Реферат на тему:

Застосування норм права.

Зміст.

TOC \o «1-3» Вступ. PAGEREF _Toc482777068 \h 3

1. Поняття та суть застосування норм права. PAGEREF _Toc482777069 \h
5

2. Підстави для застосування норм права. PAGEREF _Toc482777070 \h 8

3. Стадії застосування норм права та їх механізм. PAGEREF
_Toc482777071 \h 8

Висновки. PAGEREF _Toc482777072 \h 8

Література. PAGEREF _Toc482777073 \h 8

Вступ.

Держава і право є найважливішим, найціннішим надбанням людської
цивілізації. Вони із засобів, які служать окремим групам людей, стають
механізмом, який все більше забезпечує права, добробут, можливість
розвиватися для всіх людей. Дійсно, держава і право є унікальний,
неповторний, універсальний витвір людського розуму і рук.

Новітнє українське право має незаперечну історичну цінність, оскільки є
виразником рівня розвитку та правової культури українського народу. Воно
виражає вищу доцільність — потребу і бажання мати власну державу,
задовольняє їх і створює передумови для уточнення і вдосконалення.

У сучасному українському праві вже сьогодні закріпилися політичні,
моральні, культурні, національні, загальнолюдські, особистісні цінності.
Через право вони дістануть практичний вираз, воно ж стане ще й засобом
осягнення цих цінностей.

Для українського суспільства характерною рисою сьогодення є, зростання
кількості правопорушень і злочинів. Право може і повинно впливати на
стабільність суспільства, оскільки в ньому закріплюються засоби боротьби
із злочинами і правопорушеннями та засобами впливу на злочинців і
правопорушників.

Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського
суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, родини
(сім’ї), нації, реалізація цих норм у суспільній практиці сприятимуть
появі почуття безпеки захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття
волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу.
Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає
змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей
і народів.

Право завжди пов’язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і
основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби —
джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує
загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей,
установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний
обов’язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Правове
регулювання — це проголошення державою вимог до людини в формі правових
приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових
обов’язків) — з другого.

Право — це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність
правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною
владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості
громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і
власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого
правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави.

Право є юридичною основою для виникнення держави. Держава не може
існувати без права.

Право, на відміну від інших соціальних норм — норм моралі, норм
громадських організацій та установ, релігійних норм, має свої
особливості.

Коли мова йде про право, то мається на увазі єдина система правових
норм. В такій системній єдності правові норми діють у взаємозв’язку,
взаємно доповнюючи одна одну своїми приписами правил поведінки. Отже,
право є система норм, в цьому його особливість.

В курсовій роботі зроблено спробу розкрити основні питання щодо
застосування норм права, а саме: поняття застосування правових норм,
підстави і стадії застосування норм права в суспільстві.

1. Поняття та суть застосування норм права.

Реалізація права має надзвичайно велике значення, і вона тісно пов’язана
із правомірною поведінкою суб’єктів суспільних відносин. При допомозі
цих двох процесів реалізуються суб’єктивні права і обов’язки учасників
суспільних відносин. Реалізація права необхідна для розв’язання спорів
між учасниками суспільних відносин Вона здійснюється в випадку скоєння
правопорушень. Вона також необхідна в випадку здійснення з боку держави
контролю за законністю і доцільністю дій (діяльності) учасників
суспільних відносин. Наприклад, реєстрація статутів громадських,
кооперативних і приватних організацій. Значення реалізації полягає в
переведенні правових норм із сфери необхідного в сферу реального життя.
Значення реалізації норм права підвищується із введенням автоматизованих
систем управління. При їх допомозі можна програмувати сам процес
застосування правових норм.

В результаті реалізації права завершується механізм правового
регулювання. В процесі реалізації права здійснюється перевід правових
приписів в фактичну поведінку учасників суспільних відносин. Результатом
реалізації права являється правомірна поведінка людей, направлена на
вирішення соціально-економічних, політичних та інших завдань,
задоволення потреб і інтересів учасників суспільних відносин.

