Курсова робота

Злочин у кримінальному праві ЗМІСТ

Вступ.

Поняття злочину у кримінальному праві України

Ознаки злочину та їх характеристики

Відмінність злочину від інших правопорушень

Класифікація злочинів та їх практичне значення

Висновок

ВСТУП

Не лише в Україні та державах , що утворились на території колишнього
СРСР і у більшості зарубіжних країн світу за останні роки
спостерігається зростання злочинності та погіршення її основних
показників .Періоди деякої стабілізації злочинності або незначного її
зниження, як правило з невідворотністю змінюються зростанням і подальшим
погіршенням її стану , рівня, структури , динаміки .

Саме тому проблема злочинності є однією з найактуальніших не тільки для
України , де вона загострилася через тривалу економічну , фінансову,
енергетичну і політичну кризу, але й для більшості країн світу. Побудова
правової держави стала програмним гаслом для всіх політичних партій, які
існують в нашій державі і дістала офіційне закріплення у ст. 1
Конституції України 1998 року.

Пояснюється це досить просто — сучасна юридична теорія вважає правову
державу своєрідним ідеалом, найкращою формою державного життя
майбутнього. Зрозуміло, що «правова держава» це не просто держава в якій
є право, адже держава без права взагалі не існує. Йдеться про державу
певної якості, таку державу де існує особливо шанобливе ставлення до
права. І головною умовою існування такої держави є верховенство права,
тобто встановлені правила поведінки ніхто не повинен порушувати, адже ще
в давнину Платон говорив: «Я бачу загибель тієї держави, де закон не має
сили і перебуває під чиєюсь владою. А там, де закон володар над
правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави й усі блага,
які тільки можуть дарувати державам боги».

Нажаль на сьогоднішній день в нашій державі існують значні порушення
правових норм, не дивлячись на те, що законодавство України приділяє
велику увагу боротьбі із правопорушеннями. Так Кримінальний Кодекс
України, прийнятий 5 квітня 2001 року, регулює відносини, які виникають
між державою і особою у разі вчинення останньою злочину. Основна функція
Кримінального Кодексу — це функція охоронна. Кримінальний Кодекс виконує
свої завдання притаманним йому способом, визначає коло та види суспільно
небезпечних діянь називає їх злочин і встановлює за їх вчинення
кримінальне покарання.

З метою зміцнення правопорядку в державі, підвищення ефективності
боротьби з корупцією і організованою злочинністю, забезпечення прав,
свобод людини і громадянина прийнято ряд законів: «Про боротьбу з
корупцією», «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні
установи для неповнолітніх» від 24.01.1995 року та Положення «Про
кримінальну міліцію в справах неповнолітніх», затвердженого Постановою
Кабінетом Міністрів України від 08.07.1997 року.

Але не дивлячись на заходи, прийняті державою щодо боротьби зі
злочинністю, люди вчиняють правопорушення досить часто, а їх загальна
кількість настільки значна, що це викликає тривогу громадян і мене
зокрема. Історія свідчить, що правопорушення трапляються в усіх країнах
і суспільствах незалежно від їхнього державного устрою та суспільного
ладу, і цілковито їх викорінити ще нікому не вдавалося. Щоправда, для
кожної епохи характерні свої особливі уявлення про правопорушення. У XVI
ст. Торгівля наркотичними засобами, які на той час уже почали з’являтися
в Європі, не вважалася протизаконною, а от щонайменші сумніви стосовно
догматів панівної католицької релігії розглядалися як страшний злочин і
каралися в основному спаленням «безбожників, чаклунів та єретиків».
Сьогодні ситуація докорінно змінилася: релігійні переконання є приватною
справою особи, в яку право майже не втручається, а от торгівля
наркотиками всюди вважається одним із найтяжчих злочинів і карається
тривалим позбавленням волі, а у деяких країнах — навіть смертною карою.

Звичайно в першу чергу цікавить таке питання, як причина злочинності.
Знання причин злочинності необхідне для попередження злочинів і є
найоптимальнішою формою боротьби з ними. Розуміння причин злочинності
впливає на характер кримінального законодавства. Досі не існує такого
пояснення причин злочинності, на основі якого можна було б створити
ефективну методику викорінення злочинних проявів. Тому головним у
боротьбі з ними залишається поки що застосування кримінального покарання
до осіб, що скоїли злочини. Нині українські кримінологи розробляють
гіпотезу, згідно з якою корінною причиною злочинів є формування в людини
за певних обставин особливого стану волі — сваволі, а інші чинники
(недоліки етичного виховання у сім’ї і школі, упущення в роботі
державних органів, що провадять боротьбу зі злочинністю, психічні вади,
загострення соціальних проблем та ін.) виконують криміногенну роль лише
за наявності цього стану. Отже, радикальним засобом у боротьбі із
злочинністю відповідно до цього положення має бути такий спосіб життя
людей, який протидіяв би формуванню у них сваволі.

Питання про причини правопорушень завжди було й залишається складним.
Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності (їх
можна назвати «хворобами суспільства»), які завжди існують у
суспільстві. Вони призводять до того, що інтереси окремих соціальних
груп, іноді окремих осіб приходять у суперечність із загальними
інтересами, а тому соціальні схильності, моральні уявлення й спрямування
діяльності цих людей різко відрізняються від вимог існуючого права, а
звідси виникає схильність до їх порушення.

Що стосується окремих правопорушень, то їх вчинення може бути викликане
різними, іноді не залежними одна від одної причинами : це можуть бути
причини економічного характеру (наприклад , неможливість знайти роботу і
легальний заробіток ), соціальні причини (зокрема, недоліки виховної та
освітньої роботи ), обставини сімейного характеру або ж інші особливості
середовища , в якому живе потенційний правопорушник, причини особистого
характеру (наприклад, схильність до алкоголю чи вживання наркотиків )
тощо.

Іноді причиною правопорушень виступає і недосконалість чинного
законодавства — наприклад , надмірні ставки оподаткування юридичних осіб
змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення від сплати податків ,
оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде
просто неможливою. У цьому випадку, звичайно ж необхідно усунути подібну
причину- за наявності більш оптимальних податків буде менше тих, хто
ухилятиметься від їх сплати.

Вчені- кримінологи протягом тривалого часу намагаються знайти відповідь
на питання , чи існує зв’язок між генетичними особливостями людини і
схильністю до вчинення правопорушень , однак переконливих доказів, які б
підтверджували чи спростовували такий зв’язок, поки що немає.

Правопорушення, як правило, зумовлюється не якоюсь однією окремою
причиною, а відразу багатьма. Виявлення цих причин і вжиття заходів до
їх усунення є одним із завдань діяльності правоохоронних органів і
посадових осіб держави, слідчого, який розслідує справу про вчинення
злочину. Проте завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має
утопічний вигляд адже для цього потрібно усунути всі суперечності , які
існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися , зокрема на початку
нашого століття, однак успіху не досягли. Отже, завдання держави полягає
в тому, щоб звести причини , які викликають правопорушення, до
якнайнижчого можливого рівня, що дасть суспільству змогу здійснювати
ефективний контроль над протиправними діями , і передусім над
злочинністю. Перш ніж визначити, яким повинен бути спосіб життя людини,
який протидіяв би формуванню у них сваволі я вирішила спочатку вивчити
такі питання: що таке злочин, його ознаки, класифікація і відмінність
злочину від інших правопорушень. Вивчення даної теми я вважаю важливою і
актуальною, тому, що злочини наносять велику шкоду людині і державі в
цілому і щоб знати як зупинити злочини, потрібно зрозуміти саму
сутність, природу злочину.

