Курсова робота

Законний правовий режим майна подружжя. Правовий режим майна подружжя за
шлюбним контрактом

Зміст

І
Вступ………………………………………………………….
…………………………………3

Розділ 1. Законний правовий режим майна
подружжя…………………………..4

Право подружжя на спільне
майно…………………………………………..4

Роздільна власність
подружжя………………………………………………..10

Укладення подружжям угод щодо їх спільного і роздільного
майна………………………………………………………….
…………………………………..12

Поділ майна
подружжя……………………………………………………….
…..14

Розділ 2. Правовий режим майна подружжя за шлюбним контрактом
(договірний правовий режим майна
подружжя)…………………………………….22

ІІ
Висновок……………………………………………………….
……………………………..26

Список
літератури……………………………………………………..
…………………….27

Вступ

Нині в шлюбно-сімейному законодавстві України продовжують зберігатися
норми про право спільної власності подружжя, сформовані ще в радянський
період. При цьому значну їх частину закріплено в новому цивільному та
сімейному законодавстві.

Звичайно, що на сучасному законодавстві про майнові відносини між
подружжям не могли не позначитися досвід та досягнення світової
юриспруденції. Загальновідома роль римського приватного права у
становленні правових систем усіх країнах світу. Однак, заради
справедливості слід зазначити, що право Стародавнього Риму і
Стародавньої Греції не давало перевагу регулюванню особистих, а не
майнових між подружжям, зокрема утриманню чоловіком дружини, укладенню
угод дарування. Тому можна констатувати, що правове врегулювання
майнових відносин між подружжям, порівняно з іншими інститутами,
відбулося з певним запізненням. Україна протягом багатьох століть була
залежною і економічно і політично від Росії. Відповідно і правова
система України була багато в чому підпорядкована правовій системі
Росії, яка мала свою певну історію. Нормативне врегулювання майнових
відносин подружжя набуло юридичної визначеності лише у ХVІІІ ст., а до
цього дружина була повністю підвладна чоловіку і не мала особистої і
майнової самостійності. І лише у Зводі законів Російської імперії був
закріплений принцип роздільності майна подружжя. Придане дружини, майно,
придбане нею за угодами на своє ім’я, в порядку спадкування визнавалося
її роздільною власністю. Водночас спільно створене в період шлюбу
подружжям майно за умов надання відповідних доказів могло бути їх
спільною власністю.

Розділ І. Законний правовий режим майна подружжя.

1.1. Право подружжя на спільне майно.

Як уже зазначалося у разі відсутності між подружжям шлюбного контракту,
правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного
законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може
односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний
розсуд. Однак подружжя не розбавлені права вчиняти будь-які дії щодо
придбаного в період шлюбу майна, в тому числі поділити його у будь-яких
частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження прав подружжя у
здійсненні ними прав співвласників.

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього
того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається
ними за час шлюбу. Відповідно до ч.1 ст. 22 КпШС України 1969 р., майно,
нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. При
цьому згідно з ч.2 ст. 22 цього кодексу подружжя користується рівними
правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням
домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин
не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору
фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної
сумісної власності всього майна, що набувається ними в період шлюбу.
Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а й практичне
значення, адже вона полегшує суду завдання визначити правову долю майна,
особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють
особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.

У новому Сімейному Кодексі України збережено презумпцію спільності
майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та
роздільної власності. Так, якщо в КПРС України врегулювання майнових
відносин розпочинається зі статті про спільну сумісну власність, то в СК
навпаки – зі статті про особисте майно подружжя. Іншими словами, з
прийняттям нового СК України право спільної сумісної власності начебто
втрачає домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям на
майно є, в першу чергу, його спільність, а не роздільність (такий же
підхід було закладено і в проект ЦК України).

У СК України загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС України
1969р., але в одній нормі та з деякими редакційними особливостями. Так,
відповідно до ст. 60 СК України “майно, набуте подружжям, за час шлюбу,
належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності,
незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного
заробітку”.

Така законодавча правонаступність очевидно зумовлена наявністю
позитивного досвіду у застосуванні наведеного положення. Однак, на наш
погляд, ще існують можливості вдосконалення досліджуваних положено про
спільну власність подружжя.

Так, в них безпосередньо не роз’яснюється зміст поняття, майно, нажите
подружжям за час шлюбу”. Цілком зрозуміло, що не може вважатися таким
майно, що було придбане кожним з них до шлюбу та після шлюбу. Однак
певні труднощі може викликати тлумачення термінів “нажите”, “набуте”. Ці
терміни у юридичній практиці трапляються досить рідко, оскільки несуть
швидше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін “набуте
майно” також не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у
спільну власність. Одним словом, значення термінів “нажите”, “набуте”
майно не має поки що свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність
у розмінні цих термінів не сприяє застосуванню правових норм у практиці.
Тому в новому СК України бажано було б розкрити зміст поняття “набуте
майно”, що чіткіше відтворюватиме юридичну сутність правовідносин, які
забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. На
наш погляд, спільною власністю подружжя можна визнавати те майно, яка
нажите чи набуте ними шляхом одержання доходів від праці у суспільному
секторі економіки, від участі підприємницькій діяльності, від укладених
одним з подружжя або ними обома угод за рахунок спільних коштів чи
іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ і індивідуальною
працею одного з подружжя або їх обох, від участі в одержанні дивідендів.

За КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в тому
разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства.
Доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного
заробітку. Тим самим законодавець фактично прирівняв ведення домашнього
господарства, виховання дітей до діяльності подружжя в суспільному
секторі економіки (приватному, державному, комунальному). Введення цієї
нори в радянське сімейне законодавство зумовлювалося існуванням
ленінських принципів чи ідей у сімейних відносинах. Тому і в юридичній
літературі вважалося, що відсутність у одному з подружжя самостійного
заробітку не повинна позбавляти його права н спільно нажите майно, якщо
він в іншій формі брав участь його створенні або не може цього робити з
поважних причин. [1, ст.93]

Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і
судова прутка поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя
в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у зв’язку з неоднаковим
розміром заробітку кожного з них. В юридичній літературі н раз
зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному праві
критерію врахування ступеню участі подружжя у створенні спільного майна,
оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріальних благ, віддають одне одному
любов, дружбу, турботу. [2, с.58]

Подружжя може бути засновником товариства з обмеженою відповідальністю.,
що має статутний фонд, розділений на частки, які утворюють вклади
учасників товариства. (статті 13,50 Закону України “Про господарські
товариства”). Думається. Що вклад належний одному з подружжя в
товаристві з обмеженою відповідальністю, також може бути визнаний їх
спільною сумісною власністю за умови його створення у період шлюбу та
спільні кошти. Звичайно це не означає, що дружина, чоловік – не учасник
господарського товариства має право власності на майно цього товариства,
оскільки такого права не має і сам учасник. За ст.12 Закону України “Про
господарські товариства” власником майна товариства переданого йому
засновниками і учасниками, є саме товариство. Тому дружина – не учасник
може реалізувати своє право спільної сумісної власності на вклад лише за
згодою дружини – учасника або в судовому порядку з додержанням
відповідних положень вищезгаданого закону, про що йтиметься далі.

Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення
моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з
цим моментом безпосередньо пов’язане вирішення питання про момент
виникнення у подружжя права спільної власності на придбання ними майно
або момент виникнення у них спільності н майно, належне одному з них за
зобов’язальними правовідносинами. Більше того, з набуттям подружжям
права спільної власності на майно та майнових прав у подружжя виникають
відповідні спільні майнові обов’язки.

Майнова спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації
шлюбу в органах РАГСу і припинена з моменту припинення шлюбу.

Підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в у
спільному виробництві, індивідуальної праці, приватницької діяльності,
вкладення коштів у кредити установи, акціонерні товариства, а також
одержання спадщини та одержання майна за угодами, не забороненими
законом. За перерахованими підставами подружжя також може набувати майно
у власність, одержуючи його спільно або одноособово. Звичайно, коли
подружжя спільно придбали майно, наприклад, будинок за договором
купівлі-продажу, в якому вони водночас виступили покупцями, то право
власності у кожного з подружжя виникає одно моментно, тобто в момент
передачі майна, якщо інше не застережено законом або договором (ст.334
ЦК України). Право власності у набувача майна за договором виникає з
моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Право спільної власності у подружжя не може виникнути раніше ніж право
власності у того з подружжя, який виступає в угоді набувачем майна ст.
22 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств у
редакції від 15 травня 1996 р. встановлено, що право володіння,
користування і розпорядження об’єктом приватизації переходить до покупця
з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 120 ЗК України при переході права власності н будівлю
і споруду права власності на земельну ділянку або її частку може
переходити на підставі цивільних – правових угод. Ст. 125 цього кодексу,
за якою право власності на земельну ділянку виникає після одержання її
власником документа, що посвідчує право власності та його державної
реєстрації, а також ст. 132 за якою угоди про перехід права власності на
земельні ділянки вважається укладеними з дня їх нотаріального
посвідчення. [8, ст. 160] Право власності на жилий будинок може
виникнути в момент нотаріального посвідчення договору, але якщо сторони
не визначили в договорі інший момент виникнення права власності.