Форми реалізації права залежать від способів правового регулювання —
дозволяючий, імперативний, заохочуючий і автономний. В зв’язку із цим
виділяють чотири форми реалізації права: дотримання, виконання,
використання і застосування.

Дотримання права — це така форма реалізації, яка полягає в пасивній
поведінці учасників суспільних відносин. Вона виражається в утриманні
від активних дій, щоб не порушити заборонні норми права. В даному
випадку реалізується юридичний обов’язок. Наприклад, дотримання правил
дорожнього руху, дисципліни праці. Дотримання права здійснюється, як
правило, добровільно. Якщо ж ці норми порушуються, то реалізація
здійснюється через державний примус при застосуванні норм права.

Виконання права — це така форма реалізації права, яка полягає в активній
поведінці суб’єктів, оскільки необхідно виконати (здійснити) юридичні
обов’язки, передбачені нормами права. Шляхом виконання реалізуються
зобов’язуючі норми права. Наприклад, реалізація договірних зобов’язань,
сплата податків.

Використання права — це така форма реалізації правових норм, яка полягає
в здійсненні суб’єктами своїх прав. Вона полягає в активній поведінці
учасників суспільних відносин по реалізації суб’єктивних прав, свобод і
законних інтересів, передбачених управомочними нормами права. Ця форма
реалізації здійснюється добровільно, за власним бажанням суб’єктів.
Наприклад, договір даріння, реалізація права на освіту, права на працю
тощо.

Всі ці три форми реалізації норм права називають безпосередніми формами
реалізації, оскільки суб’єкти реалізують самі свої суб’єктивні права,
свободи і обов’язки. Четвертою формою реалізації права є застосування
правових норм.

Застосування норм права являється однією із форм реалізації права. В
першу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних
актів, оскільки правоохоронні органи й інші суб’єкти, які застосовують
норми права, орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його
принципи. Таким чином, термін «застосування правових норм», який
закріпився в теорії права і правозастосувальній діяльності, можна
вважати в певній мірі умовним. Якщо ж закони і підзаконні акти мають
правовий характер, то сам термін адекватний його змісту і значенню.

Такий підхід до розуміння цього терміну обумовлений і тим, що в нас
існує система писаного права, де основною формою є нормативно-правовий
акт. Інші форми права — правовий звичай, нормативний договір —
малорозповсюджені в республіці, а правовий прецедент офіційно не
визнаний державною владою, хоча в окремих випадках фактично існує. Нині
немає рації змінювати або уточнювати цей термін як в теорії права, так і
в правозастосувальній діяльності, оскільки практично всі юристи
розуміють його значення як застосування нормативно-правових актів.

Застосування норм права — це особлива форма реалізації права. Її
особливість полягає в тому, що вона суттєво відрізняється від інших форм
реалізації права — виконання, дотримання і використання. Ця форма
реалізації права має свої ознаки (риси), які відрізняють її від інших
форм реалізації, а також від інших правових явищ.

По-перше, застосування правових норм входить в правову систему
суспільства. Воно являється її складовою частиною, без якої неможливе
правове регулювання суспільних відносин. В правовій системі цей процес
опирається на систему права і систему законодавства. По своєму значенню
застосування права займає друге місце після правотворчості, а при певних
соціальних умовах є не менш важливим фактором, який суттєво впливає на
правове регулювання в процесі впливу права на суспільні відносини. В
процесі право-творчості в нормативні акти закладають моделі правомірної
поведінки і діяльності суб’єктів суспільних відносин, які не можуть бути
впроваджені в реальні правовідносини.’

По-друге, застосування норм права має комплексний характер, і воно
охоплює, як правило, й інші форми реалізації права, або здійснюється
паралельно. Посадова особа, яка приймає рішення (індивідуальний акт) по
тій чи іншій справі, не тільки застосовує норми права, але одночасно
зобов’язана виконувати, дотримуватись, а іноді і використовувати норми
матеріального і процесуального права, щоб реалізувати принципи
законності і доцільності в правозастосувальній діяльності.

