Запобіжні заходи
Поняття, процесуальне значення і класифікація запобіжних заходів.
Загальні цілі, підстави і правила застосування запобіжних заходів.
Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів.
Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів.
Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів.
1. ПОНЯТТЯ, ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
Кримінально-процесуальний примус має такі ознаки:
державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються і
припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів
примусу. Це — владо відносини;
примус пронизує все провадження у кримінальних справах,бо
кримінально-процесуальне право, яким воно регламентується,є галуззю
публічного права;
примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному
(психологічному) впливі державного органу на суб’єкта кримінального
процесу;
він завжди пов’язаний із певними обмеженнями прав і свобод суб’єктів
процесу;
застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконання в
необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;
6) заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб’єктів;
більше того, вони спрямовані на придушення волі, бажань і дій.
Усі заходи процесуального примусу поділяють на дві групи:
запобіжні;
інші заходи процесуального примусу, що, як правило, не включаються до
навчальних програм з кримінально-процесуального права (кримінального
процесу):
привід свідка (ч. 2 ст. 70 КПК); потерпілого (ч. З ст. 72
КПК);обвинуваченого і підозрюваного (статті 135 і 136 КПК);
відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає(ст. 147 КПК);
письмове зобов’язання щодо повідомлення про зміну свого місця
перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом (ч. З
ст. 148 КПК);
поміщення неповнолітнього віком від 11 до віку, з якого настає
кримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника для
неповнолітніх (ч. З ст. 7-3 КПК);
запобіжне обмеження, тобто заборона особі, щодо якої порушено
кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінченнядосудового
слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);
поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205КПК);
видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок (ст.
272 КПК) та ін.
Запобіжні заходи — це частина заходів процесуального примусу,
спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обмеження їхніх
особистих прав.
Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-процесуального
примусу, запобіжні заходи мають ще й такі:
1) їх може бути застосовано тільки до певних суб’єктів кримінального
процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окремих випадках до
підозрюваного);
мають особистий характер, бо обмежують особисті права цихсуб’єктів
процесу;
характеризуються специфічними підставами і метою застосування;
мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу(обмеження
прав).
Процесуальне значення запобіжних заходів полягає в тому, що вони:
забезпечують оптимальні умови для доказування і досягненняістини у
кримінальній справі;
завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримінального
процесу;
сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;
4) є засобами забезпечення спеціального режиму, в якомуповинен
перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чизасуджений.
За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів
становлять:
підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);
особиста порука (ст. 152 КПК);
порука громадської організації або трудового колективу(ст. 154 КПК);
застава (ст. 154-1 КПК);
затримання — тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115,165-2 КПК);
взяття під варту (ст. 155 КПК);
нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);
8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників
або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).
Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість
ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і
судового розгляду кримінальних справ*, що передбачає врахування не
тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.
Про суворість (м’якість) запобіжних заходів йдеться в
кримінально-процесуальному законі:
у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд “.можебути
замінена більш суворим запобіжним заходом”;
у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: “.підстав для скасування чи
замінизапобіжного заходу (взяття під варту) на більш м’який немає”.
Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про невиїзд, і
м’якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирішено питання
про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.
Тільки в одному з російських підручників з кримінального процесу (під
редакцією К. Ф. Гуценка; автори — викладачі юридичного факультету
Московського державного університету) вдалося відшукати позицію вчених з
цього питання. Вони умовно поділяють запобіжні заходи за мірою зростання
їх суворості таким чином: підписка про невиїзд – поручительство,
віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд – застава –
взяття під варту. Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи
у відповідній (тринадцятій) главі КПК України.
У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно
від поширеності дії на тих чи інших суб’єктів, щодо яких їх може бути
застосовано. Ті, що застосовуються до всіх суб’єктів (підписка про
невиїзд, порука, застава, затримання, взяття під варту), є загальними, а
ті, що до спеціальних суб’єктів (військовослужбовців і неповнолітніх) —
спеціальними.
Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише
підкреслює особливості суб’єктів, щодо яких їх застосовують.
Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої
покладено ступінь обмеження прав суб’єктів. За цією підставою
розрізняють ізоляційні та неізоляційні запобіжні заходи”.
‘ За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України,
щодо 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки
про невиїзд (найм’якший); 20% беруть під варту (найсуворіший захід),
щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8% осіб запобіжний захід не
застосовують взагалі: у справах приватного обвинувачення та у випадках,
передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов’язання
про явку.
Така класифікація запобіжних заходів використовується в програмі
юридичного факультету Академії митної служби України (див.: Програма
дисципліни Кримінальний процес”. — Дніпропетровськ, 1999).
До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої — всі
решта.
2. ЗАГАЛЬНІ ЦІЛІ, ПІДСТАВИ І ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
Загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальномупроцесі
регламентовано в ч. 1 ст. 148 КПК:
1) запобігання (звідси — запобіжні заходи):
спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду;
перешкоджанню встановленню істини у кримінальній справі;
продовженню злочинної діяльності;
2) забезпечення:
• виконання процесуальних рішень.
Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні
підстави вважати”, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений
(ч. 2 ст. 148 КПК):
1) намагатиметься ухилитися від:
слідства і суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межінаселеного
пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержавзакордонний
паспорт) або
виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних причин від явки за
викликом; ігнорував письмове зобов’язання проявку);
2) перешкоджатиме встановленню істини у справі (чинив впливна свідків
і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх довідмови від давання
показань; погрожував експерту з тією самоюметою) або
‘ У 1995 р. предметом розгляду у Верховній Раді України був проект
закону про внесення змін до КПК, пов’язаних із новою регламентацією
підстав до застосування запобіжних заходів (автор В. Онопенко).
Законопроект передбачав, що підставою до застосування запобіжних заходів
мають бути не “підстави вважати”, а “достатні дані”. Проект не набрав
достатньої кількості голосів депутатів.
