Курсова робота

„Злочини проти статевої свободи”

План :

ВСТУП

1. Види злочинів проти статевої свободи

2. Згвалтування

2.1 об’єкт

2.2 об’єктивна сторона

2.3 суб’єкт

2.4 суб’єктивна сторона

3. Кваліфікуючі ознаки

ВИСНОВК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Кримінальне право, норми якого закріплені в Кримінальному Кодексі
України, складається із двох органічно пов’язаних між собою частин —
Загальної та Особливої. У Загальній частині зібрані принципові відправні
положення: підстава кримінальної відповідальності, поняття злочину, мета
та система покарань, підстави і порядок їх призначення, умови звільнення
від кримінальної відповідальності та покарання. В Особливій частині
формулюються ознаки окремих злочинів із вказівкою на види покарань і
межі, в яких вони можуть призначатися.

Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні
підсистеми Кримінального Кодексу України перебувають у тісній і
нерозривній єдності. Перш за все, норми Особливої частини базуються на
нормах Загальної частини. Тому неможливо розкрити дійсний зміст норм
Особливої частини, не звертаючись до частини Загальної. Разом з тим, всі
інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що
властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною. Неможливе також
застосування окремих видів покарань за злочини, передбачені Особливою
частиною, без урахування положень, закріплених у Загальній частині, щодо
мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система
покарань, що визначена в Загальній частині, знаходить своє виявлення і
практичне застосування тільки через призначення конкретних покарань за
окремі злочини, передбачені Особливою частиною КК.

Нерозривний зв’язок норм Загальної та Особливої частин КК полягає ще й у
тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов’язаних зі
звільненням від кримінальної відповідальності та покарання,
застосовуються водночас норми обох частин. Так, при кваліфікації замаху
на злочин застосуванню підлягають як норма Загальної частини, так і
норма Особливої частини, у яких передбачено злочин, на який вчинювався
замах. Наприклад, замах на умисне вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 15
та ч. 1 ст. 115 КК.

Єдність Загальної та Особливої частин КК забезпечує внутрішню
узгодженість інститутів та норм Кодексу і, в кінцевому результаті,
ефективність їх застосування.

Особлива частина Кримінального кодексу — це система норм, що
встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи
бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть
бути застосовані до осіб, які їх вчинили.

В Особливій частині КК наводиться вичерпний перелік злочинів, які
заборонені кримінальним законом під загрозою покарання. Іншими словами,
тільки діяння, передбачене відповідною статтею Особливої частини КК,
може вважатися злочином. Найважливіший принцип будь-якого цивілізованого
права, зокрема кримінального права України: немає злочину без вказівки
щодо цього в законі — повністю втілюється в Особливій частині КК.
Діяння, прямо в ній не передбачене, ні за яких умов не може тягти за
собою покарання. Застосування кримінального закону за аналогією тут
цілком виключається. Тому суд, розглядаючи справу, має точно керуватися
приписами кримінального закону, що підлягають застосуванню в цьому
конкретному випадку, і не може поширювати їх на діяння, що не
охоплюється диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. Суд
зобов’язаний керуватися тільки прямими вказівками того закону, який
передбачає відповідальність за цей злочин. Він не має права заповнювати,
на свій розсуд, дійсно існуючі чи такі, що здаються існуючими,
прогалини. Заповнення таких прогалин, тобто криміналізація діяння
(віднесення його до кола злочинів), — виключна прерогатива законодавця.
Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією
заборонено.

Значення Особливої частини полягає насамперед в тому, що вона встановлює
законодавчі межі криміналізації суспільно небезпечних діянь,
забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання законності та прав
людини. Крім того, в Особливій частині законодавець диференціює
кримінальну відповідальність за конкретні злочини з урахуванням їх
тяжкості, тобто характеру і ступеня суспільної небезпеки. Це створює
ефективні можливості для здійснення цілеспрямованої кримінальної
політики і проведення її в суворих рамках закону. Оголошуючи відповідні
діяння злочинними і караними, законодавець тим самим має на меті
сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів,
усвідомлення необхідності боротьби з такого роду вчинками.
Загальнопревентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому,
щоб під загрозою покарання примусити нестійких членів суспільства
утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх попередженню.