Поняття злочину в кримінальному праві України

Дії людини складаються з вчинків. Вчинок — це головний елемент людських
взаємовідносин, в якому проявляється особистість людини, її гарні й
погані якості, ставлення до суспільства, до оточуючого світу. Вчинки
поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні — тобто ті, які
відповідають нормам моралі і нормам права, вимогам закону. Протилежною
правомірній поведінці є неправомірна, тобто та, яка суперечить закону.
Неправомірна поведінка проявляється в правопорушеннях, як це випливає з
самого терміна діях, які порушують право, закон.

В свою чергу правопорушення поділяються на кримінальні злочини та
проступки.

Кримінальне право як наукова дисципліна вивчає, головним чином, злочин і
покарання. Злочин і покарання — це дві сторони всього кримінального
права і законодавства. Саме ці дві кримінально-правові інституції
визначають і утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та
потребу кримінального законодавства, кримінально — правової охорони,
кримінального правосуддя. Звідси видно, яке велике значення має
визначення поняття злочину.

Поняття злочину, як і поняття можливого наслідку для особи, що вчинила
його, — покарання є наріжним, визначальним поняттям кримінального права.
Визначення поняття злочину дається як у законодавстві, так і в теорії
кримінального права.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить
стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові,
ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів
боротьби із соціально — небезпечними посяганнями на основні цінності
суспільства, які потребують кримінально — правового захисту.

В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі не
існує, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття
злочину як діяння , забороненого під загрозою покарання, передбаченого
кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально — правову
норму. Поняття злочину, яке дається в теорії кримінального права,
повинно грунтуватись на його законодавчому визначенні, проте,
законодавче і теоретичне ( наукове ) визначення поняття злочину, його
змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні
поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в
законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового
дослідження, здійсненого окремим ученим ( групою вчених ), який дає таке
визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке «консервативне» ,
як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й
часто, а соціально- політичні умови життя суспільства, його ідеологія,
політика є більш мінливим.

Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло
кримінально караних діянь, дає злочинові чітку суспільно — політичну
характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну
небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які
виступають його об`єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування
злочину від інших правопорушень.

Законодавчо визначене поняття злочину, по — перше, утворює в громадській
свідомості образ і характер забороненого кримінальним законом діяння і,
таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.

По — друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про
його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому
забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних.
Розмежування злочину і дій незлочинних — дуже велике практичне завдання,
бо від того, як воно буде виконане, залежить доля громадянина, його
волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в
суспільстві.

З урахуванням всіх ознак злочину його поняття можна визначити таким
чином. Злочин — це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне,
винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у
їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу
заподіяння такої шкоди.

Згідно зі ст. 11 Кримінального кодексу України, злочином визначається
передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія
або бездіяльність ), вчинене суб’єктом злочину. Згідно з ч. 2 ст. 11
Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, що
хоч формально і містить ознаки будь — якого діяння, передбаченого
кримінальним законом, але через малозначність не становить великої
суспільної небезпеки.2

Поняття злочину, дане у ст. 11 Кримінального кодексу України, вказує
лише на одну із найістотніших ознак злочину — суспільну небезпеку
вчиненого діяння ( дію чи бездіяльність ). Тобто це — суспільно
небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке порушує
відповідну норму права, що охороняється погрозою застосування покарання.
Тому злочин, будучи суспільно небезпечним діянням ( дією чи
бездіяльністю ) водночас є діянням протиправним.

В силу даної статі злочином може бути визнано лише винне суспільно
небезпечне діяння (дія чи бездіяльність ), тобто вчинене особою навмисно
чи необережно.

Злочин — це суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним
законом. Отже, воно заборонено під страхом покарання. Тому караність
винного суспільно небезпечного діяння є також істотною ознакою злочину.
В характері і розмірі покарання, встановленого кримінальним законом за
той чи інший злочин, виражена оцінка державного ступеня суспільної
небезпеки вчиненого злочину.

2.Ознаки злочину та їх характеристика

У визначенні поняття злочину, поданого в ст. 11 Кримінального кодексу
України названо дві ознаки злочину винність та суспільна набезпечність
В теорії кримінального права обов`язковими ознаками злочину,
здебільшого, також називають винність і караність або лише винність. Для
визначення поняття злочину достатньо було б вказати лише його формальну
ознаку — передбачення кримінальним законом. Проте вказівка лише на цю
ознаку злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець визначає
ті чи інші діяння злочинними, а тому у визначенні поняття злочину має
бути вказана і його матеріальна ознака — суспільна небезпека, — яка
свідчить про соціальну сутність такого явища як злочин.

Об`єктивно суспільно небезпечне діяння може бути визначене злочином лише
у разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно
(умисно чи необережно). Яка б шкода не була б заподіяна діянням особи,
які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за
відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не
усвідомлювалась суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (
бездіяльності ) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх
настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї
законом не покладався обов’язок передбачення таких наслідків, воно (
діяння ) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні
відсутній прояв свідомості та волі особи. Винність — одна з най
важливіших ознак, але не самостійна ознака, а така, що характеризує
суспільну небезпечність діяння, тобто є структурним елементом суспільної
небезпечності.

Суспільна небезпечність діяння — це перш за все, його об`єктивна
властивість заподіювати шкоду або ж створювати загрозу заподіяння шкоди
тим об`єктам, які охороняються законом, у ньому виявляється негативне
ставлення особи до таких об`єктів, а іноді в цілому до панівних у
суспільстві відносин.

Під діянням у теорії кримінального права розуміється не просто зовнішній
прояв поведінки особи, а поведінки усвідомленої, яка знаходиться під
контролем свідомості й волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам
людської діяльності в її загальному психологічному значенні. Поділ
суспільно небезпечного діяння на об’єктивну й суб’єктивну сторони має
умовний характер, тому що реально характер і ступінь суспільної
небезпечності злочину визначаються об’єктивною стороною — характером і
розміром заподіяної шкоди, способом дії та іншими об’єктивними ознаками,
а також суб’єктивною стороною — ступенем усвідомлення заподіяння шкоди,
активністю волі, мотивами і цілями поведінки особи, які поєднуються.

Суспільно небезпечне діяння в кримінально — правовому розумінні — це
об’єктивоване назовні ставлення особи до панівного у певному суспільному
правопорядку, яке виявляється у посяганні на нього , внаслідок чого
завжди завдається шкода певним соціальним цінностям.

Суспільна небезпечність діяння — об’єктивна властивість будь — якого
правопорушення, включаючи і злочин. Злочином суспільно небезпечне діяння
стає тоді, коли ступінь і характер його небезпечності для панівних у
суспільстві відносин змушують законодавця вести з ним боротьбу
кримінально правовими заходами, тобто коли кримінальним законом воно
визнається злочином.

Cуспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми,
фактичними, об’єктивними ознаками, а й суб’єктивними. При цьому
неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній
із цих ознак у визначенні суспільної небепечності діяння, передусім, не
можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності
діяння слід визначати, виходячи з його спрямування на певні об’єкти (
основні інтереси, цінності суспільства ), тобто як посягання на них.
Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної
небезпечності діяння.

