РЕФЕРАТ

На тему:

Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації

Відповідно до Конституції, чинного законодавства України та норм
міжнародного права, визнаних Україною, держава забезпечує соціальну
справедливість, рівність, захист прав і законних інтересів громадян, в
тому числі незалежно від їх ставлення до релігії. Так, ст. 35
Конституції України надає кожному громадянину право на свободу
світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати
будь-яку релігію або несповідувати ніякої, безперешкодно відправляти
одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести
релігійну діяльність. Конституція і законодавство України про свободу
совісті визначає, з одного боку, обов’язки держави щодо релігійних
організацій чи відношення до релігії, а з іншого — обов’язки особи чи
релігійних організацій перед державою і суспільством. Так, здійснення
права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом
лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності
населення або захисту прав і свобод інших людей. Разом з цим в
Конституції України підкреслюється, що ніхто не може бути звільнений від
своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за
мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового
обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання
цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

В юридичній літературі інститут свободи совісті розглядається як
комплексний, що містить в собі норми конституційного, адміністративного,
трудового, цивільного та інших галузей права. Підтвердженням цього є те,
шо інститут свободи совісті не має єдиного методу правового регулювання,
а норми, які регулюють здійснення права на свободу совісті, належать до
різних галузей права. Тобто система правових норм, які регулюють свободу
совісті, складалась як комплексний міжгалузевий правовий інститут.

Законодавче закріплення Інституту свободи совісті пройшло ряд етапів,
починаючи з Декрету Радянського уряду від 22.01. 1919 р. »Про
відокремлення церкви від держави і школи від церкви»1.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років гостро постало питання про
поліпшення законодавства, яке діяло в цій сфері, а з прийняттям Україною
Декларації про державний суверенітет та Акту про незалежність перебудова
фактичних відносин між державою та церквою значно випереджувала чинні
правові норми. Початком формування системи національного законодавства
про свободу совісті та релігійні організації став період 1991-1992 pp. В
законодавстві цього часу було закріплено нові принципи регулювання
суспільних відносин у сфері забезпечення свободи совісті. Мова,
насамперед, йде про закони України “Про свободу совісті та релігійні
організації» та «Про альтернативну (невійськову) службу»2 й інші
нормативні акти. Ці документи становлять значний внесок в процес
подолання негативних наслідків дій державних органів щодо релігії і
церкви, надають гарантії створення сприятливих умов для розвитку
суспільної моралі І гуманізму, громадської злагоди і співробітництва
людей незалежно від світогляду чи віровизнання.

Держава гарантує кожному громадянинові право на свободу совісті, яка
включає в себе свободу мати, приймати і змінювати релігію або
переконання за своїм розсудом і свободу одноособово чи разом з іншими
особами сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти
релігійні культи, відкрито висловлювати і вільно поширювати свої
релігійні або атеїстичні переконання.

Зазначене законодавство має гуманістичний зміст, спрямоване на
підвищення правової забезпеченності можливостей громадян на свободу
совісті, переоцінку місця І ролі релігії в системі громадських
цінностей, встановлення дійсно рівних можливостей та прав для громадян у
суспільстві незалежно від ставлення до релігії. В Законі України «Про
свободу совісті та релігійні організації» підкреслюється, що ніхто не
може встановлювати обов’язкові переконання і світогляд. Не допускається
будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до
релігії, до віросповідання або відмови від нього, до участі або неучасті
в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Громадяни України, які належать до релігійних організацій, віровчення
яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах
(євангельські християни та ін.) при наявності істинних переконань мають
право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального
військового обов’язку. При цьому вони користуються всіма
соціально-економічними, політичними та особистими правами та свободами і
виконують обов’язки громадян України. Ніхто не може з погляду на свої
релігійні переконання ухилитися від виконання конституційних обов’язків
(ст.3).

Держава гарантує також рівноправність громадян незалежно від їх
ставлення до релігії. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав,
встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх
ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим
ворожнечі та ненависті чи образа почуттів громадян тягнуть за собою
відповідальність, встановлену законом.