По-третє, застосування норм права має, як правило, владний характер і
здійснюється відповідними компетентними державними органами чи
службовими особами. Це означає, що держава дозволяє застосовувати норми
права тільки своїм компетентним органам або уповноважує на такі дії
окремі юридичні особи (громадські організації). Наприклад, профспілкові
комітети, ради трудового колективу в межах їх компетенції і т.п.

В сучасний період, при переході до громадянського суспільства і ринкової
економіки відбувається розширення сфери застосування норм права з боку
окремих суб’єктів громадянського суспільства. В нових умовах досить
часто фізичні особи мають можливість стати одночасно і юридичними
особами. Наприклад, фермер, вищі і середні приватні навчальні заклади і
в цілому приватний сектор. В цих випадках застосування правових норм в
значній мірі співпадає з такою формою реалізації права як використання.
Наприклад, укладання трудового договору при прийнятті на роботу, подача
заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Це факти не тільки
використання норм права, але і певна стадія застосування норм права. Це
яскраво можна проілюструвати на прикладі укладання довогору підряду між
громадянами.

По-четверте, застосування норм права означає реалізацію законодавства в
правовідносинах. Ця форма реалізації змінює ті чи інші правовідносини.
Вона конкретизує юридичні права і обов’язки суб’єктів правовідносин.

Правові відносини безпосередньо пов’язані з юридичними фактами. В
зв’язку із цим застосування норм права — це такий спосіб реалізації
права, коли дії норм права зв’язані з конкретними фактами, коли норма
застосовується до цих фактів. Поза юридичне значимими фактами, з якими
правові норми пов’язують певні юридичні наслідки, неможливе застосування
правових норм. Юридичні наслідки пов’язані з виникненням, змінами і
припиненням правових відносин.

По-п’яте, застосування норм права відрізняється від інших форм
реалізації своїми потребами. Потреби застосування норм права виникають в
основному в таких випадках: 1) коли передбачені нормою суб’єктивні права
і обов’язки за своїм характером такі, що не можуть виникати у конкретних
суб’єктів із їх односторонніх заяв, угод або договорів, а вимагають
відповідного індивідуальної о акта державних установ; 2) коли відомий
факт правопорушення і потрібно встановити його наслідки або визначити за
нього санкцію, 3) коли існують прогалини в національному праві і
потрібне застосування аналогії права і закону.

Ці потреби особливо стосуються правопорушень, і застосування правових
норм обумовлене необхідністю використання державного примусу, як за факт
правопорушення, так і в інших випадках примусу. Державний примус
направлений на зміцнення законності і правопорядку. Без застосування
норм права неможливо реалізувати саме право. Таким чином можна дати
визначення застосування норм права. Застосування правових норм
(правозастосовча діяльність) — це одна із форм реалізації права, яка має
державно-владний організуючий характер компетентних державних органів і
уповноважених державою інших суб’єктів суспільних відносин і направлена
на зміну, припинення або виникнення правовідносин шляхом видання
індивідуальних актів застосування правових норм в певних формах, а також
направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону соціальних
цінностей.

Застосування правових норм має управлінські, соціально-політичні
функції, а також виконує профілактичні і виховні завдання. Зміст
правозастосовчої діяльності можна розглядати з позицій
інтелектуально-вольових характеристик: пізнання, відображення, аналіз,
синтез, правове мислення, конструктивні функції і т.п.

2. Підстави для застосування норм права.

В правозастосувальній практиці можна виділити цілий ряд ситуацій, коли
необхідно застосовувати норми права, вирішувати конкретні справи і
приймати рішення. В практичному житті можна виділити сім таких основних
ситуацій або підстав, коли потрібно застосовувати правові норми. До них
можна віднести наступні підстави.

1) Першою підставою є такі обставини, коли певні правовідносини повинні
пройти контроль зі сторони правоохоронних органів, які приймають по них
свої рішення. Наприклад, видача ліцензії на заняття підприємницькою
діяльністю; реєстрація купівлі-продажу житлового будинку, автомобіля
нотаріальними органами чи місцевими органами влади.