3) продовжуватиме злочинну діяльність (раніше неодноразово засуджувався;
після вчинення злочину, у зв’язку з яким порушено справу, знову вчинив
злочин чи злочини).
Така поведінка зазначених осіб:
шкодить виконанню кримінальним процесом своїх завдань;
порушує баланс змагальності, бо сторона захисту незаконнопосідає
вигіднішого становища (ухиляється від слідства, суду; перешкоджає
встановленню істини тощо).
Підставами до застосування запобіжних заходів є дані:
1) про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує
балансуможливостей сторін;
2) що вказують на можливість продовження такої поведінки вмайбутньому.
Регламентуючи підстави до застосування запобіжних заходів, держава немов
би вибачається перед обвинуваченим, державні органи і не застосовували б
обмежень, але така поведінка особи змушує їх це зробити.
Текстуально ч. 1 і ч. 2 ст. 148 КПК наближені одна до одної. Відмінність
же цілей і підстав застосування запобіжних заходів полягає в такому.
Цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування
того чи іншого заходу, а підстави — це те, що вже відомо і покладено в
основу рішення про застосування запобіжного заходу. Певно, що в законі
достатньо було б вказати тільки на підстави, бо саме їх, а не цілі,
покладено в основу процесуального рішення. Окрім того, цілі та підстави
застосування запобіжних заходів формулюються в гіпотезі норми
кримінально-процесуального права (“якщо обвинувачений буде”), яка
повинна характеризуватися єдністю змісту. Формулювання двох різних
понять в одній гіпотезі “розпорошує” її зміст.
Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, підозрюваний,
обвинувачений або підсудний дає письмове зобов’язання про явку за
викликом дізнавача, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він
повідомить про зміну свого місця перебування.
Загальні правила застосування запобіжних заходів:
1) може бути застосовано тільки у порушеній кримінальнійсправі й лише за
наявності до того підстав;
при вирішенні питання про застосування того чи іншого запобіжного
заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК, враховуютьтакож інші,
як-от тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюютьабо обвинувачують
особу; її вік, стан здоров’я; сімейний і матеріальний стан; вид
діяльності; місце проживання та інші обставини, що її характеризують;
може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, прокурором, судом
(суддею);
запобіжний захід не може бути суворішим, ніж покарання застаттею, за
якою особу обвинувачують (наприклад, взяття під вартузастосовують у
справах про злочини, за які передбачено покаранняу вигляді позбавлення
волі на строк понад три роки — ч. 1 ст. 155КПК);
запобіжний захід обирається, як правило, щодо обвинуваченого,
підсудного, засудженого, а щодо підозрюваного — у виняткових випадках
(ч. 4 ст. 148 КПК);
дозволено застосовувати запобіжний захід тільки щодо належного суб’єкта
(не можна щодо неповнолітнього, який не досягвіку кримінальної
відповідальності);
щодо однієї особи може бути застосовано тільки один запобіжний захід.
Однак це не заперечує можливості одночасного застосування іншого заходу
процесуального примусу (наприклад, обвинуваченого, щодо якого обрано
підписку про невиїзд, можна усунутивід посади, яку він обіймає);
запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за постановою органу
дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалоюсуду, а взяття під
варту — виключно за постановою судді або заухвалою суду;
запобіжний захід скасовують або замінюють, якщо вже немаєпотреби в
раніше обраному заході;
запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокурором, може бути
скасовано або замінено слідчим (органом дізнання)лише за згодою
прокурора;
запобіжний захід може бути змінено у випадках, якщо:
його обрано необгрунтовано або незаконно, але є підстави дообрання
іншого заходу;
суттєво змінилися обставини, що їх було враховано при обраннізапобіжного
заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину,стан здоров’я
обвинуваченого);
12) запобіжний захід скасовують:
при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);
при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК).Якщо
підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє йогоз-під варти
в залі судового засідання (ст. 342 КПК);
при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від відбування
покарання або засуджено до покарання, не пов’язаного зпозбавленням волі.
3. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
Процесуальну характеристику запобіжних заходів буде проведено за такою
логіко-правовою схемою:
визначення запобіжного заходу;
спосіб запобігання; .
мета застосування;
підстави застосування;
умови застосування;
процесуальний порядок застосування;
строк дії;
юридична відповідальність за порушення
3.1. Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів
Процесуальна характеристика затримання.
1. Затримання — це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину
особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.
До прийняття Конституції України затримання вважали невідкладною слідчою
дією. В частині 3 ст. 29 Основного закону нашої держави вперше було
зазначено, що затримання є тимчасовим запобіжним заходом. Пізніше — в
ході “малої судової реформи” — затримання дістало такого “статусу” і в
кримінально-процесуальному законі — ч. 2 ст. 149 КПК. Хоча до цього часу
вчені дискутують з приводу того, чи є затримання запобіжним заходом, чи
слідчою дією.
Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:
фізичного затримання особи на місці вчинення злочину абоз поличним (п. 2
ст. 94 КПК), що має характер захоплення і йогоможуть здійснити як
представники влади, так і окремі громадяни;
доставлення особи до правоохоронного органу на строк дооднієї години в
порядку, передбаченому законодавством Українипро адміністративні
правопорушення;
— затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку.Зазначені
дії відрізняються від кримінально-процесуального
затримання за метою, мотивами, підставами, умовами, суб’єктами,
строками, порядком здійснення.
Спосіб запобігання: обмеження свободи підозрюваного шляхомпоміщення його
до спеціальної установи: ізолятора тимчасовоготримання або на гауптвахту
(для військовослужбовців).
Мета затримання:
з’ясувати причетність затриманого до злочину;
вирішити питання про застосування до нього запобіжногозаходу у вигляді
взяття під варту (тому затримання і називають тимчасовим запобіжним
заходом, бо протягом строку затримання требавирішити питання про
необхідність обрання “постійного” заходу —взяття під варту).
