Реферат на тему:
Земельне та аграрне право земельний кодекс України міг би бути кращим
25 жовтня 2001 року довгоочікуваний Земельний кодекс України [1]
начебто був прийнятий. “Начебто” – тому, що було це зроблено з грубим
порушенням передбаченої процедури його обговорення і голосування у
Верховній Раді. Не було організовано ознайомлення з його проектом тих
осіб (передусім селянства), яких він найперше стосується. Здебільшого не
мали можливості всебічно проаналізувати проект такого значущого кодексу
і юридичні наукові та навчальні заклади України. Нарешті, робоча група з
розробки проекту Земельного кодексу України складалася переважно з
чиновників Держкомзему і лише два з двох юристів. Жоден з докторів
юридичних наук професорів земельно-правової і аграрно-правової
спеціалізації до цієї групи не увійшов. А слід було заздалегідь
організувати широкопредставницьку робочу групу спеціалістів з числа
народних депутатів, науковців, практиків, які б спочатку розробили
концепцію сучасного Земельного кодексу України, його систему та
структуру, згодом – назви і послідовність розділів і, нарешті, їх
змістове наповнення. Все це мало б ґрунтуватися на попередньому
ретельному вивченні відповідної наукової та науково-практичної юридичної
літератури українських та інших авторів. Лише за цієї умови Кодекс мав
би міцне наукове підґрунтя. Все це – тривіальні вимоги і в кожній
правовій державі вони аксіомно виконуються. На превеликий жаль, у нас це
не так. Дивна для цивілізованої держави ситуація: в Україні є потужний
науковий потенціал в сфері земельного, аграрного та екологічного права,
захищається чимало докторських та кандидатських дисертацій, видаються
монографічні дослідження з цих галузей права, вноситься чимало слушних
конкретних пропозицій щодо вдосконалення законодавства, проте все це не
було задіяно Верховною Радою. Навіть ті пропозиції, які за власною
авторською ініціативою надсилались до Ради стосовно Земельного кодексу,
здебільшого не знаходили з її боку жодного відгуку. Видається, було б
доцільним і законодавчо плідним, якби відповідні комітети Верховної Ради
мали постійні науково-творчі зв’язки з науковцями. Коли в основу
законодавства покладено не наука, а політичні прагнення певних правлячих
кіл, то закони ухвалюються з допомогою фізичної бійки в сесійній залі і
сумнівним голосуванням за її межами. Так сталося і з Земельним кодексом
України. Пригадаймо, скільки було галасу щодо необхідності його
найскорішого прийняття! Які неймовірні панацейні надії покладалися на
введення приватної власності на землі! Кодекс прийнято і все стихло.
Майже немає об’ємних публікацій про нього. А на практиці змін на краще,
особливо у сільському господарстві обмаль. В цьому вина, звичайно, не
лише Земельного кодексу, а і хибність, а іноді і просто незаконність
окремих положень Указів Президента з земельної та аграрної реформ,
адміністративна практика їх запровадження.
Стосовно самого Земельного кодексу України 2001 року, то, на мою думку,
головним і дуже вагомим позитивом його є глибока і послідовна
скерованість на земельно-правову, а не цивільно-правову концепцію
регулювання земельних відносин. Адже йдеться про унікально особливий
суспільно цінний об’єкт правових відносин – землі, які, на відміну від
майнових об’єктів, у Конституції України названо “основним національним
багатством, що перебуває під особливою охороною держави” (ст.14). Цим
зумовлений їх специфічний правовий режим [2]. Закріплення земельних
відносин, у тому числі і відносин власності на землі, Земельним кодексом
є об’єктивно обґрунтованим.