В ст. 326 ЦК України записано, що право власності на річ за договором,
який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту
такого посвідчення або чи з моменту набуття рішенням суду законної сили
про визнання дійсним договору, а якщо договір про відчуження майна
підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з
моменту його реєстрації. Для подружжя це означатиме, що спільна сумісна
власність на майно, що набувається за нотаріально посвідчуваними
угодами, має виникати в момент нотаріального їх посвідчення, а за тими,
що підлягають обов’язковій державній реєстрації – з моменту їх
реєстрації. Ст. 15 Закону України “Про власність”, згідно якою член
житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого
кооперативу або товариства, який повністю вніс вій пайовий внесок за
квартиру, гараж, іншу будівлю чи приміщення, надані йому в користування,
набуває право власності на це майно. Момент погашення ним пайових
внесків є водночас і моментом виникнення у цієї особи права власності, а
врешті, якщо я особа перебуває в шлюбі – то водночас і права спільної
сумісної власності подружжя [14, ст. 143]

Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, а й за
іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва
індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з них
майно, одержання майна в порядку спадкування. Право спільної сумісної
власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі стає
об’єктом права власності. Тимчасовим положенням про порядок реєстрації
прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства
юстиції України №7/5 від 7 лютого 2002 р., передбачено обов’язкову
реєстрацію лише тих об’єктів нерухомості, будівництво яких закінчено та
які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм
їхньої власності і за наявності матеріалів технічної інвентаризації.
[17, ст. 15] При цьому оформлення права власності на об’єкти нерухомості
проводять місцеві органи державної виконавчої влади, місцевого
самоврядування з видачею свідоцтва про право власності фізичним особам
на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об’єкти за наявності
акта державної комісії про прийняття об’єкта і введення його в
експлуатацію. Моментом виникнення права власності на новозбудований
жилий будинок чи іншу будівлю необхідно вважати час видачі свідоцтва про
право власності на об’єкт нерухомості. Тому у разі відведення земельної
ділянки під житлове будівництво лише одному з подружжя у період шлюбу,
право спільної сумісної власності виникає у них в момент одержання
дружиною – забудовником такого свідоцтва. Фактично право власності на
жилий будинок виникає вже з моменту введення його в експлуатацію, а
свідоцтво лише підтверджує право власності на цей об’єкт і без нього
забудовник не може практично реалізувати свої окремі правомочності
власника.

1.2. Роздільна власність подружжя

Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) визначило майно, яке
не переходить у спільну сумісну власність подружжя, а є об’єктом права
особистої власності одного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального
користування (одяг, взуття) хоч би вони і були придбані під час шулу за
рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметі
розкоші. Принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній
науці ніколи не піддавався критиці, а його справедливість ні в кого не
викликала сумнівів. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя
не повинно переходити у спільну власність. Лише власнику належать
правомочності володіння. Користування і розпорядження належним йому
майном.

У ст. 57 СК, що має назву “Майно, що є особистою приватною власністю
дружини, чоловіка”, записано, зокрема, що особистою приватною власністю
дружини, чоловіка є “Майно, набуте нею, ним до шлюбу”. В обох випадках
дошлюбне майно не стає спільним майно подружжя.

До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України відносить також
речі індивідуального користування (одяг, взуття), хоч би вони і були
придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, з винятком
коштовностей та предметів розкоші.

Ситуація з коштовностями і предметами розкоші, оскільки ні закон, ні
судова практика ще не сформулювали визначення поняття такого майна.
Пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є
необхідними мають значну вартість, і при цьому необхідно враховувати
рівень життя сім’ї.

Однак у всякому разі, зазначалося в юридичній літературі, до таких
предметів можуть бути віднесені дорогоцінне каміння і вироби з них, інші
прикраси, на придбання яких витрачена значна сума грошей із загального
бюджету сім’ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні
та інші унікальні речі [19, ст. 44] За такого підходу ювелірні вироби із
золота і коштовного каміння звичайної вартості повинні визнаватися
роздільною власністю того з подружжя, яким користується ними у
повсякденному житті.

Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним
із них у дар або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне
закріплення та продовження в СК. Відповідно до п.1. ст. 57 нового СК
майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору
дарування або в порядку оподаткування, є їх особистою приватною
власністю. Норми про визначення особистою приватною власністю одного з
подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його
“особистих” коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до
вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці
поділявся в юридичній літературі. [21,с.44]

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що
належали одному з подружжя, то частка у цьому майні відповідно до
розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій
недопустимості автоматичної трансформації правового регламенту роздільно
майна у спільне майно, законодавець все-таки допускає можливість
визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Відповідно до ст. 25 КпШС України якщо майно, яке було власністю одного
з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок
трудових або грошових затрат другого з подружжя. Аналіз наведеної норми
дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у
разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок
трудових чи грошових затрат того з подружжя, який не є його власником.
Тобто сам по собі факт проведення чоловіком поточного чи навіть
капітального ремонту дошлюбного жилого будинку другими ще не може бути
достатньою підставкою для визнання цього будинку спільною власністю,
адже всі дорослі члени сім’ї мають піклуватися про підтримання жилого
будинку, в якому вони проживають на правах членів сім’ї у належному
стані.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові “Про практику
застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян
на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 р. лише зверну увагу судів на те, що
будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі
ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно
збільшилася його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого
з подружжя або їх обох.[5, ст. 107]

Новелами нового СК України є також положення ст. 57 про те, що особистою
приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як
відшкодування за втрату речі, належної кожному з них, а також як
відшкодування завданої моральної шкод та страхові суми одержані за
обов’язком або добровільним особистим страхуванням пунктах 4 і 5.