Головне заперечення проти визнання вини структурним елементом суспільної
небезпечності діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б
розглядати дії неосудних, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, не
як суспільно небезпечні, тому що багатьма вченими суспільна
небезпечність поділяється на об’єктивну ( дії неосудних і невинні дії )
і суб’єктивну ( винні дії ).

Дії неосудних не можна розглядати як суспільно небезпечні, тому що в
таких випадках взагалі немає діяння в кримінально правовому значенні.
Діяння — це вольова, усвідомлена поведінка. Суспільно небезпечними
можуть бути тільки вольові, усвідомлені дії особи. Дії ж неосудних не є
суспільно небезпечними, а просто небезпечними, тобто слід розглядати
поняття «суспільна небезпечність» і «небезпечність».

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його посягання на об’єкти, що
охороняються законом, у ньому

(діянні) виявляється негативне ставлення до них.

Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормотворчості
(криміналізації і декриміналізації) та застосування кримінально —
правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальноі
відповідальності і покарання).

Поняття суспільної небезпечності діяння в нормотворчій діяльності
своєрідно очолює ієрархію критерієв (принципів) криміналізації і
декриміналізації.

Крім того суспільна небезпечність діяння є критерієм класифікації
злочинів у кримінальному законі та теорії кримінального права.

Законодавець визначає злочином не самі по собі об’єктивно суспільно
небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під
контролем свідомості та волі особи, — дії винні При цьому від
суб’єктивних ознак

залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед
, визнання самого діяння суспільно

небезпечним. Так, легке тілесне ушкодження злочином визначається тільки
тоді, коли воно вчинене умисно;

необережне заподіяння такого ушкодження злочином не вважається; тільки
умисний обман покупців тягне кримінальну відповідальність тощо.

Суспільна небезпека як ознака будь — якого злочину має характер і
ступінь. Про характер суспільної небезпеки можна судити за значущістю
суспільних відносин, на які спрямований злочин. Наприклад, злочини проти
життя набагато небезпечніші, ніж злочини проти особистої власності.

Характер суспільної небезпеки залежить і від змісту шкоди, яка заподіяна
злочином. Шкода може бути матеріальна, моральна, ідеологічна.

Про характер суспільної небезпеки можна судити і по особливостях
способу посягання: насильницький чи ненасильницький. Наприклад, розбій
суспільно небезпечніший від крадіжки, навмисне вбивство з особливою
жорстокістю небезпечніше навмисного вбивства без обтяжуючих обставин (
ст. 94 КК ).

Характер суспільної небезпеки залежить і від форм вини. Так, навмисні
тяжкі тілесні пошкодження ( ст. 101 КК ) небезпечніші від тяжких
тілесних пошкоджень, вчинених по необережності ( ст. 105 КК ).

Крім сказаного на характер суспільної небезпеки впливають мотив і мета
вчинення злочину.

У процесі застосування кримінально — правових норм суспільна
небезпечність діяння є критерієм: 1) кваліфікації злочинів (відмежування
злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що
через малозначущість не є суспільно небезпечними ; розмежування злочинів
як таких ); 2) індивідуалізації кримінальної відповідальності і
покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є
(має бути) санкція відповідної статті ( частини, пункту статті)
Кримінального кодексу.1

Характер суспільної небезпечності діяння складає його якість.
Визначається він суспільною цінністю об’єкта посягання, а також
злочинними наслідками, способом вчинення злочину, мотивом і формою вини.

Характером суспільної небезпечності відрізняються види злочинів. Так,
наприклад, характер суспільної небезпечності вбивства інший ніж
суспільна небезпечність хуліганства.

Ступінь суспільної небезпечності діяння складає її кількість і
визначається, головним чином, способом вчинення злочину та розміром
заподіяної шкоди.

Ступенем суспільної небезпечності відрізняються злочини одного виду.
Наприклад, ступінь суспільної небезпечності простої кражі (ч. 1 ст.140
КК) значно меньша кражі з проникненням в житло (ч.3 ст.140 КК ).

Злочин характеризується певним ступенем суспільної небезпечності. За
деяким його рівнем злочин втрачає свої суспільні властивості і перестає
бути злочином. Так згідно з ч.2 ст.7 КК не є злочино дія або
бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння,
передбаченого законом, але через малозначність не має суспільної
небезпеки.

Малозначність вчиненого діяння в ч.2 ст.7 КК розуміється такою, що
кримінальна відповідальність та покарання в цьому випадку була б
занадтою та зайвою, не відповідною вчинку.

Малозначність діяння позначає незначний обсяг посягання на важливий
об’єкт або посягання на незначний, малоцінний об’єкт.

Частина 2 ст.7 КК підкреслює відсутність злочину в діяннях, які не мають
властивості суспільної небезпечності, закріплює принцип економії
кримінальної репресії, застосування засобів громадського впливу.

Протиправність діяння – обов’язкова, невід ємна ознака злочину. Вона
вказана в ст.3 та ст.7 КК.

Злочином може бути визнано лише таке діяння, яке позначене в законі,
передбачене законом.

Не передбачене законом — не злочин: nullum crimen sinelege.

Кримінальна протиправність — це криміналізація діяння кримінальним
законом. Визнати діяння злочином — правомочність Вищого органу
законодавчої влади України.

Таким чином, протиправність є форма виразу суспільної небезпечності та
закріплення її в законі, законом. Протиправність є юридичне відбиття в
законі суспільної небезпечності злочину, оскільки протиправним може бути
визнано лише суспільно небезпечне діяння.

Протиправність — це забороненість діяння кримінальним законом. Але в
чинному КК не всі передбачені ним діяння мають ознаку суспільної
небезпечності. Не можуть бути визнані суспільно небезпечними, наприклад,
незаконне лікарювання (ст.226 КК), самовільне будівництво (ст.199 КК) та
деякі ін.

Взагалі не можна зрозуміти такого сполучення слів: «незаконне
лікарювання», якщо виходити зі здорового глузду і звичайгного розуміння
-лікарювання- це надання допомоги хворому. Як же можна назвати
лікарювання — надання допомоги хворому — незаконним, злочином?. В ст.226
КК вказано, що злочином є заняття лікарюванням як професією особою, яка
не має належної медичної освіти. А належну освіту мають особи, які мають
відповідний документ, отже, незаконно лікарюють всі, хто використовує (
і досить ефективно) нетрадиційні засоби лікування — екстрасенси, народні
лікарі, психотерапевти — Джуна, Касьян, Дорошенко, Зубицький,
Кашпировський та сотні інших. Багато з них досягли значних успіхів і
саме у лікуванні тих хвороб, у боротбі з якими офіційна (належна)
медицина визнала себе безсилою. Надання допомоги хоча б одному хворому
за умови, що такий цілитель, нікому не шкодить ( а хіба офіційна
медицина має лише успіхи? Лише 100% ефективність лікування?), не залишає
ніяких підстав вважати цю допомогу незаконною, злочинною. Цього вимагає
гуманність, людяність, співчуття хворому, а особливо тим хворим, яким
офіційна медицина допомогти не спроможна.

Немає ніяких підстав вважати суспільно небезпечним і самовільне
будівництво житла. Якби кожен громадянин України мав можливість і
побудував собі житло, хоча б самовільно, то це було б дуже суспільно
корисно, а не суспілно небезпечно.

Разом з тим не всі суспільно небезпечні вчинки визнаються злочинами і
набувають протиправності. Визнати певний шкідливий вчинок злочином
повною мірою залежить від волі законодавця. Для цього він враховує (
повинен враховувати багато суспільних чинників, а саме:

розповсюдженність таких діянь,

тяжкість їх наслідків,

можливість забечпечення ефективної боротьби з ними, негативні наслідки
їх каранності та деякі інші.