4. Підстави застосування. Згідно із ч. 1 ст. 106 КПК особу можебути
затримано за підозрою у вчиненні злочину лише за наявностіоднієї з таких
підстав:
якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його
вчинення;
якщо очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть напевну особу, що
саме вона вчинила злочин;
якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або вйого житлі буде
виявлено явні сліди злочину;
за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особуу вчиненні
злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо:
ця особа намагалася втекти, або
вона не має постійного місця проживання, або
не встановлено особи підозрюваного.
Умова застосування затримання: за злочин, у вчиненні якогопідозрюють
особу, може бути призначено покарання у виглядіпозбавлення волі.
Процесуальний порядок застосування затримання. За наявностіпідстав до
затримання орган дізнання (слідчий, прокурор):
роз’яснює особі право мати побачення із захисником з моменту затримання,
про що складають протокол (ч. 2 ст. 21 КПК);
складає протокол затримання, в якому роз’яснює затриманомуйого права та
обов’язки (ч. З ст. 106 КПК);
копію протоколу з переліком прав і обов’язків негайно:
вручає затриманому;
направляє прокуророві (на вимогу прокурора надсилає йомутакож матеріали,
що були підставою для затримання);
4) негайно повідомляє про затримання особи одного з її родичів.
Якщо затримано співробітника кадрового складу розвідувального органу, то
повідомляє цей орган. Затримання і пов’язані зцим обшук особи та огляд
речей кадрового співробітника розвідувального органу при виконанні ним
своїх службових обов’язківздійснюються тільки в присутності офіційних
представників цьогооргану (ч. 2 ст. 20 Закону України від 22 березня
2001 р. “Про розвідувальні органи України”).
У разі затримання помічника-консультанта народного депутата
правоохоронні органи зобов’язані невідкладно повідомити про це народного
депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України “Про статус народного депутата
України”);
поміщає затриманого до місця попереднього ув’язнення (ізолятора
тимчасового тримання);
у разі оскарження затримання до суду, скаргу негайно надсилаєначальник
місця попереднього ув’язнення до суду (порядок розгляду суддею таких
скарг регламентовано в ч. 7 ст. 106 КПК);
якщо у встановлений законом строк затримання постановасудді про
застосування до затриманої особи запобіжного заходу увигляді взяття під
варту або постанова про звільнення затриманогоне надійшла до установи
попереднього ув’язнення, начальник місцяув’язнення звільняє цю особу,
про що складає протокол і направляєповідомлення про це посадовій особі
чи органу, який здійснювавзатримання.
7. Строк затримання — до 72 годин.
Строк починається з моменту фактичного затримання особи, а закінчується
— моментом:
звільнення її у зв’язку з непідтвердженням підозри;
обрання запобіжного заходу, не пов’язаного із позбавленнямволі;
• обрання судом запобіжного заходу — взяття під варту.Якщо для обрання
затриманому запобіжного заходу необхідно
додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші
обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то
суддя, який розглядає подання органу дізнання (слідчого, прокурора) про
взяття особи під варту, вправі продовжити затримання до 10, а за
клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виносить
постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК)’. Військовослужбовця, який вчинив діяння
з ознаками злочину, можна тримати на гауптвахті Служби правопорядку
строком до З діб, сповістивши протягом доби органи, які проводять
досудове слідство, та органи прокуратури, начальника гарнізону і
відповідного органу управління Служби правопорядку (ч. З ст. 82 Закону
України від 24 березня 1999 р. “Про Дисциплінарний статут Збройних Сил
України”).
Згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини
(підписано в Римі 4 листопада 1950 р., ратифіковано Україною 17 липня
1997 р.) кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право
на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо
затримання є незаконним. Тому положення українського закону суперечать
вимогам цієї Конвенції та Конституції України, в якій не згадано про
продовження судом терміну затримання особи.
Капітан судна має право затримати особу, яку підозрюють у вчиненні
кримінально караного діяння, до передання її відповідним правоохоронним
органам у першому порту України. За необхідності капітан судна може
відправити цю особу і матеріали дізнання в Україну на іншому судні,
зареєстрованому в нашій державі (ч. 2 ст. 67 Кодексу торговельного
мореплавства України).
8. Юридична відповідальність за порушення:
кримінально-правова:
для затриманого — за втечу з місця попереднього ув’язнення – ст. 393 КК;
для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді —
за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК.
Процесуальна характеристика взяття під варту.
1. Взяття під варту (арешт) — це обмеження особистої
свободипідозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого
шляхомпоміщення їх до спеціальної установи.
2. Спосіб запобігання: обмеження свободи особи шляхом поміщення її до
спеціальної установи:
слідчого ізолятора (далі — СІЗО) Державного департаменту зпитань
виконання покарань;
дисциплінарного ізолятора або карцеру установи виконанняпокарань (ст. 4
Закону України від ЗО червня 1993 р. “Про попереднє ув’язнення”);
гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних СилахУкраїни — для
осіб, що відбувають покарання у дисциплінарнихбатальйонах і притягаються
до кримінальної відповідальності завчинення іншого злочину (статті 14,
17 Кримінально-виконавчогокодексу України, далі — КВК). ,
Враховуючи характеристики окремих осіб і характер певних злочинів
законодавець встановлює особливий порядок утримання осіб під вартою:
затримані або взяті під варту працівники міліції утримуютьсяв установах
Державного департаменту з питань виконання покараньокремо від інших осіб
або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21Закону України “Про міліцію”);
особи, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, Військовій
службі правопорядку у Збройних Силах України, службібезпеки,
прокуратурі, юстиції та в суді, — окремо від інших осіб,які перебувають
під вартою;
• особи, підозрювані або обвинувачувані у вчиненні
злочинів,відповідальність за які передбачена статтями 173—177
(злочинипроти трудових прав, авторського права і суміжних прав, права
наоб’єкти промислової власності), 200—235 (злочини у сфері господарської
діяльності) КК, — окремо від інших осіб, які перебува-
ють під вартою (ст. 8 Закону України від 30 червня 1993 року “Про
попереднє ув’язнення”);
• в інших випадках, передбачених ст. 8 “Роздільне тримання умісцях
попереднього ув’язнення” Закону України “Про попереднєув’язнення”.