1.3. Укладення подружжям угод щодо

їх спільного і роздільного майна

Відповідно до ст. 22 КпШС України кожен з подружжя має рівні права
володіння. Користування і розпорядження спільним майном. Чинне сімейне
законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби
захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя третіми
особами. Тому очевидно ця проблема має вирішуватися за допомогою
субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.

Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі права
власності. Сформульовано у ЦК України, у законі України “Про власність”.
Подружжя може повною мірою використовувати визначені в цих законодавчих
актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності. Яке є
різновидом права приватної власності. Тобто кожний з подружжя має
однакове право на застосування речово-правових засобів захисту
порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може
виявитися ситуація, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у
користуванні спільним майном. Один з подружжя може звернутися до другого
з подружжя з негаторним позовом про усунення перешкод у здійсненні права
власності на спільне майно. Здійснюючи правомочність співвласників,
подружжя може укладати щодо спільного майна різні угоди. При укладенні
угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з
подружжя, а щодо угод з відчуження спільного майна подружжя, що
потребують обов’язкового нотаріального посвідчення, згода другого з
подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна
зробити висновок про те, що законодавець у наведеній нормі передбачив
так звану презумпцію згоди однин з подружжя на укладення другим з
подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що
потребують обов’язкового нотаріального посвідчення. Якщо не буде
встановлено факту незгоди другим, який не брав участі в угоді на її
укладення, то й не буде підстав для визнання її недійсною чи
застосування інших правових наслідків. В індикаційний позов може бути
задоволений лише у тому разі, коли буде встановлено що дружина –
відчужував здійснив відчуження спільного майна всупереч волі другого з
подружжя зокрема з застосуванням насильства, погрози, обману. Угода,
укладена одним з подружжя, з розпорядження спільним майном може бути
визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено,
що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя
на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було
здійснено всупереч волі другого з подружжя.

У разі наявності підстав для визнання недійсними угод самовільного
відчуження спільного майна може виникнути питання про доцільність
визнання недійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того
з подружжя, який оспорює правомірність угоди. Суд повинен додержуватися
правила ст. 114 ЦК України про право привілейованої купівлі частки в
спільній власності, а тому за доведеності факту продажу майна без згоди
другого з подружжя, висловлений у письмовій формі і з порушенням ст..
114 ЦК, суд н має права відмовити у визнанні договору недійсним у
цілому. [19, ст. 42-43]

Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження
спільного майна одним з подружжя без згоди другого, якщо останній
просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки.

1.4. Поділ майна подружжя.

Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення
подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з
нотаріальним посвідченням або в судовому порядку на вимогу одного із
подружжя чи на вимогу інших осіб у зв’язку зі зверненням стягнення на їх
майно.

i

.

Ue

6

i

Поділ майна подружжя є одним із соціальних способів припинення їх права
спільної сумісної власності на все нажите ними в період шлюбу майно або
лише на його частину. Поділ спільного майна подружжя може здійснюватися
в добровільному або судовому порядку. За допомогою позову одного з
подружжя про поділ спільного майна дружина – позивач може набути
самостійного права приватної власності на виділену йому частину майна,
щодо якої він може одноособово на власний здійснювати правомочності
власника.

Нічого не може змінити у цих сумнівах і існуюча в сімейному права
презумпція спільності набутого подружжям у період шлюбу майна та
рівності їх прав на це майно, адже розгляду спорів, що виникають між
подружжям.

Поділ подружжям спільного об’єкта нерухомості фактично змінює його
правовий режим. У разі встановлення договором відчуження нерухомого
майна, який потребує обов’язкового нотаріального посвідчення. Тому
цілком логічним може бути висновок про те, що коли законодавець
встановлює обов’язкову нотаріальну форму для договорів відчуження
нерухомості, то таку саму форму законодавець має встановити і для
договорів про поділ подружжям їх спільного об’єкта нерухомості.

