Засоби державного регулювання господарських відносин

Загальні положення. Для реалізації економічної політики, виконання
цільових економічних та інших програм і програм економічного та
соціального розвитку держава застосовує різноманітні засоби регулювання
господарських відносин. До них належать державне замовлення, державне
завдання; сертифікація та стандартизація; застосування нормативних
лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та
інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги та порядок застосування засобів державного регулювання
господарських відносин визначаються Господарським кодексом, іншими
законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального
розвитку.

Законодавець виходить при цьому з того, що правова регламентація
господарської діяльності в наш час — в період переходу до соціальної
ринкової економіки — і повинна спрямовуватися на закріплення в
законодавстві економічно і морально обгрунтованих принципів
функціонування економіки в умовах конкуренції.

Проте на саморегулюючий механізм ринку не можна повністю покладатися.
Він сам собою не може забезпечити здорових суспільних відносин і не
гарантує довготермінової економічної стабільності. Держава повинна
всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати громадське
взаєморозуміння у справах розумного розподілу прибутків, використовуючи
такі норми права, під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих
чи інших цілей господарської діяльності.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність
суб’єктів господарювання, крім Господарського кодексу: закони — від 22
грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб», від 22
лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні
кошти»2, від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності»3, від 17травня 2001 року «Про
стандартизацію»4, від 23 березня 1996 року «Про патентування деяких
видів підприємницької діяльності»5, від 16 квітня 1991 року «Про
зовнішньоекономічну діяльність»6, Декрет Кабінету Міністрів від 12січня
1993року «Про квотування і ліцензування експорту товарів»7, Закон
Української РСР від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення»1 та
інші.

Господарський кодекс України встановлює, що умови, обсяг, сфери та
порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання
господарських відносин визначаються законодавчими актами, а також
програмами економічного і соціального розвитку, які розробляються
відповідно до Закону від 23 березня 2000 року «Про державне
прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку
України»’.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності
окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюється відповідно до
Господарського кодексу та інших законів, зокрема Закону від 4 липня 2002
року «Про інноваційну діяльність»10. Цей закон визначає правові,
економічні та організаційні засади державної регламентації інноваційної
діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою
інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки
інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб’єкти
господарювання всіх форм власності, шо реалізують в Україні інноваційні
проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло
ще достатнього розвитку в нашій державі порівняно з країнами з
розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє
підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади
державної підтримки суб’єктів малого підприємництва незалежно від форм
власності визначає закон від 19 жовтня 2000 року «Про державну підтримку
малого підприємництва»». Він прийнятий з метою сприяння позитивним
зрушенням в економіці та створенню умов для розширення впровадження
ринкових реформ в Україні.

Однак здійснення підприємницької діяльності суб’єктом такої діяльності
не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та природному середовищу. За
Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може
завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати
економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конкретизовані ці
конституційні засади в згаданому Законі від 1 червня 2000 року «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності», який визначає,
по-перше, певні пили господарської діяльності, на здійснення яких
потрібно мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює обмеження в
здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією військової
зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, виробництвом
та експлуатацією ракетоносіїв, у тому числі з їх космічними запусками із
будь-якою метою, проведенням криміналістичних, судово-медичних,
судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними
підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і
об’єднаннями зв’язку, наприклад, здійснюється діяльність, пов’язана з
технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім
місцевих) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку
загального користування (за деякими винятками).

Державне замовлення. Функціонування держави. її органів неможливе без
відповідного матеріального забезпечення. Воно здійснюється за допомогою
поставок продукції для державних потреб — потреб країни в продукції,
роботах, послугах, необхідних для вирішення соціально-економічних
проблем, підтримання її обороноздатності і безпеки, створення і
утримання на належному рівні державних матеріальних резервів1.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 13), а також до Закону
України від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних
потреб»2, такі поставки забезпечуються шляхом формування на договірній
(контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг),
необхідної для державних потреб, розміщення державних замовлень на
поставку (закупівлю) цієї продукції, робіт чи послуг серед суб’єктів
господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державними замовниками, за Законом від 21 грудня 1999 року «Про внесення
змін до Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»1,
виступають Верховна Рада та інші центральні органи державної влади, Рада
Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська місцеві державні адміністрації, державні організації,
визначені законом про Державний бюджет, атакож організації, уповноважені
Кабінетом Міністрів укладати державні контракти.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від
імені держави з суб’єктом господарювання — виконавцем державного
замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання
сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб, як уже зазначено,
забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету та інших джерел
фінансування, що залучаються до цього в порядку, визначеному Законом від
22 лютого 2000 року «Про закупки товарів, робіт і послуг за державні
кошти». Цей Закон встановлює загальні правові та економічні основи
здійснення процедур таких закупок з метою створення конкурентного
середовища в цій сфері, забезпечення їх прозорості та оптимального і
раціонального їх використання.

Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності. До
основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів
господарювання, перелічених Господарським кодексом (ст. 12), належать
також ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності
та її квотування; сертифікація та стандартизація; застосування
нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів; надання
інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій,
цільових інновацій та субсидій.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської
діяльності та квотування визначаються, виходячи з конституційного права
кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої
законом, і принципів господарювання, встановлених Господарським кодексом
(ст. 14).

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта
господарювання — ліцензіста на провадження зазначеного в ньому виду
господарської діяльності протягом певного строку при виконанні
ліцензійних умов1. Відносини, пов’язані з ліцензуванням тих чи тих видів
господарської діяльності, регулюються Законом від І червня 2000 року
«Про ліцензування певних видів господарської діяльності»*.

Регулювання цих відносин здійснюється відповідно до основних принципів
державної політики в цій сфері. Ними, зокрема, є забезпечення рівності
права всіх суб’єктів господарювання, встановлення єдиного переліку видів
господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню на території
України. Законом встановлено також, що ліцензування не може бути
використано для обмеження конкуренції у здійсненні господарської
діяльності.

Основні напрямки державної політики у сфері ліцензування, законодавчі
основи її проведення визначаються Верховною Радою, а реалізацію цієї
політики здійснює Кабінет Міністрів, спеціально уповноважений орган із
питань ліцензування, атакож органи виконавчої влади за визначенням
Кабінету Міністрів, Інші органи, уповноважені проводити ліцензування
певних нидів господарської діяльності.

Закон встановлює компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань
ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної ради,
створюваної при спеціально уповноваженому органі. Останній, зокрема,
розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, разом
з органом ліцензування іаікерджус ліцензійні умови здійснення певного
виду господарської діяльності і порядок контролю за їх додержанням, веде
Єдиний ліцензійний реєстр1. Для виконання своїх повноважень цей орган
організовує свої територіальні органи, які діють на підставі
повноважень, що ним затверджуються.

Органи ліцензування, якими є центральні органи виконавчої влади, що
здійснюють передбачені законом повноваження, можуть делегувати їх своїм
структурним територіальним підрозділам. Перелік органів ліцензування
затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2000 року.
До нього ввійшли, зокрема, Мінекономіки, Мінагрополітики,
Мінекоресурсів, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Цим переліком
передбачені види господарської діяльності, що ліцензуються цими
органами. Вони оформляють, видають і переоформляють ліцензії, їх
дублікати на певні види діяльності. Вони ж приймають рішення про
визнання ліцензій недійсними, анулюють їх.

Видача ліцензій органом ліцензування проводиться за заявою суб’єкта
господарювання, який має намір здійснювати певний вид господарської
діяльності, що підлягає ліцензуванню. Законом «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» визначені документи, які подаються в
орган ліцензування для одержання ліцензії. Рішення про відмову у видачі
ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

Державний нагляд за дотриманням органами ліцензування вимог
законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений
орган з питань ліцензування шляхом проведення планових і позапланових
перевірок. Ним, а також іншими органами ліцензування здійснюється
контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов.

Господарським кодексом (ст. 14) та відповідними законами встановлено, що
у сферах, пов’язаних з торгівлею за грошові кошти (готівкою, чеками, а
рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на
території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі
з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті та з
платіжними картками), у сфері побутових послуг, інших сферах, визначених
законом, може здійснювати патентування підприємницької діяльності
суб’єктів господарювання.

Визначення і зміст діяльності, шо підлягає патентуванню, міститься в
Господарському кодексі та в Законі від 23 березня 1996 року «Про
патентування деяких видів підприємницької діяльності»1. Останній
визначає також порядок патентування певних видів підприємницької
діяльності. Документом, який надає право суб’єкту господарювання
здійснювати діяльність, шо підлягає патентуванню, є торговий патент —
державне свідоцтво, яке засвідчує таке право. Зазначене законодавство
передбачає також одержання суб’єктом господарювання спеціального
торгового патенту, який засвідчує його право на особливий порядок
оподаткування.