Окрім цього, до позитивних ознак ЗК України можна віднести і такі
конкретні його положення:
розширення змісту кодексу за рахунок надання йому пріоритетного
характеру серед природноресурсових кодексів (Водного, Лісового, Про
надра) та значна екологізація його норм;
введення до Земельного, а не Цивільного кодексу більшості норм з
відносин власності на землі та закріплення інституту приватної земельної
власності; уточнення форм власності на землі;
визнання пріоритетності правового режиму земель сільськогосподарського
призначення;
раціональними є норми про те, що землі сільськогосподарського
призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам,
особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним
державам (ст.22, п.4);
юридичне визнання ґрунтів “об’єктом особливої охорони” (ст.168), що
потребує їх посиленого пріоритетного режиму і посиленої правової
охорони, а також виділення в окрему категорію “особливо цінних земель”
(ст.150);
введення низки нових правових інститутів: земельного сервітуту (гл.16),
обмеження прав на землю (гл.18), гарантій прав на землю (розд. V),
консервації земель (гл.28), моніторингу земель (гл.33), економічного
стимулювання раціонального використання та охорони земель (гл.35) та
ін.;
новелізація норм стосовно селянського (фермерського) господарства,
починаючи із зміни назви господарства на “фермерське господарство”, а
також стосовно суб’єктного складу господарства, земельних відносин у
ньому;
зміна правового статусу особистих підсобних господарств, зокрема зняття
з них “підсобного” вторинного” значення;
значне посилення категорії охоронних норм (розд. VІ), надання їм якісно
нових сучасних підходів до охорони земель.
Водночас Земельний кодекс має багато істотних недоліків, юридичних
огріхів, що значною мірою пов’язано із характером його підготовки та
прийняття.
Зокрема, вражає безсистемність кодексу, яка виявляється в багатьох
аспектах. Наведемо лише деякі з них.
Як загальне правило, кодекс повинен мати чітко виділені дві частини:
загальну та особливу. У Земельному кодексі 2001 року виділена лише
“Загальна частина”, а особлива частина не зазначена. Якщо ж особлива
частина з яких-небудь причин не мала виділятись (гірший за перший
варіант), то замість терміна “Загальна частина” слід було вжити термін
“Загальні положення”.
Непослідовним є розміщення окремих розділів і глав. Наприклад, у кодексі
спочатку (розд. І) йдеться про детальні повноваження різних державних
органів у галузі земельних відносин і лише потім (у розд. ІІ) названо
об’єкт цих відносин, склад та цільове призначення земель.
Чітким епіцентром Кодексу повинні мали б бути земельні права громадян
України. Про них розкидано і неповно говориться в ЗК, тоді як цьому
питанню слід було б присвятити окремий розділ або хоч б окрему главу
Земельного кодексу. Разом з тим, у Кодексі знайшлося місце для окремої
глави і детальної (7 статей) окремої глави, присвяченої добросусідству
(врегульовано навіть “наслідки проникнення на земельну ділянку гілок і
коренів дерев” – ст.105). Громадяни як суб’єкти права власності на землю
називаються серед інших суб’єктів (ст.80), до речі, це робиться після
визначення об’єкта права власності (повинно бути навпаки: суб’єкт завжди
ставиться на перше місце). Стаття 81 називається “право власності на
землю громадян”, а фактично в ній йдеться не про базові засади цього
права. а лише про підстави його виникнення.
Права всіх власників земельних ділянок зосереджено в ст.90. Але,
по-перше, права різних категорій власників, а саме – громадян, юридичних
осіб, територіальних громад, держави – є істотно різними, а отже, їх
слід було регламентувати окремо, а, по-друге, окрім перелічених у ст.90
прав стосовно громадян, є ще й багато інших прав (на заставу земельної
ділянки, проведення на ній меліоративних робіт, спорудження ставків та
інших водойм, дарування та міни земельної ділянки, на одержання доходів
від її використання, на спадкування земельної ділянки тощо).
На відміну від вичерпного переліку прав власників земельних ділянок
ст.93 Земельного кодексу передбачає можливість “встановлення і інших
обов’язків власників земельних ділянок”, що не відповідає
кореспондуючому принципу їх співвідношення.