2) Другою підставою є такі обставини, коли виникає спір про суб’єктивні
права і обов’язки, і певні сторони не можуть прийти до узгодженого
рішення. Наприклад, коли виникає спір між двома підприємствами стосовно
невиконання чи неналежного виконання договірних зобов’язань, то
зацікавлена сторона змушена звертатись в арбітражний суд для вирішення
питання про захист своїх суб’єктивних прав і виконання обов’язків другою
стороною. Крім того можуть виникати спори стосовно спадщини, в
результаті чого порушується чиє-небудь суб’єктивне право. В такому
випадку позивач звертається в народний суд для захисту своїх
суб’єктивних прав.

3) Третьою підставою для застосування правових норм є такі ситуації,
коли неналежним чином виконуються права і обов’язки членами суспільства.
Наприклад, в сфері трудових правовідносин, якщо працівник не виконує
своїх трудових обов’язків, власник вправі застосувати заходи
дисциплінарних стягнень — догану чи звільнення з роботи — і видати
відповідний наказ. У випадку незаконного звільнення навпаки працівник
звертається в комісію по трудових спорах, профспілковий комітет чи
народний суд для поновлення на роботі, а відповідні органи зобов’язані
приймати рішення по справі.

4) Четвертою підставою застосування правових норм є такі обставини, коли
потрібно офіційно встановити наявність чи відсутність конкретних фактів
і визнати їх юридично значимими. Наприклад, поновлення права по
втрачених документах на пред’явника; в цивільних правовідносинах —
визнання громадянина безвісно відсутнім або померлим. В усіх цих
випадках громадяни повинні звернутися в народний суд і офіційно
встановити їх юридичне значення.

5) В-п’ятих, коли необхідно у випадку правопорушення встановити його
склад, вину особи і встановити міру юридичної відповідальності та інші
заходи державного примусу В усіх цих випадках видаються індивідуальні
акти застосування правових норм.

6) По-шосте, коли передбачені нормою суб’єктивні права і обов’язки за
своїм характером такі, що не можуть виникати у конкретних суб’єктів і з
їх односторонніх заяв, угод або договорів, а вимагають відповідного
індивідуального акта державних органів чи інших юридичних осіб.
Наприклад, зарахування на роботу на відповідальні посади. До початку
роботи, крім заяви, повинен бути виданий наказ, щоб особа могла
виконувати свої адміністративні функції.

7) По-сьоме, коли існують прогалини в праві і потрібно застосувати
аналогію права чи закону, або міжнародно-правові акти, які офіційно
ратифіковані державною владою.

3. Стадії застосування норм права та їх механізм.

Питання механізму і стадій застосування норм права входить складовою
частиною в механізм правового регулювання суспільних відносин. Воно
являється основним ядром процесу правового регулювання. Разом із тим
механізм правового регулювання опирається на діючі нормативно-правові
акти, в яких повинен бути закладений сам процес їх реалізації. В останні
роки в Україні прийнято багато нормативно-правових актів, але на жаль
далеко не всі вони можуть бути реалізовані, оскільки слабо опрацьований
механізм їх впровадження в життя. В нормативно-правових актах повинні
бути закладені всі вимоги або принципи, які стосуються переходу до нової
правової системи і відповідають принципам правової держави і
громадянського суспільства. Всі вони повинні відповідати вимогам нової
Конституції і принципам права. Реалізація цих принципів в діючих
нормативно-правових актах приведе до усунення протиріч між різними
правовими актами, прогалин в них, а також протиріч між різними нормами
одного і того ж акта.

Разом із тим, щоб нормативно-правові акти діяли ефективно, в них повинна
бути окреслена юридична сила акта, коли він вступає в дію, яких
суб’єктів він стосується, які стоять перед ним завдання по регулюванню
суспільних відносин, в них повинні бути положення про відміну старих
нормативно-правових актів, які втратили свою юридичну силу Всі ці та
інші питання суттєво впливають на механізм реалізації і, зокрема,
застосування правових норм. Таким чином. в механізм застосування
правових норм входить діюча система права і законодавства, а також
правові принципи, які відповідають соціальному призначенню правової
держави.