Ряд гарантій реалізації права на свободу совісті встановлено в сфері
освіти та виховання дітей. Батьки або особи, які їх замінюють, за
взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх
власних переконань та ставлення до релігії. Відповідно до Конституції
України, законів України «Про освіту»1 та «Про свободу совісті та
релігійні організації» церква І релігійні організації в Україні
відокремлені від держави, а школа — від церкви. Державні учбово-виховні
заклади в Україні мають світський характер. Доступ до різних форм і
рівнів навчання надається громадянам незалежно від їх ставлення до
релігії. В той же час громадяни можуть навчатися релігійним віровченням
та здобувати релігійну освіту індивідуально або Іншими шляхами, вільно
обираючи мову. З цією метою релігійні організації можуть, відповідно до
їх внутрішніх настанов, створювати учбові заклади і групи, проводити
навчання в Інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм
належить або надається у користування. Викладачі віровчень і релігійні
проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів в дусі терпимості і
поваги до громадян, які не сповідають релігії та віруючих інших
віросповідань.

Релігійним організаціям гарантується проведення наукових досліджень без
будь-яких обмежень, в тому числі тих, що фінансуються державою. Не
допускається обмеження на пропаганду їх результатів або включення до
загальноосвітніх програм за ознакою їх відповідності чи невідповідності
положенням будь-якої релігії чи атеїзму.

При здійсненні Україною державної політики щодо релігії і церкви держава
виходить з принципу відокремлення релігійних організацій і церкви від
держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, яка
здійснюється в межах закону, не фінансує діяльність будь-яких
організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Жодна релігія не
може бути визнана державною як обов’язкова.

Разом з тим держава захищає права і законні інтереси релігійних
організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і
світоглядної терпимості і поваги між громадянами, які сповідають або не
сповідають релігію, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними
організаціями, поважає традиції та внутрішні настанови релігійних
організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. З метою
забезпечення нормальної діяльності релігійних організацій і церкви,
проведення ними культурних та обрядових заходів, навчання та наукових
досліджень здійснюється процес врегулювання державно-церковних відносин.
Церкві повертаються культові споруди, а в ряді випадків релігійним
організаціям передаються споруди, які є визначними пам’ятками історії та
культури, що тривалий час утримуються державою і використовуються з
культурно-освітньою метою. Відповідно до Указу Президента України «Про
заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від
4.03.1992 р., їм повертаються культові будівлі та інше майно, яке було
незаконно вилучене з церковного вжитку. Розпорядженням Президента
України «Про повернення релігійним організаціям культового майна» від
22.06.1994 р. місцевим органам влади доручено забезпечити передачу у
безплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних
організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній
власності та використовуються не за своїм призначенням. Однак з метою
збереження визначних пам’яток культової архітектури, забезпечення
особливого режиму їх утримання та використання у всенародних культурних
інтересах Урядом України затверджено перелік культових споруд, які не
підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але відіграють
значну роль у духовному відродженні суспільства, піклуються про хворих,
знедолених, інвалідів, беруть участь у благодійницькій та іншій
суспільно корисній діяльності. Враховуючи це, Указом Президента України
«Про надання пільг релігійним організаціям» від 22.06.1994 р. релігійним
організаціям встановлено ряд пільг, зокрема вони звільнені від
обкладання ввізним митом щодо товарів, які їм надходять з-за кордону як
гуманітарна та матеріально-технічна допомога.

Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а
також використовувати на рівні з громадськими об’єднаннями засоби
масової інформації. При цьому вони не можуть брати участі у діяльності
політичних партій і надавати їм фінансову підтримку, висувати кандидатів
до органів державної влади, вести передвиборчу агітацію, фінансувати
виборчу компанію, окремих кандидатів до цих органів, зобов’язані
додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України.

2. Закон України «Про міліцію” //Відомості Верховної Ради УРСР.
1991. №4. Ст.20.

Закон України «Про державну службу” //Відомості Верховної Ради України.
1993. №52. Ст.490.

Закон України «Про боротьбу з корупцією” //Відомості Верховної Ради
України. 1995. №34. Ст.266.

Закон України «Про дорожній рух» // Відомості Верховної Ради України.
1993. №31. Ст.338.

Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Затв.
розпорядженням Президента України від 7 жовтня 1992 р. // Голос України.
1992. 20 жовтня.

Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом ОВС:
Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991р. №114.

Кодекс України про адміністративні правопорушення: Офіційний текст X.,
2000.

Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. К., 1993.
Підручники, навчальні посібники, монографії.

Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина:
Підручник. К., 1995.

Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посібник/За ред.
А.Т.Комзюка. X.. 1998.

Похожие записи