Норми Особливої частини розташовані у окремих розділах Кодексу за певною
системою та у певній послідовності.

Якщо Особлива частина сама по собі є певною системою норм, то дуже
важливо визначити ту підставу, за якою будується ця система. Інакше
кажучи, слід з’ясувати, що лежить в основі цієї системи, чим керувався
законодавець, розподіляючи за певними її розділами відповідні злочини.

Уважне вивчення цієї системи приводить до висновку, що вона побудована
головним чином за родовими об’єктами злочинів. В окремі розділи
Особливої частини КК об’єднуються норми про відповідальність за злочини,
які посягають на один і той самий родовий об’єкт. Родовий об’єкт — це
певна група (комплекс) суспільних відносин, що відрізняються своєю
однорідністю і, отже, певною єдністю. Цій групі суспільних відносин
відповідає і певна група однорідних злочинів, які посягають на ці
відносини.

Систематизація всіх злочинів за їх об’єктом має важливе значення.
Насамперед, сама система побудована таким чином, щоб забезпечити
виконання завдань, визначених у ч. 1 ст. 1.

Поділ злочинів за їх об’єктом у відповідних розділах КК має й істотне
кодифікаційне значення. Так, видаючи новий кримінальний закон, яким
встановлюється відповідальність за певний злочин, законодавець включає
його у відповідний розділ Кодексу залежно від родового чи
безпосереднього об’єкта, на який це діяння посягає.

Розташування у системі Особливої частини норм про відповідальність за
окремі злочини за їх об’єктом має неабияке значення для правильного
застосування закону, тлумачення його дійсного змісту, орієнтування у
самому Кодексі.

Всі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділити на три
групи: заборонні, роз’яснювальні та заохочувальні.

Переважну більшість становлять заборонні норми, (норми-заборони), що
забороняють певні вчинки людей (злочинна дія або злочинна бездіяльність)
під загрозою застосування особливого виду державного примусу —
кримінального покарання.

Роз’яснювальні норми пояснюють певні поняття, розкривають зміст
термінів, що вживаються у КК.

У КК також міститься багато заохочувальних норм, сутність яких полягає в
тому, що за певних умов особа, яка вчинила злочин, звільняється від
кримінальної відповідальності з урахуванням її посткримінальної
поведінки. Це, на відміну від добровільної відмови від доведення злочину
до кінця (ст. 17) і загальних норм, що регулюють звільнення від
кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини КК),
спеціальні норми, які звільняють особу від відповідальності, незважаючи
на те, що вона вже вчинила злочин і в її діях є всі ознаки відповідного
складу злочину.

Заохочувальні норми мають важливе значення для попередження і припинення
відповідних злочинів, стимулювання посткримінальної поведінки, що
свідчить про втрату особою суспільної небезпеки.

Види злочинів проти статевої свободи

Статеві злочини мають своїм об’єктом статеву свободу особистості
(зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним
способом, примушування до вступу в статевий зв’язок) або статеву
недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла
статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх).

Міні хотілося б коротко їх розглянути:

Згвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного
насильства, погрозою його застосування або з використанням безпорадного
стану потерпілої особи;

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом –
задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням
фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням
безпорадного стану потерпілої особи;

Примушування до вступу в статевий зв’язок – примушування жінки чи
чоловіка до вступу в статевий зв’язок природним або неприродним способом
особою, від якої жінка чи чоловік матеріально чи службово залежні;

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості;

Розбещення неповнолітніх – вчинення розпусних дій щодо особи, яка не
досягла шістнадцятирічного віку.

Згвалтування

Як вже зазначалося згвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням
фізичного насильства, погрозою його застосування або з використанням
безпорадного стану потерпілої особи.

