Здійснення і захист цивільних прав

Здійснення суб’єктивних цивільних прав і виконання цивільних обов’язків

За своє життя особа набуває цілу низку особистих немайнових та майнових
прав, але цінність вони набувають лише тоді, коли їх можна здійснити.

Здійснення суб’єктивних цивільних прав – це процес реалізації
уповноваженою особою усіх повноважень, які входять до змісту конкретного
суб’єктивного права для досягнення певного результату.

Здійснення цивільних прав можливе за таких основних умов:

особа повинна бути наділена необхідною правоздатністю щодо своїх
цивільних прав;

суб’єкт правовідносин має бути наділений необхідним обсягом
дієздатності;

дії по здійсненню своїх цивільних прав повинні відповідати принципам
здійснення цивільних прав.

Способи здіснення суб’єктивних цивільних прав поділяються на: фактичні і
юридичні.

Під фактичними способами слід розуміти діяння, які, як правило, не є
юридично значущими, наприклад, коли особа фактично проживає у будинку,
чим здійснює своє право власності на нього. Юридичними способами слід
вважати юридично значущі діяння, наслідком яких є виникнення, зміна чи
припинення правовідносин. Це, зокрема, укладення різноманітних
правочинів, створення авторського твору, виявлення скарбу тощо.

Принципи здійснення суб’єктивних цивільних прав – це закріплені у нормах
цивільного права загальні положення, які встановлюють основні вимоги до
поведінки суб’єкта при здійсненні ним свого суб’єктивного права.

Принципами здійснення цивільних прав є:

принцип автономії волі;

принцип законності;

принцип розумності та добросовісності.

Принцип автономії волі означає право особи здійснювати своє суб’єктивне
цивільне право вільно, на власний розсуд, задля задоволення своєї мети і
інтересів. Це означає, що ніхто, окрім самого носія суб’єктивного
цивільного права, не може вирішувати питання про здійснення чи не
здійснення даного права, а також моменту, коли воно повинне бути
здійснено.

Принцип законності передбачає, що суб’єкт права може здійснювати своє
право лише відповідно до норм права, керуючись при цьому не тільки
положенням “дозволено усе те, що не заборонено”, але й зважаючи на
встановлений нормами права порядок здійснення свого права. Наприклад,
для зміни свого імені, слід звертатись до органів РАЦСу і лише у
відповідному порядку змінити своє ім’я.

Принцип розумності та добросовісності означає, що здійснюючи свої
суб’єктивні цивільні права особа повинна діяти розумно та добросовісно
по відношенню не лише до себе, а й до інших суб’єктів правовідносин. У
ч.5 ст.12 ЦК України закріплена презумпція добросовісності і розумності
поведінки носія цивільного права при його здійсненні. Це означає, що
якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або
нерозумного здійснення особою свого права, то вважається, що поведінка
особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦК України особа має здійснювати свої цивільні
права в певних межах. Дані межі встановлюються договором або актами
цивільного законодавства. А це означає, що лише у випадках, коли
повноваження осіб при здійсненні свого права та межі таких дій не
закріплено в договорі, в силу вступає норма цивільного права, яка
дозволяє врегулювати дане питання. При цьому, як правило, застосовується
конструкція: “… якщо інше не передбачено договором…”.

Межі здійснення суб’єктивних прав – законодавчо дозволені конкретні
способи поведінки, якими особа в змозі набути для себе ті можливості,
які складають зміст суб’єктивного цивільного права.

Загальними межами здійснення суб’єктивних цивільних прав є:

утримання від дій, які могли б порушувати права інших осіб;

утримання від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній
спадщині;

заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а
також зловживання правом в інших формах;

дотримання моральних засад суспільства;

заборона використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження
конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також
недобросовісна конкуренція.

Зловживання правом – це здіснення суб’єктивних цивільних прав, що
вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам.
Зловживання правом є особливим видом цивільного правопорушення,
специфіка якого полягає в тому, що його дії формально опираються на
належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває
таку форму та характер, що це призводить до порушення прав та
охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад, зловживання монопольним
становищем на ринку.

Виділяють дві основних форми зловживання правом:

1) зловживання правом, що вчиняється виключно з наміром заподіяти шкоду
іншій особі (шикана);

2) зловживання правом, що вчиняється без наміру заподіяти шкоду іншій
особі, проте об’єктивно заподіює цю шкоду.

У випадках, коли судом буде встановлено, що в діях особи мало місце
зловживання правом, то суд може зобов’язати її до припинення зловживання
своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом,
наприклад, відмовити у захисті цивільних прав.

Виконання цивільних обов’язків – це дотримання зобов’язаною особою
поведінки на користь уповноваженої особи.

Обов’язковою умовою виконання обов’язків є, насамперед, необхідний обсяг
дієздатності, в розумінні здатності своїми діями створювати для себе
цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у
разі їх невиконання.

Виконання обов’язків може відбуватись у пасивній та активній формі зміст
яких було розкрито у Главі 5 даного посібника.

