.

Здійснення конституційної реформи в Україні як умова побудови громадянського суспільства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
235 3466
Скачать документ

Реферат на тему:

Здійснення конституційної реформи в Україні як умова побудови
громадянського суспільства

Зі здобуттям незалежності Україна дістала у спадок розвалену економіку
й громіздку та неефективну систему державного управління. Розбудова
незалежної демократичної держави, громадянського суспільства в Україні
потребувала глибокого й всебічного реформування всього державного
механізму.

Першим і основним завданням, яке постало перед новою державою, стало
докорінне реформування економіки, перехід від адміністративно–командних
до ринкових, економічних методів господарювання. В історії молодої
незалежної Української держави розпочався складний період політичних та
економічних експериментів, пошуків виходу із глибокої системної кризи, в
якій опинилося українське суспільство.

Насамперед розпочалося реформування органів державної влади. Ґрунтуючись
на принципі поділу державної влади, 18 квітня 1991 року, був утворений
Кабінет Міністрів – вищий орган у системі органів виконавчої влади
України. 5 липня 1991 р. заснований пост Президента Української РСР, а 1
грудня 1991 р. всенародно обраний перший Президент незалежної України.
Президент України за своїм статусом був спочатку вищою посадовою особою
держави і главою виконавчої влади, а згодом – главою держави і главою
виконавчої влади.

Вищий рівень легітимності Президента України, обраного українським
народом можна порівняти хіба що з рівнем легітимності парламенту –
Верховної Ради України. Ця обставина сприяла виникненню спочатку
конкуренції, а пізніше – гострому протистоянню законодавчої та
виконавчої гілок влади, політичної кризи в цілому. Особисті амбіції
окремих політиків стояли вище від інтересів народу і держави. Щороку
змінювалися уряди, схвалювалися програми їхньої діяльності, проте жодний
з них не звітував про їх виконання.

На початку 90-х років минулого століття в Україні загострилася
економічна криза. Індекс інфляції у 1992 р. сягнув 2100 % порівняно із
попереднім роком; у 1993 р. – 10 256 %; у 1994 р. – 501 % [1]. Верховна
Рада й уряд України намагалися опанувати деструктивними процесами в
державі, які вийшли з-під контролю, стали некерованими. У 1991–1992 рр.
започатковується проведення великої кількості окремих реформ, зокрема, –
аграрна, земельна, роздрібних цін, економічна, грошова, правова,
регіонального управління та місцевого самоврядування, власності, системи
державної підтримки підприємництва та ін. Забігаючи наперед, можна
сказати, чи то завдяки проведенню цих реформ, чи згідно з “принципом
маятника”, економічна ситуація в Україні поступово вирівнялася,
виробництво припинило спад і почало повільно наростати, рівень інфляції
в 2004 р. становив усього 112,3 %, а це не так уже й погано [1].
Щоправда, економісти-експерти прогнозують, що навіть за нинішніх темпів
розвитку економіки Україна зможе вийти на рівень 1990 р. десь через
двадцять років [2].

Негаразди в економіці були ускладнені тим, що у 1993 р. загострилося
протистояння між Верховною Радою та Президентом. Верховна Рада України
17 червня 1993 р. прийняла постанову “Про проведення всеукраїнського
референдуму щодо довіри (недовіри) Президентові, Верховній Раді
України”. Референдум був призначений на 26 вересня 1993 р. Результатом
компромісу між законодавчою та виконавчою гілками влади стало
призначення дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Дострокові вибори відбулися (Верховної Ради України – 27 березня, а
вибори Президента України – 26 червня 1994 р.): обрано нового Президента
України, оновлено склад Верховної Ради України, але це не усунуло
суперечності між гілками влади, вони навіть загострилися. У травні
1995 р. Президент ініціював проведення опитування громадської думки з
питань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді України.
Опитування було призначено на 28 червня 1995 р, але не відбулось з
огляду на те, що 8 червня 1995 р. схвалено Конституційний Договір між
Президентом та Верховною Радою України “Про основні засади організації
та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні
на період до прийняття нової Конституції України”.