Не вважається, наприклад, злочином образа, що була виражена у пристойній
формі, і наклеп, що не був завідомо неправдивим. Тобто закон не визнає
злочином і не карає розповсюдження будь-яких ганьбливих вигадок, якщо
особа, яка їх розповсюджує, чула про це на трамвайній зупинці чи в черзі
у крамниці. Отже, честь та гідність особи не мають належної
кримінально-правової охорони. Не всі норми чинного Кримінального кодексу
України мають моральне підгрунтя. Не відповідають нормам моральності,
наприклад, вимоги статей 20 і 187 КК, які покладають юридичний обов’
язок на громадянина донести на батька, матір, сестру та брата, на сина
чи дочку і за невиконання цього обов язку карають. Такі норми права
спричиняють руйнування моральних засад суспільства, після чого ні суд,
ні право взагалі ні до чого не здатні. Аморальна норма ст.226 і ряд
інших статей КК. Це можна сказати і про кримінальну відповідальність за
викрадення державного чи колективного майна, хоча Конституція України і
наголошує, що державне майно є загальнонародною власністю, власністю
всього народу України. Тобто згідно з головним (основним) законом
держави кожен громадянин є співвласником державного майна і на цій
законній підставі має право володіти, користуватися і розпоряджатися
ним. За що ж засуджжені мільони громадян України за ст.81- 87 КК.

Винність діяння. Згідно зі ст.3 КК злочином може бути визнано тільки
винне діяння, тобто вчинене навмисно чи необережно.

Невинне заподіяння суспільно небезпечної шкоди (casus) злочином не
визнається.

Цивілізоване, демократичне кримінальне законодавство грунтується на
суб’єктивних підставах і рішуче відхиляє об’ єктивну осудність.

Кримінальній відповідальності підлягає винна особа — наголошує ст.3 КК.
Саме винність діяння є його головним внутрішнім змістом, бо якраз в
цьому знаходить вихід лиха воля злочинця. Тому і в провинність особі
можна поставити лише такі дії та їх наслідки, які охоплювались її
умислом, намірами, які вона передбачала, або могла усвідомлювати та
передбачати.

Об’єктивно заподіяні наслідки, яких особа не могла усвідомлювати і
передбачати, не можна ставити її до провини. Наприклад, Б., на
вечорницях в хаті В., у відповідь на жарт В., яка плиснула в нього водою
із кружки, схопив відро з рідиною,

що стояло в кутку, і плиснув із відра рідиною на В., яка стояла біля
печі. В відрі був бензин. Від вогню в печі бензин загорівся,

спалахнула і одежа на В. Внаслідок цього В. були заподіяні тяжкі тілесні
ушкодження, а майно її в хаті згоріло. Розглядаючи цю справу, суд
зазначив, що Б. не знав яка рідина знаходиться у відрі, не передбачав і
не міг передбачати, що від його дій настануть такі наслідки, а тому він
не повинен і не може нести кримінальну відповідальність за невинно
заподіяну шкоду.

Караність діяння. Визнання діяння злочином значить, разом з тим,
визнання і його караності, оскільки воно заборонено з погрозою
покарання.

Як не має покарання без злочину, так не має і злочину без покарання.

Видом та розміром покарання, встановленого законом за той чи інший
злочин, відбивається оцінка суспільної небезпечності злочину,
визначається його тяжкість, дає підстави віднести його до того чи іншого
класу, групи в певній класифікації.

Названі нами головні ознаки злочину не вичерпують усіх його суспільних
властивостей. Крім них, злочин є також аморальним вчинком, дуже грубо
порушуючим панівну мораль суспільства.

Разом з тим порушення моральних норм дуже негативно впливає на
дотримання кримінально-правових норм, оскільки порушення правових норм є
в той же час порушенням і норм моралі. А порушення моральних норм дуже
послаблює силу закону, оскільки сила закону в його моральних підставах.
Наскільки міцні моральні підстави закону, настільки міцний і сам закон.
Закони слабкі, якщо слабка мораль, стверджуав Ціцерон.

Взаємовідносини, взаємоз язок права і моралі в тому, що закон — це
вищий, але і більш грубий ступінь суспільної регламентацїї в порівнянні
з нормами моралі. Норми моралі набагато раніше виникли, набагато більший
їх вплив на суспільне життя. Звідси їх перевага перед нормами права.
Чільність норм моралі визначається також тим, що вони незалежні від норм
права.

Наявність чи відсутність правових норм ніяк не впливає на виникнення,
стан чи дотримання норм моралі. Їх дотримання, реалізація забезпечуються
тільки силдою громадського погляду (осуду) — самою потужною суспільною
силою. Сила держави — армія, міліція, суд, тюрма — ніщо в порівнянні з
силою громадського осуду. Саме тому закони слабкі, якщо слабкі моральні
засади суспільства.

З цього треба зробити два важливих висновки:

1)необхідно забезпечити відповідність кримінально-правових норм нормам
моралі суспільства, його моральним засадам. Без такої відповідності не
має чого і мріяти про ефекутивність кримінально-правових норм, бо їм
буде протидіяти, чи, принаймі, не буде сприяти найбільш могутня
суспільна сила — сила громадського осуду. Суспільна практика епохи
застою переконливо це підтверджує. Треба лише зазначити, що так названа
епоха була застойною лище для економіки, науки, культури. В галузі
моралі це була епоха деградації епоха занепаду моралі, яскравим
показником чого є вибух злочинності, пияцтва, поширення наркоманйї,
проституції.

2) Аморальність треба включити до головних, істотних

та невід ємних ознак злочину, врівні з суспільною небезпечністю,
протиправністю, винністю та караністю.

Це буде мати важливе практичне значення для:

а) визначення злочину — не може бути злочином діяння, яке не є
аморальним;

б) для використання в боротьбі зі злочинністю повної міри громадського
осуду.

Відмінність злочину від інших правопорушень

Щоб розкрити дане питання розглянемо що таке павопорушення.

Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності
такими ознаками:

1) це супільно небезпечне або шкідливе діяння;

2) це протиправне діяння ( дія або бездіяльність);

3) винне протиправне діяння;

4)юридично карне діяння;

5) наявність причинного зв’язку між протиправними діями і наслідками.

Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне,
винне діяння деліктоздатного суб’єкта ( фізична чи юридична особа), яке
передбачене діючим законодавством і за яке встановлена юридична
відповідальність.

1)Всі правопорушення є супільно небезпечними або шкідливими, оскільки
вони направлені проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної
особи, держави чи суспільства вцілому. Порушуючи чиїсь природні чи
юридично зокріплені права, правопорушник наносить шкоду людям, природі,
державі чи організаціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а
іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи
здоров’я, на державну безпеку тощо. В звя’зку з цим кримінальні злочини
є найбільш суспільно небезпечними серед усіх правопорушень.

2)Всі правопорушення направлені проти діючого законодавства чи природних
прав людини, які ще не закріплені в занонодавстві. Вони можуть
виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил
дорожнього руху, крадіжка, хуліганство ). В деяких випадках
правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб’єкта
покладаються юридичні обовязки законом чи договором, а він не виконує
їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небезпека.
Наприклад, на охоронника покладається обов’язок охороняти матеріальні
ціннності, а він не виконав своїх обов’язків і це привело до розкрадання
майна. Тому поняття «дія» і «бездіяльність» охоплюється одним поняттям —
«діяння».

