Реферат на тему:

Завдання кримінально-процесуального законодавства і доказового права

Одним із найважливіших завдань кримінально-процесуального законодавства
та доказового права є забезпечення суворого дотримання законності при
провадженні дізнання, досудового слідства й судового розгляду
кримінальних справ, що може бути досягнуто лише при всебічному, повному
й об’єктивному дослідженні обставин справи.

Крім цього, згідно зі ст. 2 КПК України завданнями
кримінально-процесуального законодавства є:

1) визначення порядку провадження у кримінальних справах, викриття осіб,
винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та
справедливе їх покарання;

2) захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної
відповідальності і засудження невинуватих;

3) охорона прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і
держави, яким злочином заподіяно шкоду.

Кримінально-процесуальне законодавство як особливий вид
соціально-правової діяльності покликане забезпечити в першу чергу
вирішення трьох основних завдань:

1) захист прав і законних інтересів суб’єктів правовідносин (юридичних і
фізичних осіб), яким злочином заподіяношкоду;

2) захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення,
засудження в ході кримінального судочинства;

3) викриття осіб, винних у вчиненні злочинів та справедливе їх
покарання.

Зазначені завдання кримінально-процесуального законодавства є загальними
для всіх його стадій, однак на деяких з них вирішуються й інші завдання,
які властиві безпосередньо їм.

Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою
соціальною цінністю. Права й свободи людини і громадянина та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суди як органи
державної влади зобов’язані своєчасно й дієво захищати ці права та
свободи людини.

На ці обставини звернув увагу і Пленум Верховного Суду України в
постанові № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і
громадянина» від 30 травня 1997 p., який відмітив, що в цілому суди
України забезпечують відновлення порушених прав і свобод людини. Разом з
тим у цій діяльності є недоліки та упущення. Не завжди виконуються
судами вимоги закону про всебічне, повне й об’єктивне дослідження
обставин справи, ще допускаються помилки в оцінці доказів і застосуванні
норм закону. Інколи за наявності підстав для ухвалення виправдувального
вироку справи направляються на додаткове розслідування. Не викоренено
необґрунтоване засудження громадян і безпідставне виправдання осіб, які
вчинили злочини.

Не завжди забезпечується право громадян на оскарження до суду рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб. Трапляються випадки необгрунтованої відмови
громадянам у задоволенні позовів про захист трудових, майнових, житлових
та інших прав.

Так, судова колегія в кримінальних справах Апеляційного суду
Чернівецької області відмовила у допуску як захисника М. у кримінальній
справі по обвинуваченню В. за ч. 2 ст. 194 КК України, мотивуючи своє
рішення тим, що, хоча М. надав суду угоду про надання юридичної допомоги
від 20 травня 2002 р. між М. та В- та свідоцтво про державну реєстрацію
суб’єкта підприємницької діяльності — фізичної особи, яке було
зареєстровано 25 квітня 2002 р. і в якому вказано, що видом його
діяльності є надання юридичної допомоги фізичним і юридичним особам
(юридична практика), однак це не є підставою для допуску М. як захисника
у кримінальній справі2.

Таке рішення судової колегії істотно порушує чинне законодавство, яке
гарантує право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на правову
допомогу та захист від пред’явленого обвинувачення.

Згідно з ч. 2 ст. 44 КПК України в якості захисників допускаються особи,
які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в
Україні, та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на
надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Та обставина, що захисниками можуть бути не тільки адвокати, а й фахівці
в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи, затверджена в рішенні
Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000
(справа № 1-17/2000) )’, а також в ч. 1 ст. 59 Конституції України, де
сказано, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Тому особа,
яка проводить дізнання (дізна-вач), слідчий, прокурор, суд (суддя)
повинні надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість
захищатися встановленими законом способами від пред’явленого
обвинувачення, оскільки порушення права на захист у передбачених законом
випадках може тягти скасування винесених судових рішень. На це правильно
звернув увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 «Про
застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у
кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 p., який роз’яснив, що
судові рішення підлягають, зокрема, обов’язковому скасуванню у тих
випадках, коли таке порушення позбавило чи обмежило підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного або його захисника в здійсненні цього права і
перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об’єктивно
розглянути справу і винести законне та обґрунтоване судове рішення.

На ефективність судової діяльності впливають істотні недоліки в роботі
органів дізнання і досудового слідства, інших правоохоронних органів. Є
випадки ігнорування слідчими закону, фальсифікації матеріалів досудового
слідства. Органи внутрішніх справ не завжди задовільно здійснюють розшук
підсудних. Нерідко конвойні підрозділи несвоєчасно доставляють підсудних
у судове засідання, не виконують розпоряджень суду про привід підсудних,
свідків і потерпілих, що призводить до грубого порушення встановлених
законом строків розгляду справ. Посадові особи органів дізнання,
досудового слідства, прокурори, а також судді нерідко порушують вимоги
закону щодо строків тримання обвинувачених під вартою і порядку їх
продовження, приховують порушення цих строків.