У Договорі, окрім закріплення основних положень щодо організації
державної влади в Україні, зазначалося, що нова Конституція України має
бути прийнята не пізніше одного року з дня підписання Договору, тобто до
8 червня 1996 р. [3].

Конституційний процес у Верховній Раді України після схвалення
Конституційного Договору відбувався дуже повільно, і на початок червня
1996 р. стало зрозуміло, що нова Конституція України в установлені
Договором терміни прийнята не буде. 26 червня 1996 р. Президент України
видав Указ “Про проведення всеукраїнського референдуму з питання
прийняття нової Конституції України”. Цей референдум також не відбувся –
28 червня 1996 р. завершився основний етап тривалого й болісного
конституційного процесу – Верховною Радою України була прийнята нова
Конституція України.

Після прийняття Конституції України конституційний процес не зупинився –
в процесі практичного втілення в життя основних її положень щодо
організації та діяльності органів державної влади й місцевого
самоврядування виявилися окремі прогалини та недоліки правового й
організаційного характеру, виникла гостра потреба проведення
конституційної реформи. Характерною особливістю цього періоду
конституційної реформи в Україні є те, що її ініціював народ України
“знизу”, а не “згори” – вищі органи держави.

Яскравим свідченням активного прагнення народу до позитивних змін у
державі стало проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму
за народною ініціативою.

На всеукраїнський референдум виносилися питання щодо надання права
Президентові України на достроковий розпуск парламенту в разі
несформування протягом місяця постійно діючої парламентської більшості
або незатвердження протягом трьох місяців Державного бюджету; обмеження
депутатської недоторканності народних депутатів; зменшення чисельності
парламенту від 450 до 300 депутатів і сформування двопалатного
парламенту в Україні [4].

Майже 85 % громадян України, що взяли участь у всеукраїнському
референдумі 16 квітня 2000 р. відповіли ствердно на всі запитання, що
винесені на референдум [5]. Однак результати проведеного референдуму так
і не були реалізовані.

Ініціювали також проведення всеукраїнських референдумів, зокрема, з
питання ліквідації інституту президентства в Україні і перетворення
України з президентсько-парламентської республіки в парламентську;
позбавлення народних депутатів депутатського імунітету; ліквідації
місцевих державних адміністрацій та передачі їхніх повноважень
відповідним місцевим радам та їх виконавчим органам тощо [6].

Далі ініціативу щодо конституційної реформи в Україні виявив Президент
України, який у своєму зверненні з нагоди 11-ї річниці незалежності
України вказав на нагальну потребу реформування політичної системи в
державі. Президентсько-парламентська республіка як форма державного
правління – зазначив він у своєму зверненні – була виправданою на
початковому етапі становлення незалежної держави в умовах відсутності
демократичних традицій при слабких політичних партіях, неструктурованому
суспільстві. Для дальшого розвитку країна потребує переходу до іншої
політичної системи – парламентсько-президентської республіки. Необхідно,
щоб парламент був структурований, щоб сформувалась постійна
парламентська більшість, яка сформує уряд і нестиме відповідальність за
його роботу. Потрібно запровадити пропорційну систему виборів
парламенту, що сприятиме його структурованості. З’явилася потреба в
адміністративно-територіальній реформі та реформі місцевого
самоврядування, посиленні його ролі й значення [7].

Важливе значення для здійснення політичної реформи в Україні мало а
прийняття пакет законів про вибори. 18 березня 2004 р. було ухвалено
Закон України “Про вибори Президента України” у новій редакції. 25
березня 2004 р. прийнятий новий Закон України “Про вибори народних
депутатів України”, в якому закріплено пропорційну виборчу систему. 6
квітня 2004 р. прийнятий Закон України “Про вибори депутатів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів”, згідно з яким вибори депутатів сільських, селищних рад,
а також вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за
мажоритарною системою відносної більшості, а вибори депутатів ВР АРК,
обласних, районних, районних у містах та міських рад – за пропорційною
системою.

Що ж до внесення змін до Конституції України, то тут знову як за
встановленим сценарієм розробляються відповідні законопроекти, вносяться
до Верховної Ради України, передаються до Конституційного Суду для
надання висновку щодо їх конституційності, всебічно обговорюються,
аналізуються і не приймаються.