Від поділу подружжям спільного майна необхідно чітко відрізняти дії
пов’язані з видачею державними нотаріальними конторами свідоцтва право
власності на частку в спільному майні подружжя. В Законі України “Про
нотаріат”, як вже зазначалося, лише передбачено право державних
нотаріальних контор видавати подружжю свідоцтво про право власності на
частку у спільному майні. Така невизначеність правових наслідків даної
нотаріальної дії дала підставу представникам нотаріального права
стверджувати, що вчинення цієї нотаріальної діє дозволяє подружжю
спільного сумісного майна подружжя, тобто перевести це майно у часткову
власність і в такий спосіб надати кожному з них право розпоряджатися
самостійно вже належною йому часткою майна. [10, ст. 214]

Видача свідоцтва на частку у спільному майні подружжя призводить до
виникнення між ними спільної часткової власності, то і у цьому випадку
кожен з подружжя може не набути абсолютно самостійного права на свій
розсуд розпоряджатися часткою у спільній частковій власності, оскільки
за законодавством України володіння, користування і розпорядження майном
при спільній частковій власності проводиться за згодою всіх учасників, а
за відсутності згоди спір вирішує суд. Свідоцтво про право власності на
частку в спільному майні подружжя може бути спрямоване на ліквідацію як
спільної сумісної, так і спільної часткової власності, а особливо коли
свідоцтво видається на конкретне подільне майно, яке кожний з подружжя
отримав у власне володіння.

Порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні
подружжя встановлений главою 4 Інструкції про порядок вчинення
нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідно до цієї Інструкції
нотаріус на підставі спільної заяви подружжя видає одному або кожному з
них свідоцтво про право власності на частку в спільному мані. Набутому
ними з час шлюбу. При цьому, якщо до складу майна, на частку якого
видається свідоцтво, входить які підтверджують право власності подружжя,
а щодо жилих будинків та іншого нерухомого майна – також довідку
характеристику БТІ. Про видачу свідоцтва про право власності на нерухоме
майно робиться відмітка на правовстановлюючому документі. Саме наявність
такої відмітки на правовстановлюючому документі дає певні юридичні
підстави вважати, що у такій ситуації дійсно начебто здійснюється
трансформація спільної сумісної власності у спільну часткову власність
подружжя. Звертаючись до нотаріуса із заявою подружжя тим самим начебто
висловлює свою волю на укладення угоди щодо поділу їх спільного майна,
хоч фактично вони можуть і не бажати припинення права спільної сумісної
власності. На підставі спільної письмової заяви подружжя про видачу
свідоцтва здійснюється розподіл спільного майна, оскільки заява не може
замінити договірні відносини.

Підстави видачі свідоцтва про право на частку у спільному майні подружжя
та правовий режим майна, щодо якого видається свідоцтво, повинні
визначатися сімейним законодавством. Визначено процедуру видачі
свідоцтва про право власності на частку у спільному майні у разі смерті
одного з подружжя. Таке свідоцтво видається на половину спільного майна
на підставі письмової заяви перешитого подружжя з наступним
повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. У
повідомленні, яке надсилається спадкоємцям померлого, що прийняли
спадщину, зазначається склад спільного майна подружжя, на частку, якщо
другий з подружжя, що є живим, просить видати свідоцтво, а також
роз’яснюється право звернення до суду у разі оспорювання спадкоємцями
майнових вимог пережилого подружжя.

Поділ майна може здійснюватися подружжям добровільно на власній розсуд
або судовому порядку. Добровільний поділ спільного майна, фактично є
правовою формою реалізації подружжя правомочностей співвласників.

Відповідно до ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди
про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з
них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це
можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл
речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з
подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з
подружжя з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з
подружжя його частку грішми. Застосовуючи перелічені способи поділ суд
відповідно до ст. 29 КпШС України має взяти до уваги інтереси
неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на
увагу. Однак судовий поділ майна не може відбуватися без попереднього
визначення часток кожного з подружжя у спільному майні. Тобто суд
повинен насамперед визначити їх частку у спільній власності і лише після
цього вирішувати питання про поділ майна. Позивачі переважно звертаються
з позовом не лише про поділ чи розподіл спільного майна, за якими суд
лише виносить рішення про поділ майна, а й про визначення часток
подружжя у ньому. [17, ст. 68]

У деяких позовних заявах позивачі звертаються безпосередньо з вимогою
про поділ майна у нерівних частках. У ст. 28 КпШС України записано, що у
разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя їх частки
визначаються рівними. Це означає, що поділ майна суд може здійснити
після визначення ідеальної частки кожного з подружжя у їх спільній
власності. Згідно з ст. 28 КпШС в деяких випадках суд може відступити
від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх
дітей або інтереси одного з подружжя. При вирішенні спору про поділ
спільного майна подружжя суд повинен враховувати вкладення в його
надбання, зроблені одним з подружжя за рахунок його роздільного майна і
зазначити в рішенні, які саме інтереси когось із подружжя або їх
неповнолітніх дітей він взяв до уваги, відступаючи від засад рівності
часток подружжя. [12, ст. 104] Неврахування відповідних інтересів дітей
або одного з подружжя розглядається як підстава для скасування судового
рішення. [18, ст. 104]

Згідно ст. 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із
подружжя пі час їх роздільного проживання при фактичному припиненні
шлюбу, власністю кожного з них. Суд може визнати особистою приватною
власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього
окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Перш ніж перейти безпосередньо до поділу спільної власності подружжя.
Суд має встановити речовий склад спільного майна та його загальну
вартість. Дружина – позивач зазначає перелік спільного майна та його
вартість. Дружина – відповідач, безмовно, має право внести свої
корективи щодо позовних вимог, звернутися з зустрічним позовом.
Розбіжності у встановленні дійсної вартості спільного майна суд має
право вирішити шляхом призначення експертизи.