????~?У Кодексі чимало прогалин. Найразючішою з них, окрім відносин
стосовно використання успадкованих земельних ділянок, є відсутність
регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах.
Про цей різновид земельних суб’єктів у Кодексі взагалі не згадується.
Можна припустити, що вони включені до категорії сільськогосподарських
підприємств. про які йдеться в ст.28. Проте, по-перше, відносити
сільськогосподарські кооперативи до підприємств не безсумнівно, а,
по-друге, і що головне, ці аграрні землевикористувачі набувають у
сучасних умовах господарювання на селі неабиякого значення, а тому
земельні відносини в них (особливо відносини власності) повинні бути
системно врегульовані в Земельному кодексі.
17 липня 1997 р. прийнято спеціальний Закон України “Про
сільськогосподарську кооперацію” [3]. У ст.22 Закону дано лише вихідне
положення стосовно земель кооперативу і зазначається, що “земельні
відносини в кооперативі регулюються Земельним кодексом України”. Як уже
зазначалося, кодекс цього не зробив, спеціальних законів про земельні
відносини в сільськогосподарських кооперативах не існує. Отже, дуже
важлива проблема залишається невирішеною, що негативно позначається на
практиці. А проте не лише фермерські господарства (земельні відносини у
яких, хоча і не безсумнівно, однак врегульовано Земельним кодексом), але
й не менш значущі суб’єкти з використання земель сільськогосподарського
призначення – кооперативи (особливо виробничі) гостро потребують того,
щоби Земельний кодекс України був доповнений спеціальними статтями
стосовно земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах.
Земельним кодексом надзвичайно розширено функції центрального органу
виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Тепер Держкомзем має право
“розроблення економічного і правового механізму регулювання земельних
відносин”; “здійснення міжнародного співробітництва у галузі земельних
відносин” (ст.15). А це – функції Верховної Ради і Кабінету Міністрів
України.
Встановлена ст.20 можливість зміни цільового призначення земель
“органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування” є
неприпустимо загрозливою і може призвести до “полегшеного” порядку
переведення цінних земель у менш цінні. Стосовно земель
сільськогосподарського призначення всі зміни їх цільового призначення
повинні відбуватися лише за рішенням Верховної Ради.
Проголошена Земельним кодексом можливість існування приватної власності
на землі природно-заповідного фонду, оздоровчого і рекреаційного
призначення, а також землі лісового і водного фондів вже тепер, без
встановлення спеціальних правил та механізму приватизації, державного
контролю за її проведенням, фактично призводить до грубих зловживань у
цій важливій сфері земельних і екологічних відносин, що згубно
позначається і далі позначатиметься на безцінному суспільному і
національному багатстві України.
Неповно врегульована Земельним кодексом відповідальність за його
порушення.
Нарешті, є декілька концептуальних проблем, які потребують їх
обговорення та законодавчого вирішення.
Перша з них полягає у необхідності введення до всіх кодексів, у тому
числі і Земельного, розділів стосовно понятійного (термінологічного)
апарату. Слід відзначити, що останніми роками у більшості законів
України є розділи, підрозділи або окремі статті, присвячені визначенню
базових (ключових) понять, що значно збагачує ці закони, полегшує
застосування їхніх норм. Чомусь це важливе правило не переноситься на
кодекси.
Юридичній термінології Земельного кодексу слід надати більшої повноти та
визначеності. При цьому треба мати на увазі два різновиди цієї
визначеності: 1) введення до кодексу окремого (першого) розділу, який би
називався “Основні поняття та терміни” і 2) визначення спеціальних
понять у подальшому змісті кодексу.