Об’єкт

Безпосереднім об’єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла
особа не досягла статевої зрілості — її статева недоторканість. Причому
ні моральне обличчя потерпілої особи, ні ганебний спосіб життя, ні
аморальна поведінка, ні характер відносин з тим, хто притягується до
відповідальності за її зґвалтування (подружні стосунки, наявність
попереднього зґвалтування або добровільного статевого зв’язку тощо) не
виключають, за доведеності інших ознак складу цього злочину,
відповідальності за ст. 152. Віктимна поведінка потерпілої особи за
жодних умов не може звільнити винного від відповідальності за ст. 152,
проте може бути врахована при визначенні покарання насильнику.

Як випливає з тексту ст. 152, у законі йдеться про потерпілу особу,
тобто він визнає зґвалтуванням не лише насильницькі статеві зносини
чоловіка з жінкою, а й такі самі зносини жінки з чоловіком. У першому
випадку фізичним виконавцем злочину є чоловік, а потерпілою — жінка, у
другому, навпаки, виконавець — жінка (жінки), а потерпілий — чоловік.

Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої і психічно
нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і
не допускати у сфері статевого спілкування будь-якого примусу. Статева
недоторканість — це абсолютна заборона вступати у природні статеві
контакти з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої
свободи, всупереч її справжньому волевиявленню.

Об’єктивна сторона

З об’єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах із
застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з
використанням безпорадного стану потерпілої особи. Тобто статеві зносини
при зґвалтуванні відбуваються проти волі потерпілої особи. Внаслідок
застосування фізичного насильства або погрози ним воля потерпілої особи
пригнічується, а при використанні безпорадного стану така воля
ігнорується.

Інші форми задоволення статевої пристрасті, крім статевого акту у
природній формі, складу зґвалтування не утворюють і за наявності для
цього підстав кваліфікуються за ст. 153 або деякими іншими статтями
Особливої частини КК,

Перелік способів, за наявності хоча б одного з яких статеві зносини між
особами жіночої і чоловічої статі визнаються зґвалтуванням, є вичерпним.
Тому не є кримінально караними настирливі пропозиції особі вчинити з нею
природний статевий акт, якщо вони не поєднуються з жодним із таких
способів. Дії особи, яка домоглася згоди потерпілого на статевий акт не
за допомогою фізичного чи психічного насильства або використання
безпорадного стану, а шляхом обману чи зловживання довірою (освідчення у
коханні, обіцянка укласти шлюб, у т.ч. зроблену в урочистій обстановці і
з повідомленням про це родичам, подача заяви до відділу РАГС тощо), не
містять складу цього злочину.

Статеві зносини при зґвалтуванні — це лише природні статеві зносини,
тобто зносини (сполучення) чоловіка з жінкою шляхом уведення чоловічого
статевого члена в статеві органи жінки. Зґвалтування вважається
закінченим з моменту початку статевих зносин. Дії, безпосередньо
спрямовані на вчинення статевого акту, але не доведені до його початку з
причин, що не залежать від волі винного, утворять собою замах на
зґвалтування (наприклад, спроба перебороти опір потерпілої особи шляхом
застосування фізичного насильства, зв’язування, погроза негайною
фізичною розправою, зривання одягу). Придбання, наприклад, наркотиків
для приведення потерпілої особи у безпорадний стан, заманювання у зручне
місце, створення групи для вчинення зґвалтування та інше утворюють
готування до цього злочину. Добровільна відмова від зґвалтування
виключає кримінальну відповідальність за готування або замах на цей
злочин.

Фізичне насильство як ознака об’єктивної сторони зґвалтування — це
фізичне подолання опору, який чинить потерпіла особа, або очікуваного
опору, який обумовлений небажанням вступити з винним у статевий зв’язок.
Фізичне насильство має бути таким, щоб перебороти дійсний, а не
вигаданий (удаваний) опір жінки. Злочинець може застосувати фізичну
силу, різні предмети або навіть зброю, щоб зламати опір. Він може
намагатися зв’язати потерпілу, завдати побої, тілесні ушкодження різної
тяжкості, наносити удари, здавлювати шию руками або накинутою петлею
тощо.