Крім того, в механізм правозастосувальної діяльності входять основні і
факультативні вимоги або принципи, які суттєво впливають на прийняття
рішень. До них відносяться: принцип законності, обгрунтованості,
доцільності, справедливості, гуманізму, повноти, всебічності,
об’єктивності та істинності.

Механізм правозастосування, як підкреслює Л.Б.Зуєв, складне структурне
утворення, яке включає наступні елементи:

1) владну діяльність компетентних органів і осіб по здійсненню своїх
повноважень;

2) діяльність, направлену в сферу суспільних відносин інших суб’єктів
права;

3) надання їм допомоги і створення умов для нормального використання
прав, виконання обов’язків, дотримання основних вимог;

4) здійснення примусового впливу на суб’єктів права з метою
підпорядкування їх поведінки вимогам закону.

Такий підхід до розуміння механізму правозастосування в цілому
правильний, але він звужує зміст процесу правозастосування. Без
попередніх положень неможливо правильно і ефективно застосовувати
правові норми.

В механізм правозастосування повинні входити також суб’єкти
правозастосувальної діяльності, без яких неможливий процес реалізації
права. Дані суб’єкти повинні мати високий рівень професійної підготовки,
професійну правосвідомість і високий рівень правової, політичної і
моральної культури, вміти правильно застосовувати правові норми і
приймати правильні рішення.

Вся діяльність суб’єктів (посадових осіб, державних органів, приватних
юридичних осіб, громадських організацій і громадян) зводиться до певних
етапів або стадій процесу застосування правових норм. Таким чином, в
механізм правозастосування необхідно включити і основні стадії (етапи)
правозастосувальної діяльності.

В теоретичній літературі по-різному розглядають цей процес і виділяють в
одних випадках три, а в інших — шість стадій.

Найбільш доцільно виділити шість стадій, оскільки всі вони мають
самостійне і важливе значення в процесі правозастосувальної діяльності.
До них можна віднести:

1) аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридично
значимих фактів і їх оцінка;

2) вибір нормативного акта відповідної норми права, яку належить
застосувати до них;

3) перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та
юридичної сили правової норми;

4) аналіз змісту і тлумачення правової норми;

5) прийняття рішення по справі і оформлення в індивідуальному акті
застосування правових норм;

6) доведення цього рішення до суб’єктів, яких вони стосуються, і його
виконання, використання або дотримання.

Разом із тим потрібно підкреслити, що залежно від специфіки професійної
діяльності ці етапи (стадії) можуть змінюватись. Наприклад, для слідчого
першим етапом застосування норм права може бути збір, оцінка і
закріплення доказів по справі. В цивільних і господарських справах
відносно угод першим етапом застосування правових норм буде аналіз і
вивчення договірних зобов’язань або угод, які заключались між
суб’єктами. В трудових правовідносинах — це, можливо, вивчення умов
контракту, якщо він заключався. Свою особливість має прийняття
адміністративних рішень, які приймають на підставі різноманітної
інформації і повинні враховувати потреби, інтереси і правові наслідки
того чи іншого рішення.

Таким чином, механізм застосування правових норм включає в себе діючу
систему права і законодавства; правові принципи, які відповідають
соціальному призначенню правової держави і громадянського суспільства;
систему суб’єктів правозастосувальної діяльності, їх професійну
правосвідомість і правову культуру, які виступають від імені держави або
уповноважені державною владою; стадії процесу застосування правових
норм; індивідуально-правові акти по реалізації і конкретизації правового
регулювання суспільних відносин, що направлені на охорону соціальних
цінностей і законних прав суб’єктів суспільних відносин.

Застосування правових норм має організуючий техніко-юридичний аспект. В
зв’язку з цим воно виступає у вигляді професійної діяльності юристів,
адміністрації підприємств і організацій, яка має творчий характер і
направлена на реалізацію нормативно-правових актів. Ця професійна
діяльність здійснюється в спеціальних процедурно-процесуальних формах,
які закріплені в діючому законодавстві. Сюди відноситься пізнання і
аналіз справ, збирання і оцінка доказів, процедура винесення рішень і
т.п.