Порушення вимог процесуального закону на стадії досудового розслідування
призводять до тяганини при його провадженні та судовому розгляді справ,
обмежують законні права й інтереси потерпілих, обвинувачених, інших
осіб, роблять можливим ухилення окремих обвинувачених від слідства і
суду.

Суди не завжди гостро реагують на ці факти, а нерідко й самі допускають
тяганину, внаслідок поверхового вивчення кримінальних справ при
попередньому розгляді справи, несвоєчасного повідомлення учасників
процесу про час розгляду справ.

Надійний захист прав та свобод людини і громадянина можливий за умови
дійсної незалежності суду. Проте продовжують мати місце намагання
обмежити її. Набув поширення тиск на суди з метою перешкодити
всебічному, повному й об’єктивному розглядові кримінальних справ або
домогтися незаконного судового рішення, прояви неповаги до суду у
зв’язку зі здійсненням правосуддя. Органи державної влади і посадові
особи, які відповідно до Конституції України зобов’язані забезпечити
незалежність суду, не завжди адекватно реагують на такі факти. Суди та
органи суддівського самоврядування не дають належної відсічі спробам
втрутитися в розгляд справ.

Успішне виконання завдань кримінально-процесуального законодавства і
доказового права неможливе без повного розкриття вчинених злочинів, тому
слід внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки
вчені-право-знавці та практичні працівники трактують його по-різному. X.
С Таджієв, наприклад, дає таке визначення: «Викрити злочин — означає
висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?».
Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину
викритим є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого.
Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, зазначаючи, що злочин
вважається викритим з моменту, коли зібрані докази дозволяють пред’явити
обвинувачення конкретній особі.

Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за
умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по
кримінальній справі. Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону
про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими
результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин
викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній
справі або винесення іншого підсумкового документа на стадії
розслідування.

Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про затвердження
Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ
України злочинів загально-кримінальної спрямованості» від 20 квітня 2004
року №458 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України
вважається: встановлення особи, яка вчинила злочин, протягом однієї доби
з моменту впровадження комплексу першочергових оперативно-розшукових
заходів і невідкладних слідчих дій.

Однак, на наш погляд, ці положення, пропоновані різними авторами і
відомчим наказом міністра МВС України з питань розкриття злочинів, не
відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та
Основного Закону України.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду.

Тому ми вважаємо, що злочин слід визнавати розкритим V тому разі, якщо
кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований
вирок, який набрав законної сили.

Охорона прав і законних інтересів осіб полягає в позитивному обов’язку
держави та її компетентних органів чинити дії, пов’язані із захистом
прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному
судочинстві. Під особою, що бере участь у кримінальному судочинстві,
розуміється фізична або юридична особа, залучена до
кримінально-процесуальної діяльності на підставі відповідного
процесуального рішення або згідно з законом наділена процесуальними
правами й обов’язками та виконує у зв’язку з цим певну процесуальну
функцію1.

Захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення й засудження
є наче похідним від діяльності, що іменується кримінальним
переслідуванням. Саме кримінальне переслідування осіб, які вчинили
злочини, і є безпосереднім завданням і рушійною силою всього
кримінально-процесуального законодавства. Без цієї діяльності неможлива
реалізація кримінальної відповідальності, передбаченої кримінальним
законом.

Таким чином, зміст ст. 2 КПК України можна загалом визначити в такий
спосіб: завданням кримінального процесу й доказового права є розкриття
злочинів, викриття винних і правильне застосування закону, щоб кожний
винний був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був
покараний.

При цьому необхідно мати на увазі, що доказування як логічна діяльність
по обґрунтуванню істинності конкретного судження за допомогою певних
аргументів має місце й при безпосередньому вирішенні й інших завдань
кримінального процесу, зокрема при застосуванні закону (забезпечення
правильності кваліфікації) і при призначенні покарання (обґрунтування
його виду й ступеня). Говорячи про завдання доказування в кримінальному
процесі, ми маємо на увазі доказування як правовий інститут, пов’язаний
не тільки з логічної, але й з безпосередньою практичною діяльністю. Для
встановлення фактичних обставин справи однієї розумової діяльності було
б недостатньо, потрібна ще й конкретна практична діяльність по збиранню,
дослідженню, перевірці й оцінці доказів. Необхідність у такій доказовій
діяльності пов’язана з тим, що фактичні обставини справи не можуть
безпосередньо сприйматися особою, яка провадить дізнання, дізнавачем,
прокурором, суддею (судом), оскільки вони лежать в минулому по
відношенню до діяльності цих органів. Отже, для того щоб повно, всебічно
й об’єктивно встановити ці обставини, відповідні органи повинні довести
їх наявність (чи відсутність), а це, у свою чергу, вони можуть зробити,
лише спираючись на конкретні дані, які потрібно зібрати й дослідити.

Повнота встановлення фактичних обставин означає, що останні повинні бути
встановлені в такому обсязі, щоб це дало можливість правильно вирішити
всі інші завдання — кваліфікувати злочин, призначити справедливе
покарання, вжити необхідних заходів до попередження даного виду злочинів
і т. д. З іншого боку, вимога повноти не означає безмежного встановлення
всіх дрібних і неістотних деталей події, що призвело б до непотрібного
нагромадження деталей у справі. Повнота означає такий стан при
доказуванні (співвідношенні тези і аргументу), коли висновок не дає
ніяких підстав для сумнівів.