Згідно з практикою Верховного Суду України зґвалтування або замах на
нього, що супроводжувалися заподіянням легких або середньої тяжкості
тілесних ушкоджень, підлягають кваліфікації за частинами 1—3 ст. 152, а
якщо при зґвалтуванні заподіяно тілесні ушкодження, що спричинили
наслідки, зазначені в ст. 121, — за ч. 4 ст. 152. Додаткова кваліфікація
таких дій за іншими статтями КК про злочини проти здоров’я не потрібна,
адже застосування фізичного насильства і заподіяння шкоди здоров’ю
потерпілої особи цілком охоплюється ознаками об’єктивної сторони цього
злочину.

Зґвалтування або замах на нього, пов’язане з вбивством, кваліфікується
за п. 10 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152.

Застосування погрози фізичним насильством як ознака об’єктивної сторони
зґвалтування являє собою різного роду психічне насильство, що
застосовується до потерпілої особи для того, щоб зламати її опір. У
статті 152 при окресленні зґвалтування застосування погрози фізичним
насильством поставлено в один ряд із застосуванням фізичного насильства,
і в цьому відношенні ця погроза є рівнозначною фізичному насильству,
тобто є безпосередньою і може бути негайно виконана суб’єктом злочину.
Цей характер погрози і можливість її негайного виконання ставлять
потерпілу особу в безвихідний стан, змушують поступитися домаганням
насильника.

За своїм змістом погроза при зґвалтуванні полягає в негайному
застосуванні тільки фізичного насильства (наприклад погроза вбити,
покалічити). Погроза може виражатися в словах (“вб’ю”, “заріжу»,
“покалічу” тощо), демонстрації зброї або інших предметів, якими можна
заподіяти тілесні ушкодження, може випливати з обстановки, що
створилася, якщо, наприклад, група насильників оточує жінку в безлюдному
місці, вимагаючи підкоритися їхнім домаганням. Погроза може мати
невизначений характер (наприклад, “мовчи, а то гірше буде”).

Роз’яснюючи поняття погрози при зґвалтуванні, Пленум Верховного Суду
України рекомендував розуміти її як залякування потерпілої особи
висловлюванням, жестами й іншими діями, які виражають намір негайного
застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи або її
родичів (наприклад, до дитини). Тому погроза, наприклад, вбити або
покалічити немовля, якщо його мати негайно не поступається домаганням
винного, яка відбувалася в такій ситуації, коли мати опинилася в
безвихідному становищі, подібному до стану крайньої необхідності, не
може виключати відповідальності за зґвалтування або замах на нього.

Використання безпорадного стану потерпілої особи при зґвалтуванні
полягає у вчиненні статевого акту, за якого, наприклад, жінка не могла
розуміти характеру і значення дій, що чиняться над нею, або хоча і
розуміла, що відбувається, але не мала можливості чинити опір
насильникові.

При використанні безпорадного стану немає потреби застосовувати
насильство або погрози, тому що опору жінки тут немає.

Варто розрізняти психічну безпорадність, при якій потерпіла особа не
розуміє значення того, що вчинюється статевий акт (психічна хвороба,
непритомний стан, малолітній вік) і фізичну безпорадність, коли
потерпіла особа хоч і розуміє характер дій, що відбуваються, але не в
змозі чинити опір насильникові (хвороба, не пов’язана з психічним
захворюванням, фізичні хиби, похилий вік, безпорадність, що сталася
внаслідок автоаварії та ін.).