3)Правопорушення — це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне
діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до
юридичної відповідальності ( за винятком безвинної відповідальності в
цивільному праві ). Вина — це психічне ставлення особи до своїх
протиправних дій, вона має об’єктивну і суб’єктивну сторони (як почуття
вини).

4)Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад
правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв’язку з
цим всі правопорушення і відповідальність за них юридично закріплені в
законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав
людини, які юридично не закріплені в законодавстві повинні вирішуватись
на підставі міжнародно — правових актів які ратифіковані Україною, або
на підставі застосування права по аналогії права і закону.

5)В окремих видах правопорушень, осбливо злочинних, необхідно
встановити причиннний зв’язок між протиправними діями і наслідками. Якщо
такого причинного зв’язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в
конкретному злочині.

Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і
проступки. Проступки в свою чергу поділяються на : адміністративніві
правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно — правові,
дисциплінарні, земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно — сімейні.
Можуть бути і інші правопорушення, залежно від галузей права.

Як злочини, так і інші правопорушення засуджуються суспільством, за те й
інше настає покарання. Проте проступки істотно відрізняються від
злочинів, а саме:

а) за злочини настає кримінальна відповідальність, а за проступки —
адміністративна, дисциплінарна, цивільно — правова;

б) за злочин міру кримінального покарання (позбавлання волі, виправні
роботи та ін.) визначає не тільки суд, а й інші органи держави, посадові
особи і громадські організації;

в) покарання за злочин більш суворі ніж за проступки;

г) найістотніша відміна злочинів від інших правопорушень — у харктері і
ступені їхньої суспільної небезпечності. За характером і ступенем
суспільної небезпечності злочини відрізняються, як правило, посяганням
на більш важливі об’єкти, заподіяння більш значної шкоди суспільним
відносинам ніж проступки.

На підвищений ступінь суспільної небезпечності злочинів порівняно з
проступками впливають об’єктивні і суб’єктивні ознаки: розмір заподіяної
шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив
і мета.

Порушення правил безпеки руху і експлуатації автотранспорту тягне за
загальним правилом адміністративну або дисциплінарну відповідальність,
але якщо таке порушення супроводилось завданням потерпілому тілесних
пошкоджень, настанням смерті чи призвело до великої матеріальної шкоди,
то підвищена суспільна небезпечність перетворює його на злочин,
передбачений ст. 215 КК. Знищення осбистого майна громадян злочином за
умови, якщо воно вчинене навмисно (ст. 145 КК).

Необережне знищення такого ж майна розглядається як цивільно — правове
правопорушення.

Міри кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними
законами, які приймає Верховна Рада України, а адміністративна і
дисциплінарна відповідальність регулюється як законами, так і
підзаконними актами.

Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака
між злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його
ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем,
обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше,
розмежування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все,
за розміром заподіяної шкоди. Наприклад, зловживання посадовою особою
своїм посадовим становищем визнається злочином у разі, якщо діями
посадової особи заподіяно істотну шкоду державнним чи громадським
інтересам, що охороняються законом, окремих фізичних чи юридичних осіб,
якщо ж істотної шкоди не заподіяно, то діяння посадової особи може
кваліфікуватись як дисциплінарний проступок. Від цивільних правопорушень
злочин відрізняється в основному, за ступенем суспільної небезпечності,
який, як правило, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так
умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян стає
злочином лише тоді, коли завдано значної шкоди потерпілому (ст.145 КК),
а якщо шкода не є значною, то винна особа несе лише цивільно — правову
відповідальність, якщо її дії по знищенню майна не містять за об’єктом
посягання ознак інших злочинів, наприклад, хуліганства ( ст. 206 КК).

Найчастіше виникає питання про відмежування злочинів від
адміністративних правопорушень. Критеріями розмежування злочинів і
адміністративних правопорушень є:

1) Розмір заподіяної шкоди: так, розкрадання державного чи колективного
майна шляхом крадіжки (крім випадків вчиненням її з проникненням у
приміщення чи інше сховище) , шахрайства, привласнення, розтрати чи
зловживання посадовим становищем при вартості вкраденого до трьох
неоподаткованих мінімумів доходів громадян, спричинює відповідальність
відповідно за статтями 81, 83, 84 КК.

2) Вартість предмета правопорушення: так, незаконне скуповування,
продаж, обмін, використання як засобу платежу або як застави валютних
цінностей, при вартості предмета незаконної операції до двадцяти
мінімальних розмірів заробітної плати є адміністративним проступком і
тягне відповідальність за ст. 162 КАП, а якщо вартість предмета
перевищує двадцять мінімальних розмірів заробітної плати, то дії
визначаються злочином і тягнуть відповідальність за ст. 80 КК.

3) Наслідки правопорушення: так, порушення кабелю радіорелейної,
повітряної лінії зв’язку, проводового мовлення або споруд чи обладнання,
які входять до їх складу, якщо воно не викликало тимчасового припинення
зв’язку, є адміністративним правопорушенням і тягне відповідальність за
ст. 147 КАП, а якщо названі дії викликали тимчасове припинення зв’язку,
то настає кримінальна відповідальність за ст. 205 КК.

4)Повторність вчинених дій: наприклад, заняття підприємницькою
діяльністю бєз державної реєстрації або без спеціального дозволу (
ліцензії), одержання якого передбачено законодавством, визнається
злочином, якщо ці дії вчинені протягом року після накладання
адміністративного стягнення за такі ж порушення ( ст . 148 КК).

5)Ступінь суспільної небезпечності вчинених дій, який визначається
всіма ознаками вчиненого діяння. Так вчинення особою дій, що порушують
громадський порядок і спокій громадян, зокрема, нецензурна лайка в
громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії
є дрібним хуліганством і кваліфікуються за ст. 173 КАП, а якщо цими
діями грубо порушується громадський порядок і виявляється явна неповага
до суспільства, то вони стають кримінально карним хуліганством і
кваліфікуються за ч.1 ст. 206 КК. На ступінь суспільної небезпечності
вчиненого діяння значною мірою впливають форма і вид вини, мотив і мета
вчинення суспільно небезпечних дій. Наприклад, виготовлення або
зберігання самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього виробу,
виготовлення або зберігання апаратів для їх вироблення без мети збуту
зазначених напоїв і апарату є адміністративним правопорушенням і тягне
за собою відповідальність за ст. 176 КАП, а якщо перелічені дії вчинені
з метою продажу таких напоїв та апаратів, то вони визначаються злочином
і кваліфікуються за ст. 149 КК. На ступінь суспільної небезпечності
діяння впливає і кількість епізодів вчинених дій ( за відсутності
адміністративної преюдиції як умови визнання діяння злочином, про що
йшлося у попередньому пункті). Так, одноразове доведення неповнолітнього
до стану сп’яніння його батьками або іншими особами, від яких
неповнолітній не перебував у службовій залежності, тягне
відповідальність за ст. 180 КАП, а неодноразове споювання
неповнолітнього визнається втягненям його у пияцтво і тягне
відповідальність за ст. 208 КК. Одноразове доведення неповнолітнього до
стану сп’яніння, вчинене особою, в службовій залежності від якої
перебував неповнолітній, тягне відповідальність за ст. 2081 КК.

Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті
самі дії передбачена як адміністративна, так і кримінальна
відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного
проступку при цьому невизначені. Зокрема, ст. 13 Закону

« Про державне регулювання ринку ціннних паперів в Україні» від 30
жовтня 1996 р. Передбача адміністративну відповідальність громадян і
посадових осіб за здійснення операцій по випуску в обіг або розміщенню
незареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, а
ч. 1 ст. 1488 КК — кримінальну відповідальність за випуск ( емісію)
громадянином або посадовою особою суб’єкту підприємницької діяльності
цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у
встановленому порядку, тобто за одні й ті самі дії особа може бути
притягнута або до адміністративної або до кримінальної відповідальності.
Очевидно, що у подібних випадках за основу розмежування злочину й
адміністративного проступку слід взяти ступінь суспільної небезпечності
вчинених дій, який, у свою чергу, буде залежати від розміру заподіяної
інвесторам шкоди, загального розміру емісії цінних паперів тощо.
4.Класифікація злочинів та їх практичне значення

Класифікація злочинів може змінюватись за різними критеріями залежно від
мети тако кваліфікації та її практичного значення. При цьому важливим є,
по-перше чітке визначення критеріїв класифікації і, по-друге, її
дотримання у процесі самої класифікації.

Найважливіше значення має законодавча класифікація злочинів, тобто
віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об’єднання в такі групи,
яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичне
значення, тобто є основою застосування кримінально — правових і
кримінально- процесуальних норм. Законодавча класифікація у чинному
законодавстві проводиться за різними підставами:

1.За ознаками та видами об’єкту злочинів.

2.За формами вини.

3.За мотивами вчинення.

4.За ступенем суспільної небезпеки.

Об’єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в
системі Особливої частини Кримінального кодексу і віднесення злочину до
тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності.
Усі злочини в Особливій частині об’єднані в ( поділені на) групи (глави,
розділи) за об’єктом посягання. Правильне визначення об’єкта посягання
злочинного діяння законодавцем важливе не лише для визначення його
«порядкового числа» в кримінальному кодексі, а й визначає його
підслідність і підсудність, обумовлює ефективність боротьби з ним на
певних етапах розвитку суспільства.

За ознаками і видами обєктів виділяють:

злочини проти особи;

злочини проти держави;

посадові злочини;

господарські злочини;

злочини проти власності та ін.

За формами вини злочини поділяються на:

Навмисні — кража, наклеп, хабарництво, хуліганство, згвалтування та ін.

Необережні — порушення правил безпеки праці, халатність.

Такого поділу вимагає ст. 25 КК, згідно з якою вид виправно — трудової
колонії, в якій призначається відбування покарання у вигляді позбавлення
волі, значною мірою залежить від того, за умисний чи необережний злочин
засуджена особа. У ст. 25 виділено вид колоній — поселень для осіб, що
вчинили злочин з необережності в них призначається відбувати покарання
всім чоловікам та жінкам, які вперше засуджуються до позбавлення волі за
злочини, вчинені з необережності, незалежно від тяжкості такого злочину
та розміру призначеного покарання. Тому, засуджуючи особу до позбавлення
волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин
нею вчинено. При розгляді суб’єктивної сторони злочину буде звертатись
увага на те, що психічне ставлення особи до дій, вчинених нею та їх
наслідків може бути різним: умисел щодо дій і необережність щодо
наслідків. Такі склади злочинів у теорії кримінального права іменуються
злочинами з подвійною (змішаною, складною) формою вини. Але для
визначення виду виправно — трудової установи особі, яка засуджується до
позбавлення волі, виділення такого виду злочинів ніякого значення не
має, злочин має в цілому бути визнаний або вчиненим умисно, або з
необережності.

За мотивами вчинення злочини діляться на:

Корисливі — викрадання, спекуляція, хабарництво;

вчинювані за мотивом помсти — вбивство (ст.93 КК), а також злочини,
передбачені ст. 100, 190, 1901 КК;

вчинювані із хуліганських спонукань — злочини, передбачені п. «б» ст.
93, ст. 206 КК.

Важливе значення, особливо для вирішення питань призначення покарання і
звільнення від покарання, має класифікація злочинів за ступенем
суспільної небезпеки.

Чинне кримінальне законодавство розрізняє такі групи злочинів: особливо
тяжкі; тяжкі; менш тяжкі; які не становлять великої суспільної
небезпеки.

Віднесення конкретного злочину до вказаних груп викликає відповідні
кримінально-правові наслідки, тобто впливає на вид відповідальності (
кримінальна, адміністративна відповідальність чи заходи громадського
впливу), на визначення виду режиму покарання: позбавлення волі,
застосування умовного засудження, встановлення адміністративного нагляду
тощо.

З огляду на зміст ст. 24, 25 КК до особливо тяжких злочинів належать
навмисні злочини, за скоєння яких закон передбачає позбавлення волі на
строк від 10 до 15 рокіа або смертну кару. Такими є шпигунство,
посягання на життя державного діяча, навмисне вбивство за обтяжуючих
обставин та ін.

До засуджених за такі особливо тяжкі злочини, як особливо небезпечні
злочини проти держави (ст. 56 -60, 63), навмисне вбивство за обтяжуючих
обставин і деякі інші, не застосовується умовно-дострокове звільнення
від покарання і заміна покарання більш м‘яким ( за винятком Указів
Президента про помилування).