Способи виконання цивільних обов’язків поділяються на: добровільний та
примусовий. Добровільний спосіб виконання обов’язку має місце, коли
особа виконує покладене на неї зобов’язання чи утримується від його
виконання за власною волею. Примусовий спосіб виконання має місце при
виконанні покладеного на особу зобов’язання чи утримання від його
виконання на підставі актів правоохоронних органів попри волю
зобов’язаного суб’єкта чи взагалі без його участі.

Виконання обов’язків може покладатись як на самого зобов’язаного
суб’єкта так і на кількох з них (в дольовому, солідарному чи
субсидіарному порядку), а іноді навіть і на інших осіб. Питання
часткового, солідарного та субсидіарного виконання обов’язку більш
детально викладені у Главі 37 даного посібника.

Основними принципами виконання цивільних обов’язків є:

принцип законності;

принцип належного виконання обов’язку;

принцип повноти виконання обов’язку;

принцип реального виконання обов’язку.

Принцип законності передбачає, що зобов’язана особа повинна у своїй
діяльності по виконанню обов’язку дотримуватись та не порушувати норм
права, якими регулюється порядок виконання обов’язку.

Принцип належного виконання обов’язку означає, що обов’язок повинен бути
виконаним у зазначений строк (термін), у вказаному місці та у
відповідності із іншими істотними умовами.

Принцип повноти виконання обов’язку полягає у тому, що зобов’язання
повинне бути виконане в повній мірі, оскільки виконання обов’язку, як
правило, не здійснюється частинами.

Принцип реального виконання обов’язку має місце тоді, коли обов’язок
повинен бути виконаний в натурі, наприклад, надати послуги, виконати
роботи, передати майно. Більш детально ці принципи розкриті у Главі 37
даного посібника.

Для забезпечення виконання цивільних обов’язків існують засоби
заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актом
цивільного законодавства. Засоби заохочення можуть виражатись у формі
надання додаткової оплати, надання додаткових прав особі, яка
добросовісно виконує свої обов’язки тощо. Засоби відповідальності за
невиконання або недотримання свого обов’язку виражаються у неустойці
(штраф, пеня), поруці, гарантії, заставі, притриманні, завдатку, а також
інших видів стягнень як майнового так і немайнового характеру.

В окремих випадках особу може бути звільнено від цивільного обов’язку
або від його виконання у випадках встановлених договором або актами
цивільного законодавства. Так, наприклад, ЦК України передбачає
звільнення від обов’язку або від його виконання у випадку смерті
фізичної особи, якщо виконання нерозривно пов’язане із особою боржника
(ст.608 ЦК України), за умов прощення боргу (ст.605 ЦК України); у
випадках поєднання кредитора і боржника в одній особі, як от при злитті
двох юридичних осіб (ст.608 ЦК України) та в інших випадках.

Суб’єктивні цивільні права та обов’язки можуть здійснюватись як
безпосередньо особою, так і її представником.

Представництво – правовідношення, в якому одна сторона (представник)
зобов’язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку
вона представляє. Представництво можливо за юридичних (неповна
дієздатність, обмежена дієздатність, недієздатність) та/або за фактичних
причин (хвороба, юридична неграмотність, небажання особисто здійснювати
право чи виконувати обов’язок).

До суб’єктів представництва відносяться:

особа, яку представляють – особа, від імені та в інтересах якої
представник вчиняє юридично значимі діяння;

представник – особа, що уповноважена вчиняти юридично значимі діяння від
імені та в інтересах іншої особи;

третя особа – особа, з якою, внаслідок юридично значимих діянь
представника, встановлюються, змінюються чи припиняються суб’єктивні
цивільні права та обов’язки особи, яку представляють.

Повноваження представника – це міра його дозволеної поведінки по
відношенню до третіх осіб. Ця міра дозволеної поведінки полягає в
можливості укладати правочини та інші юридично значимі діянні від імені
та в інтересах особи, яку він представляє. Тобто він своїми діяннями
створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку він
представляє.

Представник не може вчиняти правочини:

1) право на вчинення яких немає в особи, яку він представляє;

2) які відповідно до їх змісту можуть бути вчинені лише особисто тією
особою, яку він представляє;

3) від імені особи, яку він представляє щодо себе особисто;

4) від імені особи, яку він представляє щодо іншої особи, представником
якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва;

5) на вчинення яких він не уповноважений взагалі чи перевищив межі своїх
повноважень. За таких обставин, даний правочин вважається таким, що
вчинений від імені представника, якщо в подальшому особа схвалить цей
правочин в передбачені законом формі та строки.

Підстави виникнення представництва:

адміністративний акт (наприклад, наказ про призначення особи на певну
посаду, внаслідок чого вона зобов’язана виконувати певні представницькі
функції);

закон (батьки зобов’язані в силу закону бути представниками малолітніх);

договір (доручення чи агентування).

Види представництва:

1) законне представництво – яке виникає на підставі закону чи
адміністративного акту, не залежно від волі особи, яку представляють,
чітко визначає особу представника та коло його компетенції;

2) добровільне представництво – в якому на підставі договору, з
урахуванням волі особи, яку представляють визначається не тільки особа
представника, але й коло його компетенції.

3) комерційне представництво — постійне та самостійне представництво від
імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької
діяльності.