Законопроектів розробляється стільки, що Верховна Рада України створила
і Тимчасову спеціальну комісію по опрацюванню проектів законів України
про внесення змін до Конституції України, а також доручає Комітету
Верховної Ради України з правової реформи розробити законопроект щодо
процедури розгляду законопроектів про внесення змін до Конституції
України [8].

На особливу увагу заслуговують три законопроекти щодо внесення змін до
Конституції України, зареєстровані за №№ 4105, 3207-1 і 4180. Перший із
них був попередньо схвалений Верховною Радою України 24 грудня 2003 р.,
але на наступній сесії 8 квітня 2004 р. не набрав необхідної кількості
голосів. Два законопроекти розглядалися Верховною Радою України 23
червня 1994 р. і один із них (№ 4180) був попередньо схвалений і поданий
для ухвалення на наступній сесії.

З огляду на підготовку до президентських виборів, більшість народних
депутатів і Президент висловилися про недоцільність внесення змін до
Конституції України напередодні виборів Президента України. Надзвичайні
обставини, пов’язані з фальсифікаціями результатів голосування на
виборах і масовим політичним протестом народу України сприяли
консолідації демократичних сил у парламенті України і 8 грудня 2004 р.
був прийнятий перший за вісім років існування Конституції України Закон
“Про внесення змін до Конституції України”.

Згідно з цим Законом, до Конституції України внесені суттєві зміни,
зокрема, до п’яти років збільшений строк повноважень Верховної Ради
України; розширено повноваження і відповідальність парламенту щодо
формування уряду та його діяльності; доповнено перелік підстав
дострокового припинення повноважень Верховною Радою України у разі, якщо
протягом місяця не сформована коаліція депутатських фракцій або протягом
шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано
новий склад уряду; звужено коло суб’єктів права законодавчої ініціативи
(позбавлений цього права Національний банк України); Верховній Раді
України надано можливість оприлюднювати закони, щодо яких подолано вето
Президента України; Кабінет Міністрів України відповідальний перед
Президентом і Верховною Радою України, він складає свої повноваження
перед новообраною Верховною Радою України; продовжено строк повноважень
депутатів місцевих рад до п’яти років [9].

Одночасно із прийняттям Закону “Про внесення змін до Конституції
України” на тому ж пленарному засіданні 8 грудня 2004 р. Верховна Рада
України попередньо схвалила проект Закону України “Про внесення змін до
Конституції України” (реєстр. № 3207-1), який містить зміни щодо
вдосконалення системи місцевого самоврядування в Україні. Згідно з
положеннями цього законопроекту мають бути розширені повноваження
органів місцевого самоврядування, передбачене створення їх виконавчих
органів на обласному та районному рівні, ліквідовані місцеві державні
адміністрації в районах, змінено статус обласних державних
адміністрацій, які є представниками виконавчої влади у відповідній
адміністративно-територіальній одиниці, збільшено строк повноважень
сільських, селищних, міських голів до п’яти років [10].

У цього законопроекту є як свої прихильники, так і непримиренні критики
[11]. Але незаперечний позитив є – забезпечення повновладдя місцевого
самоврядування одна з умов входження України до Європейського
співтовариства, сприятиме економічному зростанню нашої держави.

Підсумовуючи пройдений етап конституційної реформи в Україні, можна
констатувати, що реформування українського суспільства виконувалась в
усіх сферах суспільного життя: економічній, політичній та соціальній,
зокрема, здійснено перехід від адміністративно-командної до ринкової
соціально-орієнтованої економіки; забезпечено принцип поділу державної
влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову, сформовані
відповідні демократичні та судові органи державної влади в Україні
визнається і гарантується місцеве самоврядування, забезпечується його
розвиток; прийнято Основний закон держави – Конституція України,
сформовано систему права незалежної демократичної держави;
впроваджується в життя конституційний принцип, за яким людина, її життя
і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю.

Визначальна роль у реформуванні українського суспільства належить
політичній, або, як ще її називають, – державно-правовій реформі.
Головними видами чи напрямами державно-правової реформи є:
парламентська, адміністративна, судово-правова і муніципальна.