В юридичній літературі одні спеціалісти першу стадію застосування
правових норм називають: «Вивчення фактичних даних і обставин справи —
основна стадія застосування правових норм» (Ю.Н.Бро). Інші вважають, що
процес встановлення фактичних даних і вибір правової норми — це по суті
єдиний і нерозривний процес (П.О.Недбайло). Треті з позицій
управлінської діяльності вважають, що це збирання і оцінка інформації,
яка необхідна для прийняття рішень (С.С. Алєксєєв).

Такий підхід свідчить про те, що для різних державних органів і
посадових осіб ця діяльність має різні відтінки і значення. Всю цю
діяльність можна назвати як спеціальне пізнання фактичних обставин
справи. Юридичне пізнання має ціленаправлений характер по вивченню,
збиранню, аналізу фактичних обставин справи в зв’язку з практичними
завданнями. Воно має локальний характер і обмежені завдання — вирішення
конкретних справ і конкретизація правового регулювання, а не вивчення
закономірностей і суті державно-правових явищ. Цей вид пізнання
характеризується особливими прийомами (методами), формами встановлення
фактів, які регламентуються законодавством.

Правове пізнання складається із двох головних різновидів: 1) пізнання
правових норм — юридична основа застосування права; 2) пізнання
фактичних обставин справи — фактична основа справи. Правове пізнання
може бути безпосереднім і опосередкованим. Наприклад, районний суд,
розглядаючи справу про розподіл житлового будинку, виїжджає на місце
його знаходження, безпосередньо оцінює, аналізує, а потім в судовому
засіданні приймає рішення. Сюди можна віднести і слідчий експеримент і
т.п. Ці два види пізнання доповнюють одне інше. їх застосування залежить
від потреб конкретних справ. Найбільшу ефективність має поєднання цих
двох форм пізнання.

В процесі застосування правових норм вивчаються факти минулого (в
ретроспективі) і сучасні, а можливо і ті, які наступили після вчинення
правопорушення, в тому числі особа правопорушника, сімейний стан, стан
здоров’я, працездатність тощо. Всі обставини можна поділити на три
групи:

1) обставини, що вказані в нормі права і мають вирішальне юридичне
значення. Їх можна назвати прямими обставинами. Тому під юридичними
фактами слід розуміти ті обставини, з якими закон пов’язує юридичні
наслідки, а не тільки ті, які визивають виникнення, зміну чи припинення
конкретних правовідносин;

2) обставини, із наявністю чи відсутністю яких норма не пов’язує певні
юридичні наслідки в формі правовідносин, але які суттєво впливають на
рішення. Найчастіше такі обставини передбачені в інших нормативних
актах;

3) обставини, які мають певне значення для справи, але не несуть
юридичного змісту. Такі обставини не впливають на кваліфікацію, але їх
вивчення обов’язкове. Наприклад, причини і умови, що породжують
правопорушення

З юридичними фактами і обставинами справи надзвичайно тісно пов’язані
докази. Суть і призначення доказів полягає в їх здатності виступати в
якості засобів встановлення обставин справи. Докази по своєму
призначенню і суті являються в основному однаковими в усіх сферах
застосування права. Будь-які фактичні дані, які мають властивість
встановити обставини справи, є доказами. Розмежування доказів в окремих
галузях застосування правових норм провадиться по їх процесуальній
формі. Наприклад, докази в адміністративному праві, судові докази тощо.

В загальнотеоретичному плані докази повинні розглядатися в якості
інформації про обставини справи. Інформація стає доказовою лише тоді,
коли вона опрацьована, узагальнена, перевірена зі сторони компетентних
посадових осіб, виходячи із певних об’єктивних критеріїв, а не
суб’єктивних поглядів.