Представництво однієї особи іншою потребує документального
підтвердження. Зрозуміло, що якщо у представництві на підставі акту – це
буде сам адміністративний акт, при законному представництві це будуть
відповідні документи (свідоцтво про народження, відповідно до якого
батьки є представниками дитини), то договірне представництво
оформляється довіреністю або в інших формах передбаченим законодавством.

Довіреність — письмовий документ, що видається однією особою іншій особі
для представництва перед третіми особами.

Залежно від змісту та обсягу прав виділяють такі види довіреностей:

генеральні (загальні) довіреності – видаються представнику для вчинення
різноманітних правочинів;

спеціальні довіреності – видаються для вчинення низки однорідних
правочинів;

разові довіреності – видаються для вчинення конкретного правочину.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону
має вчинятися правочин.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою
особою, уповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням
печатки цієї юридичної особи.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає
нотаріальному посвідченню, окрім довіреності на одержання заробітної
плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової
кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), вона може бути
посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює,
навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його
проживання.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

довіреність особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та
іншому військово-лікувальному закладі, якщо вона посвідчена начальником
цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим
лікарем;

довіреність військовослужбовця, робітника, службовця, члена їхніх сімей
і члена сім’ї військовослужбовця, якщо вона посвідчена командиром
(начальником) частини, з’єднання, установи або закладу на території яких
вони проживають;

довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому
ізоляторі), якщо вона посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Строк дії довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк її дії не
зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Особа, що
видала довіреність, може у будь-який час скасувати її. При цьому вона
повинна негайно сповістити про скасування представника, а також відомих
їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Строк
дії довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати
строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.
Довіреність, у якій не зазначена дата її вчинення, є нікчемною.

За загальним правилом, представник зобов’язаний вчиняти правочин від
імені і в інтересах особи, яку він представляє, особисто. Проте в
окремих випадках він може перекласти свої повноваження повністю або
частково на іншу особу:

— якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку
представляють, і представником;

— якщо представник був примушений до цього обставинами для охорони
інтересів особи, яку представляє.

Представник, який переклав свої повноваження на іншу особу, повинен
сповістити про це особу, яку представляє, та надати їй необхідні
відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). Невиконання
цього обов’язку накладає на особу, яка передала повноваження,
відповідальність за дії замісника, як за власні. Правочин, вчинений
замісником, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки
безпосередньо для особи, яку представляють.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, що її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) ліквідації юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

5) ліквідації юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною,
обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою. У разі смерті особи,
яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за
довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання
яких може призвести до збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, визнання особи недієздатною,
обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність
передоручення.

Захист цивільних прав та інтересів

Суб’єктивне право лише тоді може визнаватись мірою можливої поведінки
уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від
неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія, найбільш
ефективно втілюється у можливості вимагати захисту цивільного прав та
інтересу. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти
передбачену законом вид і міру можливого або обов’язкового впливу на
суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою
поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов’язок
залежить від суб’єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також
волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало
несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту
становить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення
порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист),
так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи
громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для
останніх же здійснення такого захисту, якщо воно складає їх
повноваження, є обов’язком.

Захисту підлягає суб’єктивне цивільне право та інтерес, який
охороняється законом. Ст.15 ЦК України вказує на три форми посягань на
суб’єктивне право, в яких може бути застосовано певні дії щодо його
захисту. Ними визнаються: порушення, оспорення чи невизнання, однак це
не виключає можливість застосування різноманітних способів захисту до
інших форм посягань на права та інтереси учасників цивільних
правовідносин.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, при якому
воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого
суб’єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації
як такого. Порушення права пов’язане з позбавленням його носія
можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Невизнання – це дії учасника цивільного правовідношення, який несе
юридичний обов’язок перед уповноваженою особою, які спрямовані на
заперечення в цілому або у певній частині суб’єктивного права іншого
учасника цивільного правовідношення, внаслідок якого уповноважена особа
позбавлена можливості реалізувати своє право. Такий несприятливий
наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному цивільному
правовідношенні.

Оспорювання – це такий стан цивільного правовідношення, при якому між
учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності суб’єктивного
права у сторін, а також приналежності такого права певній особі.
Оспорене право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві,
зумовлена поведінкою другої сторони стосовно уповноваженого.

Інтерес, який охороняється законом, — це незаборонене законом і таке, що
не суперечить загальним засадам цивільно-правового регулювання,
прагнення особи щодо ефективної реалізації своїх повноважень, які не
визначені як суб’єктивні права. Відмінність між інтересом, що
охороняється законом та суб’єктивним цивільним правом полягає також і в
тому, що суб’єктивне цивільне право є не просто можливістю діяти певним
чином, а саме такою можливістю, що має забезпечення кореспондуючим
обов’язком забезпечити її здійснення. В свою чергу, охоронюваний законом
інтерес такого забезпечення немає. Прикладом інтересу, що охороняється
законом може виступити інтерес кредитора боржника – фізичної особи, яка
тривалий час відсутня у місці її проживання і відсутні відомості про її
місце знаходження, щодо встановлення режиму безвісної відсутності такої
особи. Цей інтерес полягає у тому, що у подальшому був призначений
опікун над майном безвісно відсутньої особи, який і здійснить майнове
виконання із майна особи, яка у судовому порядку визнана безвісно
відсутньою.

Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не
забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень
і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи поновлення порушеного
чи оспореного права самостійно. Види захисту можна розглядати як у
залежності від способів та форм, так, і за суб’єктами здійснення такої
діяльності. В залежності від суб’єктів здійснення дій щодо захисту права
чи інтересу, який охороняється законом, останній поділяється на
юрисдикційний та неюрисдикційний. Наведена класифікація полягає у
визначенні уповноваженого на здійснення захисту суб’єкта.

Юрисдикційний захист здійснюється рядом уповноважених на це державних і
громадських органів та осіб, які в силу закону чи домовленості можуть
вжити заходів щодо поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного
права. Так, відповідно до ст.55 Конституції України, ст.15 ЦК України
кожен має право на судовий захист. У випадках, встановлених Конституцією
України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного
права та інтересу до Президента України, органу державної влади, органу
влади АРК або органу місцевого самоврядування (ст.17 ЦК України).
Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату. Нотаріус
здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на
борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18
ЦК України).

Суб’єктом захисту можуть виступати й органи прокуратури, наприклад, у
формі подання позову до суду у справах про обмеження фізичної особи у
дієздатності. Належне місце у системі гарантій захисту прав фізичних та
юридичних осіб займає й Уповноважений ВР України з прав людини (ст.55
Конституції України та Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини”). Однак діяльність названих осіб носить характер
сприяючий у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту учасник
цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, наприклад,
до Європейського Суду з прав людини.

Органом захисту можуть бути і третейські суди та інші форми
примирювальних процедур (ст.1 Положення про третейський суд, ст.12 ГПК
України, Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж”).

Неюрисдикційними способами захисту суб’єктивного права та інтересу, який
охороняється законом, слід визнавати ті способи, які полягається у діях
суб’єкта, права та інтереси якого зазнали посягання. Основним
неюрисдикційним способом цивільного права є самозахист. Самозахистом є
застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не
суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть
обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами
цивільного законодавства (ст.19 ЦК України). Основною характерною
ознакою самозахисту є те, що суб’єкт цивільного права захищає себе
власними діями, без звернення до суду або іншого органу, який здійснює
захист цивільного права. Одним із проявів самозахисту слід визнати
притримання майна кредитором (ст.ст. 594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК
України та ін.).

У порядку здійснення захисту можуть виникати питання про застосування
так званих оперативних санкцій (заходів оперативного захисту). Так,
покупець за договором купівлі-продажу має право відмовитися від договору
купівлі-продажу, у разі відмови продавця передати проданий товар (ст.665
ЦК України). Аналогічні положення знаходимо у ст.ст. 666, 672, 690 та
ін. ЦК України.

Важливу роль для захисту цивільних прав відіграє спосіб їх захисту,
тобто передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист
суб’єктивних цивільних прав. Способи захисту в своїй сукупності
поділяються на загальні та спеціальні. Загальні способи захисту
суб’єктивного цивільного прав визначені ст.16 ЦК України та поширюють
свою дію, як правило, на усю сукупність цивільних прав. До загальних
способів захисту цивільних прав відносять:

Визнання права – спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між
суб’єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності
правовідносин між сторонами правовідносин, і відповідно наявності чи
відсутності цивільного права та цивільного обов’язку. Слід визнати, що
такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, але й
невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого
провадження про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання
недієздатною; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи про
оголошення її померлою та інші.

Визнання правочину недійсним – спосіб захисту, який застосовується у
випадку укладення оспорюваного правочину. У випадку ж наявності факту
укладення нікчемного правочину, способами захисту можуть виступати,
наприклад, застосування наслідків його недійсності або ж визнання його
дійсним у випадках, передбаченим цивільним законом.

Припинення дії, яка порушує право — спосіб захисту, який полягає у
припиненні триваючого цивільного правопорушення, що продовжує існувати і
впливати на суб’єктивні права та законні інтереси особи. В окремих
випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб
забезпечення позову). Прикладом може виступати зупинення пропуску через
митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з
порушенням права інтелектуальної власності (ст.432 ЦК України).

Відновлення становища, яке існувало до порушення має місце у випадку,
коли визнання факту порушення суб’єктивного права та притягнення винного
до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у
повному обсязі (застосувати реституцію).

Примусове виконання обов’язку в натурі – спосіб захисту цивільного
права, який випливає із загального принципу повного та належного
виконання зобов’язання. Цей спосіб полягає у зобов’язанні вчинити дію
або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів
впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди),
накладення штрафу, пені та ін.).

Зміна правовідношення – це спосіб захисту, який полягає у трансформації
одним правовідносин в інші, переростання одного обов’язку в інший,
покладенні на боржника нового обов’язку. Припинення правовідношення
застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного
виконання боржником своїх обов’язків або неправомірне використання
кредитором (носієм) свого суб’єктивного права.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, як
правило, має місце у випадку наявності складу цивільного правопорушення,
який включає в себе протиправну поведінку заподіювача, наявність
негативних наслідків (шкоди), причинний зв’язок між протиправною
поведінкою та наслідками та вина заподіювача.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках
заподіяння останньої, під якою розуміють фізичні та моральні страждання,
яких зазнав потерпілий у разі порушення, невизнання чи оспорення його
суб’єктивного права.