Метою парламентської реформи є забезпечення ефективного виконання
Верховною Радою України усіх покладених на неї функцій: законодавчої,
представницької, установчої та контрольної. Досі не реалізовано три із
чотирьох положень, що були схвалені народом України на Всеукраїнському
референдумі в 2000 р. Це питання щодо зменшення загальної кількості
народних депутатів з 450 до 300, формування двопалатного парламенту і
обмеження депутатської недоторканності.

Питання зменшення кількості осіб у парламенті України не є складним.
Немає жодних нормативів, які б пов’язали парламенту з кількістю
населення чи розміром території держави. Так, наприклад, кількість
двопалатного парламенту Франції становить 900 осіб (579 депутатів
Національних зборів і 321 член Сенату), Конгрес США складається з 535
осіб – 435 депутатів палати представників і 100 сенаторів
[12, с. 374, 454]. Як бачимо, у США, населенням яких втричі перевищує
населення Франції, кількісний склад парламенту на 40 % менша, ніж у
Франції. Щодо нинішнього складу Верховної Ради України – 450 народних
депутатів – то він дістався нам у спадок від колишньої Верховної Ради
УРСР, ніякого наукового обґрунтування саме такої її кількості немає.
Потрібно лише бажання та політична воля народних депутатів, кількісний
склад парламенту України відповідав волі українського народу,
висловленої на Всеукраїнському референдумі.

Щодо реформування Верховної Ради України у двопалатний парламент, то тут
немає єдиної думки. У багатьох наукових публікаціях досліджено окремі
питання створення в Україні двопалатного парламенту [13].

Окремі науковці стверджують, що Україні не потрібний двопалатний
парламент. Аргументами до цього твердження є унітарний устрій держави;
відсутність суттєвих національно-культурних відмінностей між окремими
регіонами країни, відсутність жодних особливих регіональних потреб та
інтересів, відмінних від загальнонаціональних; рівномірний розподіл
представників усіх регіонів України в органах державної влади.
Найвагоміший аргумент на користь однопалатного парламенту – це те, що
двопалатний парламент стане інструментом формування та реалізації
децентралізаційних процесів у державі і в підсумку – федералізації
України. На думку дослідників, запровадження двопалатного парламенту
ускладнить законодавчий процес, зумовить протистояння між палатами, між
урядом і верхньою палатою, внаслідок чого не тільки послабить
парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади, а й
погіршить керованість суспільством загалом. Україна поки що не готова до
створення двопалатного парламенту, принаймні поки не проведена
адміністративно-територіальна реформа. І як останній аргумент, деякі
унітарні держави, з двопалатним парламентам, створили однопалатні
парламенти (наприклад, у Швеції після конституційної реформи 1969 р.
двопалатний парламент був трансформований в однопалатний) [14].

Багато є й прихильників ідеї створення в Україні двопалатного
парламенту. Серед них провідні українські вчені-юристи В. Тацій,
О. Святоцький, Ю. Тодика, які всебічно обґрунтували необхідність і
доцільність створення в Україні двопалатного парламенту. До аргументів
на користь створення двопалатного парламенту належить, насамперед, те,
що двопалатна структура парламенту зможе забезпечити представництво всіх
регіонів і врахування інтересів останніх у законодавчому органі;
сприятиме взаємоконтролю та співпраці палат; підвищить ефективність
законотворчого процесу, відповідальність та професіоналізм у роботі
народних депутатів; забезпечить всебічне обговорення законопроектів, що
приймаються, та кращу наукову, матеріальну та фінансову аргументацію;
зменшить ризик конфліктів між парламентом й урядом, а в разі їх
виникнення оперативно їх вирішить. Наявність двох палат сприяє
урівноваженню діяльності парламенту в цілому. І головне – поділ на дві
палати є гарантією проти „авторитарності” парламенту, загроза якої
постійно виникає в парламентських та парламентсько-президентських
республіках, якою невдовзі стане й Україна [15].

