
настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його
передбачити).

Як правило, необережне завдання передбачених ст. 128 ушкоджень
обумовлене грубим порушенням правил поведінки у побуті або недодержанням
правил безпеки (обачності) у професійній діяльності неслужбовими
особами. Якщо ж такі ушкодження (як і смерть) настають у результаті
порушення певних нормативних актів службовими особами або іншими
спеціальними суб’єктами, відповідальність за це настає за відповідними
статтями КК (зокрема, за статтями 271, 364, 367).

Завдання фізичних або моральних страждань

Побої і мордування (ст. 126). Цією статтею передбачена відповідальність
за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій,
які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Йдеться про такі види фізичного впливу на потерпілого, які не лишають
після себе об’єктивних наслідків. Тому судово-медичний експерт в такому
разі тільки відзначає скарги потерпілого, а вчинення вказаних вище дій
доводиться іншими доказами.

Удар може бути нанесений рукою, ногою, головою, із застосуванням палиці,
цеглини, іншого предмета. Він може бути вчинений і на відстані, шляхом
кидання певного предмета в потерпілого.

Побої характеризуються заподіянням двох і більше ударів.

Інші насильницькі дії можуть проявитись у здавлюванні тіла потерпілого,
викручуванні рук, ніг тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених дій.

Якщо після удару, побоїв, інших насильницьких дій на тілі потерпілого
залишились ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із
наведених вище ознак, і кваліфікують відповідно за статтями 121,
122,125.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення такого
діяння: а) що має характер мордування; б) групою осіб; в) з метою
залякування потерпілого чи його близьких.

Якщо в ході мордування потерпілому нанесені легкі, середньої тяжкості чи
тяжкі тілесні ушкодження — вони утворюють сукупність злочинів і
кваліфікуються за ч. 2 ст. 126 та відповідно статтями 121, 122, 125,
128.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мета залякування
потерпілого чи його близьких є кваліфікуючою ознакою цього злочину.

Удари, побої, інші насильницькі дії можуть бути ознакою об’єктивної
сторони інших злочинів. У такому разі вони кваліфікуються за
відповідними статтями КК (хуліганство — ст. 296, погроза або насильство
щодо працівника правоохоронного органу — ст. 345 тощо).

Катування (ст. 127). Об’єктивна сторона злочину полягає у заподіянні
сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання. Способом
вчинення злочину є побої, мучення або інші насильницькі дії.

Моральні страждання завжди супроводжують страждання фізичні, у певних
випадках вони можуть мати домінуючий характер (при катуванні в
присутності близьких; застосування найбільш огидних, садистських його
форм тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, що мають характер
катування.

Якщо в процесі катування потерпілому нанесені легкі, середньої тяжкості
чи тяжкі тілесні ушкодження, вони кваліфікуються за сукупністю злочинів:
за ч. 1 або ч. 2 ст. 127 та відповідно за статтями 121, 122, 125, 128.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Обов’язковою її
ознакою є мета — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що
суперечать їх волі (наприклад, надати певні відомості, які є
конфіденційними). Інша особа у даному випадку — це будь-яка особа, яка,
на думку винного, вчинить певні дії; що суперечать волі її або
потерпілого, щоб врятувати останнього від подальшого катування.

Дії, характерні для катування, можуть бути ознакою об’єктивної сторони
інших злочинів. У такому випадку вони кваліфікуються тільки за статтею,
що передбачає відповідальність за цей злочин, наприклад, ст. 373
(примушування давати показання).

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 127) є вчинення його
повторно або за попередньою змовою групою осіб.

Погроза вбивством (ст. 129). Погроза вбивством, якщо були реальні
підстави побоюватись здійснення цієї погрози, має за мету вплинути на
психічне здоров’я людини — зробити її життя дискомфортним, занепокоєним,
таким, що піддається реальній небезпеці.

Об’єктивна сторона злочину характеризується погрозою (усною, письмовою,
переданою через інших осіб, демонструванням зброї тощо) вбити конкретну
людину (або конкретних людей) за наявності підстав вважати, що така
погроза може бути реально здійснена.

Реальність таких підстав оцінюється із врахуванням всієї сукупності
об’єктивних і суб’єктивних чинників. Наприклад, може братися до уваги
наявність судимостей у винного за насильницькі злочини, його схильність
до вживання алкоголю, наявність фактів знущань над потерпілою особою,
неодноразовість погроз із демонстрацією зброї або предметів, які можуть
бути використані як знаряддя вбивства (сокира, вила тощо), причини
негативних стосунків між винним і потерпілим.

