Реферат на тему:

Земельне та аграрне право способи набуття громадянами права власності на
землю: поняття і класифікація

Однією з найважливіших складових у здійсненні економічних перетворень в
Україні є ліквідація монополії «виключного права державної власності на
землю». Серед головних положень Декларації про державний суверенітет від
16 липня 1990 року є таке: земля є власністю українського народу. Відтак
з самого початку земельної реформи постало ключове питання створення
нової юридичної схеми земельних відносин, яка мала істотно відрізнятися
від тогочасної схеми, побудованої на принципах монопольного права
державної власності на землю [1, с. 37]. Виходячи з цього, особливого
значення набуває проблема чіткого теоретичного визначення та практичного
застосування системи науково обґрунтованих правових способів набуття
громадянами права власності на землю.

Прийняті за більш ніж десятирічну історію проведення земельної реформи в
Україні нормативно-правові акти (більшість з яких є підзаконними) не
дають змоги виробити чітку систему способів набуття громадянами права
власності на землю [2, с. 114-115]. Вперше відносно визначену систему
таких способів передбачено в Земельному кодексі України від 25 жовтня
2001 року [3, с. 51]. Відповідно до статті 81 ЗК України, громадяни
набувають право власності на земельні ділянки в такий спосіб:
1) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими
цивільно-правовими угодами; 2) безоплатної передачі із земель державної
та комунальної форм власності; 3) приватизації земельних ділянок, що
були раніше надані громадянину у користування; 4) прийняття спадщини;
5) виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної
частки (паю). Цей перелік не є вичерпним, оскільки законодавець
передбачив й інші способи набуття громадянами права власності на землю.
Стаття 119 Земельного кодексу України запроваджує інститут набувальної
давності, яка також є способом набуття права власності на землю. Для
правильного розуміння правової природи зазначених способів необхідно
дати визначення поняттю спосіб набуття права власності.

Визначити поняття можна на підставі ознак, які характеризують означуване
поняттям явище. Виділимо ознаки, які характеризують поняття спосіб
набуття права власності. Передумовою набуття права власності є наявність
певного юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів –
конкретних, об’єктивних обставин, з якими законодавство прямо чи побічно
пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин [4, с. 194]. Ці
юридичні факти повинні відповідати таким вимогам: 1) зв’язок із Законом
– прямий (коли факт передбачений у гіпотезі правової норми) або побічний
(коли факт не передбачений у Законі, проте за змістом Закону ці
правовідносини не можуть існувати без наявності цього факту);
2) наявність у них об’єктивного реального змісту; 3) конкретність
юридичного факту, що містить фактичну конкретність (яка виражається в
об’єктивно існуючій реальності) та документально доведену конкретність.
Наявність останньої ознаки є обов’язковою, оскільки яким би не був
юридичний факт, якщо він не доведений документально, він не може бути
підставою для виникнення права власності на землю. Наприклад, якщо не
укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, якими б
одностайними не були сторони щодо укладення даної угоди, вона не
породжує у покупця права приватної власності на об’єкт продажу [4,
с. 194-196].

Однак поняття спосіб набуття права власності не можна зводити лише до
наявності певного юридичного складу, тобто сукупності передбачених
Законом реальних, конкретних, об’єктивних обставин. Обов’язковою і
визначальною є активна поведінка зацікавленого суб’єкта, спрямована на
реалізацію ним передбаченого Законом його права на одержання землі у
власність. Оскільки така поведінка не здійснюється суб’єктом у довільній
формі, можна говорити про таку її ознаку як регламентованість Законом,
наявність певних процесуальних рамок. Отже, на підставі викладеного,
сформулюємо так це поняття: спосіб набуття права власності на землю – це
передбачена земельним законодавством України сукупність послідовних дій
зацікавленого суб’єкта, яка за наявності певних, визначених Законом,
об’єктивних і конкретних обставин породжує у суб’єкта право приватної
власності на земельну ділянку.

Вся сукупність юридично визначених способів набуття громадянами права
власності на землю може бути класифікована на підставі певних критеріїв.
Щодо проблеми класифікації, то у наукових поглядах немає єдності.
Російський вчений Б.В. Єрофєєв пропонує такий поділ правових фактів, на
підставі яких виникають правовідносини власності на землю.

До першої групи він відносить адміністративні акти державних органів,
видані в межах їхньої компетенції.