&

???????¤?$??????Варто погодитися з тим, що аргументи прихильників
створення двопалатного парламенту в Україні є вагомішими. Тут потрібно
спростувати аргументи на користь однопалатного парламенту в Україні.
По-перше, твердження про те, що двопалатний парламент притаманний тільки
для федеративних держав спростовується, наприклад, існуванням
двопалатних парламентів у таких унітарних державах, як Франція, Італія,
Польща, Білорусія, Японія, Великобританія та ін.

Щодо відсутності суттєвих національно-культурних відмінностей між
окремими регіонами держави, тут треба звернутися до подій останніх
виборів Президента України. Намагання певних політичних сил акцентувати
увагу на регіональних особливостях окремих місцевостей України знайшли
підтримку певної частини населення, ініціювали рух за федералізацію
України, особливо в східних та південних областях. Та обставина, що ідеї
федералізму в Україні мають численних прихильників, свідчить про те, що
наявні не тільки певні соціально-культурні та економічні особливості
розвитку певних регіонів, а й те, що вони поза увагою держави. Звичайно,
легше сказати, що проблеми не існує, ніж її ідентифікувати та
вирішувати. А вирішувати ці питання потрібно оперативно, не чекаючи
повторення подій розпаду СРСР лише у масштабі нашої держави.

Одним із аргументів прихильників однопалатного парламенту є більш-менш
рівномірне представництво регіонів у всіх органах державної влади. У
законодавчому органі таке представництво забезпечується лише при
мажоритарній виборчій системі. При змішаній системі виборів парламенту,
як це було досі в Україні, більшість депутатів парламенту походять зі
столиці та ще кількох найбільших мегаполісів, вони не пов’язані з
регіонами, не володіють інформацією про стан справ на місцях. За
загальнодержавними справами вони не бачать місцевих проблем. Наступні
парламентські вибори в Україні проводитимуть вже за пропорційною
системою. Вибори за партійними списками зумовлять появу в парламенті
парламенті, в головному, партійних функціонерів, які представлятимуть
лише центр і ще більше віддаляться від регіонів. Реальних важелів впливу
регіонів на центральну владу не залишиться взагалі. Необізнаність
центральної влад з регіональними проблемами матиме наслідком їх
ігнорування, а це, своєю чергою, спричинить соціальне напруження в
державі. Можливі катастрофічні наслідки для України передбачити неважко.

І основний аргумент на користь створення двопалатного парламенту в
Україні – за його створення уже висловився на Всеукраїнському
референдумі в 2000 р. народ України.

Запропоновано один із можливих варіантів двопалатного парламенту
України. Загальна кількість осіб у парламенті України має становити,
відповідно до рішення Всеукраїнського референдуму, 300 депутатів. Назву
парламенту України можна залишити ту саму, що й нині – Верховна рада
України. Нижню палату парламенту назвати Палатою представників і
встановити її чисельність – 246 народних депутатів, які обиралися б
строком на п’ять років прямими виборами за пропорційною виборчою
системою. Верхню палату парламенту назвати Палатою регіонів, встановити
її чисельність – 54 депутати (по два депутати від Автономної Республіки
Крим, областей, міст Києва та Севастополя). Депутатів до Палати регіонів
обиратимуть представницькі органи відповідних
адміністративно-територіальних одиниць (можливі варіанти: або відповідні
обласні ради, або конференції, з’їзди представників органів місцевого
самоврядування відповідних територій) також строком на п’ять років.
Обидві палати повинні мати однаковий статус. Закон вважатиметься
прийнятим тоді, коли його ухвалять обидві палати парламенту.
Прерогативою нижньої палати парламенту є формування уряду України. Вона
ж виконує і основну законодавчу роботу: саме до неї надходять
законопроекти від суб’єктів права законодавчої ініціативи, відповідні
постійні комітети нижньої палати готують законопроект до розгляду,
законопроект обговорює і приймає нижня палата згідно з регламентом,
прийнятий закон передається на розгляд до верхньої палати. Якщо верхня
палата парламенту його схвалює, він вважається прийнятим парламентом і
набирає чинності. Якщо закон відхилений верхньою палатою – тоді
створюють узгоджувальну комісію обох палат, яка вносить відповідні
корективи до законопроекту, після чого він знову надходить на розгляд до
нижньої палати. Ухвалений обома палатами парламенту закон не потребує
підпису Президента України і підлягає оприлюдненню. Верхній палаті слід
передати певні бюджетні та контрольні функції.