Таким чином особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може
бути надано тільки з дозволу особи, яка провадить розслідування,
терміном від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на
місяць.
Мета взяття під варту збігається із загальною метою застосування
запобіжних заходів. Це найсуворіший запобіжний захід. Томуйого
застосовують лише в разі, якщо жоден інший запобіжний захід не може
забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148КПК.
Підстави застосування збігаються із загальними підставамизастосування
запобіжних заходів.
Умова застосування. Взяття під варту застосовують у справахпро злочини,
за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк
понад три роки. У виняткових випадках —якщо кримінальним законом
передбачено м’якіше покарання,наприклад, якщо обвинувачений:
не має постійного місця проживання;
порушив інший запобіжний захід.
6. Процесуальний порядок застосування:
1) орган дізнання або слідчий вносить за згодою прокурораподання до
суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. Вирішуючи питання про
внесення подання до суду, останній зобов’язаний ознайомитися з усіма
матеріалами, що дають підстави для взяттяпід варту, перевірити
законність одержання доказів, їх достатністьдля обвинувачення;
якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи,яка
перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвілна
затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його всуд під
вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше72 годин, а в
разі, якщо особа перебуває за межами населеногопункту, в якому діє суд,
— не більше 48 годин з моменту доставкизатриманого в цей населений
пункт;
суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органамиДізнання,
слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а за
потреби бере пояснення в особи, у провадженні якоїперебуває справа,
вислуховує думку прокурора, захисника, якщовін з’явився, і виносить
постанову:
• про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає
підстав;
• про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді
взяття під варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд
вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не
пов’язаний із триманням під вартою;
слідчий (дізнавач) ознайомлює обвинуваченого з постановоюсудді про
обрання або про відмову в обранні запобіжного заходу;
після взяття під варту слідчий зобов’язаний виконати такі дії:
вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей заарештованого і
повідомити про це письмово прокурора і заарештованого,а копію листів
приєднати до справи;
вжити заходів щодо охорони майна ув’язненого;
• повідомити дружину (іншого родича) та адміністрацію замісцем роботи чи
навчання заарештованого. Згідно з ч. 5 ст. 5 ЗаконуУкраїни “Про міліцію”
міліція “негайно, але не пізніше як черездві години після затримання або
арешту (взяття під варту) осібповідомляє про їх місцеперебування родичам
та у разі заявленняусної або письмової вимоги — захиснику”;
• якщо заарештований є іноземцем, то направити постанову суддідо
Міністерства закордонних справ;
• у разі арешту помічника-консультанта народного депутатаправоохоронні
органи зобов’язані невідкладно повідомити про ценародного депутата (ч. 5
ст. 34 Закону України “Про статус народного депутата України”);
на постанову судді прокурор, підозрюваний, обвинувачений,його захисник
або законний представник протягом трьох діб з дняїї винесення можуть
подати апеляцію до апеляційного суду. Однакце не зупиняє виконання
постанови судді;
якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхіднододатково
вивчити дані про його особу або з’ясувати інші обставини,які мають
значення для прийняття рішення з цього питання, тосуддя вправі
продовжити затримання до 10, а за клопотаннямпідозрюваного,
обвинуваченого — до 15 діб, про що виноситьсяпостанова. Якщо така
необхідність виникне при вирішенні цьогопитання щодо особи, яку не
затримували, суддя вправі відкластийого розгляд на строк до 10 діб і
вжити заходів задля забезпеченняна цей період її належної поведінки або
своєю постановою затриматипідозрюваного, обвинуваченого на цей строк
(ст. 165-2 КПК).
Взяття особи під варту зумовлює спеціальний порядок (режим) спілкування
з нею слідчого, що залежить від того, де відбуватиметься спілкування: в
місці провадження досудового слідства чи в слідчому ізоляторі.
Порядок спілкування слідчого із заарештованим в місці провадження
досудового слідства:
складають вимогу про видачу ув’язненого із приміщення СІЗОдо приміщення
ізолятора тимчасового тримання органу дізнання ідовіреність на ім’я
старшого конвою, які підписує начальник органу дізнання і ставить на
свій підпис гербову печатку;
якщо ув’язнений перебуває на обліку в іншому органі дізнання(не в
слідчого, а у певному райвідділі), то вимогу про видачу складає цей
орган. У вимозі вказується, що ув’язнений підлягає видачііз СІЗО до
іншого органу;
ці документи передають старшому конвою, який доставляєув’язненого до
райвідділу (ізолятора тимчасового тримання) і доповідає про це слідчому;
спілкування (провадження слідчих дій) у приміщенні ізолятора тимчасового
тримання відбувається з дозволу начальника органудізнання.
Порядок спілкування слідчого із заарештованим у СІЗО:
складають вимогу про видачу ув’язненого слідчому в приміщенні СІЗО, яку
підписує начальник органу дізнання і ставить насвій підпис гербову
печатку. Якщо участь у слідчих діях у приміщенніСІЗО мають брати інші
суб’єкти (експерт, захисник, учасник очноїставки тощо), то у вимозі
вказують і цих осіб. Слідчий попереджаєїх про необхідність взяти із
собою до СІЗО документи, що посвідчують особу;
у канцелярії СІЗО слідчому на вимозі указується номеркамери, в якій
перебуває ув’язнений;
у приміщенні СІЗО, в якому розміщуються слідчі камери,черговий виводить
ув’язненого до відповідної камери для провадження з ним слідчих дій;
по закінченні слідчої дії слідчий передає ув’язненого черговому.
7. Строки тримання під вартою.
Тримання під вартою під час досудового слідства згідно з ч. 1 ст. 156
КПК може тривати не більше 2 місяців.
Строк тримання під вартою обчислюють з моменту взяття під варту, а якщо
йому передувало затримання підозрюваного, — з моменту затримання, і до
моменту направлення прокурором кримінальної справи з обвинувальним
висновком до суду або до моменту скасування або заміни на інший, більш
м’який запобіжний захід.