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх
посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або
в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного
рішення, вчиненої дії або зобов’язання вказаних суб’єктів владних
правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного чи оспореного
права чи законного інтересу.

Спеціальні способи захисту цивільних прав передбачені правовими нормами,
які регулюють конкретні правовідносини. Так, наприклад, для захисту
права власності чи іншого речового права може використовуватися позов
про визнання права власності, негаторних чи віндикаційний позови.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист
суб’єктивного права, за загальним правилом, не тягне за собою його
скасування, за винятками, передбаченими законом. Тобто у разі прямої
вказівки закону, суб’єкт права у випадку незастосування способів захисту
може його втратити, наприклад, замовник за договором підряду у разі
виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших
недоліків негайно зобов’язаний заявити про них підрядникові, в іншому
випадку, замовник втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи
від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст.853 ЦК України).

Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність є самостійним видом юридичної
відповідальності, який полягає у застосуванні державного примусу до
правопорушника шляхом позбавлення особи певних благ чи покладення
обов’язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції
майнового характеру, які спрямовані на відновлення порушених прав та
полягають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені.

Особливості цивільно-правової відповідальності:

1) майновий характер;

2) стягується на користь потерпілої сторони;

3) компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової
сфери потерпілого.

Цивільно-правова відповідальність виконує такі функції:

1) компенсаційна функція, сутність якої полягає у відновленні стану,
який існував до порушення суб’єктивного права, а у випадку неможливості
такого – грошового чи іншого відшкодування заподіяної шкоди.