Після визначення часток спільному майні подружжя суд має можливість
перейти безпосередньо до поділу спільного майна подружжя за правилами
ст. 29 КпШС України. Тут необхідно врахувати, що визначення часток у
спільному майн подружжя є дією, спрямованою лише на встановлення
ідеальних часток у праві власності.

Найпоширенішим способом поділу спільного майна в удовій практиці є
розподіл окремих майнових об’єктів з урахуванням їх значимості, потреб у
них є кожного з подружжя, їх професійної діяльності можливості
використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей.
Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на
суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні.

Третій спосіб поділу майна може застосовуватися і самостійно. Як
правило, у “чистому вигляді” присудження мана в натрі одному з подружжя
з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його
частку грішми має місце, як правило, тоді, коли один з них звертається з
позовом про присудження йому в натурі одного неподільного об’єкта.
Відповідно до п.4 ст. 71 СК присудженні одному з подружжя грошової
компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на
майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку,
допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК
України.

До вимог про поділ спільного майн можуть бути включені і приватизовані
жилі приміщення. Дещо складнішою може бути ситуація, коли подружжя
приватизували квартиру на праві спільної часткової або спільної сумісної
власності. На поділ приватизованої подружжям квартири на праві часткової
чи на праві спільної сумісної власності також повинні поширюватися не
правила сімейного законодавства, а відповідні загальні положення
цивільного права про приватну власність громадян.

Вищевикладені положення сімейного права про поділ спільного майна
подружжя поширюється на паєнагромадження в дачних, гаражних чи інших
кооперативах чи товариствах або на дачу, гараж, іншу будівлю, надані
одному з них у користування та на які в нього виникло права власності.
Буде мати практичне значення також правовий режим ділянки дачного,
садівничого товариства, тобто чи перебуває вона у користуванні, чи у
власності члена такого кооперативу або товариства. При вирішенні справ
даної категорії суд враховує й інші обставини.

Правовий режим земельних ділянок, що перебувають у спільній власності
подружжя, визначається Конституцією України, законом України “Про
власність”.

До складу спільного майна подружжя можуть входити також речі їх
професійних знять. Відповідно до ст. 26 КпШС вони визнаються спільною
сумісною. Власністю подружжя. У разі поділу майна подружжя суд може
присудити і речі одному з подружжя, в користуванні якого вони були, з
покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його
частку грішми.

До складу майна, яке підлягає поділу за правилами сімейного
законодавства включаються також різноманітні цінні папери, вклади на
ім’я одного з подружжя у кредитних установах, страхові суми та страхові
відшкодування за договорами страхування, сплачені за рахунок спільних
коштів подружжя страхові платежі повернуті при достроковому розірванні
договору, та страхові суми, які міг би одержати один з подружжя у разі
дострокового розірвання договору.

При поділі спільного майна подружжя суд має враховувати також їх боргові
зобов’язання, визначити, які з них є особистими, а які – необхідністю
погашення заборгованості одного або обох подружжя перед третіми особами.

Згідно з чт.1 ст. 73 СК України за зобов’язаннями одного з подружжя
стягнення може бути звернене лише на його особисте майно і на частку в
спільній сумісній власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
Дружина, який не є боржником на наш погляд, має преваги не право
залишити за собою майно, на яке звертається стягнення, за умови сплати
грошової компенсації позивачу-кредитору.

В усіх випадках роздільним має вважатися борг, спричинений вчиненням
одним з подружжя злочину. Відповідно до ч.3 ст. 73 СК України при
відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя стягнення
може бути звернене на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя,
коли вироком суду в кримінальній справі встановлено, що це майно було
придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

За законом, стягнення може бути звернення і на все майно, яке є спільною
сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що договір
був укладений одним з подружжя в інтересах усієї сім’ї і одержане
використана на її потреби.

Юридичної наукою вже напрацьовано певні критерії розмежування спільних і
роздільних боргів подружжя. Так спільними вважаються ті борги, які
виникають:

з угод, укладених подружжям спільно;

з заподіяння шкоди спільними діями подружжя;

безпідставного придбання чи збереження подружжям спільного майна за
рахунок іншої особи.