У зазначеному розділі доцільно, зокрема, дати визначення таких юридично
різних понять, як земля, землі, земельні ділянки, ґрунти. В Земельному
кодексі вони вживаються не завжди адекватно їхньому юридичному змісту. У
цьому розділі важливо подати і визначення таких основних (генеральних)
понять, як “земельні відносини”, “раціональне використання земель”;
“суб’єкти земельних відносин”; “об’єкти земельних відносин”.
З цих ключових базових понять у Земельному кодексі є лише визначення
поняття земельних відносин (ст.2), і то зроблено це з неповним
розкриттям його змісту. Адже земельні відносини це – не лише відносини
“щодо володіння користування і розпорядження землею”, а ще й відносини з
приводу розподілу, раціонального використання, охорони земель;
управління в галузі використання і охорони земель; відповідні охоронні
відносини. Тобто земельні відносини, як це добре видно і з самого змісту
Кодексу, це не лише відносини земельної власності, а й відносини в сфері
землевикористання, охорони земель, управління, відповідальності.
Визначення спеціальних понять бажано давати в усіх статтях Земельного
кодексу, які цього потребують. В ньому це зроблено частково. Це
стосується визначення понять категорії земель, нових правових
інститутів, охорони земель тощо. Окремі з них, наприклад визначення
поняття земель сільськогосподарського призначення, потребують, на мій
погляд, юридичної корекції. Зокрема, слід говорити не про землі,
“надані” або “призначені” для потреб сільського господарства (ст.22), а
про землі, “придатні” для цих потреб за їхніми природними властивостями.
Концептуально дуже важливою, як з теоретичних засад, так і з огляду
практичної доцільності, є проблема повноти змісту Земельного кодексу.
Видається, що з обох цих позицій найдосконалішою була б ситуація, коли б
Земельний кодекс увібрав у свій зміст усі земельно-правові норми і не
мав би відсильних норм. Значна кількість останніх у ЗК, зокрема в ст.33,
35. 45, 46.49, 52, 53, 57, 61, 62, 65, 77, 93, 95, 112-115, 133, 137.
170, 180, 185, 186, 188, 204, 206 засвідчує структурну недосконалість
Кодексу та практичну складність його застосування.
Не слід боятися того, що Земельний кодекс буде об’ємним: зосередженість
у самому Кодексі основної маси положень про оренду земель, плату за
землі, заставу земель, як і багатьох інших, яких віднесено до
регламентації поточним законодавством, лише сприятиме стабільності
земельного законодавства і спрощеності механізму його застосування.
Земельний кодекс України 2001 р. – важливий чинник у процесі
радикального реформування земельних відносин, особливо на селі. З огляду
його юридичної досконалості він потребує значного поліпшення. Окрім тих
причин його вад (більшість з яких могла би бути легко усунута), про які
вже йшлося, доводиться говорити і ще про одну: про юридичний
професіоналізм народних депутатів (і це стосується не лише Земельного, а
й інших кодексів). Видається елементарною є вимога про те, що більшість
народних депутатів, тобто тих, хто йде до Верховної Ради з головною
метою – розробляти, обговорювати і ухвалювати закони (кодекси кодекси),
повинні мати вищу юридичну освіту, проте це не закладено у виборчому
законодавстві і не є профілюючим у практиці проведення виборів до
Верховної Ради. Вважаємо, що поки ситуація не зміниться, ми матитемо
недосконалі кодекси і інші закони.
Загальновідомо, що, на превеликий жаль, суспільно знецінюється висока
роль Закону. Прийняті закони масово не виконуються. Такого ще ніколи не
було. А це позначається на суспільній поведінці людини, яка втрачає віру
в соціальну справедливість і правову державу. Цього теж не повинно бути.
– Істина!
Література
Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №3-4.
Титова Н. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. –
1998. – №4.
Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №39.
Спадкування земельних ділянок в ЗК України системно взагалі не
врегульовано. Можна припустити, що ці відносини будуть закріплені в
Цивільному кодексі України. Проте, йдеться про один з видів права
користування земельною ділянкою, а ці відносини регулюються Земельним
кодексом.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