ae

¦

O

Ue

oe r

ae

Ue

gd§Gc

<, яка спрямована на попередження таких цивільно-правових порушень у майбутньому, як зі сторони правопорушника, так і інших учасників цивільних правовідносин. 3) стимулююча функція – розкриває позитивний аспект відповідальності і полягає в тому, що встановлення у законодавстві цивільно-правової відповідальності стимулює інших учасників до належної поведінки. Цивільно-правова відповідальність може бути класифікована за різними критеріями. 1) Залежно від підстави виникнення цивільно-правова відповідальність буває договірна та недоговірна. Договірна відповідальність настає у випадку порушення договору однією із сторін. Позадоговірна відповідальність має місце у випадку заподіяння шкоду чужому майну чи здоров’ю, а також в інших випадках заподіяння шкоди, коли між заподіювачем шкоди і потерпілою стороною не існувало договірних правовідносин. 2) Залежно від кількості осіб, які беруть участь у виконанні зобов’язання застосовують часткову (дольову), солідарну чи субсидіарну (додаткову) відповідальність. Часткова (дольова) відповідальність характеризується тим, що кожен із учасників зобов’язання несе відповідальність у межах своєї частки. Солідарна відповідальність полягає у тому, що вона настає лише у випадках, прямо вказаних в законі чи договорі, і при цьому кредитору надається право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом чи одного із боржників. Якщо обов’язок не буде виконаний в повному обсязі одним із боржників, кредитор вправі вимагати неодержане від інших солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’язаними до того моменту, коли їх обов’язок не буде виконаний повністю. Виконання обов’язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників перед кредитором. Боржнику, який виконав солідарний обов’язок має право пред’явити регресну вимогу до решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, крім частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, яка належить солідарному боржникові, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці. Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце тоді, коли, вона прямо передбачена у законі чи договорі та не може перевищувати об’єму повної відповідальності. Так, у разі неможливості відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми віком від 14 до 18 років у зв’язку із відсутністю власного майна, відповідальність несуть його батьки, усиновителі або піклувальники. До пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього у розумний строк відповідь на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу у повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Особа, яка понесла субсидіарну відповідальність має право у випадках, передбачених законом пред’являти регресної вимоги до особи в інтересах якої вона понесла відповідальність. 3) Залежно від об’єму відповідальності виділяють повну, обмежену та підвищену (кратну) відповідальність. За загальним правилом цивільно-правова відповідальність наступає в повному обсязі, а це означає, що розмір відшкодованої шкоди не повинен перевищувати суму заподіяних збитків, тобто відшкодування не повинно призводити до збагачення потерпілого. Однак, в силу закону або договору, може виникати обмежена цивільно-правова відповідальність. Так, наприклад, у договорах перевезення відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу, багажу, пошти встановлюється у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст.924 ЦК України). Проявом обмеженої цивільно-правової відповідальності може бути встановлення у договорі правил про залікову, виключну або альтернативну неустойку (ст.624 ЦК України). У певних випадках, законом може бути передбачене застосування підвищеної цивільно-правової відповідальності, яка полягає у застосуванні до правопорушника додаткових санкцій у порядку та розмірах, визначених законом. Так, наприклад, у випадку визнання недійсним правочину, який вчинений під впливом насильства, винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичній або психічний тиск до другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі (ст.231 ЦК України). Юридичною підставою цивільно-правової відповідальності є закон, а фактичною – вчинення цивільного правопорушення. Тому особа підлягає цивільно-правовій відповідальності за наявності сукупності умов, які утворюють склад цивільного правопорушення. Підставами цивільно-правової відповідальності є: протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); наявність майнової та (або) моральної шкоди; причинний зв’язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою; вина особи, яка заподіяла шкоду. Цивільно-правова відповідальність настає за умови, що дія чи бездіяльність, якими заподіяно шкоду є протиправними чи заборонені законом. Протиправною поведінкою визнається така поведінка, яка порушує приписи правової норми незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність своєї поведінки. Вона може виражатися як протиправна дія або бездіяльність особи, а також протиправне рішення. Протиправною визнається поведінка особи, яка порушує приписи правових норм та порушує суб’єктивне право особи. Тому законодавець у цивільному праві зазначає, що заподіяння шкоди є протиправним, якщо законом не передбачено інше. Переважно протиправна поведінка відображається у активних діях, якими заподіяно шкоду. Бездіяльність визнається протиправною, якщо особа повинна була вчинити певну дію, але не вчинила її. Протиправним рішенням визнається рішення органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, яке приймається посадовою та службовою особою цього органу та суперечить вимогам чинного законодавства або порушує права осіб. У випадках, передбачених законом, може виникати обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну правомірною поведінкою. Прикладом, цього може слугувати заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності, під якою визнаються дії особи, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожує самому заподіювачу шкоди чи іншим особам, за умови, що вона за даних обставин не могла б бути усунута іншими засобами. Вказані дії є правомірними за умови, що відвернута шкода є меншою від тієї, що могла бути заподіяної. Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що в окремих випадках допускається відповідальність за дії інших осіб. Так, у випадку, якщо шкоди, завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітні дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоди (ст.1186 ЦК України). Другою обов’язковою підставою настання цивільно-правової відповідальності є наявність наслідків у формі заподіяння шкоди, посягання на права та інтереси, які охороняються законом. В залежності від того, якому об’єкту права заподіяно шкоду, її слід розрізняти як таку, що заподіяна майна, а також заподіяну особі. У цивільному праві використовуються поняття “шкода” та “збитки”, зміст котрих тривалий час перебував предметом спорів науковців та практиків. Шкода – це будь-яке знецінення блага, що охороняється правом, тому вона поділяється на майнову і немайнову. Поряд із поняттям “шкода” законодавець використовує поняття “збитки”. Відповідно до ст.22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Отже, збитки – це грошова оцінка шкоди, яка має місце у разі неможливості відшкодування шкоди в натурі. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання (ст.623 ЦК України). Законом встановлено особливості визначення обсягу збитків, у зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням грошового зобов’язання. Так, відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Наслідком порушення цивільно-правових норм може бути також і моральна шкода, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст.23 ЦК України). Зазначена шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. До обов’язкових умов цивільно-правової відповідальності відноситься причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. Причинно-наслідковий зв’язок є простим (коли між протиправною поведінкою та завданою шкодою немає інших юридично значимих обставин) та складним (коли між завданою шкодою та протиправною поведінкою існують і інші обставини, які впливали на її заподіяння). При цьому, протиправна поведінка особи лише тоді є причиною збитків, коли вона безпосередньо пов’язана із збитками. Вина як умова цивільно-правової відповідальності визначається як психічне відношення особи-правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Питання про вину як психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків визначається тільки після з’ясування причинного зв’язку та протиправності дій (бездіяльності). У цивільному законодавстві встановлено презумпцію вини боржника, тобто він вважається винним до тих пір, поки не доведе протилежного. Особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання (ст.624 ЦК України). Розрізняють дві форми вини: умисел та необережність. При чому, для виникнення цивільно-правової відповідальності форма вини значення не має, однак у випадках, встановлених законом, може впливати на розмір відшкодування. У випадках, встановлених законом, допускається притягнення особи до цивільно-правової відповідальності незалежно від наявності вини правопорушника (наприклад, відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки (ст.1187 ЦК України), відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, яка прийнята на зберігання (ст.950 ЦК України) та ін.). Законодавством встановлюються специфіку з’ясування вини в окремих випадках. Так, наприклад, у випадку покладання обов’язку на батьків щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою відповідно до ст.1178 ЦК України береться до уваги їх вина у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Розмір відшкодування встановлюється законом або домовленістю сторін, а у випадку наявності спору між сторонами – судом, господарським чи третейським судом. Розмір відшкодування майнової шкоди визначається, як правило, у грошовому виразі, однак відповідно до ст.22 ЦК України за вимогою особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ст.23 ЦК України). Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Фактором, який впливає на розмір відшкодування є також вина кредитора. Так, у цьому випадку суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. В окремих випадках, правопорушник взагалі звільняється від цивільно-правової відповідальності, наприклад, при відшкодуванні шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки. Суд також має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення (ст.616 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає також випадки, за настання яких особа звільняється від відповідальності, до яких відносить випадок або непереборну силу. Окрім цих підстав, які притаманні для усіх видів цивільно-правової відповідальності, особа, у випадках, визначених законом може звільнятися від відповідальності в силу інших обставин, як-от: вина кредитора, самозахист цивільних справ чи інші обставини, визначені законом як підстави звільнення від відповідальності. Однак, як правило, вони застосовуються при недоговірній цивільно-правової відповідальності, що будуть додатково розкриті у Главі 84 даного посібника. Строки та терміни здійснення та захисту цивільних прав і виконання цивільних обов'язків Для належного здійснення і захисту суб'єктивних цивільних прав та виконання обов'язків важливе значення відіграє фактор часу. Проте юридичне значення має не сам час, а певні його відрізки чи моменти, з якими пов'язується виникнення, зміна чи припинення цивільних правовідносин. ЦК України оперує поняттями строк і термін. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін може визначатись календарною датою або вказівкою на подію, яка неминуче має настати. Такою подією може бути момент смерті особи, закінчення перебігу певного строку тощо. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Інколи обчислення строку в цивільному праві визначається також хвилинами і секундами, наприклад, договір телефонного зв'язку. Строк і термін можуть визначатись актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Для правильного обчислення строку важливе значення має його початок та закінчення. За загальним правилом, строк починається з наступного дня після календарної дати або з настанням події, якими визначено його початок. Закінчення строку залежить від одиниці виміру часу, що застосовується для обчислення даного строку. Строк, що обчислюється роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, що визначений півроком або кварталами року, спливає у відповідне число останнього місяця строку. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року. Строк, що обчислюється місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, то строк спливає в останній день цього місяця. Строк, що визначається у півмісяця, розглядається як строк, який обчислюється днями, і вважається таким, що дорівнює 15 дням. Строк, що обчислюється тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку. При цьому, якщо останній день строку припадає на неділю або неробочий день, днем закінчення строку вважається найближчий за ним робочий день. Якщо строк встановлено для вчинення будь-якої дії, вона може бути виконана до закінчення 24 години останнього дня строку. Проте якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції. Письмові заяви та повідомлення, що їх здали до установи зв'язку до закінчення 24 години останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно. Залежно від різноманітних критерії виділяють декілька видів класифікацій строків (термінів). 1) Залежно від суб'єкта встановлення строків (термінів): а) законодавчо встановлені – тобто ті, які закріплені в законах та/чи інших нормативно-правових актах; б) договірні – строки (терміни), що встановлюються за домовленістю сторін; в) судові – це строки (терміни), які встановлюються судом. 2) За правовими наслідками: а) правостворюючі – строки (терміни) пов'язані з виникненням певних правовідносин; б) правозмінюючі – строки (терміни) направлені на зміну правовідносин; в) правоприпиняючі – строки (терміни) пов'язані з припиненням правовідносин. 3) За самостійністю визначення: а) імперативні – строки (терміни), строго визначені законом та не можуть бути змінені за згодою осіб (наприклад строки позовної давності); б) диспозитивні – строки (терміни), які хоча і передбачені законом, проте можуть бути змінені за згодою сторін. 4) За характером визначеності: а) абсолютно визначені строки (терміни) вказують на точний момент чи період часу, з яким пов'язуються юридичні наслідки; б) відносно визначені строки (терміни) характеризуються меншою точністю, і вказують лише приблизні орієнтири, наприклад, в розумний строк, в строк, необхідний для виконання, негайно тощо; в) невизначені строки (терміни) мають місце у випадку, коли законом чи договором взагалі не встановлено будь-якого часового орієнтиру, хоча і передбачається, що відповідні правовідносини мають часові межі. Так, деякі договори можуть бути укладені безстроково, але зрозуміло, що такі правовідносини, все ж таки, колись припиняться. 