Потрібно передати парламенту право давати офіційне тлумачення законів та
інших нормативних актів, які він приймає. Має діяти загальне правило, що
тлумачити будь-який нормативний акт повинен лише той орган, який його
прийняв.

В Україні потрібно державну владу поділити на три гілки: законодавчу,
виконавчу і судову, забезпечити незалежність і самостійність кожної з
гілок влади. Ми неодноразово вказували на суперечності, протистояння між
законодавчою та виконавчою гілками державної влади в Україні.
Створюється враження, що Україна має лише два полюси влади. Що ж до
судової влади то не буде перебільшенням сказати, що вона не є ні
самостійною, ні незалежною. Про яку самостійність та незалежність судів
можна говорити, якщо фінансове, матеріально-технічне, організаційне,
методичне і кадрове забезпечення діяльності судів здійснює орган
виконавчої влади – Державна судова адміністрація України та її
територіальні управління на місцях, судова влада навіть не має права
законодавчої ініціативи. На сьогодні не забезпечений належний соціальний
і правовий захист суддів як носіїв судової влади. Немає єдиного вищого
органу в системі судової влади України, який би виконував фінансове,
матеріально-технічне, організаційне, кадрове, методичне, наукове та інше
забезпечення діяльності судів, не втручаючись в процес здійснення
судочинства. Таким органом могла б стати, наприклад, Вища судова
адміністрація України – вищий адміністративний орган судової влади в
Україні. При цьому органі або в його складі має діяти Вища рада юстиції.
Йому підпорядковуються усі науково-дослідні, навчальні та інші заклади й
установи, які створюються для всебічного забезпечення діяльності судів.
Вищу судову адміністрацію України треба наділити правом законодавчої
ініціативи.

Не відповідає своїй назві назва Конституційний Суд України, який є
єдиним органом конституційної юрисдикції. Суд – це орган держави для
здійснення правосуддя. Інакше кажучи, суд вирішує спір про право. У
Конституційного Суду зовсім інше призначення: відповідно до ч. 2 ст. 147
Конституції України він вирішує питання про відповідність законів та
інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції
та законів України. Як бачимо, Конституційний Суд України не вирішує
спір про право. Видається доцільним змінити назву цього органу, назвавши
його, наприклад, Конституційна палата України. Відповідно, суддів
Конституційного Суду за аналогією слід називати членами (радниками тощо)
Конституційної палати України. Вона вже не може належати до судової
гілки влади. Ґрунтуючись на принципі, що офіційно тлумачити будь-який
нормативний акт може лише орган держави, який його прийняв, із
компетенції Конституційної палати України треба вилучити офіційне
тлумачення законів України. Головним призначенням Конституційної палати
України є вирішення питань про відповідність законів та інших правових
актів Конституції України. Конституційну палату потрібно наділити
дискреційними повноваженнями щодо розгляду питань про конституційність
будь-якого правового акта, незалежно від наявності відповідного
конституційного звернення. Доцільно, щоб Конституційну палату очолив
гарант додержання Конституції України – Президент України.

У регіонах варто створити інститут представників Конституційної палати
України, які могли б на місцях здійснювати нагляд за законністю актів
органів місцевого самоврядування, державних органів тощо. У разі
виявлення порушень положень Конституції України та чинного
законодавства, такий представник через суд повинен домагатися скасування
або зміни незаконного акта, оскільки сам суд не має дискреційних
повноважень щодо розгляду таких справ.