До другої групи відносяться правочини (угоди) громадян щодо придбання
земельних ділянок у власність. При цьому правочини (угоди) Б.В. Єрофєєв
поділяє на прямі та непрямі. Прямі правочини (угоди) мають своїм
об’єктом земельну ділянку й характеризуються винятково земельно-правовою
природою. Непрямі правочини (угоди) мають своїм об’єктом не лише
земельну ділянку, а й інші, більш важливі для громадянина майнові
об’єкти та іншу нерухомість, розташовану на цій ділянці. Такі правочини
мають переважно цивільно-правову природу.

До третьої групи обставин, з якими Закон пов’язує виникнення права
власності на землю, автор відносить цілу групу юридичних складів, що дає
нам підстави умовно визначити цю групу способів як змішану. Зокрема,
мова йде про набуття права власності в порядку спадкування. При цьому
можливе як спадкування безпосередньо земельної ділянки, так і
спадкування нерухомості, розташованої на земельній ділянці.

У першому випадку спосіб набуття права власності має переважно
цивільно-правову природу, у другому – змішану цивільно-правову й
земельно-правову. До цієї групи способів набуття права власності на
землю Б.В. Єрофєєв відносить також вступ у господарські товариства й
виробничі кооперативи. Водночас видається документ, що посвідчує
кількісний та якісний вираз земельних прав учасників товариства. До
змішаної групи належить й інститут набувальної давності. Безперервне
користування земельною ділянкою протягом певного, визначеного
законодавством терміну, надає користувачеві право на набуття земельної
ділянки у власність. Також до змішаної групи способів дослідник
відносить приватизацію земельної ділянки. Саме поняття приватизація він
розуміє як передачу з державної чи муніципальної власності у власність
громадян та юридичних осіб земельних ділянок, що перебувають у них на
праві постійного користування, пожиттєвого успадкованого володіння чи
оренди [4, с. 197].

На наш погляд, Б.В. Єрофєєв у проведеній класифікації використовує дещо
змішані, чітко не визначені критерії розподілу досліджуваних способів на
групи. Відсутня й чітка термінологія для позначення кожної з груп. Однак
досить вдалим є виділення у деяких зі способів набуття права власності
цивільно-правових та земельно-правових ознак (наприклад, поділ ознак
спадкування).

?????¤?¤?$??F?Критерієм поділу способів набуття громадянами права
власності на землю має бути, як видається, метод правового регулювання,
який покладено в основу регулювання правовідносин щодо набуття
громадянами права власності на землю. Відповідно до двох загальних
методів правового регулювання суспільних відносин – цивільного
(диспозитивного) та адміністративного (імперативного) існує й дві групи
способів набуття громадянами права власності на землю: група
цивільно-правових способів та група адміністративно-правових способів.

До цивільно-правових способів слід віднести набуття права власності
шляхом укладення громадянами різних цивільних угод (правочинів):
договору купівлі-продажу земельної ділянки, договору дарування, міни та
інших. Однак земля є особливим об’єктом, що перебуває в
цивільно-правовому обігу. В наукових колах побутує думка щодо потреби
запровадження терміна земельна нерухомість та визначення пріоритетності
Земельного кодексу в регулюванні будь-яких правовідносин, об’єктом яких
виступає земельна ділянка [5, с. 47]. Земельний кодекс України
передбачає особливий правовий порядок продажу земельних ділянок
державної чи комунальної форм власності. (ст. 127-130 ЗК України).
Укладення цивільно-правових угод між громадянами, а також громадянами та
юридичними особами здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України
з урахуванням вимог земельного законодавства.

До цивільно-правової групи способів відноситься й набуття права
власності в порядку спадкування. Уже зазначалося, що спадкування може
відбуватись як стосовно безпосередньо земельної ділянки, так і стосовно
нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці. У випадках
спадкування за законом цьому способу притаманні певні імперативні риси,
оскільки коло осіб – спадкоємців, а отже, потенційних власників
земельної ділянки визначається законодавцем і не може бути змінений
(розширений) суб’єктами правовідносин.