* , Oe

O

, O

податковими органами за місцезнаходженням цих суб’єктів або
місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів або
місцезнаходженням пункту продажу товарів чи надання послуг.

Господарський кодекс передбачає і такий засіб регулюючого впливу держави
недіяльність суб’єктів господарювання, як квотування, встановлення
граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаючи експорт та
імпорт) певних товарів і послуг. Експортні та імпортні квоти, тобто
граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи
імпортувати протягом встановленого строку, передбачені Законом від 16
квітня 1991 року «Про зовнішньоекономічну діяльність»2 та Декретом
Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року «Про квотування і
ліцензування експорту товарів (робіт, послуг).

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти
(контингенти): глобальні — квоти, то встановлюються по товарах без
зазначення конкретних країн (груп країн), куди товари експортуються або
з яких вони імпортуються; групові — квоти, що встановлюються по товарах
з визначенням груп країн, куди товар експортується або з яких
імпортуються; індивідуальні — квоти, що встановлюються по товарах з
зазначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватись або з
якої вони можуть імпортуватися. По кожному виду товарів може
встановлюватися лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних
ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями
не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту
(імпорту) приймається Кабінетом Міністрів за поданням Міністерства
економіки з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), шо
підпадають під цей режим, і строків його дії.

Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання. Важливим засобом
регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є
сертифікація та стандартизація. Як уже наголошувалося, держава і в
умовах ринкової економіки не може стояти осторонь господарювання.

У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси
товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів,
споживачів. Виникає необхідність у їх узгодженні. Для цього слід
використовувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку, не
допустити зниження підприємницької активності, а з другого — щоб
суб’єкти господарювання додержувались норм, що регламентують якість
вироблюваної продукції, природокористування тощо.

Правовими регуляторами виробничого процесу виступають, крім зазначених
вище, також системи стандартизації, сертифікації, забезпечення єдності
вимірювань, правові норми захисту навколишнього середовища.
Стандартизації та сертифікації у сфері господарювання присвячені норми
Господарського кодексу та інших законодавчих актів. Стандартизація має
на меті вироблення і впровадження в життя стандартів. Стандарт (від
англійського standard) — документ, що встановлює для загального і
багаторазового застосування правила, загальні принципи або
характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою
досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній галузі,
розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. Так визначає
його Закон від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію»’. За
загальновживаним визначенням, стандарт — це документ, що встановлює
якісні характеристики товарів, робіт, послуг.

У сфері господарювання застосовуються: державні стандарти, прийняті
центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації і доступні
для широкого кола користувачів; кодекси усталеної практики (зведення
правил) — документи, що містять практичні правила чи процедури
проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування,
експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів. Кодекс усталеної
практики може бути стандартом, його частиною або окремим документом;
технічні умови — документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні
відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови теж можуть
бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом. Міжнародні
та регіональні стандарти — стандарти, прийняті відповідно міжнародним та
регіональним органом стандартизації, а також національні стандарти інших
країн — застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних
договорів. Так, відповідно до Закону України від 17 січня 2002 року,
Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції про стандарти підготовки,
сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року.

Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної
торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Вони
мають бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати
з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт.

Стандарти застосовуються на добровільних засадах, окрім випадків,
зазначених у ст. 15 Господарського кодексу України, згідно з якою
застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов’язковим для
суб’єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи
інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо
розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якшо в ній (ньому) є
посилання на певні стандарти; для виробника чи постачальника продукції,
якшо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам
чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також якшо
його продукція сертифікована шодо дотримання вимог стандартів.

Міжнародні, регіональні та стандарти інших країн, якшо їх вимоги не
суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в
установленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших
стандартах.

У разі виготовлення продукції на експорт, якшо угодою (контрактом)
передбачено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими
актами України, дозволяється застосування положень угоди, коли вони не
суперечать вітчизняному законодавству в частині вимог до процесу
виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території
України.

Державні стандарти України містять обов’язкові та рекомендовані вимоги.
До обов’язкових належать, зокрема, вимоги, що забезпечують безпеку
продукції для життя, здоров’я і майна громадян, її сумісність і
взаємозамінність, охорону навколишнього середовища і вимоги до методів
випробувань цих показників.