Велике значення має питання щодо наявності безпорадного стану внаслідок
алкогольного або наркотичного сп’яніння чи використання одурманюючих
речовин. У судовій практиці визнається, що самі по собі статеві зносини
з жінкою, яка перебуває у стані сп’яніння, без застосування фізичного
насильства і погроз, ще не є підставою для розгляду цього діяння як
злочинного. Для такої оцінки вчиненого необхідно, щоб ступінь сп’яніння
характеризував стан потерпілої особи як безпорадний, який позбавляє
можливості усвідомлювати навколишнє оточення, розуміти значення дій, що
вчинюються винним, або чинити йому опір. Саме такий ступінь сп’яніння
свідчить, що потерпіла особа перебувала у безпорадному стані.

Для визнання зґвалтування, як вчиненого з використанням безпорадного
стану потерпілої особи, причини, що викликали безпорадність, значення не
мають. Практика Верховного Суду України не виключає відповідальності за
цей злочин, як у випадку, коли винний сам довів жінку до такого стану
(наприклад, напоїв до безчуттєвого стану, дав наркотики, снотворне
тощо), так і коли потерпіла особа знаходилася в такому стані незалежно
від його дій (наприклад, була малолітньою, знепритомніла внаслідок
нещасного випадку та ін.).

Суб’єкт

Суб’єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка
досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця
злочину має бути протилежна статі потерпілої особи. Співвиконавцем
злочину, учасником групового зґвалтування може бути особа, яка
фізіологічно неспроможна вчинити природний статевий акт, а також особа
однакової статі з потерпілим.

Як уже зазначалося, за своєю об’єктивною стороною зґвалтування —
складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні статевого акту, а й у
тому, що цей акт вчинюється шляхом застосування фізичного насильства або
погроз. Тому виконавцем злочину визнається і той, хто застосовує до
потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в
статеві зносини з насильником. У цих випадках субсидіарним (додатковим)
виконавцем може бути жінка, яка бере участь, наприклад, у зв’язуванні
потерпілої особи для того, щоб винний здійснив з нею насильницький
статевий акт, або погрожує потерпілій особі заподіяти каліцтво з цією
самою метою. Крім того, безпосереднім виконавцем злочину закон визнає
жінку, яка досягла 14-річного віку, коли потерпілою особою від злочину є
особа чоловічої статі.

Суб’єктивна сторона

З суб’єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з прямим умислом,
за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або
використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в
статеві зносини і бажає цього. Мотив зґвалтування виявляється в
прагненні задовольнити статеву пристрасть, тобто це мотив сексуальний.
Він може поєднуватися з іншими побічними мотивами — хуліганськими
спонуканнями, бажанням принизити потерпілу особу, помстою тощо. Але
домінуючими в цьому злочині залишаються сексуальні спонукання.

Стосовно неповнолітнього та малолітнього віку потерпілої особи й
особливо тяжких наслідків психічне ставлення винного може бути і
необережним. Кваліфікуючі ознаки, пов’язані з віком потерпілої особи,
інкримінуються винному не лише тоді, коли він знав або допускав, що
вчинює насильницький статевий акт з неповнолітньою чи малолітньою
особою, а й у тому разі, коли він міг і повинен це передбачити.
Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може обтяжувати
кримінальну відповідальність за зґвалтування, якщо буде доведено, що
винний сумлінно помилявся щодо її фактичного віку. При вирішенні цього
питання враховується вся сукупність обставин справи, зокрема зовнішні
фізичні дані потерпілої особи, й поведінка, знайомство з нею винним,
володіння останнім відповідною інформацією.

Відповідальність за особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст. 152) настає тоді,
коли винний передбачав їх можливість або міг і повинен був їх
передбачати.

За спрямованістю умислу замах на зґвалтування, за якого винна особа діє
з метою вчинення природного статевого акту і саме для цього застосовує
фізичне і психічне насильство, потрібно відмежовувати від суміжних
злочинів, передбачених зокрема ст. ст. 121, 122, 125, 153, 156.