З зобов’язань, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди неповнолітніми
дітьми подружжя [3, ст. 227]

Для перелічених випадків характерно те, що боргові зобов’язання ту
виникають із спільної для обох подружжя правові підстави, а тому не
можуть виникнути сумніви щодо необхідності визначення їх спільними
боргами.

Невирішеною в юридичній літературі та законодавстві продовжує залишатися
проблема правового характеру відповідальності подружжя за угодою, що
спричинила спільний борг.

Розділ ІІ. Правовий режим майна подружжя за шлюбним контрактом
(договірний правовий режим майна подружжя)

Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений
шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації
відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади
встановлення на майбутній період договірного правового режиму майна, яке
буде набуватися подружжям. У зв’язку з цим не можна погодитись з О. М.
Калітенко, яка вважає, що договірний правовий режим також визначається
договорами про поділ спільного майна подружжя, про встановлення часток,
про передачу роздільного майна у власність та ін.3. Така думка є
некоректною, адже такими договорами не встановлюється порядок набуття
подружжям майна у спільну власність, а забезпечується реалізація
правомочностей щодо вже набутого подружжям майна. В українському
законодавстві інститут шлюбного контракту має досить коротку історію.
Норми про шлюбний контракт вперше були введені до КпШС України Законом
України від 23 червня 1992 р. № 2488-12.

Відповідно до нововведеної ст. 27 КпШС України «особи, які беруть шлюб,
мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань
життя сім’ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і
обов’язки подружжя.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з
подружжя, порівняно з законодавством України.

Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів
України.

Наведена норма стала визначальною для встановлення правових засад
шлюбного контракту, меж його дії та правових наслідків. Найважливішим
правовим наслідком укладення шлюбного контракту може бути встановлення
особливого правового режиму майна після вступу чоловіка і жінки в шлюб.
Іншими словами, шлюбний контракт може призвести до такого врегулювання
майнових відносин, яке буде істотно відрізнятися від законодавчої
регламентації таких відносин. Однак текст вищенаведених положень ст. 27і
КпШС України є такою мірою лаконічним і загальним, що здатний викликати
як у науковців, так і у представників правозастосовних органів чимало
запитань, відповіді на які можуть бути не завжди однозначними.

Звичайно, насамперед викликає інтерес правова природа шлюбного
контракту. З цього приводу в юридичній літературі зазначалося, що
сімейне право — самостійна галузь права і шлюбний контракт — інститут
шлюбно-правових відносин цієї галузі з ознаками договору про спільну
діяльність, а тому, на відміну від цивільно-правових відносин, суб’єкти
(жінки) можуть вступити у шлюб, не досягнувши громадянської
дієздатності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання
цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу.1 Наведені
аргументи, на наш погляд, не є безспірними і такими, що засвідчують
абсолютну ізольованість шлюбного контракту від цивільного права.

Не аналізуючи детально проблему галузевої належності сімейного права,
яка поки що залишається остаточно невирішеною в юридичній науці,
вважаємо принагідно відзначити тенденцію руху сімейного права до
визнання його підгалуззю цивільного права, що було підтверджено,
зокрема, фактом запровадження інституту шлюбного контракту, розміщенням
норм шлюбно-сімейного законодавства у проекті ЦК України. Такий підхід
зафіксований у багатьох західних країнах з розвинутою економікою, що
мають так звану пандектну систему права, складовими частинами якої є:
загальні положення, речове право, зобов’язальне право, сімейне право,
спадкове право. Таку структурну побудову, але з деякими особливостями
розміщення окремих інститутів, мають Німецьке цивільне положення 1896
p., Цивільний кодекс Греції, Цивільний кодекс Португалії, Цивільний
кодекс Японії, цивільні кодекси інших країн. Особливе місце посідає
Цивільний кодекс Нідерландів, серед дев’яти книг якого перше місце
відведено книзі про фізичних осіб та сім’ю. Однак, якщо навіть
розглядати сімейне право як самостійну галузь права, то і в цьому разі
важко назвати науковця, який би беззастережно визнав сукупність правових
норм шлюбно-сімейного законодавства, яке регулює відносини власності між
подружжям (у тому числі спільної сумісної власності), самостійним
інститутом сімейного права. Безперечно, такі норми є складовою частиною
комплексного інституту права власності, місце якого у цивільному праві.

Не посилюють вищенаведену позицію про чисту сімейно-правову природу
шлюбного контракту і такі аргументи, як можливість жінки вступити у шлюб
до досягнення повної дієздатності, обмеженість кола суб’єктів шлюбного
контракту, можливість розірвання шлюбу у зв’язку з невиконанням умов
контракту. Подібні аргументи фактично межують з помилковим тлумаченням
чинного законодавства. По-перше, можливий незбіг шлюбного віку з віком
повної дієздатності аж ніяк не є фактом на користь сімейно-правової
природи шлюбного контракту, адже останній укладається між особами, які
ще не є подружжям, а є звичайними суб’єктами цивільних правовідносин, що
мають намір вступити в шлюб. При цьому КпШС, на відміну від нового СК,
не передбачив підстав для укладення шлюбного контракту особами, які не
досягли повноліття. Стаття 16 КпШС України дозволяє зменшувати шлюбний
вік, а не вік осіб, що мають намір укласти шлюб. Тому особи, які
вступають у шлюб до досягнення повноліття, не набувають автоматично
легітимного права на укладення шлюбного контракту.