Якщо у двомісячний строк розслідування справи закінчити неможливо, а
підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який
немає, його може бути продовжено:
1) до 4місяців — за поданням, погодженим із прокурором, який Здійснює
нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства,
або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про
застосування запобіжного заходу;
до 9 місяців — за поданням, погодженим із заступником Генерального
прокурора України, прокурором Автономної РеспублікиКрим, області, міст
Києва і Севастополя та прирівняними до нихпрокурорами, або самим цим
прокурором у справах про тяжкі йособливо тяжкі злочини, суддею
апеляційного суду;
?????????
.
”
,
.
‚
’
”
OOeD
??????>?D
3/4
o
oe
o
??&?
?
h§ >@?
&
F
??&?
h§ >@?
h§ >@?
h§ >@?
до 18місяців — за поданням, погодженим із Генеральним прокурором
України, його заступником, або самим цим прокурором вособливо складних
справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.
Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за
наявності таких умов:
якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вищестроки
закінчити неможливо;
якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.
Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні
розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення
справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому разі справу в
частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з
додержанням вимог ст. 26 КПК виділяють в окреме провадження і закінчують
у загальному порядку.
Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути
пред’явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його захисникові не
пізніше ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під
вартою (18 місяців). Якщо ж це зроблено пізніше, то після закінчення
граничного строку тримання під вартою обвинуваченого негайно звільняють.
При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на
ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи
було пред’явлено обвинуваченому та його захисникові з додержанням
місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою,
але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи,
зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за
поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його
заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у
справі беруть участь кілька обвинуваче- . них, яких тримають під вартою,
і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для
ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути
внесено щодо того обвинуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися
з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або
до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного
заходу.
При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк
тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження
справи прокурору, він не може перевищувати
2 місяців. Далі цей строк продовжують з урахуванням часу перебування
обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.
Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. 165-3
КПК, де зазначено, що: за відсутності підстав для зміни запобіжного
заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині
доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним
прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження
строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв’язку з
якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить
дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яку
тримають під вартою, і обґрунтування необхідності збереження цього
запобіжного заходу.
Із поданням про продовження строку тримання особи під вартою звертаються
до суду:
при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців —не пізніше ніж
за 5 діб до закінчення строку тримання особи підвартою;
при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців —не пізніше 15
діб до закінчення строку тримання під вартою;
при продовженні строку тримання під вартою до 18 місяців —не пізніше 20
діб до закінчення строку тримання під вартою;
при продовженні строку тримання під вартою для ознайомлення
обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальноїсправи — не
пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строкутримання під вартою.
Одержавши подання, суддя:
вивчає матеріали кримінальної справи;
за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженніякої
перебуває справа;
вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився;
якщо є до того підстави, виносить постанову про продовженнястроку
тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.
У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо
його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий,
прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.
Осіб звільняють з-під варти у випадках: “Ь • скасування запобіжного
заходу;
зміни запобіжного заходу;
закінчення передбаченого законом строку тримання під вартоюяк
запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленомузаконом
порядку. Начальник установи попереднього ув’язненнязобов’язаний негайно
звільнити з-під варти обвинуваченого, щодоякого постанова судді про
продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку
тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення
особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному
прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.
Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту,
підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього
ув’язнення (ч. З ст. 20 Закону України “Про попереднє ув’язнення”).
Із метою запобігання порушення строків тримання під вартою адміністрація
установи, де утримують заарештованого, заздалегідь нагадує органу, за
яким він рахується, про закінчення строку.
Згідно з п. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права тримання під вартою осіб, які очікують судового розгляду справи
щодо себе, не повинно бути загальним правилом. Воно може застосовуватись
тільки у разі, якщо є розумним і необхідним, щоб запобігти втечі, впливу
на свідків чи потерпілих, рецидиву злочину, а також за очевидної
небезпечності особи для суспільства*.
Мінімальними стандартними правилами Організації Об’єднаних Націй щодо
заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням, (Токійськими правилами)
від 14 грудня 1990 р. передбачено, що “взяття під варту застосовується у
судочинстві в кримінальних справах як крайня міра за умови належного
врахування інтересів розслідування гіпотетичного правопорушення і
захисту суспільства і жертви” (ч. 1 ст. 6).
У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою
законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжнародних правових
документах, ратифікованих Україною, йдеться про те, що кожна
заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного
строку (ч. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини;
ч. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).
Поняття “розумний строк” є оціночним. До того ж для кожного
заінтересованого суб’єкта судового розгляду “розумність” буде різною.
Проте в будь-якому разі це поняття означає, що:
кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути розглянуто в суді
без невиправданих затримок, що її у вітчизнянійсудовий практиці
називають “тяганиною”;
роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримінальні справи
щодо заарештованих розглядалися в першу чергу.
За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кримінальну
відповідальність (ст. 371 КК).
* Раніше взяття під варту в Україні могло застосовуватися з мотивів
однієї тільки небезпечності злочину (ч. 2 ст. 155 КПК — вилучено 21
червня 2001 р.).
8. Юридична відповідальність за порушення: кримінально-правова:
для ув’язненого — за втечу з місця попереднього ув’язнення —ст. 393 КК;
для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді —
за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК.
Нагляд за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб
здійснює прокурор.
Перевірка законності утримання цих осіб належить також до компетенції
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який згідно з п. 8
ст. 13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини” має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих,
попереднього ув’язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та
одержувати інформацію щодо умов їх тримання.
3.2. Процесуальна характеристика іі еізоляційних запобіжних заходів
Процесуальна характеристика підписки про невиїзд.
Підписка про невиїзд — це покладання на підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного, засудженого обов’язку не відлучатися змісця постійного
проживання або з місця тимчасового перебуваннябез дозволу органу
дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).