5) За поширенням: а) загальні строки (терміни) мають загальне значення та стосуються усіх без виключення суб'єктів та всіх однотипових випадків. б) спеціальні строки (терміни) встановлюються для виключень із загального правила і діють лише у випадках, що передбачені в законі. Проте, найбільш вагоме значення має розподіл строків на строки (терміни) здійснення цивільних прав, строки (терміни) виконання цивільних обов'язків та строки (терміни) захисту цивільних прав. Строки здійснення суб'єктивних цивільних прав – строки, в продовж яких володілець суб'єктивного права може реалізувати ті можливості, які закладені в суб'єктивному праві. Строки здійснення суб'єктивних цивільних прав поділяються на: Строки існування цивільних прав – це строки дії суб'єктивного права в часі. Введення часових обмежень означає, що законодавець свідомо обмежує деякі з прав для узгодження цивільного обігу, наприклад, майнові права автора існують впродовж життя автора та 70 років після його смерті. Преклюзивний строк – це період, із закінченням якого припиняється цивільне право як таке. Він надає уповноваженій особі строго визначений час для реалізації свого права і припиняє це право у випадку його невикористання чи неналежного використання. Даний строк встановлюється для спонукання особи до здійснення свого права, в іншому ж випадку це право припиняється або ж переходить до інших осіб. Це свого роду санкція за нездійснення свого суб'єктивного права, оскільки його не здійснення в певній мірі шкодить подальшому нормальному розвитку суспільних відносин. Такими строками є 6 місяців для прийняття спадщини (ч.1 ст.1270 ЦК України), 3 місяці з моменту закінчення договору про зберігання у ломбарді (ст.968 ЦК України). 1 місяць для нерухомого та 10 днів для рухомого майна, протягом яких особа має переважне право купівлі частки спільної часткової власності (ст.362 ЦК України) тощо. Претензійний строк – строк, впродовж якого уповноважений суб'єкт вправі, а інколи і зобов'язаний звернутись до безпосередньо зобов'язаної особи для врегулювання спору, що виник між ними перед зверненням до суду за захистом свого порушеного права. Гарантійний строк – період часу, впродовж якого продавець, виготівник чи інший послугонадавач гарантує придатність товару (речі) чи послуги для використання за звичайним призначенням, а набувач (користувач) вправі вимагати безоплатного усунення виявлених недоліків, заміни товару (послуги) чи застосування інших встановлених законом чи договором наслідків. Близькими до гарантійного строку є термін служби (для товарів чи робіт тривалого користування) і термін придатності (для продуктів харчування, медикаментів тощо). Строк виконання обов'язків – це строк впродовж якого особа повинна виконати належний їй обов'язок, тобто вчинити певні дії чи відмовитись від їх вчинення. Вирізняють загальні та проміжні строки виконання суб'єктивних цивільних обов'язків. Загальний строк охоплює собою весь строк виконання обов'язків, а проміжний – строк в продовж якого повинен бути виконаний певний етап цього обов'язку, наприклад, під час здійснення поставки може бути додатково встановлений строк щодо поставки кожної з партій продукції. Відповідно до ст. 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково. Однак, дострокове виконання обов'язку не повинно суперечити договору, актам цивільного законодавства або випливати із суті самого зобов'язання чи звичаю ділового обороту. Так, наприклад, дострокова доставка вантажу може призвести до того, що замовником ще не підготовлено склади для вивантаження продукції, але він зобов'язаний звільнити транспортний засіб, внаслідок чого вантаж може виявитись під загрозою пошкодження або знищення. Строком захисту цивільних прав є строк, впродовж якого особа, право якої є порушене, оспорене чи невизнане може вимагати примусового здійснення чи захисту свого права. Залежно від того, яким чином здійснюється захист, так і строки захисту розподіляються: строки судового захисту (позовна давність); строки адміністративного захисту; строки самозахисту; строки оперативного захисту. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Значення позовної давності полягає у наданні потерпілому строго визначеного, проте цілком достатнього строку для захисту його права. Після збігу строку позовної давності потерпілий позбавляється можливості примусового (судового) захисту свого права, але саме порушене право зберігається. Строки позовної давності поділяються на загальний та спеціальні. Загальний строк позовної давності встановлюється в три роки та поширюється на всі правовідносини, окрім тих, по відношенню до яких встановлюється спеціальний строк. Спеціальні строки позовної давності встановлюються: 1) один рік: на вимогу про стягнення неустойки (штрафу, пені); на вимогу про спростування поміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості; про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України); на вимоги, що виникають у зв'язку з недоліками проданого товару (ст.681 ЦК України); на вимогу про розірвання договору дарування (ст.728 ЦК України); на вимоги, що виникають у зв'язку з перевезенням вантажу (ст.925 ЦК України); на вимоги про оскарження дій виконавця заповіту (ст.1293 ЦК України); 2) п'ять років – на вимогу про визнання недійсним правочин, що був вчинений під впливом насильства, погрози, обману; 3) десять років – на вимогу про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Позовна давність імперативно встановлюється в законі і не підлягає відміні чи зменшенню за згодою сторін. Однак, за взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом. Велике значення для обрахування строків позовної давності має початок перебігу строку позовної давності. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, а з невизначеним строком - з моменту, коли у кредитора виникає право поставити вимогу про виконання зобов'язання. В переважних випадках строк позовної давності перебігає безперервно. Проте законодавець встановлює цілий ряд випадків, коли, в залежності від обставин, можливо зупинення та переривання строку позовної давності. Сутність зупинення строку позовної давності полягає в тому, що час, впродовж якого діє обставина, що перешкоджає захисту порушеного цивільного права, не зараховується у встановлений законом строк позовної давності. Перебіг позовної давності зупиняється: якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила) на весь час існування цих обставин; у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. Переривання строку позовної давності означає, що час, який збіг до настання обставини, що стала підставою переривання, в цей період не зараховується і він починає бігти з початку. Перебіг позовної давності переривається у випадках: 1) вчинення особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. 2) пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Сплив строку позовної давності є підставою для відмови в позові. При цьому сплив строку позовної давності за основною вимогою автоматично вважається спливом строку позовної давності за додатковими вимогами. Проте особа, яка виконала зобов'язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, хоча б у момент виконання вона не знала про її закінчення. Позовна давність не поширюється на вимоги: що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). Цей перелік не є виключним, і законом можуть бути передбачені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23.12.1997 р. // ВВРУ. – 1998. - №20. – Ст.99. Положення про третейський суд: Додаток №2 Цивільного процесуального кодексу України від 18.07.1963 р. // ВВР УРСР. – 1963. - №30. – Ст.464. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. // ВВРУ. – 1992. - №6. – Ст.56. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24.02.1994 р. // 1994. - №25. – Ст.198.

Похожие записи