Всі докази мають характер відносності і допустимості. Відносність
доказів — це вказана в законі інформація про використання в якості
доказів тільки тих даних, які мають відношення до справи. Допустимість —
це передбачена в законі форма використання суб’єктами певних засобів
доказування.

Всі докази можна класифікувати по процедурно-процесуальній формі на такі
види:

1) офіційні документи;

2) показання громадян;

3) письмові докази;

4) протоколи і акти, які фіксують різні дії і події;

5) речові докази;

6) висновки експертів.

В ст.65 КПК України закріплено, що доказами в кримінальній справі є
будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку
орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність
суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці
дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного,
обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами
слідчих і судових дій та іншими документами.

Велике значення для застосування правових норм має оцінка фактичних
обставин справи і доказів на підставі норм права, яка веде до
встановлення об’єктивної істини по справі.

Аналіз і вивчення конкретних юридичних справ, а також оцінка юридичних
фактів і вибір правової норми веде до встановлення об’єктивної істини по
справі.

Істина в юридичних справах повинна бути повною, точною, дійсною і
об’єктивною. Разом із тим потрібно враховувати дві обставини:

1) відповідно до правового пізнання в процесі застосування правових норм
істина носить обмежений характер по предмету і змісту. На відміну від
теоретичного пізнання тут не ставиться завдання виявити всі властивості,
зв’язки, соціально-політичну чи економічну суть. Ця істина обмежена
рамками нормативно-правових актів. Вона може бути обмежена
недопустимістю з метою добитись істинності, використовуючи неправові
заходи (насилля, психічний тиск, обман тощо). В деяких справах’її не
можна встановити в зв’язку з неможливістю добитись доказів по справі.
Тому Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає припинення
кримінальної справи в зв’язку з недоведенням звинувачення. Зокрема в
ст.6 КПК України вказується, що кримінальну справу не може бути
порушено, а порушена справа підлягає закриттю: 1) за відсутністю події
злочину; 2) за відсутністю в діянні складу злочину, а також з інших
мотивів;

2) в окремих випадках можливі відступи від принципу об’єктивної істини в
силу певних зовнішніх і суб’єктивних причин: характер
соціально-політичного устрою, характер і суворість вимог законності. В
кожному суспільстві є фактори, які негативно впливають на встановлення
об’єктивної істини.

В нашому законодавстві передбачені процесуальні гарантії по встановленню
об’єктивної істини по кожній конкретній справі: обов’язок посадових осіб
всебічного вивчення справи, відповідальність за завідомо фальшиві
показання, протиправні заключения експертів, оскарження і опротестування
рішень і вироків тощо.

Істина завжди конкретна, оскільки вона заснована на врахуванні обставин
справи в певних умовах місця і часу. Це означає, що істина повинна бути
завжди одна і та ж, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні.

В процесі застосування правових норм необхідно перевірити. чи діє той чи
інший нормативний акт, який потрібно застосувати. Необхідно встановити,
чи він не відмінений, чи не змінений частково. Коли суб’єкт
правозастосування встановив, що нормативно-правовий акт діє, то потрібно
встановити, чи він відповідає офіційному тексту прийнятого нормативного
акта, чи немає в ньому граматичних і логічних помилок. Лише після такої
перевірки можливе застосування його до конкретної ситуації.

Разом із тим необхідно перевірити, чи діє він в часі і просторі, чи
можна його застосувати до конкретної ситуації. Це питання стосується
форм права, а також процесу застосування нормативно-правових актів. Тому
ефективність застосування правових норм залежить від того, чи знає
суб’єкт правозастосування дію нормативного акту в часі і на яку
територію він розповсюджує свою дію.