Спосіб запобігання: обмеження у пересуванні та покладанняобов’язку не
відлучатися з місця проживання або тимчасового перебування без
відповідного дозволу.
Мета застосування збігається із загальною метою застосуваннязапобіжних
заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має забезпечити швидку явку
суб’єкта, щодо якого її застосовано, до органівдізнання, досудового
слідства, прокуратури чи суду.
Спеціальні підстави застосування такі самі, як і загальні
підставизастосування запобіжних заходів.
Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд законодавець не
передбачає.
Процесуальний порядок застосування:
складання органом дізнання, слідчим, прокурором, суддеюпостанови, а
судом — ухвали про обрання цього запобіжного заходу;
оголошення постанови суб’єктові, щодо якого обрано підписку про невиїзд,
і роз’яснення йому прав та обов’язків;
відібрання підписки (окремого документа).
7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до моменту зміни
або скасування. Обмеження строку дії підписки закон непередбачає.
8. Юридична відповідальність:
кримінально-процесуальна: заміна підписки про невиїзд на суворіший
запобіжний захід (на практиці найчастіше — арешт). Процесуальна
характеристика застави.
Застава — це внесення на депозит органу досудового слідстваабо суду
підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними
особами грошей або передання їм іншихматеріальних цінностей.
Способи запобігання:
спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через своюненалежну
поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо коштивносять інші
особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, іобвинувачений
(“солідарне побоювання”). Саме тому розмір заставимає бути таким (див.
нижче), щоб зумовити ці побоювання;
психологічний вплив заставодавця на обвинуваченого з метоюзабезпечити
його належну поведінку та явку за викликом.
3. Метою застави є:
забезпечення належної поведінки суб’єкта процесу, щодо якогоїї обрано;
виконання цією особою зобов’язання:
не відлучатися з місця постійного проживання або з місцятимчасового
перебування без дозволу слідчого чи суду;
з’явитися за викликом до органу розслідування і суду.
Підстави застосування застави збігаються із загальними підставами
застосування запобіжних заходів.
Спеціальних умов застосування застави законодавець не визначає.
Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не можебути
меншим:
1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян —щодо особи,
обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину;
500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодоособи,
обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину, чи
раніше судимої особи;
50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодоінших осіб.
У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного
позову, обгрунтованого достатніми доказами.
6. Процесуальний порядок застосування:
1. При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
роз’яснюють його обов’язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві —
у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвинувачують особу, щодо якої
застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх
обов’язків заставу буде звернено в дохід держави.
Запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка перебуває під вартою,
до направлення справи до суду може бути обрано лише з дозволу суду, який
приймав рішення про арешт, а після надходження справи до суду — судом.
Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов’язаньдо
виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. Уцьому випадку
він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого,підсудного до органу
розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший.
Заставу повертають лише після обраннянового запобіжного заходу.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взятіна себе
зобов’язання, заставу звертають у дохід держави. Це питаннявирішує суд у
судовому засіданні при розгляді справи або в іншомусудовому засіданні. В
судове засідання викликають заставодавця длядачі пояснень. Його неявка
без поважних причин не перешкоджаєрозгляду питання про звернення застави
в дохід держави.
Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді
справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може
бути звернено судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.
1. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи скасування
або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави
закон не передбачає.
8. Юридична відповідальність:
кримінально-процесуальна у вигляді:
звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);
заміна застави на суворіший запобіжний захід.Процесуальна характеристика
особистої поруки.
Особиста порука — це взяття на себе особами, що заслуговують на довіру,
поручительства за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і
обов’язку забезпечити за необхідностідоставлення його до органів
дізнання, досудового слідства чи досуду за першою про те вимогою.
Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом
кримінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стягнення
обов’язку забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого до
органів розслідування чи суду за першим викликом. Виконання цього
обов’язку здійснюється шляхом психологічного впливупоручителів на
обвинуваченого.
Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвинуваченого, яка б
унеможливлювала ухилення його від слідства і судута виконання
процесуальних рішень, перешкоджання встановленню істини у справі,
продовження ним злочинної діяльності.
Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними підставами
застосування запобіжних заходів.
5. Умови застосування:
поручителями можуть бути громадяни з високими моральнимиякостями, які
чесно ставляться до праці та виконання громадськихобов’язків, через що
мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть завдяки
цьому забезпечити належну поведінкуобвинуваченого;
кількість поручителів визначає орган дізнання, слідчий, суддячи суд, але
їх не може бути менше двох;
цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопотанням чи за
згодою поручителів.
6. Процесуальний порядок застосування:
громадяни, які виявили бажання взяти на себе обов’язок іззабезпечення
належної поведінки обвинуваченого і його явки довідповідних органів,
подають до органів дізнання, слідчого, прокурора чи суду заяву;
ці органи перевіряють дані про особу поручителів і їх відносиниз
обвинуваченим (за необхідності може бути витребувано характеристики на
поручителів, довідки, що додають до справи);
складають постанову про обрання запобіжного заходу у виглядіособистої
поруки;
кожний поручитель дає письмове зобов’язання про те, що вінзабезпечить
належну поведінку обвинуваченого і його явку до органів дізнання,
слідчого, прокурора, суду. Одночасно поручителямповідомляють про суть
справи, а також попереджають про те, щоколи обвинувачений порушить цей
запобіжний захід, то на них можебути накладено грошове стягнення до 200
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
якщо поручителі переконаються в тому, що не зможуть виконати свій
обов’язок, вони повинні негайно заявити про відмовувід поручительства. В
цьому разі з поручителів знімається відповідальність за невиконання
обов’язку;
у разі відмови поручителя від взятого на себе зобов’язанняйого заміняють
іншим або обирають щодо обвинуваченого іншийзапобіжний захід;
у разі ухилення обвинуваченого від явки дізнавач або слідчийскладає про
це протокол і приєднує його до справи;
питання про грошове стягнення з поручителя вирішує суд усудовому
засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні, до якого
викликають поручителя.