Кваліфікуючі ознаки

Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його:

повторно;

особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. ст.
153—155 (ч. 2 ст. 152),

а особливо кваліфікуючими:

вчинення його групою осіб;

зґвалтування неповнолітньої особи (ч. 3 ст. 152);

спричинення особливо тяжких наслідків;

зґвалтування малолітньої особи (ч. 4 от. 152).

Зґвалтування, вчинене повторно, має місце у разі, коли його скоїла
особа, яка раніше вже вчинила зґвалтування (тобто злочин, передбачений
ст. 152). Повторним воно вважається, якщо йому передувало таке саме
діяння, вказане у частинах 1—4 ст. 152. Поняття повторності зґвалтування
охоплює як фактичну повторність, так і спеціальний рецидив. Тому для
визнання зґвалтування повторним не має значення, чи був винний
засуджений за раніше вчинений злочин чи усі ці злочини вчинені до
засудження. Для повторності не має також значення, чи були закінченими
обидва злочини і чи був винний їх співвиконавцем або іншим
співучасником. Повторність може мати місце, коли потерпілими (у кожному
випадку зґвалтування) є різні особи чи одна й та сама. Але згвалтування
не може бути визнано повторним, якщо судимість за раніше вчинений злочин
знята або погашена або закінчилися строки давності.

У разі вчинення зґвалтування особою, яка раніше вчинила будь-який із
злочинів, передбачених статтями 153—155, за який вона не була засуджена,
дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів за ч. 2 ст. 152
(якщо відсутні обтяжуючі обставини, передбачені ч. ч. 3 або 4) та
відповідною частиною ст. ст. 153, 154 або 155.

Продовжуване зґвалтування, яким є вчинення двох або більше природних
статевих актів з однією і тією ж потерпілою, коли винний діє без значної
перерви у часі, що охоплюється його єдиним злочинним наміром, виключає
ознаку повторності.

Справи про зґвалтування без кваліфікуючих ознак належать до справ так
званого приватно-публічного обвинувачення, а тому можливі процесуальні
перешкоди для його кваліфікації за ознакою повторності. При вчиненні
двох зґвалтувань без обтяжуючих обставин приводом до порушення справи за
ч. 2 ст. 152 за ознакою повторності є подача скарги потерпілою особою
від першого злочину або подача скарг обома потерпілими. Якщо потерпіла
від першого злочину особа не порушувала питання про притягнення винного
до кримінальної відповідальності, то наступне вчинення ним зґвалтування
іншої потерпілої особи не може розцінюватись як повторний злочин. У
такому випадку за наявності скарги про порушення справи лише потерпілим
від другого зґвалтування дії винного мають кваліфікуватись (за
відсутності інших обтяжуючих обставин) за ч. 1 ст. 152.

При вчиненні двох або більше зґвалтувань, відповідальність за які
передбачено різними частинами ст. 152, а також при вчиненні в одному
випадку замаху на зґвалтування або співучасті у цьому злочині, а в
іншому закінченого зґвалтування, дії винного слід кваліфікувати за
сукупністю вказаних злочинів. Якщо перше і друге зґвалтування, вчинені
винним, не містять кваліфікуючих ознак, то остаточна кваліфікація дій
особи відбувається лише за ч. 2 ст. 152 за ознакою повторності.

Зґвалтування потерпілої особи без кваліфікуючих ознак, а потім повторне
зґвалтування за наявності ознак, вказаних у ч. 3 або ч. 4 ст. 152,
повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст.
152 та, відповідно, ч. ч. 3 або 4 цієї статті. У таких випадках
кваліфікація дій винного за ч. 2 ст. 152 не потрібна. Проте Вказана
ознака має бути зазначена в юридичному формулюванні обвинувачення.

Неповнолітніми є особи віком до 18 років, а малолітніми особи, яким на
момент вчинення злочину не виповнилось 14 років.

Зґвалтування, вчинене групою осіб, має місце тоді, коли група з двох або
більше осіб співвиконавців діє узгоджено з метою вчинення насильницького
статевого акту з однією або декількома потерпілими особами. Група осіб
відсутня, якщо декілька суб’єктів ґвалтують одну потерпілу особу, однак
не узгоджують при цьому свої дії і не сприяють один одному.