Поняття тяжких злочинів дане у ст.71 КК . Тяжкими злочинами визнаються
перераховані у ч.2 цієї статті умисні діяння, що становлять підвищену
суспільну небезпеку. Цей перелік є вичерпним. Сюди належать особливо
небезпечні злочини проти держави (ст.56 — 60 , 62 , 631); порушення
рівноправності громадян залежно від їх расової, національної
приналежності чи ставлення до релігії за обтяжуючих обставин (ст.66,ч.
2, 3); бандитизм (ст. 69 ); дії, що дезорганізують роботу
виправно-трудових установ (ст. 691 ); контрабанда (ст.70 ); контрабанда
наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів (ст.701);
масові безпорядки (ст.71); пошкодження шляхів сполучення і транспортних
засобів (ст.78); виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних
паперів (ст.79 ); незаконні операціії з валютними цінностями за
обтяжуючих обставин (ст.80, ч2); розкрадання державного або колективного
майна з проникненням в приміщення або інше сховище, або шляхом
присвоєння, розтрати або зловживанням службовим положенням, скоєним
повторно, або по попередній змові групою осіб, або в великих розмірах,
або особливо великих розмірах (ст. 81 ч. 3 і 4; ст. 82 ч.3 і 4; ст. 83
ч. 3; ст. 84 ч.3 і 4; ст 861 ); розкрадання державного або колективного
майна шляхом пограбування, скоєним при обтяжуючих обставинах (ст. 82 ч.
2 і 3); розбій з метою заволодіння державним, колективним майном або
індивідуальним майном громадян (ст. 86 і ст. 142); здирство державного
або колективного майна або індивідуального майна громадян при обтяжуючих
обставинах (ст. 862 ч. 3 і ст. 144 ч. 3); скоєне при обтяжуючих
обставинах навмисне знищення або пошкодження державного або колективного
майна або індивідуального майна громадян (ст. 89 ч.2 і 3; ст. 145 ч. 2);
навмисне пошкодження або знищення майна працівника правоохоронного
органу (ст. 1895 ч.2); навмисне вбивство (ст. 93, 94, 96); навмисне
тяжке тілесне пошкодження (ст. 101, 1894 ч. 2); згвалтування (ст. 117);
захват заручників (ст. 123); крадіжка індивідуального майна з
проникненням в житло (ст. 140 ч. 3); грабіж при обтяжуючих обставинах
(ст. 141 ч. 2, 3 і 4); шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 1485 ч.
2); спекуляція при обтяжуючих обставинах (ст. 154 ч. 2 і 3); зловживання
владою або службовим положенням (ст. 165 ч. 2); перевищення влади або
службових повноважень при обтяжуючих обставинах (ст. 166 ч. 2 і 3);
отримання хабара (ст. 168); посередництво при хабарництві або дача
хабара при обтяжуючих обставинах (ст. 169 ч.2 ст. 170 ч. 2); притягнення
завідомо невиновного до кримінальної відповідальності при обтяжуючих
обставинах ( ст 174 ч.2); примушення до дачі свідчень при обтяжуючих
обставинах (ст. 175 ч.2); винесення завідомо неправосудного вироку,
рішення, визначення або постанов, які тягнуть за собою тяжкі наслідки
(ст. 176 ч. 2); втеча з місць позбавлення волі або з під охорони при
обтяжуючих обставинах (ст. 183 ч. 2); створення не передбачених
законодавством військових або інших військових формувань або груп ( ст.
1876 ); посягання на життя працівника міліції або народного дружинника
(ст. 1901); злісне або особо злісне хуліганство ( ст. 206 ч. 2 і 3);
угон або захоплення залізничного потягу, повітряного, морського або
річкового судна (ст. 2172 ); блокування транспортних комунікацій (ст.
2173 ч. 3); розкрадання вогнестрільної зброї, бойових припасів або
зривчатих речовин ( ст. 223); розкрадання радіоактивних матеріалів (ст.
2283 ); розкрадання наркотичних засобів або психотропних речовин при
обтяжуючих обставинах (ст. 2292 ч. 2 і 3), а також збут або скоєння з
метою збуту краденого, незаконна розробка, виготовлення, придбання,
зберігання, перевозка або пересилка таких речовин або засобів (ст. 2291
і 2292); посіви або вирощування снодійного маку чи коноплі при
обтяжуючих обставинах ( ст. 2293 ч.2); організація або утримання притону
для вживання чи виготовлення наркотичних засобів або психотропних
речовин при обтяжуючих обставинах (ст. 2294 ч. 2); використання засобів,
отриманих від незаконного оберту наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів при обтяжуючих обставинах (ст. 22912 ч. 2);
незаконне введення в організм наркотичних засобів або психотропних
речовин при обтяжуючих обставинах (ст. 22915 ч. 2 і 3); розкрадання,
незаконне виготовлення, придбання, зберігання, передача чи продаж іншим
особам обладнання, яке призначене для виготовлення наркотичних засобів
або психотропних речовин при обтяжуючих обставинах (ст. 22917 ч. 2 і 3);
розкрадання прекурсорів при обтяжуючих обставинах (ст. 22919 ч. 2 і 3);
незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевозка або пересилка
прекурсорів при обтяжуючих обставинах (ст. 22920 ч. 2 і 3); непокора при
обтяжуючих обставинах (ст. 232 пункти «б» і «в»); опір начальнику або
примушення його до порушень службових обов’язків (ст. 234); насильницькі
дії по відношенню до начальника (ст. 236); порушення статутних правил
взаємовідносин між військовослужбовцями при обтяжуючих обставинах (ст.
238 пункти «б» і «в»); дезертирство (ст. 241); навмисне знищення або
пошкодження військового майна при обтяжуючих обставинах ( ст. 245 пункти
«б» і «в»); порушення правил несення бойового чергування при обтяжуючих
обставинах (ст. 251 пункти «в» і «г»); зловживння військової посадової
особи владою або службовим положенням, перевищення військовою посадовою
особою влади або службових повноважень, бездіяльність військової влади
при обтяжуючих обставинах (ст. 254 пункти «б» і «в», ст. 2542 пункти
«б», «в» і «г», ст. 2543 пункти «б» і «в»). 1

Віднесення злочинів до групи тяжких має і практичне значення. Так, за
вироком суду особа, засуджена за тяжкий злочин, може бути позбавлена
військового чи спеціального звання (ст. 37 КК).

У деяких випадках віднесення злочинів до тяжких змінює кваліфікацію
діяння. Наприклад, за ч.2 ст.69 КК України, тобто за дії, що
дезорганізовують роботу виправно-трудових установ, може бути притягнута
особа, засуджена за тяжкий злочин. Кваліфікуючою ознакою злочину,
передбаченого ч.3 ст. 125 КК (наклеп), буде те, що цей наклеп поєднаний
із звинуваченням у тяжкому злочині.

Засудження особи за тяжкий злочин тягне за собою призначення і
відповідного режиму утримання у ВТУ. Так, (повнолітні чоловічої статі,
вперше засуджені до позбавлення волі на строк не більше 3 років за тяжкі
злочини, відбувають покарання у виправно трудових колоніях загального
режиму.Особи, які засуджені вперше до позбавлення волі настрок більше 3
років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, відбувають покарання у колоніях
посиленого режиму, а засуджені за особливо небезпечні злочини проти
держави незалежно від строку позбавлення волі і колишньої судимості
відбувають покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму (ст. 25
КК України).

Особам, засудженим за тяжкі і осбливо тяжкі злочини, може бути
призначене відбування позбавлення волі у тюрмі всього строку покарання,
чи частину його.

У ст. 51 КК України говориться про діяння з ознаками злочину, що не
становить великої суспільної небезпеки. Аналіз цієї статті дає підстави
вважати, що ці діяння не завдвють значної шкоди суспільним відносинам,
не тягнуть за собою в конкретних випадках тяжких наслідків. При
зазначених умовах особи, які скоїли діяння, що мають ознаки такого
злочину, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності з
притягненням до адміністративної відповідальності чи матеріали про них
можуть бути передані на розгляд товаристського суду, на поруки трудового
колективу, у комісії у справах неповнолітніх.

Згідно з ч. 3 ст. 10КК України до особи, яка у віці до 18 років вчинила
злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може
застосувати передбачені ст. 11 КК України примусові засоби виховного
характеру.

У Кримінальному кодексі України є певна кількість злочинів, які за
ступенем суспільної небезпеки посідають проміжне місце між тяжкими і
тими, що не мають великої суспільної небезпеки. У літературі і судовій
практиці вони називаються менш тяжкими. До цієї групи можуть бути
віднесені, наприклад, злочини, передбачені ст. 95-98 КК.

ВИСНОВОК

Опрацювавши дану тему я визначила, що у Кримінальному праві склад
злочину розглядається як загальна підстава кримінальної
відповідальності. Склад злочину є підставою для крисінальної
відповідальності не лише тоді, коли скоєно злочин, а й при замаху на
злочин і при співучасті у злочині.

Склад злочину ще розглядається, як юридична формула, необхідна для
кваліфікації злочинів. Склад злочину є інструментом пізнання конкретних
ознак окремих злочинів.

Я прийшла до висновку, що злочини можна поділити на вдповідні види за
певною системою. Кримінальний кодекс України від 28.12.1960 р. Не дає
чіткої класифікації злочинів. У ст. 7-1 КК України наведено перелік
тяжких хзлочинів. У ст.24, 25 КК України вживається поняття особливо
тяжкого злочину, а у ст. 10, 51 КК України — пончття злочину, що не
становить великої суспільної небезпеки, або діяння, що містять ознаки
злочину, який не становить великої суспільної небезпеки. Класифікація
злочинів грунтується на характері та ступені їхньої суспільної
небезпеки.