З мстою запобігання наданню таких послуг та реалізації продукції, які є
небезпечними для життя, здоров’я та майна громадян і довкілля, а також
для сприяння споживачам у виборі продукції, створення умов для участі
суб’єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному
співробітництві та міжнародній торгівлі, здійснюється сертифікація —
підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам
стандартів.

Закон від 17 травня 2001 року «Про підтвердження відповідності»1
визначає сертифікацію як процедуру, за допомогою якої визнаний в
установленому порядку орі аи документально засвідчує відповідність
продукції, систем якості, управління якістю, управління довкіллям,
персоналу встановленим законодавством вимогам.

Сертифікація на відповідність продукції обов’язковим вимогам нормативних
документів провадиться виключно в державній системі сертифікації.
Обов’язкова сертифікація в усіх випадках повинна включати перевірку та
випробування продукції для визначення її характеристик і подальший
технічніш нагляд за сертифікованою продукцією.

Процедура підтверджений відповідносі і в законодавчо регульованій сфері
с обов’язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з
сертифікації, а в законодавчо нерегульованій сфері здійснюється на
добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам, встановленим
законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або
сертифікатом відповідності.

Процедура підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері
для окремих видів продукції, яка може становити небезпеку для життя та
здоров’я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля,
запроваджується технічними регламентами.

Виробник забезпечує підтвердження відповідності і складає декларацію про
відповідність, якщо це встановлено технічним документом з підтвердження
відповідності на цей вид продукції. Він зобов’язаний надавати органам,
шо здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності,
декларацію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану
відповідність протягом встановленого законодавством строку їх
зберігання.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері провадиться згідно з
вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності. За
результатами проведення сертифікації в разі позитивного рішення
уповноваженого оргаігу з сертифікації заявникові видасться сертифікат
відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим
органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності (ст. 11
згаданого Закону).

Сертифікація здійснюється з метою запобігання наданню послуг та
реалізації продукції, небезпечних для життя, сприяння споживачеві у
виборі продукції, створення умов для участі суб’єктів господарювання в
міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та
міжнародній торгівлі1.

Дотації та інші засоби підтримки суб’єктів господарювання. Господарський
кодекс України визначає й інші економічні важелі, які можуть
застосовуватися державою з метою корегування функціонування ринкової
економіки. До них належать дотації та інші засоби державної підтримки
суб’єктів господарювання. Дотація (від лат. dotatio — дар) — це грошові
кошти, пін виділяються юридичним і фізичним особам. Дотації з державного
бюджету видаються малоприбутковим та збитковим суб’єктам господарювання,
передусім в галузях економіки, які мають важливе соціальне значення,
наприклад дотації сільському господарству.

Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом
підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою
забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в цій галузі,
державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню
нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій, вирощування та
поглибленої переробки сільськогосподарської сировини, виготовлення з неї
конкурентоспроможної вітчизняної продукції; інфраструктури аграрного
ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської
продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави;
дотування виробництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства;
проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних
ресурсів.

Застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання
визначається перш за все її метою.

Наприклад, державну підтримку одержують суб’єкти господарювання, які
реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвитку
економіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих,
безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій.

З метою створення умов для позитивних структурних змін в економіці
держава підтримує мале підприємництво. Сприяння формуванню і розвитку
малого підприємництва має на меті його становлення як провідної сили в
подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого
позитивного розвитку суспільства, підтримку вітчизняних виробників,
формування умов для забезпечення зайнятості населення, запобігання
безробіттю, створення нових робочих місць.

Надання переваг вітчизняним виробникам здійснюється, зокрема, шляхом
застосування преференційної1 поправки до ціни тендерних пропозицій2 при
закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Особливо це
стосується суб’єктів господарювання з низькою конкурентно-спроможністю.
Закон від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за
державні кошти» передбачає, що замовник (орган державної влади чи
місцевого самоврядування, підпорядковані їм організації, а також
підприємства, уповноважені здійснювати закупівлю товарів, робіт і послуг
за державні кошти) застосовує преференційну поправку до ціни тендерної
пропозиції, поданої підприємствами Українських товариств сліпих, глухих,
спілки організацій інвалідів України.

Похожие записи