Злочин вважається закінченим з моменту доведення зазначеної погрози до
відома потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Наявність
чи відсутність у винної особи наміру реалізувати свою погрозу значення
для кваліфікації злочину за статтею 129 не має.

Кваліфікуючою ознакою погрози (ч. 2 ст. 129) є вчинення її членом
організованої групи (тобто особою, яка входить у групу, що має ознаки,
передбачені ч. З ст. 28).

Якщо погроза вбивством є ознакою об’єктивної сторони більш тяжкого
злочину, вона не потребує окремої кваліфікації за ст. 129. Це може мати
місце, зокрема, при: зґвалтуванні (ст. 152), розбійному нападі (ст.
187), погрозі або насильстві щодо працівника правоохоронного органу (ст.
345).

Зараження соціальними хворобами

Зараження соціальними хворобами (статті 130 і 133) є особливим видом
завдання шкоди здоров’ю потерпілого.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби (ст. 130). Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) викликає
захворювання, яке зветься ВІЛ-інфекція. Кінцевою стадією цього
захворювання є СНІД (синдром набутого імунодефіциту людини). Ця хвороба
на сьогодні є невиліковною.

При виявленні ВІЛ-інфекції людина письмово попереджається медзакладом
про необхідність дотримання профілактичних заходів і про кримінальну
відповідальність за свідоме поставлення в небезпеку зараження та
зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини2.

Об’єктивна сторона цього злочину виражається у формі:

1) свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч.
1 ст. 130); 2) зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього
вірусу (ч. 2 ст. 130).

Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,
може полягати, зокрема, у здійсненні статевих контактів без застосування
запобіжних засобів, недотримання інших профілактичних рекомендацій
(наприклад, використання не стерилізованих шприців).

Зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
передбачає фактичне потрапляння в її організм вірусів зазначених хвороб.

Злочин вважається закінченим з моменту: а) вчинення дій, які створили
реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом хоча б однієї із
зазначених хвороб (ч. 1 ст. 130); б) фактичного попадання вірусу таких
хвороб в організм потерпілого (частини 2 і 4 ст. 130).

Суб’єктом злочину є осудна або обмежено осудна особа, яка досягла 16
років, і є носієм ВІЛ або іншої інфекційної невиліковної хвороби та знає
про це.

Суб’єктивна сторона характеризується: при вчиненні злочину,
передбаченого ч. 1 ст. 130,- непрямим умислом або злочинною
самовпевненістю; при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130,-
злочинною самовпевненістю; при вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст.
130,— прямим або непрямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками фактичного зараження зазначеними вище вірусами
(ч. 2 ст. 130) є зараження: а) двох чи більше осіб; б) неповнолітнього
(ч. З ст. 130). Особливо кваліфікуючою ознакою — умисне зараження іншої
особи зазначеними вище хворобами (ч. 4 ст. 130).

Зараження венеричною хворобою (ст. 133). Хвороби, що складають групу
венеричних, різні за своєю етіологією (причиною виникнення), але
поєднані в одну групу як такі, що передаються переважно в результаті
статевих контактів. Не виключається їх передача і так званим побутовим
шляхом (через нестералізований шприц, недодержання хворим правил гігієни
тощо).

Найбільш поширеними венеричними хворобами є сифіліс, гонорея, м’який
шанкр.

Особи, у яких виявлена венерична хвороба, письмово попереджаються
медзакладом про дотримання певних правил поведінки в побуті і при
статевих контактах на період захворювання і контрольного нагляду після
вилікування, а також про кримінальну відповідальність за зараження іншої
особи такою хворобою.

Об’єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною
хворобою. Способи такого зараження можуть бути різними і значною мірою —
залежати від виду хвороби.

Злочин вважається закінченим з моменту фактичного захворювання на
венеричну хворобу.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на
венеричну хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим чи непрямим умислом або
злочинною самовпевненістю.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: а) вчинення його особою, раніше
судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; б) зараження двох
чи більше осіб або в) неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо
кваліфікуючою ознакою — спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З
ст. 133). Ними можуть бути самогубство потерпілої особи, її психічна
хвороба, розпад шлюбу, в якому вона перебувала, тощо.

Література.

Вартилецька І.А., Плутагир В.С. Кримінальне право України.альбом схем:
навч. посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачовського.- К.: Атіка, 2003.-
208с.

Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Загальна: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 432 с.

Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.- 352 с.

Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.- 656 с.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид.
спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.
Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Ін-тер—Право, 2001. — 416 с.

Похожие записи