Яку ж форму державного правління матиме Україна в майбутньому?
Аналізуючи пройдений етап державного будівництва в незалежній Україні,
умовно поділимо його на три періоди. Перший період – від заснування
поста Президента України і до прийняття Конституції України
(1991–1996 рр.). Цей період характеризується становленням потужної
президентської влади в Україні. Президент України очолює виконавчу владу
і одночасно є Главою держави. Усю повноту влади в областях і районах
здійснюють представники Президента України зі своєю адміністрацією.
Виконавча влада навіть перебирає деякі законодавчі функції від
парламенту України (право уряду видавати декрети, які мають силу закону,
можуть скасовувати та вносити зміни до законів). Президент України
зосереджує в своїх руках повноваження, притаманні як президентським так
і парламентським республікам (повноваження щодо формування та
керівництва урядом, право законодавчої ініціативи, право розпуску
парламенту тощо). Зважаючи на ці повноваження Президента та його місце в
системі органів державної влади, форму державного правління в Україні
того періоду можна охарактеризувати як президентсько-парламентську
республіку з дуже сильною владою Президента. З прийняттям Конституції
України в 1996 р. Президент України є лише главою держави і виступає від
її імені. Він уже не очолює виконавчу владу, але практично всі
повноваження щодо формування виконавчої гілки влади у Президента України
залишені. Він призначає Прем’єр-міністра за згодою Верховної Ради
України, усіх членів уряду, усіх керівників органів виконавчої влади,
створює, реорганізовує та ліквідовує міністерства. І ніякої політичної
відповідальності за результати діяльності уряду та інших органів
виконавчої влади не несе. Форму державного правління цього періоду
характеризують як президентсько-парламентська республіка. Цей період
тривав до грудня 2004 р.

Третій період державно-правової реформи в Україні розпочався в грудні
2004 р. з прийняттям Закону України „Про внесення змін до Конституції
України”. Відповідно до положень цього Закону, в Україні відбувається
перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської
форми державного правління. Незважаючи на те, що цей Закон набув
чинності, тільки з 1 вересня 2005 року, а то й з 1 січня 2006 року, уже
нині в Україні усіма владні інституції вживають відповідних
організаційно-правових заходів щодо забезпечення широкомасштабної
конституційної реформи в Україні.

Доцільним, на наш погляд, є поступовий перехід від змішаної,
парламентсько-президентської до парламентської республіки. При такій
формі державного правління Президент України виконуватиме представницькі
функції як Глава держави, як гарант додержання Конституції України
координуватиме діяльність Конституційної палати та Прокуратури України,
як гарант державного суверенітету та територіальної цілісності України
через очолювану ним Раду національної безпеки й оборони України чинитиме
вплив на силові міністерства та відомства з метою ефективного виконання
ними завдань щодо забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки
держави. Участь Президента України у формуванні уряду обмежиться лише
узгодженням кандидатур „силових” міністрів. Щодо участі у законодавчому
процесі, то Президент України матиме право законодавчої ініціативи та
право розпуску парламенту на пропозицію уряду.

Торкнемося деяких положень концепції реформування
адміністративно-територіального устрою України. Україна отримала
нелегкий спадок від тоталітарного режиму –
адміністративно-територіальний поділ за принципом поєднання
економічно-управлінської доцільності з аспектами партійного та
військово-мобілізаційного характеру, закладений ще в 30-х роках минулого
століття. Такий адміністративно-територіальний поділ не відповідає
сучасним умовам розвитку держави, гальмує розвиток регіонів, системи
місцевого самоврядування. Реформування адміністративно-територіального
устрою визначено як один із пріоритетних напрямів адміністративної
реформи в Україні. Було запропоновано різні варіанти реформування
адміністративно-територіального устрою України. Один із варіантів
запропонував уряд України в 2002 р. Згідно з проектом підготованої
Кабінетом Міністрів України Концепції удосконалити
адміністративно-територіальний устрій України, можна шляхом виділення
територіально-виробничих комплексів, поділивши територію України на
дев’ять регіонів: Київщина, Волинь, Слобожанщина, Донеччина, Запоріжжя,
Таврія, Черкащина, Поділля, Карпатський регіон [16]. Найважливішою
перевагою моментом такого адміністративно-територіального поділу, поряд
з формуванням територіально-виробничих комплексів, є політично виважена
ліквідація автономного утворення (Автономної Республіки Крим) у складі
унітарної держави, якою є Україна. Тому реформування
адміністративно-територіального устрою, спрямоване на розширення
адміністративно-територіальних одиниць, заслуговує значної підтримки. У
нинішньому уряді України створено спеціальну посаду –
Віце-прем’єр-міністр з питань адміністративно-територіальної реформи,
який координує й спрямовує роботу саме в цьому напрямі. За
повідомленнями преси, уже розроблено нову концепцію
адміністративно-територіальної реформи в Україні, обговорюються окремі
її положення. За прогнозами урядовців, адміністративно-територіальну
реформу має бути проведено до парламентських виборів 2006 р.