На кваліфікацію зґвалтування групою осіб як закінченого злочину для всіх
співвиконавців не впливає те, чи вдалося кожному із ґвалтівників вчинити
статевий акт з потерпілою особою. Групове зґвалтування є закінченим
злочином з моменту початку статевих зносин хоча б одним із його
учасників.

Об’єктивна сторона коментованого складу злочину є складною, не
вичерпується статевими зносинами і включає в себе дії (насильство та
приведення у безпорадний стан), які можуть бути реалізовані й тими, хто
природний статевий акт безпосередньо не вчиняє. Тому як співвиконавство
зґвалтування розглядаються і дії особи, яка не вчинила і не мала наміру
вчинити статевий акт, але безпосередньо застосувала фізичне насильство,
погрозу чи довела потерпілу особу до безпорадного стану з метою
зґвалтування її іншою особою. Виконавцем групового зґвалтування виступає
і той, хто не здатен бути суб’єктом індивідуального зґвалтування
(імпотент, жінка при зґвалтуванні особи жіночої статі тощо), однак може
виконати частину об’єктивної сторони злочину. Дії учасників групового
зґвалтування потрібно кваліфікувати лише за ч. 3 ст. 152 без посилання
на ст. 27.

Відповідальність учасника групового зґвалтування за ч. 3 ст. 152
виключається у разі, коли інші його учасники через неосудність,
недосягнення 14-річного віку або з інших передбачених законом підстав не
були притягнуті до кримінальної відповідальності. Проте, якщо вказаний
учасник не усвідомлював і за обставинами справи не міг усвідомлювати
наявність вказаних обставин щодо інших учасників групового зґвалтування,
він несе відповідальність за ст. 15 і ч. 3 ст. 152 відповідно до правил
фактичної помилки.

Від зґвалтування, вчиненого групою осіб, потрібно відрізняти співучасть
у цьому злочині, яка не є співвиконавством. Наприклад, за ч. 5 ст. 27 і
відповідною частиною ст. 152 як пособництво у зґвалтуванні слід
кваліфікувати дії осіб, які сприяють його вчиненню, наприклад, тим, що
заманили жертву у місце посягання на неї, придбали речовини, за
допомогою яких потерпіла особа приводиться у безпорадний стан, тощо.

Особливо тяжкими наслідками можуть бути визнані смерть або самогубство
потерпілої особи, втрата будь-якого органу чи його функцій, психічна
хвороба або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою
працездатності не менше ніж на одну третину, переривання вагітності,
зараження вірусом імунодефіциту людини. Особливо тяжкі наслідки —
оціночне поняття, а тому наведений перелік не може розглядатись як
вичерпний.

Особливо тяжкі наслідки можуть бути викликані діями як винної, так і
потерпілої особи (наприклад, реакцією останньої на злочин стало те, що
вона накладає на себе руки або спричиняє собі тілесні ушкодження,
намагаючись уникнути сексуального насильства).

У разі, коли при зґвалтуванні чи замаху на цей злочин смерть потерпілої
особи настала внаслідок її власних дій (наприклад, вона вистрибнула з
транспортного засобу під час руху й отримала смертельні ушкодження), дії
винного охоплюються ч. 4 ст. 152 або ст. 15 і ч. 4 ст. 152.

Якщо зґвалтування або замах на зґвалтування поєднані із заподіянням
тяжкого тілесного ушкодження, віднесеного до такого не за наслідками
зґвалтування, ці дії не розглядаються як такі, що спричинили особливо
тяжкі наслідки. Вони кваліфікуються без ставлення у вину аналізованої
кваліфікуючої ознаки за сукупністю злочинів за відповідними частинами
ст. ст. 152 і 121. Заподіяння при зґвалтуванні тяжкого тілесного
ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, охоплюється ч. 4 ст. 152 і
додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 121 не потребує.