По-друге, цивільному праву відомо чимало випадків, коли сторонами угод
можуть бути лише певні особи. Наприклад, має особливості суб’єктний
склад угод у роздрібній торгівлі, приватизації державного та
комунального майна, оренди державного та комунального майна. Однак ця
обставина не є підставою для виведення цих угод із сфери регулювання
цивільного права.

По-третє, певним перебільшенням є твердження автора щодо можливості
розірвання шлюбу на підставі невиконання одним з подружжя умов шлюбного
контракту. Відповідно до ч. 2 ст. 40 КпШС України шлюб розривається,
якщо «судом буде встановлено, що дальше спільне життя подружжя і
збереження сім’ї стали неможливими». Ніяких посилань на шлюбний контракт
у цій статті немає.

Була також піддана критиці позиція О. А. Явор про шлюбний договір як
сімейний договір про спільну діяльність. Заперечуючи таку думку, І. Є.
Красько звернув увагу на те, що договору про сумісну діяльність не
притаманне зустрічне надання сторонами конкретних благ у зв’язку з
ідентичністю та однорідністю їх інтересів, на відміну від шлюбного
контракту, в якому кожна сторона має свій власний автономний інтерес1.
Наведені заперечення щодо шлюбного контракту як сімейної угоди про
сумісну діяльність не можна віднести до категорії вагомих, хоч певною
мірою вони є справедливими.

Висновок

Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством
вступає в дію автоматично, то цілком можливий логічний висновок, що
право спільної сумісної власності на майно, набуте за угодою одним із
подружжя, виникає водночас у момент виникнення у подружжя – сторони в
угоді відповідно до правил ст. 128 ЦК УРСР ст. 34 УК України права
приватної власності. Тобто право власності одного суб’єкта автоматично
перетворюється на право власності кількох суб’єктів. Таку правову
ситуацію можна охарактеризувати як автоматичну трансформацію одного
правового режиму інший, адже правовий режим спільності щодо майна, яке
набувається за угодами одного з подружжя виникає незалежно від воді
дружини – учасника угоди. Все викладене дає підстави для узагальнюючого
висновку про те, що право спільної сумісної власності на майно, що
набувається одним з подружжя, виникає в момент передачі йому майна, якщо
інше не застережено законом або договором. Водночас у Закону України
“Про власність” в імперативній формі встановлюється режим спільної
сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу, та в
диспозитивній формі – режим спільної власності щодо майна, створеного
чина набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці. Крім того,
спільною сумісною власністю може бути:

а) майно, придбане в наслідок спільної праці членів сім’ї, якщо інше не
встановлено письмовою угодою між ними;

б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для
спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на
нього режиму сумісної власності;

в) майно, створюване членами селянського господарства, якщо інше не
передбачено письмовою угодою між ними.;

г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при
приватизації за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну
сумісну власність.

Література

Ряшенцев В.А. Сімейне право – Юрид. літ. 19-71.

Свердлов Т.М. Шлюб і розвід. – М.- Л: Изд-во АН СССР,1949.

Ряшенцев В.А. Указ. соч.

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду Української РСР – К., 1985.

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1998). Правові позиції
щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ/ Відп. ред. П.І.
Шевчук – К: Юрінком Інтер, 1998 р.

Маслов В.Ф. Основные проблемы права личной собственности в период
строительства коммунизма в СССР. – Харьков, 1968.

Жилинкова И.В. Указ соч.

Відомості Верховної Ради України – 1992 — № 24.

Радянське право 1976 — №6.

Шахматов В.П. Указ. соч.

Шилинкова И.В. Право собственности супругов – Харьков: Ксилон, 1997.

Ухвала судової колегії з цивільних справ Київського обласного суду від 4
лютого 1972 р. – Справа № 92-94.

Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар – К, 1971.

Право власності в Україні: Навч. посібник // В.Дзера, Н.С. Кузнєцова,
О.А. Підопригора та ін.

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – К., 1995.

Урядовий кур’єр – 9 липня.

Юридичний вісник України – 2002 – 16-22 березня № 11.

Радянське право – 1 976 — №6.

Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР. Науково-практичний коментар –
К. 1973.

Сімейне право України. – К: Вентурі 1997.

Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР. Науково практичний коментар.

PAGE

PAGE 28

PAGE

Похожие записи