Процес застосування правових норм завершується прийняттям рішень по
справі в загальному плані, хоча вони мають різні види і назви. Перш ніж
розглянути це питання, потрібно підкреслити, що в теорії і практиці
можна зустріти три види різноманітних актів, які мають правовий
характер, Всі ці акти охоплюються одним поняттям «правовий акт». В
правовій системі до них відносяться: нормативно-правові акти (закони і
підзаконні нормативні акти), інтерпретаційні акти (акти тлумачення
правових норм) і індивідуальні акти застосування правових норм. Крім
того, термін «правовий акт» включає, на думку проф. Алексеева С.С.,
правомірну дію (поведінку), тобто юридичний факт, який являється основою
тих чи інших правових наслідків. Крім актів застосування правових норм
він також виділяє акти реалізації прав і обов’язків (договори, інші акти
— документи, які виражають автономні рішення окремих осіб, правомірні
дії, які завершують дію механізму правового регулювання). Таким чином,
існує два види нормативно-правових актів і два види індивідуальних актів
застосування і реалізації правових норм, які можна віднести до однієї
групи — індивідуальні акти реалізації і застосування правових норм.

Рішення по справі можна охарактеризувати з декількох позицій: як
формально-логічний процес; як творчий процес; як державно-владна
діяльність компетентних органів. З формально-логічної сторони рішення
юридичної справи являє собою умовивід, в якому конкретні факти
(обставини справи) підводяться до норми права, тобто фактична і юридична
основа застосування права співпадають. Норми права являються основною
підставою для застосування їх до конкретних обставин справи.

Висновки.

Процес застосування правових норм вимагає, щоб рішення приймались не
тільки законними, обгрунтованими, доцільними, але і справедливими.
Категорія «справедливість» має не тільки моральний, економічний,
політичний, але і юридичний характер. Вона протилежна категорії
«несправедливість». В соціальному плані справедливість означає
співрозмірний, відповідний до чогось. В правознавстві справедливість
означає прийняття рішень таким чином, щоб не ущемляти суб’єктивних прав
і законних інтересів громадян. В кримінальних правовідносинах покарання
повинно призначатись в рамках закону і бути не тільки доцільним, але і
справедливим по відношенню до потерпілих і до звинувачених залежно від
форми вини, мотивів, характеристики правопорушника тощо.

Одним із важливих принципів застосування правових норм є гуманізм. В
теоретичній літературі по застосуванню правових норм в минулі
десятиліття даному принципу приділялось мало уваги. Лише в останні роки
він знайшов своє відображення, в першу чергу стосовно функцій правової
держави, демократії і права. Гуманізм означає людяний, повага людини до
людини, взаємоповага держави і особи громадянина, справедливість,
свобода, захист особи. Гуманізм — це загальнолюдська цінність, в якій
виражаються принципи християнської моралі: полюби ближнього свого, як
самого себе. В праві виражаються загальнолюдські цінності — рівноправ’я
всіх людей, соціальна справедливість, свобода особи тощо.

Прийняття рішень на підставі права і з урахуванням принципів
справедливості і гуманізму свідчить про високий рівень правосвідомості і
правової культури суб’єктів правозастосування, що суттєво буде впливати
на стан законності і правопорядку, розвитку правової демократії,
становленню правової держави і громадянського суспільства в Україні. В
останні роки великий інтерес в суспільному житті набули проголошення
основних прав людини і їх юридичний захист. Однак, надзвичайне
возвеличення прав окремої людини веде до ущемлення прав держави і всього
громадянського суспільства. В процесі правозастосування потрібно
враховувати законні інтереси і потреби як окремих громадян, так і всього
суспільства. Тільки врахування діалектичної єдності інтересів
громадянина, і держави, єдність юридичних прав і обов’язків дозволить
приймати гуманні рішення як по відношенню до окремих громадян, так і по
відношенню держави і суспільства.

Література.

Алексеев С. Теория права. — в 2-х Т. — М., 1981

Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави//Право
України. — 2000. — №1. — С. 44

Зуев Л. Б. Правоприменения: его механизм и понятия. — Волгоград, 1990

Котюк В. Теорія права. — К., 1996

Сокуренко В. Право й закон. — К., 1990

Харт Х. Концепція права. — К., 1998

Див.: Зуев Л.Б. Правоприменение: его механизм, понятие. — Тезисы
докладов Межреспуб. научн. -практич. конференции. «Проблемы обеспечения
законности в механизме правоприменения». — Волгоград, 1990. С.9-10.

Похожие записи