До адміністративно-правових способів відносяться: безоплатна передача із
земель державної і комунальної власності; приватизація земельних
ділянок, що були раніше надані громадянам у користування; виділення в
натурі (на місцевості) належної громадянам земельної частки (паю).
Розглянемо коротко кожен з цих способів.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної та
комунальної власності визначені статтею 121 ЗК України. При цьому
виникає питання щодо розмежування цього способу та приватизації
земельних ділянок. У науковій літературі немає єдино виробленого підходу
до розуміння правової природи та значення терміна приватизація. Одні
визначають приватизацію як процес передачі земельних ділянок із
власності держави у власність недержавних фізичних та юридичних осіб [7,
с. 29; 8, с. 34]. При цьому за особливістю суб’єктного складу автори
підходу виділяють декілька складових приватизації : 1) одержання
земельних ділянок у власність громадянами України із земель запасу, але
не для цілей ведення С(Ф)Г; 2) одержання земельних ділянок у власність,
наданих раніше у користування; 3) приватизація громадянами України
ділянок з метою зайнятися С(Ф)Г; 4) приватизація землі громадянами через
колективні форми власності [7, с. 29].

В. Андрейцев визначає поняття приватизація як спеціальний різновид
земельно-процесуальних правовідносин, за якими з допомогою активної
діяльності їх суб’єктів здійснюється перерозподіл земельного фонду
України та виникає право приватної власності громадян на земельні
ділянки [9, с. 29]. Як бачимо, єдності стосовно визначення поняття
приватизація землі немає . Головну відмінність приватизації від інших
способів набуття права власності на майно, зокрема від безоплатної
передачі земельних ділянок громадянам України, слід шукати в Земельному
кодексі України. На нашу думку, вищезгадані поняття є фактично
тотожними. Єдиною відмінністю, яка випливає з положень Земельного
кодексу України, є те, що приватизація як правовий спосіб набуття права
власності на землю стосується земельних ділянок, що вже перебувають у
користуванні громадян (ст. 118 ЗК України).

Виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки
(паю) як спосіб набуття права власності на землю треба вважати одним з
«найстарших», оскільки він є органічним продовженням процесу паювання
землі й зародився ще в 1994 році, на зорі реформування земельної сфери.
За своїми ознаками земельна частка (пай) – це не визначена в натурі
земельна ділянка. Вона є особливою юридичною категорією, її не можна
ототожнювати з конкретною земельною ділянкою, так само як і з середньою
земельною часткою.

Погоджуючись з такою позицією, наведемо суттєві ознаки, що
характеризують земельну частку (пай): 1) вона не існує як об’єкт
матеріального світу; 2) вона має вартісний та кількісний вимір;
3) вартість земельної частки (паю) визначається нормативним шляхом,
виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність земель та
кількості осіб, що мають право на земельну частку (пай); 4) право на
земельну частку (пай) посвідчується особливим документом – сертифікатом
на право на земельну частку (пай); 5) право на земельну частку (пай) є
підставою для одержання земельної ділянки в натурі [10, с. 49].

Передбачений статтею 119 Земельного кодексу України спосіб набуття права
власності – набувальна давність не можна віднести до жодного з «чистих»
цивільно-правових або адміністративно-правових способів набуття права
власності. Як інститут цивільного права, набувальна давність звичайно
має глибокі цивільно-правові корені. Однак особливість процедури набуття
права приватної власності за цим способом, визначена п. 1 ст. 119 ЗК
України, вносить у цей спосіб адміністративно-правовий аспект. Йдеться
про необхідність звернутися громадянину, який добросовісно, відкрито і
безперервно користувався земельною ділянкою упродовж 15 років, до органу
державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу
її у власність. Фактично встановлено дозвільний порядок виникнення права
власності на землю. Тому набувальну давність слід віднести до так званих
змішаних способів набуття громадянами права власності на земельну
ділянку.

Література

Новаковський Л., Будзілович І., Леонець В., Юрченко А. Земельна реформа
в Україні продовжується…(до 10-ї річниці) // Право України. – 2001. –
№1.

Земельне право: Підручник / За ред. В.І. Семчика, П.Ф. Кулинича. – К.:
Видавничий дім Ін Юре, 2001.

Кулинич П. Новий Земельний кодекс України: яким йому бути? // Право
України. – 2000. – №10.

Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для ВУЗов. – М.: Новый юрист,
1998.

Будзилович І., Юрченко А. Чи можна вважати майном земельну нерухомість
України? // Право України. – 1999. – №11.

Титова Н. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. –
1998. – №4.

Ковальчук Т., Заєць О. Приватизація земель в Україні: шляхи розв’язання
законодавчих колізій // Право України. – 1999. – №8.

Андрейцев В. Земельная реформа: Приватизация. Экология. Право. – К.,
1997.

Андрейцев В. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в
Україні. Навчальний посібник. – К.: Істина, 1999.

Носік В., Коноваленко Т. Щодо правової природи земельної частки (паю) //
Право України . – 2000. – №3.

Похожие записи