Всебічність означає, що при встановленні фактичних обставин справи
обмежуються тільки тими даними, які свідчать про наявність злочину,
винність особи й обставини, що обтяжують вину. Встановлюватися повинні
всі обставини, що мають істотне значення для справи, у тому числі й ті,
які свідчать про відсутність злочину, невинність обвинуваченого, що
пом’якшують покарання.

Об’єктивність означає, по-перше, неупередженість слідчих і судових
органів у встановленні фактичних даних; по-друге, те, що всі істотні для
справи обставини повинні встановлюватися так, як вони мали місце в
реальній дійсності. Об’єктивне встановлення фактичних обставин справи —
необхідна умова для влучності кримінальної репресії, тобто напрямку її
дії проти дійсних, а не уявних вин-

Поняття і зміст теорії доказів у кримінально-процесуальному… 21

них у здійсненні злочинів. Вимога об’єктивності встановлення фактичних
обставин справи означає вимогу досягнення істини у справі1.

Діалектичний матеріалізм вчить, що світ і його закономірності
пізнаються, причому процес пізнання такий же нескінченний, як і його
предмет. У ході цього процесу людство нескінченно пізнає об’єктивну
реальність, явища й закони природи й суспільства. При цьому на кожному
конкретному етапі розвитку наші знання про навколишній світ містять
відносну істину, тобто вони правильно відображають певні факти й закони,
але неповно. У світі подальшого прогресу науки ці знання стають усе
більше повними й глибокими.

Проблема істини в кримінальному судочинстві, як справедливо відмічає В.
Т. Hop, являє собою окремий випадок застосування положень теорії
пізнання до однієї з багатьох різновидів пізнавальної діяльності людини.
Стосовно кримінального судочинства процес пізнання концентрується на
встановленні фактичних обставин кримінальної справи у відповідності з
дійсністю. Іншими словами, пізнати фактичні обставини кримінальної
справи означає встановити в ній істину. Знати істину в кримінальній
справі значить встановити перше і безпосереднє завдання кримінального
процесу, що є необхідною умовою здійснення правосуддя. Щоб повністю
розкрити вчинений злочин, необхідно знайти об’єктивну істину. Якщо ж
злочин не розкритий або ж покарано невинну людину значить об’єктивна
істина не знайдена, а, отже, не виконано завдання боротьби із
злочинністю2.

У кримінально-процесуальній літературі є багато різних думок стосовно
змісту об’єктивної істини. Деякі автори вважають, що зміст об’єктивної
істини в кримінальному процесі становить лише повна відповідність
висновків слідства 1 сУДу об’єктивним фактам дійсності. І ніякі інші
компоненти її змістом не охоплюються1. Інші впевнені, що зміст істини в
кримінальному процесі далеко не вичерпується встановленням лише
об’єктивних фактів дійсності. Він включає в себе також і правильну
оцінку громадсько-політичної суті фактів об’єктивної діяльності (тобто
юридичну кваліфікацію діяння) та правильність обраного судом покарання
винних2. Є автори, які взагалі відкидають можливість застосовувати у
кримінальному процесі вказані категорії3.

Незважаючи на різноманітні думки багатьох авторів щодо цих питань не
можна не враховувати однієї досить важливої обставини — характеру істини
в кримінальному процесі. Аджеістина, яка встановлюється в кримінальному
процесі, — це істина явищ суспільного життя. А тому на відміну від
істини, яка досягається в пізнанні явищ природи, до змісту істини явищ
суспільного життя входить їх суспільно-політична сутність.

Пізнання закономірностей розвитку суспільства, процесів, які
відбуваються в ньому, діяльність класів, соціальних груп і окремих осіб
спрямована на з’ясування їх суті як суспільних явищ. Без з’ясування
соціальної сутності явищ суспільного життя їх правильне пізнання
неможливе. Саме тому для істини, яка встановлюється під час пізнання
суспільних явищ, характерно те, що разом з фактичною стороною її зміст
охоплює і правильна оцінка суспільно-політичної суті досліджуваного
об’єкта.

До складу конкретного злочину законодавець включає ті ознаки, які
характерні для кожного виду діяння і які відрізняють його від інших. З
моменту включення їх в правову норму вони стають правовими ознаками і
виражена в суспільно-політична суть набуває правового вироку.

Таким чином, як справедливо відмічає В. Т. Hop, під об’єктивною істиною
у кримінальному процесі слід розуміти точну і повну відповідність
об’єктивної реальної дійсності висновкам слідства і суду про обставини
кримінальної справи , правову кваліфікацію діяння та покарання винних у
вчиненні злочину.

Отже, правильні юридичні і суспільно-політичні оцінки фактичних обставин
кримінальної справи і є об’єктивно істинні оцінки, висновки і судження,
що відносяться до загальних завдань кримінального процесуального
законодавства і частково до доказового права і теорії доказів.

Похожие записи