Отже метою здійснення конституційної реформи в Україні є створення
оптимальної моделі системи державного управління, яка б забезпечила
реалізацію проголошених у Конституції України засадничих принципів:
побудови демократичної, соціальної, правової держави, зміст діяльності
якої – забезпечення прав і свобод кожної людини.

На завершення слід сказати, що процес пошуків і вдосконалення системи
державного управління безперервний і нескінченний. У статті зроблено ще
одну спробу охарактеризувати сучасний процес конституційної реформи в
Україні висловити своє бачення основних напрямів її здійснення .

Література

Індекс інфляції // Урядовий кур’єр. – 2005. – 6 січня.

Й. Васькович. Проблеми та перспективи побудови правової держави в
Україні // Право України. – 2000. – № 1. – С. 32-34.

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 18. – Ст. 133.

Про проголошення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.
Указ Президента України від 15 січня 2000 року № 65/2000 // Офіційний
вісник України. – 2000. – № 3. – Ст. 68.

Про підсумки Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року.
Повідомлення Центральної виборчої комісії від 25 квітня 2000 року //
Комп’ютерна БД „Законодательство Украины”.

Про реєстрацію ініціативної групи з Всеукраїнського референдуму за
народною ініціативою, утвореної зборами громадян України, що відбулися
16 січня 2000 року в м. Чернігові. Постанова Центральної виборчої
комісії від 13.03.2000 р. № 34; Про реєстрацію ініціативної групи з
всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, утвореної зборами
громадян України, що відбулися 30 січня 2000 року в м. Чернігові.
Постанова Центральної виборчої комісії від 13.03.2000р. № 35 //
Комп’ютерна БД „Законодательство Украины”.

Л. Кучма. Необхідні рішучі зміни в політичній системі України //
Урядовий кур’єр. – 2002. – 28 серпня.

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 7. – Ст. 79.

Про внесення змін до Конституції України. Закон України від 8 грудня
2004 року // Офіційний вісник України. – 2004. – № 49. – Ст. 3201.

Голос України. – 2005. – 13 січня.

І. Нагребецька. Системна трансформація чи ”косметичний ремонт”? //
Урядовий кур’єр. – 2005. – 14 січня.

В.Е. Чиркин. Конституционное право зарубежных стран: Учеб. – М.: Юристъ,
2002. – 622 с.

О. Святоцький, В. Чушенко. Питання теорії і практики конституціоналізму
в Україні // Право України. – 1998. – № 2. – С. 17-20.

В. Журавський. Двопалатний парламент в Україні: проблеми формування //
Право України. – 2001. – № 3. – С. 33-35.

І. Сенюта. Проблеми становлення двопалатного парламенту в Україні //
Право України. – 2002. – № 10. – С. 118-121; Ковальчук О. Двопалатний
парламент: яким він може бути в Україні // Право України. – 2004. – № 7.
– С. 118-121.

І. Сенюта. Проблеми становлення двопалатного парламенту в Україні //
Право України. – 2002. – № 10. – С. 118-121; Березюк О. Однопалатний
парламент: недолік чи перевага // Право України. – 1997. – № 3. – С. 72.

О. Святоцький, В. Чушенко. Питання теорії і практики конституціоналізму
в Україні // Право України. – 1998. – № 2. – С. 17-20.

Ковальчук О. Двопалатний парламент: яким він може бути в Україні //
Право України. – 2004. – № 7. – С. 118-121; Тацій В., Тодика Ю.
Методологічні питання розвитку конституційного процесу // Право України.
– 1996. – № 12. – С. 28-29.

С. Телешун. Окремі аспекти реформування адміністративно-територіального
устрою в контексті останніх урядових пропозицій // Право України. –
2003. – № 1. – С. 8-11.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020