Не визнаються особливо тяжкими наслідками при зґвалтуванні дефлорація,
вагітність (за винятком випадків, коли є медичні протипоказання до
пологів). Свідоме поставлення потерпілої особи в небезпеку зараження
вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною
хворобою, якщо захворювання після зґвалтування не настало, треба
кваліфікувати за сукупністю злочинів — відповідною частиною ст. 152 і ч.
1 ст. 130.

Умисне вбивство ч. 4 ст. 152 не охоплюється. Дії особи, яка в процесі
зґвалтування чи замаху на цей злочин або відразу після нього вчинила
умисне вбивство потерпілої особи, кваліфікуються за п. 10 ч. 2 ст. 115
і, відповідно, ст. 15 і ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 152.

Якщо з метою приховати зґвалтування чи замах на цей злочин було вчинено
умисне вбивство потерпілої особи через деякий час після вчинення
зазначеного злочину (за наявності розриву в часі), дії винного слід
кваліфікувати за ч. ч. 1, 2 чи 3 ст. 152 або ст. ст. 15 і 152 та за п. 9
ч. 2 ст. 115. У даному разі смерть потерпілої особи не розглядається як
прояв особливо тяжких наслідків зґвалтування.

Висновок

Статеві злочини мають своїм об’єктом статеву свободу особистості
(зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним
способом, примушування до вступу в статевий зв’язок) або статеву
недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла
статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх).

Згвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного
насильства, погрозою його застосування або з використанням безпорадного
стану потерпілої особи.

Безпосереднім об’єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла
особа не досягла статевої зрілості — її статева недоторканість.

З об’єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах із
застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з
використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Суб’єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка
досягла 14-річного віку.

З суб’єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з прямим умислом,
за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або
використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в
статеві зносини і бажає цього.

Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його:

повторно;

особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. ст.
153—155 (ч. 2 ст. 152),

а особливо кваліфікуючими:

вчинення його групою осіб;

зґвалтування неповнолітньої особи (ч. 3 ст. 152);

спричинення особливо тяжких наслідків;

зґвалтування малолітньої особи (ч. 4 от. 152).

Також слід зазначити, що покарання за згвалтування є таким :

за ч. 1 ст. 152 – позбавлення волі на строк від 3 до 5 років;

за ч. 2 ст. 152 — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років;

за ч. 3 ст. 152 — позбавлення волі на строк від 7 до 12 років;

за ч. 4 ст. 152 — позбавлення волі на строк від 8 до 15 років.

Список використаної літератури

Конституція України – Київ, 28.06.96р.

2. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України. К-2000р.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України за
редакцією М.І. Мельника, М.І. Хавронюка, Київ – 2001р.

4. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. професорів М.І.
Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, К.-2001р.

5. М. Й. Коржанський: Уголовне право України; Київ 1996р.

6. Кримінальне право України (загальна частина) за редакцією
Кондратьєва Я.Ю., Київ – 2002р.

7. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. професора
П.С.Матишевського, доцентів П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка.

Див.: ч. 4 ст. 3 КК України.

Див.: Кримінальне право України. Особлива частина, за ред. М.І.
Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація.

Див.: ч. 1 ст. 152 КК України.

Див.: ст. 17 КК України.

Див.: Постанова ПВС від 27 вересня 1992р. №4 “Про судову практику у
справах про згвалтування та інші статеві злочини”.

Див.: Постанова ПВС від 27 вересня 1992р. №4 “Про судову практику у
справах про згвалтування та інші статеві злочини”

Див.: Постанова ПВС від 27 вересня 1992р. №4 “Про судову практику у
справах про згвалтування та інші статеві злочини”

Див.: ч. 2 ст. 22 КК України.

Див.: Коментар до ст. 152 КК України.

Див.: ч. 2 ст. 27 КПК України.

PAGE

PAGE 26

Похожие записи