У теорії кримінального права більшість юристів поділяють злочини на такі
групи: 1) злочини, які не становлять великої суспільної небезпеки; 2)
злочини середньої тяжкості; 3) тяжкі злочини; 4) особливо тяжкі злочини.

До злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, належать
умисний злочин, за який за законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі на строк не більш як 2 роки або м’якше покарання, а
також необережний злочин, за який за законом передбачено покарання у
вигляді позбавлення волі на строк не більше 2 років або інше м’якше
покарання. До злочину середньої тяжкості належать умисний злочин, за
який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на стро
більш як 5 років, а також необережний злочин, за який законом
передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 5 років.

Тяжкий злочин — це умисний злочин, за який за законом передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 10 років. До особливо
передбачено покарання у вигляді тяжкого злочину належить злочин, за який
законом позбавлення волі на строк понад 10 років.

Належність конкретного злочину до тієї чи іншої групи має важливі
правові наслідки. Так, КК України передбачає, що до особи, яка скоїла
злочин у віці до 18 років, котрий не становить великої суспільної
небезпеки, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру,
які не є кримінальним покаранням.

Я визначила що таке злочином визнається передбачене кримінальним законом
суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на
суспільний лад України, її політичну та економічну системи, власність,
сосбу, політичні, трудові, майнові та інші права свободи громадян, а
також інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння,
яке посягає на правопорядок ( ч. 1 ст. 7 КК України).

Існують й інші визначення злочину. Злочин — це карне, суспільно
небезпечне, заборонене кримінальним правом діяння ( дія чи
бездіяльність), що посягає на життя і здоров’я людини, власність, права
і свободи громадян, конституційний лад держави, вчинене особою, визнаною
винною на підставі обвинувального вироку суду, що набрав законної сили.
Злочином є суспільно небезпечне і протиправне посягання на суспільні
відносини, яке заподіює у їх сфері тяжку шкоду або загрожує заподіянням
тчжкої шкоди.

Злочин міжнародного характеру — протиправні діяння, об’єктом посягання
яких є: мирне співробітництво і нормальне функціонування міжнародних
відносин ( за винятком міжнародних злочинів) — тероризм, угон повітряних
суден; економічний та соціально- культурний розвиток держав і народів —
контрабанда, фальшивомонетництво, торгівля наркотичними засобами;
фізичні особи, державне, громадське або особисте майно, моральні
цінності — торгівля людьми, піратство, поширення порновидань тощо.

Я прийшла до висновку, що злочин характеризується такими ознаками:

1).Cуспільна небезпечність діяння (це об’єктивна властивість злочину
причиняти або створювати загрозуспричинення шкоди об’єктам
кримінально-правової охорони, якими є суспільний лад України, політична
і економічна системи України, власність,особа , права і свободи,
правопорядок , а отже, суспільна небезпечність- соціальна ознака
злочину).

2).Кримінальна протиправність діяння ( це юридичне вираження суспільної
небезпечності й означає, що злочином є лише таке діяння ( дія або
бездіяльність ), яке прямо передбачене кримінальним законом і за яке
закон встановлює кримінальну відповідальність , а отже , діяння , що
передбачене кримінальним законом ,- нормативна ознака злочину).

3).Винність діяння ( це наявність у особи відповідного психічного
0ставлення ( свідомості і волі ) до вчиненої дії або бездіяльності.
Передумовою вини є осудність особи, яка характеризується психічним
станом , за якою особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння
здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними , винність означає, що
злочином визнається лише діяння, вчинене умисно або з необережності).

4).Караність діяння ( це передбачене застосування найсуворіших заходів
державного примусу — кримінальних покарань , які визначаються законом,
що діяв під час вчинення діяння).

Таким чином, злочином за кримінальним правом визнається діяння ( дія ,
або бездіяльність ) , яке є суспільно небезпечним , протиправним ,
винним та караним .

Мета злочину — це бажання особи , яка вчиняє суспільно небезпечне діяння
, досягти певних шкідливих наслідків . Вона є характерною для злочинів ,
що вчиняються з прямим умислом . Мета — обов ’язкова ознака складу
злочину , але тоді , коли вона прямо передбачена у диспозиції
кримінального закону . Це означає , що відповідальність за таким законом
настає лише за такі дії , які вчиняються із вказівкою у ньому мети (
наприклад , змова з метою насильницького повалення конституційного ладу
України або з метою захоплення влади ).

Мотив злочину — це усвідомлене особою внутрішнє спонукання , яким вона
керувалася при вчиненні злочину . Мотив є обов’язковою ознакою
суб’єктиної сторони складу злочину у тих випадках , коли він
безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону ( наприклад ,
умисне вбивство з корисливих мотивів ).

Вивчивши дані питання я виділяю основні непрямки боротьби з
організованою злочинністю:

1) створення правової основи, організаційних, матеріально-технічних та
інших умов для ефективної боротьби з організованою злочинністю,
організація міжнародного співробітництва у цій сфері;

2)соціальних процесів і явищ, що породжують організовану злочинність та
сприяють їй;

3) запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, державі; 4)
запобігання виникненню організованих злочинних угрупувань;

5) виявлення, розслідування, припинення і запобігання правопорушенням
організованих злочинних угрупувань, притягнення винних до
відповідальності;

6) забезпечення відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам,
державі;

7) запобігання встановленню корумпованих зв’язків з державними
службовцями та посадовими особами, втягненню їх у злочинну діяльність;

8) протидія використанню учасниками організованих злочинних угрупувань у
своїх інтересах об’єднань громадян і засобів масової інформації;

9) запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом,
використанню суб’єктів підприємницької діяльності для реаліції злочинних
намірів.

З усього я зрозуміла, що важливо зупинити злочин, але ще важливіше його
попередити. І в цьому важлива роль належить правовому вихованню.

Правове виховання має впливати на розум і почуття людини, підказувати їй
шляхи правильної поведінки в тій чи іншій життєвій ситуації за допомогою
правового виховання поведінка та вчинки людини стають у рамки вимог
законності, а отже правове виховання виконує важливу соціальну функцію —
попередження злочинів.

Список використаних джерел

Батанов М.И. «Уголовное право Украини» Общая часть -Днепропетровск
-Пироги. 1992.

Кримінальне право України. Загальна частина. -К.- Юрінком інтер. 1997.

Науково практичний коментар Кримінального кодексу України -К.- Юрінком
інтер. 1997.

Кримінальний кодекс України та інформативні акти кримінально-правового
значення. -К.- «А.С.К.» 1997.

Уголовное право УССР. Общая часть . -К. 1984 С. 53-66.

Кримінальне право України. Посібник для курсантів і студентів юридичних
учбових закладів. -К.- 1995.

Котюк В.О. «Основи держави і права». -К.- «Вентури». 1998.

Конституція України 28.06.1998 р.

Основи правознавіства. За редакцією Усенка І.Б. -К.-Ірпінь. «Перун».
1997.

Брецько Ф.Ф. «Основи Держави і права». Навчальний посібник. -Ужгород.-
«Закарпаття». 1998.

Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. -Волгоград. 1992.
-С.-45.

Коржанський М.І. «Кримінальне право України». -К. 1992.

1 Кримінальне право України, Загальна частина, К., Юрінком інтер
1997 р.

1 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар, К.,
«Фіта» -1995р.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи