Курсова робота

Законодавча техніка: поняття, склад, сутність

ПЛАН

Вступ

Законодавча техніка: поняття, склад, сутність.

Культурологічні концепти законотворчості.

Загально-теоретична характеристика: юридичні термінології, спосіб,
виклад правових норм, юридичних аксіом, фікцій, юридичних конструкцій.

Проблема вдосконалення юридичних конструкцій на основі методології
сучасного правознавства.

Шляхи вдосконалення законотворчості в Україні.

Висновок

Використана література

ВСТУП

„Мабуть не знайдеться у світі такого народу, який мав би хороші закони.”

Вольтер [1, c.3]

Життя суспільства і держави потребує порядку і стабільності. Без певних
правил поведінки неможливо владнати спільне співіснування і діяльність
людей. Право, як відомо, і виступає офіційно встановленим зібранням
формалізованих норм громадської поведінки. Відомо також, що зовнішньою
формою вираження права є законодавство, яке у всі часи люди намагались
вдосконалити. Prima facies, однією із найважливіших умов вдосконалення
законодавства є володіння знаннями щодо застосування системи відповідних
вимог, які необхідні для процесу створення законів і підзаконних актів.

Ще великі мислителі античності, зокрема Платон і Арістотель, у своїх
творах надавали великого значення проблемі створення, зміні і
вдосконалення законодавства. [2, с.80, 417] В Дігестах імператор
Юстініан наказував своєму квестору звертати особливу увагу „на вилучення
зайвої довготи” і виправлення у своїх книгах „чого-небудь, що недобре
вміщене чи чого-небудь, що є зайвим чи недостатньо досконалим”. [3,
с.23]

Великий мислитель XVIII ст. Монтеск’є писав про те, яким має бути
„склад закону”, про важливість послідовного використання термінології в
правових актах. [4, с.201]

Песимістична думка Вольтера, яка наведена в епіграфі, була підтверджена
Гегелем у його „Філософії права”, де він досить недвозначно
висловлюється про принципову недосконалість законодавства і
кодифікаційних робіт. [5, с.253]

В теперішній час, у зв’язку із значним збільшенням об’єму правового
регулювання і нормативно-правового масиву збільшується значимість
законодавчої техніки. Потреба у вдосконаленні юридичних конструкцій, в
процедурах способу, викладу правових норм, юридичних аксіом, фікцій, в
спеціальному лінгвістично-юридичному аналізі законопроектів, в
розширенні професійної компетентності парламентаріїв, службовців
державного апарату (а особливо юристів) в осягненні спеціальних
юридичних знань в області права, законодавства і законотворчої техніки
стає все більше необхідною у творенні правової держави.

Саме зараз, коли Україна несе на своїх плечах важкий тягар
реформування, коли динамічно розвиваються відносини, коли законотворці
активно створюють наше законодавство виникає багато запитань, які
потребують глибокого аналізу і справедливих відповідей – з чим це
пов’язано, чому так відбувається, і що чекає нас у майбутньому.

Хоча збільшується кількість прийнятих (опублікованих) актів
законодавства, якість їх і надалі в більшості випадків залишається на
невисокому рівні. Найбільш поширені з них: дублювання, колізії,
прогалини в правовому регулюванні і ін., створюють значні труднощі при
застосуванні права. [6, c.

10] Нажаль, нашими законотворцями явно недостатньо уваги приділяється
галузі теорії і практики законотворчості. Більше того, предмет „культура
і техніка законотворчості” не викладається в жодному вузі. Адже,
законотворчо-технічна майстерність юриста є показником його кваліфікації
як виконавця законопроектних робіт.

Розглядаючи дану тему в сучасних умовах, необхідно враховувати
історичну фабулу розвитку ідеї формування правової держави в Україні і
намагатися практично її використовувати. Саме на базі історичного
досвіду можна дізнатись про основні закономірності законотворчого
процесу.

Крім того, законотворчість, як і будь-яка творчість, вимагає від
законодавців не тільки спеціальних знань, навиків, мистецтва створення і
формулювання законодавчих актів, а й певної культури.

Успішна діяльність по створенню законів (інших правових актів) перш за
все залежить від правової культури законодавця, його чесного творчого
відношення до своєї „місії”.

Суть правової культури законодавця, як складова частина загальної
культури, в образі мислення і відповідної дії, заснованої на визнанні і
пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності і режиму
правопорядку, у відповідності з якими здійснюється законотворча
діяльність і правореалізуюча практика.

Правова культура законодавця тисячами ниток пов’язана з загальною
культурою. Її сильний позитивний вплив на правову свідомість, мислення,
світогляд творців законів, на їх цінні правові установки безпосередньо
(чи опосередковано) визначають характер законодавства, яке відповідає
історичному і національному духу народу, його ідеям, потребам і
інтересам. У свою чергу, правова культура справляє зворотний вплив на
моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих
моральних якостей громадянина. Знання і розуміння сутності і соціального
призначення правових явищ – права, правосуддя, законності, правової
свідомості, непохитна переконаність у необхідності суворого додержання
норм права сприяють зміцненню у свідомості людини основних принципів і
категорій моралі. Правова культура є складовою частиною і найважливішою
засадою демократії. [7, с. 107]

Реальність показує, наскільки багато існує запитань, які не
врегульовані саме правом, без яких неможливо реалізувати економічні і
соціальні програми, що висуває їх наше життя. Процес законотворчості
відбувається в надзвичайно складній обстановці. Росте ненависть серед
людей, різноманітних партій, міжнародні непорозуміння, конфлікти,
зростає злочинність. Курс на прискорення дій реформ щодо усунення цих
проблем змушує законодавця швидко працювати над створенням нових
законодавчих актів. Це відбивається на якості закону, його системності,
стабільності правової системи, рівні правової захищеності громадян.

Об’єктом моєї роботи є дослідження вищевикладених понять, а саме аналіз
поняття законотворчості, її культури та техніки; дослідження її природи,
основних вимог, правил, що пред’являються до створення закону.

Тема культури і техніки законотворчості, як ніколи, актуальна саме
сьогодні, коли перед державою стоїть завдання зміцнення її правової
основи. Некомпетентність, поспішність законодавця, недотримання наукових
основ законотворчої техніки можуть негативно відбитися на усій правовій
системі.

Предметом дослідження в цій курсовій роботі є з’ясування поняття,
правил, призначення техніки законотворчості, її елементів, а також її
взаємозв’язку з культурою.

Ціллю і метою написання моєї курсової роботи є комплексне розкриття
поняття, складу, сутності законотворчої техніки, детальне вивчення і
характеристика юридичної термінології, способу, викладу правових норм,
юридичних аксіом, фікцій, юридичних конструкцій. Однією із важливих умов
вдосконалення законодавства є культура законотворчості. Це питання я теж
розгляну у своїй роботі. Також я намагатимусь розкрити проблему
вдосконалення юридичних конструкцій на основі методології сучасного
правознавства.

Галузь знань у сфері законотворчості розроблена в багатьох
цивілізованих країнах, відображена в багаточисельній літературі, яка
детально описує, як належить „робити закони”, яким вимогам вони повинні
відповідати. Нажаль, про вітчизняну літературу подібного сказати не
можна. Законотворцями явно недостатньо уваги приділяється цьому питанню.

Чи не цим пояснюється цей невтішний факт, що наше законодавство
страждає від багатьох недоліків як технічного, так і культурологічного
порядку. І повністю виправданим тоді є той факт, що саме це стало однією
з причин недосконалості діючого законодавства, складеного в масовій
свідомості враження про необов’язковість виконання закону, про
можливість безнаказаного його порушення, про допустимість „боротьби
законів” про використання „телефонного права”.

Некомпетентність і легковажність, з якими деякі посадові особи беруться
за важку, делікатну і відповідальну справу – законотворчість, у
кінцевому результаті стають причинами не тільки недосконалого
законодавства, а й мають трагічні наслідки для суспільства.

Атож, у своїй роботі я намагатимусь якнайяскравіше розкрити питання
шляхів вдосконалення законотворчості в Україні, внести свої пропозиції
по даній проблематиці.

Методологічною основою моєї роботи є законодавство України, а також
останні дослідження вітчизняної і зарубіжної юридичної науки.

Законодавча техніка: поняття, склад, сутність.

Коли часто говорять, що той чи інший закон не діє, то при цьому виникає
принаймі

декілька можливих причин. Найчастіше вважають, що закон не діє, бо його
не застосовують, часто з причин простого незнання закону тими суб’єктами
на яких він поширюється або з причини неможливості його застосування без
підзаконних актів виконавчої влади: постанов Уряду, галузевих Інструкцій
чи Положень. Значно менше уваги звертається на іншу причину низької
ефективності законів, а саме низьку якість підготовки самого тексту
закону, недосконалість його структури та викладу, адже від того
наскільки повно і зрозуміло виписаний текст закону дуже сильно залежить
можливість його застосування. Дуже часто застосуванню законів
перешкоджають самі закони, або через неповноту регулювання ними
суспільних відносин, або через нечіткість та неточність формулювань
нормативних положень чи недосконалу структуру. [8, с.5]

Правова сфера державного і громадського життя переповнена багатьма
явищами і процесами. В ній задіяно багато юридичних осіб, громадян. Сили
влади спрямовані безпосередньо на прийняття законів і дотримання
законності. В насиченому руслі юридичних подій мало поміченим
залишається такий елемент законотворчості і правозастосування як
законодавча техніка.

Перш за все розглянемо, що ж таке законодавча техніка і постараємось
знайти найбільш точне і правильне визначення цього поняття.

Як правило, законодавча техніка традиційно розглядається в контексті
правотворчості в якості однієї з її елементів. Це система правил і
прийомів підготовки найбільш досконалих по формі і структурі проектів
нормативних актів, які забезпечують максимально повну і точну
відповідність форми нормативних приписів їх змісту, доступність,
простоту нормативного матеріалу, який вичерпує обсяг питань, що
регулюються. До них відносяться вимоги до форми актів, зміні чи
виключенню раніше прийнятих актів, усуненню протиріч, оформленню нової
редакції статей і т.п., а також формальні реквізити, структурні
розмежування, специфічна мова, визначення термінів, спеціальні засоби
забезпечення норм.

В інших наукових працях мова йде про юридичну техніку як сукупність
правил, засобів і прийомів розробки, оформлення і систематизації всіх
нормативних актів в контексті джерел права і правотворчості. Об’єктом
юридичної техніки є текст нормативного документу, до якого законодавець
застосовує інтелектуальні зусилля. [9, с.5-6]

Більш предметним є розмежування техніко-юридичних засобів — викладу
змісту правових приписів (термінологія, нормативний виклад, юридичні
конструкції), прийомів формулювання норм чи положень правових актів,
засобів і прийомів побудови правових актів (поділ на розділи, статті і
т.п.). Є специфіка законодавчої техніки і правозастосувальної техніки,
пов’язана з обробкою індивідуальних актів.

Ще в правотворчості поряд з діяльністю по моделюванню громадських
відносин з ціллю створення правових норм і сукупністю прийомів мислення
виділяють конкретно-технологічний елемент – юридична техніка. Вона
охоплює, по – перше технічні засоби і операції – нормативну побудову,
юридичні конструкції, галузеву типологію. Це свого роду типові схеми,
методики переведення волі законодавця в правові норми, по — друге,
засоби і операції як нематеріальні субстрати, по — третє, юридична
техніка відображає класовий напрямок громадськості, коли юридичні
прийоми надають нормам соціально визначеного змісту. [10, с.267-289]

Неважко помітити, що в вищевказаних працях мова йде скоріше про просту
сукупність прийомів, ніж про чітку і послідовно застосувальну систему
правил. Кожне з яких застосовується на своїй стадії підготовки тексту
правового акту. Отже більш вірним буде таке визначення, законодавча
техніка – це система правил, які використовуються і є спеціально
призначені для пізнавально-логічного і нормативно-структурного
формування правового матеріалу і підготовки тексту закону. Дане
визначення і належна йому структура розширюють рамки законодавчої
техніки і у якійсь мірі наближують її до елементів законодавчого
процесу. І все ж автори рахують таке „розширення” виправданим, оскільки
воно сприяє більш чіткому зв’язку змістовних і формально-юридичних
засобів підготовки законів. Цим і відрізняється поняття законодавчої
техніки від поняття юридичної техніки.

Також не слід правотворчість зводити до законотворчості.
Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів
держави (в Україні – Верховної Ради) або народу (громадянського
суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість – важлива
складова частина правотворчості, яка закінчується прийняття законів.
[11, с. 122-124]

Отже, в данному визначенні можна виділити шість взаємопов’язаних
елементів цього явища:

а) пізнавально-юридичний;

б) нормативно-структурний;

в) логічний;

г) мовний;

д) документально-технічний;

е) процедурний.

Все це і є загальною характеристикою законодавчої техніки і її
елементів.

І тим не менше є особливі юридично-технічні прийоми в різних галузях
законодавства. Їх різниця обумовлена неоднаковим об’єктом і методами
правового регулювання, а звідси і неминуча специфіка в побудові
структури текстів законів в галузях законодавства, структурі правових
норм і т.п., яку не можна залишати поза увагою.

Наприклад, в конституційному законодавстві більше застосовується
норм-дефініцій, норм-цілей і норм-принципів. Самі ж норми нерідко
складаються лише з диспозиції. В цивільному законодавстві традиційною є
чітка і детальна структуризація інститутів і норм. Щодо кримінального
закону розроблені прийоми законодавчої техніки, які сприяють правильній
побудові кримінально-правових норм. Перша група – це точність описаних
складів злочинів, це вибір загальних чи спеціальних складів злочину, це
визначення санкції і її меж, це термінологія кримінального закону. Друга
група – це міра використання казуїстичних і узагальнюючих прийомів в
конструюванні складів злочинів. Третя група – це використання або
простої, або описової, або бланкетної, або відсилочної диспозиції.
Четверта група пов’язана з вирішенням питання про взаємовідношення
загальних і спеціальних складів. П’ята група стосується правильного
встановлення санкції за описані в диспозиції злочинні дії. Шоста група –
це межі і види санкцій. Як бачимо, при подібному трактуванні змістовна і
технічна сторони правотворення зливаються в одному руслі. Сильним
фільтром на шляху просування законопроектів служить юридична експертиза.
Її проводять правові служби парламентів і інших структур. Як бачимо,
законодавча техніка служить важливим фактором внутрішнього розвитку
правових актів і набрання ними офіційно визнаних властивостей. Її
значення не можна применшувати, навпаки, воно збільшується в умовах
стрімкої правотворчості і масштабного оновлення, розвитку законодавства.
Можна виділити чотири основних напрямки комплексного застосування
законодавчої техніки.

По-перше, систематичний і планомірний вплив на законодавчу діяльність,
коли з її допомогою вдається юридично коректно і детально „вирощувати”,
формувати нормативне полотно майбутнього закону, проводити юридичну
експертизу з точки зору дотримання правил законодавчої техніки, не
допускати і виправляти законодавчі помилки.

По-друге, законодавча техніка впливає на правозастосовчу діяльність,
сприяючи правильному розумінню змісту законів і правових норм, [12, с.
8] правильному їх застосуванні як основи для видання підзаконних актів,
для здійсненння юридичних дій, для використання правового захисту
громадян і юридичних осіб.

По-третє, законодавча техніка виступає як засіб міжнародного обміну
інформацією, як спосіб зближення національних законодавств і введення
загальних, погоджених режимів. Так, Законом України від 21 листопада
2002 р. №228-IV схвалено Концепцію Загальнодержавної програми адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Згідно з
зазначеною Концепцією адаптація законодавства України до законодавства
ЄС передбачає поетапне прийняття й впровадження нормативно-правових
актів України, розроблених з урахуванням законодавства Євросоюзу. Одним
із головних завдань адаптації є забезпечення високого рівня підготовки в
Україні проектів законів та інших нормативно-правових актів,
вдосконалення порядку планування законотворчої діяльності, розробка
єдиних правил підготовки нормативно-правових актів. Одним із головних
завдань такого вдосконалення нормотворчої діяльності органів державної
влади в Україні є вдосконалення законодавчої техніки. [13, с. 27]

По-четверте, законодавча техніка є засобом для вивчення основ
правотворчості і правозастосування. [14, с. 9-11]

Після з’ясування природи і призначення законодавчої техніки розглянемо
характеристику її елементів більш детально. Кожен з яких являє собою
набір вимог та правил, яких необхідно сумлінно дотримуватись. Їх
застосування повинно бути послідовним, з врахуванням свого роду етапів
зародження і просування законопроекту, і взаємопов’язаним, оскільки
випадіння чи обмеження одного з них зменшує ефект інших.

Перший елемент – пізнавальний – означає оцінку права і закону як
способів пізнання громадського життя і його відображення. Це
концентроване відображення, причому попереднє. При визначенні предмету
законодавчого регулювання відбувається вибір і аналіз процесів, явищ і
відносин, які пожуть бути об’єктом законодавчої дії. Не всі відносини
повинні бути предметом закону, оскільки існують та використовуються і
інші регулятори – підзаконні акти і способи саморегулювання. Недооцінка
їх і штучне перебільшення ролі закону в кінцевому результаті зменшують
його ефективність. Тому виправдано виходити з наступних принципів
законодавчо регулювальних відносин: високе їх значення для
громадськості, держави і громадянина; стабільність ; первинно-нормативне
регулювання; відповідність Конституції; правоздатність суб’єкта
законодавчої техніки. . [15, с. 11-13]

З цим пов’язаний і правильний вибір форми правового акту з врахуванням
його місця в правовій системі і класифікації ознак як офіційних, так і
доктринальних. [16, с. 26]

В рамках концепції закону дуже важливим є «набір понять», які необхідно
використовувати. Це перш за все науково-юридичні поняття, які розроблені
правовою наукою і необхідні для правильної побудови закону.

Важливим елементом законодавчої техніки є нормативна структуризація
тексту закону. Мається на увазі чітка послідовність операцій. До них
належить віднести дії по розробці композиції акту, встановленню його
складових частин, формулюванню правових приписів (норм), використанню
посилань і інших «юридичних зв’язок», визначенню способів і порядку
вступу акта в силу, відміни і зміни інших правових актів.

Законодавча техніка включає в себе і такий елемент, як мова закону.
Мова йде про більш широке явище мови права як особливого
логічно-лексичного виду мови. Ця проблема отримала розробку в юридичній
літературі. [17, с. 41] З’ясування і правильне застосування лексичних
засобів вправі означає, по – перше, використання юридичної мови як
способу виразу і викладу нормативних приписів, по друге – лаконічність,
концентрацію, однозначність і простоту розуміння, по – третє, необхідно
просто чітко дотримуватись „мовних заборон” – уникати метафор і уявних
виразів, архаїзмів, іноземних слів і термінів, спрощених і умовних
словосполучень.

Для законодавчої техніки є характерним і такий елемент, як правова
логіка. Взагалі логіка в праві і для всіх юристів – вчених і практиків –
є абсолютно необхідним знанням. [18, с. 50] Використання формальної
логіки в правотворчому процесі при правильному застосування закону
тотожності дозволяє уникнути полісемії (багатозначності) і інших
помилок. Не менш є важливий закон достатньої підстави, закон виключеного
третього.

Елементом законодавчої техніки є і набір засобів документального
оформлення законопроекту. При всій звичності загальних і спеціальних
правил діловодства і документообігу стосовно закону необхідно
дотримуватись певних вимог щодо оформлення його тексту. До таких правил
відносять: чіткий заголовок (найменування), загальна нумерація,
зазначення частин статей арабською цифрою чи буквою, зазначення дати
прийняття , підписання закону, реєєстрацінйи номер і т.п.

Елементом законодавчої техніки є дотримання процедурних правил
підготовки законопроекту. Це: підготовка первинного тексту, обговорення
і погодження тексту, отримання висновку, підготовка необхідних
документів – пояснювальної записки, висновків та ін.

Такі загальні правила, яких необхідно дотримуватись в процесі прийняття
і зміни законів. [19, с. 23-25] Відхилення від них призводять до
юридичних помилок і утруднюють юридичні колізії в загальному процесі
правозастосування. [20, с. 241-248]

Отже, узагальнюючи вищевикладене, можна сказати, що законодавча техніка
включає в себе:

методологію створення проектів нормативних актів;

правила внесення в них виправлень (уточнень), змін і доповнень;

прийоми з’єднання нормативних актів, а також їх повної чи часткової
відміни;

правила, способи, методи, прийоми найбільш досконалого та логічного
викладу думки законодавця в статтях нормативного акту;

способи визначення структури нормативного акту, адекватної її змісту;

правила застосування мови нормативного акту, в тому числі використання
юридичної термінології;

Висновок.

Виходячи з дослідженого питання хотілось би узагальнити цей матеріал і
зробити відповідні висновки.

Саме визначення поняття законодавчої техніки є дискусійним. Сучасні
вітчизняні та зарубіжні дослідники дають різні трактування, але сама її
сутність та значення для суспільства залишаються незмінними.

Аналізуючи якість прийнятих законів останнім часом, хотілось би ще раз
звернути увагу на значущість даного питання. Оскільки, досить часто
виникають ситуації, коли одні закони протирічать, суперечать іншим,
деякі з них мають дуже „розмиті” приписи, мають двозначності і тому
досить важко реалізовувати цей закон, впроваджувати його в життя.

Дотримання правил законотворчості, а саме неухильне і обов’язкове
впровадження її елементів (пізнавального, нормативно-структурного,
логічного, мовного, документально-технічного та процедурного) в процес
творення сприяло би покращенню якості законів, ефективності механізму їх
реалізації, правильному їх застосуванню, було би менше прогалин в праву,
протиріч, нечітких правових приписів, колізій.

А тому, я вважаю, що необхідно створити загальні правила законодавчої
техніки для наших законотворців, які були би загальнообов’язковими для
кожного службовця та депутата.

Засоби, прийоми, правила законодавчої техніки мають раціональний смисл,
виражають об’єктивну правову реальність, забезпечують юридичну
досконалість законодавчих актів, вироблені практикою та виправдали себе.
Лише вміння користуватися елементами законодавчої техніки дозволяє
утворити якісний процесуальний документ. На мою думку, порушення
принципів і правил законодавчої техніки можна навіть кваліфікувати як
помилки правозастосування.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ КОНЦЕПТИ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ.

Законодавча техніка (рівень її розвитку) в значній мірі передбачає
ефективність дії

законодавства на політичне, економічне, соціальне і культурне життя.

Неухильне виконання вимог законодавчої техніки свідчить про
заінтересованість законодавця в утвердженні в країні верховенства закону
і правового режиму шляхом розвитку і вдосконалення механізму правового
регулювання.

Належний рівень законодавчої техніки є надійним гарантом досконалості
законодавства, доступності змісту законів і інших правових актів,
правильного застосування і повної відповідності волі законодавця. [21,
с. 12]

Успішна діяльність по створенню нормативно-правових актів залежить,
перш за все від правової культури законодавця, його володіння юридичною
наукою і прийомами законодавчої техніки. Правова культура законодавця
найтісніше пов’язана з загальною культурою: саме цей зв’язок визначає
характер законодавства, яке відповідає історичному і національному духу
народу, його потребам та інтересам.

Культура законотворчості важлива тим, що в ній концентруються
різноманітні знання дійсності, її історії і перспективи розвитку;
спеціальні знання про право, закон і законодавчу техніку, вміле їх
використання в практичній діяльності по створенню законів і їх
реалізації. Оволодіння цими знаннями і їх використання в процесі
законотворчості дозволяють створювати технічно досконалі законодавчі
акти, що повністю відповідають назрілим і болючим потребам
громадянського прогресу.

Розглянемо дане питання більш детально, постараємося дослідити саму
природу культури законотворчості.

Законотворчість – стихія нашого часу. Всі намагаються звести все під
закон і визначити мірою закону. Слово „законно” чи „незаконно” стали
способом узгодження чи конфлікту. Але насправді часто виникає відчуття,
що щось законне „по-совісті” є важче, а можливо і неможливо погодити,
визнати справедливим. Навіть, якщо враховані всі обставини і все
прийнято у відповідності з правилами.

Відчуття переходить в переконання, коли, розглядаючи основу, на якій
існує закон, ми знаходимо на місці опори – смислову порожнечу,
недосконалість, невизначеність, туманність понять і уявлень. Скажемо
прямо: для професіоналів ця невизначеність не здається помітною, бо вони
звикли до неї: їх утримує традиція законотворчості. Вони опираються на
раніше прийняті зразки законів, в яких та чи інша невизначеність
постійно повторюється, стає звичною і якби узаконеною. Але, таким чином,
вони відходять від того, що повинно лежати в основі істинної
законотворчості: вони забувають, що закони створюються для людини і
суспільства, і тим самим формалізують, направляють їх поведінку та
поступки. А тому, творець закону повинен чітко і ясно уявляти собі, що
таке людина. Без повноцінного пізнання ці закони можуть стати (і стають
на практиці) – законами не для людей в суспільстві, а рішення, що
приймаються на основі цих законів, будучи нібито законними, нерідко
стають просто нелюдськими.

Це пояснюється, по – перше, тим, що „є сфера, яка не піддається праву,
куди безсильний проникнути державний закон, де будь-яка законна
врівноваженість була би найбільшою несправедливістю”. [22, с. 120] А.Ф.
Коні має на увазі тут „сферу того, що складає розумову і моральну
природу людини”, її самобутність, традиційну культуру її народу. По –
друге, це обумовлено тим, що влада нерідко відстоює рішення, які
відповідають не громадській справедливості, а інтересам і вигодам цієї
влади, по – третє, тим, що в період часу застою, який ми пережили,
відбувся спад здорової моралі, самого феномену честі-совісті.

В підсвідомості істинний закон неминуче спирається на внутрішній закон
совісті. А цей (в свою чергу) виникає у відповідності з природою людини
і традиційними поглядами, які укорінились в підсвідомості народу. Можна
сказати, що дуже важливою обставиною при розгляді людини у суспільстві є
: тільки повнота і об’єктивність уяви про людину і якою може бути основа
закону. Вбогий, недосконалий світогляд законотворців обов’язково стане
причиною недосконалих, несправедливих законів, які вони створюють.
Сказане вище заставляє нас більше придивитись до об’єкту нашої
законотворчості і задуматись над основними якостями людини, над
якостями, які властиві тільки їй, які означають межу, за якою вони і
починаються.

В традиційному понятті культура – це, по – перше, стійкий стан
підсвідомості, внутрішня організація поведінки людини, буття, творчість
і результати творчості, які затверджують духовно-людське в людині (і для
людини). По – друге, культура володіє ієрархією: в ній існують
визначені, притаманні їй, різні рівні оцінки навколишнього і
внутрішнього світу людини: святе, добре (хороше), буденне, незмінне,
вульгарне. По — третє, істинній культурі притаманна обов’язкова,
органічна якість: вона має плодотворні духовні традиції; їй притаманне
бережне, з повагою до них відношення. Разом з тим будь-яка культура є
національною. Народ може мати свою, самобутню культуру, або взагалі не
може її бути, бо чужа культура йому не належить.

Культура (якщо ми її дотримується) незмінно потребує безумовного
здійснення названих якостей. Тому і культура законотворчості полягає в
тому, щоб будувати закони у відповідності з притаманними об’єкту законів
— людині – обов’язковими органічними якостями і добиватися того, щоб дії
законів ці органічні якості не принижували, а давали їм можливість
природнім шляхом укріплюватись і розвиватись.

Важливий висновок з вищенаведеного в тому, що істинна „законотворчість”
– не абстракція, не видумка „демократичних умов”, а кінцевий результат
правильної оцінки органічних якостей нормальної людини. [23, с. 4]

Важливим елементом правової культури є законодавство, як результат
законотворчої роботи. Закріпляючи в законах правила поведінки і
встановлюючи відповідальність за їх порушення, держава використовує
законодавство в якості важливого середовища формування особистості. В її
правовій культурі прийнято виділяти такі елементи, як знання права,
відношення до права і готовність до правомірної поведінки. [24, с. 20]

До ознак високої законодавчої культури суспільства традиційно
відносять:

соціальну основу законодавства, що означає відповідність змісту
нормативних актів потребам

розвитку суспільства, відображення в законах досягнень правової науки,
юридичної практики, традицій національного духовного менталітету;

техніко-юридичну досконалість законодавства, яка свідчить про
відпрацювання юридичних

механізмів реалізації законів; чіткість і ясність юридичної мови,
однозначність термінів, визначень, понять, які використовуються в
нормативних актах; відповідність змісту і букві законів, неможливість їх
довільного трактування, відсутність в законодавстві значних прогалин,
дублювань, колізій з актами інших рівнів;

ефективність законодавства – відповідність його призначення соціальним
результатам, що

досягаються. Правокультурний статус законодавства багато в чому
визначається його дієвістю. Закони, які не знаходять застосування і
підтримки в підсвідомості людей, в їх поведінці, якими би вони
„хорошими”, „прогресивними” не були, не можуть розглядатися як соціальна
цінність. [25 с. 24]

Я погоджуюсь з тими вченими, які ототожнюють ”винайдення” закону з
появою, наприклад, колеса. Закон як інструмент організації суспільних
відносин є неперевершеним і всеохоплюючим серед засобів соціального
регулювання та контролю. Конструювання законів – важливе завоювання
цивілізації. Рано чи пізно, але в ідеалі зріла культура неминуче
породжує досконале законодавство. Воно, в свою чергу, як дитя культури,
в ідеалі виявляє турботу про свою матір, стабілізуючи і примножуючи
культурні завоювання. І тут належить особливо підкреслити: закони
можуть, якщо вони є досконалими, формувати в тому числі і право, як одне
з проявів культури. Одночасно і стабілізуються інші, обумовлені правом,
юридичні цінності. В якості прикладу ціннісних завоювань культури в
засобах (способах) і формах правової діяльності можна вказати на
законність і правосуддя. Без них важко було би очікувати належного
правопорядку. Законом створюються кінцеві цінності
процедурно-процесуального порядку. Про рівень культури наглядно свідчать
такі, наприклад, процеси, як парламентські процедури по прийняттю
законів, порядок вирішення спорів між владами, правосуддя і тд. і тп.

Законотворчість є основою для побудови „здорового” правового
суспільства.

Відповідно до теорії систем: сім параметрів — цілісність, розвиток,
традиційність, самоорганізація, гомеостаз та збуренність є достатніми,
щоб система суспільства стала самодостатньою та стабільною.

Прийняття цих семи принципів у законотворчість та життя реанімує та
одуховить державу. Ці принципи забезпечать виживання держави за
екстремальних умов і стануть джерелом внутрішньої сили у еволюційних
перетвореннях людини. А держава стане одухотвореною, і її духом стане
культура. [26, c. 8]

Сьогодні демократичне правління має успіх у тих країнах, де закони
держави відповідають етичним принципам і написані не для сьогоденної
вигоди, не для досягнення особистого зиску

можновладців і навіть не для сьогоднішніх вимог народу, а тільки і тоді,
коли закони відповідають інтересам майбутнього суспільства держави та
вимогам соціальної еволюції. Сьогодні нам вбивають у голову всі переваги
так званої правової держави, що має будуватися на принципах римського
права. Але її відрізняє від держави, побуваної на принципах етики і
культури те, що закони, які приймає правова держава, мають
підтримуватися також репресивними органами – поліцією, прокуратурою,
судами тощо. В той же час в етичній державі працюють не так закони, як
принципи моралі, які збігаються із суспільною мораллю і підтримуються
суспільною думкою. На противагу римському праву древнє руське
суспільство базувалося не на забороняючих законах, а на сумлінні
громадян. Згадаймо, як писав візантійський історик Прокопій Кесарійський
про слов’ян: „У слов’ян не було держави, всі закони у них були в
голові”. Адже візантійці, базуючи свої державницькі принципи на
юдейській Торі з її написаними для юдеїв 613 законами, вважали, що без
закону не існує і держави.

Коли закони держави опираються на мораль, на етику і культуру
законотворців, суспільство процвітає, а народ благоденствує. Створюючи ж
закони, які не можуть прижитися у суспільстві, які протирічать один
одному і громадській системі взагалі, законодавці послаблюють свій
авторитет, знижують рівень суспільної довіри. І, як наслідок, —
озлобленість і відчуження народу, міжнаціональні конфлікти, зростання
злочинності, розірвання господарських зв’язків. [27, с. 11]

Висновок.

Звідси можна зробити висновок: щоб демократизувати суспільство,
реформувати державу, необхідно займатися не лише законотворчою,
політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство –
сприяти структурованості спільноти, усвідомленню й поважанню людьми
власних і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм
суспільно-політичної взаємодії.

Крім того, законотворчість у всі часи вимагала не лише великої
обізнаності в справі, а й високої чесності перед людьми. Сьогодні,
нажаль, стало нормою лобіювати якийсь закон на догоду власним чи
клановим інтерасам і, пограбувавши в черговий раз країну за допомогою
таких законів, деякі з можновладців заявляють :”Які до нас претензії? Ми
діяли за законом.” Щоби не виникало таких ситуацій, я вважаю за
необхідне на стадії підготовки проекту закону, разом із групою вчених –
спеціалістів, виносити важливіші законопроекти на всенародне
обговорення. Так була би вирішена проблема якості законів.

І потрібно пам’ятати, що закріплюючи в законах правила поведінки і
встановлюючи відповідальність за їх порушення, держава використовує
законодавство в якості важливого середовища формування не тільки
особистості, а й впливає на культуру суспільства взагалі.

загально-теоретична характеристика: юридичні термінології,

спосіб, виклад правових норм, юридичних аксіом, фікцій, юридичних
конструкцій.

Питання термінології постає в будь-якій галузі знань; і чим ця галузь
знань специфічніша, тим більш гостро постає це питання. В юриспруденції
проблема термінології досить актуальна. Чим досконаліше законодавство,
тим чіткіше глибше воно регулює суспільні відносини, тим більшого
значення набуває проблема термінології. Без термінів, тобто слів точного
значення, які мають окреслений зміст, неможливо добитися максимальної
точності при викладі законодавчої думки. Вони роблять законодавство
більш компактним, позбавляють його розмитих описів.

Юридичні терміни (лат. terminus — межа) – це слова чи словосполучення,
які точно визначають певне правове поняття.

Термінологія, яку використовує юридична наука і законодавство, досить
неоднорідна. Всі юридичні терміни поділяються на три групи:

Загальновживані терміни – слова звичайної літературної мови («жиле
приміщення»,

«частка», «злочин» і ін.). Без них не може існувати ні юридична наука,
ні законодавство, оскільки без загальновживаних слів неможливо викласти
своєї думки, зробити законодавство і юриспруденцію доступними до
розуміння.

Спеціальні юридичні терміни – це терміни, що відображають особливості
держави і права як

специфічні соціальні явища, які виникли в процесі юрисдикційної
діяльності. Це: «правовідносини», «підсудний», «позивач», «прокурор» і
ін. Треба відмітити, що дуже багато спеціальних юридичних термінів
походять з далеких минулих правових систем («аліменти», «позов»,
«договір» і ін.)

Спеціальні неюридичні терміни або спеціально-технічні терміни – це
терміни, що складають

відношення до інших (неюридичних наук) і галузей та використовуються в
законодавстві і юридичній науці («кібернетика», «епідемія», «венеричне
захворювання» і ін.) Для вияснення їх змісту слід звертатися до тих
галузей знань, до яких вони належать. [28, с. 95-96]

Мовне викладення нормативно-правового акта доцільно починати з чіткого
визначення змісту, який стоїть за поняття, що в ньому застосовується.
Без визначених нормативних понять, як без базових конструкцій, важко із
всієї маси передбачуваних норм створити чіткий текст закону.

Значення юридичних термінів важко переоцінити. Перш ніж виконувати той
чи інший правовий припис, суб’єкт правових відносин повинен знати, що
від нього вимагають, тобто, що має на увазі законодавець під конкретними
поняттями, інакше залишиться незрозумілим, що саме та чому це від нього
вимагається. Якщо скажемо, держава карає за хуліганство, то вона
зобов’язана законодавчо визначити, що розуміється під хуліганством з
правової точки зору, інакше будь-які санкції втрачають зміст. Аналогічна
ситуація має місце і коли держава надає суб’єкту правовідносин
які-небудь права. [29, с. 51]

При вивченні проблеми застосування юридичних термінів в законодавчих
актах розрізняються такі слова, як «поняття» та «визначення».

Поняття – це коротка назва явища.

Визначення – сукупність ознак та властивостей, що складають таке явище.
Синонімом слова «поняття» виступає слово «термін», а синонімом
«визначення» — «дефініція».

Для того, щоб розкрити зміст поняття, слід вказати лише найбільш
важливі його ознаки. Слова, що використовуються повинні давати найбільш
загальне, зовнішнє уявлення про характер явища, що описується. Юридичний
термін повинен бути стислим, тобто включати не більше трьох-п’яти слів
(в ідеалі – не більше двох). Серед цих слів не повинно бути дієслів,
займенників або прислівників. [30, с. 63] Для забезпечення чіткості
правового терміну, він має бути викладений в нормативно-правовому акті
загальнозрозумілими і доступними словами в прямому їх значенні. Потрібно
уникати застосування в нормативному акті застарілих і багатозначних слів
та виразів, образних порівнянь, епітетів, метафор. [31, с. 56 ]

Також є вимоги, яким в ідеалі повинні відповідати юридичні терміни,
зазначені в Енцеклопедичному юридичному словнику :

Один і той самий термін в тому чи іншому нормативно-правовому акті
повинен

використовуватись однозначно.

Терміни мають бути загальновизнаними, тобто використовуватись в
повсякденному житті

(мається на увазі у загальновживаній мові), а не бути винаходом
законотворців.

Терміни не можуть мати стабільного характеру, тобто зберігати свій
особливий зміст в

кожному новому правовому акті.

Є причини вважати, що недотримання встановлених самим законодавцем
вимог до юридичної термінології, зокрема, створює неможливість чіткої і
правильної інтерпретації таксту закону. [32, с. 3]

По повноті викладу норм права в статтях нормативно-правових актів
розрізняють такі способи (форми) :

Повна — у статті містяться всі необхідні елементи норми права без
відсилання до інших статей.

Відсильна – у статті містяться не всі елементи норми права, але є
відсилання до інших статей

цього акту, де є відсутні відомості.

Бланкетна – у статті міститься відсилання не до якогось конкретного
нормативного

розпорядження даного закону, а до іншого нормативного акту. Такого роду
статті являє собою „бланк”, який заповнюється іншим законом, джерелом
права. [33, с. 292 ]

Юридична конструкція – це побудова нормативного матеріалу, яка
характеризується своєрідною і стійкою побудовою права обов’язків,
відповідальності, їх типові схеми і моделі. Юридичні конструкції являють
собою особливий спосіб побудови нормативного матеріалу, який задає
модель, типову регламентацію для відповідних явищ. До юридичних
конструкцій можна віднести склад правопорушення, конструкції
різноманітних договорів в цивільному праві.

Способи конструювання нормативно-правових актів – це сукупність
прийомів, за допомогою яких створюється текст.

Виділяють два основних способи конструювання:

— казуїстичний – зміст норми розкривається індивідуалізованими
поняттями, шляхом певних фактів,

випадків (казусів), ознак та ін.;

— абстрактний – зміст норми розкривається загальними, абстрактними, не
індивідуалізованими поняттями.

Виділяють наступні вимоги, які пред’являються до способів
конструювання:

термінологічна строгість, чіткість, лаконічність формулювань;

простота і ясність тексту, його доступність до розуміння;

логічна послідовність і компактність включених в акт правових норм;

відсутність протиріч між частинами нормативного акту;

мінімальне число актів, присвячених одному питанню;

досягнення відповідності актів і скорочення їх кількості шляхом внесення
поправок в діючі

акти чи видання діючих актів в новій редакції, з включенням переліку
виключених актів;

— одноманітні атрибути правових актів (зазначення суб’єкта, часу, місця
видання, номера акта, наявність підпису, печатки);

— одноманітна рубрикація актів, поділ його на частини, заголовки
(розділи, підозділи, статті);

— недоцільність дублювання нормативних положень, що прийняті
вищестоячими органами в актах вищестоячих органів;

— використання назв організацій в повній відповідності з їх офіційним
найменуванням;

— виправдане використання посилань на статті даного акту і на інші
акти;

— відповідність закону найменувань актів.

Юридична конструкція являє собою нібито „схему”, „скелет”, на який
нанизується нормативний матеріал. Законодавець, якщо так можна
висловитись, думає не нормативно, а юридичними конструкціями. Вірніше,
законодавець і в процесі нормотворення спочатку думає юридичними
конструкціями як більш абстрактними образами побудови нормативного
матеріалу, а потім вже – нормами права, які порівняно з конструкціями
мають більш конкретний характер. [34, с.12-19]

При підготовці проекту закону слід виходити із базового принципу: закон
по можливості має якомога більш вичерпно регулювати коло питань,
віднесених до предмету регулювання, не залишаючи поза увагою суттєвих
фрагментів, що можна віднести до цього кола.

Важливим елементом нормотворення є дотримання правила, що при
підготовці закону, його

слід формулювати таким чином, аби не було потреби робити надто багато
виключень із загальних правил регулювання, визначених в законі.

Цікавим виглядає підхід до змісту закону, одного із канадських авторів
– Роберта К. Берджерона, викладених в роботі «Листи до українських
законопроектувальників», який спробував формалізувати вимоги до якісного
закону.

Здається, що з певними застереженнями, ці вимоги виглядають досить
змістовними:

Закон має бути упевненим та ясним. Норми закону мають бути впевненими.
Громадянин чи

посадовець, що застосовують закон мають знати якої лінії поведінки
вимагає закон. Ясність означає, що при застосуванні норма закону не
викликає двозначності і не потребує спеціального тлумачення.

Закон має бути точним. Точний текст закону, це такий текст, який є
послідовним, логічним,

вказує не тільки на орієнтири, а встановлює чіткі правила та процедури
для їх досягнення.

Закон має бути простим та придатним для застосування. Це означає, що
закон має мати

практичне значення. Застосування цього закону має відбуватись в
контексті всього законодавства держави. Застосування норми цього закону
не повинно суперечити нормам інших законів. Надто суворі санкції чи
надто складна процедура не є запорукою для точного застосування закону,
якщо він апріорі є заскладним для практичного застосування.

Закон має бути справедливим. Здається, що це найбільш контраверсійна
вимога, оскільки

A

A

Ae

?

O

$

????????????=?O

b p r ‚ „ ? ? N

th

h

&

h

hOg

h

h

h

&

hc

h

h”

iUiUiUUUUUUEEEE?EEEUU

&

h”

j

?

< >

H

O

U

U

&

&

&

Y

&

&

hk

&

&

iTHiTHiTHiTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHOOOOO

&

оли він суперечить моральним нормам суспільства, коли він прийнятий в
інтересах окремих груп, на шкоду суспільству, цей закон навряд чи буде
виконуватись всеціло і навряд чи буде довго існувати.

Закон має бути конституційним. Це означає, що норми закону мають
відповідати букві та

духу Конституції держави. Без цього норми закону є просто нікчемними і
не підлягають виконанню.

Закон має бути доступним. Доступність означає, що він має бути належним
чином

опублікований, що його досить легко і недорого можна віднайти при
потребі, а головне, зміст закону має бути доступним для розуміння.
Текст, викладений мовою, що незрозуміла для читача, викликає
розчарування і певне побоювання до застосування, адже виникає підозра
щодо його неправильного застосування як наслідок можливість отримання
певних стягнень.

Закон має бути придатним для читання. Звичайно закон не роман, він не
може читатись із

захопленням, проте він має бути написаний таким чином, аби його зміст
був ясним, мова граматично грамотною, конструкції речень не громіздкими.
Навіть складні норми слід намагатись виписати простими реченнями,
простою мовою, коли є можливість не застосовувати вузько-спеціальних чи
іншомовних слів.

Крім того, закон має бути логічним. [35, с. 8-10 ]

В загальному це правило можна сформулювати таким чином: виклад
нормативного акта має бути побудований таким чином: від загального до
часткового, від права до процедури, від правила до винятку, від
постійного до тимчасового.

Отже, структура закону повинна забезпечувати послідовне логічне
викладення нормативного матеріалу, його доступність для огляду і тим
самим сприяти правильному його розумінню. Саме тому, при складанні
закону вельми важливим є послідовне та логічне викладення в ньому
нормативних положень. [36, с. 20, 24-25 ]

Одним із найпоширеніших прийомів законодавчої техніки є дефініція.
Дефініції даються в статтях і інших структурних одиницях текстів саме
законів. Менш характерними вони є для інших нормативно правових актів.

Дефініція – це коротке визначення якого-небудь поняття, яке відображає
основні, якісні властивості предмета чи явища. Дефініція повинна бути
побудована чітко, логічно, послідовно. Їй як правило характерні:

1. поняття, що визначається – те, що визначається;

2. предикат – те, що говориться про поняття, яке визначається;

3. родова спорідненість – якість, властива ряду споріднених предметів і
явищ;

4. видова відмінність – властивість, яка характерна тільки для даного
поняття.

Стосовно до законодавчого акту цей вид тексту повинен адекватно
розкривати зміст того чи іншого поняття, визначати його родові (чи)
видові ознаки, включати нормативні характеристики в концентрованому і
узагальненому вигляді. [37, с. 88-89 ]

На мою думку, проблема використання визначень окремих понять в текстах
нормативно-правових актів є дуже важливою і охоплює, окрім суто
технічних правил конструювання, ще і проблему доцільності та
необхідності законодавчих дефініцій, значення таких дефініцій для
ефективної реалізації правових приписів, ролі нормативних дефініцій в
забезпеченні реалізації принципів правової визначеності, стабільності
правової системи і, одночасно, гнучкості права та інші питання.

Крім правил побудови, прийомів і засобів формування норм права
відносять ще і таку категорію як використання правових аксіом і
презумпцій, а також юридичних фікцій.

Що ж таке юридична презумпція?

Юридична презумпція – це свого роду припущення (з лат. мови
praesumptio, саме так і перекладається), прямо чи непрямо закріплене в
правовій нормі, у відповідності з яким відповідний порядок речей в
області суспільних відносин визнається звичайним, нормальним і в силу
цього, не вимагає доказів.

Саме з цього визначення можна вивезти всі ознаки презумпції:

це юридично-технічний спосіб, який використовується в законотворчості і
в

правозастосуванні;

це завжди ймовірне припущення, причому ймовірність його істинності як і
відносно висока,

так і зводиться до абсолютного нуля (наприклад, знання закону);

юридичні презумпції прямо чи непрямо закріплені в законі;

презумпції мають відношення до наявності чи відсутності відповідних
обставин, які мають правове значення і тягнуть за собою правові
наслідки, тобто юридичні факти.

Єдиноможливим методом виведення презумпцій є ускладнений метод
популярної індукції,

тобто метод узагальнення шляхом простого виключення. Попробуємо поділити
презумпції в залежності їх закріплення в правовій нормі. Так виділяють
презумпції фактичні і юридичні. Фактичні презумпції правового значення
не мають, але вони можуть враховуватися при формуванні внутрішнього
переконання законодавця. Правові презумпції ж закріплені в нормі права
прямо чи непрямо, тому і поділяються на прямі і непрямі.

Прямі презумпції чітко і ясно формулюються в правовій нормі і не
потребують додаткового тлумачення (стандартна формула: якщо має місце
факт «Х», то припускається (рахується, визнається), що місце факт «У»,
поки не буде доведене інше). Про наявність ж непрямої презумпції можна
зробити висновок лише, коли цю норму тлумачити граматично чи логічно.

Непрямі презумпції – це поділ їх на такі, які можна заперечити, і які
не можуть бути заперечені. Але, останнім часом така класифікація
повністю піддалась критиці. Так, як вже було відмічено, презумпції, як
припущення можливі, можуть бути заперечені. Інша справа, який порядок
заперечення. [38, с. 323-330]

На відміну від презумцій, дати визначення юридичної фікції значно
простіше. Частіше за все під фікцією в праві розуміють такий прийом
мислення, який допускається чи прямо прописаний правовою нормою і який
полягає у визнанні відомого неіснуючого факта існуючим, чи, навпаки,
існуючою обставиною неіснуючій (так визначив fictio juris, тобто правові
фікції, ще Мейер, так і визначають його інші юристи).

Юридична фікція ще з часів римського права повністю ввійшла в правову
традицію як юридично-технічний прийом. Широко вона застосовується і в
нашому законодавстві. Цей метод був відомий ще древньо-римським юристам,
які його і напрацювали. Як відомо, римському праву був характерний
формалізм і консерватизм. В силу цього воно погано реагувало на зміни в
суспільних потребах. Але на допомогу прийшла діяльність римським
правозастосувальників – преторів, які в обхід тої чи іншої норми
цивільного права фактично створювали своє правило, яке би відповідало
запитам суспільства. Для цього вони стли застосовувати видумки.
Наприклад, щоби стягнути з іноземця борг в користь римського
громадянина, необхідно було формально визнати його громадянинои Риму,
звідки і виникла преторська фікція.

Якщо ми відмовимося від фікцій, то прийдеться назавжди відмовитись від
таких правових категорій, як юридична особа, представництво, погашення
судимості тощо. Фікції використовуються у всіх без виключень галузях
права. Половина норм цивільного права побудована на них! Чому вони так
широко використовуються? Причина в тому, що законодавство не встигає за
потребами суспільства, явищами та ще й тому, що тут діє принцип економії
в законотворчій діяльності. Набагато простіше надати умовний правовий
режим об’єкту, якому це не є властиве, ніж створювати ускладнені правові
конструкції, з допомогою яких регулювання буде мати громіздкий характер.
[39, с. 12 ]

Ці два поняття (фікція і презумпція) так близько підходять один одному,
що їх практично неможливо розрізнити. Іноді ми бачимо, що законодавець
свідомо змішує ці поняття. Добре чи погано поступає законодавець, з
самого початку вводячи нас в оману – важко сказати, але ці два поняття
так сильно ввійшли в наше реальне життя, що без них вже і не обійтись,
особливо при нормотворенні.

В законотворчій діяльності застосовуються ще свого роду аксіоми,
незаперечні істини. Вони являють собою керівні начала, розкривають „дух”
права, його призначення і зміст, його цілеспрямованість на те, щоб в
суспільстві торжествували справедливість і закон, виключалась навіть
можливість свавілля та беззаконня. В юридичній мові аксіоми часто
іменуються принципами права.

Аксіоми – це положення, які приймаються без доведення. Істинність
аксіом, що перебувають в основі доведення, не засвідчується в кожному
окремому випадку, тому що перевірка їхньої істинності проводилася раніше
і їхня істинність підтверджується багатовіковою практикою людини. [40,
с. 3]

Правові аксіоми повинні містити знання про:

правові стимули – правові спонукання до законослухняної поведінки, які
створюють умови

для задоволення власних інтересів суб’єкта (наприклад, пільга, право на
власність та ін.);

правові обмеження – правові стримування протиправної поведінки, які
створюють умови для

задоволення інтересів контр-суб’єкта, охорони і захисту суспільства
(наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі
обмеження та ін.)

Завдання законотворців – здійснити добір таких аксіом, додержання яких
виключало б

розузгодженість поведінки людини з законом. Завдання юридичної практики
– впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну професійну
діяльність юриста-фахівця. [41, с. 486]

Висновок.

Отже, доходимо висновку, що засоби, прийоми, правила при створенні
закону, використання юридичної термінології, юридичних аксіом, фікцій
мають раціональний смисл, виражають об’єктивну правову реальність,
забезпечують юридичну досконалість, вироблені практикою та виправдали
себе. Лише вміння користуватися ними дозволяє утворити якісну правову
норму.

Важливе значення при підготовці проектів законів є використання
юридичних конструкцій, які сприяють лаконічності викладу правових норм і
є показником вдосконалення сучасної юридичної думки. Використання
термінології, правових понять відіграє важливу роль в правильному
відображенні соціальної дійсності і виконати цю роль можна тільки при
вмілому їх застосуванні. Саме в цьому полягає інтелектуальний потенціал
закону і його норм. Без цих застосування певних понять, визначень, без
юридичних конструкцій і певних правил неможливо би було створити текст
закону, який можна було би впровадити в життя.

Проблема вдосконалення юридичних конструкцій на основі методології
сучасного правознавства.

Створення закону – творчий процес, який охоплює як пізнавальні,
змістовні, так і

процесуальні, техніко-юридичні аспекти. Зрозуміти їх поєднання можна
лише завдяки розкриттю методологічної основи законотворчості. Мова йде
про сукупність теоретичних положень, методологічних принципів,
загальних, спеціальних і приватних методів, які використовуються в
процесі підготовки і наукової експертизи законопроектів.

В системі методологічних принципів законотворчості можна виділити:
юридичну науку, логіку, загально-наукові і спеціальні методи, прийоми
(способи) виразу і викладу законотворчої волі у вигляді
нормативно-правових приписів і інших структурних частин закону,
лінгвістику.

В процесі законотворчості в тій чи іншій мірі використовуються всі
галузі правової науки і перш за все теорія держави та права. Саме ця
наука розкриває загальні закономірності права, його основні
закономірності і дає кінцеві теоретичні уявлення про право, його
систему, а також систему нормативно-правових актів, механізму реалізації
норм права і державного примусу.

В законотворчій діяльності важливе методологічне значення мають
наступні положення, висновки загальної теорії права:

— принципи, які відображають найбільш важливі, закономірні риси права
сучасної правової держави: демократизм, гуманізм, соціальна
спаведливість, рівноправність, відповідність норм права економічному та
культурному рівню суспільства, примат загальновизнаних норм і принципів
міжнародного права над національним законодавством, непорушність прав і
свобод людини та особистості, співвідношення в праві переконання та
примусу;

— положення, які характеризують норму права як органічно цілісну
систему, яка складається з гіпотези, диспозиції і санкції, її основні
ознаки, способи викладу в законах і інших нормативних актах;

— теоретичне уявлення про закон як джерело права, його види та місце в
системі нормативно-правових актів, про специфіку законотворчої
діяльності і законотворчого процесу, про взаємодію органів законодавчої
та виконавчої влади в процесі підготовки і прийняття законів; про умови
ефективної дії законодавчих приписів;

— характеристика системної побудови права як сукупності галузей і
інститутів права, ролі предмету і методу правового регулювання і
деференціації правових норм на галузі права України, їх взаємодії один з
одним, критеріїв віднесення галузей права до публічного чи цивільного
права;

— основні положення теорії правовідносин, які характеризують структуру
правовідносин, специфічні риси, які притаманні громадянам і юридичним
особам як учасникам правовідносин, способи взаємодії суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків, поняття і видів об’єктів правовідносин; шляхи і
способи захисту уповноваженим суб’єктом порушеного права.

Вищевикладені положення, висновки загальної теорії права в
законопроектній діяльності відіграють роль нібито стратегії. Вони
визначають основні параметри, яким повинен відповідати будь-який
законопроект і норми, які його утворюють, тим самим дозволяють
законотворцям правильно визначити цілі і основні напрямки своєї
діяльності, а також шляхи і способи реалізації поставлених цілей.

Перш ніж розпочати проектування конкретних норм права, необхідно мати
чітке уявлення про те, з яких компонентів складається даний елемент
системи права, який його зв’язок з нею і яким чином необхідно викласти
елементи норми права в тексті закону. Головним чином неможливо
підготувати якісний досконалий закон, не враховуючи змісту
загальноправових принципів, чи намагатись конструювати правові відносини
без врахування положень загальної теорії права про цей правовий феномен,
його компоненти і їх закономірний зв’язок. В там, де
намагаютьсякоструювати норми права без врахування положень і висновків
загальної теорії права, неминуче «зіштовхуються» з цими загальними
питаннями, намагаються закріпити в законодавстві нормативні приписи,
недосконалість і недостатня ефективність яких переконливо доведена
сучасною теорією права і підтверджена правовою практикою. [42, с. 26-28]

Діючий закон представляє собою результат, кінцевий результат розумової
та інтелектуальної діяльності осіб, які готували проект даного закону, а
також законотворчого органу, який його прийняв. Тому необіхдним
компонентом методологічної основи законотворчості є логіка. Будучи
наукою про правильне мислення, логіка допомагає розробникам
законопроекту і законотворцю правильно та послідовно викласти нормативні
приписи і уникнути типових логічних помилок. При цьому „знання логіки і
вміння оперувати цими знаннями є стрижнем правового мислення і
показником його кваліфікованості”. [43, с. 143]

Нажаль, український законодавець недооцінює значення логіки, її вимог в
справі підготовки якісно досконалих законів, і в результаті логічні
помилки в діючих законах є не дуже вже рідкісним явищем. Зокрема, мають
місце логічні протиріччя, факти використання понять в їх
незагальновживаному значенні, порушення правил розміру визначень понять,
зустрічається і тавтологія тощо.

Враховуючи значення правознавства для законотворчої діяльності,
необхідно також визнати, що із застосуванням усіх компонетів
методологічних основ законотворчості все рівно не вдається вирішити всіх
проблем, пов’язаних з підготовкою якісно досконалих і ефективно діючих
законів. Законотворчість, хоч і тісно пов’язана з правовою наукою, її
досягненням, тим не менше являє собою особливий, специфічний вид
предметно практичної діяльності, який вимагає використання оригінальних,
власних прийомів проектування законів. Правда, в українському
правознавстві до недавнього часу переважав погляд на законотворчість як
наукову діяльність, покликану виявляти і формулювати об’єктивні закони
права і суспільства у вигляді норм права.

В сучасний період таке розуміння гносеологічної природи законотворчості
справедливо є сумнівним. „Правові норми являють собою вид позанаукового
знання, — доходить висновку В.М. Баранов. – Правотворчі органи
цілеспрямовано пізнають реальність, але завдання пізнання не стоїть
перед ними в якості самостійного. В результаті знання „що вміщається
ними в норму права, хоч і грунтується на правовій науці, але виникає
також і її „побічний продукт”, який відрізняється від „чистого
наукового”. [44, с. 194]

Законотворчість і юридичне наукове пізнання, беззаперечно, являють
собою дві органічно взаємопов’язані, але якісно різні по цілях, методам
і результатам стадії засвоєння правової дійсності, яким і виступає
процес пізнання об’єктивних закономірностей і підготовка проекту закону,
який закріпляє відповідний вид поведінки громадян в якості
загальнообов’язкового.

Процес пізнання закономірностей функціонування і розвитку права, як
відомо, складає один із найважливіших етапів формування права і
знаходиться за межами законотворчого процесу. Ніколи робоча група і
комітет законодавчого органу не починають підготовку з проведення
оригінальних наукових досліджень.

Визнання того, що законотворчий орган не творить науку, а тільки
користується наявністю знань, не означає і повного заперечення
законотворчого органу права на творче створення нового, не відомого ні
науці, ні практиці Цим новим якраз і виступає знову створений закон.

Новизна законопроекту характеризується перш за все тим, що законодавець
створює модель відповідної поведінки суб’єктів суспільних відносин з
ціллю встановлення нових порядків чи заборони суспільних відносин, які,
з його точки зору, заважають розвитку, нормальному існуваннб суспільства
і держави. В законопроекті потрібно в абстрактному вигляді відобразити
найбільш суттєві, такі, що повторюються якості поведінки, яка
моделюється так, щоб кожне окреме суспільне відношення, саме
специфічніше, саме „заплутане”, отримало би в існуючій нормі всі
необхідні якості і характеристики.

Виконання цього спільного завдання має на меті попереднє вирішення
наступних підпроблем.

По-перше, законотворчий орган повинен викласти зміст норми права і
відповісти на наступні запитання: а) при яких реальних умовах і
обставинах повинна норма діяти; б) які права і обов’язки виникають у
випадку настання подій, які вказані в гіпотезі норми; в) які засоби
впливу можуть бути застосовані до порушників даної норми.

Формулюючи нормативно-правові приписи, законотворчий орган повинен
бачити їх взаємозв’язок і не допускати ситуацій, коли конкретні норми
права позбавляються тих чи інших елементів. При цьому не можна вступати
в протиріччя з Конституцією і основоположними принципами відповідної
галузі права. Важливо також, щоби суб’єктивні права, які проектуються,
були доступними, реальними для всіх суб’єктів права, щоби не
створювалось ситуацій, коли правомочний суб’єкт не може реалізувати
свого права при наявності встановлених законом фактів чи зіштовхується
зі значними труднощами.

І накінець, проектування названих завдань законотворчим органом багато
в чому ускладнюється тим, що він проектує свої норми на майбутнє, на те,
що конкретно-історичні умови наступлять лише внаслідок і завдяки закону,
що проектується. Нестабільність законодавства, яка зараз спостерігається
в Україні, якраз і свідчить про недостатнє врахування Верховною Радою
історичної перспективи суспільних відносин і основних тенденцій їх
розвитку. А тому, чим повніше і всесторонньо законодавець зможе
передбачити майбутнє, тим ефективніше і довше буде діяти прийнятий ним
закон.

Таким чином, процес творення закону являє собою творчу інтелектуальну
діяльність по створенню норм права як різноманітних моделей, варіантів
правового регулювання суспільних відносин. Будучи прийнятими і такими,
що вступили в силу, вони змінюють світ через систему нових
правовідносин. Отже, результат законотворчості дозволяє розглядати його
як різновид проектно-конструкторської діяльності. Адже вміння вносити
зміни в реальний світ проектування, створення нових предметів
матеріального чи духовного світу – характерна риса будь-якої
конструкторсько-проектної роботи.

Законотворча практика розробила і успішно застосовує досить
різноманітну систему способів формулювання, виразу волі законотворця в
формі нормативних приписів і відображення, фіксації цієї волі в тексті
законів. В цей же час система прийомів, способів проектування законів,
залишається покищо дискусійною і недостатньо дослідженою. [45, с. 33-37]

Значна частина авторів зводить зміст законодавчої техніки до тієї чи
іншої сукупності правил, вимог підготовки законопроектів. Так,
рекомендується всі правила законодавчої техніки розбити на три види: 1)
такі, які відносяться до зовнішнього оформлення нормативних актів; 2)
ті, які відносяться до змісту і структури нормативного акту; 3) правила
і прийоми викладу норм права (мова нормативних актів). [46, с. 368-370]

Не заперечуючи важливості викладених правил, вимог законодавчої
техніки, слід вважати, що вони не вичерпують свого багатства змісту
даної юридичної дисципліни. В її склад входять і більш складні
методологічні феномени – прийоми, способи проектування законів. В числі
головних засобів вираження волі законодавця є: нормативна побудова,
системна побудова, юридичні конструкції і галузева типізація.

Процес конструювання норм права, правових інституцій чи галузей права
як і будь-який інший творчий процес, здійснюється перш за все із
застосуванням всієї системи загально-наукових методів: аналізу і
синтезу, порівняння, моделювання, індукції і дедукції, системного
аналізу, так як інших форм інтелектуальної діяльності людство не знає.

Крім загальних методів пізнання, на стадії проектування норм права
використовуються і такі методи правознавства, як методи тлумачення права
і порівняльно-правовий метод. Без їх застосування неможливо би було
сконструювати зв’язки нових норм права з діючими нормами чи, як говорив
Алексеєв С.С., був би неможливим процес галузевої типології, оскільки
кожна норма права в повній мірі реалізує свої регулятивні функції лише в
тісному взаємозв’язку з іншими нормами права і навіть іншими галузями
права. Для вияснення і встановлення зв’язків норм, що проектуються з
діючими нормами використовуються методи тлумачення права і метод
порівняльного правознавства.

Іншою є система прийомів, способів, які застосовуються на стадії
підготовки текста закону, які мали би закріпити результати проектування
норм права, правових інститутів у вигляді загальнообов’язкових
нормативно-правових приписів. Оскільки елементи норми права, як правило
розміщуються в різних частинах закону, то одним із основних завдань
даної стадії проектуваня є:

забезпечити послідовне і системне розміщення норм права в тексті закону
таким чином, щоб уникнути повторювань, протиріч, інших фактів їх
несумісності.

Успішна реалізація цього завдання забезпечується з допомогою розвинутої
системи спеціальних прийомів, способів, які можна можна поділити на три
групи:

прийоми, способи поділу тексту нормативного акту на структурні одиниці –
частини, розділи,

статті, пункти і абзаци;

прийоми виділення зв’язків між нормативними приписами закону
(відсилання, примітки,

додатки);

— прийоми закріплення зв’язків між нормами права, що проектуються і
діючими нормами. В цих цілях краще використовувавати відсилочні і
бланкетні приписи, а також приписи, які вносять зміни чи доповнення.

Друге завдання, яке вирішується на стадії підготовки тексту закону,
зводиться до забезпечення ясності і точності нормативно-правових
приписів. В цих цілях законотворці повинні перш за все правильно
використовувати правила мови, на якій ведеться підготовка законопроекту,
а також вміло застосовувати логічні прийоми, способи оперування
поняттями, термінами і визначеннями. Тому для законодавця важливим
компонентом методології законотворчості виступають норми і вимоги
сучасної української мови, всіх її розділів: лексики, фонетики,
орфографії і граматики. [47, с. 40-41] Як справедливо відмічено вченими,
„тексти діючих нормативних актів повинні бути лінгвістичним взірцем мови
та стилю. Кінцевий відпрацьований і прийнятий нормативний акт не повинен
викликати до себе критичного відношення з мовної точки зору”. [48, с.
35]

В цей же час, як показують дослідження, проведені українськими
правознавцями, використання правил української мови в законопроектній
роботі має свою специфіку.

Висновок.

Таким чином, методологічні основи законотворчої діяльності полягають в
досить всебічних наукових знаннях: загальна теорія права, галузеві
юридичні науки, логіка, лінгвістика, а також загальні та інші методи
(аналіз, синтез, моделювання, порівняння, методи тлумачення права та
ін.).

Особливим і важливим компонентом методологічних основ законотворчості є
законодавча техніка як самостійна юридична наука, яка має сприяти тому,
щоб наші законотворці володіли усією системою способів, прийомів,
правильно і творчо їх вміли застосовувати.

Це забезпечило б вдосконалення юридичних конструкцій і таким чином
забезпечувало б успішну підготовку, кінцевим результатом якої стало б
прийняття якісного досконалого закону.

.

Шляхи вдосконалення законотворчості в Україні.

Проведена в Україні правова реформа висвітлила цілий ряд проблем, без
розв’язання яких

створення ефективної правової системи є неможливим. Перша з них – це
проблема вдосконалення нормотворчої діяльності. Одним із головних
завдань такого вдосконалення нормотворчої діяльності органів державної
влади в Україні є вдосконалення нормопроектувальної або законодавчої
техніки.

Незважаючи на тенденцію посилення демократичних процесів у суспільному
життя та інтенсивного законотворення, важливим і не розв’язаним
залишається питання низької культури посадових осіб, парламентарів,
урядовців, що інколи призводить до загострення правової кризи в країні.

В Україні на законодавчому рівні, нажаль, покищо немає закону, в якому
б закріплювалися не тільки правила законодавчої техніки, а й вимоги, які
б ставились перед законотворцем, тобто дотримання при своїй роботі
основних принципів, такими принципами можуть бути, наприклад:

— принцип законності, який би забезпечував верховенство Конституції
України в законотворчій діяльності;

— принцип демократизму – який би забезпечував вільну, активну і
рівноправну участь громадян, висококваліфікованих спеціалістів держави в
проектуванні, обговоренні проектів правових актів, врахування їх думок,
пропозицій;

— принцип захисту прав і обов’язків законних інтересів – який би
проголошував найбільшою цінністю суспільства і держави людину, її права,
гарантії їх реалізації. В процесі законотворчості повинні гарантуватись
конституційні права громадян;

— принцип науковості – використання в законотворчій діяльності
результатів наукових досліджень, наукові напрацювання необхідності
врегулювання правом відповідних сфер суспільного життя. При цьому участь
наукових працівників має бути правилом, а не винятком. Проведення
експертизи, яка би забезпечила життєдіяльність, а не тільки існування
нормативного акту.

„Забезпечити наукову обгрунтованість законопроекту, зазначає професор
А.С. Піголкін, — означає створити умови для творіння юридично
грамотного, коректного з точки зору сучасних вимог законодавчої техніки
проекту закону, який був би до того ж „життєздатним”, тобто відповідав
би суспільним потребам правового регулювання даної сфери суспільних
відносин і яким мав би в собі норми, які забезпечували б механізм їх
реалізації”; [49, с. 35]

принцип професіоналізму – який мав би бути безпосередньо пов’язаним із
якістю підготовки

нормативного акту, який би забезпечувався ефективною і добросовісною
роботою спеціалістів. Кожний етап повинен бути виконаним на дуже
високому професійному рівні компетентними спеціалістами. В підготовці
повинні також приймати участь високопрофесійні спеціалісти цієї сфери
суспільного життя, відносини якої необхідно врегулювати;

— принцип системності – який би являв собою гармонійну узгодженість
всіх норм, що складають проект нормативного акту. Системна побудова
права включає встановлення оптимального співвідношення між діючими і
створюваними нормативними правовими актами. В результаті

порушення принципу системності в законодавстві накопичуються закони, які
містять в собі протиріччя, які вже застаріли і не діють, в результаті
чого це стає вже інертною і неефективною системою. [50, с. 44-49]

Поліпшення законотворчої роботи повинно здійснюватись також у
взаємозв’язку з удосконаленням системи та форм діяльності комітетів
Верховної Ради України, які фактично є сполучною ланкою між суб’єктами
права законодавчої ініціативи та сесійними засіданнями парламенту.
Згідно зі своїми повноваженнями комітети українського парламенту вправі
рекомендувати до прийняття чи відхилення той чи інший законопроект.
Проте вони позбавлені можливості відхилити його до внесення на розгляд
парламенту в зв’язку з низьким рівнем підготовки.

Очевидним залишається і той факт, що в державному механізмі ще не
відпрацьовано процес участі населення у вирішенні важливих законодавчих
проблем. Розраховуючи певним зарядом соціальної інформації, суспільна
думка суттєва перш за все на етапі виявлення суспільної потреби в
прийнятті закону, його зміні чи відміні. Компетентно відпрацьованої,
юридично кваліфікованої процедури в цьому випадку не існує.
Парадоксальним є те, що висловлюючи незадоволення „елітизацією” політики
і навпаки, погоджуючись з тим, що всі люди повинні мати рівні можливості
впливати на політику влади, більшість громадян, тим часом, не поспішає
використати цю можливість. Демократія сприймається сьогодні населенням
не в дусі здатності впливати на прийняття рішень, а як здатність брати
участь у виборах.

Планування законопроектної роботи, вдосконалення і забезпечення
ефективного механізму розробки і прийняття законодавчих актів за своєю
суттю мають відповідати законодавству Європейського Союзу. Оскільки в
найближчі 5-10 років передбачається виконання парламентом України
значного обсягу робіт, практично створення нової системи законодавства і
права, то ймовірно, що протягом цього часу відбуватиметься інтенсивний
розвиток інфраструктури парламенту, широке залучення до законопроетних
робіт органів виконавчої, судової влади, наукових установ, навчальних
закладів, істотне зміцнення законодавчих основ діяльності парламенту.
[51, с. 732]

В міжнародний практиці, зокрема в практиці нормопроектування законів
держав-членів ЄС, а також законодавства Європейського Союзу в цілому
склалися певні вимоги до підготовки законодавчих актів, які умовно можна
назвати правилами нормопроектування. Державна політика політика України
в сфері адаптації до законодавства ЄС має бути спрямована на
забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов’язкового
врахування вимог законодавства ЄС, що в свою чергу підвищить рівень
вітчизняного законодавства. [52, с. 33]

Приймаючи законодавчий акт, особливу увагу, на мій погляд, слід
приділяти додержанню методології прийняття закону: потребі і соціальному
інтересу в такому законі; цілям, які досягатимуться з допомогою закону;
достатності засобів якими запроваджується закон; визначенню конкретних
адресатів закону; системі контролю за його виконанням.

Підвищення якості правових рішень, зведення до мінімуму кількості
неефективних нормативних актів – постійне завдання законодавця. Будь-яка
помилка тягне за собою невиправдані матеріальні витрати, порушення
інтересів громадян.

У нашій державі в процесі законотворчості мають бути вироблені такі
юридичні норми, які максимально відповідали б загальнолюдським принципам
права. Для цього сама законотворча діяльність повинна підпорядковуватись
керівним засадам – принципам гуманізму, демократизму, збереження
національною самобутності та інтернаціоналізму, науковості, технікою
юридичної досконалості. [53, с. 176] Доречно підкреслити у зв’язку з
цим, що деякі із законів України – „Про національні меншини”, „Про
державну службу”, „Про іноземні інвестиції” та ін. були оцінені
експертами не просто як такі, що відповідають кращим стандартам, а як
інноваційні для політико-правового процесу у світі в цілому. [54, с.
200] Це вже є певним досягненням в українській законотворчості.

Крім того, слід зазначити, що систематична робота з наближення
законодавства України до міжнародних стандартів відбувається тільки в
окремих сферах. Слід продовжувати систематичний аналіз вже діючого
законодавства України на відповідність прийнятим міжнародним договорам.
Ці питання можна розв’язати доопрацювавши проекти законів України „Про
закони та законодавчі акти в Україні”, „Про нормативні правові акти в
Україні”. Останній, зокрема, має регламентувати єдині правила прийняття
решти нормативних актів. Одна з причин, того, що українські юристи
змушені працювати в недосконалому полі – відсутність єдиних імперативних
правил нормотворчої діяльності. [55, с. 26-28]

Відсутність належної взаємодії владних структур є перепоною нормального
розвитку законодавчого процесу. Необхідна плідна, узгоджена праця
державних інституцій і структур громадянського суспільства, наукових і
навчальних установ юридичного профілю для створення необхідних умов
ефективного функціонування норм Конституції. Слід звернути увагу також
на важливу роль у забезпеченні якості нормативної продукції експертизи.
[56, с. 3-7]

Сучасну організацію і технологію опрацювання даних, що охоплює
використання нових методів, фіксацію і попередню підготовку інформації,
зберігання, запобіжне дублювання інформації на випадок пошкодження
оригіналу тощо дозволила впровадити системна інформатизація
законотворчого процесу в парламенті. Її впровадженням зробило, на мій
погляд, важливий крок до скорочення технологічного циклу законодавчого
процесу. Стало можливим прогнозування наслідків введення нових
нормативних актів, підвищення продуктивності праці в нормотворчій
діяльності. [57, с. 3-11]

Варто окреслити й наболілі проблеми законотворчого процесу:
необхідність створення термінологічного словника законодавства, системи
юридичної адаптації законодавства, впровадження практики
відслідковування нових нормативних актів і оперативного внесення
поправок. [58, с. 4]

Серйозною проблемою є також те, що багато законів змінюються і
доповнюються вже через пару тижнів після їх прийняття. В результаті їх
застосування виникає багато „дірок”, які необхідно „латати”. Я думаю, що
необхідно більш досконало проаналізувати цей законопроект, зробити більш
детальну його експертизу, відпрацювати усі наслідки, випадки,
суперечності, а не приймати закон поспішно, у безвиході. Все це має
відбуватись з допомогою науково-професійної групи, яка б відслідковувала
б усі недоліки і хиби створюваного нормативного акту.

Якість закону так само і як його ефективність залежать також від рівня
професійної підготовки законодавця. Почуття поваги до закону прямо
залежить від авторитету органу, що його видав. [59, с. 31-38]

Законотворці повинні володіти багатьма професійними якостями, серед
яких: компетентність, висока повага до законів, відповідальність за долю
людей, любов до своєї професії, вміння самокритично оцінювати свою
діяльність, дисциплінованість в роботі, непохитність своїх моральних
якостей, ерудованість, високі етичні погляди, совість, принциповість,
відповідальність за роботу, яку він виконує, вміння брати
відповідальність на себе, гуманність, вміння розрізняти суттєве від
несуттєвого, головне від не основного, вміння глибоко і логічно мислити,
незалежність мислення, розсудливість, мати організаційні дані, тобто
вміння організувати свою ефективну роботу, а також роботу своїх колег і
всього колективу тощо.

Атож, одним із шляхів вдосконалення законотворчості є професійна
підготовка законотворців.

Нажаль, у наших вищих юридичних закладах не існує окремої дисципліни
„культура і техніка законотворчості”. Можна сказати, вивчення її як
окремої дисципліни не практикується.

Важливою є також узгоджена діяльність усіх трьох гілок влади. Побудова
моделі єдиної державної влади за принципом її поділу згідно Конституції
України на законодавчу, виконавчу та судову [60, с. 80] становить нове
явище в конституційній правотворчості України, практиці її
державотворення. Без узгодженої їх діяльності, плідної співпраці,
певного порядку їхніх взаємовідносин при законотворчості не може
існувати в дежаві ні панування права, ні правових законів, ні більш того
їхнього верховенства.

Нам належить створити державу, основану на авторитеті, чіткому
формулювання законів. Не треба, проте, впадати у крайність, вважаючи, що
досить прийняти хороші розумні закони, як найскладніші проблеми
суспільства будуть вирішені.

Висновок.

Отже, можна виділити такі основні напрямки для вдосконалення
законотворчої діяльності в Україні: створення єдиних законів на кшталт
„Про закони та законодавчі акти в Україні”, „Про нормативні правові акти
в Україні”, які б закріплювали не тільки правила законодавчої техніки, а
й принципи, якими би мали керуватись законотворці у своєїй професійній
діяльності; поліпшення законотворчої роботи повинно здійснюватись також
у взаємозв’язку з удосконаленням системи та форм діяльності комітетів
Верховної Ради України, наданням їм додаткових повноважень таких, як
можливості відхилити законопроект до внесення на розгляд парламенту в
зв’язку з низьким рівнем підготовки; залучити до вирішення важливих
законодавчих проблем населення. Важливим є також узгоджена діяльність
трьох гілок влади; приділення більшої уваги питанню адаптації
вітчизняних нормативних актів до міжнародних стандартів; професійна
підготовка законотворців для створення більш якісних норм права;
вдосконалення механізму впровадження нормативних актів у життя;
приділення більшої уваги формуванню у нового покоління законотворців
моральних та професійних якостей, а також введенням окремої дисципліни в
навчальних закладах, яка б забезпечувала знання правил, техніки,
способів, прийомів, методів викладу правових норм, що сприяло б розвитку
і вдосконаленню законотворчості у нашій державі.

ВИСНОВОК.

Підводячи підсумки розглянутої теми, можна зробити такі висновки:

Реалізація правових норм та принципів моралі в житті суспільства
вимагає високопрофесійних якостей від суб’єктів законотворчої
діяльності, а також наукового підходу щодо здійснення об’єктивного
аналізу стану справ у державі, культурного рівня суспільства і перш за
все ефективності впливу на них з боку законотворчої діяльності. Рівень і
культура законотворчості, а відповідно і якість правових норм є
показником цивілізованості і демократії суспільства.

Саме зараз, коли державна політика України перебуває на стадії
адаптації її законодавства до міжнародних норм, питання культури і
техніки законотворчості є, як ніколи, актуальним.

Саме зараз, коли „Помаранчева Революція” принципово змінила ставлення
до державної влади, основних принципів її формування, необхідно
підвищити увагу навчальних закладів щодо підготовки
юристів-професіоналів, ввести в програму навчання дисципліни на кшталт
„законодавча техніка”, які б навчали майбутніх законотворців основним
правилам, технікою, методами та прийомами правильного кваліфікованого
створення, зміни, внесення змін до законів. Але цього також замало.
Неможливо створити якісний закон без певних моральних принципів, етичних
та культурних якостей законодавця. Для культурного коректування
законотворчості необхідні також люди які володіють певним рівнем знань
етики, моралі та культури. Навіть не просто володіють цими знаннями, а й
мають високоморальні професійні якості, високі етичні погляди, повагу до
людей, держави та законів тощо. А тому, необхідно також підвищити увагу
ряду гуманітарних дисциплін, які сприятимуть підвищенню загальної
культури майбутніх законотворців. Адже, навряд чи можна обійтись без
культури, етики та моралі, якщо насправді бажати людям добра.

У даній роботі я намагалася розкрити сутність, склад та поняття
законодавчої техніки, розглянути її вплив не тільки на культуру держави
та суспільства, а й на формування особистості. Я зробила висновок, що
необхідно не тільки займатися законотворчою, політико-юридичною
діяльністю, а й плекати громадянське суспільство на основі моралі,
етики, культури, високої порядності, чесності , усвідомленню людьми
власних та чужих прав, своєї гідності, поваги до своєї держави. Адже,
від рівня культури суспільства і залежатиме рівень законотворчості в
державі. І слід пам’ятати, що законотворчість є неодмінним і чи не
найголовнішим атрибутом держави.

Також у своїй роботі я спробувала визначити, що таке юридична
конструкція, юридична термінологія, які є основні способи викладу
правових норм, що таке аксіома, фікція.

Я дізналась, що використання цих понять в процесі законотворення
відіграє важливу роль в правильному відображенні соціальної дійсності і
виконати цю роль можна тільки при вмілому їх застосуванні. Без певних
правил, понять неможливо би було створити текст закону, який можна би
було впровадити у життя.

Підсумовуючи вищевикладене, я хочу також поділитися своїми думками з
приводу можливих шляхів вирішення питань вдосконалення законотворчості в
Україні.

Крім підвищення рівня підготовки молодих юристів-законотворців, на
законодавчому рівні потрібно створити не тільки єдині імперативні
правила нормотворчої діяльності, а й закріпити певні принципи та вимоги
які би ставились перед законотворцем. Напочатку, принаймі, було б
доречним хоча би прийняття проекту Закону України «Про закони та
законодавчі акти в Україні», який і надалі залишається лише проектом.
Також велику увагу слід приділяти ретельній експертизі законодавчих
актів, яка б оперативно і кваліфіковано відслідковувала недоліки
майбутнього закону, адже у нас вже стало звичним приймати зміни та
доповнення до закону, який лише кілька тижнів тому вступив у законну
силу.

Також, у нас ще не відпрацьованою залишається система залучення
населення до вирішення важливих законодавчих проблем. Парадоксальним є
те, що сьогодні демократія сприймається населенням не щодо впливу на
правові процеси, які відбуваються в державі, а як тільки участь у
виборах.

У процесі законотворення має бути узгодженість дій не тільки між
гілками влади, а й між комітетами, підкомітетами, структурними
підрозділами тощо.

Важливою є також державна політика України в сфері адаптації до
законодавства ЄС, яка має бути спрямована на забезпечення єдиних
підходів до нормопроектування та має підвищити рівень вітчизняного
законодавства.

Правова держава Україна – це найважливіше завоювання українського
народу, що відображено та законодавчо закріплено у ст. 1 Конституції
України, а її розбудова, захист, прогресивний розвиток як суверенної є
головне надбання нашого суспільства. Саме тому без високого рівня
правової культури законотворців, без узгодженості їх дій, без належного
рівня якісних законів, без довіри, яку отримали від суспільства не може
бути демократичної, правової держави, а відтак і незалежної суверенної
України. Вона може бути позбавлена головної підтримки власного народу,
її не сприйме світове співтовариство, побудоване на правових засадах.

Використана література

Законотворчість.- К.: ТОВ АТОПОЛ інк, 2005.-

Законотворчість: контрольні функції Парламенту.- К.: Заповіт, 2006.- 108
с.

Законотворчість: основні аспекти законодавчого процесу.- К.: Заповіт,
2006.- 81 с.

Законотворчість: забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків.- К.: Заповіт, 2006.-

Законотворчість. Проблеми гармонізації законодавства України з
міжнародним та європейським правом.- К.: ТОВ АТОПОЛ інк, 2001.-

Інформаційне законодавство.- К.: ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2005.-
440с.

Житлове законодавство України.- Київ: А.С.К., 1998.- 495с.

Інформаційне законодавство.- К.: ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2005.-
384с.

Навчання: законодавство, оподаткування, облік.- К.: Бліц-Інформ, 2006.-

Законодавство України про відпустки.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- 398с.

Антимонопольне законодавство України..- К.: Юрінком Інтер, 2001.- 416с.

Законодавство України про дорожній рух..- К.: Юрінком Інтер, 2000.-
417с.

Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку.- К: , 2000.-
208с.

Екологічне законодавство України.- Харьков: Одіссей, 2002.- 928с.

Законодавство України про громадянство.- К: Юрінком Інтер, 2001.- 416с.

Законодавство України про землю.- К: Юрінком Інтер, 2001.- 352с.

Трудове законодавство для головбуха.- К: Універсал- бізнес, 2005.- 302с.

Законодавство України про охорону здоров’я.- К.: Юрінком Інтер, 2000.-
526с.

Законодавство України про надзвичайні ситуації.- К.: Юрінком Інтер,
2002.- 416с.

Законодавство України про адміністративну відповідальність.- К.: Юрінком
Інтер, 2000.- 473с.

Законодавство, організація та проведення ліцензування і акредитації.-
К.: Задруга, 2004.- 151с..

Законодавство України про пільги громадянам.- К.: Юрінком Інтер, 2000.-
560с.

Законодавство України про правоохоронні органи.- К.: Парламентське
видавництво, 2000.- 160с.

PAGE

Похожие записи