7. Строк дії: від моменту давання письмового зобов’язання
пропоручительство до заміни або скасування цього запобіжного заходучи
закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії порукизакон не
передбачає.
8. Юридична відповідальність: ,- . .,.кримінально-процесуальна у
вигляді:
— грошового стягнення з поручителя в розмірі до 200 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян;
— заміна особистої поруки на суворіший запобіжний захід.Процесуальна
характеристика поруки громадської організації або
трудового колективу (громадської поруки).
1. Громадська порука — це взяття громадською організацією аботрудовим
колективом на себе обов’язку забезпечити належну поведінку та своєчасну
явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і в суд.
Слід відрізняти цей запобіжний захід від звільнення обвинуваченого від
кримінальної відповідальності з переданням особи на поруки колективу
підприємства, установи чи організації за їх клопотанням.
Спосіб запобігання: виконання громадською організацією (трудовим
колективом) юятого на себе на загальних зборах колективуобов’язку
забезпечити належну поведінку та явку за викликом. Дляцього застосовують
заходи громадського і психологічного впливуна обвинуваченого.
Мета: збігається із загальною метою застосування запобіжнихзаходів.
Підстави такі самі, як загальні підстави застосування запобіжних
заходів.
Умовою застосування є погодження органу дізнання, слідчого,прокурора чи
суду (судді) з рішенням про поручительство, прийнятим колективом на
загальних зборах.
Процесуальний порядок:
ознайомлення громадської організації чи трудового колективуз характером
обвинувачення;
прийняття на загальних зборах колективу громадської організації
(трудового колективу) рішення про поручительство і оформлення його
постановою (ч. 1 ст. 154 КПК);
забезпечення виконання постанови може бути доручено конкретній особі;
у разі вибуття обвинуваченого із організації (колективу) абонеможливості
забезпечення виконання цього запобіжного заходуорганізація (колектив)
повинні відмовитися від поручительства іповідомити про це орган
дізнання, слідчого, прокурора чи суд(суддю). Останні зобов’язані негайно
обрати інший запобіжний захід;
якщо керівництво громадської організації (трудового колективу) не вжило
заходів щодо здійснення поручительства або вчасноне повідомило про
неправильну поведінку обвинуваченого чи проте, що він не піддається
заходам громадського впливу, то органдізнання, слідчий, прокурор, суд
(суддя) можуть направити до організації (колективу) подання або ж
поставити перед організацієювищого рівня питання про притягнення до
відповідальності винних осіб (відповідальність може бути, окрім
дисциплінарної, громадською, моральною тощо).
Строк дії — такий самий, як і особистої поруки.
Юридична відповідальність:
кримінально-процесуальна у вигляді застосування суворішого запобіжного
заходу (щодо обвинуваченого);
дисциплінарна (щодо керівників громадської організації чи трудового
колективу, а також щодо осіб, яким було доручено виконання постанови
загальних зборів).
Процесуальна характеристика нагляду командування військової частини.
1. Нагляд командування військової частини — це виконання командуванням
військової частини покладеного на нього обов’язкуіз вжиття щодо
обвинуваченого (підозрюваного, підсудного, засудженого), який є
військовослужбовцем, заходів, передбаченихстатутами Збройних Сил
України, для того, щоб забезпечити йогоналежну поведінку та явку до
органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Хто здійснює нагляд. З юридичного погляду, командування військової
частини — це її командир. Саме він згідно з п. 58 Статуту внутрішньої
служби Збройних Сил України є єдиноначальником. А от хто саме повинен
здійснювати нагляд — статутами не визначено. На практиці це роблять не
тільки командири військових частин, а й начальники інших структурних
одиниць Збройних Сил України: командири з’єднань, військові комісари,
військові коменданти та начальники гарнізонів.
Щодо кого здійснюють нагляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України від 25
березня 1992 р. “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”
військовослужбовців поділяють на: .
рядовий склад; : ‘ ,
сержантський і старшинський склад;
склад прапорщиків (мічманів);
офіцерський (молодший, старший і вищий) склад.Здійснювати нагляд за
двома останніми категоріями практично
неможливо. Прапорщики та офіцери після служби йдуть за межі військової
частини — додому. А застосування таких способів нагляду, як таємне
спостереження, чинним законом не передбачено. Тому на практиці нагляд
командування військової частини обирають щодо рядових і сержантів та
старшин.
2. Спосіб запобігання: вжиття відповідних спеціальних заходів
командуванням військової частини. Ці заходи пов’язані з тим,
щовійськовослужбовець:
перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника абодобового
наряду;
його позбавляють права на носіння зброї;
не призначають до несення служби в складі варти (караулу);
не звільняють із розташування військової частини;
не направляють на роботу за межі військової частини.
Усі ці заходи статутами Збройних Сил України не передбачено, їх
напрацьовано практикою.
3. Мета: забезпечення належної поведінки військовослужбовця,щодо якого
обрано цей запобіжний захід, та явки його за викликом.
Поняття належної поведінки військовослужбовця не визначено ні
кримінально-процесуальним законом, ні статутами Збройних Сил України.
Тож на практиці командування військової частини здійснює нагляд за
власним розсудом: тримає військовослужбовців в ізольованих приміщеннях
(іноді в коморах), на гауптвахті тощо.
Підстави: збігаються із загальними підставами застосуваннязапобіжних
заходів.
Умова: особа, щодо якої застосовують цей запобіжний захід,
євійськовослужбовцем.
Процесуальний порядок застосування:
складають постанову про застосування запобіжного заходу увигляді нагляду
командування військової частини;
постанову направляють командиру військової частини і одночасно йому
повідомляють про суть справи;
встановивши нагляд, командир військової частини повідомляєпро це органу,
який обрав цей запобіжний захід.
7. Строк дії: з моменту встановлення командуванням військовоїчастини
нагляду до зміни цього запобіжного заходу; до закінченняпровадження у
справі; до звільнення військовослужбовця в запас.Обмеження строку дії
нагляду командування військової частинизакон не передбачає.
8. Юридична відповідальність:
кримінально-процесуальна у вигляді заміни цього запобіжного заходу на
більш суворий для військовослужбовця, щодо якого обрано нагляд;
дисциплінарна, передбачена Статутами Збройних Сил України для
командування військової частини, яке не виконало покладених на нього
обов’язків.
Процесуальна характеристика віддання неповнолітнього під нагляд батьків,
опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи.
Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників
або адміністрації дитячої установи — це покладання на зазначених
суб’єктів обов’язку із забезпечення ними належної
поведінкинеповнолітнього та його явки до органів дізнання, слідчого,
прокурора і суду.
Спосіб запобігання — виконання батьками, опікунами, піклувальниками або
адміністрацією дитячої установи обов’язку іззабезпечення належної
поведінки неповнолітнього і його явки за
викликом. Зазначені суб’єкти, які за законом повинні виховувати
неповнолітнього, діють шляхом психологічного впливу на неповнолітнього.
Мета: збігається із загальною метою запобіжних заходів.
Підстави: такі самі, що й загальні підстави застосування запобіжних
заходів.
Умови: здатність батьків та інших суб’єктів досягти мети запобіжного
заходу.
Процесуальний порядок:
з’ясування дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею)можливостей
батьків (та інших суб’єктів) забезпечити належну поведінку
неповнолітнього і явку його за викликом;
складання постанови про віддання неповнолітнього піднагляд;
відібрання від осіб, яким передають під нагляд неповнолітнього,
письмового зобов’язання;
роз’яснення особам, яким його передають, обов’язків і попередження про
відповідальність за їх невиконання.
7. Строк дії: від моменту відібрання письмового зобов’язаннядо моменту
зміни чи скасування запобіжного заходу, обрання іншого заходу,
припинення провадження у справі.
8. Юридична відповідальність:кримінально-процесуальна у вигляді:
грошового стягнення в розмірі до 200 неоподатковуванихмінімумів доходів
громадян (для осіб, яким неповнолітнього булопередано під нагляд);
зміна цього запобіжного заходу на більш суворий (для неповнолітнього
обвинуваченого). ‘
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3: ;
1. Запобіжні заходи поділяють на дві групи: 1) ізоляційні; 2)
неізо-ляційні.
2. Процесуальну характеристику запобіжних заходів доцільноздійснювати за
такою логіко-правовою схемою: 1) визначення поняття запобіжного заходу;
2) спосіб запобігання; 3) мета застосування;4) підстави застосування; 5)
умови застосування; 6) процесуальнийпорядок застосування; 7) строк дії;
8) юридична відповідальність запорушення.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ: –
1. Запобіжні заходи не є кримінально-правовими санкціями,пов’язаними з
визнанням особи винною у вчиненні злочину.
2. Ці заходи, на відміну від кримінально-правових санкцій, покликані
забезпечити нормальний хід кримінально-процесуальної діяльності, тобто
вони є гарантією ефективного функціонування процесу.
3. В ідеалі механізм кримінально-процесуального регулювання міг би
функціонувати і без примусу. Держава, надаючи суб’єктам кримінального
процесу права і покладаючи на них обов’язки, розраховує на те, що
завдяки громадській свідомості права активно використовуватимуть, а
обов’язки добровільно виконуватимуть. Проте в дійсності механізм
правового регулювання без примусу є абстракцією.
ЛІТЕРАТУРА
Ахпанов А. Н. Мерн процесуального принуждения: социальная цен-ность,
теория и практика применения. — Караганда, 1989.
Башюк В. Н. Задержание и заключение под стражу в стадии
предва-рительного расследования. — К., 1990.
Баулін О. В., Беца О. В., Мельник М. І., Сірий М. І. та ін. Затриманнята
взяття під варту в Україні: стан, проблеми удосконалення законодавствата
практики його застосування: Посібник. — К., 2002.
Борисов В. І., Глинська Н. В., Зеленецький В. С, Шило О. Г. Затримання і
взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства в Україні. —
Харків, 2004.
Бортновська 3. Реалізація права на свободу і особисту недоторканність в
українському кримінальному процесі // Право України. — 2003. —№ 10.
Верцюх В., Верцюх І. Щодо правової невизначеності запобіжного заходу у
вигляді нагляду командування військової частини // Право України. –
2001. – № 5.
Дубинский А. Я. Зффективность применения мер уголовно-процес-суального
принуждения органами предварительного расследования в сис-теме МВД СССР.
– К., 1985.
Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за законностью избрания
мерпресечения в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1986.
Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное принуждение и его
зффективность. — Казань, 1981.
Клочков В. Прокурорський нагляд за додержанням строків триманняпід
вартою // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 8.
Петрухин И. Л. Неприкосновенность личности и принуждение вуголовном
процессе. — М., 1989.
Приміч І. Запобіжний захід — взяття під варту // Прокуратура.Людина.
Держава. — 2004. — № 6.
Практика дотримання судами строків провадження у кримінальнихсправах
щодо підсудних, які тримаються під вартою // Вісник ВерховногоСуду
України. — 2002. — № 6.
Реформування системи запобіжних заходів у кримінальному судочинстві.
Останні зміни. Нові ідеї. Порівняльні матеріали: Збірник матеріалів. –
К., 2000.
Рожнова В. В. Застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з
ізоляцією особи: Автореф. дис. . канд. юрид. наук. — К., 2003.
Михайлов В. А. Методологические основи мер пресечения. — М.,1998.
Міщенко С. М., Солодкий С. А. Взяття під варту та продовженнястроків
тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства //Вісник
Верховного Суду України. — 2003. — № 5.
Шило О., Глинська Н. Взяття під варту повинно застосовуватисявиключно на
підставі обгрунтованих процесуальних рішень // Право України. — 2004. —
№ 10.
Шило О. Г., Шпонька В П. Взяття під варту та продовження йогостроків на
стадії досудового розслідування кримінальної справи:
проблемиправозастосування // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — №
8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
